Козацтво у Нижньому Подніпров”ї та Побужжі

Козацтво у Нижньому Подніпров”ї та Побужжі

План:

1. Козацтво у Нижньому Подніпров”ї та Побужжі

2. Селянсько-козацька колонізація Нижнього Побужжя

ХУ1- ХУЦ ст.

3. Землі Війська Запорозького Низового у Нижньому Подніпров”ї та Побужжі часів Нової Січі (1734 - 1775):

3.1. Буго-Гардівська паланка

3.2. Прогноїнська паланка-

3.3. Громоклійська - Мигійська “Анти-Січ”(вольниця)

Запорозьке козацтво- вільне самоврядне товариство воїнів-промисловиків на Запорожжі ХУ-ХУШст. на пограниччі Великого князівства Литовського, згодом Речі Посполитої, ще пізніше- Московської держави і Кримського ханства.

Природні багатства земель за порогами Дніпра- Запорожжя у 15-16 ст. приваблювали, незважаючи на близьке сусідство з татарами, сміливих і підприємливих людей. Тут з тимчасового промислу козакування перетворювалося на спосіб життя і закріплювалися у традиціях та характері людей особливої вдачі-козаків-запорожців. Особливо приваблювали козаків багаті рибою та дичиною місця понад Дніпровими порогами і за ними-місця при впадінні в Дніпро рік Орелі та Самари, у Великому Лузі і далі на південь – пониззя Дніпра та Південного Бугу. Через уходництво відбувалося поступове заселення козаками земель на схід і на захід від Середнього і Нижнього Дніпра –від Дністра до Сіверського Дінця. Переважаючим заняттям запорожців у 15-17 ст були рибальство, скотарство, мисливство. На новоосвоєних землях козаки займалися землеробством, бджільництвом, різними ремеслами. В гирлах річок, на островах, у балках, ярах, будували хутори- зимовища, або зимівники.

Постійно маючи справу з татарською небезпекою, запорожці призвичаїлися до способів життя у степу, переймаючи військову стратегію і тактику степових воїнів, запозичили від татар чимало елементів побуту і суспільної саморганізації. Ріст чисельності козацтва, зосередження в його руках зброї, гармат, створювали передумови для заснування постійних укріплених поселень-засік, городків, січей. Спроба польського уряду підпорядкувати собі козацтво, обмеживши його чисельність, призвело до поділу козацтва на на реєстрове і нереєстрове (низове) і стають додатковим поштовхом до появи запорозького Коша і його укріпленого центру- Запорозької Січі. Остання стала не тільки центром низового козацтва, а й форпостом народної колонізації степової України.

Південноукраїнський степ з багатством рослинного і тваринного світу, широкими водними артеріями, привертав увагу української людності, що жила у порубіжжі з ним. Тому тут і розвинулося таке явище, як уходництво у степ у літньо-осінній період з метою занять сезонним промислом (рибальством, мисливством і бджільництвом, добуванням солі). Це заняття промислами вимагало великої сміливості і спеціальної військової виучки від учасників уходницького промислу,оскільки неминучим його супутником були сутички з татарськими козаками та чабанами. Тому уходники об”єднувалися у загони,обирали свого ватажка і озброювалися та влаштовували стоянки-засіки, де зберігали результати свої промислів і які слугували за укріплення у разі нападу ворога.

Уже в перші десятиліття козацької активності кінця ХУ –першій половині ХУ1 ст. вимальовується основний напрям походів українських козаків - пониззя Дніпра й Південного Бугу. Цей напрям зумовлено було географічними, стратегічними, і політичними чинниками.

Щодо географічного чинника, то він обумовлений тією обставиною, що річки слугували основним зручним щляхом для козаків. Стратегічно межиріччя Південного Бугу й Дніпра було дуже вигідною територією- тут знаходилися основні водні переправи, через які проходили великі торгові шляхи з Криму до західних країн, а також старий з часів Київської Русі “із варяг у греки”. Окрім того, Південний Буг слугував південно-західним кордоном Вольностей Війська Запорозького Низового і відмежовував землі Січі від території Польщі та Османської імперії.

Як відомо, запорожці у своїх військових походах на Кримське ханство і Османську імперію використовували човни- “чайки”, якими спускалися з середньої Наддніпрянщини до гирла Дніпра, потім Дніпро-Бузьким лиманом виходили у Чорне море тим самим маршрутом верталися назад.

За козацької доби сухопутні шляхи не були дорогою в сучасному розумінні, а напрямки руху, що пролягали через найрівніші ділянки степу, де найменше доводилося переплавлятися ріками, крутими балками, байраками. Такими великими шляхами були: Чорний, Кучманський, Муравський. Якщо у ХУ-ХУ11ст. цими шляхами пересувалися татарські загони з Криму на Україну, а козацькі війська - на Крим, то у ХУШ ст. шляхи більше використовувалися для пересування купців та чумацьких валок. Були два місцевого значення шляхи, які проходили по території Нижнього Побужжя. Перший - Гардовий шлях, який виходив із Поділля, проходив через Південний Буг, тягувся запорозькими володіннями 300 верств до гирла Кам”янки, до Кизикермена і через Таванський перевіз у Крим. Другий- Січовий (вищий) йшов від Гарду, на Білонівку, далі тягнувся вгору до Січі. Січовий (нижчий)шлях ішов паралельно до вищого- від Південного Бугу на Балацьке і на Січ.

Додаток №1 (Картосхема козацьких шляхів 15-18 ст.)

Окрім сухопутних шляхів велике значення для життєдіяльності запорожців мали річки, особливо Дніпро з притоками і Південний Буг. Останній мав ще давню назву “Бог”,маючи витоки на Подільській височині, перетинає Причорноморську низовину і впадає в Дніпровський лиман Чорного моря. З лівого берега має притоки-Синюху, Мертвовод, Божок, Інгул, Мигійський Башлик, Корабельну, Єланець; з правового - Вовк, Савранку, Кодиму.

Південний Буг тісно пов”язаний з історією запорозького козацтва. За козацьких часів був судноплавним, дуже багатим рибними ресурсами (судак, осетр, щука, тараня). У середній частині ріки ріка мала природні перешкоди у вигляді 21 порога і значну кількість бродів та переправ: Гардовий, Мигійський, Вітовтів. Райони порогів були зручним місцем для риболовлі, де в козацькі часи було організовано промисловий лов риби. У межиріччі Дніпра і Південного Бугу були і основні літні кочів”я кримців. Окрім того в районі Хаджибея (біля суч.Одеси) та соляних озерах Кінбурнської коси (у Дніпробузькому лимані) видобували й експортували на північ сіль, а трохи північніше Тавані починалася зона уходів, які використовувало українське населення для сезонних промислів.

Політичний чинник козацької активності у Дніпровсько-Бузькому межиріччі полягав у тому, що Північне Причорномор”я у ХУ ст. належало ВКЛ і лише у 80-х роках потрапило під зверхність Кримського ханства, яке використовувало ці землі як плацдарм для нападу на сусідні країни - ВКЛ та Польшу. Дашів, Тавань, Хаджибей- основні фортеці і торгові факторії, засновані в часи перебування західного Причорномор”я у складі Великого князівства Литовського, захопили кримські татари. На місці Дашева хан Менглі-Гірей збудував фортецю Кара-Кермен (Чорна фортеця), яка згодом потрапила під владу Туреччини (1538р.) і дістала назву Ачі-Кале або Ача-Кьой, що означало “фортеця біля виходу у відкрите море”.Очаків був однією з ланок у системі татарсько-турецької работоргівлі. Тому козацькі походи до цих територій відповідали державному курсу ВКЛ, яке офіційно не відмовлялося від Північного Причорномор”я. З початку ХУ1 ст. маємо цілу низку повідомлень про українських козаків. У1502-1504 рр. вони на човнах перекрили дніпровські переправи і розбили кримське посольство. Козаки перебували, що перебували на службі у київського воєводи князя Дмитра Путятича, весною 1510 року козаки неодноразово з”являлися в околицях новозбудованої фортеці Іслам-Кермен, здійснювали напади на купецькі каравани і поверталися до м.Черкаси. Фортеця Іслам-Керман- (з турецької -замок Ісламу, укр.-Іслам-городок)- перша і довгий час єдина кам”яна турецька фортеця в районі Тавані. Збудована у 1504 році і розташовувалася на невеликому острові біля лівого берега Дніпра при впадінні ріки Кінської у Дніпро і забезпечувала охорону найважливішої татарської Таванської переправи, від якої починалися набіги татарські на українські землі. Фортеця контролювала гирло ріки Кінської і основне річище Дніпра і мала перешкоджати морським походам запорожцям у пониззя Дніпра, Дніпро-Бузького лиману та в акваторію Чорного моря. Тому фортеця була об”єктом запеклої боротьби козаків із турками та татарами у ХУ1-ХУЦ ст. Саме тому і на Очаків неоднаразово здійснювали походи козаки упродовж ХУ1-ХУШст. У 1516 році успішний напад на здійснив П.Лянцкоронський, у 1523 році- українські козаки на чолі Д.Вишневецьким. Успішними були походи козаків у 1545, 1584, 1669, 1688, 1692 і 1697 роках. Наслідком козацької активності був план Менглі-Гірея з перебудови Очаківської фортеці, перегородження Дніпра ланцюгами і засипання ріки Ярими, що огинає острів Тавань, лісом і камінням, сокільки останню козаки використовували як обхід татарських міст.

З метою унеможливлення морських козацьких походів у ХУ1 ст. була збудована Кінбурн (Килбурун) турецька фортеця, Кінбурн (Кілбурун), яка розташовувалася на лівому березі Дніпра біля його гирла, напроти Очакова. Назву отримала завдяки формі Кінбурнського мису, на якому вона була розташована (з турецької- “вузький, як волосина мис”. Внаслідок свого стратегічного становища, яке дрозволяло контролювати вихід у Чорне море), Кінбурнська фортеця разом з Очаковом, відігравав важливу роль у боротьбі з турків із запорожцями. Тут був один із центрів работоргівлі. Фортеця була збудована з каменю, висота стін сягала 40 аршин, мала дві арсенальні башти та ковану залізну браму. В межах фортеці розміщувалися 80 будинків і мечеть. Фортеця зазанавала нападів запорозьких козаків у 1666, 1688, 1692рр.

За результатами російсько-турецької війни 1768-1774рр Кінбурнська фортеця перейшла до Росії. Під час російсько-турецької війни 1787-1791рр. Турки спробували повернути собі фортецю, але російське військо під командуванням О.В.Суворова під Кінбурном завдало їм поразки.

Чимало епізодів боротьби козацтва пов”язано з Дніпровсько-Бузьким пониззям у другій половині ХУ1-початку ХУЦ ст. Козаків, як магнітом притягували Очаків-головна опора турецького панування на цій території, Іслам-Кермень (Аслан-Городок)-фортеця на Дніпрі і переправи через Дніпро.Це були стратегічно важливі з військової точки зору позиції.Так, на початку 1570-х років напади козаків на татар і турків настільки посилися, що татари стали виділяти значну кількість людей для захисту від них.Саме з такою метою цілу зиму 1574-1575 років простояли на Дніпрі сини хана Дівлет –Гірея.Оскільки правий берег Дніпра залишався неприкритим і навесні 1575 року великий поход на Білгород і Очаків організував галицький магнат Микола Язловецький за участі 15 тис. чоловік добровільців із шляхти і козаків.

Дослідники відзначають велику ефективність козацьких нападів, оскільки вони підривали воєнні і економічні сили Кримського ханства. Адже козаки забирали велику рогату худобу і овець-основу харчування татар, а головне коней, без яких татари втрачали боєздатність. З початку 1576 року напади козаків на Білгород, Очаків і навіть Крим стають майже безперервними. Ця тактика постійного терору мала успіх- комендант татарсько-турецької фортеці Іслам-Кермень на Дніпрі повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп і просив допомоги. У травні 1576 році татарська орда була змушена відмовитися від великого рейду в українські землі через небезпідстані побоювання козацького нападу на пониззя Дніпро та Крим. Оскільки цього ж року трьохтисячне козацьке військо на чолі з Богданом Ружинським напало на Іслам-Кермень. У самому замку вони підірвали вежу і вночі шістсот чоловік прорвалося до міста. Але при цьому козацтво понесло втрати: загинуло чимало вояків, включаючи і князя Б.Ружинського, що підірвався. Хан скаржився турецькому султану, що козаки взяли не тільки це місто, а й Білгород і спустошили околиці Очакова. Через деякий час низові козаки (запорожці) здійснили напад на околиці Тягині, Очакова, спаливши передмістя останнього.

З середини ХУ1 ст. козацьке питання стало відігравати дестабілізуючу роль у відносинах Речі Посполитої з Туреччиною і Кримом. Козакування, тобто партизанські війни в Степу, перетворилися на причину міждержавного конфлікту, чого королівська влада намагалася уникнути. Король через посла обіцяв направити свого представника на прикордоння - до Черкас, Канева, Білої Церкви, Брацлава, Вінниці, Бару і разом з старостами розслідувати цю історію.

У 1579р. відбувся похід польського магната Самійла Зборовського разом з тисячним козацьким загоном проти татар на чайках у Дніпровсько-Бузьке пониззя. Загін спинився в урочищі “Вітольдова баня (башта)” (відома як Вітовка, нині Жовтневий район м.Миколаєва), а згодом дістався Бузького лиману. Там відбувся бій з турецькими галерами, однак невдалий для козаків, які піднялися до Інгулу, де зустрілись з дугим загоном козаків, відправлених Загоровським у Пониззя Бугу з Січі верхом на конях.

Якщо вірити татарським скаргам у 1584 році козаки п”ять разів нападали на Очаків, на їхні улуси і випаси, забирали худобу та інше добро.

Зазначимо, що український степ, зокрема пониззя Дністра та Південного Бугу привертали увагу авторів проектів вирішення козацької проблеми, яка постала перед урядом Речі Посполитої у кінці ХУ1-початку ХУЦст., коли козацтво оформилося як стан і вимагало визнання за всіма козакуючими статусу вільною людини, яка за свою військову прикордонну службу має право на землю, звільнення від державних податків, свободи промислів та торгівлі, право на самоврядування та козацьку територіальну автономію, власний суд. Автором проекту облаштування українських козаків на Півдні України, який мав назву “Кондиції”(1596) і був адресований польському королю, був відомий ватажок козацького повстання 1594-1596 рр Северин Наливайко. У згаданих “Кондиціях” він клопотався про надання козакам території, яку він називає пустелею, розташованої “між Бугом і Дністром, над річкою Сіносід, якраз на тарському і турецькому шляху, поміж Тягинею та Очаковим -від Брацлава 20 миль”. Якщо рухатися від Брацлава на південь, то двадцята миля припаде на ділянку Південного Бугу, обмежену її притоками - Савранню і Кодимою, приблизно напроти Вітовтого Броду (неподалік сучасного Первомайська). Рубіж Тягиня-Очаків трактується дослідниками як орієнтована лінія південного кордону проектованого Наливайком Бузько-Дністровського війська. У межиріччі Південного Бугу і Дністра Наливайко хотів створити потужний оборонний фопост Речі Посполитої. За його задумом, у цій місцевості повинні були з”явитися фортеця і місто.На постійній основі там мав бути розміщений контингент козацького війська (Бузько-Дністровського війська), чисельність якого мав визначатися королем, в той час,як козацький гетьман мав повну свободу щодо керівництва ним. Зокрема, гетьман повинен був мати власний козацький реєстр і повну юрисдикцію над козаками у межах згаданих територій.Автор проекту наполягав на визнанні за цим козацтвом право на стації(натуральні побори з цивільного населення за місцем постою військових підрозділів),що означало набуття козаками такого ж правового статусу,який мало коронне військо.Водночас на них мало поширюватися право на отримання платні за військову службу,яка полягала в участі у військових діях, які велися урядовим військом Речі Посполитої, а в мирний час обмежувалася сторожовою службою на прикордонні та розвідкою і інтересах державної безпеки. Однак, цей проект, як і багато інших, що пропонувалися на розгляд польського сейму у кінці ХУ1-початку ХУЦ ст., залишився нереалізованим.

Напади козаків на Очаків продовжувалися і в ХУЦ ст., однак вже більше морські, тактика яких була розроблена за гетьмана Петра Конашевича - Сагайдачного. Є відомості про морські походи козаків на Очаків у 1538,1541,1545 років.У кінці ХУ1-початку ХУЦ ст. козаки ходили в Чорне море на 20-50 човнах-“чайках”. То вже у поході 1615 року на Константинополь брало участь 80 човнів, а у 1620 році - 150.

Для морських походів козаки, як свідчить відомий дослідник історії запорозьких козаків Д.І. Яворницький, обирали осінній період, особливо хмарні і темні ночі. Козацькі чайки виходили із січової гавані і йшли униз по Дніпру, до його гирла,де стояла турецька фортеця Кизи-Кермен. Турки з метою перешкоди цим морським рейдам козаків протягнули від фортеці і до острова Тавань поперек Дніпра залізний ланцюг, який мав перепиняти козацькі чайки і постійна сторожа у фортеці приводила у бойову готовність гарматну обслугу,яка обстрілювала козацькі чайки.Запорожці минали цю пастку вночі,спершу пропустивши поперед себе зв”язані колоди,які вводили в оману ворога і той розпочинав гарматний обстріл, по його закінченні козаки успішно проривалися в Дніпро-Бузький лиман, де їх чатувала ще одна небезпека-фортеця Очаків. Остання, за свідченням відомого автора “Опису України”(17 ст.) Г.Боплана вважалася “очима Дніпра і Криму”, оскільки за її допомоги турки контролювали вихід у Чорне море, яке в цьому місці було вузьким, оскільки обмежувалося Кінбурнською косою. Якщо про рейд козацький турки в Очакові були сповіщені і були приведені у бойову готовність, то запорожці перетягували свої човни на Прогної на Кінбурнській косі, а вже звідти протокою виходили у відкрите море, минуючи контролюваний турками Дніпровський лиман.

Тому фортеця Очаків, яка вважалася важливим форпостом Туреччини у Північному Причорномор”ї, фігурувала як основний об”єкт козацьких морських і сухопутних походів. Походи запорожців на Очаків відбувалися у 1607, 1613, 1614, 1615, 1626рр. Але були і невдалі Очаковські баталії для козацтва, серед яких похід 1630 року, коли останні втратили 44 чайки і потрапили у турецький полон. Безуспішною виявилася спроба запорожців захопити місто у 1656 році.

Межиріччя Дніпра в Південного Бугу було причетне і до подій Північної війни (1700-1721). Після поразки під Полтавою (1709р) залишки розгромленої шведської армії разом з українськими козаками і гетьманом І.Мазепою тікали від переслідування російського загону під командуванням генерал-майора князя Волконського. Втікачі прямували через Спаське (суч.Миколаїв) до переправи на Південному Бузі в районі Руської коси (біля сучасного с. Лимани Жовтневого району), щоб дістатися до Очакова, а потім до Бендер, де вони отримали політичний притулок у володіннях турецького султана.

Переслідувані царським урядом, проголошені після “мазепинських подій”1708-1709рр. зрадниками, запорожці змушені були покинути межі Січі. Частина з них під керівництвом отамана Якима Богуша знайшла притулок у володіннях кримського хана. З дозволу останнього у 1711 року вони утворили неподалік сучасного міста Цюрипинська Херсонської області (в урочищі Олешки,південніше впадіння Інгулу в Дніпро) Олешківську Січ,яка проіснувала до 1728р.Олешківські козаки отримали від Османської Туреччини,яка надали їм свою протекцію, право займатися рибними і звіриними промислами по всім рікам і урочищах аж до м.Очакова, однак їм заборонялося “мандрувати” у турецькі області.

З 1718 року у олешківських запорожців з”явився клопіт-ногайці, чабани яких у пошуках кращих пасовищ заходили на береги Бугу, стикалися з козаками, віднімаючи у них землі від пониззя Дніпра й Дніпро-Бузького лиману та захоплючи майно, отари. Коли ж вони зверталися до місцевого суду, то мусульманський судді ніколи не задовольняли їх позови. Більше того, кримський хан неоднаразово погрожував олешківцям вигнанням за свавільні дії. Постійні конфлікти з Кримським ханством, які вилилися у спробу арешту у 1727 року частини запорожців, які полювали і ловини рибу в пониззі Бугу, з метою продажу їх у рабство, спричинили до повстання на Січі та повернення під протекцію Російської імперії і заснування Нової Січі (1734-1775) поблизу суч. с.Покровського Нікопольського району.

Відновлюючи Запорозьку Січ у 1734 році, царський уряд розраховував на зміцнення своїх стратегічних позицій на Півдні, особливо в умовах назрівання війни проти Туреччини 1735-1738рр.Нова Січ повинна була стати сильним форпостом на порубіжних з Криським ханством землях, а запорожці - важливою допоміжною військовою силою у майбутніх воєнних діях.Запорожці виявилися втягнутими у вир непростих політичних відносин Росії з Туреччиною та Кримом, зокрема у сутички прикордонні.У час російсько-турецької війни 1735-1739рр вони відзначилися при взятті Очакова (1737).

Під час російсько-турецької війни 1768-1774рр запорожці (7.5 тис. кінних і 5,8 тис. піших) входили до складу діючої російської армії. При цьому головну військову силу становила кіннота, а піхота забезпечувала сторожову охорону на порубіжному суходолі і частково виеористовувалася під час походів на чайках, учасники яких здійснювали глибокі рейди до межиріччя Південого бугу і Дністра, досягали Дунаю, проникали в район Очакова, Акермана, Бендер. У 1771 році вони здійснювали рейди під Очаків, прикриваючи головні російські сили, які просувалися вглиб Кримського півострова. Навесні 1774 року вони були зараховані до передового корпусу, який брав участь у блокаді Очакова і Кінбурна, на суходолі вступаючи у часті сутички з турецькими загонами, а на чайках досягали ворожих фортець і вступали в перестрілку з турецькими кораблями.

Цього ж року спільно з іншими військами козаки брали участь у Перекопу у складі загону, виділеного для прикриття правого флангу Другої російської армії під час просування її вглиб Кримського півострова. Здійснювали рейди під Очаків, підтримували з”вязок з Першою російською армією.Силами козацькими забезпечувалася охорона переправи в пониззі Дніпра,через яку велося постачання російських військ. Загін запорожців під керівництвом полковника Колпака здобув Кафу.

Навесні 1774 року до передового корпусу російської армії зарахували “всім Кошем” і запорожців.Їм випала місія блокади Очакова і Кінбурна, яка на суходолі супроводжувалася сутичками з турецькими загонами, а на чайках доповнювалася боями з турецькими кораблями. У червні 1,5 тис. загін козацький у складі російських військ вирушив у похід на Крим, де він зайняв і довго утримував позицію поблизу Перекопу, що й спонукало Туреччину погодитися на мирні переговори з Росією та підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору(1774), за яким до Росії відходили землі між Дніпром та Південним Бугом.

Відновлюючи Запорозьку Січ у 1734 році, царський уряд розраховував на зміцнення своїх стратегічних позицій на Півдні,особливо в умовах назрівання війни проти Туреччини 1735-1738рр.Нова Січ повинна була стати сильним форпостом на порубіжних з Криським ханством землях,а запорожці-важливою допоміжною військовою силою у майбутніх воєнних діях.Запорожці виявилися втягнутими у вир непростих політичних відносин Росії з Туреччиною та Кримом,зокрема у сутички прикордонні.У час російсько-турецької війни 1735-1739рр вони відзначилися при взятті Очакова (1737).

Під час російсько-турецької війни 1768-1774рр запорожці (7.5 тис. кінних і 5,8 тис. піших) входили до складу діючої російської армії. При цьому головну військову силу становила кіннота,а піхота забезпечувала сторожову охорону на порубіжному суходолі і частково виеористовувалася під час походів на чайках,учасники яких здійснювали глибокі рейди до межиріччя Південого бугу і Дністра,досягали Дунаю,проникали в район Очакова, Акермана,Бендер.

У 1771 році вони здійснювали рейди під Очаків,прикриваючи головні російські сили,які просувалися вглиб Кримського півострова.Навесні 1774 року вони були зараховані до передового корпусу,який брав участь у блокаді Очакова і Кінбурна,на суходолі вступаючи у часті сутички з турецькими загонами,а на чайках досягали ворожих фортець і вступали в перестрілку з турецькими кораблями.

У 1771 році спільно з іншими військами козаки брали участь у Перекопу,входили до складу загону,виділеного для прикриття правого флангу Другої російської армії під час просування її вглиб Кримського півострова,здійснювали рейди під Очаків, підтримували з”вязок з Першою російською армією.Силами козацькими забезпечувалася охорона переправи в пониззі Дніпра,через яку велося постачання російських військ. Загін запорожців під керівництвом полковника Колпака здобув Кафу.Навесні 1774 року до передового корпусу російської армії зарахували “всім Кошем” і запорожців.Їм випала місія блокади Очакова і Кінбурна, яка на суходолі супроводжувалася сутичками з турецькими загонами,а на чайках доповнювалася боями з турецькими кораблями. У червні 1,5 тис. загін козацький у складі російських військ вирушив у похід на Крим, де він зайняв і довго утримував позицію поблизу Перекопу, що й спонукало Туреччину погодитися на мирні переговори з Росією та підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору(1774), за яким до Росії відходили землі між Дніпром та Південним Бугом.

Селянсько-козацька колонізація Нижнього Побужжя ХУ1-ХУЦ ст.

Тимчасові поселення козаків в районі Дніпро-Бузького лиману з”явились у ХУ1 ст. Іх мешканці ловили рибу,полювали на звірину і добували сіль і брали участь у походах на Очаків, Тягинку, Білгород, влаштовували засідки, нападаючи на турецькі каравани. Серед таких ранніх козацьких поселень була Секретарка (Кривоозерського району) яка відома як застава “Секрет” для охорони південних кордонів зарожців та Синюхін Брід (Первомайського району),що виконував роль козацької перепрви через Південний Буг. Однак найбільша кількість поселень козацьких на території області виникла з кінця ХУЦст., коли значна її частина увздовж кордону по р.Синюха відійшла до Війська Запорозького-козацької держави, яка постала внаслідок Національно-Визвольної війни українського народу ХУЦст. під проводом гетьмана Б.Хмельницького. Так в цей період з”явилися запорозькі зимівники на Південному Бузі та його притоках,серед яких одним із найбільшим був Орлик (Орел)(1676р.) на лівому притоці Південного Бугу Синюсі.Як запорозький прикодонний пост ХУЦ ст. та переправа на Богданівських порогах Південного Бугу відома Костянтинівка (м.Південноукраїнськ Арбузинського району).

Серед слобід, заснованих козаками,які поповнилися за рахунок селян-втікачів від панської сваволі, були слободи Голта на Бузі (1672), Гард (Гардове) (Доманівського району). Гард згадується у ХУ1 ст. як паромна переправа, біля якої існувала слобода.У цьому місці ріку перетинав Гардовий (Королівський) шлях. Окрім переправи через Південний Буг тут був і значний рибальський промисел. Райони порогів Південного Бугу були зручним місцем для риболовлі, де в козацькі часи було організовано промисловий лов риби. Для її здійснення козаки споруджали гард- штучну препону з каміння, забитих у дно і переплетених химзом кілків, тинів, які перегороджувала річку у неширокому і неглибокому місці. Таких перегородок було декілька, які виконували роль своєрідної лійки, яка мала вузькі проходи для риби, яка спрямовувалася, концентрувалася між загородами і виловлювалася. Упіймана риба в”ялилася, солилися, сушилася. Для життя робітників гардів і зберігання риби на березі будувалися постійні або тимчасові поселення. За ловом риби наглядав гардівничий, він керував усім промислом, який складався із риболовній компанії з 2-4 козаків, що наймали рибальську артіль з 15-20 чоловік. Усього в межах вольностей Запорозьких налічувалося 34 гардів, один із самих потужних розміщувався в однойменному урочищі поблизу сучасного с.Богданівки Доманівського району Миколаївської області.

Землі Війська Запорозького Низового у Нижньому Подніпров”ї та Побужжі часів Нової Січі (1734 - 1775)

До середини ХУШ ст. Північне Причорномор”я, включаючи і нинішню Миколаївську область, залишалося володінням Кримського ханства і тільки північні і північно-східні райони входили до складу Запорозької Січі.

Землі козацьких вольностей були надані запорожцям ще польським королями Сигізмундом 1(1506-1545), Стефаном Баторієм (1576-1586). Ці володіння були підтверджені універсалом Богданом Хмельницьким, указам імператриці Анни Іоанівни у 1734р. Край, що відійшов у володіння Нової Січі, відомий під назвою Вольності Війська Запорозького. Кордони вольностей запорозьких у різний час і за різних обставин постійно змінювалися.

У 1734-1775рр (в часи Нової Січі, яка існувала на р.Підпільній) запорожці займали велику територію- 80555 кв.км в межах сучасних Дніпропетровської, частково Запорозької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Донецької областей. Всі запорозькі володіння поділялися на 8 паланок (Буго-Гардівська, Протовчанська, Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноїнська, Самарська, Кальміуська). Ці землі на заході по Сухому Ташлику і Синюсі межували із Польщею, на південному заході і півдні-по Бугу і степами між гирлом Ташлика та по Інгульцю- з татарськими кочовищами.

Розмежування росіянами кордону з Османською імперією вище південної межі впливу Війська Запорозького Низового, яке відбулося у 1705 році згідноз умовами Константинопольського миру(1700). Зачепило інтереси запорозького козацтва і стало однією із причин його приєнання до антимосковського виступу гетьмана І.Мазепи і подальшого переходу під кримську протекцію. Коли у 1734 році Військо Запорозьке Низове прийняло рішення повернутися під російську протекцію, питання про легітимне володіння ним земельними угіддями набуло особливої ваги. Козаки домагалися від уряду Анни Іванівни переглянути дискримінаційні для Січі кордони 1705 року. Це було зроблено після російсько-турецької війни 1735-1739рр при укладанні Белградського мирного договору, однак за стараннями російських дипломатів Військо Запорозьке Низове взгалі зникає як суб”єкт міжнародного права, а виступає як невід”ємна складова Російської імперії. На з”їзді уповноважених російських і турецьких комісарів улітку 1740р на р. Верхній Інгул було укладено черговий “Інструмент”, згідно з яким і було окреслено південні, західні та східні кордони запорозьких володінь. Це на правому березі Дніпра кордон протягнувся прямою лінією від гирла р.Синюха до гирла р.Берда (від польського кордону по р.Буг, через р.Ташлик, Гарбузинка, Мертва Вода, Солона, Єланець, Громоклія, Верхній Інгул, Висунь, Малий Інгул і до гирла р. Кам”янка, що впадала у р.Дніпро вище Кизикермена). На лівому березі Дніпра кордони Запорозьких вольностей проходили від впадіння у Дніпро р.Конки, течією останньої аж до її витоків, а потім прямою лінією до впадіння р.Міус у Азовське море.

Західний і півничний кордон запорозький із Річчю Посполитою був визначений у 1744-1745рр і отримав назву “лінії де Боскета”, однак у 1764 році з утворенням Новоросійської губернії, яка увібрала до свого складу Нову Сербію, Новослобідський козачий полк, Українську лінію, Слов”яносербію, Бахмутську провінцію та та південні землі Полтавського та Миргородських полків, відбулася чергова ревізія запорозьких вольностей. Вона ознаменувала черговий російський імперський наступ на запорозькі землі. Північна межа козацьких володінь пролягла майже на 50 км нижче "лінії де Боскета". Намагаючись повернути собі загарбані землі, Військо Запорозьке Низове впродовж 1765-1767 рр надсилало до Санкт-Петербурга кілька депутацій з проханням вирішити поземельне питання згідно документів, які підтверджували право Січі на спірні землі. Не дочекавшись відповіді від російських властей, керівництво Січі обрало курс на вирішення проблеми власними силами, організовуючи наїзди на порубіжні з ними землі новоутвореної Новоросійської губернії. Російсько-Турецька війна 1768-1774рр ще більше загострила поземельні суперечки Запорозької Січі і Новоросійської адміністрації. Оскільки у 1769 році на території Буго-Гардівської і Інгульської паланок російський уряд оселив десятки тисяч нових переселенців з Османської імперії - православних волохів, болгар, сербів та не чинив супротиву стихійній селянсько-козацькій та поміщицькій колонізації, яка вихлюпнулася за межі Новоросійської губернії на Запорозькі володіння. Упродовж 1772-1774 рр Кіш пропонує російському уряду легітимне визначення межі Новоросійської губернії і Запорозьких вольностей. Однак уряд Катерини Ц обрав шлях згортання запорозької вольностей, а поземельні суперечки між Січчю і Новоросійської губернії і стали однією із причин ліквідації Запорозької Січі у 1775р.

Буго-Гардівська паланка на півночі межувала з Річчю Посполитою, а на півдні -з турецькими володіннями, центром яких був Очаків. За свідченням відомого дослідника запорозьких вольностей А.Скальковського, урочище Запорозького Гарду у 1740р. знаходилося на “порогах с.Богдановки и волости бывшего военного поселения Константиновки,в двух верстах от настоящей переправы через Буг, простираясь от левого берега р.Ингульца и устья Мертводья, верх до границы Польской Украины, а от Гарду по Синюхе до пограничного польского местечка Тарговицы против нынешнего Новоархангельска». Згадана переправа через Буг мала стратегічне значення і виконувала роль прикордонного козацького посту з ХУЦ ст.

Буго-Гардівська паланка

Паланка- адміністративно-територіальна одиниця Вольностей Війська Запорозького Низового. Поділ цей був запроваджений після повернення запорожців з-під влади кримського хана у 1734 році. В перекладі з турецької - “невеличка фортеця гарнізоном ”. Уся територія Нової Січі поділялися на 8 паланок. На правому березі Дніпра були Кодацька, Буго-Гардівська, Інгульська, на лівому- Самарська, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Прогноїнська. На чолі паланки стояв паланковий полковник, якого обирали на козацькій раді Січі, владні повноваження якого підтвержувалися перначем, який він носив за поясом. Кожна паланка мала свою печатку. Паланкова адміністрація здійснювала повний онтроль над над підвладною їй територією і репрезентуючи владу Коша, мала досить широкі повноваження. Паланкова старшина складалася із полковника, осавула, писара, підосавула, підписара, хорунжого, що щороку обиралися на Раді Січі. Вони управляли козаками й посполитими, які проживали у слободах та зимівниках на території паланки, організовувала оборону території, здійснювали розвідку. Полковник паланки підпорядковувався кошовому отаману Нової Січі і уособлював його владу на території паланки і тому мав право страчувати злочинців, відповідав за мобілізацію козаків, стежив за сплатою податків, громадським порядком. На утримання паланкової старшини виділялася частина грошового жалування і податків,які сплачували мешканці паланки. Паланковий адміністративний центр мав вигляд садиби з різними будівлями, обгородженими гостроколом. Тут розташовувалася адміністрація паланки і невеликий військовий загін (50-70 парокінних козаків).

Відома з ХУЦ ст. слобода Гард з паромною переправою через Південний Буг перетворилася в часи Нової Січі (1734-1775) у центр Буго-Гардівської паланки з козацьким гарнізоном, укріпленнями, похідною церквою Покрови Богородиці, шинком, ремісничими лавками, рибними промислами і цвинтарем. Гард був водночас і митницею, де за переправу платили “мостове”.Окрім того, тут пролягав торговий шлях на Січ і був великий базар. Як відомо, вагоме місце у економіці запорожців відігравала торгівля. Січовий базар був центром транзитної торгівлі, де продавалися заморські і європейські товари, що привозилися водними і сухопутними шляхами із Криму, Туреччини, Близького Сходу. З Очакова через Гардову митницю доставляли рушниці, пістолі, порох, кулі, свинець, конопляні віжки, башлики, вуздечки, свити, сіль, сукно, сап”ян, шовокові тканини, вино, оливу.

Територія Буго-Гардівської паланки охоплювала землі між лівобережжям р.Південний Буг та правобережжям р. Інгулець - з одного боку, та Дніпром і кордоном з Османською імперією (Кримським ханством) - з іншого.

(Документ № - картосхема Вольностей Війська Запорозького Низового)

Землі лівого берега ріки Синюхи до Інгулу (майже 200км з загальною площею 20984 кв.км) на яких було 500 козацьких хуторів-зимівників також належали Буго-Гардівській паланці. Крім того тут були великі села: Соколи, Вербове, Балацьке, Мигія, Корабельне, Громоклія. Оскільки навколишні землі були не дуже родючими, то їх мешканці спеціалізувалися на рибному і мисливському промислах.Зокрема, особливо поширеним було полювання на лисиць. Члени артілі лисичників поставляли хутро на закордонні ринки. По території паланки протікали притоки Південного Бугу: Інгул, Мертві Води, Синюха. У місцях зручних переправ стояли прикордонні козацькі сторожі. Гард на Південному Бузі перетворився на значне містечко і був центром торгівлі з польським і татарськими купцями.

Загальну кількість козаків Нової Січі визначити досить складно, однак дослідники схиляються до думки, що вона складалася з 6-12 тис. запорожців, а разом з мешканцями слобід, зимівників і хуторів-близько 100 тис. чол.

Офіційно козаки,що мешкали у зимівниках,називалися сиднями чи гніздюками. Вони приписувалися до одного з 38 куренів,що традиційно зберігалися на Січі. З них складалося поспільство,що забезпечувало продовольством січових козаків.У разі потреби іх залучали до військової служби,як правило до сторожової і спорудження військових об”єктів.

У певні періоди така козацька сторожа функціонувала постійно.Це були спеціальні роз”єзди, які опирались на укріплені форпости.У ХУШ ст. вони півкільцем охоплювали землі Січі від Гарду на Південному бузі, уздовж Інгула і Інгульця до їх гирла,а відти понад Дніпром до Надпоріжжя. Друга лінія їх проходила понад Оріллю на схід.Це були досить тривалі опорні пункти,що налічували десятки,а то і остні козаків із значною розбудовою житлових і господарських об”єктів.Зокрема,бекета в урочищі Семенів Ріг у гирлі Південного Бугу та поблизу с.Гард мали по 500 козаків,які мешкали у 25 землянках.Сторожовим зимівником запорожців була і Лиса Гора (Первомайського р-ну), який у 1751 році було добре укріпленим форпостом.Такими сторожовими пунктами,яке охороняв переправу через Буг, була Олександрівка (нині смт.Вознесенського р-ну),Голта (Первомайськ) – з 1750р.укріплена застава на лівому березі Південного Бугу, Привільне (Баштанського р-ну).(27)

Важливими засобами для забезпечення запорозьких земель від нападів ворога були бекети(пікети),споруджені вздовж порубіжжя редути (шанці)спеціально змонтовані для сигналізації про наближення ворога.Вони були своєрідними заїзжими дворами з капітальними казармами і стайнями,а все дворище обносилося дерев”яним парканом.Редути стояли уздовж кордону на відстані 10,20,30 км один від одного.Поблизу цих форпостів споруджувалася дозорна вежа і так звані “фігури”,як правило,три.Вишки і фігури виставлялися на підвищенних місцях-на вершині давнього кургану.Коли горіла одна фігура,це означало,що помічений рух татар біля кордону,дві-татари пішли у наступ,а три-вороги напали на форпост.

У 1767 році запорозькі бекети зосереджувалися на 20 постах,які мали 3708 сторожових козаків і серед яких на Миколаївщині- на “Лисій Гірці”,урочищі Богдановому- Богдановий порог (Костянтинівка,нині м.Південноукраїнськ), Секретарка (застава Секрет) Кривоозерського р-ну, Синюхін Брід (Первомайського р-ну); Кашперо-Миколаївська (Миколаївка) Баштанського р-ну, де проходив кордон між запорозькими й турецькими землями при злитті річок Громоклії та Інгулу у середині ХУШ ст.Ці згадані об”єкти прикордонної служби чекають дослідників-археологів,які покладають надії на цікаві знахідки при розкопках у Семеновому Розі,Гарді.

Власником землі у Новій Січі було Військо Запорозьке. Щороку козакам, внесених до 38 курінних компутів, розподіляли степ й річки для ведення скотарства, риболовлі, полювання, землеробства, бджільництва. Найпоширенішою формою господарювання був зимівник-невелике поселення,мешканці якого вели власне господарство.Головними напрямками господарства зимівників було розведення коней,великої рогатої худоби,овець.Із збільшенням кількості зимівників та хуторів поступово набуває поширення землеробства, яким займалися і в Бугогардівській паланці. Як правило, за садибою великого зимівника розташовувалися лани з посівами жита, пшениці, ячменю, вівса, гречки.Вирощували городину, баштанні кльтури.

У кожному зимівнику було по 2-3 хати для людей і ряд господарських будівель.Як правило, вони споруджувалися на трьох-чотирьох володільців,кожен з яких мав від 3-6 козаків і 10 “молодиків”.Число наймитів,молодиків і служителів,які проживали на подвір”ї зимівника,було різним.Старшим над усіма був господар і він не обов”язково був старшиною. Землі під зимівник відводилися Кошем, а інколи паланковим правлінням,які видавали козаку-господарю “паспорт” чи “білет”на право користування землею.

За своїм характером зимівники вели фермерське товарне господарство. Деякі із них були доволі заможними. Поряд з зимівниками заможної старшини у паланках були і зимівники, власники яких мали лише одну землянку (кугу),біля якої був лише наділ оброблюваного поля.На зимівниках було багато “сіроми”,яка і цього не мала і працювала у заможних козаків..Були дві форми контракту з власником зимівника- “за найом” і “без найму”.В останньому випадку наймит працював лише за харчі та одяг. Життя їх було нелегким,але ж вони були особисто вільними,оскільки тут не було ні панів, ані кріпацтва. Тому Запорозькі Вольності притягували до себе всіх знедолених з Гетьманщини, Правобережної України.

Царський уряд, намагаючись зміцнити власні позиції у прикордонній місцевості, всіляко сприяв заселенню та освоєнню нових земель у південному регіоні, віддаючи перевагу військовій колонізації. Нижнє Побужжя стало центром військових дій в час російсько-турецької війни 1735-1739рр. Так, у 1737 році російські війська оволоділи Очаковим, однак він залишився у складі Туреччини за умовами мирного договору. Господарське життя в степах активізувалося після згаданої війни, особливо багато поселень з”явилося в межиріччі Дніпра та Південного Бугу. Якщо у 1740р. у цьому прикордонному районі на правому березі Дніпра були відомими лише 13 сіл і одна слобода, то у 1745р тут існувало вже 2 міста, 36 сіл, 139 хуторів, а на початок 1750р. кількість сіл досягла 120. Майже все населення яких становили українці - самовільні переселенці з Гетьманщини та Правобережної України.

З метою припинення припливу втікачів на Запорожжя, які ставали на заваді реалізації урядового плану організованої колонізації Півдня, яка базувалася не козацькій традиції вільного фермерського господарства, а на феодально-кріпосницькій, царські власті прийняли рішення про обов”язкову реєстрацію всіх козаків і паспортизацію населення володінь Січі. З 1751 року К.Г.Розумовський наказав кошовому атаманові, щоб той забезпечив ведення іменних списків кожним курінним отаманом і обов”язкову реєстрацію всіх новоприбулих. За проживання на Січі без паспорта вводилося покарання. Після заснування Нової Сербії, до якої були відмежована і частина земель запорозьких, за наказом Єлизавети Петрівни на них було побудовано Орловський шанець (Ольвіопіль) біля Бугу (нині м.Первомайськ), який мав стати урядовим форпостом для боротьби з стихійною селянською колонізацією краю. Поліційна місія покладалася і на паланкову старшину.

Бугогардівська паланка не була добре заселеною.Пік заснування козацьких зимівників на Миколаївщині припадає саме на 50-60 роки ХУШ ст. Так, у 50-х роках ХУШст. у Бугогардівській паланці сіл н було небагато, однак було чимало багатих зимівників. Найбільші були в урочищах: Вербовому, Мертвоводі, Вовчому, Корабельному,Харсюченому, Громоклея. Такими зимівниками були Балацьке (Баштанського р-ну), Баловне (Новоодеського р-ну, заснований козаком Баловним у кінці ХУЦ ст.), Баратівка (Новобузького р-ну), смт. Березанка, Братське, Великосербулівка Єланецького р-ну, Соколи (суч.Вознесенськ), де знаходилися Соколина переправа через Буг; Ганнівка (Безродне) Братського р-ну, Інгулка Баштанського р-ну, Кам”яна Балка Первомайського р-ну, Костувате Братського р-ну, Кримка (Первомайського р-ну), Криве Озеро, Лимани (Коза) Березанського р-ну, Лимани Жовтневого р-ну, Мигія (Первомайського р-ну), Федорівка (Нова Одеса), Новий Буг (Куца Балка), Олександрівка (Вознесенського р-ну), Семенівка (Арбузинського р-ну), Щербані (Вознесенського р-ну).

Громоклійська-Мигійська “Анти-Січ”(вольниця)

Одним із центрів запорожців поза межами своїх володінь, діяльність якого стало головним болем для урядів держав південного регіону та Січової адміністрації став своєрідний кочівний центр низовиків, які займалися гайдамацькими наїздами, що розташовувася у пониззі Південного Бугу у зоні сходження кордонів трьох країн-Російської й Турецької імперій та Речі Посполитої- в Очаківському степу (Єдисані).Саме на цю трикордонну зону -територію пониззя Південного Бугу, як на місце розташування ватаг запорозьких здобичників, вказували сучасники ще на початку ХУШст. Зокрема, у 1705 році є свідчення про мешкання на Пониззі Південного Бугу і Інгулу великої кількості запорожців і всіляких “гулящих людей”, що займалися відгоном худоби та поргабуванням майна очаківських турків і місцевих ногайців. Після повернення у 1734 році запорожців під російську протекцію здобичницька, або гайдамацька активність козаків дещо уповільнилася. Однак після російсько-турецької війни 1735-1739рр та набуття чинності умов Бєлградського мирного договору, які предбачали демаркацію державних кордонів між Російською та Турецькими імперіями, впровадження паспортної системи та мережі форпостів, митниць, фактично унеможлвлювало заняття здобичництвом. Січова старшина була зобов”язана під тиском російських властей боротися із гайдамаками. Тому вони обирають для свого промислу слабо заселені та практично неконтрольовані кримською владою північно-Східні землі Очаківського степу (Едисану). Упродовж 1753-1755 рр. у гирлі рік Південний Буг та р.Громоклія засновуються тимчасові козацькі поселення по турецький бік кордону, жителі яких здіснюють набіги на татарські улуси та околиці Очакова. Той факт,що гайдамацькі курені формально знаходилися за межею польських і російських володінь, унеможливлювало їх переслідування російським та польськими військовими загонами, а очаківські турки, едисанські та джамбуйлуцькі ногайці були не в змозі самостійно запобігти гайдамацьким рейдам углиб їх території. Настільки гайдамацькі ватаги відчували себе господарями в цих місцевостях, що відбувається певна трансформація явлень про межі турецького кордону у свідомості ногайців. Головними пособниками гайдамаків у зимовий час були володарі козацьких зимівників Буго-Гардівської паланки, які самі нерідко ініціювали вилазки за “козацьким хлібом”. Серед симпатиків гайдамаків називали гардівського полковника Тарана, якого у 1756 році було притягнуто до відповідальності по факту отримання від гайдамаків частини здобичі. У 1759 р. на островах південніше Гарда на Бузі, на кримській території, перебувало 300 козаків. З 1755 року гетьманська адміністрація вже вимагала від кошової старшини передавати до Генерального суду (в Глухів) всіх запорозьких козаків, які брали участь у гайдамацькому русі.Зокрема, один із гайдамацьких загонів діяв у 1750-1757 р. у середній течії Південного Бугу, для боротьби з яким кошовий атаман Січі надіслав 200 козаків. Табором гайдамацьким був острів Мигія на Бузі (Первомайського р-ну).

У цьому ж році гетьман К.Г.Розумовський ініціював загальний перепис зимівників на території вольностей Запорозьких, під час якого господарі їх мали отримати білети на кожного із мешканців. Була введена заборона на прийом зимівника “всякого роду волоцюг”. Ліберальне ставлення Коша до гайдамаків пояснювалося невдоволенням січової сіроми примиренською політикою адміністрації щодо російського контролю над Січчю. Тому побоючись заворушення на Січі, адіністрація її не проявляла особливої ініціативи у боротьби із гайдамаками, сама нерідко вдаючись до практики “пошуку козацького хліба”. Існувала й гайдакування на “замовлення”, коли січові старшини самі ставали негласними поводирами гайдамацьких загонів, забезпечували їх кіньми та грошима, отримуючи за це частину здобичі. Як правило, у кожному курені Нової Січі по 10-12 козаків займались гайдамацьким промислом. У 1756 році на Січі були прощені і приведені до повторної присяги 50 гайдамаків, що добровільно прибули на Січ з пониззя Південного Бугу, які по тому були відправлені на Громоклію для проголошення амністії від Кош всім тамтешнім козакам. Останні на 1759-1760рр почували себе досить впевнено, влаштовуючі справжні баталії російській та польській прикордонній варті. Гайдамаки, у кількості 150 чоловік, що мешкали на Громоклії, з турецького боку кордону та 200 гайдамаків,що знаходилися на російській території, у верхів”ях Мігійського Ташлику, у 1760 році напали на російську команду, що патрулювали броди на р.Синюха.

На вимогу російського військового командування та гетьмана

К.Г.Розумовського Кіш був змушений у серпні 1760 року організувати справжню військову експедицію проти гайдамаків, які перебували на території Буго-Гардівської паланки. Протягом тижневої облави було схоплено 40 гайдамаків із числа січової сіроми, однак яких на вимогу курінних отаманів Січі після процедури каяття та присяги було повернуто до складу куренів. Комендант фортеці Св.Єлисавети сповіщав Сенат, що Буго-Гардівська паланкова старшина потурає гайдамакам і наводив конкретний факт, що в час згаданої облави на гайдамаків, з Мігії безперешкодно вийшла ватага гайдамаків чисельністю 160 чоловік і порямувала на промисел до Польщі. Всіляко гальмуючи вирішення поземельних суперечок між Січчю і Новоросійською губернією, петербурзький уряд пильну увагу приділяв дотриманню прикордонного режиму на кордоні Запорозьких володінь і Османської імперії, Кримського ханства, Речі Посполитої.

Не довіряючи паланковій старшині, російський уряд вдався до збільшення військової залоги на прикордонних форпостах за рахунок двох команд козаків із Гетьманщини по 937 і 859 осіб, які спеціально займалися боротьбою з гайдамаками, патрулюючи російсько-турецький та російсько-польський кордони. Вони виявили, що гайдамаки у кількості 500 чоловік спромоглися опанувати широкі простори нижньої течії Південного Бугу та його приток як з російського, та і з турецького боку кордону та фактичну перетворилися на “третю силу”, своєрідну “анти-Січ”, що влало протистояла спробам офіційних властей цього “трикутника “ взяти ситуацію під контроль. У 1761 році було організовано жорстокий паспортний режим, карантинну систему, мережу митниць і нових форпостів. З 1765р. тут був улаштований російський форпост Мигей для боротьби з гайдамаками.У червні 1767 р. в цих місцях діяв гайдамацький загін під керівництвом ватажка Коліївщини Семена Шила. Однак після серії каральних експедицій, спрямованих проти мігійсько-громоклійських гайдамаків, гайдамацькі січі на території Едисану було викорінено. Ці події знайшли відображення у запорозькому фольклорі- у пісні “Чом Мигія не славна була, поки в Мигії баталії не було”.

Прогноїнська паланка-

Адміністратив-територіальна одиниця Вольностей Війська Запорозького Низового. Була розташована в пониззі Дніпра на лівому березі Дніпровського лиману, навпроти урочища Прогноєва на 40 км. вище кінця Кінбурнської коси. Центру Прогноївської паланки – с. Прогної (нині с.Геройське Голопристанського р-ну Херсонської області).

Ці володіння були поза межами України, але запорожці вважали ці території своєю власністю, контроль ханства над ними ніколи не був цілковитим, а запорозьке козацтво господарювало тут чи не з перших часів його появи. Виникла паланка у 1735 році, коли біля солоних озер (Чорного, Засухи,Лусухиного) на Кінбурнській косі було засновано пост для охорони переправи через Бузький і Дніпровський лимани (Микитин перевоз), яким користувалися торгівці, прямуючи до Очакова. Центром паланки було поселення Прогноїнськ, де розміщувалася адміністрація паланки і невелика військова залога. Остання охороняла і козаків-уходників, що рибалили на лимані, чи добували тут сіль, яка була значно дешевша за кримську. Риболовецька та соледобувна діяльність членів паланки визначили її специфіку - постійного населення на її території не було. У тимчасових літніх куренях тут мешкало, крім запорожців, багато заробітчан із усієї України. Особливістю паланки була відсутність зимівників і торгівлі: на озброєний гарнізон козацький покладалася розвідка за пересуванням кримчаків, оскільки через Кінбурн і Очаків кримський хан тримав зв”язок з Буджацькою ордою.

Дата добавления: 2015-10-21