7.Педагогічна психологія аномальних і екстремальних випадків

7. Педагогічна психологія аномальних і екстремальних випадків

7.1. Педагогічна психологія аномальних випадків

Серед учнів, які навчаються в освітніх закладах, пере­бувають такі діти, що мають різні аномалії розвитку, зумо­влені генетичними, психологічними та соціально-психо­логічними чинниками.

Для таких дітей здебільшого характерні негативні про­яви у поведінці.

Зрозуміти дитячу та підліткову агресію, прояви депре-сивності, конфліктність з батьками, вчителями та іншими людьми та з'ясувати справжні причини такої поведінки, на противагу критичному ставленню до неї, — одне з най­складніших завдань педагога.

Патологія батьків і її вплив на розвиток дітей

Патопсихологічні дослідження свідчать, що у батьків із різними проявами психопатології (шизофренія, депресія, асоціальний особистісний розлад, алкоголізм) діти менш за-хиш,ені від подібних проблем. Деякі психопатології зумовле­ні генетично, однак лише генетичними ефектами немоясли-во пояснити всі згубні впливи на дітей. Наприклад, у дітей, чиї батьки страждають важкою депресією, можливий ро­звиток такого самого розладу. Однією із причин цього є те, ш,о депресія батьків зумовлює невміле виховання, неуваж­ність до потреб дитини, неефективність контролю за їхнім навчанням та дисципліною. Немовлята депресивних мате­рів напруженіші, ніж немовлята матерів, які не мають цієї проблеми; ці діти страждають психологічними і фізичними розладами, піддатливіші ризику деструктивного розвитку стосунків прихильності. Діти алкоголіків частіше прогу­люють піколу, зловживають токсичними речовинами, їм притаманні тривожна депресія, низький рівень самопова­ги. Правда, у багатьох алкоголіків діти не мають ніяких проблем.

у психічно хворих батьків діти теж мають психопато­логії, особливо вони проявляються у порушеннях поведін­ки (делінквентність, розлади уваги).

Багато дітей із проблемних сімей виростають благополуч­ними завдяки різноманітним захисним чинникам: ясивучи в сім'ї, де один з батьків страждає серйозним розладом, вона підтримує теплі стосунки з іншим родичем, ш;о захиш,ає її від психічних травм. Суттєвими захисними чинниками, що розвивають гнучкість поведінки, є високі інтелектуальні здібності, соціальна і шкільна компетентність, привабли­вість для дорослих. Школа та соціальні служби теж мають широкі можливості у нейтралізуванні згубного впливу на ди­тину сімейних обставин через патронаяс таких сімей, соціаль­ний супровід дитини, різні виховні заходи, бесіди тощо.

Затримка інтелектуального розвитку

Діагностика затримки розумового розвитку дитини здійснюється через спостереження та вивчення її поведін­ки і рівня інтелекту. Розрізняють незначну, помірну, вели­ку і глибоку затримку інтелектуального розвитку дитини.

Діти з незначною затримкою розумового розвитку становлять більшість тих, кого називають розумово відста­лими. Педагогіка вваясає їх «тими, що навчаються». їхній інтелектуальний рівень після досягнення дорослого віку по­рівнюється з рівнем 8— 11-річних дітей. За раннього діагно­стування її, допомоги батьків та реалізації спеціальних ос­вітніх програм більшість таких дітей здатні до соціальної адаптації, оволодіння простими навчальними і професійни­ми навичками, монсуть стати самостійними громадянами.

Діти з помірною зат.римкою розумового розвитку^ як правило, належать до освітньої категорії «тих, що навча­ються», тобто здатні оволодіти певними повсякденними навичками, наприклад приготуванням їжі, можуть пра­цювати двірниками, півейцарами тощо. У дорослому віці вони перебувають на інтелектуальному рівні дітей віком 4—7-ми років. Деяких з них можна навчити читати, непо­гано писати, чітко володіти розмовною мовою. Швидкість їх навчання дуже низька, а рівень абстрагування та оволо­діння поняттями надзвичайно обмежений. Фізично вони виглядають незграбними, страждають деформацією кіс­тково-м'язової системи, мають погану координацію рухів.

Діти із помірною затримкою розумового розвитку мо­жуть проявляти агресію, та більпіість із них дружелюбні. Вчасне діагностування таких проблем, допомога батьків, адекватні здібності до навчання є передумовами досягнен­ня більпіістю таких дітей часткової самостійності у пов­сякденному житті, дотримання належної поведінки. У сприятливому середовищі вони можуть оволодіти деякими навичками заробітку коштів.

Дітей із важкою затримкою розумового розвитку за­раховують до розумово відсталих утриманців. У них серйоз­не відставання рухового і мовного розвитку, часто трапля­ються сенсорні та моторні дефекти. Вони можуть оволоді­ти обмеженими навичками особистої гігієни і догляду за собою, але завжди потребують турботи інших людей. Бага­то з них можуть дечому навчитися і під наглядом викону­вати прості професійні дії.

Діти з глибокою затримкою розумового розвит,ку на­лежать до розумово відсталих, які живуть на рівні інстинктів, більшість із них мають серйозні вади в адаптив­ності поведінці, здатні до виконання лише найпростіших завдань. їхня мова у кращому разі рудиментарна. Пошире­ні серед них фізична потворність, патологія центральної нервової системи, затримка росту. У дітей із глибокою за­тримкою розумового розвитку нерідко спостерігаються су­дорожні припадки, глухота та інші фізичні аномалії. Вони весь час потребують опіки. Слабке здоров'я, низька рези­стентність до захворювань є причинами короткої тривало­сті їхнього лсиття.

Затримку інтелектуального розвитку спричинюють де­фекти головного мозку, генетичні фактори, інфекції і ток­сичні речовини, недонопіеність і травми (фізичні поранен­ня), йонізуюче випромінювання, погане харчування та інші біологічні чинники.

Синдром органічної затримки розумового розвитку (синдром Дауна, олігофренія) — клінічний стан, пов'я­заний з помірною та важкою затримкою розумового ро­звитку.

Характеризують дітей-олігофренів такі фізичні вади: мигдалеподібна форма очей, аномально товста шкіра на повіках, плескаті та широкі обличчя і ніс, потилиця, дуже великий із глибокими складками язик, плямиста райдуж­на оболонка ока, короткі і товсті кисті рук і пальці на ру­ках, часто викривлений мізинець.

Діти із синдромом Дауна переважно здатні оволодіти навичками догляду за собою, дотримуватися соціально прийнятної поведінки та виконувати рутинну ручну працю. Вони можуть бути помічниками в сім'ї або у спе­ціальному закладі. Серед них трапляються як думсе слух­няні, так і важкі діти.

У дітей із синдромом Дауна може проявлятися більш адаптована поведінка, ніж у пацієнтів з іншими типами порушення навчання. Для них характерні збереження сприйняття просторових відношень і візуально-моторна координація. Найсильніше у олігофренів спотворені мовні навички, бо за синдрому Дауна особливо сильно деформо­вані функції лівої півкулі. Вперше цей синдром описав англійський лікар Ленгдон Даун у 1886 році.

Отже, раннє діагностування затримки інтелектуально­го розвитку дитини, допомога батьків та реалізація спе­ціальних освітніх програм сприятимуть полегшенню адап­тації її до соціального оточення, оволодінню елементарни­ми навчальними та професійними навичками тощо.

Розлади у дитячому і підлітковому віці

Педагог для здійснення ефективної навчально-вихов­ної взаємодії з дітьми повинен знати не лише їхні вікові, фізіологічні та індивідуальні особливості, а й розлади (від­хилення) та їх конкретні прояви. Вчасне виявлення роз­ладів з подальшою переадресацією фахівцям запобіясить багатьом проблемам у розвитку цих дітей.

Серед дитячих і підліткових розладів розрізняють: де­фіцит уваги із гіперактивністю, розлади поведінки і непо­кору, тривожність, депресивність, тики, аутизм, лунатизм, розлади у навчанні, розлади харчування, патологічний азарт, уживання алкоголю тош,о.

Дефіцит уваги із гіперактивністю (ДУЗГ). Цей роз­лад, який часто називають гіперактивністю, пов'язаний із труднош,ами формування цілеспрямованої, довільної пове­дінки у дітей, імпульсивністю, підвищеною руховою ак­тивністю, труднош,ами концентрації уваги та ін. Про­являється він до 8 років приблизно у З—5 % дітей пікіль-ного віку, хлопчики страїкдають ним у 6—9 разів частіше, ніж дівчатка, особливо хлопчики передпідліткового віку. Пізніше ДУЗГ трапляється значно рідше, проявляється короткочасними епізодами. Окремі залишкові явиш,а, на­приклад труднощі з увагою, можуть зберігатися у доросло­му віці.

Діти з ДУЗГ проявляють надмірну та перебільшену м'язову активність (безглузду біганину, неспокій, постій­не совання), дуже легко відволікаються, не можуть дотри­муватися вказівок, реагувати на вимоги вчителя. їм при­таманні імпульсивна поведінка, низька толерантність до фрустрації. Гіперактивні діти часто мають знижений інте­лект (їх IQ на 7—15 пунктів нижчий від середнього), не­здатні до навчання і погано вчаться, відчувають труднощі у засвоєнні основ шкільних предметів. Для них характер­ні безперервні балачки, нав'язливість та незрілість, вони справляють переважно негативне враження на тих, хто їх оточує, важко налагоджують стосунки з батьками і вчите­лями, оскільки не підкоряються їхнім вимогам. Нерідко це налаштовує проти них однолітків. Як правило, гіперак­тивні діти не відзначаються тривожністю.

Розлади поведінки і опозиційний розлад непокора. Основним їх симптомом є агресивна або асоціальна пове­дінка. Розлади поведінки проявляються приблизно у віці дев'яти років. Зауваживши їх, важливо розмежувати по­стійні асоціальні дії (влаштування поисеж, порушення прав інших людей) і проступки, до яких схильні і нормаль­ні діти та підлітки.

У реальному житті ваяско, а нерідко навіть неможливо розрізнити розлади поведінки, передделінквентну (за яку можлива кримінальна відповідальність) поведінку і ранні стадії розвитку асоціальної особистості. Оскільки для та­ких дітей звично говорити неправду, скоювати періодичні крадіжки, проявляти роздратування. Вони не визнають обмежень сексуальних поведінки і агресивності; беруть участь в актах вандалізму, пограбуваннях, вбивствах; ча­сто зловлсиваготь наркотиками, алкоголем та демонстру­ють симптоми депресії. Розлади поведінки підвищують ри­зик вагітності поза шлюбом, зловживання наркотиками, алкоголем у дівчаток-підлітків. Дитячі розлади поведінки зберігаються і в період дорослості. Правда, не всі діти із роз­ладами поведінки, із делінквентною поведінкою вироста­ють асоціальними особистостями або скоюють злочини.

Асоціальну поведінку, п;о спостерігається у дітей з роз­ладом поведінки, часто випереджує опозиційний розлад непокори — прояви у поведінці негативізму, непокори, не­слухняності, ворожості ш;одо владних осіб. Цей розлад по­чинається у шестирічному віці, часто переростаючи у роз­лади поведінки. Усім випадкам розладів поведінки переду­вав опозиційний розлад непокори, але тільки приблизно у 25 % цих дітей протягом 2—3 років розвинувся розлад по­ведінки. Спричинили їх негаразди у сім'ї, соціально-еко­номічні проблеми, асоціальна поведінка батьків.

Тривоукні розлади. У суспільстві ніхто не ізольований від подій або ситуацій, які породлсують тривогу. Більшість нормальних дітей у процесі свого розвитку неодноразово піддаються страхам, переживають почуття невизначено­сті. Діти із тривожними розладами схильні до більш ек­стремальної поведінки, ніж ті, які відчувають нормальну тривожність, у них проявляються нереальні страхи, со­ром'язливість, гнітюче почуття неадекватності, порушен­ня сну і страх перед школою. Згодом вони стають надто залежними від допомоги і підтримки інших людей.

Тривожні розлади часто зумовлені розлукою. Таких ді­тей переслідують страхи, надчутливість, сором'язливість, нічні кошмари, хронічна тривожність, невпевненість у собі, боязнь нових ситуацій. Вони, як правило, інфантиль­ніші за своїх нетривожних ровесників, чутливі, нервові, покірні, легко впадають у відчай і часто вибухають. Основ­ною ознакою клінічної картини при цьому розладі є над­мірна тривога з приводу розлуки, наприклад, з матір'ю.

Психосоціальними факторами стресу можуть бути смерть родича або улюбленої домашньої тварини. Коли дітей із тривожним розладом розлучають з об'єктами їх прив'яза­ності, вони відчувають патологічний страх, наприклад, ду­мають, що їх батьки захворіють і помруть, безпорадно тяг­нуться до дорослих, важко засинають, стають дуже вимо­гливими. Такий розлад не є стабільним, і частіше зустрічається у дівчат. Однак у деяких дітей розвиваються проблеми, ш;о проявляються у прогулюванні школи (страх покинути дім, батьків і піти до школи), проблемах адапта­ції до нових умов.

Тривожні розлади можуть зберігатися у підлітковому та юнацькому віці. Спочатку вони породжують неадекват­ні реакції уникнення, а потім — відхилення у мисленні та поведінці, навіть нездатність «вписатися» у групу однолі­тків. Із віком такі діти розширюють взаємодію з одноліт­ками, знаходять друзів, добре справляються із навчальни­ми та іншими завданням. Учителі, які розуміють со­ром'язливих, замкнутих дітей, передають їм позитивний досвід, який стримує розвиток тривожності.

Одним із проявів тривожних розладів є селективний мутизм — стан, за якого проявляється постійна нездат­ність говорити у певних соціальних ситуаціях (наприклад, у школі). Переживання його заважає у навчанні та со­ціальній адаптації. Діагностування селективного мутизму можливе тільки після засвоєння дитиною мови. На це пот­рібно не менпіе місяця, за винятком першого місяця пере­бування у школі, коли багато дітей відчувають сором'яз­ливість, перебувають у стані загальмованості.

Селективний (вибірковий) мутизм мало поширений і найчастіше проявляється у допікільнят.

Депресивність. У дітей і підлітків депресія зустріча­ється досить часто (0,4—2,5 %), розповсюдженість важко­го депресивного розладу у підлітків у будь-який період їх життя становить 15—20 %. До підліткового періоду рівень депресії виш;ий у хлопчиків, у підлітковому — у дівчат. Дитяча депресія проявляється у замкненості, роздратова­ності, плачі, уникненні здорового контакту, фізичних скаргах, поганому апетиті, іноді — в агресії, поганому само­почутті.

Спричинюють депресію насамперед біологічні факто­ри. Діти, батьки яких стралсдали важкою депресією, ма­ють більше порушень, відчувають гострішу потребу у психологічній допомозі, у них частініе діагностують розла­ди психіки. Високий рівень депресії демонструють діти із сімей із розладами настрою. Схильні до депресії діти, які пережили в минулому стресові події, вразливі до суїци-дальних думок.

На розвиток депресивного розладу впливає научіння неадаптивній поведінці: у дитини, яка спостерігає за нега­тивною поведінкою батьків або негативними емоційними станами, може розвинутись депресивний ефект; матері, які страждають депресією, передають новонародлсеним свій настрій. Депресія у матерів часто розвивається під час вагітності або відразу після народження дитини частково через висналсення, гормональну перебудову, яка впливає на організм.

Ставлення матері до новонародженого впливає на ро­звиток у нього прив'язаності. Жінки, які страждають де­пресією, менш чутливі до своїх дітей. Це відповідно позна­чається на дітях навіть на фізіологічному рівні: дослідники встановили, що у момент вираження матір'ю негативних емоцій у новонародженого реєструється більш висока елек­трична активність лобних долей мозку.

Тики. Проявляються вони як стійке, періодичне м'язо­ве посіпування або спазми локалізованої групи м'язів: моргання ока, посіпування рота, облизування губ, знизу­вання плечима, повертання голови, потирання носа, звіль­нення ВІД неяситі та 1н. Частіше вони проявляються у віці 2—14-ти років, здійснюючись автоматично, навіть не заува­жуються людиною. Фактично більшість людей не підозрю­ють про свій тик доти, доки їм хто-небудь не скаже про це.

Аутизм. Причини аутизму невідомі. Деякі вчені стверджують про його залежність від певних дефектів на генному рівні, пошкодження від опромінення та Інших чинників пренатального розвитку. Типовою ознакою цьо­го порушення є невідчуття дитиною життя. Такі ДІТИ від народясення ніколи не притуляються, не тягнуться до до­рослого, якщо той бере їх на руки, не усміхаються, не див­ляться на матір під час годування тощо.

Аутизм є хворобливим станом психіки людини, який характеризується складними порушеннями контактів із реальністю, заглибленням у власні пере»сивання.

Наслідки аутизму: недостатні мовний, перцептивний і моторний розвиток; неадекватна поведінка, втрата контакту з реальністю, нездатність поводитися серед людей. У хлоп­чиків він проявляється у 4—5 разів частіше, нілс у дівчат.

Особи, якіІ страждають ним, не демонструють потреби в любові або контактах, іноді здається, що вони навіть не знають, хто їх батьки. Аутичні діти нездатні реагувати на людей, бо не можуть «читати* їхні соціальні знаки, страж­дають «психічною сліпотою», нездатністю зайняти певну позицію, як це роблять інші діти, у них обмежена здат­ність до розуміння того, на що вказує інша людина, орієн­тації на звукові сигнали у просторі. Діти-аутисти мають менше соціальних взаємодій, ніж їх однолітки. Вони не спостерігають за подіями, не граються, найчастіше пасив­ні, нездатні до ефективного научіння.

У них відсутнє мовлення або дулсе обмежене його вико­ристання для комунікації, за винятком найрудиментар-них форм, наприклад ехолалії — беззмістовного повторен­ня декількох слів. їхня вимова звуків незрозуміла. Аути-сти часто демонструють відразу до звукових стимулів, плачуть, навіть почувши батьківський голос.

Аутичні діти намагаються виключити або звести до мі­німуму втручання у своє дсиття інших людей, надають пе­ревагу діяльності наодинці. У декого з них добре розвину­ті навички підбору предметів один до одного: мозаїку вони складають, як і нормальні діти або навіть і краще. Однак відчувають серйозні труднощі за потреби розтапіувати у певній послідовності картинки, що відображають певні по­дії, у них виникають проблеми з символічними завдання­ми на пантоміміку. їм важко виконувати дії з уявними предметами, хоч вони успішно справляються з цим у ре­альному житті.

Аутичні діти володіють потенційно нормальним інте­лектом, деякі з них мають добру пам'ять. Однак у них по­мітна затримка розумового розвитку, нездатність розв'я­зувати інтелектуальні завдання. Притаманні їм когнітивні порупіення спричинюють деформації їхньої адаптивної по­ведінки.

Багато аутичних дітей зацікавлюються деякими пред­метами (каміння, електричний вимикач, негативи фото­знімків, ключі), сильно прив'язуючись до них. Перешко­джання їхньому захопленню (забирання предметів та ін.) провокують у них спалахи агресії, плач.

Загалом такі діти мають труднощі у взаєминах із оточую­чими людьми, у нерцептивно-когнітивній діяльності, ро­звитку мови, почутті ідентичності. Для них характерні див­ні, повторювальні дії, захоплення незвичайними предмета­ми, нав'язлива потреба підтримувати постійність оточення.

Розлади у навчанні. Спостерігаються вони у дітей, які у всьому іншому поводяться нормально або навіть виявля­ють обдарованість. Це стосується їх мови і мовлення, мате­матичних, рухових навичок і не пов'язано з явними фізичними чи неврологічними дефектами. Досить поширене явище дислексіі — труднощі при оволодінні читанням, письмом і розумінням на фоні нормальних, іноді підвище­них показників розумового розвитку. Дитині важко розпіз­нати слова і зрозуміти прочитане, справитися з трудноща­ми при написанні тексту. Вона пропускає, додає або спотво­рює слова, а читає дуже повільно, часто запинаючись.

Розлади харчування. Проявами розладів харчування є невротична анорексія — відсутність апетиту, відмова від їжі. Страждають нею здебільпіого дівчатка. Головними симптомами анорексії є; інтенсивний страх перед збіль­шенням ваги, відмова підтримувати своє харчування на нормальному рівні, яка супроводжується невиправданими скаргами на повноту. У таких осіб порушене уявлення про власне тіло (хворі спотворено сприймають своє тіло).

Невротична анорексія є небезпечним для життя захво­рюванням. Хворі надмірно контролюють своє буденне життя, відчувають труднощі у соціальній адаптації, ізолю­ються від ровесників, вживають психоактивні речовини, прирікають себе на голодування, вдаються до суїцидальної поведінки. Нерідко такі дії мають фатальні наслідки.

У хворих нервовою анорексією можуть проявлятися клінічна депресія, особистісні розлади, які супроводжу­ються тривогою, страхами, демонстративні, ексцентричні вчинки. Дівчина, яка страждає анорексією, прагне уника­ти всього нового, невідомого, сумнівається в собі, спілку­ється у ненормально ускладненій манері.

Серед дівчаток і жінок частими є прояви невротичної булімії — відчуття голоду, яке супроводясується слабкі­стю, болями під «сонячним сплетінням!», критеріями діа­гностування булімії є багаторазове переїдання, неадекват­на поведінка, спрямована на запобігання збільшення ваги (пісна їжа, надмірне захоплення фізичними вправами і прийом гормонів для прискорення метаболізму).

Підлітки і юнаки, які стралсдають цими захворюван­нями, погано пристосовані до боротьби із життєвими труд­нощами, тривожні, агресивні, депресивні, сором'язливі, імпульсивні, вразливі до стресів.

Отже, порупіення харчування — суто психологічні роз­лади, які підривають фізичне здоров'я.

Паталогічний азарт. Участь в азартних іграх є прогре­суючим розладом, який характеризується постійною або пе­ріодичною втратою контролю над азартом, захопленням грою і здобуванням гропіей заради гри. Ірраціональна пове­дінка відбувається попри високу ймовірність неприємних наслідків. Паталогічний азарт супроводжується такою по­ведінкою, яка підтримується короткотривалим виграшем, ігноруванням перспективи руйнування життя індивіда.

Уживання алкоголю і наркотиків. У підлітків, які вжи­вають алкоголь, клінічна картина розладів досить складна. Алкоголь € висококалорійним наркотичним продуктом, вживання якого зниясує потребу в їжі. Підлітки, які вжива­ють надмірну кількість алкоголю, часто страждають від по­рушення харчування, здатності організму засвоювати пожи­вні речовини, хронічної втоми, депресії.

На перпіих порах здається, що алкоголь сприяє подо­ланню стресу, особливо сильного, допомагає відсунути на задній план складну реальність, посилити відчуття власної спроможності і значущості. Але надмірне його вживання порушує критичність мислення і розумову діяльність, спри­чинює поступову деградацію особистості. Поведінка підліт­ків стає грубою і неадекватною; він усе частіше уникає від­повідальності за свої вчинки, перестає стежити за собою, стає запальним і агресивним. У них розвивається не тільки фізіологічна, але й психологічна залежність від алкоголю, що деструктивно діє на їх життєве пристосування.

Підлітки часто вживають алкоголь, очікуючи, що це підвищить їхню популярність серед ровесників, посилить задоволення від життя.

Профілактичні зусилля повинні адресуватись дітям до того, як вони почнуть випивати. Педагог має цілеспрямо­вано роз'яснювати школярам та їхнім батькам про шкід­ливі наслідки внсивання алкоголю.

Предметом зловживання та залежності є і психоактив-ні речовини: наркотики (опіум та його похідні); седативні препарати (барбітурати); стимулятори (кокаїн і амфітамі-ни); заспокійливі препарати (бензодіазепіни); галюциноге­ни (ЛСД та РСР).

Особливості поведінки залежних дітей та підлітків зумовлені типом речовини, її кількістю і тривалістю прий­мання, фізіологічними та психологічними особливостями дітей, нерідко і соціальним оточенням, в якому культиву­ється наркотичний досвід. Дуже часто наркоманія поєдна­на з психопатологією. Особливими ознаками наркомана є асоціальні риси особистості: депресія, напруженість, не­впевненість, почуття власної неповноцінності, труднощі у формуванні міцних і щирих особистісних стосунків, осо-бистісні розлади.

Педагог повинен бути обізнаним з основними причина­ми відхилень у розвитку піколярів та їх конкретними проявами, щоб адекватно реагувати у відповідних ситуаціях та ефективно взаємодіяти з іншими фахівцями (психолог, соціальний педагог).

7.2. Педагогічна психологія екстремальних випадків

Багатьом людям, у тому числі і дітям, доводиться пере­живати складні, надскладні та екстремальні ситуації, зумовлені природними чи спеціально-психологічними чин­никами. Учень, опинившись у такій ситуації, потребує не­гайної психологічної допомоги, адекватного педагогічного реагування. Одним із перших, хто повинен допомогти йому, є педагог.

Дитина в екстремальній ситуації

Більшість екстремальних ситуацій психічно травмує молоду людину, що деструктивно впливає на сприйняття нею світу, часу (змінює бачення минулого, сьогодення, май­бутнього). Психологічні травми сприймаються як найсуттє­віші події життя, розмежувальною лінією між тим, що було до травмуючої події, і тим, що відбуватиметься згодом.

На психічний стан особливо деструктивно діють ката­строфи, спричинені умисними діями людей- Техногенні катастрофи, спричинені необережністю або випадковим збігом обставин, переживаються не так ванско, як зумисні, але важче, ніис природні катаклізми.

Типовими надзвичайними ситуаціями техногенного характеру є: транспортні аварії та катастрофи, пожежі і вибухи, аварії з викидом отруйних, радіоактивних речо­вин, раптове обвалення споруд, аварії на електро-, енерге­тичних та комунальних системах життєзабезпечення, на промислових очисних спорудах, гідродинамічні аварії. Надзвичайними ситуаціями природного походження є гео­фізичні, геологічні, метеорологічні, агрометеорологічні, небезпечні морські гідрологічні явища, природні ножєїкі.

Критична ситуація провокує в людини сй-^ьний стрес, нервову напругу, порушує рівновагу в організмі, негатив­но позначається на фізичному і психічному зДОров ї.

В екстремальній ситуації у людини виниР^я^ють марен­ня, галюцинації, апатія, ступор, рухове збудження, агре­сія, страх, істерія, нервове потрясіння, плач. Основними ознаками марення є спотворені уявлення або думки, в помилковості яких потерпілого неможливо переконати. Під час галюцинацій потерпілий переживає відчуття присутності уявлюваних об'єктів, які безпосе­редньо не впливають на органи чуття (чує голоси, бачить людей, відчуває запахи тощо).

Апатія виникає після тривалої напруясеної, але безус-піпіної діяльності, коли людина перестає бачити сенс своєї діяльності. На неї навалюється відчуття втоми, їй не хо­четься рухатися, говорити, у душі вона відчуває порожне­чу, байдужість. Без підтримки і допомоги апатія може пе­рейти в депресію (важкі, болісні емоції, пасивність, відчут­тя провини, безпорадності перед життєвими труднощами, безперспективність тощо), у стані апатії дитина може пере­бувати від кількох годин до кількох тижнів.

Ступор як одна із найсильніпіих захисних реакцій ор­ганізму настає після сильних нервових потрясінь (вибух, напад, жорстоке насильство), коли всі запаси життєвої енергії витрачаються на виживання, а сил на контакт із навколишнім світом уясе немає. Основними його ознаками є різке зниження або відсутність довільних рухів і мовлен­ня; відсутність реакцій на зовніпіні подразники (піум, світло, дотики); заціпеніння, цілковита нерухомість; пере­напруження окремих груп м'язів.

Триває ступор від кількох хвилин до кількох годин, тривале перебування в такому стані може спричинити фі­зичне виснаження.

Іноді через надто сильне потрясіння від критичної си­туації (вибухи, стихійні лиха) дитина перестає розуміти, що відбувається навколо неї, неспромолсна визначити, де небезпека, а де порятунок, втрачає здатність логічно ми­слити і приймати рішення, стає подібною на тварину, що кидається у закритій клітці. Основними ознаками рухово­го збудження є різкі рухи, безцільні і безглузді дії; ненор­мально голосне мовлення або підвищена мовна активність (дитина говорить без зупинки, іноді висловлюючи абсо­лютно безглузді думки); відсутність реакції на інших лю­дей (зауваження, прохання, накази).

Одним із мимовільних способів, з допомогою якого орга­нізм людини намагається понизити високу внутрішню на­пругу, є агресія — деструктивна поведінка (гнів, ненависть, ворожнеча). Основними їі ознаками є роздратування, неза­доволеність із будь-якого, навіть незначного, приводу; нане­сення особам, які поруч, ударів руками або предметами; словесна образа, лайка; м'язова напруга; підвищення кров'яного тиску.

При появі реальної або уявної загрози у людини вини­кає страх, який супроводжують напруженість м'язів (осо­бливо обличчя); сильне серцебиття; прискорене поверхове дихання; знижений контроль за власною поведінкою. Па­нічний страх (лсах) може спонукати до втечі, викликає за­ціпеніння або надмірне збудження, агресивну поведінку. Дитина погано контролює себе, не усвідомлює, що вона ро­бить і що відбувається навколо.

Після екстремальної ситуації з'являється неконтро-льоване нервове тремтіння, завдяки якому організм зні­має напруженість. Якщо цю реакцію зупинити, напруга залишиться в ньому, внаслідок чого можуть розвинутись такі захворювання, як гіпертонія, виразка та ін. Про та­кий стан свідчать сильне тривале тремтіння всього тіла або окремих його частин (дитина не може тримати у руках дрібні предмети), після якого настає сильна втома.

У напрунсених ситуаціях на дитину часто находить плач, під час якого в її організмі виділяються речовини, що мають заспокійливу дію. Стримування сліз не призво­дить до емоційної розрядки, полегпіення.

у людей із надмірною схильністю до навіювання, слаб­ким контролем за своєю поведінкою може виникнути істе­рика — патологічний стан психіки, який супроводжують надмірне збудження, розлад рухів, театральні пози; емо-ційпо насичена, швидка мова, лементи, ридання. Істерич­ний припадок триває від кількох хвилин до кількох годин.

Педагогу потрібно вміти передбачати, як буде поводи­тися дитина в екстремальній ситуації. Це допоможе зрозу­міти її, надати їй першу допомогу, організувати допомогу фахівців.

Насильство та інші ситуації, пов'язані із загрозою життю дитини

У ситуаціях, які становлять загрозу лситтю дитини (за­хоплення терористами, пограбування, розбійний напад), в її психіці змінюються образ світу, дійсність сприймається як наповнена фатальними випадками, виникає відчуття, Що ніхто не моясе зрозуміти її почуття і переживання.

Дитина, переживпіи насильство або ставпіи свідком на­сильств щодо інпіих людей, відчуває такі сильні почуття, Що й дорослий (страх повторення події, руйнування ілюзії справедливості світу, безпорадність). Пряме насильство над дитиною може виявитися психологічно надто важким, нестерпним для неї, що відразу проявляється у замовканні та заціпенінні.

У пам'яті дитини фіксується картина події, вона буде знову і знову уявляти найстрапініші моменти (наприклад, знівечених, поранених людей або того, хто нападав на неї). Пов'язуючи дії злочинця з люттю, ненавистю, дитина втрачає впевненість, починає боятися власних неконтро-льованих емоцій, особливо, коли виникають фантазії про помсту, також може відчувати провину, вважаючи причи­ною події свою поведінку. Часто такі діти не бачать життє­вої перспективи, втрачають Інтерес до раніше привабли­вих занять або життя загалом.

Внаслідок насильства можуть розвинутись тривожні та фобічні розлади. Тривожний розлад • — ірраціональний страх або сильна тривога, що робить людину недієздатною.

Діти із тривожними розладами схильні до екстремаль­ної поведінки, їм притаманні надчутливість, нереальні страхи, сором'язливість, гнітюче почуття неадекватності, порушення сну і страх перед школою. Вони стають надто залежними від допомоги і підтримки інших людей.

Фобія (грец. phobos — страх) — стійкий та перебільше­ний страх від об'єкта або ситуації, які не становлять для індивіда небезпеку. Якщо дитина, яка страждає фобією, зустрічається з об'єктом, що її лякає, вона переживає ре­акцію «боротьби або втечі». Фобічна реакція часто іден­тична тій, яка сталася б у небезпечній ситуації, коли, на­приклад, людину наздоганяв ведмідь. Ситуація, що збу­джує фобії, часто не є небезпечною (перебування на мосту, в автобусі). Діти з фобіями намагаються уникнути ситуа­цій, що викликають страх, іноді — з невинними їх уособ­леннями, наприклад, з фотографіями.

У дитячому середовищі поширеними є прояви таких видів фобії:

а) специфічні (прості) фобії, які супроводжуються страхом тварин, комах (змій, павуків), різноманітних
об'єктів навколишнього середовища (води, висоти, туне­лів, мостів тощо);

б) соціальні фобії, що проявляються як боязнь соціальних ситуацій, в яких індивід може опинитися у принизли­вій або ганебній ситуації (страх виступу перед аудиторією або перед певними видами соціальної взаємодії);

в) агорафобія, яка виявляється у боязні відкритого простору. Вона найчастіпіе виникає від тривоги у зв'язку із можливістю нападу, коли втеча може ускладнитись або буде ганебною для людини з фобією.

Підлітки та юнаки із фобіями зазвичай знають, що їх страхи ірраціональні, та нічого не можуть із собою вдіяти. Наближення до фобічної ситуації породжує в них страх і тривогу. Фобії частково підтримуються вторинною вигі­дністю (перевагами недієздатност.і) — підвищеною ува­гою, співчуттям навколишніх і певним контролем над їх­ньою поведінкою.

Насильство над дітьми і його види

Діти, будучи найнезахищенішою, найуразливішою со­ціальною групою, часто стають жертвами фізичного, сек­суального чи емоційного насильства. За даними ООН, від сваволі батьків щорічно страждає до 2 мли дітей віком до 14 років. Кожна десята із таких дітей помирає, а 2 тис. за­кінчують життя самогубством.

Фізичне насильство проявляється у нанесенні пошко­дження дитині (удари, ляпаси, стусани, ізоляція у замкне­ному приміщенні, заподіяння каліцтв тощо); ситуаціях, коли її навмисно ставлять у фізично і психічно вразливе становище; у примусовому залученні дитини до вживання наркотиків, алкоголю, отруйних речовин або медичних препаратів, що викликають одурманення (не прописаних лікарем снодійних).

Про те що дитина стала жертвою фізичного насильства, свідчать такі пошкодження: синці; шрами, сліди від зв'я­зування, притискування пальців; сліди від ударів предме­тами (ременем, ціпком, мотузкою); сліди від укусів на шкірі; ділянки шкіри на голові без волосся; непояснені причини опіків, переломів, вивихів, ран; пошкодження внутріпініх органів (розрив печінки, забиті місця нирок, сечового міхура); незвичайний стан дитини після вимуше­ного прийому алкоголю або ліків; смерть дитини з ознака­ми насильства (убивство). Про повторюване фізичне на­сильство свідчать сліди на тілі дитини різної давнини.

На факт фізичного насильства вказують й особливості поведінки дитини-жертви: страх при наближенні до неї ін­шої особи; пасивність, замкнутість, підвищена агресив­ність; уникання фізичного контакту; застиглий, переляка­ний погляд; непояснені зміни у поведінці (життєрадісна ди­тина стала сумною, задуманою, замкнутою); страх перед виходом зі школи (дитячого садка) додому або, навпаки, пе­ред тим, як іти до школи (дитячого садка), якщо насильство застосовується у школі або на вулиці; випадки заподіяння собі шкоди — саморуйнувальна поведінка (уживання алко­голю, наркотиків, паління); втеча з дому; носіння одягу, що не відповідає погодним умовам (наприклад, улітку вовня-НИІ1 светр із високим коміром, щоб сховати синці на тілі); благальні прохання дитини не повідомляти батькам про її невдачі (двійки, прогули, погану поведінку) у школі.

Застосування фізичного насильства щодо дитини в сім'ї можна діагностувати на підставі достовірної інформа­ції, що дітей або конкретну дитину і раніше піддавали фі­зичному насильству; презирливого, зневажливого ста­влення у сім'ї до дитини, використання ними жорстоких прийомів для її дисциплінування; відсутності звертань батьків до лікаря, якщо дитина отримала фізичну травму; постійних погроз на її адресу; розбіжностей в описі батька­ми подій, що спричинили травму в дитини.

Сексуальне насильство проявляється у використанні дорослим або іншою дитиною дитини для задоволення сек­суальних потреб чи одержання вигоди. Сексуальне насиль­ство включає статеві стосунки (в т. ч. інцест), взаємну ма­стурбацію, інші тілесні контакти зі статевими органами, залучення дитини до проституції, порнобізнесу, оголення перед нею статевих органів і сідниць, підглядання за дити­ною, коли вона про це не знає. Такі дії наносять їй особли­во тяжкі психологічні травми.

Психологічне насильство є постійною або періодичною словесною образою дитини, погрозами з боку батьків, опі­кунів, учителів, вихователів, принилсенням її людської гі­дності, звинуваченням у тому, в чому дитина не винна, де­монстрацією нелюбові, ворожості до неї, обман, пред'яв­лення вимог, що не відповідають її віковим можливостям. Усе це гальмує інтелектуальний розвиток дитини (адекват­ний розвиток пізнавальних процесів), приглупіує адапта­ційні здатності, знижує її самоповагу, провокує в ній ро­звиток соціальної безпорадності. Така дитина часто потра­пляє у конфліктні ситуації, нехтуеться ровесниками.

Англійський психолог Аліса Міллер у книзі «Для тво­го власного блага* (1980) охарактеризувала психологічне насильство, як і^отруйну педагогіку» — виховні впливи, які спричинюють розвиток травмованої особистості. Це відбувається тоді, коли батьки діють як хазяї залежної від них дитини, самочинно визначають, що добре, а що пога­но, в усіх проблемах завжди звинувачують її. Автократич­ний батько вважає дитяче самоствердження загрозою своє­му авторитетові. Батьки, будучи переконаними, що роблять усе для блага дитини, калічать її. Дитячої слухняності вони домагаються, використовуючи психологічні пастки, об­ман, нещирість, маніпуляції, залякування, позбавлення любові, ізоляцію, недовіру, приниження, протиставлення, навіть катування і знецінення всього, що робить дитина у сім'ї («У тебе руки не з того місця ростуть — краще нічого не займайЬ; «Однаково нічого доброго з тебе не вийде!»).

«Отруйна педагогіка» формує у дітей такі деструктивні установки, переживання й міфи: любов до батьків, інших людей — це обов'язок; батьки заслуговують на повагу і визнання тому, що вони — батьки; діти не заслуговують поваги тому, що вони — діти; висока самооцінка є шкідли­вою, ніжність (сильна любов) — теж; задовольняти дитячі бажання — неправильно, суворість є гарною ніколою під­готовки до життя; краще вдати вдячність, ніж відкрито виражати невдячність; те, як ти поводишся, — важливі­ше, ніж те, ким людина є насправді; батьки не пережи­вуть, якщо їх скривдити; батьки завжди мають рацію, вони не можуть помилятися. Такий клімат у сім'ї формує залежну особистість із низькою соціальною толерантні­стю, з «убитою дупіею*, яка, виростаючи, сама стає «ду­шогубом».

Мотивами такої поведінки, за словами А. Міллер, є не­свідома потреба перенести на іншого приниження, якому батьки самі колись піддавалися; потреба дати вихід приг­ніченим почуттям; прагнення мати живий об'єкт для мані­пулювання, розпорядясатися ним; самозахист, у т. ч. по­треба ідеалізувати власне дитинство і власних батьків із допомогою догматичного перенесення батьківських педа­гогічних принципів на свою дитину; страх проявів індиві­дуальності дитини, які колись у них були придушені, тощо.

Основні принципи ненасильницької комунікації: пова­га дорослих, терпимість до дитячих почуттів, природність педагогічних впливів, що ґрунтуються на гуманістичних педагогічних принципах.

Окремою формою насильства є емоційне насильство: депривація, нехтування, невизнання. Цей вид насильства присутній у будь-якій його формі, у т. ч. й сексуального. Він є особливо підступним, оскільки заподіює значну шко­ду розвитку особистості й формуванню механізмів само­владання.

Емоційне насильство над дитиною — будь-яка дія, що викликає в дитини стан емоційної напруги, зумовлює не­безпеку нормального розвитку її емоційного життя. Зазви­чай на успіх дитини батьки реагують похвалою, почуттям гордості й радістю, але за емоційного насильства їхня реакція протилежна: байдужість і роздратування. Спочатку це викликає в дитини суперечливі переисивання. Неаде­кватна реакція батьків на її позитивну поведінку швидко призводить до втрати мотивації на досягнення та почуття гордості, що супроводжує успіх. Вона робить висновок, що проявляти радість із приводу досягнень небезпечно й не­правильно.

До емоційного насильства належать такі дії щодо дити­ни: ізоляція, відчуження дитини БІД нормального соціаль­ного спілкування; похмурість батьків, відмова від обгово­рення проблем дитини; «торгівля заборонами» (напри­клад, якщо дитина не виконала уроки, їй на певний час забороняють дивитися телевізор чи гуляти); образа; теро­ризування (кількаразова образа словами, формування ста­більного почуття страху); підтримка постійної напруги, залякування, погрози; лайка, глузування; залякування покаранням («Ще одна двійка або чергова витівка у школі, то я візьмуся за ремінь»); моральне розбещення, залучен­ня, примус до дій, які суперечать суспільним нормам і зав­дають шкоди дитині (примус до здійснення крадіжок, уживання алкоголю або наркотиків).

Емоційним насильством щодо дитини є таколс постійне пред'явлення завищених вимог, що формує низьку само­оцінку і призводить до фрустрації; використання надмірно суворих покарань; надзвичайна критичність, постійне за­лякування.

Свідченням того, що дитина стала об'єктом емоційного насильства, є: її емоційні несприйнятливість, байдужість; депресивність; ссання пальців, монотонне розгойдування; замкненість, задуманість або агресивність; «прихиляння» до будь-кого з дорослих у пошуках уваги і тепла; нічні при­ступи страху, поганий сон; небажання гратися. Фізіоло­гічними реакціями дитини-жертви емоційного насильства можуть бути нічний і денний енурез (нетримання сечі); психосоматичні скарги (біль голови, у ділянці серця, пога­не самопочуття тощо); уповільнений фізичний і загальний розвиток.

Дитина-жертва, як правило, страждає одночасно від кількох форм насильства. Наприклад, у жертв інцесту ча­сто руйнуються сімейні стосунки, знижується довіра до сім'ї. Діти-жертви зґвалтування часто переживають фі­зичне (побиття) та емоційне (погрози вбити або покалічи­ти) насильство.

Насильство зумовлене структурою сім'ї і моделлю спіл­кування у ній (сім'я батька-одинака, багатодітні сім'ї; вітчим у сім'ї або прийомні діти; конфліктні або насильницькі стосунки у сім'ї; проблемні стосунки між батьками і сек­суальна незадоволеність, дефіцит емоційної підтримки, рев­нощі тощо). Батьки, які були об'єктами насильства або ба­чили його в дитинстві, схильні до нього у ставленні до своїх дітей. Із раннього віку батьки-лсертви засвоїли комплекс аг­ресивної поведінки щодо інших людей і членів сім'ї.

Насильство над дітьми зумовлене домінуванням таких особистісних якостей батьків:

1) ригідність, тривожність, дратівливість, низька само­оцінка, депресивність, імпульсивність, залежність, низь­кий рівень емпатії, відкритості, толерантності до стресу, емоційна лабільність, агресивність, замкнутість, підозрі­лість, проблеми самоідентифікації;

2) негативне ставлення батьків до інших людей, неаде­кватні соціальні очікування щодо дитини;

3) низький рівень соціальних навичок, невміння вести діалог, розв'язувати конфлікти і проблеми, долати стрес, приймати допомогу інших;

4) психічне нездоров'я, що виражається у психопатоло­гічних відхиленнях, невротичності, депресивності, схиль­ності до суїциду;

5) алкоголізм і наркоманія, наслідком яких можуть
стати агресивність, гіперсексуальність, дратівливість, по­
рушення координації та самокритичності, ослаблений
контроль за своєю поведінкою;

6) проблеми із фізичним здоров'ям, зокрема патологіч­на вагітність, важкі пологи, що впливає на нервову систе­му і робить жінку менш стійкою до стресора;

7) емоційна нерозвиненість і розумова відсталість, які виявляються у тому, що батьки не завжди розуміють стан дитини, особливо хворої, можуть залишити її без необхід­ної допомоги;

8) нерозвиненість батьківських навичок і почуттів.

Високий ризик стати жертвами насильства мають не­бажані діти, а також народжені після втрати батьками по­передньої дитини; недоношені діти, народжені з низькою вагою; діти, які живуть у багатодітній сім'ї, народжені че­рез невеликий період (рік); діти із вродженими або набути­ми каліцтвами, низьким інтелектом, порушеннями здо­ров'я (спадковий синдром, хронічні захворювання, у т. ч. психічні); діти із розладами, нетиповою поведінкою (дра­тівливість, гнівливість, імпульсивність, гіперактивність, непередбачуваність поведінки, порушення сну, енурез), а також із певними властивостями особистості (вимогливість, замкнутість, апатичність, байдужість, залежність), зі звичками, що негативно діють на нерви батькам; з недо­розвиненими соціальними навичками, із неприйнятними для батьків особливостями (наприклад, «не тієї» статі, «заячою губою»); діти, яких матері виношували і наро­джували BajKKo, які часто хворіли, були розлучені з ма­тір'ю протягом першого року життя.

у школі насильство полягає у застосуванні сили дітей до дітей, вчителями до учнів або учнями до вчителів. Шкільне насильство буває емоційним і фізичним.

Проявами емоційного насильства є глузування, при­своєння прізвиськ, нескінченні зауваження, необ'єктивні оцінки, висміювання, приниження у присутності інших людей, ігнорування, ізоляція, відмова від спілкування (гратися, займатися, сидіти за однією партою тощо). Воно викликає у людини травмуюче переживання, емоційну на­пругу, принижує її, деформує самооцінку.

Фізичне насильство здійснюється через застосування фізичної сили учнів до однокласника, нанесення фізичної травми (побиття, удари, ляпаси, псування й відбирання речей, грошей, мобільного телефона тощо).

Зазвичай, фізичне та емоційне насильство супроводлсу-ють одне одне. Жертвою може стати будь-яка дитина, та найчастіше для цього обирають слабшу, що не здатна захи­щати себе або тих, хто відрізняється фізичними вадами (носять окуляри, недочувають, мають рухові порушення); особливостями поведінки (замкнутість, імпульсивність) та зовнішності (руде волосся, ластовиння, «заяча губа», від­стовбурчені вуха, криві ноги, особлива форма голови, носа, надмірно велика або мала вага тіла); нерозвиненими соціальними навичками; демонструють страх; не мають досвіду життя в колективі; мають виражені хвороби, низь­кий інтелект, труднощі у навчанні та ін.

Діти, виховані в умовах материнської денривації (не отримали в грудному віці достатньої любові, турботи, із несформованою прихильністю батьків, діти із притулку, соціальні сироти), частіше зазнають насильства, ніж діти, які виховуються у нормальних сім'ях.

Шкільному насильству сприяють анонімність поведін­ки учнів, особливо у великих школах, і відсутність ніиро-кого вибору освітніх установ; нездоровий мікроклімат у вчительському колективі; байдуже ставлення вчителів до учнів і проявів насильства.

Шкільне насильство деструктивно впливає на дітей. Наприклад, тривалі глузування негативно позначаються на формуванні Я-концепції дитини, знижують її самооцін­ку, через що вона почуває себе зацькованою, намагається уникати стосунків із людьми. Інші діти уникають дружби із жертвами насильства, оскільки бояться, що самі можуть стати ними. Аутсайдерство у школі нерідко поширюється і на інші сфери соціальних стосунків: дитина і надалі може жити за «програмою невдахи». Роль жертви є причиною низького статусу у групі, проблем у навчанні і поведінці. У такої дитини вищий ризик розвитку нервово-психічних і поведінкових розладів, депресії, порушень сну, апетиту, формування після травматичного синдрому.

У підлітків шкільне насильство порушує розвиток ідентичності, тривалий стрес формує почуття безнадійно­сті і безвихідності, підштовхує до думок про суїцид.

Порушення, що виникають внаслідок насильства, приз­водять до стійких особистісних змін, які перешкоджають реалізації особистості у майбутньому. Наслідки пережито­го в дитинстві часто впливають на формування специфіч­них сімейних стосунків, особливих життєвих сценаріїв: на­приклад, люди, які вдаються до насильства над дітьми, як правило, пережили його у своєму дитинстві.

Безпосередніми наслідками жорстокого ставлення, не­уважності до дітей є фізичні травми, ушкодження, блюво­та, головні болі, втрата свідомості, крововиливи в очні яблука, гострі психічні порушення, прагнення кудись біг­ти, сховатися, глибока загальмованість, зовнішня байду­жість. У дітей старшого віку можливий розвиток важкої депресії із почуттям власної неповноцінності.

Віддаленими наслідками бувають порушення фізичного і психічного розвитку дитини, соматичні захворювання, особистісні та емоційні порушення, соціальні деструкції.

Виховання дитини в умовах емоційного і фізичного на­сильств деформує її особистість, Я-концепцію, спонукальну сферу, зумовлює низьку самооцінку. Маленька дитина, яка є об'єктом нехтування, покарань, погроз, фізичного насиль­ства, почуває себе небажаною, нелюбимою, ставиться до себе вороже, відчуває провину, сором за своє існування. Ба­гато таких дітей не чинять спротиву насильству над собою, виростають із переконаннями, що вони погані, неспромож­ні в усьому. Пізніше відтворюють засвоєні правила поведін­ки у власному житті, у спілкуванні зі своїми дітьми.

Діти — жертви жорстокої поведінки часто відстають у фізичному рості, вазі від однолітків, пізніше починають хо­дити, говорити, рідпіе сміються, гірше встигають у школі, ссуть пальці, кусають нігті, займаються онанізмом. У них припухлі, заспані очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, неохайний одяг. Вони гігієнічно занедбані (педикульоз, ви­сипки, поганий запах від одягу й тіла). Внаслідок насиль­ства часто виникають захворювання. Діти, які пережили насильство, можуть на тривалий час забувати про свій травматичний досвід і згадати про нього в дорослому віці.

Діти-жертви, як правило, виявляють такі емоційні ре­акції:

1) переживання відповідальності за насильство («Якби я був гарним, мої батьки не робили б один одному і мені бо­ляче...*);

2) почуття провини за постійне насильство, лсорстокість;

3) постійне порушення поведінки (навіть у спокійній об­становці від дитини можна чекати спалаху агресивності);

4) переживання втрати (діти, відділені від батька, який застосовує насильство, постійно переживають втрату. Вони можуть шкодувати за звичним життєвим укладом, з приводу втрати позитивного образу батьків, які вдавалися до насильства);

5) суперечливість (діти не усвідомлюють, що можна не знати про почуття іншої людини або мати одночасно два протилежні почуття);

6) страх бути покинутим (діти, відділені від одного з батьків через скоєне ним насильство, можуть боятися, що другий із батьків також може їх покинути або померти, тому часто відмовляються розставатися із ним);

7) потреба у надмірній увазі дорослих (для цього діти Іноді відтворюють насильство, свідками якого були);

8) страх тілесних ушкоджень (багато дітей, які були свідками насильства або відчули його на собі, переживають, що батьки моясуть відмовитися від них або заподіяти їм шкоду чи зганятимуть зло на них у майбутньому);

9) сором, переживання за майбутнє.
Найпоширенішими реакціями на насильство є низька самооцінка, переживання почуття провини і сорому, переконаність у власній неповноцінності, проблеми у спілку­ванні з однолітками.

Ознаками низької самооцінки є:

а)захисна поведінка (вереск; ниття; прагнення пере­могти, самоствердитися за будь-яку ціну; обман у грі; нама­гання бути досконалим; хвастощі і самохвальство; роздача своїх гропіей, іграшок або цукерок (підкуп); звинувачення у всьому інших; бажання мати багато речей; використання різних прийомів привернення до себе уваги);

б) антисоціальна поведінка (злодійство, брехня, бійки, псування речей; надмірна самокритика; замкнутість; сором'язливість; вибачення із кожного приводу; лякливість стосовно нових стимулів; нездатність приймати рішення; надмірні спроби завжди й усім подобатися).

Жертви фізичного і сексуального насильства часто стралсдають депресією, оскільки переживають тугу, сму­ток, нездатність відчувати радість, насолоду; аутоагресив-ною поведінкою, наносячи собі травми, здійснюючи суї-цид, висловлюючи суїцидальні думки. Чим важча травма, тим вищий ризик суїциду і більш глибоко виражена депре­сія. Таким людям притаманні поганий самоконтроль, по­рушення поведінки, які є спробою захистити себе від хви­лювання (тривоги), почуття безпорадності. У них мало друзів, тому ш;о ровесників лякає їхня вибухова, імпуль­сивна поведінка.

Діти, які пережили насильство, мають труднощі в со­ціалізації: у них порушені зв'язки із дорослими; несфор-мовані навички спілкування з однолітками; їм бракує знань та ерудиції для здобуття авторитету у школі. Вирі­шення своїх проблем діти — нсертви насильства часто зна­ходять у кримінальному, асоціальному оточенні, нерідко переймаючи норми його лсиття.

Суїциди серед дітей і підлітків

Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здо­ров'я (ВООЗ) з початку 50-х років XX ст. спостерігається тенденція до зростання кількості суїцидів не тільки серед дорослих, а й серед дітей та підлітків.

Самогубство (суїцид) проявляється в усвідомленому позбавленні себе життя; суїцидальна поведінка пов'язана також із суїцидальними спробами і проявами. Суїцидальні замахи — це суїцидальні акти, що не завершилися смертю з незалежних від суїцидента причин (обрив шнурка, своє­часно проведені реанімаційні заходи тощо); суїцидальни­ми проявами є відповідні думки, висловлювання, натяки, що не супроводжуються діями, спрямованими на позбав­лення себе життя. Серед суїцидів розрізняють самогуб­ства (реалізовані суїциди), парасуїциди (акти самопожер­тви, що не призводять до смерті), пресуїциди (стан особи­стості, що зумовлює підвищену щодо норми вірогідність здійснення суїдидального акту, непідробне бажання люди­ни позбавити себе життя) та демонстративно-шантажні суїциди (використовувані для тиску на оточення, маніпу­лювання почуттями інших людей).

Суїцид пов'язаний з психологічною кризою — емоцій­ним станом, що виникає при зіткненні особистості з пе­решкодою на шляху задоволення її найважливіших жит­тєвих потреб, яка не може бути усунена звичайними спосо­бами, відомими людині із життєвого досвіду. Вона супроводжується гострим порушенням внутрішньої емо­ційної рівноваги, зниженням здатності конструктивно планувати майбутнє (безнадійність).

Самогубство є одним із варіантів поведінки дитини в екстремальній ситуації. Воно обумовлюється життєвим досвідом, інтелектом, характером і стійкістю особистісних зв'язків дитини.

Суїцидогенний конфлікт може бути викликаний ре­альними причинами (у здорових осіб), зумовлений дисгар­монійною структурою особистості чи мати психопатичну причину. Незалежно від причин конфлікт для суб'єкта завжди реальний, супроводжується інтенсивними важки­ми переисиваннями.

Називають поведінкові, комунікативні, когнітивні, емоційні індикатори суїциду.

Поведінкові індикатори суїцидального ризику — це зловживання психоактивними речовинами, алкоголем; втеча із дому; самоізоляція; різке зниження повсякденної активності; зміна звичок; вибір тем розмови і читання лі­тератури, пов'язаними зі смертю і самогубствами; часте прослуховування траурної або сумної музики; приведення справ у порядок (оформлення заповіту, врегулювання кон­фліктів, листи до родичів і друзів, роздаровування особи­стих речей); схильність до невиправдано ризикованих вчинків; відвідини лікаря без очевидної необхідності; по­рушення дисципліни або зниження якості роботи і пов'я­зані з цим неприємності у навчанні; придбання засобів для здійснення суїциду.

Комунікативними індикаторами є прямі або непрямі повідомлення про суїцидальні наміри («хочу померти» — пряме повідомлення, «скоро все це закінчиться» — непря­ме); нсарти, іронічні вислови про бажання померти, без­глуздість життя; запевнення у безпорадності і залежності від інших; прош,ання; повідомлення про конкретний план суїциду; самозвинувачення; двояка оцінка значущих по­дій; повільна, маловиразна мова.

Когнітивні індикатори: позитивні настанови щодо су-їцидальної поведінки; негативні оцінки своєї особистості, навколишнього світу і свого майбутнього; уявлення про власну особистість як про нікчемну, що не має права жити; уявлення про світ як про місце втрат і разчарувапь; уяв­лення про майбутнє як безперспективне, безнадійне; не­здатність побачити інші прийнятні шляхи розв'язання проблеми, окрім суїциду; наявність суїцидальних думок, намірів, планів.

Емоційні індикатори передбачають амбівалентне ста­влення до життя; байдужість до своєї долі, пригніченість, безнадійність, безпорадність, відчай; переисивання горя; ознаки депресії (паніка, тривога, знижена здатність до концентрації уваги та волі, безсоння, вживання алкоголю, втрата здатності відчувати задоволення); невластива агре­сія або ненависть до себе; ворожість; переживання вини, невдачі, поразки; надмірні побоювання або страхи; відчут­тя своєї малозначущості, нікчемності, непотрібності; не­уважність або розгубленість.

Ступінь суїцидального ризику прямо пов'язаний із ха­рактером наявних у підлітка думок про самогубство, які мо­жуть з'являтися у нього рідко («добре б заснути і не проки­нутися'>), постійно функціонувати як твердий намір вчини­ти самовбивство («я зроблю це, інніого виходу немає») або існувати у вигляді конкретного плану (ріпіення) про метод, засоби, час і місце самогубства. Чим краще розроблений су-їцидальний план, тим вища ймовірність його реалізації.

Переживання синдрому втрати

Важкою ситуацією для дитини є смерть рідних, яка породжує синдром втрати («гостре горе») — сильні емо­ції, пережиті в результаті втрати близької, коханої люди­ни. Втрата може бути тимчасовою (розлука) або постій­ною (смерть), реальною або уявною, фізичною або психо­логічною, її супроводжують сум, страх, гнів, провина, сором. Важкі втрати порушують особистісні межі, руйну­ють ілюзії контролю та безпеки, зумовлюють розвиток хвороби: дитина ніби застрягає на певній стадії синдрому втрати.

Застрягання на втраті спричинюють раптова або на­сильницька смерть, трагічна загибель близької людини; самогубство; конфлікти з людиною безпосередньо перед їі смертю, непрощені образи, заподіяні їй прикрості; трагіч­ні ситуації невизначеності, коли близька людина зникла безвісти; особа, яка померла, відігравала виняткову роль у житті дитини, була для неї метою і сенсом життя; страх перед інтенсивними переживаннями, невіра у свою здатність перебороти їх.

Типовими проявами симптому втрати є: порушення сну, дратівливість, труднощі з концентрацією уваги; втра­та інтересу до новин, роботи, друзів, церкви тощо; пригні­ченість, апатія і відчулсення, прагнення до самотності; плач; самозвинувачення; суїцидальні думки; соматичні симптоми (захворювання, входження у хворобу); почуття втоми; застосування снодійних, заспокійливих медика­ментів; галюцинації, ототожнення із померлим або відчут­тя його присутності.

Нетиповими, патологічними симптомами втрати є: тривале переживання горя (кілька років); затримка реак­ції на смерть близького (відсутність страждань протягом двох і більше тижнів); сильна депресія, що супроводжуєть­ся безсонням; почуття самознищення, напруга, гіркі доко­ри на свою адресу; поява психосоматичних хвороб (вираз­ковий коліт, ревматичний артрит, астма), ослаблення чут­ливості тощо; іпохондрія (розвиток симптомів, від яких страждав померлий); велика ворожість, спрямована проти конкретних людей; поведінка, яка не узгоджується із со­ціальною та економічною доцільністю; зміна стилю лсит-тя; слабовиражені емоції; нездатність переживати; різкі переходи від страждань до самовдоволення; виношування суїцидальних планів; зміна ставлення до друзів і родичів; дратівливість, прогресуюча ізольованість.

За особливо сильних переясивань горе стає причиною хвороби і смерті людини, яка пережила втрату. Емоційни­ми симптомами втрати є сум, гнів, тривога, безпорадність, байдужість; когнітивними — нав'язливі думки, невір'я, відчуття присутності померлого; поведінковими — пору­шення сну, безглузда поведінка, уникання речей і місць, пов'язаних із померлим, фетишизм, гіперактивність, від­хід від соціальних контактів, втрата інтересів.

Індивідуальні особливості переживання горя дуже різ­ні, вони можуть проявлятися навіть через рік після втра­ти. Та якщо через кілька років ознаки горя суттєво зава­жають у житті, є підстави стверджувати про ускладнене горе (його переживає 10^15 % людей, які горюють).

Дитині, яка переживає втрату, необхідно усвідомити, що дорога людина померла, вона ніколи не повернеться. У цей період дитина, яка втратила матір (батька чи обох батьків), шукає її, автоматично намагається вступити у контакт з нею: машинально набирає телефонний номер бачить серед перехожих на вулиці, купує продукти для неї тощо. Така поведінка спрямована на відновлення зв'язку, її необхідно замінити поведінкою, спрямованою на відмо­ву від зв'язку з померлим.

Нерідко дитина заперечує те, що сталося. Якщо вона не переборює горе втрати, тоді «робота горя» блокується на ранніх етапах. Заперечення може використовуватися на різних рівнях і набувати різних форм, як правило, вона мі­стить у собі заперечення факту втрати або його значущості чи незворотності. Заперечення факту втрати може відбува­тися у формі легкого розладу або у важких психологічних формах, коли дитина проводить кілька днів у квартирі з померлим, перш ніж зауважує факт його смерті. Часто проявляється менш патологічна форма прояву заперечен­ня -— «муміфікація», коли людина зберігає все так, як було за померлого, щоб бути готовою до його повернення. Якщо це триває недовго, то пом'якшує переживання і при­стосування до втрати. Ненормально, якщо така поведінка триває роками, переживання горя зупиняється, людина відмовляється визнати зміни, що відбулися в її житті. Лег­шою формою заперечення є бачення людиною померлого в кому-небудь іншому, наприклад овдовіла жінка бачить чо­ловіка у своєму онукові.

Люди уникають реальності втрати запереченням її зна­чущості («ми не були близькі», «він був поганим батьком», «я за ним не нудьгую»). Іноді вони проявляють протилеж­ну до «муміфікації» поведінку: поспішно ховають усе, що може нагадати про покійного. Через це дитина, яка пере­жила втрату, оберігає себе від фактів, що підтверджують її реальність. У неї можливий розвиток патологічних реак­цій втрати.

Поширене вибіркове забування (людина забуває окремі речі, сторони життя покійного), заперечення незворотно­сті втрати (дитина уникає її усвідомлення, зберігає ірра­ціональну надію знову зустрітися із померлим). Це нор­мально тільки в перші тижні після втрати, коли поведінка спрямована на відновлення зв'язку. У релігійних людей нормою є критичне ставлення до втрати (розуміння, що у цьому житті вже ніколи вони не будуть разом із покійним і з'єднаються із ним у іншому світі). Це очікування не пот­рібно руйнувати, оскільки воно — елемент нормальної картини світу глибоко віруючих людей.

Дитині, яку спіткало горе, потрібно допомогти пере­жити біль утрати, усі складні почуття, які її супроводжують. Реакції болю індивідуальні, не всі відчувають біль однакової сили, бо у дитини може порушитися контакт не тільки із зовнішньою реальністю, але і з внутрішніми переживаннями. Іноді втрата переживається, як апатія, відсутність почуттів, але вона повинна обов'язково бути пережита.

Часто люди, які перебувають поруч з тим, кого спітка­ло горе, переживають дискомфорт від його болю і гірких почуттів. Вони не знають, як себе поводити, свідомо або несвідомо повідомляють йому: «Ти не повинен горюва­ти». Це часто вступає у взаємодію із власними психоло­гічними захистами дитини, яка переживає втрату, і призводить до заперечення необхідності або неминучості горя, іноді навіть виражається словами: «Я не повинна за ним плакати», «Тепер не час горювати?. Тоді переживан­ня горя блокується, не відбувається від реагування, емо­ції не приходять до свого логічного завершення. Непра­вильно також заперечувати наявність болю, запобігати болісним думкам і переживанням, уникати будь-яких спогадів про покійного, намагатися забутися під дією ал­коголю, наркотиків, змінювати житло, безперервно подо­рожувати, працювати з високою напругою, щоб відволік-тися від них.

Дата добавления: 2015-10-21