"Або смерть, або… шлюб": за що і як карали на Січі
Михайло Павлов, 02.11.2012 · 15:04
Старовинні літописи свідчать про те, що у запорожців існувала чітка та злагоджена судова система. А також неписані адміністративні та карні закони, які регламентували життєдіяльність козаків. До правопорушників застосовувався цілий набір покарань, в тому числі, дуже екзотичних.
Старший серед рівних
Невід’ємною рисою організації Запорізької Січі було самоврядування. Воно полягало в існуванні народних зборів (козацької ради) як вищого органа влади Війська.
При цьому, всі члени громади мали право обирати і бути обраними на будь-які, навіть найвищі адміністративні посади.
Така система керування передбачала, передусім, рівноправність кожного у козацькому середовищі та однакову відповідальність за скоєні правопорушення.
На знімку: рада на Січі. Гравюра XVIII століття.
Вищий управлінський апарат козаків-запорожців становили: кошовий отаман, військовий суддя, осавул, писар та курінні отамани. Кошовий отаман поєднував у своїх руках адміністративну, військову та судову влади. Як згадував літописець, «отаман владний був над життям і смертю кожного з козаків, його слово було законом для всіх».
Проте влада не давала кошовому отаману одноосібних необмежених повноважень, він був лише старшим серед рівних. Щороку, 1 січня отаман звітував перед козацькою радою.
Траплялося, що за серйозні провини (злочин проти Війська, незаконний осуд, порушення козачих традицій) отаман піддавався жорстокому покаранню. Так, в 1739 році був страчений кошовий Яків Тукало.
Кошовий отаман поєднував у своїх руках адміністративну, військову та судову влади. Як згадував літописець, «отаман владний був над життям і смертю кожного з козаків, його слово було законом для всіх».
Першим помічником кошового був військовий суддя, вищим символом влади якого була велика срібна печатка.
Під час військових кампаній або відсутності кошового в Січі суддя залишався «наказним отаманом». Військовий суддя займався карними і цивільними справами. Проте в його компетенції було лише розслідування злочинів і доведення їх до суду (тобто козацької ради). Остаточній вердикт завжди виносили старшини разом із кошовим отаманом.
Таким чином, на Запорізькій Січі зберігалися та примножувалися вікові українські демократичні традиції.
Страта за пияцтво
Козацькі суди працювали за певною системою і мали свої особливості. Судочинство проходило в чотири етапи: перший – розгляд справи у паланці (територіально-адміністративна одиниця Запорізької Січі – прим. авт.); другий - у козацькому курені за присутністю отамана; третій - справа переходила на розгляд військового судді; четвертий - кошовий отаман зі старшиною виносили остаточний вирок.
Козаки по-різному поводилися у військовий і мирний періоди. Так, за вживання спиртних напоїв у бойовому поході можна було навіть поплатитися життям. Вкрай суворо карали дезертирство, пограбування мирного населення, а також насильство сексуального характеру, «тому що образа жінки всьому війську обесславлення несе».
Вирушаючи у бойові походи, козаки-запорожці вели цілком тверезий спосіб життя. Адже зброя та горілка – речі несумісні. Порушників цього залізного правила карали смертю.
Залежно від ступеня тяжкості провини призначалися покарання, які відразу ж приводилися в дію. При цьому жодних документів у справі не оформлялося, усе відбувалося на словах.
Найпопулярнішим покаранням було «побиття киями». Козака прив'язували до стовпа або гармати, поруч клали кий - ціпок, і всі бажаючі з вільного козацького війська могли «повчити» недбалого соратника. Після екзекуції, що найчастіше тривала цілий день, козак кланявся громаді та дякував за «науку».
За часів існування Запорізької Січі у козаків склалася певна судова «шкала»: яке покарання, за яке порушення. Вбивство, зрадництво, нанесення тілесних ушкоджень, злодійство, так само як і зберігання краденого, були найтяжчими злочинами і практично в усіх випадках каралися смертю.
До «побиття киями» засуджували дезертирів, перелюбників, ґвалтівників, содомітів. До речі, козакам суворо заборонялося приводити на Січ жінок, будь-то сестра, мати або дочка. Цей факт породив масу домислів про нетрадиційну орієнтацію степових лицарів. Втім, всі здогади недоброзичливців розбиваються об скелю незаперечного історичного факту: содомія серед козаків «заохочувалася» так само, як і пияцтво в бойовому поході.
В'язниць на Запоріжжі не було, тому що позбавлення волі було огидно духу козаків. Тільки в окремих випадках, коли побоювалися, що злочинець спробує втекти від суду, його приковували до гармати.
Бажаєш правосуддя? Купуй калача!
Запорізьке судочинство дуже ретельно регламентувало фінансові взаємини між мешканцями Січі. Саме тому грубими правопорушеннями вважалися неоплачені борги та несправедливі фінансові претензії. Боржника прив’язували до дубового стовпа і тримали так, поки той не погоджувався повернути борг або, наприклад, гроші за нього не віддавав товариш.
Якщо у козаків виникало спірне питання, яке вони не могли розв’язати самотужки, суперечка обов’язково вирішувалася в суді. От як розповідав про це відомий дослідник запорізького козацтва Дмитро Яворницький:
«...Коли, скажімо, трапиться, що двоє козаків між собою засперечаються чи поб'ються, або один одному по-сусідськи зробить шкоду (тобто своєю худобою випасе хліб чи сіно або завдасть якоїсь іншої кривди), і не можуть помиритися між собою, тоді обидва, купивши на базарі по калачеві, йдуть позиватись у паланку, до якої належать. Поклавши калачі на стіл, стають біля порога, низенько вклоняються суддям і кажуть: «Кланяємось, панове, хлібом і сіллю». Судді тоді питають: «Яке у вас діло, панове молодці?». А потім розпочинають розгляд справи по суті».
Три доби ганьби і грошова компенсація
Навіть дрібна крадіжка могла привести до жалюгідного фіналу. Злодюжку прив'язували до ганебного стовпа, аби кожний бажаючий міг добряче відлупцювати його палицею-києм.
«Зазвичай, - згадував Дмитро Яворницький, - це відбувалося так. Купка козаків на підпитку, проходячи повз ганебного стовпа, чіплялася до прив'язаного і пропонувала пригостити його горілкою. Якщо ж той не захоче пити, вони погрожують: «Пий, курвий сину! Як не будеш пити, будемо курвого сина бити». Коли незабаром той нап'ється, козаки скажуть йому: «А тепер дай же ми, брате, трохи тебе поб'ємо!». І хоча той просить у них милості, козаки, не звертаючи уваги на його прохання й благання, говорять: «А за що ж, курвий сину, ми тебе напували? Як тебе треба напувати, то треба й бити!».
Крадія прив’язували до ганебного стовпа, аби кожний бажаючий міг добряче відлупцювати його палицею-києм. На знімку: «ганебний стовп» на території Національного заповідника «Хортиця». Наші дні.
Як правило, така екзекуція тривала три дні (хоча могла розтягтися й до п'яти), і багато хто просто не доживав «до амністії». Заради справедливості варто зазначити, що щасливці, які залишилися в живих після такого покарання, часто-густо навіть одержували гроші від учорашніх «катів» як компенсацію за перенесені страждання.
Похований заживо
«Каталог» козачих покарань був надзвичайно великим, а деякі з них здатні шокувати навіть звичного до телевізійних жахів сучасного обивателя. Страти були воістину варварськими, багато в чому запозиченими у турків: саджання на кіл, підвішування за ребра на металевих гаках, рідше – шибениця.
Найжорстокіша смерть очікувала козака-убивцю, який позбавив життя свого побратима: його заживо ховали в одній ямі з убитим.
От як згадував про це Микола Гоголь у повісті "Тарас Бульба":
«Але понад усе справила враження на Андрія страшна страта козака за смертовбивство. Тут же, при ньому, вирили яму, опустили туди живого вбивцю, а зверху поставили труну із тілом убитого, і потім обох засипали землею. Ще довго згадував Андрій той жахливий обряд страти. І вдень і вночі стояли перед його очима засипана людина разом із жахливою труною…»
Застосовуючи такі жорстокі, а якоюсь мірою навіть варварські санкції стосовно козаків, що здійснили злочин, січове товариство намагалося «викорінити у себе всіляке зло».
Або смерть, або… шлюб
Цікаво, що козаки-запорожці шанували стародавній слов'янський звичай - засудженого до смерті мали помилувати, якщо самотня дівчина або жінка висловлювала бажання вийти за нього заміж.
Засудженого до смерті мали помилувати, якщо самотня дівчина або жінка бажала вийти за нього заміж
Щоправда, з цього приводу іноді траплялися драматичні конфузи.
Наприкінці XVII століття саме такий відбувся в одному із сіл поблизу Батурина. Засудженого везли на кінній підводі до лобного місця. Раптом із натовпу роззяв на дорогу вибігла покрита полотняною накидкою дівиця, яка всенародно висловила своє бажання вийти за засудженого заміж.
Сумна процесія зупинилася. Засуджений до страти попрохав зняти з дівиці накидку, аби подивитися на неї. Глянув і каже: «Ну, коли вже на такій женитися, краще вмерти. Везіть мене!».
Тривожна ознака сучасності: злочин без покарання (замість епілогу)
У порівнянні із козаками-запорожцями, ми все ж-таки стали гуманнішими. І якщо триста років тому, крадій міг запросто розпрощатися з життям, то тепер - з нашим «майже досконалим» законодавством – навіть не має жодних гарантій, що він потрапить на лаву підсудних. Адже, відповідно до Кримінального кодексу України, можна безліч разів здійснювати крадіжки (станом на сьогоднішній день - на суму, яка не перевищує 60 грн. 50 коп. – прим. авт.) і нести за це лише адміністративну відповідальність. До того ж, наприклад, при крадіжці грошей взагалі дуже складно знайти речові докази, що підтверджують провину.
Отже, в сучасних українських реаліях класична формула «якщо є злочин, то неодмінно має бути і покарання» зазнає хибних метаморфоз, які руйнують правове суспільство. Тому що, на жаль, у цій важливій формулі часто-густо відсутня її ключова складова - покарання.
Про це знають родичі пішоходів, що загинули під колісьми шикарних автомобілів чинуш та «мажорів». Про це добре знає і злодій, що краде гаманця у літньої людини із залишками жалюгідної пенсії. Напевно, тому, оглядаючись у минуле, куди більше справедливими здаються козацькі «ганебні стовпи» і «побиття киями». Хоч це, звичайно ж, варварство…
Михайло ПАВЛОВ, спеціально для Правосуддя
Фото з архіву автора та музею Національного заповідника «Хортиця»
