Юрій Борець. «УПА у вирі боротьби» 12 страница

— Візьмім, наприклад, створення Антибольшевицького Бльоку Народів. Це був дуже добрий помисел. Виявилося, що ми в нашій боротьбі не самітні, з нами духово всі поневолені Москвою народи, і в рядах УПА є їхні представники. Шкода тільки, що їх мало, що поруч із нашими упівцями не борються національні армії всіх тих, кого уярмлює комуно-большевизм. Це приспішило б загибель московської колоніяльної імперії...

До гурту наблизився розвідник. Він щойно вийшов із квартири командира Громенка й тепер почав розказувати людям, що до Перемишля, Дииова, Сянока й інших баз безперервно прибувають все нові й нові контингенти ворожих військ, а всі потяги віддані до їхньої диспозиції. Мобілізація в Польщі триває на широку скалю, й ворог намагається сконцентрувати якнайбільше сил для поборення УПА.

Селяни оточили розвідника з усіх сторін й уважно прислухалися до його слів, хоч їх заглушував поблизький мішаний хор, що співав пісню «Тихо, тихо в полі вітер віє...»

Принесені розвідником новини були досить тривожні. Всі споважніли ще більше, тема дискусії зразу ж змінилася, а якась старша жінка, не витримавши, заломила руки й почала приговорювати плаксиво:

— Боженьку мій! Що ж ми тепер зробимо? Таж ті бандити всіх нас вимордують!

— Перестань лементувати, стара! — суворо відізвався її чоловік. — Тут іще є наші відділи. Вони боронили нас роками й боронитимуть далі!

— А чи ти не чув, Стефане, скільки їх там іде з танками й канонами?

— Ну й що? Хіба це перший раз? Друга жінка звернулася до свого чоловіка:

— Петре, я піду й пов'яжу клунки, бо, може, завтра доведеться нам іти до лісу.

Цю думку підхопили всі жінки і квапливо розійшлися по хатах. Треба було готуватися до зустрічі незнаного завтрішнього дня.

Лишившись під хатою самі, чоловіки продовжували перервану розмову, але вели її щораз то голосніше, бо голоснішали пісні. До співаків приєдналися командир Громенко й доктор Шувар. Повстанські пісні набрали ще більшого розмаху й сили. Продзвеніли «Вже вечір вечоріє», «Там, під лісом» і «Розпрощався стрілець», а на закінчення гримнула мелодія пісні «Хай землю виорють гармати»...

Стефан Плотний, який перед хвилиною так авторитетно заспокоював свою дружину, звернувся до виховника Зоряна й запитав:

— Як ви думаєте, чи довго ми тут іще видержимо?

Замість відповісти, Зорян поставив питання також:

— А що, на вашу думку, краще зробити? Відійти із цього терену, чи битися з ворогом тут?

— Де? Чого відходити? Бийте гадів до кінця! — злісно сказав селянин, і його п'ястуки затиснулися.

Ця відповідь Зорянові подобалася, й він продовжував:

— Будемо бити! Але ми всі свідомі того, що боротьба стане ще важчою. Зараз ми не можемо здобути вільної України, але цей нерівний бій уже нами виграний. Нашою безкомпромісовою боротьбою ми виховуємо нову людину, людину вільну, героя й лицаря. Завдяки нашому змагові в людей зникає рабська покора й вислужництво, з кожним новим днем збільшується число тих, які за свій нарід й Українську Самостійну Соборну Державу готові віддати найбільшу жертву — життя. Ми добре знаємо, що діється в довкіллі, і скільки тут є ворожого війська. Багатьох із нас завтра може не бути в живих, бо впадуть у вирі боротьби, але ви дивіться на них, — і вказав рукою на гурт співаючих повстанців, які тепер під керівництвом д-ра Шувара тнули веселу «Коломийку». Після кожної стрічки д-р Шувар додавав «ой, та й дуна, дуна...», а потім показував рукою на повстанця чи дівчину, й вони починали новий заспів. — Бачите їх? Чуєте? Чи хтось із них цим переймається? Вони воліють жити день на волі, як вік у неволі...

Вже було пізно, й люди почали розходитися по хатах. Одна із жінок, яка лишилася в гурті, тепер звернулася до свого чоловіка:

— Петре, ходімо! Сьогодні мусимо закопати ще бодай мішок збіжжя, а нашого бичка віддамо повстанцям, а то ще ляхи заберуть.

Селянин схвально кивнув головою й пішов до сотенного господаря, а його дружина притьмом побігла до хати.

Розділ 26. ПРОРИВ З ОТОЧЕННЯ

Другий день Великодніх Свят добігав до кінця. Вечір був дуже ясний і теплий, тож більшість повстанців полягала спати на подвір'ях і в садах, їх присипляло різноголосе кумкання жаб і спів соловейка в кущах над потоком. А через кілька годин стійкові вже будили кухарів готувати каву на сніданок і варити обід.

Від Сяну, який лежав на віддалі біля п'яти кілометрів, доносилося сильне гудіння панцерів і вантажних автомашин. Приїхав кінний зв'язковий і подався до квартири сотенного, де звітував, що через Сян переправляються важко озброєні ворожі частини, з танками й артилерією включно. Цивільні, санітарні й господарські відділи заметушилися, почали відносити до замаскованих бункерів усю літературу та підозрілі ромі.

Сотня Громенка маршувала до лісу, на ті самі позиції, які займала вчора. По дорозі командир Лагідний говорив, що він ніколи більше в житті не полізе до підземного бункеру і взагалі не заздрить тим частинам, котрі не можуть успішно боронитися, але в підземелля йти мусять. Йому одного разу довелося боротися у викритому ворогом бункері. Ця боротьба тривала кілька годин, і в ній згинуло кільканадцять повстанців, а Лагідний урятувався лише завдяки своїй великій відвазі та швидкій орієнтації. За цю акцію командування УПА нагородило його золотою медаллю бойової заслуги.

Сотня дійшла до лісу, й дальший марш відбувався конспіративно: останній вояк тягнув за собою велику галузку дерева, яка затирала всі сліди. Дотримання конспіративних умов у лісі не є легкою справою. Адже до нього цивільне населення рідко або й ніколи не ходить, тому кожна зламана гілка, стоптана трава, зрушене зігниле листя чи кинутий на землю недокурок або сірник зраджують присутніх у цьому лісі людей.

Одержавши відомості про концентрацію великих ворожих сил, відділи УПА були змушені змінити тактику своїх дій. Деякі командири плянували кращі способи наступу, відступу й оборони самі, але в більшості випадків тактичну ділянку повстанських акцій опрацьовувала головна квартира. Часто траплялося так, що вжита успішно якимсь командиром у бою тактика записувалася на папір, відповідно розроблялася і в тактичному обіжнику надсилалася упівським відділам для користування.

Сьогодні третій день Великодніх Свят. Сотня Громенка впродовж їх таборувала на тому самому місці. Стежі зайняли обсерваційні становища на узліссі, а стійки стояли поблизу відділу. Згадуючи свята, вояки жартували, а найбільше згадували Катрусю у криниці.

Терен виповнився ворожими формаціями. Поруч із польською мовою, тут і там чулася мова «старшого брата», який, очевидно, керував акцією й давав накази. Польські війська повільно посувалися до сіл, розставили в них артилерію й почали обстрілювати ліси.

Над Дилягівським лісом закружляли два малі совєтські літаки, які скидали призначені для відділів УПА листівки. Вони були надруковані українською й московською мовами, обіцяли тим повстанцям, які складуть зброю, амністію, а непокірним і командирам — смерть. Інші описували «щасливе» життя в Україні та пригадували невигоди й муки повстанських буднів. Якщо повстанці не скористають із пропонованої нагоди н не складуть зброї, — говорилося в листівках, — усіх чекає страшна кара.

Закрутивши в одну летючку совєтської махорки, Когут затягнувся міцним димом, потім скривився і сказав:

— Чи не могли ці ідіоти скинути трохи кращий папір?..

Новоприбулі ворожі війська повели сильний наступ на українське селянство, розбивали комори, шафи, скрині, печі й навіть зривали підлоги. Недаремно в ті часи українці співали: «...Лізуть до комори, розбивають старі скрині, шукають Бандери...»

Ворожі вояки ґвалтували жінок і дівчат, арештовували багатьох українців та тортурували їх, щоб здобути цінні для себе інформації. Але нарід, після кількох років безугавної боротьби, не заломлювався й був дуже відпорний.

По селах, у підземних бункерах, перебувало багато революціонерів і поранених. В одному селі знаходилася підпільна друкарня, у другому був магазин, у третьому — шпихлір, але їх місця не зраджував ніхто, й московські дорадники натискали на польських старшин, щоб вони атакували ліси. Облави переводилися досить часто, проте не мали успіху. Не раз багатолюдні військові частини «прочісували» ліс дуже старанно, метр за метром, але у ньому не знаходили жодної душі. Інколи в часі облави повстанці навмисне запалювали спорохнявілий пень і лишали його в такому стані. Він цілий день курився й, побачивши дим, ворог негайно скеровував на те місце гирла гармат або оточував ліс і вів наступ на пеньок.

Сьогоднішня справа виглядала далеко поважніше. Дилягівський ліс, у якому квартирувала сотня Громенка, був оточений силами двох полків. З усіх кінців лісу стежі подавали однакові звідомлення: великі ворожі з'єднання розвивають наступ.

Коли б це була пообідня пора, то існувала можливість звести з ворогом кількагодинну битву, а ввечері відступити. Та на превеликий жаль щойно доходила десята година ранку. Сотенний ходив широкими кроками по лісовій стежці, курив цигарку й напружено думав. Повстанці мовчки стежили за командиром і чекали його наказів.

— Я тепер не хотів би бути в його шкірі, — тихо промовив Чумак до своїх вояків.

— Друже Залізняк! — звернувся зненацька сотенний до чотового. — Негайно скличте до мене всіх старшин і підстаршин! Через кілька хвилин Громенко вже говорив до них:

— Друзі! Сьогодні застосуємо кільцеву оборону і з неї вийдемо пробоєм. Ворог не сміє зауважити нас далі, як на кілька кроків від себе. Ніхто не окопується, лише добре маскується. Бойові становища займаємо тут, на горі. Коли б ворог помітив нас на віддалі кількох сотен кроків, то заліг би, створив кілька оборонних ліній, і ми були б знищені вогнем його гранатометів, а евентуальний пробій крізь ці лінії потягнув би за собою великі жертви. Дійте так, як я сказав. На становища!

Сотня зайняла кільцеву оборону, при якій вояк від вояка знаходився на відстані кількох кроків і добре замаскувався. З однієї сторони гори був стрімкий схил до потоку. Довкола росли переважно грубі букові дерева, де-не-де береза, ліщина і ялиця, а також осика, яка тепер нервово трясла своїм листям, неначе передчуваючи страшну небезпеку. Передпілля можна було добре й далеко бачити, тому кожний відчув, що сотенний вибрав для оборони чудове місце.

Наблизившись до лісу, ворог для кращої відваги відкрив по ньому сильний вогонь, а його підхопили всі частини, оточуючі цей ліс. Таким чином повстанці довідалися, в якому місці ворог підійшов ближче, і на цьому відтинку Громенко вирішив зробити прорив. Дотичні становища одразу були значно підсилені.

Польське «гур-рра!», змішане з московським «ур-ра!» донеслося вже з віддалі кількох кілометрів. Пройшовши хвилин із двадцять і не зустрівши ніякого спротиву, ворожі підрозділи набрали відваги, їхні вигуки слабшали, а постріли рідшали. Багатьом із ворожих вояків напевно довелося йти до такого бою перший раз, і тих, які наслухалися страшних вісток про якусь бандерівську УПА, політруки мусили в ліс заганяти. Коли вороги пройшли велику його частину й не побачили навіть зайця, то ще більше посмілішали, але разом із тим утратили чуйність, тим більше, що їхнє коло звужувалося і ступнево густішало.

Постріли залунали зовсім близько. Неначе прилиплі до землі лежали добре замасковані повстанці, стежили за передпіллям і чекали появи ворога. Кожний МРВ уже відбезпечену зброю, щоб пізніше не клацнути непотрібно забезпечником і передчасно себе не виявити. Загрозлива ситуація вимагала максимальної обсрежности, бо підо впливом напружених нервів чиясь рука могла потягти за спуск автомата, й один такий необережний постріл був би здатний викликати катастрофу.

Нарешті здаля між деревами замаячила ворожа лава. Ні повстанські командири, ані вояки назовні не виявляли страху, але людське життя, особливо тоді, коли зближається смерть, стає стократ дорожчим, тож навіть у найбільше загартованих ветеранів нап'ялися м'язи на обличчях. Друзі знали, в якому важкому положенні сьогодні знаходиться оточена звідусіль сотня, й були свідомі того, що пробій із цього смертоносного кінця коштуватиме великих жертв, хоч ніхто не міг сказати яких. Очікуючи наказів, кожний нишком думав про своє.

Навала різних думок охопила й Чумака, але можливість смерти він сприйняв холоднокровно й навіть потиху вилаявся. А потім сам собі поставив запитання: яка різниця — сьогодні чи завтра? Що, властиво, несе завтрішній день? Якби українці краще були постояли за свою державу вчора, а не висилали дітей під Крути, то сьогодні все виглядало б інакше. І його думка блискавично полетіла по сторінках історії. А що було за гетьмана Мазепи? Московський цар зумів привести своїх напівдиких ординців аж під Полтаву, а українці спромоглися виставити лише шість тисяч оборонців!.. І знову думка перескочила на інше. Чому такі добрі ідеї Донцова й Міхновського не прийнялися масово в часі Визвольних Змагань, а український уряд очолили слабодухи, які, замість підтримувати організацію власних збройних сил, їх поборювали? Цікаво, що зараз роблять ці люди на еміграції? Вони сьогодні напевно змінили свою думку...

М'язи й нерви напружувалися щораз то більше. Все ближче чувся необережний, хаотичний та зовсім нефаховий підхід ворога. Ось він уже зовсім близько, на віддалі яких семидесяти кроків, «Поспішайте, чорти!.. Щоб швидше почати!» — думав кожний. А перстень смерти повільно зближався. Аишилося тридцять кроків... двадцять, а ніхто з повстанців не поворушив навіть пальцем.

Громенко лежав за густим кущем, біля рою Лози. Ройовий подивився на сотенного питальним поглядом:

— Чому не б'ємо?

— Ще ні! — хитнув заперечливо головою Громенко. — Чекайте наказу!..

Вояки замислилися. Хто їхній командир? Як його прізвище і звідки він родом? Уже на протязі довгих років командує сотнею, а друзі так мало знають про нього. Сьогодні він знову зайняв становище в найнебезпечнішому місці, й усі журяться за його життя. Коли б, не дай, Боже, згинув, то його смерть не тільки послабила б загальний стан сотні, а була б невіджалуваною втратою улюбленого командира.

Кожному пригадалися його повчальні слова:

— Творім спільно одне ядро, але кожний мусить думати. Не будьте ніколи покірними ягнятами, а палкими революціонерами й бойовиками. Пам'ятайте, що навіть відлучена в боях двійка чи трійка вояків повинна творити самостійну бойову одиницю. Коли не вмітимете думати самостійно, то вам буде важко вив'язатися із складної ситуації...

Чи можна уявити собі кращого генерала української армії, як він?! І коли друзі не знали нічого про цивільне життя Громенка, то його військовий шлях багатьом був добре відомий. Він пройшов через військову референтуру ОУН, легіон Шухевича та низку боїв на Поліссі, й ось уже минає п'ять років його командування сотнею у вирі жорстокої боротьби з ворогами України. Чи все це, разом узяте, не являється, може, найкращою військовою академією для старшин? А взяти хоча б сьогоднішній день. Які перспективи має сотня? Таж кількісне відношення ворожих сил до складу сотні становить приблизно двадцять до одного, а, крім того, ворог добре забезпечений постачанням під кожним оглядом. Що ж торкається упістів, то вони перевищують ворога у двох аспектах: по-перше, мають добрий бойовий вишкіл і повстанський гарт, а по-друге, — велику ідейність.

Сотенний зайняв становище біля ланки кулеметника Дуба. Цей Дуб направду здоровий і кремезний хлопець. Коли ходив, то за кожним зробленим кроком перехиляв своє тіло на боки й хоч мав уже двадцять чотири роки, чомусь виглядав на дітвака. Але, поминувши це все, Дуб майстерно володів німецьким скорострільним кулеметом типу «МГ-42». Це такий «дідько», що коли випустити із нього добру серію, то можна скосити кулями досить грубе дерево. На кінці його цівки зараз «росло» кілько листків папороті, недавно «посадженої» кулеметником.

Ворожа лава на мить затрималася. Якийсь старшина щось крикнув до польового радіоапарату, й тоді почулася поновна команда:

— До пшоду!

Розташовані на цьому відтинку повстанці вже добре бачили ворожі обличчя. Деякі з них мали зляканий вигляд, на інших, після півторагодинного маршу, видніла впевненість, що в лісі нікого немає. Лише з віддалі не більше п'яти кроків наступаючі зауважили повстанців і грізне виблискування цівок їхніх автоматів. Завмерли, наче спаралізовані, й тільки один крикнув несамовитим голосом:

— Бандєровци!..

На його крик, немов би на команду, заговорила повстанська зброя. Першими почали вогонь рої Лози й завзятого Рубача, а їх підтримала ціла сотня.

Ясноволосий, пристійний Рубач, дуже серйозний і з добрим військовим вишколом, завжди тримав у своєму рою зразкову дисципліну. Він постійно мав успіхи на двох фронтах. По селах до нього «липли» гарні дівчата, а в боях йому припадали найважчі відтинки, й він справно з усього вив'язувався. Так сталося і сьогодні — його рій розпочав стрілянину перший, і автоматні цівки одразу зробилися гарячі. Коли ж до нього приєднався рій Лози, то ворожа лава одразу порідшала. Кільканадцять трупів уже лежало на землі, й перстень смерти був прорваний. Лави наступаючих залишилися тільки на флангах оборонних становищ сотні, але й вони потрапили під гураганний обстріл інших роїв.

У ворожому середовищі зчинився переполох. Ті частини атакуючих, які були ще далеко від позицій сотні, відчинили страшний, але безладний вогонь, а на відтинку прориву він припинився. Одні ворожі вояки були забиті, другі втікали, мов сполохані зайці, а поранені, ще вчорашні запеклі комуністи, зараз плакали, кличучи на поміч Бога й рідну маму.

Використавши ситуацію, сотня посувалася розстрільнею в напрямі на схід, готова щомиті прийняти новий бій, якщо появиться вороже військо, а по якомусь часі півколом звернула направо.

По лінії пішов наказ:

— Маскувати сліди й посуватися дуже обережно!

Обійшовши досить велику дугу, сотня знову наблизилася до ворожих вигуків і пострілів. Зробила це з цілевим розрахунком, бо на випадок другого наступу ворожі сили напевно пішли б у напрямі відходу повстанців. А, по-друге, ворог і в гадці не мав, що сотня, замість відступати далі, підійшла під його позиції і займе знову добру колову оборону на тій самій горі, яка ним недавно була перейдена. Виславши стежі й виставивши підслухувачів, повстанці вже спокійніше відпочивали на нових бойових становищах.

Таку тактику кільцевої оборони і прориву сотня застосувала сьогодні перший раз, а вислід битви показав, що вона була надзвичайно успішною. Виховник Зорян пояснював осяги сотні такими словами:

— Уявіть собі, що ми відкрили вогонь по ворогові з віддалі кількох сотен метрів. Як виглядало б наше положення зараз? Ворог зайняв би сильні оборонні позиції, а нам треба було б на нього наступати й намагатися їх прорвати. Ви знаєте, скільки такий пробій міг би нас коштувати?! А так ми вийшли з оточення без ніяких утрат, і навіть жодного пораненого не маємо. Все це виглядає неймовірним, і мені навіть важко повірити самому, але це факт.

Когут, який сидів на землі, прислухаючись до пояснень Зоряна, заперечив його твердження, хоч зробив це так, щоб Зорян не почув:

— Він веде велику пропаганду. Це неправда, що не було втрат, бо я сам утратив два ґудзики й каблук від чобота.

З цими словами Когут скинув чобіт і почав обертати на всі боки, не знаючи, як його направити. Завжди винахідливий, він тепер мав до розв'язаная важку проблему.

— Цікаво, які ворог має втрати? — запитав хтось із гурту.

— Від сорока до п'ятидесяти вояків, — почулася відповідь Іменного.

Бартель і Калина вважали, що набагато більше, а перший із них звернув загальну увагу па те, що прорив ворожого персня стався на ширині двох сотен метрів.

— Візьміть по три метри на особу й обрахуйте, — сказав Іменний. — На цьому відтинку ми всіх не вистріляли. Багато з них лежало із запханими у траву від страху головами, неначе справжні струсі. Можливо, що було більше як сорок. А зрештою, хто цікавий, нехай іде й порахує!..

Поміж горою, зайнятою сотнею, й горою, де відбувався прорив, була недалека відстань. Там зараз лунали постріли й голосні крики, але сотня, готова до нового бою кожночасно, лежала спокійно на своїх становищах. До вечора було ще далеко, й існувала можливість, що доведеться звести ще один бій, але повстанці почували себе бадьорими й гордими за свій сьогоднішній успіх. Про нищівну атаку ворога вже не було мови. Надавній удар по ньому мав таку силу, що навіть заломив його наступ, і то впродовж кількох хвилин. А якщо нинішні ворожі з'єднання були заангажовані в бою перший раз, то їх краще цілковито відтягти з бойових позицій, а то й розпустити до «цивіля».

Цю філософію Павук пояснював Когутові по-своєму:

— Коли ти запряжеш молодого коня перший раз до тяжкого воза, то цим зіпсуєш його на ціле життя. А, наприклад, візьми молодого пса й починай привчати його на сторожа біля хати. Знаєш ти, що з цим псом станеться, коли твій сусід, замість із ним легенько дрочитися, «заїде» його ціпом?

— Бігме, ти часом і мудре слово телепнеш, — схвально закивав головою Когут. — То виходить, що сьогодні ми тих «антків» зіпсували? Яка ж то шкода!

Сонце вже підбилося на височину найвищої ялиці. На сільських дорогах без угину гуркотіли ворожі машини, а в багатьох місцях палали хати. Величезні стовпи димів зносилися в піддашшя неба, й це свідчило, що хати горять десятками. Минулої зими ворожі частини, застосовуючи несподівані наскоки, спалили кільканадцять сіл, але як тільки стріхи загорялися — миттю відступали, бо боялися відділів УПА. Так вони спалили в четвертому районі П'яткову, Жогатин, Котів, Явірник Руський і Волю Володзьку, а подібне явище відбувалося і в інших районах. В одних селах деякі з підпалених хат селянам удалося погасити, в інших неушкодженими лишилося тільки по декілька хат, але селяни були загартовані й ідейні, тож одні другим допомагали. Часто в одній хаті жило по три-чотири родини, дехто копав землянки або переносився до пивниць. У селах, розташованих поблизу лісів, уцілілих хат було більше, бо ворог до них рідше заходив, а, крім того, відділи УПА, таборуючи в околиці, відганяли напасників і помагали гасити пожежі.

Але це було колись. Тепер ситуація виглядала цілковито інакше.

Про відігнання ворога й гашення хат не могло бути й мови, бо його відділи мали велику силу. Це дуже турбувало повстанців, які знали, що положення змінилося, й під теперішню пору вони могли вести лише оборонні бої.

Якщо після першої переселенчої акції ворожі з'єднання не відважувалися ночувати в селах, то нині вони це робили без ніякої надуми, виставляли сильні застави й зупинялися на нічліг там, де хотіли. Упівські відділи й далі мали доступ до багатьох сіл, ночували часто в сусідньому від зайнятого ворогом селі, а їхні кулеметні застави не раз були на віддалі лише кількох сотен кроків від ворожих. Інколи ворожі частини квартирували в котромусь із сіл по кілька днів і нічого не знали про те, що під землею йшла підпільна праця або відбувалося лікування поранених. Не дивлячись на ворожі підкупи, допити й тортури, не було випадку, щоб хтось зрадив і видав підземні таємниці. Дуже часто перед наїздом ворога мешканці села втікали з худобою і заздалегідь приготованими клунками до лісу й там таборували по кілька днів, а деякі ховалися у приготованих завчасу криївках. Такий стан додавав упістам іще більшого завзяття, й вони часами поривалися на дуже небезпечні бої.

Вир боротьби крутився шалено...

Розділ 27. РЕЙД КАЛИНИ

Через два дні після пробою з оточення в Дилягівському лісі сотня Громенка таборувала в маленькому ліску над селом Рибним. Рій Калини творив заставу на узліссі й пильно стежив за рухом ворожих військ. Як тільки вони наблизилися, селяни почали втікати до лісу. Останньою бігла якась жінка, несучи на плечах великий клунок, на руках дитину, а за собою тягла насилу корову. Побачивши це, ворожі вояки побігли за нею, й залунали постріли. Бідна жінка часто спотикалася, падала, вставала знову, пригортала до себе Міцніше дитину й била кінцем шнура корову, не бажаючи залишити її ворогам. До лісу було вже зовсім близько, але задихана втікачка падала щокілька кроків, і з кожним разом усе важче й важче зводилася на ноги. Тягар клунка давався взнаки.

А поляки зближалися. Друзям роя Калини застигала кров у жилах, коли дивилися на цю трагічну картину, але вогню відчинити не могли, бо поміж ними й ворогом була стероризована жінка з дитиною. Полякам залишилося ще біля ста кроків до неї, й вони голосно кричали:

— Стуй! Стуй!..

Почувши їхні голоси, жінка зібрала останки своїх сил і побігла знову, а перелякана пострілами корова вирвалася їй із рук, задерла хвоста й погнала під ліс сама. Тут ворожа куля трапила її, і нещасна жінка впала на землю разом із дитиною, голосно ридаючи.

Ройовий Калина уважно приглядався до жінки цілий час, але в останньому моменті його нерви не витримали. Звівся на повний зріст і голосно крикнув:

— Уперед!!!

Він був із сусіднього села Ясенова, яке сполучувалося з Рибним, і цю жінку добре знав, тому у слушному часі вирішив стати в її обороні.

Рій вискочив на галявину, й повстанські автомати запрацювали повною парою. Кілька сотень ворожих вояків спостерігали із села гонитву їхніх колег за втікачкою й ніколи не очікували наступу упівців, і то дуже рішучсго. Ті вояки, які знаходилися на галявині, не ставили ніякого супротиву, завернули й почали втікати до села, а в селі виникла паніка, й дійшло до загального відступу ворога. Повстанці вперто переслідували втікаючих вояків і кількох поклали у траву своїми серіями.

Раптом Калина пригадав собі, що їх тільки тринадцять, і зупинив рій. Завернув його до потоку, а потім наказав відступити до лісу. Поранену в ногу жінку повстанці забрали зі собою.

Положення упівських відділів ставало щораз то важчим. Бракувало харчів, медикаментів, білизни, взуття та інших конче потрібних речей. Бої і сутички з ворогом були на порядку денному й усе частішали, але бойовий та моральний стан повстанців аж ніяк не знижувався. Й хоч загальна ситуація все більше й більше погіршувалася, зв'язки з командуванням утруднялися, а втрати в людях збільшувалися, то все ж таки упівські відділи були добре озброєні, вели успішні оборонні бої, і ворог їх далі жахливо боявся.

Багато важчу боротьбу вело цивільне населення. Воно мусило переносити ворожі знущання й тортури, арештування й розстріли, але, незважаючи на ніщо, селяни ще тісніше співпрацювали з відділами УПА і всіми секціями революційного підпілля.

— Коли б усе населення України було таке віддане нашій справі, як ці, недавно ще малосвідомі лемки, — твердив отець Кадило, — то ми давно прогнали б ворогів з України, які б сильні вони не були.

— Так, отче, цілковито погоджуюся з вами, — похитав головою Чумак.

Довкільний терен, виповнений ворожими військами, був подібний до мурашника. Щоб дати хоч один день відпочинку своїм воякам, командир Громенко переправив уночі сотню через Сян і повів її на ворожу територію до Варського лісу. Опинившись над ранком у ньому, серед чужого оточення, сотня почувалася знаменито, бо була певна, що матиме спокійний день. Поблизу могли пройти тільки цивільні особи або в найгіршому випадку ворожа стежа, якої повстанці не боялися. Командир сказав, що коли сьогодні піхто не з'явиться, то сотня таборуватиме у цьому лісі кілька днів.

Розташувавшись на високій горі, повстанці мали перед собою добрий образ теренів за Сяном, який вони переходили вже десятки разів. Он напівспалене село Володж, а там ліси. Наліво Дилягівський, сьогодні, видко, спокійний, а направо Грушівський, що тягнеться аж до Кузьмини. В у ньому тепер напевно дуже «гаряче». До Варського лісу цілий ранок долітали звуки розривів артилерійських стрілен, а за кожним вибухом над лісом розкочувалися хмари чорного диму.

В полуднє артилерійська канонада втихла, зате через півгодини почувся сильний кулеметний і крісовий вогонь. Спочатку він шалів довкола лісу, а відтак перенісся в ліс. Постріли ставали щораз то густіші, а на шляху Селиська—Поруби снували десятки вантажних автомашин і панцерів.

Командир Громенко слідкував крізь далековид за метушнею ворожих частин. Він довго мовчав, потім зиркнув на Чумака й нарешті відізвався:

— Щоб чортові сини хоч наших не знайшли...

Дата добавления: 2015-10-21