С24 Жменька слів для доброго настрою. - К.: Брайт Стар Паблішинг, 2014.— 136 с. 4 страница

«Вставайте, соньки-дрімки, доброго ранку!» - проспівала, зазираючи до дитячої кімнати. Два кирпатих носики ліниво визирнули з-під ковдр. «Підйом, кому кажу!» - ще раз жартівливо-на­казовим тоном оголосила. Чоловік уже проки­нувся. Чудово! Далі - двері з табличкою «Входу нема». Тук-тук! «Доню, час прокидатися!» Зви­чайна ранкова домашня метушня. Хто чистить зуби, хто їсть яєчню, хто дивиться новини, хто традиційно чубиться. «Ма! Захарко дражнить­ся!» - «Ма! Він мене стукнув!» - «Кохана, а де мої шкарпетки?» - «Фе, гірка!» - «Хто бачив мої шкарпетки?!» І так щоранку! Портфель. Сороч­ка. Краватка. Поцілунок. Три кубики рафінаду в каву. «Якщо любиш солодку, просто додай цу­кру!» На годиннику - восьма ранку. Розпочина­ється новий, сповнений приємних клопотів день.

ФІЛГУДНЕНЬКО

Він любить шум великого міста. Динаміку. Ша­лений ритм. «Як ти живеш? - запитують давні знайомі, коли він приїздить в село у гості. - Там же дихати нема чим. І скрізь на ноги наступа­ють!» А він любить швидкість. І дивується таким реплікам. Щоразу знизує плечима. Хіба можна пояснити неповторність кожного ранку? Коли місто прокидається, гудуть мотори автівок, со­тні тисяч людей заварюють каву, мріють про від­пустку, мчать на роботу, аби не спізнитися. Хіба можна пояснити той п’янкий аромат жіночих парфумів на вулиці, вишукане цокотіння висо­ких підборів по асфальту? Він любить шум вели­кого міста. І коли його запитують, як живеш, він усміхнено відповідає: «Філгудненько!»

Евеліна давно не дивиться страшилок. З тих пір, як дістала переляку після чергового пере­гляду фільму жахів, сплутавши посеред ночі рід­ну маму в нічній сорочці з привидом. Кілька днів поспіль Евеліна боялася навіть власної тіні, але згодом робочі будні стерли з її пам’яті всі крово­жерливі образи, а домашня кінотека дещо змі­нила свій асортимент. Замість страшилок у ряд позитивно вишикувались іскрометні комедії. Читала Евеліна теж тепер гуморески, анекдоти й кумедні історії, тому їй більше не було лячно, адже здобула унікальну зброю - сміх. Вона лю­била казати: «Краще жити, як у кінокомедії, ніж як у фільмі жахів!» І всі друзі з нею неодмінно погоджувалися.

Він жив на першому поверсі. Вікна його оселі виходили на гомінку вулицю, але він ніколи не завішував їх шторами. Він хотів, аби люди хоча б на коротку мить заглядали в його життя. Мрі­яв, щоби його помітили. Іноді він блукав містом, шукав товариства, але там, серед заклопотаних людей, йому ставало ще самотніше. Вона жила дев’ятьма поверхами вище. Любила сідати біля вікна, роздивлятися нічне небо й думати, чи є ще на світі така ж самотня душа. Вони зустрілися ви­падково. На даху будинку. Далеко від людей, але ближче до неба. Та один до одного. Обоє збенте­жені з’явою іншого. І з тих пір разом.

Як добре, що Бог придумав осінь! Чудова пора, аби зазирнути всередину себе, поділити­ся теплом та усмішкою з рідними! Природа ви­грає яскравими барвами, сонце по-особливому лагідно лоскоче носа промінчиками, дощ драж­ниться - бо завжди важко передбачити, коли він буде, а коли ні. Прохолода осінніх ранків дарує бадьорість на весь день, а довгі вечори за­кликають бути ближчими один до одного, насо­лоджуватися домашнім затишком і дружніми, душевними розмовами. Повітря густішає, небо стає ще більш бездонним, ніби закликає лю­дей частіше закидати голову догори й глядіти на нього. І людина дивиться: угору й усередину себе. Думає, медитує, мріє, молиться. Як добре, що Бог придумав осінь!

Літо дражнилося сонячними зайчиками, лос­котало п’яти зелен-травою та обіцяло бути осо­бливим і сповненим пригод. Тарас і Надійка ви­рішили вибратися у ліс, до озера. Цю потаємну місцину вони знайшли вже давно, і навідували­ся до неї щоліта, аби скупатися у свіжості прозо­рих вод і посидіти, узявшись за руки, на березі. Ось і сьогодні впевнено ступали поміж високих дерев і папороті до облюбованої місцини. Тарас міцно тримав Надійчину руку. Озеро виблиску­вало здалеку. І за мить молоді люди сиділи край води, щасливі. «Люблю життя!» - радісно оголо­сила Надійка. «А я люблю тебе...» - промовив Тарас, усміхаючись. Десь зовсім близько кувала їм на довгі роки зозуля.

Василинка любила чаювати з мамою. Із татом чайна церемонія теж була по-своєму приємною, але пити чай із мамою було цікавіше, тому що лише мама вміла вигадувати за столом надзви­чайно цікаві й веселі розповіді, які Василинка любила понад усе на світі. Навіть більше, ніж халву. Чи печиво з родзинками. Навіть більше, ніж веснянкуватого Костика з паралельного класу. Мамині теплі історії здавалися дівчинці такими справжніми, хоч сама мама завжди ка­зала, що бачить їх у снах і потім просто пере­повідає. Чай парує в чашках, і бубликів в’язка. Василинка уважно слухає. Вона знає: коли ви­росте, обов’язково стане письменницею, щоби розповісти мамині історії цілому світові.

Сьогодні шафа відмовилася зачинятися. Якщо вчора натиском долонь ще можна було стулити докупи її дверцята, то зараз Оленка навалювала­ся на неї всім тілом, а з величезних надр постій­но щось випадало: то смугаста панчоха (Оленка обожнювала чудернацькі панчохи!), то картата хустинка (Оленка любила вишукані наший­ні хустинки!), то котрась із численних суконь (Оленка носила лише сукні!). Утомившись від нерівного двобою, дівчина сяк-так причинила шафу й вирішила перепочити. Кілька глянцевих каталогів-журналів на канапі запросили її при­сісти, погортати сторіночки. «О, яка сукня! Тре­ба зараз же її купити!» - вигукнула захоплено. І щойно це сказала, як позаду почувся гуркіт. Дверцята шафи таки не витримали.

Маленька Катруся бігла, що є сили, розкинув­ши рученята. Назустріч їй алеєю парку йшов мо­лодий чоловік, усміхнений, радісний, щасливий. Зупинившись, він широко розвів руки в боки, і за мить Катруся злетіла просто в повітря! Міцні татові долоні підхопили її, немов пір’їнку, і ви­соко підкинули вгору - раз, а потім ще раз! «Я лечу-у-у! Лечу-у-у!» - пищала від задоволення дівчинка й голосно сміялася. Тато ще трішки потримав її попід хмарами, а потім міцно при­горнув до себе й поцілував русяве волоссячко: «Ти мій маленький пілот!» Катруся понад усе любила три речі: смакувати вершкове морози­во, дивитися мультики й літати. У снах і в тата на руках.

КВАСОЛЕВИЙ С№ ДЛЯ ДШ

Ніщо не лікує сердечні рани краще, ніж на­варистий квасолевий суп. Соковиті шматочки м’яса, позитивно-помаранчева морква, дрібно- веселі кубики цибулі вибулькують на малому вогні. Сипка, настояна під сонцем квасоля від­дає окропові всі свої молекули щастя, лавровий лист виграє пікантними нотками, духмяний перець двома чорними намистинками падає на саме дно, аби потім піднестися в бурхливо­му вихорі нагору й вигулькнути в бульбашках то тут, то там, неначе дражнячись. Кілька кра­пель сонячно-соняшникової олії пірнають поміж овочево-м’ясний навар і вже за кілька хвилин виблискують яскравими плямками на поверх­ні, малюючи кулінарний візерунок вишуканого смаку. Парує на столі полумисок із квасолевим супом, смачним, неземним. Заспокой збентеже­ну душу, скуштуй!

«Антоніно Павлівно, а хочете, я зліплю вам маленьку пасочку з піску?» - «А подивіться, який у мене тут їздить поїзд!» - «Антоніно Пав­лівно, а він насипав мені землі за комір!» - «А дивіться, який гарний багряний листочок я знайшла, це - вам!» - «А я знайшов камінчик! Правда, гарний, Антоніно Павлівно?» Звідусіль щебече дітвора до виховательки, хто підбігає і щось емоційно розказує, а хто просто горнеться, хто просить зав’язати шнурівку, а хто - розсу­дити по-чесному бурхливу суперечку. Антоніна Павлівна любить усіх своїх дітей, без винятку. Для кожного в неї завжди знайдеться ласкаве слово, теплі обійми, ясна усмішка. Вона навіть сердиться по-доброму, бо знає: виховувати тре­ба любов’ю.

«Не скажи подружці, розкажи подушці», - вчила колись бабуся Уляну. І та слухала. З по­дружками ділилася радістю, разом із ними смі­ялася з веселих хлопчачих жартів, добродушно пліткувала про дорогі туфлі відмінниці Оксани з паралельного «Б» класу, але всі свої душевні переживання, приховані страхи та невиправда­ні сподівання неодмінно несла додому - подуш­ці. Не раз плакала, вткнувшись носом у м’який бік, не раз безсило била її наповнене пір’ям, по­датливе тіло своїми кулачками від злості на весь світ і несправедливості, а потім, забувшись, за­синала, міцно її обійнявши. Подушка знала всі секрети Уляни, шкода лишень, що не могла їй сказати, як колись бабуся: «Усе буде добре!»

ПЛЮШЕВИЙ ВЕДМЕДИК

Марина давно не була тут, у старенькій бабу­синій хаті. А коли покупці несподівано знайшли­ся, навідалася, щоби перебрати речі. Щось ви­кинути, щось роздати сусідам. Будинок зустрів дівчину запахом сирості та пустки. Вона пере­ступила поріг і завмерла, прислухаючись до сту­ку власного серця. Тук-тук, тік-так... Годинник повертає в минуле. Ось вона, маленька, вбігає до кімнати, бабуся лагідно її пригортає, на сто­лі парують свіжі пиріжки з яблуками, щойно з печі. Ось горить нічничок, Маринка моститься до сну, слухаючи бабусину казку, маленька руч­ка міцно стискає плюшевого ведмедика. Тік-так, тук-тук... Спогади. Марина відчинила дверцята шафи - час пакувати речі - й на полиці побачи­ла ведмедика. Того самого, плюшевого.

«Не бажаєте випити зі мною кави?» - запи­тав м’яко. «The Grand Piano Café» славилося своєю камерною атмосферою вишуканого за­тишку. То було місце, де віртуозна гра роялю та гіркувато-солодкий присмак кави налашто­вували на внутрішні одкровення та неспішну розмову. «Чоловік, що малює кольоровими олівцями!» - впізнала в ньому незмінного ві­зитера збентежена піаністка. І, стримано кив­нувши головою на знак згоди, пройшла до його столика. «Як життя?» - запитав він у неї згодом, першим порушивши мовчанку. «Як клавіші мого роялю», - усміхнулася втомлено. «А дозвольте, я трішки додам йому барв», - художник подав їй кілька аркушів. На них вона побачила себе і свій рояль. «У кольорі справді набагато краще!»

^г екм т -

ПІДВІКОННІ

Ляля надумала сумувати. Усім на зло. Вона загорнулася в затишний, картатий плед, зроби­ла собі велику чашку імбирного чаю, про всяк випадок прихопила кілька вівсяних печивець, томик віршів Цвєтаєвої й полізла на підвіконня. Гірко плакати разом із дощем. А що ще робити в такий сумний сльотавий день? Ковтнувши тро­хи духмяного напою, Ляля подумки відзначила, наскільки багатий цей смак і як цікаво звучить остання пряна нотка!.. Сумувати. Нагадала сама собі. І сплющила носа об холодне скло. Уже, було, хотіла скрушно зітхнути, але якийсь чоло­вік, здається, щойно помахав їй: «Привіт». Ляля теж енергійно помахала йому рукою й усміхну­лася. Сумувати не вдалося. І чудово!

Іванка страждає. Вона закохалася по самі­сінькі вуха і, здавалося б, мала літати на крилах щастя, якби не кілька «але». Хлопець, із яким вона познайомилася, живе на далекій Півночі. Познайомилася вона з ним випадково, у Інтерне- ті; її батьки категорично проти: хлопця, далекої Півночі й такого от заочного знайомства. «Але, мамо, ми кохаємо одне одного!» - «Але, тату, він хороший!» Та все марно. Батьки невблаганні. У переддень Різдва кур’єр приніс Іванці пакунок. Розгорнувши його, вона побачила... валянки! І записку: «Не мерзни! Я їду по тебе. Твій пів­нічний Дід Мороз». А за мить - дзвінок у двері. «Хто там?» - відізвалась схвильовано. «Дід Мо­роз приїхав!»

«А ходи сюди, щось дам!» - завжди казав мені прадідусь, хитро ховаючи руки за спиною. І я не­гайно кидала всі свої дитячі справи й підбігала ближче, аби вгадати, що ж там за гостинець у дідусевій руці. Часом на долоні лежав горішок, а часом - смачний льодяник. Іноді дідусь драж­нився зі мною, виставляючи наперед себе по­рожні долоні, але вже за мить діставав десь із надр свого піджака шоколадний батончик, не­мов фокусник! «Чиколядка для малятка!» - ого­лошував урочисто прадідусь і пригощав мене калиновим чаєм та неймовірними історіями. «Ходи сюди, щось дам!» - кажу я тепер своїй ма­ленькій донечці. А в долоні за спиною тримаю чиколядку.

Вона поспішала додому. На вулиці вже смер­кло й міріадами яскравих вогнів запалювалися поволі чужі вікна. Он родина сідає до столу, жінка підвелася, завішує гардини. А там якийсь чоловік умикає телевізора, мабуть, хоче почути свіжі вечірні новини. З відчиненої кватирки чу­ється плач немовляти, а з іншої - веселий гавкіт собаки: господар повернувся додому! Мимоволі вона всміхнулася. Загадала, як колись полюбля­ла навмисне прогулюватися наодинці вечорами й заглядати в чужі вікна. Підгледівши кадр із чужого життя, сподівалася, що позбудеться сво­єї самотності. Чужі вікна її тепер не цікавлять. Адже в неї є свої. Там лунає сміх і веселе щебе­тання. Там на неї тепер завжди чекають.

З самого ранку все пішло не так. Спросонку переплуталися крани, і замість того, щоби зігрі­тися теплими водяними струменями, Галинка скупалася під крижаним водоспадом. Зубна пас­та несподівано закінчилася, і довелося докласти чималих зусиль, аби видушити з тюбика бодай невеличку свіжо-м’ятну намистинку. Кава вте­кла з турки, грінки підгоріли, праска ледве не спалила улюблену шовкову блузу, а ключі не­сподівано вирішили погратися у хованки. «Ну просто все шкереберть!» - дратувалася, вибіга­ючи з під’їзду, і з розгону налетіла на юнака. У того гучно попадали на асфальт пакети з продук­товою провізією. «Ой, лишенько!» - перелякано зойкнула дівчина. «Нічого-нічого, - усміхнувся хлопець, - у мене з самого ранку сьогодні один шкереберть!»

ЇЇОЬІТРЯНІ

кульки

Ліза йшла похнюплена. До зарплати далеко й не видно, а їй стільки всього хочеться: і нові туфельки, яскраво-червоні, і стильний клатч, і чашки для чаю з дрібними квіточками незабу­док, красиві. Але зарплату затримують, тут хоч би грошей на батон із маслом вистачило. Смут­на Ліза зітхнула й підвела голову. Навпроти неї йшла дівчинка й тримала в руці цілісіньку в’язку кольорових кульок! На сіро-асфальтовому фоні міста вони так і вигравали веселковими барва­ми. Перехожі озирались і мимоволі всміхалися. Не змогла встояти перед такими чарами й Ліза. Усміхнувшись, вона подумала, що, навіть якщо в тебе немає нічого, кольорові повітряні кульки - уже привід для радості!

Так дивно: якщо задуматися, то сніг падає споконвіку, і щоразу - взимку, а нестримна, по- дитячому щира радість від перших мереживних сніжинок робить щасливими стільки людей! Пер­ший сніг - свіжий, чистий, як перший поцілунок. Перший сніг - незайманий, цнотливий, допоки не з’явиться на ньому загадкове плетиво слідів. Чиясь невеличка історія. А згори тихо падають додолу нові сніжинки, на перехожих, на пухна­сті шапки, хутряні комірці, на довжелезні, дитячі вії. І за мить все довкола стає білим, невагомим. Мабуть, перший сніг існує у світі для того, аби щоразу дарувати людям маленьке відчуття дива, аби засвічувати навколо - у великих містах і ма­леньких селах - багато ясних усмішок.

«Ваш напій, прошу!» - засяяв усмішкою офі­ціант і поставив перед нею на ошатну дерев’яну підставочку високий келих із напоєм кольору сонця. Зоряна обхопила теплу скляну чашу обома долонями, підсунула її ближче до себе і, примруживши очі від задоволення, вдихнула багатий аромат. «М-м-м, просто неймовірно!» - поділилася з хлопцем своїми враженнями. «Так, я знаю, - погодився той, - обліпихове варення моєї бабусі пахло точнісінько так само! І найкра­ще смакувало з бергамотовим чаєм. Смачного вам!» Дівчина всміхнулася й зробила заповіт­ний перший ковток. Приємна терпкувата нотка заграла на кінчику язика, а тіло наповнилося ра­дістю. Іноді для щастя потрібно зовсім небагато: усмішка, обліпиховий чай і теплі дитячі спогади.

Вона не була шопоголіком. Звісно, іноді чепу­рилася перед дзеркалом, підводила очі, фарбу­вала губи, але ніколи не ганялася за трендами та брендами високої моди. У неї був інший різ­новид манії - страшенно обожнювала книжки. Любила не лише брати їх до рук й відчувати під пальцями обкладинку, а й гортати живі, папе­рові сторінки та вдихати ні з чим незрівнянний книжковий аромат. «Так пахне мудрість!» - ка­зала тим, хто здивовано на неї озирався. У її квартирі літературні томи й збірки були повсю­ди: на полицях, на підвіконні, під ліжком і навіть у кухонній шафці. «Книгоманія - це ж не смер­тельно», - жартома казала собі щоразу, купую­чи наступну нову книжку.

КОРОБКА ШОКОЛАДНИХ ЦУКЕРОК

Григорій Пилипович уже, мабуть, годину си­дів і тримав себе в руках. Перед ним на столі лежала коробка шоколадних цукерок, і, хоча була щільно закрита, спокусливо-п’янкий аро­мат шоколаду й соковитих начинок, здавалося, навмисне лоскотав йому ніздрі. Чемно склавши руки на колінах, чоловік сидів і виховував силу волі. Нещодавно дружина зазначила, що шоко­лад він любить набагато більше, ніж її. Що ж, він доведе, що це не так. Вона побачить, який він сильний духом. Коли Ядвіга Франківна по­вернулася додому, то побачила, як її' сивочолий чоловік мирно спить у м’якому кріслі. На столі лежала порожня коробка з-під цукерок, а благо­вірний солодко всміхався крізь сон.

Чи чуєш ти мене, коли я так красномовно мов­чу? Чи прислухаєшся до моїх тихих зітхань? Чи відчуваєш, якими думками сповнена наприкінці дня, коли отак просто сиджу напроти тебе й за­глядаю тобі у вічі? Я мовчу, але тиша, якою ми обоє дихаємо, розповість тобі багато. Що мрію про хвилини тепла й спокою, аби моя щока ніж­но торкалася твоєї, і ми обоє дихали в унісон, сповнені радості від такого світлого моменту близькості. Що прагну затишку твоїх обіймів, де завше почуваюся добре, як удома. Якби ти чув, про що я тобі мовчу, то знав би, як самотньо мені, коли тебе довго немає поруч.

«Що ж, доведеться зрізати під корінь. Стара вже стала. Другий рік не родить. Може, всохла, а може, який хробак поточив», - розвів руками Степан, дивлячись на сухе віття похилої яблуні. «Таки надумав зрізати?» - перепитала Олеся. «А що ж? Навесні молоду яблуньку посадимо, - поділився роздумами чоловік, - дача старенька, але все тут до ладу має бути. Наступного разу ві­зьму з собою пилку, бо зараз нема чим різати. А тепер поїхали додому». Через тиждень подруж­жя знову приїхало в село. Степан рішуче рушив у сад. Зрізати. «Олесю!» - за мить вигукнув. Прибігла, схвильована. Посеред голих дерев осіннього саду ніжним цвітом розквітла стара яблуня. «Жива...» - усміхнулася Олеся.

Марія любила варити варення. Лагідно пере­бирала руками кожну ягідку, дбайливо виймала кісточки, очищувала плоди від шкірочки. До­давала потроху цукру, цитрини. Любила солод­кий аромат, що витав у повітрі. Любила велику дерев’яну ложку, якою помішувала фруктово- ягідну суміш, й кожного разу смачно облизува­ла її, куштуючи варення на смак. Любила кис­линку вишні та аґрусу, медовий присмак груші, запашний солод малини. А надто тішилася, коли розливала тягучий фруктовий нектар у банки. Кожну кришечку оздоблювала барвистими стрічками, а кольорові паперові етикетки під­писувала: «Грушеві дольки для натхнення», «Солодка малинка проти зимової нудьги», «Ніжний аґрус для настрою»... «Бабусине літо в банках», - казала з гордістю внучка. Маріїне фруктово-ягідне щастя.

Жахливий мозоль страшенно болів, але Да­рина не могла дозволити собі кульгати. Жінка народжена, щоби стояти на високих підборах і бути ближче до неба. Як на п’єдесталі. Таким був принцип її життя. Тому, зібравши всю волю в кулак, вона гордо йшла вперед, усміхаючись із височини своїх червоних черевичків. Чолові­ки оберталися їй услід: «Яка жінка! Яка хода! Яка грація!» Пані й панянки кидали погляд на струнку суперницю. І лише Дарина знала прав­ду. Кожним мозолем на своїх ногах, кожною маленькою кривавою ранкою вона платила за свою красу. І хоч змінювала туфлі на височен­них підборах щодня, потаємно мріяла про зручні домашні капці з помпончиками.

Мобільний телефон наполегливо заворушив­ся десь у сумці. Вона й забула, що поставила його на вібросигнал. Руки хутко розщепили за­мок, пірнули кудись у бездонні надра носових хустинок, записників, помад, шоколадних ба­тончиків, люстерок та інших жіночих дрібничок. Намацати телефон вдалося не відразу. Але ось і світла мить радості - на табло горить маленький конвертик! Вона отримала повідомлення! З тих пір, як Назар працює в іншому місті, вона живе його телефонними дзвінками й текстовими по­сланнями. Ніщо не зігріває її краще, ніж жмень­ка його теплих слів! Пальці нетерпляче натис­кають кнопку «Прочитати», серце калатає. «Я думаю про тебе. І мені затишно...» Усміхнулася й кинулася строчити відповідь.

еМЕТРочитальня

«Наступна станція - Либідська», - чітко про­лунав голос диктора, і двері вагону з гуркотом зачинилися. Мар’ян ухопився за поручень і озирнувся довкола. Вільних місць не було. У ряд щільно сиділи бабусі й дідусі, тітоньки й дядеч­ки, дівчата й хлопці. І всі щось читали. Дідусь у фетровому капелюсі - газету «День», тітонька в синьому плетеному береті гортала глянцевий журнал. Якийсь парубок зачитувався Кортаса­ром, а мрійлива панянка тримала книжку, вбра­ну в гарненьку квітчасту обкладинку. Якусь мить Мар’ян стояв, вслухаючись у гуркіт коліс поїзда, а потім дістав із рюкзака свою книжку. «Якщо люди люблять читати, не все ще втраче­но в цьому світі», - подумав він і усміхнувся.

Вона граційно піднесла долоню до вуст, поці­лувала її і, злегка змахнувши рукою ввись, на­діслала йому маленького й теплого повітряного цьомчика. її цілунок летів, підхоплений веселим весняним бризом, через зелений газон і клумбу з трояндами, вмитими ранковою росою, понад сусідським авто й хитросплетіннями живопло­ту; летів до того, кого вона так кохала й кому бажала сьогодні вдалого робочого дня. Артур стояв по той бік вулиці й хутко зловив його в долоню. Дбайливо заховав до нагрудної кишень­ки свого піджака. Широко всміхнувшись, він помахав коханій рукою на прощання й бадьоро рушив назустріч новому сповненому тепла дню. Повітряний цьомчик Віталіни радісно витанцьо­вував у його серці.

ш

Слава Світова, скільки себе пам’ятає, постійно за­ймалася творчими пошуками. Одного разу їй захоті­лося більше простору, особистого життя й кар’єрних варіацій, тому миттєво спакувала валізи, прихопив­ши із собою червоний диплом магістра іноземної філології, туфлі на високих підборах та улюблені книжки, і подалася до столиці - розширювати гори­зонти. Тож нині мешкає в Києві, експериментує з об­разами, грається зі словами, багато пише. Мріє ста­ти великою письменницею. Обожнює запах книжок і каву з молоком. Любить життя. Вірить у те, що мрії обов’язково збуваються, а краса й позитив урятують світ. Заміжня, щаслива, закохана. Виховує маленьку сонячну донечку, працює над рукописами двох кни­жок і проектом «Каралєвна» (www.karalevna.com. иа). І, здається, потроху починає себе знаходити.

Блог авторки: http://sunnygemini.livejournal.com/

Сайт: www.karalevna.com.ua

1 ІІЧ.С ВІЦІ

ь ГГ^МОІ¹ [ІІ.Ч11

6РАЙТ БУКС

трГС»і 'Ц'Ч И11^г»■».і'1.1 ЬРІІГСТАРПАЬЛ-ШИм.-

Оповідання, шо ввійшли до цієї книжки, нагадують кінематографічні кадри або світлини зі старенького й дорогого серцю фотоальбому, У мереживному плетиві сліп лірика поєдналася з філософією, а гу­мор - із легкою іронією. Широка палітра переживань, життєвих ситуацій, настроїв і характерів манить у дивовижний Сйіт, викликає і сльози, і усміх. окрилює, зпі- лює. дарує натхнення, змушує замисли тнея. співпереживати, радіти. Кожна мі­ніатюра жива: дихає, випромінюй тепло й розповідає свою історію. Це видання для тих. кому навіть жменьки спін буде до­статньо. щоб усміхнутися.

[1] Інфанта (від англ. infant - дитина) - дитина короля й королеви.

Дата добавления: 2015-10-21