Розходження на гносеологічному рівні констатував І з’їзд Товариства (25—26 березня 1917 р. (ст. ст.)). Головним політичним питанням, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість», було питання про те, хто повинен проголосити автономію України. М. Грушевсь- кий та УЦР вважали, що Українські Установчі збори, «більшість тупівської ради та петроградські делегати» переконували: це можуть зробити виключно легітимні Російські Установчі збори. Основні аргументи прихильників другої точки зору: будь-яка інша санкція буде неправовою, нелегітимною; Українські Установчі збори скликати неможливо, оскільки для цього немає законних підстав; побоювання «викликати опір неукраїнської люд- ности України, витворити свій Ольстер». Остаточно — на цьому етапі — есефи висловилися за санкцію автономії України (при забезпеченні прав національних меншин) на Загальноросійських Установчих зборах, тобто за легальний, правовий шлях створення автономної України у складі демократичної федеративної Росії.
Тут доречно підкреслити, що трансформація ТУП у повноцінну політичну партію завершилася лише в червні 1917 р., але навіть тоді партія не мала затвердженої програми! Натомість засадничі положення в царині майбутнього статусу «України» у складі Росії, а саме — «автономія» та «федерація» — по-різному трактувалися навіть «провідними діячами партії». Єдине, з чим погодилися есефи, так це з необхідністю виступити проти засадничої УЦ- Рерівської ідеї про національно-персональну автономію. Опинившись в іманентно суперечливій ситуації вибору між здоровим глуздом, правовими і демократичними цінностями, з одного боку, і політичною доцільністю та необхідністю задоволення кон’юнктурних інтересів сільських та міських україномовних люмпенів, яке було можливим тільки поза межами права та демократії, УПСФ, нарешті, сформулювала свою позицію: «державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада»'.
Якщо сказати просто, то в практичній політичній площині це означало відмову україномовних інтелектуалів та демократів, об’єднаних у ТУП/СУАФ/УРДП/УПСФ, підтримати правовий, демократичний варіант трансформації Романовської імперії. Адже за демократичної виборчої процедури абсолютну більшість в Українських Установчих зборах отримали б політичні сили, які репрезентували радикальні настрої українського селянства. А для українського села демократія, федералізм, конституціоналізм, право, закон в 1917 р. за своєю цінністю дорівнювали цінності положень сформульованої 1905 р. Альбертом Айнштайном спеціальної теорії відносності. Це — по- перше. По-друге, ніяких законних, правових підвалин для скликання таких Зборів не існувало, оскільки 1917 р. не існувало відмінних від російських «українських» громадян, уповноважених ухвалювати рішення про зміну державного статусу так званих «українських» губерній у складі Російської держави. Унаслідок цього ніякі Російські Установчі збори будь-яких рішень, які санкціонували б окремішній державницький статус південноросійських губерній у складі Російської держави, не затвердили б. Як не затвердили б таких рішень, наприклад, Конгрес США щодо південних американських штатів, парламент Італії щодо Сицилії, обидві палати німецького вищого законотворчого органу щодо Баварії, Верховна Рада України щодо Криму (навіть за умови, якби в земельних зборах згаданих територій знайшлися голоси на підтримку їх виходу зі складу зазначених держав).
«Обійшовши», проігнорувавши питання про джерело права, УРДП/УПСФ за фактом позбавила себе статусу повноцінного політичного гравця як на території південно-західних губерній, так і в загальноросійському масштабі, опинилася на узбіччі тогочасного політичного мейнстріму, а її діячі — у розстрільних підвалах ЧК/НКВС. Ті ж з них, яким пощастило опинитися в емиграції, лише відтермінували це задоволення.
Ще однією лінією політичного протистояння УПСФ були її стосунки з іншими українськими соціалістичними партіями. «Ідейнерозмежування ТУПта УСДРП було досить чітке і усувало можливість навіть тимчасової політичної співпраці»; фактичні лідери С. Єфремов, А. Ніковський та М. Куиінір-Якименко та інші есефи «перебували в опозиції до українських соціалістичних партій», хоча УПСФ у структурах УЦР «була представлена найширше з усіх українських політичних сил», оскільки серед членів партії «було найбільше людей, здатних до державної роботи, людей, відповідно підготовлених і з відповідним життєвим досвідом» (за два роки перед тим В. Стрілець «погоджувався» з тезою про те, що в УЦР УПСФ «була представлена дуже слабо і увесь час вела помірковану політику головно в соціалістичній квестії, виступаючи проти есерівських експериментів»).
Водночас соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень — листопад 1917р.)». При цьому, за словами одного з найвпливовіших партійців І. Фещенка-Чопівського, УПСФ «перебувала в опозиції до правлячої більшості в УЦР». Причина — «створення УЦР стало компромісом між ТУП і соціалістами»: ТУП вважав її «чужою собі», а склад — «випадковим». Соціалістичні лідери Ради, насамперед її голова, платили тупівцям тією ж монетою: «почесний член ТУП» М. Грушевський прагнув того, щоб Товариство зійшло з політичної арени, і доклав у цьому напрямку немалих зусиль...». С. Петлюра, у свою чергу, практикував інші прийоми. Так, наприклад, будучи одночасно редактором тижневика УСДРП «Слово» і секретарем есефівської «Ради», він поміщав в останній статті та матеріали, які потім громив у «Слові» як «буржуазні»[103].
У той самий час есефи співробітничали з національно-соціалістичними партіями на «урядовому» рівні, але при цьому «есефи, есдеки та інші соціалісти, які працювали на місцях, залишалися непримиренними політичними опонентами». Суттєвим є те, що соціалісти-федералісти постійно й активно виступали проти самостійницьких та незалежницьких ідей українських соціалістичних партій, а після більшовицького перевороту хоча і формально прийняли українську самостійність, все ж таки розглядали її «як засіб нейтралізації більшовицьких впливів», «як необхідну умову майбутньої федерації і сподівалися на перетворення Української Держави на вагомий фактор майбутньої післявоєнної перебудови Європи».
Необхідно наголосити і на принциповій, практично всеосяжній та постійній конфронтації есефів з іншими націонал-соціалістичними українськими партіями, з одного боку, та їх принциповою політикою награвання протиріч між ними. Зокрема, соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень — листопад 1917 р.).
Практична політична діяльність ТУП/УКРДП/УПСФ характеризувалася, зокрема, напрочуд вдалими спробами створювати собі політичних ворогів на всіх можливих напрямках. Так, 1914 р., «попри загалом нелегальний характер діяльності», тупівці примудрилися раз і назавжди зіпсувати політичні стосунки з можливими союзниками, ухваливши рішення про «нейтральність» українства в Першій світовій війні. Сформулювавши, таким чином, свою антидержавницьку позицію, ТУП водночас так і не спромоглося чітко визначитися і з питанням про майбутній можливий адміністративний/державний статус України. 25—26 березня (за старим стилем) делегати першого легального з’їзду партії обговорили головне питання, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість». Формулювалося воно так: хто повинен проголосити автономію України? М. Грушевеький та інші діячі УЦР обстоювали неправовий шлях — це мають зробити Українські Установчі збори. Натомість «більшість тупівської ради та петроградські делегати» підтримували правовий шлях — виключно Російські Установчі збори. Основний аргумент звучав так: «опираючись на неправності іншого рішення, наголошували на неможливості скликати установчі збори українські... боячись викликати опір неукраїнської людности України».
Рішення санкціонувати автономію України легальним, правовим шляхом невідворотно і радикально погіршувало політичні стосунки з націонал-соціалістичними партіями. Під тиском свого «електорату» останні швидко рад;:;алізували свою і без того самовбивчу позицію.
Перейменування ТУП у Спілку українських автоно- містів-федералістів мало що тут змінило — політична ізоляція від російських та українських партій зберігалася й надалі і всі спроби вийти з патового становища, в яке есефи самі себе загнали, завершувалися нічим. 6—7 квітня під час Національного конгресу вони відновили назву Українська радикально-демократична партія (УРДП), намагаючись «забезпечити у такий спосіб ширше представництво організації у тих чи інших інституціях». При цьому завдання створити хоч якусь організаційну структуру для нового політутворення й не ставилося на порядок денний! І УРДП, і СУАФ, і, власне, УПСФ — усі вони спиралися на одну-єдину слабку і нечисленну мережу тупівських гуртків і, отже, реального політичного впливу не мали та й мати за такого підходу не могли!
Саме цю квазіполітичну структуру навіть вдумливі сучасні дослідники схильні трактувати, і, що найбільш дивно, — таки трактують як повноцінну політичну організацію! Цитуємо: у червні 1917 р. з перейменуванням ТУП в УПСФ «Товариство перетворилося на повноцінну політичну партію... Трансформація ТУП у політичну партію супроводжувалася його протистоянням із соціалістами як у центрі, так і на місцях, що й визначило значною мірою перебіг Української революції в березні—червні 1917р.».
При цьому — наголошуємо окремо — ця «повноцінна політична партія» не мала ані затвердженої програми,
ані поняття про свою позицію в питанні про державний статус «України», ані представництва в єдиній на той час загальноукраїнській громадській організації! Якщо більш точно, то есефи взагалі перебували в опозиції до правлячої більшості в УЦР, а «...на місцях, на відміну від ситуації в урядових структурах, есефи та соціалісти, як правило, залишалися непримиренними опонентами».
Знайомлячись із сучасними фундаментальними дослідженнями про діяльність найбільш інтелектуально спроможної «української політичної сили», мимоволі ставиш собі питання про ментальний та психічний стан цих діячів. Ось приклади, які лежать буквально на поверхні:
— на партійній конференції у вересні 1917 р. «ідея національно-персональної автономії заперечувалася всіма виступаючими і у програму партії не потрапила»;
— «програма не забезпечила одностайності у трактуванні понять «автономія» і «федерація» навіть провідними діячами партії»;
— «згідно з програмою, державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада»;
— «протягом усього періоду існування Центральної Ради вони докладали максимум зусиль для утвердження серед народу ідей автономії і федерації та сприяли правлячим партіям (соціалістам-революціонерам і соціал-демократам) у поборюванні самостійників» [104] .
Про «повноцінність» політичного буття партії свідчать і такі дані. Чисельність УПСФ в 1917 р. — це, можливо, декілька десятків, можливо, сотень людей. За даними JI. Могильного, у лавах партії в різні періоди її діяльності нараховувалося від 450 до 2000 осіб[105]. В. Стрілець авторитетно стверджує: чисельний склад партії — приблизно 200 осіб, але «не більше 500». Наклад центрального партійного органу станом на 1 червня 1918 р. — 4,5 тис. примірників, що значно перевищувало наклад інших українських видань. У «період розквіту», тобто навесні 1918 р., партія нараховувала майже 30 громад; одна з них — Чернігівська — у цей час складалася аж із 29 членів, у т.ч. 27 — у місті, 2-у повітах. Між тим усі ці підрахунки особливого практичного значення не мають з огляду на відсутність впливу УПСФ в україномовному середовищі: на муніципальних виборах влітку 1917р. УПСФ зібрала 1% голосів\
Українська демократично-хліборобська партія
Про діяльність цієї політичної сили наразі відомо все, але небагато — «несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування», так і не спромоглася перетворитися на «загальноукраїнську» політичну силу, її базою був і залишався Лубенський повіт Полтавської губернії. Партійна програма «хліборобів- демократів» трималася на «трьох китах», а саме — вимогах «суверенності українського народу; гарантованої законом приватної власності; парцеляції за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, — підкреслює дослідник історії УДХП, — довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності» [106] .
Українська соціал-демократична робітнича партія
Суттєвим політичним чинником україномовного полі- тикуму була, на думку сучасних дослідників, нечисленна порівняно з російськими соціал-демократами Українська соціал-демократична робітнича партія.
Спираючись на матеріали її IV з’їзду, який проходив в останні дні вересня, дослідники виводили чисельність партії близько 3000 осіб[107]. Простий перерахунок — 54 делегати від 28 парторганізацій, у т.ч. 4 делегати від Києва (300 осіб) і 6 від Харкова (500 осіб) — дозволяє уточнити: у лавах українських есдеків на той час перебувало формально від 2700 до 3850 осіб[108]. Характерним у даному випадку є те, що майже половина спискового складу партії припадала на Катеринославщину. Як свідчать матеріали крайової пар- тконференції, що зібралася 8—11 вересня 1917 р., на ній були представлені парторганізації Катеринослава, Херсона, Таврії, Кубані, Дону та Кавказу за квотою — 1 делегат від одного парткому і по 1 делегату від кожних 50 партійців. Відомо, що у конференції взяли участь 59 делегатів, у т.ч. 38 від власне Катеринославської організації[109], що означає наявність у партійних лавах мінімум 1500 осіб, об’єднаних як мінімум у 7 територіальних організацій, а як максимум — 2600 у 29 організаціях. При цьому в самому Катеринославі нараховувалося від 950 до 1400 осіб; кількість організацій у місті коливалася в межах двох десятків.
Попри твердження сучасного дослідника історії УСДРП, українські есдеки перед 1917 р. (тобто впродовж попередніх 20 років діяльності) у цілому також НЕ змогли розробити несуперечливу консенсусну модель майбутнього державного устрою України у складі Російської держави[110]. Частина партії
(М. Порш, C. Петлюра, В. Садовський) покладала надії на національно-територіальну автономію; частина (група Д. Антоновича) не вірила в те, що така автономія здатна «радикально вирішити проблеми, що стояли перед українським народом»; нарешті, третє угруповання (М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський) покладало надії на «російський пролетаріат», який буцімто «забезпечить як право української та інших націй на самовизначення, так і державну самостійність України» [111] .
Один із сучасних дослідників українського націонал- соціалістичного політичного табору (до речі, саме він і ввів до наукового обігу термін «національні соціалістичні партії») прямо вказує на те, що так звана «Українська революція» була не соціальною, а національною, оскільки в ній на перше місце було висунуто ідею «національної справедливості». Хоча «помітний вплив» на формування партійної ідеології справила ідейна спадщина М. Драгоманова, однак «вона не отримала цілісного сприйняття, зокрема не було приділено належної уваги питанню прав людини як основоположної цінності у суспільно-перетворюючій практиці, що в майбутньому стало однією з причин поразки українських соціалістичних сил у революційних подіях 1917—1920 рр.».
Ще одна суб’єктивна причина їх всеосяжної ганебної історичної поразки — відсутність «альянсу» УПСР та УСДРП доби УЦР, оскільки «вони відрізнялися одна від одної різними типами політичної свідомості». Есдеки сповідували «послідовно реформаційний шлях», есери «тяжіли до революційного підходу щодо суспільних перетворень». У кожному разі їх організаційна криза була прямим наслідком кризи їх ідеологій[112].
Українська партія
соціалістів-революціонерів
Найчисленнішу, найвпливовішу[113] та наймолодшу українську націонал-соціалістичну партію — УПСР — характеризувала «малодосвідчєність її кадрового складу» [114] .
З-поміж інших українських політичних партій есери зразка 1917 р. в організаційному плані являли собою структуру надзвичайно строкату. Формально найчисленніша з усіх політичних сил, що діяли на території південно-західних губерній, вона нараховувала чи то 75, чи то 350 тис. осіб[115] у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській губерніях, Західному, Південно-Західному, Румунському, Північному, Кавказькому фронтах, а також у Петрограді, Москві, Гельсингфорсі, Курську, Воронежі, Новоросійську, Севастополі, Мелітополі[116].
Реальна картина, однак, була не такою привабливою. Джерела в самій партії свідчать, що, наприклад, у Херсонській губернії українські есерівські осередки існували хіба в Ананієвському, Єлисаветградському та Херсонському повітах; на Харківщині парторганізації були практично відсутні; у Київській губернії партійне життя животіло лише в 6 із 12 повітів[117]. У Херсонській губернії на обласній партконференції 24—29 вересня були представлені три повіти із шести, з міст — Одеса та Херсон[118]. На Харківській обласній партконференції були представлені 36 з 51 осередку[119]. Катеринославську організацію було ухвалено утворити лише на початку жовтня, в той час коли ЦК партії вважав її існування незаперечним фактом[120]. На «загальноукраїнському», так би сказати, рівні партія де-факто розкололася на дві частини — «інтернаціоналістів», які утворили своє власне Лівобережне бюро ЦК, та «конфедералістів».
Інший бік цієї картини — відсутність у партії ясного поняття щодо фундаментальних проблем українського світу. Власне, стрижневе питання есерівських програм — земельне — залишилося «недостатньо чітко визначеним»; «що ж до національного питання, особливо перспектив українського державного будівництва, то вони визначалися по-різному». У липні 1917 р. II з’їзд партії висловився на підтримку «диктатури трудової демократії». Партійні теоретики встановили, що «найраціональнішою» для майбутньої самостійної України є «республікансько-демократична форма правління без президента. Законодавчу владу мала представляти однопалатна Рада народних представників (український Сейм), а виконавчу — Рада Міністрів, обрана українським Сеймом і відповідальна перед усім народом; передбачалося пряме народне законодавство». Із цим інтелектуальним наробком партія, яка ініціювала ухвалення 65% усіх постанов та резолюцій УЦР, поринула у вир революційного державотворення[121].
Таким чином, картина партійного життя на території сучасної України виглядає менш ніж привабливою. Адекватно, як нам видається, оцінила ситуацію О. Кульчицька. Основні висновки її дослідження є такими:
— «на межі XIX—XX ст. на Півдні України осталась розгалужена мережа осередків політичних партій», які «діяли
нелегально»... Спостерігався перехід представників однієї
партії до іншої внаслідок відсутності чітких політичних переконань, нерозуміння політичних програм і незадоволення практичною діяльністю того політичного утворення, до якого вони в даний момент належали»;
— партії спочатку виникали в містах, а лише згодом переносили свою діяльність на село;
— найбільш впливовими на селі були есери та кадети;
— «більш впливовими і сильними виявились місцеві відділи загальноросійських політичних партій, порівняно з українськими та єврейськими»',
— «до особливостей існування місцевих відділів загальноросійських політичних партій треба віднести високу концентрацію євреїв, особливо серед анархістів та есерів, а також слабкість зв'язку політичних утворень... з електоральними групами, які, як правило, у більшості були інфантильними та політично інертними» [122] .
У даному випадку дослідниця констатувала status quo на території Херсонської губернії, але матеріали цього та інших досліджень українських науковців дозволяють стверджувати — ці висновки коректно екстраполювати на всі 9 «українських» губерній.
Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків)
Нарешті, на крайньому правому фланзі умовної лінійки, уздовж якої розташовані політичні партії, що діяли на більшості території сучасної України, знаходилися більшовики, які до серпня 1917 р. діяли в межах «об’єднаної» РСДРП, а пізніше утворили власну партійну організацію з доважком у вигляді літери «(б)». Вони були єдиною послідовно позасистемною політичною силою, яка відкрито декларувала як засадничу мету захоплення влади в країні збройним шляхом та тотальну зміну існуючого політичного ладу й економічного устрою за допомогою будь-яких на
сильницьких засобів. Пригадаємо: Російська соціал-демок- ратична партія (більшовиків) остаточно виокремилася як радикально інтернаціонал-соціалістичне крило імперської соціал-демократії в серпні 1917 р. на т.зв. VI з’їзді (фактично — на І).
За відомими нам даними, на початку 1917 р. чисельність формально єдиної РСДРП знаходилася в межах 20—25 тис. осіб. Станом на жовтень чисельність лише більшовицької партії зросла більш ніж у 10 разів, досягнувши 350—400 тис. осіб[123]. 40—60 тис. (тобто 1/8 частина) з них перебували в лавах 89 парторганізацій, що діяли в межах Південно-Західного краю, у т.ч. в 42 районних та підрайонних, 42 міських, З губернських (окружних) та 2 обласних[124]. При цьому 67 парторганізацій, які нараховували принаймні 53 тис. осіб, діяли на території чотирьох найбільш економічно розвинутих губерній Південно-Західного краю.
Головний напрямок організаційної роботи партії — створення, розвиток та встановлення політичного контролю над принципово нового типу громадськими організаціями — Радами робітничих та солдатських депутатів, діючими паралельно із законними органами державної влади та управління. Станом на жовтень 1917 р. більшовики впевнено контролювали принаймні 21 Раду в найбільших індустріальних центрах Краю.
Серйозну увагу більшовики приділяли і професійним об’єднанням найманих робітників. Уже в березні 1917 р. вони контролювали діяльність Центрального бюро професійних спілок (ЦБПС) Києва, створили партійні фракції при 11 профспілках, у т.ч. металістів, друкарів, харчовиків, кравців, офіціантів тощо, суттєво впливали на діяльність ще 14 тред-юніонів із 40 тис. зареєстрованих членів[125]. Більшо- вистські фракції існували також при 6 профспілках Одеси, 4 — Юзівки, 2 — Миколаєва, 2 — Луганська, 11 — Харкова (тут вони домінували і в ЦБПС). Катеринославські більшовики вели за собою профспілку металістів, створили фракції ще принаймні в 6 великих профспілках[126]. Станом на жовтень РСДРП(б) домінувала в двох найбільш чисельних профспілках — металістів та гірників із 210 тис. членів, створила партійні фракції не менш як при 47 профспілках дев’яти промислових центрів. Принципово важливо при цьому, що профоб’єднання металістів, кількість яких сягала хіба що 6% серед загального числа профспілкових організацій Краю, об’єднували 50% усіх членів профспілок у Катеринославській, Київській, Харківській, Херсонській губерніях та деяких округах Області Війська Донського. Натомість абсолютна більшість профоб’єднань, створених за фірмовою, кастовою, цеховою, змішаною ознаками, надавали підтримку політичним опонентам російських більшовиків.
Третій важливий напрямок організаційної діяльності РСДРП (б) — робота із фабрично-заводськими комітетами. Тут їх успіхи виявилися просто приголомшливими. Станом на жовтень 1917 р. вони об’єднали в масштабах Імперії/Республіки фабзавкоми 2151 підприємства (2/3 з них вважалися великими закладами — на них працювало більше 200 осіб на кожному) у 75 губернських, міських, районних, повітових, а також у 8 галузевих і 11 виробничих об’єднаннях, які діяли в 65 промислових центрах країни. У межах Південно-Західного краю вони домінували в центрах фабричних та рудникових комітетів Горлівсько- Щербинівського, Кадіївського та Макіївського районів, Єлисаветграда, Ізюма, Катеринослава, Києва, Констян- тинівки, Луганська, Миколаєва, Одеси, Сум, Харкова,
Херсона, Юзівки, де на 144 великих та середніх підприємствах (з кількістю робітників та службовців більше 1000) працювало понад 175 тис. осіб.
Четвертий принципово важливий напрямок діяльності ленінської партії — створення незаконних збройних формувань, т.зв. Червоної гвардії (ЧГ). Конспірація тут була такою, що і через 25, і через 50, і через 75 років після переможного для більшовиків петроградського путчу навіть радянські дослідники так і не змогли дійти остаточної згоди ані з питання про чисельність ЧГ, ані з питання про дислокацію її загонів, дані коливаються від 10 тис. до 30 тис. в межах усіх «українських» губерній[127]. Узагальнення ж тільки відомих даних дозволяє зробити висновок про те, що майже третина учасників незаконних збройних формувань країни — 16—18 тис. з 60 тис. в цілому по Імперії/Республіці — дислокувалися в 40 населених пунктах лише чотирьох вищезазначених губерній та Області Війська Донського. їм протистояли військові частини, лояльні до діючого уряду та Центральної Ради. У розпорядженні останньої нараховувалося приблизно 300 тис. багнетів та табель «українізованих» регулярних армійських частин1, а також 60 тис. іррегулярних військ, т.зв. «Вільного козацтва»1.
П’ятий стратегічний напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) — незаконне створення партосередків у лавах Діючої армії. Станом на жовтень 1917 р. у двох арміях Південно-Західного фронту, який пролягав територією України, нараховувалося принаймні 128 організацій РСДРП(б) з майже 10 тис. членів; 75 парторганізацій та 11 тис. їх учасників (станом на листопад) виявлено в арміях
Румунського фронту. Партосередки було створено і серед військовослужбовців 9 міських гарнізонів[128].
Попри гучні політичні заяви на підтримку «права націй на самовизначення» аж до «утворення власної національної державності», на практиці більшовики реалізовували та реалізували крайню тоталітарну, терористичну за своєю суттю модель державного устрою, в якій державна оболонка лише відігравала роль ширми, покликаної відволікти увагу населення, так і зовнішнього світу від людожерської суті режиму, який прагнув лише світового панування.
Гасло «право націй на самовизначення» було для більшовиків інструментом встановлення тоталітарного режиму: воно не визначало політичної форми, за допомогою якої це право може бути реалізовано — наприклад, за допомогою відмови від демократичних норм і процедур, що, власне, і сталося після 1920 р. підчас т.зв. «українізації». У січні 1919 р. до більшовиків приєдналася Директорія УНР: її офіційний представник
С. Мазуренко погодився «на запровадження радянської форми правління, за умови, що її органи обиратимуться на пропорційній основі від усього трудового населення»1.
Неважко зрозуміти: гасло «право націй на самовизначення» стало інструментом встановлення тоталітарного режиму, зокрема, тому, що воно не визначало і не могло визначити законної та легітимної форми та процедури, за допомогою якої таке «право» могло б бути реалізовано.
Українські комуністи
«Значною», на думку дослідників, підтримкою серед населення користувалися українські націонал-комуніс- тичні партії (боротьбисти, борьбисти, незалежні есдеки, укапісти), які також претендували на владу в Україні. Ці претензії, як виявилося дуже скоро — абсолютно безпідставні, — «призвели до протистояння з більшовиками, які домагалися власної партійної монополії». На початку 1920 р. на території сучасної України діяло, як мінімум, п’ять українських комуністичних партій, які претендували на владу, — Комуністична партія (більшовиків) України, Українська комуністична партія (УКП) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (більшості) (ПЛСР (б)), а також Російська комуністична партія (більшовиків) та регіональна Комуністична партія Західної України[129].
Корпоративні організації
ВЕЛИКОГО КАПІТАЛУ
Логіку політичного процесу 1917 р. неможливо зрозуміти поза впливом на нього корпоративних організацій, які об’єднували економічну еліту країни. Діяльність цих організацій і до сьогодні залишається однією з найбільших лакун вітчизняної історіографії.
Наразі відомо, що загальна кількість цієї найбагатішої частини імперського суспільства (з урахуванням членів сімей) не перевищувала 6 млн осіб, а кількість найбільших акціонерів промислових та фінансових підприємств, вірогідно, коливалася в межах 5 тис. осіб. У межах Південно- Західного краю проживало хіба що 240 тис. промисловців та підприємців (разом із членами їх сімей). 14 тис. з них були власниками підприємств з числом робітників більше 10 осіб та річним доходом, що перевищував 2 тис. карбованців. 2079 осіб зосереджували у своїх руках 2/3 основних капіталів, а річний прибуток кожного з них сягав 10 тис. карбованців і більше[130].
Якісні характеристики
У роки Першої світової війни відбувався активний процес реорганізації старих та утворення нових монополістичних об’єднань. Центром політичної їх кристалізації виступали Петроград та Москва. Провідну роль в економіці країни відігравали фінансово-промислові групи, особливо потужні в гірничодобувній, машинобудівній, електромеханічній промисловості, у приватних залізничних товариствах та деяких інших найважливіших галузях. Останні гуртувалися навколо 18 провідних приватних банків Імперії, таких як Російсько-Азійський, Петроградський міжнародний, Азово-Донський та ін., які ще 1914 р. контролювали 75% капіталу, акумульованого всіма 46 діючими приватними банками Імперії. Так, впливи Російсько-Азійського банку в 1917 р. розповсюджувалися на 163 найбільших промислових підприємства та їх об’єднання з капіталами більше 950 млн крб., а Петроградського міжнародного та Азово-Донсько- го — майже на 100 заводів з капіталами в 619 та 562 млн крб. відповідно.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |