1) історія як наука: предмет і завдання курсу

№1

1) ІСТОРІЯ ЯК НАУКА: ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ

Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.

Історія — це перш за все бачення, яке вимагає часової і просторової відстані при твердому об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (економічний, політичний, релігійний, культурний та інші), тобто цикли, відносно яких можна отримати всебічне уявлення, є предметом історії.

Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.

Історія - це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..

Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.

2) У період укладення трьох угод про політичний союз (унію), що тривав понад 180 років, змінювався характер підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись за своїм типом середньовічною феодальною державою, Литовсько-Руська держава змінює внутрішню форму, режим правління стає дедалі жорсткішим, а влада - чужинською.

Першою була Кревська унія 1385 року. Відповідно до неї Великий литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі під ім'ям Володислава II. Він зобов'язався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Литовсько-українські землі щедро роздавали польській знаті.

Із правової точки зору Кревська унія означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Королівства Польського. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновині в й надалі існувала як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку сепаратистськи налаштованих литовських удільних князів та місцевих земських еліт.

Цілковитому загарбанню Польщею територій, споконвічно заселених русинами-українцями, завадили внутрішні чвари у Литві. Князя Вітовта, який з допомогою зброї в 1392 р. прийшов до влади в Литві, українсько-білоруські князі визнали "королем Литовським і Руським". За його князювання експансію Польщі було стримано, а у Грюнвальдській битві 1410 р. об'єднані українсько-польсько-литовські війська завдали нищівної поразки німецьким рицарям-хрестоносцям.

Наступник кроком до зближення Литви й Польщі стало укладення в Городлі в 1413 р. Городельської унії, яка зрівняла у правах польську та литовську шляхти. Українські та білоруські феодали зав'язували родинні стосунки з польською знаттю, приймали католицьку віру. Польща дедалі дужче контролювала литовські, українські та білоруські землі. За підтримки Польщі в Литві розгорнулася активна діяльність із ліквідації автономії українських земель. Спершу її втратили найбільші удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), де почали правити великокнязівські намісники. У 50-х роках XV ст. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Руси на князівства. Тут постали воєводства, які підлягали Великому Литовському князеві. Але обидві держави ще зберігали суверенітет.

Передумовою Люблінської унії 1569р. було те, що на початку XVI ст. Литва була близька до занепаду. Із заходу їй погрожував Тевтонський орден мечоносців; зі сходу зміцніла Московська держава заявила претензії на всі землі колишньої Київської Русі, а тим часом захопила Чернігівщину та Смоленщину. Країну спустошували постійні набіги кримських татар.

Усе це спонукало правлячу литовсько-руську феодальну верхівку до союзу з Польщею. Остання також була зацікавлена у подальшому зміцненні обопільних зв'язків, висуваючи при цьому головну умову - об'єднання Польщі й Литви в єдину державу.

У 1569 р. у Любліні скликали спільний польсько-литовський сейм, який узаконив утворення держави Речі Посполитої. За польською державною традицією, на чолі держави був єдиний король, якого обирав сейм. Нова держава опікувалася зовнішніми відносинами, податковою політикою, фінансами. Водночас Литва певний час зберігала ознаки автономії: систему судочинства, військо, місцеве самоврядування тощо. Згідно з унією до Польщі відійшла переважна більшість українських земель - уся Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина (західноукраїнські території Польща анексувала ще раніше). Литовсько-руська форма державності українського народу припинила існувати.

3) Малоросійська колегія. Заснована (замість Малоросійського приказу) в травні 1722 р. для нагляду за діяльністю гетьмана та його адміністрації на Лівобережній Україні. Складалася з 6 офіцерів російської армії та прокурора на чолі з президентом — бригадиром С. Вельяміновим. Цей орган був засобом ще більшого обмеження і без того куцої автономії козацьких областей. Аналогічні заходи вживалися і стосовно козацтва Дону, Тереку та Яїку (Уралу). Вже після смерті 1. Скоропадського царський уряд не дозволив обрати нового гетьмана. Указом від 11 липня 1722 р. він доручив правити Лівобережною Україною наказному (тимчасовому) гетьманові П. Полуботку. Фактично ж усі справи вирішував президент колегії. Остання, попихаючи генеральну старшину, втручалася в місцеве самоврядування, збільшувала податки. Відала також судовими справами.

Діяльність Малоросійської колегії викликала велике невдоволення на Україні. До того ж наближалася війна з Туреччиною. Щоб заручитися підтримкою старшини та козацтва, російський уряд 1727 р. скасував колегію і відновив колишній устрій, звелівши обрати на гетьмана покірного йому 73-річного Д. Апостола. З його смертю 1734 р. гетьманство знову ліквідували. До влади прийшла видозмінена Малоросійська колегія під назвою «Правління гетьманського уряду». Так тривало до 1747 p., коли уряд імператриці Єлизавети, зваживши на бажання української старшини, видав указ «Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями». 1750 р. під тиском уряду гетьманом обрали Кирила Розумовського, молодшого брата фаворита імператриці Олексія. Але 1764 р. Катерина II, яка щойно прийшла до влади, остаточно скасувала інститут гетьманства і знову підпорядкувала Лівобережну Україну Малоросійській колегії, що дістала назву «другої». Очолював її президент П. Румянцев. Колегія складалася з 4-х російських офіцерів і 4-х представників козацької старшини. Вона послідовно викорінювала залишки автономії та самоврядування в Україні. 1775 р. скасувала поділ Малоросії на полки, а 1783-го самі козацькі полки перетворила на регулярні частини російської армії. На основі лівобережних та південних українських земель було утворено Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, підпорядковані безпосередньо урядові в Петербурзі. Згодом до них приєдналися Харківське й Катеринославське намісництва. Так було покінчено з автономією Лівобережної України. У серпні 1786 р. царським указом Малоросійська колегія ліквідовувалась у зв'язку з поширенням на Україну системи губернського правління Російської держави.

Після смерті Д. Апостола нова імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою "Правління Гетьманського Уряду" (1784—1750). Вів складався із трьох представників української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою був князь О.Шаховський, а після нього — князь І.Барятинський. Вони отримали таємні інструкції поширювати думку про неефективність гетьманського правління, переконувати українців, що їм буде вигідніше ліквідувати Гетьманщину, сприяти, щоб українці зближувалися з росіянами через змішані шлюби, але в жодному разі не допускати подібних зв'язків із правобережними українцями, поляками чи білорусами. Російська влада не зважала на місцеві закони, звичаї, намагалася знищити місцеве самоуправління, мобілізувала десятки тисяч українських козаків і селян на російсько-турецьку війну 1735—1739 pp., де загинуло 34 тис. українців. Великим лихом для Гетьманщини стало також поширення на її території діяльності "Таємної канцелярії" — попередниці "ЧК—НКВД—КГВ", яка чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих українців

.

№2

1) Періодизація історії України та взагалі історії дуже умовна. За часи СРСР існувала єдина періодизація історії побудована на принципах марксизму. Після розпаду СРСР та відходу від офіційного марксизму, були відкинуті і єдино вірні погляди на періодизацію історії.

Взагалі потрібно сказати: “Навіщо потрібна періодизація історії?”. Періодизація історії потрібна в першу чергу для зручності вивчення історії, для того щоб як дослідникам, так і історикам любителям було легше займатися історією, фільтрувати велику кількість історичних джерел за хронологічний, кульутрологічним чи іншими принципами. Також періодизація історії дозволяє поглянути на історію під певним кутом, з точки зору воєнного, політичного, культуного, економічного, соціального розвитку.

На сьогодні, Історична Наука в Україні накопичила велику кількість періодизацій історії України. Розглянемо декілька із них.

Формаційний підхід до періодизації. В основу формаційного підходу покладено соціально-економічний розвиток суспільства, основні періоди:

1. Первісно-общинна формація. Виникає з появою першрї людини на території сучасної України (1 млн. років тому) до появи перших держав на території України (Київська Русь – ΙX ст.). Цей період характеризують: відсутність приватної власності, общинне існування людей, відсутність класів, слабкий розвиток продуктивних сил.

2. Рабовласницька формація. Виникає з появою перших цивілізацій. На території України класично не була представлена в перших слов’янських державах, а лише в іноетнічних державах – міста держави в Північної Причорномор”ї, пізніше Римська імперія. Рабовласницька формація характеризується наявністю приватної власності, експлуатацією (рабство) та більш високим розвитком продуктивних сил. Виникають антагоністичні класи – раби та рабовласники.

3. Феодальна формація. Виникає з появою феодальної держави Київська Русь у ΙX ст. Період феодалізму тривав на території України від ΙX ст до 1861 року – відміни кріпосного права в Російськії імперії. У цей період продовжує існувати приватна власність, людство існує в межах двох великких класів – феодалів, які володіли землею та кріпаками, які були прикріплені до землі, але були особисто вільні. Продуктивні сили набато зростають у порівнянні з рабовласницькою формацією – кріпаки були зацікавлені в результатах своєї праці.

4. Капіталістина формація. На території України виникає після відміни кріпацтва в Росії 1861 рік та Австрії 1848 рік. Тривала до 1917 року – Світової Соціалістиної Революції. В період капіталізму існують два “ворожі” класи – капіталісти (власники капіталів) та пролетаріат. Продуктивні сили розвиваються виходять на небачений рівень.

5. Комуністина формація. Виникає після 1917 року і повалення старого режиму. Характеризується відсутністю експлуатації людини людиною та класів. Проте це було тільки в теорії, на практиці було зовсім інше.

За характером розвитку суспільних відносин існує ще одна, цікава (як на нашу думку періодизація). Періодизація історії України за рівнем розвитком суспільства:

1. Доіндустріальне суспільство (аграрне або традиційне). Виникає з появою перших людей на території України, проіснувало до 30-х років ΧΧ ст – примусової колективізації та руйнування традиційного сила. Основна маса населення України – це селяни, які займаються сільським господарством.

2. Індустріальне суспільсвто. Хронологія: 1930-ті до 1991 року. Більшість населення України проживає в містах, основа економіки – промисловість.

2) На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало перед загрозою занепаду (причини: поразка у війні з Москвою, загроза з боку української знаті, небезпека збоку татар на південних кордонах). Наслідком цього стало підписання Люблінської унії між Литвою і Польщею. У січні-серпні 1569 р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Сейм затягнувся на кілька місяців, бо були противники унії. Але врешті унія була укладена. За нею Литва зберігала право на власний герб, печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію; спільними ставали король, сейм і сенат, зовнішня політика, право землеволодіння. Отже, за Люблінським трактатом Польща і Литва утворили нову державу – Річ Посполиту.

Люблінська унія була підписана без участі литовських послів. Внаслідок її підписання Польщі вдалося захопити від Литви Волинь, Підляшшя і Київщину, а за Литвою залишились Берестейська земля і Пінський повіт.

Негативним наслідком Люблінської унії стало повне панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кінця XVIII ст., утвердження необмеженої влади польських магнатів, посилення соціального, національного і релігійногогніту українського населення, втрата можливостей творити самостійну державу.

Разом з тим, в сучасній історіографії висловлюється думка і про позитивні наслідки Люблінської унії: об’єднання всіх українських земель заходу і сходу, українське суспільство було повернуте до більш цивілізованого Заходу (до Європи), вона на певний час рятувала українські землі від Москви і Туреччини. Врешті, Люблінська унія привела до посилення протесту українського народу проти гнобителів, до національно-визвольної боротьби в кінці XVI-XVII ст.

3)

Останній гетьман України. Його діяльність співпадала із настроями імператриці Єлизавети, і відбувалася у фарватері політики Петербурга, однак при цьому відчутно зменшився тиск на український традиційний устрій самоуправління, хоча й навіть не порушувалося питання про можливість відносин з іншими державами або власну фінансову систему.

Кирило Розумовський (Розум) був молодшим братом Олексія Розумовського, фаворита імператриці Єлизавети. За допомогою родинних зв’язків у 1742 році його приймають у Петербурзі, у 1743 році призначають камер-юнкером, а також направляють на навчання до Берліна і Геттінгена, звідки він повертається в 1744 році і отримує титул графа. В наступному році його кар’єра злітає до камергера, а в 1746 він призначений Президентом Петербурзької Імператорської академії наук, причому тоді йому було лише 18 років. З 1748 року він уже Сенатор і Генерал-ад’ютант. У зв’язку із проханням козацької еліти та тісним зв’язкам, які Розумовський підтримував із Гетьманщиною, імператриця Єлизавета у 1750 році дозволяє відновити гетьманський устрій та призначає гетьмана в Лівобережну Україну – Кирила Розумовського.

Таким чином режим фаворитів призвів до покращення ситуації в Україні. Кирило Розумовський розвивав культурну складову на гетьманщині та всіляко збільшував свої володіння, перебуваючи в повній залежності від Петербурга. Він став одним із головних організаторів перевороту 1762 року, коли Катерина ІІ захопила владу. У 1764 році вона остаточно ліквідувала гетьманський устрій в Лівобережжі і активно сприяла анексії територій Речі Посполитої, в тому числі Правобережної України та Волині. Кирила Розумовськогопозбавили права бути гетьманом, натомість дали звання генерал-фельдмаршала, а сам інститут гетьманату скасували.

Антиукраїнська політика уряду Катерини II

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

У Петербурзі ці прохання були розцінені як один з кроків до відокремлення України від Росії.

Розлючена Катерина II була готова навіть віддати гетьмана під суд. Та врешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства, що К. Розумовський і змушений був зробити — він подав рапорт про свою відставку. Замість гетьманської посади він отримав високий чин генерала-фельдмаршала й цілу низку нових маєтностей. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Подальша доля К. Розумовського. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768-1771 pp.), але невдовзі відійшов від державних справ. Спочатку колишній гетьман жив у Петербурзі, потім — за кордоном (1765-1767 pp.), після чого оселився в підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер 1803 року.

Катерина II (1729-1796)

(роки царювання 1762—1796)

Прийшла до влади внаслідок двірського перевороту. З її наказу був убитий Петро III. Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.

№3

1)Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток

української історичної науки. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.

До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР.

Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип‘якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.

Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності.

Проте глибокому, всебічному та об‘єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.

Історичні джерела – це залишки минулого, що пов‘язані з діяльністю людини і «відбивають» її історію.

2)

Зростає міжнародна торгівля: після падіння Константинополя під ударами турків (1453 р.) і зникнення з ринку візантійського зерна в Європі підвищився попит на українську сільськогосподарську продукцію, Центрами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам’янець-Подільський та Луцьк.

Основною формою внутрішньої торгівлі були ярмарки, що проводилися кілька разів на рік.

Магдебурзьке право—міське право, що виникло в XIII ст. в Німеччині. Воно передбачало звільнення міста від управління, судової та адміністративної влади місцевих феодалів — власників міст істворення міського самоврядування.

Протягом XV–XVII століть його отримала більшість міст України. Воно було сприятливим фактором для руського населення в тих містах, де русини становили більшість.

Литовські статути – кодекси середньовічного права за часів литовського правління у ХУ1 ст., що базувалися на " Руській Правді" Ярослава Мудрого. Литовські статути були основним збірником права в Україні з ХУ1 до 40-х років XIX ст. На Лівобережній Україні в 1843 р. вони були замінені “Зводом законів Російської імперії”.

3) 10 липня 1774р. було підписано Кучук – Кайнарджийський мир, внаслідок якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Тоді ж зменшилася небезпека турецько-татарських наскоків, а нові кордони пролягли далеко на південь від Запорізької Січі. А вже в травні 1775р. на засіданні Ради при Височайшому Дворі при участі Г.Потьомкіна, канцлера М.Паніна та президента Малоросійської колегії П.Румянцева було прийнято рішення про ліквідацію Війська Запорозького Низового.

Долю Запорозької Січі було вирішено, залишалося втілити план її ліквідації у життя. Для цього необхідно було знайти сумлінних та відповідальних виконавців. Ними мали стати вищі офіцери, які мали значний військовий досвід. Згідно з наказом, отриманим наприкінці травня 1775 р. зі столиці, це завдання покладалося на тимчасового (замість П.Румянцева) головнокомандувача російських військ на Півдні (1-ї та 2-ї армій) генерал - поручика О.Прозоровського та на генерал - поручика П.Текелію. Російські війська розпочали просуватись на північ та через землі Війська Запорозького захоплюючи запорозькі укріплення та паланкові центри.

4 червня 1775р. угрупування російських військ під командуванням П.Текелії в складі ескадрону Сербського гусарського полку та Інгерманландського піхотного полку підійшло до Січі. Ці війська блокували всі шляхи з Січі, її форштадт та навколишні зимівники. Запорозькій військовій старшині, яка під час останньої війни з Туреччиною отримала відповідні армійські чини, було запропоновано з'явитися на рапорт до генерал-поручика. П. Текелії. Відмову російське командування могло розглядати винятково як державну та військову зраду.

Впродовж кількох хвилин на січовому майдані зібралася загальна військова рада, яка проходила у надзвичайно бурхливий спосіб. Кількість козаків. яка пропонували чинити збройний опір була значною, але вистачало й таких, хто не вбачав біди у тому, щоб підкоритися волі уряду. Січовій старшині та духовенству вдалося вмовити козаків не чинити опору і через годину брами січової фортеці відкрилися й до П.Текелії з хлібом-сіллю вийшли кошовий отаман П.Калнишевський, суддя, писар, січові діди та курінні отамани разом із рештою січовиків.

Наступного дня - 5 червня 1775р.- січовиків було додатково приведено до присяги на вірність імператриці Катерині II. Згодом, 3 серпня, Катерина II видала маніфест, де проголошувала ліквідацію Запорізької Січі. Там же говорилося і про те, що саме тільки вживання назви «запорозькі козаки» буде розцінено, як образа її царської величності. Військо Запорозьке було розпущене, військові клейноди було одібрано, а січові укріплення зруйновано.

Керівників останньої Запорозької Січі було засуджено на заслання. Військового писаря Івана Глобу та військового суддю Павла Головатого було заслано на Сибір з конфіскацією майна, де вони й померли в монастирях Туруханська та Тобольська. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали на Соловки з конфіскацією майна. У Соловецькому монастирі його протримали в ямі 25 років і тільки в 1801 р. звільнили за наказом царя Олександра І. Помер П.Калнишевський на Соловках у 1803 р., коли йому було 113 років.

Скасування козацького устрою на Слобожанщині

Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх до подальшої централізації влади. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки почали реорганізовувати в регулярні військові частини. Протягом 1763-1764 pp., незважаючи на опір частини старшини, Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський козацькі полки були перетворені на регулярні гусарські. Місцеві козаки позбавлялися своїх прав і привілеїв та перетворювалися на «військових обивателів».

№4

1) “Геополітика - це антинаукова політична доктрина,яка намагається обгрунтувати загарбницьку політику імперіалістичних держав факторами географічного середовища”.

Таким чином, геополітичне положення України через відсутність природних захисних утворень, у першу чергу на Сході, було невигідним, воно негативно впливало на утворення й збереження української державності.

У той же час, через те, що Україна знаходилась на перехресті міграційних, комунікаційних і транспортних шляхів, що пролягали зі Сходу на Захід, і з Півночі на Південь, її геополітичне положення було вигідним. На це вперше вказали українські вчені М. Драгоманов та А. Синявський. Зокрема, перший звернув увагу на вигідність геополітичного розташування України у зв’язку з її приляганням до Чорного моря, а другий у зв’язку з тим, що Україна знаходиться на шляху зі Сходу на Захід. А. Синявський пише: “Територія України в період річкових культур та середземноморської, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдатського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Іспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що проходили між Уралом та Каспієм на Захід (велике переселення народів у IV ст. н.е.)”. Згадаймо також Великий шовковий шлях з Китаю через Середню Азію на Захід через Україну в середні віки.

Зараз робляться спроби відновити з участю України азійсько - європейський транснаціональний нафто-газовий коридор.

Через Україну з давніх часів проходив і другий торговельний шлях із Півночі на Південь, який у ІХ - Х ст. особливо активізувався з економічним піднесенням Візантійської імперії та скандинавської держави норманів (варягів), так званий “путь із варягів у греки“. Вирішальну роль у формуванні цього шляху відігравали ріки, які, на думку іншого українського геополітика Юрія Липи, крім того, ще відіграють вирішальну роль у формуванні національних спільнот.

“Річкова мережа - вказує вчений, - формує єдність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови й релігії“. Адже, як свідчить світова історія, перші держави виникли саме в межах річок (Шумерія, Вавилон в Межиріччі, Стародавній Єгипет у долині річки Нілу тощо). На Україні теж з давніх- давен існує мережа річок (Дністер, Південний Буг, Дніпро, Сіверський Донець, Дон), що течуть з півночі на південь до Чорного моря, а також Західний Буг.

На думку Юрія Липи, саме ця система внутрішніх водних шля хів створила геополітичну вісь України. “Тільки вісь Південь -Північ, - пише він, - є віссю українських земель. А Дніпро - це головний нерв України. Саме по цій осі відбувались основні переміщення мас населення”.

Таким чином, Юрій Липа вказує на другий міграційний і торговельний шлях, що пролягав через Україну - з Півночі на Південь і навпаки.

Отже, Україна лежала на перехресті двох основних міграційних шляхів: зі Сходу на Захід, причому місце України знаходилось на самому пограниччі та з Півночі на Південь. Ці міграційні шляхи збіглися з двома комунікаційними й торговельними шляхами, що мали такі ж вектори.

Звичайно, такі особливості геополітичного положення України впливали на процеси державотворення в ній, створення відповідних структур та механізмів управління.

По-перше, відсутність природних захисних утворень (гір) на сході України робили вразливими її кордони, сприяли нападу кочовиків на Українські землі, що призводило до послаблення української держави, а в окремих випадках - до її ліквідації.

По-друге, негативним наслідком геополітичного розташування України було те, що вона знаходилась під подвійним впливом деспотичних і демократичних держав, що позначалося на формах держави, формах державного правління. Так, Україна зазнавала впливу деспотичних держав Сходу (Ассирії, Єгипту, Арабського халіфату) і античних держав Заходу (грецькі міста-держави північного Причорномор’я). Тому для українських держав на різних етапах характерним було поєднання монархічних форм правління з республіканським (Антське царство, Київська Русь, Галицько - Волинське князівство, Запорозька Січ).

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що особливості геополітичного положення України мали значний вплив на формування її державності, структур, форм та методів управління.

2) Важливу роль у захисті православ'я відіграли церковні братства. У Литовсько-Польській державі братства почали утворюватися у православній Церкві ще в 30—40-і роки XVI сторіччя, найдавніші з яких - Львівське Успенське, Віденське Свято-Троїцьке. За походженням вони були пов'язані з ремісничими середньовічними цехами (братствами купецькими, кожум'яцькими, кушнірськими тощо), але в подальшому розвитку вони поставили на перший план завдання церковні, культурно-освітні, благодійні. Братства діяли при церквах, очолювали їх священики-настоятелі, в обранні яких брали участь братства. Вони опікувалися церковними будинками, дбали про утримання храмів Божих, турбувалися про матеріальне становище духовенства. В полі їх уваги перебували також мораль та поведінка братчиків, підтримка їх у горі та біді; покійників з бідних родин ховали на братські кошти. Братства закладали лікарні для хворих, притулки для старих, самітних і бідних. Великі і сильні братства засновували школи, які ставали осередками освіти не тільки для українців, а й для інших православних слов'ян. Такими були Київська Богоявленська та Львівська школи. Пізніше при уславлених братствах стали діяти друкарні, завдяки яким побачили світ богослужбові книги, твори церковної писемності, підручники для тодішніх шкіл.

Визначну роль відіграли братства у захисті прав православної Церкви в Польсько-Литовській державі за іновірних урядів. Особливо посилили боротьбу за свої релігійні права братства наприкінці XVI століття, коли польський уряд та латинсько-польське духовенство почали насаджувати серед православного українського населення унію з Римом.

Православні братства у Литовсько-Польській державі були не тільки церковними, а й національними українськими організаціями. Це визначилося тоді, коли представники української православної шляхти - вихідці з давніх боярських та князівських родів, - почали переходити в католицтво й ополячуватися. Зміна православної віри на католицьку штовхала їх до зради своєї нації. У другій половині XVI століття українство втратило багато своїх славних шляхетних родин, дітей з яких навчали отці єзуїти.

Серед інших на початку XVII століття український народ утратив і славний княжий рід Острозьких, заслуги якого перед Українською Православною Церквою були великими.

З побожного роду князів Острозьких треба згадати князя Федора Острозького, який пішов у Києво-Печерський монастир й прославився як святий. Князь Федір побудував багато церков, наділивши їх маєтками, виступав з князями литовськими проти поляків, коли вони починали утискувати українців за православну віру й обмежувати їх у правах.

Найбільшу пам'ять в історії Української Православної Церкви серед князів Острозьких і княжих родів загалом залишив князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький, воєвода Київський (f 1608). Маючи величезні маєтки та використовуючи своє становище в державі, він очолив православних у Польщі в їхній боротьбі за віру та національне визволення проти окатоличення та ополячення українського народу. Князь Острозький найперше дбав про духовну освіту православних. У 1570 р. він заснував в Острозі, на Волині, школу, де православна молодь здобувала освіту в православному дусі. Це не була вища школа, бо не було власних вчених, а неправославних князь остерігався запрошувати. Однак знаменита Острозька академія, як іноді її називають, готувала відкриття вищої духовної школи в Українській Православній Церкві. Багато діячів, які відзначилися в національно-церковному житті України XVII сторіччя, здобули освіту в Острозькій академії.

В Острозі та при монастирі в Дермані було відкрито друкарні, де, між іншим, знайшов собі пристановище та роботу перший у Москві друкар, диякон Іван Федорів, який був змушений утікати звідти, бо темний натовп спалив його друкарню. У заснованих князем Острозьким друкарнях побачили світ багато церковних книг.

Найвидатнішою пам'яткою видавничої діяльності князя стала "Острозька Біблія" (1580-1581 pp.), уперше надрукована церковнослов'янською мовою (до того книги Святого Письма переписували від руки).

Коли з'явилися наміри утворити в Польщі унію православної Церкви з католицькою, князь Костянтин Острозький, який мав зв'язки з Царгородським Патріархом, очолив братства і тих окремих діячів православної Церкви, що почали боротьбу проти зазіхань Римського Папи.

3) Народження із Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації І державності. Виняткову роль у цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознакреспубліканського демократичного устрою.

У цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала тяглість в існуванні українського політичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української елітиГетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання.

Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н. Яко венко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)».— К., 1994.

Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнення ментальності народу, який має свою державу. За. цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навколо своїх керівників гідна поваги й сьогодні. Національне самоусвідомлення українського народу в XVII ст. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до ан-тичності, християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати українську державність.

Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах. У ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборівстаршини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної есплуатації, У Конституції стверджувалось, «щоб людям військовим і посполитим зайві не чинились утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання».

Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Польщі і Москви. Най-менш демократичною була стаття 1-а Конституції, в якій говорилося, що «новообраний гетьман... повинен... дбати та міцно поставити, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено,...іншовірцям співжиття на Україні... не давати дозволу». Як писав про Бендерську конституцію О. Оглоблин, вона була «віковічним пам'ятником української державно-політичної думки».

Однак шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно позначилось яе тільки на доліукраїнського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.

№5

1) Історія України бере свій початок від появи перших людей на її території. Науково доведено, що первісні люди з'явилися на українських землях приблизно 1 мли. рр. тому - найдавніше їх поселення знайдено біля с. Королеве в Закарпатті.Із появою перших людей в історії України починається первісна доба, яка характеризується наявністю колективної власності, колективного виробництва та споживання. Первісне суспільство не мало класів і держави. Існувало дві ({юрми суспільно-економічних відносин - спочатку первісне людське стадо, а з часом - родова община і плем'я.Первісна організація життя людей існувала на півдні України до І тис. р. до н.е., на іншій її території - до початку н.е.У розвитку первісного суспільства виділяють такі періоди: кам'яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт), бронзовий і ранній залізний віки. Ця періодизація створена, виходячи із домінуючої ролі того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці.Основними заняттями населення було збиральництво та полювання. Люди навчилися виготовляти знаряддя праці із каменю, одяг, споруджувати житла, добувати вогонь. Намітився поділ праці між чоловіком і жінкою. Чоловіки займалися переважно полюванням, а жінки - домашнім господарством.Почало зароджуватися мистецтво, первісні релігії: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

Неоліт:Відбувся перехід від привласненого до відтворювального, продуктивного господарювання - землеробства і скотарства. Цей процес отримав назву "неолітичної революції". Завершилося формування техніки обробки каменю: пиляння, шліфування, свердління.З'явилися перші штучні матеріали, створені людиною, - обпалена глина (кераміка) та тканина. Глиняний посуд швидко набував поширення, його форми та орнамент на різних територіях мали свої особливостіВ Україні виділено понад 10 неолітичних археологічних культур. їх можна поділити на мисливсько-рибальські (існували в лісовій зоні) та землеробсько-скотарські (на півдні, у степовій зоні), що свідчить про нерівномірність розвитку неолітичного суспільства.Виникають прядіння і ткацтво, з'явився ткацький станок.

2) Проте найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії стали братства — релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників і міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь. На перших порах братства носили релігійно-благодійницький характер — опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі, надавали своїм членам безпроцентні позички тощо. З часом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, усуваючи негідних священників, залучаючи до роботи у своїх парафіях талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення — звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо. Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту.

Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване 6л. 1453 р. Наприкінці XVI — на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими й нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.

Особливу увагу братства приділяли духовній сфері життя, слушно вважаючи, що моральному та ідейному чинникам у протиборстві належить вирішальна роль. Братчики розуміли, що без національної інтелігенції годі й думати про забезпечення своїх природних прав. Тому з кін. XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, які багато зробили на ниві просвітництва, підтримували книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша Львівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти, Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Про величезну повагу, якою користувався цей заклад, свідчать звернення до нього інших братств із проханнями надати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи і після свого вступу до братства та відкриття школи при Києво-Печерській лаврі у 1632 р. об'єднав їх у Київську колегію — майбутню Києво-Могилянську академію. На поч. XVII ст. численні братські школи існували по всій Україні.

Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав Іван Федоров — друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку книго-друкарства, — братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол». На поч. 1580-х років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування.

Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкінці XVI ст. Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами, фінансові проблеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладання Берестейської унії.

Петро Могила і його заслуги

На тлі першої половини XVII ст. гордо майоріє постать київського митрополита Петра Могили (1596-1648), визначного церковного й культурного діяча, нащадка молдавської княжої династії, спорідненого з українськими і польськими аристократичними родами, визначного теолога, реформатора, вченого та організатора українського вищого шкільництва.

Поруч гетьмана П. Сагайдачного — це друга найвизначніша постать Передхмельниччини.

Виховувався в Україні під керівництвом учителів Львівської братської школи, високу освіту одержав в західній Європі, де м.ін. студіював теологію.

Як архімандрита Києво-Печерської лаври (з 1627 р.) висвячено його на єпископа у Львові і після 14-ти років діяльності на становищі київського митрополита залишив він по собі знамениті досягнення. Його діяльність охоплює всі сторінки церковного й культурного життя і цей час можна б назвати Могилянською добою.

Петро Могила

Ще як архімандрит Києво-Печерського монастиря у 1629 р. він склав «Літургіаріон або Служебник», з усіх дотепер найдокладніший, а в ньому подано текст літургії та інших молитов та обрядових звичаїв властивих тільки українській Церкві. Він разом з ігуменом цього ж монастиря. Трохимовичем-Козловським був співавтором епохального твору цієї доби «Православне ісповідання віри». Відомий під іменем Могили, цей катехизм подає основи віри православної Церкви, очищені від чужих впливів і прийняті та затверджені у 1643 р. всіма чотирма східними патріархами, за що Могилу нагороджено вченим ступнем доктора богословських наук. Цей твір був поширений також серед інших неправославних народів, а в Україні залишився єдиним підручником в навчанні віри аж до XIX ст.

Третім видатним твором Петра Могили був «Требник», тобто опис богослужінь, зв’язаних з різними обставинами (як от на випадок недуги, неврожаю, посвячення нової хати), зовсім відмінний від російського.

Багато зробив Могила для піднесення Київського Богоявленського братства. Він зреформував Київську Братську школу на зразок західноєвропейських колегій і з того часу почала вона називатись Києво-Могилянською Академією. Завдяки йому, у Києві зібрався тоді грут визначних учених-теологів, і столицю України називали тоді Могилянськими Афінами. За рахунок прибутків з монастирів, він перебудував церкви київської Софії і Спаса та провів розкопки руїн Десятинної церкви. Мав він теж великі заслуги в організації церковного життя і був першим, що зробив заходи для канонізації всіх печерських угодників; а цей список (120 прізвищ), виготовлений Могилою, московська Церква прийняла аж за 120 років.

3) Україна у складі Речі Посполитої

Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Історик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «З половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською народністю».

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східнє Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників. Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

У кінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне — Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, «слободами» новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI — на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV —XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

№6

1)Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічневиробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

2) Уперше термін козак згадано в Початковій монгольській хроніці у 1240 році. У перекладі з тюркських мов він означає одинокий, схильний до завоювання. Найбільш уживане сучасне значення слова козак – людина, яка живе за рахунок воєнного промислу, вільна людина. Фактично майже до кінця 16 ст. Термін козацтво вживався не для визначення приналежності до певного стану суспільства, а для визначення способу життя, роду занять.

Чинники, що робили можливим виникнення та формування козацтва:

1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями. У 14-16 ст. На Півдні України існував досить великий малозаселений район, необжиті осілим населенням степи – Дике поле, яке не належало жодній державі. Тому люди, які там проживали, були дійсно вільними, незалежними від панів і державної влади.

2. Досвід освоєння південних територій ухідниками, бровниками. Надзвичайно сприятливі для господарської діяльності умови Дикого поля приваблювали сміливих, відважних, волелюбних людей (їх називали ухідниками), промислові заняття яких сприяли господарському освоєнню цих земель і поступовому їх втягуванню в економічне життя України. Це закладало міцну основу для подальшого розвитку козацтва.

3. Природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого життя, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Основні причини виникнення козацтва:

1. Зростання великого феодального землеволодіння, що розпочалося з 15 ст. І підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель (нестача власної орної землі у багатьох селян, які прагнули її здобути на просторах Дикого поля).

2. Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріплення українського селянства литовськими і польськми магнатами, шляхтою, зростання релігійного та національного гноблення.

3. Зростання зовнішньої загрози, нагальна потреба захисту від нападів турків і татар. Проникнувши на території України татари два-три дні відпочивали неподалік від кордону. Потім орда на три загони, які розходилися в різних напрямках. Ці загони поділялися на більш дрібні й знову розходилися. Татари оточували селище з чотирьох боків, забирали здобич і повільно відступали, уникаючи зустрічі з козаками.

Джерела формування козацтва: у першій половині і середині 16ст. – головне джерело формування козацтва – ухідники. Також у козаки подавалися збіднілі бояри, позбавлені сану священики, шукачі пригод.

Перші достовірні згадки про українських козаків маємо з «Хроніки» польського автора Мартіна Бельського у 1489р. Козаки супроводжували польське військо в поході проти татар; у 1492р. Татарський хан скаржився Великому князю литовьскому Олександру, що українські козаки напали на турецький корабель під Тягинею.

З 80-х років 15 ст. Ватагам козаків-ухідників усе частіше доводилося вступати в збройні сутички з татарами. Щоб утриматися в Дикому полі, в уходах рубали засіки й зводили дерев’яні укріплення – городці, січі. Під їхнім захистом деякі сезонні уходи перетворювалися на стани – добре укріплені господарські пункти з постійним населенням. Чимало таких укріплень виникло на Дніпровському Низу. Поступово козаки освоїли весь Великий Луг. Господарська колонізація у 16ст. Впритул наблизилася до татарських кочів’їв. Козацтво формувалося на грунті взаємодії, взаємовпливу, на стику землеробської та кочової цивілізацій, між слов’янськими і тюркськими етнічними світами, між християнством і магометанством. Протягом останніх десятиліть 15 і в 16 ст. У пониззі Дніпра виникла мережа січей, городців, станів. Козацтво міцно закріпилося в цьому регіоні. Однак організованого зв’язку між першими січами не існувало.

У 40-ві роки 16ст. Православний князь Д.Вишневецький об’єднав козацькі ватаги і близько 1554-1555рр. Побудував на о. Мала Хортиця на Дніпрі укріплене земляними валами і дерев’яним частоколом поселення – Запорозьку Січ, центральне укріплення козаків.У 1557 р. Хортицька Січ була зруйнована татарами. Її перенесли на о. Томаківка. Пізніше ця сама назва стала вживатися на позначення всієї території, контрольованої козаками, яку називали також Запорізькими Вольностями.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років 16 ст. На о. Томаківка виникла військова організація козаків. Оскільки Запорізька Січ виникла на далекій окраїні держави, де не було адміністрації, козаки організовували своє життя так, як вважали за потрібне. Ідеалами козаків біли воля, рівність, братерство. Демократичний устрій запорозької організації заснований на принципах співжиття ватаг ухідників, бойового братерства і вічної мрії будь-якої людини про волю, справедливість, майнову і правову рівність з іншими людьми. Запорозька Січ від самого свого існування була військово-політичною організацією республіканського типу – з виборністю керівників, з рівним правом усіх козаків на участь у виборах, з неможливістю покріпечення козака будь-ким.

Найвищим органом влади була Січова (Військова) рада, яка збиралася тричі на рік, а також у разі потреби будь-який козак міг вимагати скликання ради; вирішувала питання про вйну і мир, відносини з іншими державами, розподіл землі, звільнення з посади гетьмана і старшини, покарання винних. Рада обирала гетьмана (кошового) і січову військову старшину. Гетьман був головнокомандувачем, мав судову і виконавчу владу, політично представляв Військо Запорізьке під час переговорів і у дипломатичних відносинах. На раді кожний козак міг вільно висловити свою думку. Прийняття рішення супроводжувалося вигуками і підкиданням шапок. Думка більшості ставала законом. Тих, хто не підкорявся волі ради, карали смертю.

Важливу роль відігравала кошова система: на коші (у таборі) на території Запорізької Січі козаки жили в куренях. Виборні курінні отамани організовували господарське і військове життя, побут козаків. На коші була військова скарбниця, а також символи військової влади – клейноди.

Січ як центральне укріплення кілька разів переносилася на інше місце, де діставала додаткову назву від річки або місцевості, на якій вона розташовувалася.

3) Повстання на Правобережній Україні, які сучасники порівнювали з «другою Хмельниччиною» швидко охопило не тільки Київщину та Брацлавщину, але й східні частини Поділля і Волині. З вересня 1702 року козаки під керівництвом С.Папія облягали головну польську фортецю Правобережжя Білу Церкву. Тільки 10 листопада вона була відбита у польської залоги, а полковник Палій переніс сюди свою резиденцію з Фастова. Інші козацькі полки під керівництвом Самуся та А. Абазина оволоділи Немировим, Бердичевим, Баром, Бушею, Рашковим, Староконстянтиновим та іншими містами. Весною 1704 року влада козацької старшини поширилась майже на все Правобережжя.

Однак цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору між Річчю Посполитою та Московщиною (19 серпня 1704 року) «присвячувався» одному з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленностей між обома державами, полковник С.Палій «або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв» до володінь Корони Польської.

В зв'язку з тим, що Палій не припиняв військових дій проти Польщі, його було заарештовано лівобережним гетьманом І.Мазепою, який мав виконувати угоду, прийняту російським царем. Цей вчинок гетьмана був продиктований також можливістю зайняття Правобережної України військом Лівобережної Гетьманщини. Таким чином Правобережжя і Лівобережжя опинялись під єдиним гетьманським управлінням.

Майже рік перебував славетний козацький полковник у батуринській в'язниці. У 1705 році за наказом Петра І його було відправлено на заслання до сибірського містечка Тобольськ. Але коли І.Мазепа у 1709 році виступив проти Москви, то Палія, знову ж таки за особистим наказом царя, повернули з далекого Сибіру. Він ще бере участь, на боці російських військ у сумнозвісній Полтавській битві 1709 року, однак підірване у засланні здоров'я дає про себе знати. Тим не менш, повернувшись до Фастова, де проживала його друга дружина Феодосія, він знову займає уряд полковника і продовжує боротьбу з польською шляхтою за право володіти Правобережною Україною. Лише смерть перервала багаторічне стремління Семена Палія звільнити правобережних українців від польської влади і об'єднати Україну - у січні 1710 року його з почестями поховали на території старовинного Межигірського монастиря.

Головною історичною заслугою Семена Палія є відродження в останніх десятиліттях XVII - на початку XVIII ст. Правобережної України, де козацька старшина під його вмілим керівництвом відновлювала і запроваджувала традиційні форми, місцевої української адміністрації періоду Визвольної війни. Отримавши у середині 80-х років королівські привілеї на освоєння спустошених земель, козацькі полковники у наступні роки почали легітимізувати ними свою владу над територіями, де розміщувались їхні полки. З часом, органи козацького самоврядування почали перетворюватися у державні інститути гетьманської України, які існували тут з 1648 по 1676 роки. Козацький військовий устрій поступово трансформувався у самостійну політичну структуру, відроджуючи Правобережну Гетьманщину, яка представляла інтереси українського народу на правобережних землях.

№7

1) Одним з перших етнічних утворень на території України були кіммерійці. Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. На півдні Криму жили племена таврів. Вони займалися у долинах землеробством, в горах – скотарством, а на узбережжі – рибальством. Таври дали назву своєму рідному краю – Таврида (Таврія), що дійшла і до наших днів.

У другій половині 7 ст. до н. е. скіфи утворили політичне консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію. Територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташувався у межиріччі Дунаю та Дону. Усе населення Скіфії поділилося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, царські скіфи) та осілі племена (скіфи-землероби, скіфи-орачі). У V ст. до н. е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Азовського морів з’являються нові своєрідні державні утворення – грецькі міста-колонії: Істрія, Борисфен, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес. Основними осередками античної цивілізації у Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. Грецькі міста розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва і перетворились у центри розвинутої економіки, ремесла, торгівлі й античної культури. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах виникає Боспорське царство.

Дата добавления: 2015-09-30