Сучасна держава має досить складну структуру, важливим елементом якої є система державних органів влади. Первинним компонентом державного механізму є окремий державний орган, через який держава здійснює свою політику, свої завдання і функції.
Спеціалісти з державного управління, конституційного права дають таке визначення державного органу: "Державний орган влади — це відносно самостійна і відокремлена частина єдиної системи органів державної влади, державного механізму, яка створена відповідно до конституції й чинного законодавства, офіційно виступає та діє від імені держави у межах своїх повноважень і встановленого законом порядку, має свій державно-правовий статус, виконує відповідні завдання, функції та політику держави у різних сферах державного та суспільного життя".
Державні органи в правовій демократичній державі, якою є і Україна (згідно зі ст. 1 Конституції України), утворюють у сукупності систему органів державної влади. Система органів державної влади України має відповідні ознаки:
• система юридично оформлених державних органів, тобто таких, що наділені компетенцією (повноваженнями, предметом відання, юридичною відповідальністю) і займаються управлінням суспільством на професійній основі як носії влади;
• система державних органів, що становить собою налагоджену структурну організацію, засновану на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави;
• система державних органів являє собою організаційну єдність, оскільки органи обираються або створюються іншими; одні керують іншими; одні підзвітні й підконтрольні іншим;
• усі державні органи в Україні діють на основі Конституції та законів України. Акти, прийняті вищими за належністю органами, є обов'язковими для нижчих. Так, Акти Кабінету Міністрів України є обов'язковими для виконання міністерствами, місцевими держадміністраціями тощо. Таким чином, між державними органами існує організаційно-правовий зв'язок;
• система органів, кожний із яких має матеріально-технічні засоби для здійснення цих функцій. Але у рамках системи державних органів діяльність державних службовців суворо відмежована від "власності", яка належить їм як суб'єктам;
• система органів влади не є незмінною. Вона модифікується під впливом політичних, історичних, економічних, соціальних та інших факторів. Ця система змінюється разом із розвитком держави. Приміром, конституційна реформа в сучасній Україні привела до зміни повноважень владних органів.
У правовій демократичній державі єдина система органів державної влади побудована за так званим "принципом поділу влади". В реальній політико-правовій практиці має місце не поділ влади, а структурне відокремлення й функціональна спеціалізація окремих ланок державного механізму. Державна влада є цілісна, суверенна й неподільна. Тобто йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, а й про взаємодію даних функцій. Тому принцип поділу функцій влади доцільно тлумачити як визнання того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів.
Принцип поділу влади передбачає структурну диференціацію трьох рівно значущих основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової.
Поділ функцій влади відображає: з одного боку, виділення основних функціональних видів діяльності держави (законотворення, правозастосування і правосуддя), а з іншого — організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів: законодавчих, виконавчих і судових (як основних) із властивою їм компетенцією (сукупністю державно-владних повноважень).
Згідно із ст. 6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожний з цих видів є підсистемою єдиної системи державних органів України (див. рис).
Система вищих органів державної влади в Україні
Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді) державна влада, що має виключне право приймати закони.
Відповідно до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України".
Коло функцій законодавчої влади широке й охоплює найважливіші питання державного життя. Зокрема, правові акти парламенту визначають всю систему поділу функцій влади та взаємодії владних інститутів. Верховна Рада є єдиним законодавчим органом, який дістає свої повноваження безпосередньо від народу й виражає його суверенну волю, а тому має право визначати компетенцію Президента України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, як й інших вищих органів державної влади.
Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об'єктами державно-владного впливу. За об'єктами впливу — політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну, а за формами діяльності вирізняють законодавчу, установчу й контрольну функції парламенту.
1) законодавча функція. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії;
2) установча (державотворча, організаційна). Пріоритетними напрямами діяльності парламенту у здійсненні цієї функції є формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формування власних, парламентських структур та інші;
3) функція парламентського контролю. Контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист, бюджетно-фінансовий контроль та інші.
Всі з цих функцій і відповідних повноважень Верховної Ради мають нормативно-правове закріплення, насамперед конституційне.
Виконавча влада — це система органів, які спеціально створюються державою для виконання функцій управління й забезпечення нормального функціонування державної влади та суспільства шляхом реалізації нормативно-правових актів.
Головним напрямом урядової діяльності є функція державного управління, що охоплює:
• виконавчу діяльність — здійснення рішень, прийнятих органами законодавчої влади;
• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.
Виконавча влада, як гілка державної влади, організує, планує, координує, спрямовує й контролює зовнішню і внутрішню політику держави, в межах і на підставі законів здійснює управління соціальними та економічними процесами, справляючи системний вплив держави на всі сторони суспільної життєдіяльності людей.
Структура органів виконавчої влади. Очолює систему виконавчої влади в Україні Кабінет Міністрів — вищий орган виконавчої влади. Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети, а місцевими — обласні та районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їх управління.
Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.
Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.
Функції судової влади:
• охоронна (охорона прав);
• функція правосуддя (захист, відновлення прав);
• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).
За Конституцією України до системи державних органів також входить і відповідно бере участь у розподілі владних функцій глава держави — Президент України. Визначення статусу Президента України як глави держави підтверджують особливість і багатофункціональну сутність цієї державної посади.
Загальну систему функцій Президента України на сучасному етапі складають:
1) забезпечення єдності державної влади. Глава держави уособлює державну владу в цілому, об'єднує всі гілки державної влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності в спільному напрямі. Президент здійснює погоджувальну функцію стосовно діяльності різних гілок державної влади, виступає в ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілками влади;
2) представницька функція. Президент України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори й укладає міжнародні договори України;
3) кадрова функція. Глава держави бере участь у призначенні на посаду Прем'єр-міністра України, у призначенні і звільненні Генерального прокурора України, голови Служби безпеки України та інших.
А також Президент виконує ряд функцій по забезпеченню державного суверенітету й національної безпеки України, реалізації основних прав і свобод громадян, нормотворчості та інші.
Розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади є поділом державної влади по горизонталі.
По вертикалі влада розподіляється між усіма органами та посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки влади. Приміром, виконавча гілка влади в Україні поділяється на наступні виконавчі структури: Кабінет на чолі з Прем'єр-міністром — міністерства — місцеві державні адміністрації (обласні та районні).
На думку Р. Мартинюка, зміст принципу поділу функцій влади в контексті конституційної моделі організації та функціонування державного механізму в Україні має полягати в наступному:
• структурно-функціональна визначеність кожного з державних органів, наявність в них власної компетенції, встановленої у спосіб, який не допускає домінування одного органу державної влади над іншим і довільне втручання їх у діяльність один одного, а також наявність системи відносин взаємоконтролю і противаг, що урівноважують один одного. Сказане особливою мірою стосується органів законодавчої та виконавчої влади, між якими має бути забезпечений баланс повноважень, що не допускає перенесення центру прийняття владних рішень, а тим більше всієї повноти влади на одного з них;
• гілки влади можуть мати різні джерела формування; кожна із гілок влади може мати свій термін повноважень, який не збігається з термінами повноважень інших гілок влади;
• закони повинні мати вищу юридичну силу і прийматись тільки законодавчим органом — Парламентом;
• виконавча влада має забезпечувати в основному виконання законів і тільки обмежено здійснювати нормотворчу функцію;
• судові органи незалежні й у межах своєї компетенції функціонують самостійно;
• владні гілки є автономними, водночас вони мають діяти узгоджено, не порушуючи принципу єдності державної влади таін.
Принцип поділу влади доповнюється і поглиблюється системою "стримувань і противаг".
Система стримувань і противаг — це сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів, процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади і досягнення динамічної стабільності між ними.
Предметом їх взаємовідносин є найбільш важливі сфери суспільного життя, які згідно з Конституцією потребують спільних дій органів законодавчої та виконавчої гілок державної влади, або кожної з них окремо, але стосовно одна одної. Такими є: законодавчий процес; бюджетний процес; здійснення парламентом функції контролю, в тому числі за дотриманням прав і свобод людини; здійснення органами державної влади кадрової політики; дострокове припинення повноважень органів державної влади; визначення основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики; введення режиму воєнного чи надзвичайного стану та інші функції.
Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. Особливість функціонування системи стримувань і противаг полягає в тому, що, з одного боку, ця система сприяє співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створює потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.
Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд України. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.
У Конституції України передбачені такі механізми системи "стримувань і противаг" (тобто спільні дії та взаємний контроль органів гілок влади України):
1. У законодавчому процесі:
• Верховна Рада приймає закони, Президент підписує їх або ж накладає вето (ст. 106 Конституції);
• Конституційний Суд контролює відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст.150 Конституції).
2. У бюджетному процесі (бюджет затверджує Верховна Рада, Кабінет Міністрів України пропонує проект бюджету та звітує про його виконання (ст. 116 Конституції).
3. У визначенні основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики України (Верховна Рада приймає рішення про схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів, визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, які репрезентують Кабінет Міністрів та Президент).
4. У кадровій політиці (спільні дії з призначення на ключові посади в державі):
• кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра визначає сформована парламентська більшість і пропонує її Президентові, який, у свою чергу, вносить відповідне подання до парламенту у п'ятнадцятиденний строк з моменту отримання такої пропозиції (ст. 106 Конституції);
• Верховна Рада призначає за поданням Президента — Генерального прокурора, голову Служби безпеки України, голову Антимонопольного комітету, голову Національного банку, голову Фонду держмайна, голову Державного комітету телебачення і радіомовлення, членів Центральної виборчої комісії тощо (ст. 86 Конституції);
• участь Верховної Ради і Президента у формуванні Ради Національного банку України (призначення половини складу — Верховною Радою і Президентом) (ст. 85 і 106 Конституції); Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (призначення половини складу — Верховною Радою і Президентом) (ст. 85 і 106 Конституції); Конституційного Суду (Президент, Верховна Рада та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України) (ст. 148 Конституції).
5. У достроковому припиненні повноважень:
• Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції);
• Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:
а) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;
б) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;
в) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України;
• Верховна Рада України (за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України) може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію щодо недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 87 Конституції);
• Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (ст. 85 Конституції);
• Верховна Рада може достроково припинити повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції або законів (ст. 85 Конституції) України.
Отже, роль системи стримувань і противаг у взаємодії між органами державної влади в Україні є досить вагомою, оскільки проектує інтеграційний механізм (узгоджувальні процедури і інститути, а також механізми співпраці у здійсненні тих чи інших функцій держави) та систему взаємного контролю трьох гілок влади.
Закріплення в Конституції України системи стримувань і противаг як засобу організації державної влади ще не означає, що існує вироблений та випробуваний на практиці дійовий механізм функціонування згаданої системи.
Отже, чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади — принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову. У сукупності державні органи України становлять єдину систему центральних органів, склад якої об'єктивно випливає з принципу єдності державної влади в Україні.
Поняття Верховної Ради — парламенту України
Чинна Конституція України визначає Верховну Раду України як єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (статті 75-76 Конституції).
Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його винятковість як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, внутрішньою структурою парламенту та іншими обставинами.
Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади і загальнонаціональних або місцевих, крім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих повноважень.
Верховна Рада с загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона має право представляти весь Український народ - громадян України всіх національностей і виступати від імені всього народу. Це випливає як із преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту - "Верховна Рада України".
Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі й порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції).
Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Постійний, постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на п'ять років і здійснюють свої повноваження в ній на постійній основі. Верховна Рада України, як зазначається в її Конституції (ст. 82) і в Законі України "Про внесення змін до Конституції України", працює сесійно.
Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює пріоритетний вид державної влади — законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу І виразником його волі. Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та Із суб'єктами політичної системи; політичними партіями тощо.
2. Склад і структура Верховної Ради України
Склад і структура Верховної Ради України є важливим надбанням держави і суспільства протягом останніх років і відображенням рівня і напрямів їх розвитку.
Загальний кількісний склад Верховної Ради та її структура визначаються Конституцією України. Згідно з чинною Конституцією України (ст. 76) конституційний склад Верховної Ради
України - 450 народних депутатів. Ця кількість обумовлена рядом факторів: кількістю населення (громадян) України і виборців, традиційною системою виборчих округів, однопалатністю парламенту та рядом інших причин.
Якісний склад Верховної Ради природно не передбачається ні Конституцією, ні законами, оскільки вибори до неї є вільними і демократичними, проте Конституцією встановлюється ряд вимог до народних депутатів України. Зокрема, народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Конституція 1996 року, на відміну від попередніх конституційних актів, значно понизила віковий ценз народних депутатів - з 25 до 21 року і підвищила ценз осілості з двох до п'яти років, а також встановила обмеження для осіб, які мають судимість.
Формування чисельного складу Верховної Ради відбувається на основі Закону України "Про вибори народних депутатів України", прийнятому 25 березня 2004 p., який передбачив перехід до нової, пропорційної системи виборів. Інші виборчі системи - мажоритарна і мажоритарно-пропорційна - вичерпали або не виправдали себе. Так, мажоритарна система зумовлює проведення парламентських виборів у кілька турів, а мажоритарно-пропорційна не дозволяє сформувати стійку парламентську більшість через наявність значної кількості позапартійних народних депутатів, що обираються за цією системою.
Ефективність роботи парламенту залежить значною мірою від його структурованості, а вона, в свою чергу, - від партійності народних депутатів. В українському парламенті IV (XV) скликання близько половини народних депутатів (203) були позапартійними. Найбільш масовими, численними і впливовими в парламенті були такі партії в особі їх фракції, як Комуністична партія України (56), Регіони України (52), Соціалістична партія України (26).
Хоча партійність народних депутатів є основою утворення фракцій, але вона не тотожна фракційності у всіх відношеннях, оскільки фракції нерідко об'єднують депутатів, які належать до кількох партій.
Найбільш актуальними проблемами подальшого розвитку і вдосконалення українського парламенту, з точки зору його якісного і кількісного складу, є, зокрема: структуризація більшості складу парламенту на партійній основі; представництво в парламенті юристів за фахом, представників інших гуманітарних професій, жінок, молоді, робітників і селян; вдосконалення виборчої системи з метою забезпечення обрання конституційного складу парламенту (450 народних депутатів) у найбільш стислі строки; недопустимість одночасного проведення кількох видів виборів (народних депутатів України, Президента України та місцевих виборів), оскільки це істотно впливає на рішення і виборців, і кандидатів, ускладнюючи їх прийняття; забезпечення значно більшої наступності у складі парламенту під час кожних виборів, оскільки при оновленні складу парламенту більше ніж на половину, що мало місце під час формування складу Верховної Ради IV (XV) скликання, двох останніх скликань (XII і XIII), об'єктивно потрібен досить тривалий час (до 1-2 років) для досягнення парламентаріями і парламентом загалом необхідного професійного рівня.
Ефективність діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від її структури. Конституція України 1996 року в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути. Найбільш Істотними новелами української парламентської реформи є: припинення існування Президії Верховної Ради України як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної Ради у комітети Верховної Ради, формування Рахункової палати Верховної Ради, створення Інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та ряду інших Інститутів, зокрема Інститутів найстарішого за віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради та для здійснення процедури складання присяги народними депутатами; представника Президента України у Верховній Раді та інших.
Покладено початок створенню ряду елементів інфраструктури Верховної Ради: видавництва, парламентської бібліотеки. Інституту законодавства, друкованих органів - журналу "Віче", газети "Голос України" та ряду інших.
Відповідно до чинної Конституції України (ст. 88) і Закону України "Про внесення змін до Конституції України" Верховна Рада України обирає з свого складу Голову Верховної Ради. Першого заступника і заступника Голови та відкликає їх з цих посад.
Голова Верховної Ради України має такі повноваження: 1) веде засідання Верховної Ради України; 2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; 3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України; 4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; 5) організовує роботу апарату Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України).
Голова Верховної Ради України здійснює свої повноваження, передбачені чинною Конституцією, тау порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.
Основними галузевими органами Верховної Ради є комітети Верховної Ради (таблиця № 1). Верховна Рада для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників та секретарів цих комітетів.
Таблиця № 1
Комітети Верховної Ради України VI скликання
(станом на 15 вересня 2009 р.)
Комітети Верховної Ради України
Кількість народних депутатів України, що е їх членами
Комітет з питань правової політики
Комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування
Комітет у закордонних справах
Комітет з питань європейської інтеграції
Комітет з питань економічної політики
Комітет з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва
Комітет з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики.
Комітет з питань бюджету
Комітет з питань фінансів і банківської діяльності
Комітет з питань транспорту і зв'язку
Комітет з питань податкової та митної політики
Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин
Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки
Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи
Комітет з питань правосуддя
Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності
Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією
Комітет з питань національної безпеки і оборони
Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України
Комітет з питань свободи слова та інформації
Комітет з питань культури і духовності
Комітет з питань науки та освіти
Комітет з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму
Комітет з питань охорони здоров'я
Комітет з питань соціальної політики та праці
Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин
Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів
Не входить до складу комітетів
Основними функціями комітетів, як і постійних комісій, мають бути такі:
1) законопроектна робота, яка включає насамперед організацію розробки за дорученням Верховної Ради України чи з власної ініціативи проектів законів та інших актів, що розглядаються Верховною Радою України;
2) участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням Державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економічності та ефективності використання державних коштів;
3) попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України, заслуховування та підготовка для розгляду Верховною Радою України відповідних висновків щодо цих кандидатур; обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до законодавства погоджується з комітетами, підготовка відповідних висновків щодо цих осіб;
4) попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів і угод, проектів перспективних програм економічного і соціально-культурного розвитку України, звітів про їх виконання та інших питань, що розглядаються Верховною Радою України;
5) здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції законам України, а також вивчення ефективності їх застосування.
Під час здійснення законопроектних робіт комітет, визначений головним з певного законопроекту чи проекту іншого акта Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради України. Головний комітет має право також вносити пропозиції і поправки під час розгляду законопроекту на своєму засіданні.
Верховна Рада у межах своїх повноважень може створювати також тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.
Крім того, для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес. Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.
Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюється законом.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою. Верховна Рада, здійснюючи парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, заслуховує щорічні доповіді Уповноваженого про стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Рахункова палата створюється для контролю за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України.
Для успішного функціонування нових і оновлених структур Верховної Ради першочерговим є істотне зміцнення їх правової бази, зокрема оновлення законів про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата та ряду інших; створення відносно цілісної системи інфраструктури парламенту; ширше залучення до здійснення законодавчих, установчих і контрольних функцій Верховної Ради суб'єктів законодавчого, бюджетного, контрольного і установчого процесу; забезпечення тіснішої взаємодії Верховної Ради та її органів з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та об'єднаннями громадян.
Загальна характеристика інституту президента. Становлення інституту президента в Україні
Президент - це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. Ця посадова особа очолює державу в 150 країнах світу (з майже 200), решта - має монархічну форму правління, яка характеризується:
- спадковістю влади (хоча в ОАЕ, Малайзії монархи обіймають свою посаду на основі виборів);
- довічністю влади;
- відсутністю відповідальності монарха перед народом. Уперше інститут президента виник у СІЛА. Іноді він може бути
колегіальним. При цьому встановлюється розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і його головою.
У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави, по суті, виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади.
У юридичній літературі вживаються поняття "інститут Президента" та "інститут президентства". Щодо їх співвідношення слушною вважаємо позицію С. А. Агафонова, на думку якого інститут президентства - це система правових норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, змістом яких є діяльність Президента України як їх суб'єкта (інший дослідник проблеми) В. А. Шатіло - уточнює, що це норми, які регулюють порядок виборів Президента України, визначають функції та повноваження Президента України, термін його повноважень і порядок їх припинення, його конституційно-правову відповідальність, а також норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і служб при Президентові України), а інститут Президента України - це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв'язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм. Причому в останньому розумінні термін "інститут" вживається на позначення певного органу чи організації держави.
Вважаємо, що С. А. Агафонов правильно зауважує про те, що Президент України є не посадовою особою, а органом держави та частиною державного механізму, тому що тільки держава має виключне право на прийняття законів та інших нормативно-правових актів, обов'язкових для усього суспільства чи його частини. Різновидом таких актів є укази та розпорядження Президента України.
Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів.
Прямі вибори більше характерні для держав з президентською (за винятком США та Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика).
У більшості парламентських республік (Греція, Ізраїль, Чехія, Словаччина) президент обирається непрямими виборами: парламентом (у зв'язку з чим його влада вважається похідною від парламенту) або виборщиками, які обираються населенням або спеціальними колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць (ФРН, Індія, Пакистан, Італія). Хоча у певних парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Румунія) президент обирається прямими виборами4.
У деяких країнах Латинської Америки, Азії та Африки особи, які обіймають посаду глави держави та іменуються президентами, не обиралися, а були призначені військовими колами та іншими політичними угрупованнями в результаті державних переворотів (пронунціа-менто).
Основними цензами, передбаченими конституціями зарубіжних держав щодо президентів, є:
- громадянство відповідної держави (причому у США, Колумбії, Монголії президент повинен мати громадянство за народженням, а не в результаті натуралізації);
- проживання на її території протягом певного часу (не менше 10-15 років);
- певне володіння громадянськими і політичними правами;
- досягнення певного віку (мінімально допустимий - 25 років). Іноді встановлюється верхня вікова межа перебування особи на посаді президента (хоча у демократичних країнах система виборів, як правило, виключає можливість приходу до влади осіб, які через вік не зможуть здійснювати ефективне управління державою).
У країнах з однопартійною системою необхідною умовою для заняття поста президента є приналежність до правлячої партії, а в державах з великим впливом певної релігії кандидат на пост президента має сповідувати відповідну релігію.
У деяких країнах існують спеціальні вимоги до кандидата на пост президента: мати незаплямовану репутацію, досвід фінансової діяльності, середню або вищу освіту, знати державну мову тощо.
У конституціях зарубіжних держав по-різному вирішується питання щодо обмежень балотування однієї і тієї самої особи на посаду президента:
- не більше двох разів за своє життя;
- не більше двох разів підряд;
- особа може обиратися лише один раз (деякі країни Латинської Америки);
- немає обмежень (Франція).
Урочистий вступ президента держави на посаду називається інаугурацією (від лат. inaugurare - посвячувати), що включає зазвичай складення присяги.
Статус президента має відмінності залежно від різновиду форми правління.
У парламентській республіці президент є лише главою держави і виконує функції переважно представницького характеру. Міністри та уряд у цілому не підпорядковані та не відповідальні перед ним (Італія, ФРН). Президент здійснює свої повноваження через інститут, тобто акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання нього акта.
У президентських республіках президент є главою держави і главою виконавчої влади одночасно (США, Бразилія). Йому підпорядковані міністри як у випадку, коли вони складають уряд, так і у випадку, коли колегіального органу вони не утворюють. Посада прем'єр-міністра у таких державах є символічною або взагалі відсутня, оскільки фактичним керівником уряду є сам президент.
Президенти держав зі змішаною формою правління наділяються конституціями широкими правами в галузі виконавчої влади та іншими повноваженнями (нормотворчими, координаційними тощо). У цих державах президент посідає становище над традиційними гілками влади як координатор щодо органів державної влади, держави, суспільства. На практиці у таких державах повнота влади президента залежить від розстановки політичних сил.
Отже, залежно від форми правління у конкретній державі президент може:
- не належати до жодної з гілок влади (змішані республіки, зокрема Україна);
- належати і до законодавчої, і до виконавчої гілок влади (Індія);
- входити тільки до складу виконавчої гілки влади (президентські республіки, наприклад, США).
В Україні інститут президентства з'явився порівняно недавно.
Декларація про державний суверенітет України проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу, судову, тобто передбачалася горизонтальна організація державної влади, що зумовлювало необхідність заснування поста президента, який би здійснював координацію діяльності цих трьох гілок влади.
5 липня 1991 р. було прийнято: Закон У PCP "Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української PCP", яким було передбачено заснування поста Президента У PCP; Закон У PCP "Про Президента Української PCP", відповідно до ст. 1 якого Президент У PCP визначався як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади; Закон У PCP "Про вибори Президента Української PCP".
1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України, під час яких уперше в історії нашої держави на конституційній основі шляхом прямих виборів було обрано Президента України.
У період з 1991 до 1996 рр. було розроблено кілька проектів Конституції України, а також підписано Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 08.06.1995 р. Відповідно до зазначених проектів та Договору Президент визнавався главою держави та главою державної виконавчої влади.
Остаточно статус Президента України був визначений Конституцією України, відповідно до ст. 102 якої Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
У сучасній літературі з конституційного права обґрунтовується необхідність прийняття Закону України "Про Президента України", що обумовлено потребою у конкретизації конституційних норм та тим, що Конституція за своєю правовою природою не може забезпечити всеохоплююче правове регулювання функціонування інституту Президента України1.
На думку О. Ф. Фрицького, місце Президента України в системі гілок державної влади визначається тим, що він здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади. В. М. Шаповал наголошує, що за змістом Конституції України немає підстав стверджувати про наявність "арбітражної", "узгоджувальної", "врівноважувальної" чи "інтегруючої" функції Президента, оскільки жодне з його повноважень не є таким, що демонструє цю функцію. Науковець включає Президента до конституційно визначеної системи поділу влади і визнає його главою виконавчої влади де-факто.
Існує точка зору, відповідно до якої діяльність і функції Президента опосередковують здійснення самостійного виду державної влади - президентської. Підставами для такого твердження є, зокрема, те, що Президент видає самостійні нормативні акти (укази), наділений допоміжними органами і службами, а також виконує функції і повноваження, які властиві лише йому та не підлягають делегуванню4.
Система органів виконавчої влади держави та їх компетенція
Органи виконавчої влади держави складають єдину цілісну систему, покликану здійснювати виконавчу і розпорядчу діяльність держави. Ця система будується, виходячи з необхідності забезпечити повсякденне всебічне керівництво господарською, соціально-культурною і адміністративно-політичною сферами у масштабі всієї країни. Органи, що входять до неї, перебувають у певних взаємовідносинах, а "їхня діяльність, загалом, у різних галузях і сферах скеровується і координується з єдиного центру.
Останніми роками - роками розбудови і становлення незалежної Української держави - сталися значні зміни в системі органів виконавчої влади держави. Законом України від 05.07.1991 року був заснований пост Президента України, який є главою держави. Законом України від 18.04.1991 року був створений Кабінет Міністрів України (Уряд України), який є вищим органом виконавчої влади держави.
Найбільші зміни торкнулися органів місцевого самоврядування. Сьогодні ці питання врегульовані Конституцією України, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", іншими законодавчими та нормативними актами.
До системи органів виконавчої влади України належать:
а) Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади;
б) центральні органи галузевої, міжгалузевої та функціональної компетенції - міністерства, державні комітети, інші центральні органи та відомства України;
в) місцеві органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації. Розглянемо правовий статус органів виконавчої влади України.
Кабінет Міністрів України
Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом виконавчої влади України. Структура і компетенція Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України (розділ 4 КУ).
Згідно зі ст. 114 Конституції України, до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністра, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням
Президента України шляхом прийняття постанови. Постанова про призначення Прем'єр-міністра приймається шляхом таємного голосування за умови попереднього досягнення консенсуального погодження, що виражається у набранні такою кандидатурою хоча б 226 голосів (схвалення такої кандидатури більшістю від конституційного складу Верховної Ради України). Персональний склад Кабінету Міністрів призначається Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України шляхом пакетного голосування.
Кабінет Міністрів підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Кабінет Міністрів України в своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України, іншими нормативно правовими актами, відповідно до ієрархії законодавства України.
Кабінет міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого ВРУ Державного бюджету України, подає ВРУ звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає по-1 станови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання, організовує і контролює їх виконання, (ст. 113-130 КУ)
До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби), органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Указ Президента України від 15 грудня 1999 року № 1572/99 "Про систему центральних органів виконавчої влади").
Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розробку і впровадження Програми КМУ з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, які належать до його відання.
Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою компетенції, виконує такі функції:
- бере участь у формуванні та реалізації державної політики як загалом, так і за відповідними напрямками, розробляє її механізм;
- прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах;
- бере участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України;
- реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи ' суміжних галузей);
- готує пропозиції щодо поетапного вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;
- здійснює у межах повноважень, визначених законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства;
- розробляє пропозиції стосовно визначення пріоритетних напрямків розвитку економіки;
- бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики як загалом, так і за відповідними напрямками (демонополізація економіки, розвиток конкуренції, антимонопольне регулювання, застосування антимонопольного законодавства); - здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
Державні комітети України - центральні органи виконавчої влади, зазвичай, міжгалузевої компетенції. їх правовий статус визначається Конституцією України, положеннями про державні комітети.
Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам КМУ та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, які належать до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.
Правовий статус державних комітетів також визначається "Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади" і аналогічний правовому статусу міністерства.
Державні комітети за характером компетенції поділяються на три групи:
а) державні комітети, що здійснюють міжгалузеве управління. Вони спеціалізуються на виконанні в загальнодержавному масштабі однієї або кількох професійних функцій, спільних для кількох галузей державного управління. Наприклад, планування, енергозбереження, ціноутворення, стандартизація і т. п. Такі комітети не мають безпосередньо підпорядкованих галузей. Вказівки в межах їх компетенції є обов'язковими для всіх (або групи) галузей управління;
б) державні комітети, які поєднують функції міжгалузевого і галузевого управління, тобто мають чітко визначену систему підпорядкованих підприємств, установ, організацій, що виконують функції за профілем цього комітету. Наприклад, державний комітет по матеріальних резервах та інші;
в) державні комітети, які діють як органи галузевого управління, аналогічно міністерствам. Наприклад, Державний комітет телебачення і радіомовлення; Державний комітет лісового господарства. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.
Правовий статус кожного центрального органу виконавчої влади визначається також спеціальним положенням про цей орган, затвердженим указом Президента України.
Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, обговорення найважливіших напрямків його діяльності та розвитку галузі у міністерстві (державному комітеті) утворюється колегія у складі міністра (керівника), його заступників, а також інших керівних працівників міністерства (державного комітету). До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства (державного комітету, служби тощо). Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії нормативно формалізуються наказами міністра (керівника).
Структуру центрального апарату міністерства затверджує віце-прем'єр-міністр України.
Конституційні засади місцевого самоврядування
14.1. Поняття та ознаки місцевого самоврядування
В Україні визнається та гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції України). Крім того, правовою основою організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні є Закони України "Про місцеве самоврядування в Україні"1 від 21 травня 1997 року, "Про ратифікацію Європейської Хартії місцевого самоврядування" від 15 липня 1997 року, "Про службу в органах місцевого самоврядування"3 від 7 червня 2001 року тощо.
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції та законів України.
Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Під поняттям "територіальна громада" розуміють жителів, які об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають один адміністративний центр.
Гарантоване державою право на місцеве самоврядування означає, що повноваження територіальних громад мають бути захищені державою від їх порушення, в тому числі і заходами державного впливу аж до легального примусу. Права місцевого самоврядування згідно зі ст. 145 Конституції України захищаються в судовому порядку. Обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування може бути застосоване лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, строку проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються (ч. 2 ст. З Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Місцеве самоврядування - це не тільки право територіальної громади вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції та законів України, а є реальною здатністю, тобто спроможністю його здійснення.
Принципи місцевого самоврядування в Україні визначені положеннями ст. 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні":
1) народовладдя;
2) законності;
3) гласності;
4) колегіальності;
5) поєднання місцевих І державних інтересів;
6) виборності;
7) правової, матеріально-фінансової та організаційної самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;
8) підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;
9) державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
10) судового захисту прав місцевого самоврядування.
Правовий статус місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі, а також в АРК визначається Конституцією України, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін. Так, Закон України "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 року врегулював спеціальний статус міста Києва як столиці України.
14.2. Система, органи та посадові особи місцевого самоврядування
Система місцевого самоврядування включає:
1) територіальну громаду;
2) сільську, селищну, міську раду;
3) сільського, селищного, міського голову;
4) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
5) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
6) органи самоорганізації населення.
Дієвим інструментом місцевого самоврядування є органи місцевого самоврядування.
Орган місцевого самоврядування - це організаційно відокремлений публічно-колегіальний орган, утворений в установленому законодавством порядку, наділений певними владними повноваженнями і засобами, необхідними для здійснення властивих йому функцій у сфері місцевого самоврядування.
Ознаки органів місцевого самоврядування:
* не належать до органів державної влади;
* є самостійним видом органів публічної влади;
* виражають інтереси територіальних громад та здійснюють діяльність від їх імені;
* фінансовою основою їх діяльності є місцеві бюджети (сільські, селищні, районні, міські, районні у містах, обласні);
* становлять відносно постійне поєднання депутатів з різними навичками, інтересами, здібностями та неоднаковою фаховою підготовкою в рамках одного органу з метою реалізації властивих їм повноважень, а також з метою необхідності виконання поставлених завдань та досягнення відповідних цілей у сфері муніципального управління.
Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України. Разом з тим, обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією та законами України, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених профільними законами.
Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпоряджання земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.
Посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Посадовою особою територіальної громади відповідного села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста є сільський, селищний, міський голова, який обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років у порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі.
Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях. Сільський, селищний, міський голова не може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі й на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток. На сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів місцевих рад, передбачені законом про статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом.
Органи місцевого самоврядування з метою більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад можуть об'єднуватися в асоціації та інші форми добровільних об'єднань, які підлягають реєстрації відповідно до законодавства в органах Міністерства юстиції України. Органи місцевого самоврядування та їх асоціації можуть входити до відповідних міжнародних асоціацій, інших добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування. Асоціаціям та іншим добровільним об'єднанням органів місцевого самоврядування не можуть передаватися повноваження органів місцевого самоврядування.
Правовий статус міських голів Києва та Севастополя має специфічний характер, що зумовлено їх особливим правовим статусом як столичних міст.
Закон України "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 року1 та інші нормативно-правові акти визначили правовий статус Київського міського голови, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування в місті Києві, Київської міської державної адміністрації тощо.
Київський міський голова обирається територіальною громадою міста Києва шляхом прямих виборів строком на п'ять років за мажоритарною виборчою системою.
Представницькі органи місцевого самоврядування в місті Києві - це Київська міська рада, районні в місті ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами. Київська міська рада має власні виконавчі органи, які утворюються нею та підзвітні і підконтрольні їй.
Дата добавления: 2015-09-30; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Александр Каломирос – современный греческий богослов и проповедник, автор многочисленных книг и статей по богословию и апологетике, ревностный защитник Православия, катехизатор в церковной общине | | | Маме в копилку!!! Очаровательные праздничные прически для девочки! Сохраняйте! |