Присвячуються – Осадченко Анні.

Сібіслав Стибог

Сто і п`ять думок.

Присвячуються – Осадченко Анні.

Тому, що без її підтримки написання цієї збірки стало б не можливим, за що я їй дуже вдячний. сподіваюсь вона буде не проти цього.

Похмілля після тебе, як довго не проходить.
Не сном ожившим була, та зустріч того тижня,
Себе узявши в руки я марив лиш тобою.
Міражем, лиш здається - той сон, що не проходить.
Похмілля надто довге і зустріч затягнулась.
А ти вже не приходиш пішла та із кінцями.
Міраж утік згасивши надію на майбутнє.
І світ холодним снігом здається після тебе.
Похмілля неминучу, так довго не проходить.

Душу свою відкривши,
Отримав - постріл в спину.
Навіщо, було тільки?
Ту фразу промовляти.
Люблю тебе я дуже.
А ти! Стріляй, не бійся!
І крові лиш ковтнувши:
Зникай, іди, котися -
Мені, ти не потрібна,
Тебе я ненавиджу
Дістало вже кохати!
Любові - непотрібно!
Куди ти? Повернися!
Не те сказав я слово.
І не тобі - нікому.
Мені ти необхідна
Нейди від мене більше
Кохаю тебе дуже,
Та все ж, вже не вернешся
Розвіяв вітер слово,
І розлетілись фрази,

Сказав і не подумав,
Кидок у порожнечу.

Од мене і до тебе,
Мільйони років часу.
Од мене і до тебе,
Мільйони кілометрів.
Од мене і до тебе.
Та все ж ти завжди поруч,
Зі мною і без мене.
Як янгол ти з`явилась
Заполонила душу
Вдалі чи близько
Душою відчуваю
Радію, тішусь з того
Що друг мій,
Янгол поруч.
Зі мною і без мене.
І вічно, завжди поруч.

І мить дзвенить
І світло й день
Чи ніч чи тінь
Можливо то лиш сон
Затримав у полоні почуття
За вітром забуваючи життя.

Не тумани дощами пролились!
Не той камінь горою застиг!
Не сніги мляво впали на світ!
Не вогонь розгорівся кругами!
А мій дух сизим птахом злетів.

Як гляну, то аж лячно стане.
Чому, не знаю! Уже загнався звір.
У сіті, павутину,
Тривог, турбот.
І в грішною годину,
Курличе - журавлиним птахом.
Чуєш? Страх.
Незна куди втікати.
І там.
І звідти.
Невинні - винних повели.
Відтіль.
І до туди.
Куди не кинеш оком
Там смерть іде.
І забира, забира
До себе затягає усе те,
Що ми з тобою так любили.
В руках, долонях
Долю не зростили
За те ми, каром - карані були.
І там.
І тут.
Вже сурми грішників ведуть,
Ведуть і гонять, підганяють.
За те що грішними були.
Занапастили дар святий, пречистий.
Іскру!
Чи душу?
Знай - не знай.
Язик і руки проклинай!
Ти!
Вражий сину!
Хвіст собачий!
Скотина,
Куць! Іуда?
Знай
Не знай
Це ти чи може він?
Ні! Він?
Ні! Він?
Та все ж це ти.
І ніц з тим не поробиш.
Душі із пекла не із гониш,
Бо не піде вона!
З тобою.
І ти один!
І пав без бою.
Вже без душі один - не сам.
Самому бути благодать.
Такі як ти заполонили гори.
Простором грішним,
Вимастився світ,
Від вас?
Для них?
Ні!
Грішним світ був від початку.
А ви! лиш в`язні.
Тюрма у вас одна.
Коробка!
І дім твій гробом був.
І гріб домом став.
Не домом!
Домовина!
Не втішна і не мила та година.
В котру уздрів увусю прокльон.
Який гонивсь, літ двадцять диба в спину.
І від рожденія!
І до смерти!
Курличе в небі журавель.
Стрибога син і вітру брат.
Не кум!
Не небіж!
Просто брат!
Тебе замоля.
Та чи гіден ти?
Не досягнути світлої мети.
Яку ми з нею так любили.
Душі - тривого не згасили.
Під вами провалився світ.
Від вас?
Для них?
Карає кара,
Вже підійшов палач.
І час настав,
І світ простав.
Тюрма в тюрмі.
Цар, Лицар, Кат.
Зібрались разом на парад.
Де нас вели.
Їх тоже вели?
Чи може з нами тії йшли?
Такі, як ми.
І не такі, як ти.
А дух умер.
Невидно навіть сліду.
А що чекає нас?
Не знає навіть Бог.
Йому пробачем неприменно!
І во єси!
І Во Щоденно!
Молити будем.
Щоб пробачив він.
Якщо не нас.
То хоч би них.
Не заслужили ми спокути.
Що було! В серці, не вернути.
Застигла мить
Замерзли руки
Мої
Твої
ЇЇ.
І наші муки.
Стражденний у страждальця світ.
Сліпий глухий Двадцятирічний дід.
І старець тай ще й молодий
Придурочний, тупий сліпий.
Сліпий - сліпець.
Облуда чи омана
Забила в серце. Дріт!
І тягне
Тяне.
Пронзивши, дротами - ланцюгами.
Тугими нашими гріхами.
Все пекло пов`язавши дротом тим.
І нас
І них.
Скувавши всіх навіки разом.
І там.
І звідти!
Як гляну, то аж страшно стане.
Чому?
Не знаю.
Може правда?
Уже у сіті сам загнався звір?
Дурний двадцятирічний дід.
А ти не бач!
Не думай!
І не мрій!
Бо болем, серце - не врятуєш.
Душі живої не відчуєш.
Ти вмер.
Чи чуєш!?
Вмер!
Не спиш, не хворий.
А лежиш на ложі.
На ложі - смерті.
А ото!
Одро!?
Вівтар!?
Прикрив твій саван.
Сором.
І не замолені гріхи
Камінням ляжуть.
Ті на плечі
Від непокірної малечі!
Дитини!
Що колись жила.
Нема вже сліду.
Надія зникла.
Та яка колись було.
Душі тривог не вберегла.
Нестало й нас і них.
чи сон у сні
Чи на яву.
Блуждаємо ми і щоденно.
Вікіль.
І до! І во єси.
Там смерті - смертю, жнуть.
Жатва почалась,
І косить світ,
Згубила все.
Тебе її і нас - згубила!
Почвара!
Тож котись і світ.
Бо нас нема.
У ньому, від нині.
Узявши в руки - серп!
Забили в груди молот.
Ми прокляли терор
Який обрали сам.
А ти!
Не мрій!
Не думай!
Тільки знай!
Бо втрачене вже не вернеться.
Во віка.
Душа пробита!
Нас немає!
Тільки ми
Тулились тіннями
Згубились поміж тими.
Ідеями розсіялись
Тарганом пам`яті.
Й мором!
Війною!
Чорнобелем!
І тут і там
І звідти й доти
Печалі діні,
Облудою скорботи
Жалем!
За світ який обрали сам!?
Мені ж лиш двадцять літ.
Я ж усе знаю!
Не варто більше буде!
Не стане краще видно!
Не буде більше болі!
Не проросте оживше!
Всі ті хто не вернувся
Додому із чужини
А ти як знаєш?
Знай!
Незнаєш покохай.
Надію ту одну.
Пречисту - пресвятую!
Іскорку.
Бо ти є Божеє дитя.
І батьків своїх син.
Помрій!
Подумай!
Покохай!
Всім серцем.
Мрію!
І не забуть її допоки тільки світ.
Так радить той, хто любить і кохає,
Хто думає і хто все знає
Всім серцем, розумом, душою.
І знай.
Усе то бог простить!
Бо лиш йоме даная тая слава.
Чи може сам він собі її дав?
Незна.
Невіда.
То не наше.
Молитись, каятись в гріхах.
Які батьки наші зробели.
Об ми сини і дочки тих батьків,
Нащадки слава і гріху!
Кохаймося й любімся.
Браття.
Бо нам цей світ, на плечах ще нести.
Давай по помрієм.
Разом.
В самоті.
Й шепотом,
Чи криком!
Втішимо і возродим. Ту:
Яку всім серцем любив Стус
Яку боров до смерті Чорновіл,
Яку Бандера захищав,
Яку Шухевич покохав,
Яка витає птахом поміж нами
Калиною!
Вербою!
І там де була тюрма,
Розквітне сад
І ми у саду тім плоди,
Ідеї чистої мети,
Небуде більше самоти,
Ми вільні!?
Воля у серцях!?
Душа розквітда!?
Уквітчався світ!?
Міраж достойний всіх пустель.
Уклін йому!
І нам уклін!
За морок за оману,
І чужину удома,
Чому ж не граю, не радію?
А тільки тужу?
Дума, про ту котру всі щиро полюбили,
Настільки що літ сто назад убили.

Нема нездоланої миті,
Нема душі і серця у пітьмі,
Немає дурнів у саду,
Нема мене,
Є тільки нарис, знак.
Важкий перекалений гак.
І рибка на гачку,
Наспівує, танцює, марить,
Тріпоче жевріє. Жива.
Надія. Допоки світ німий,
Допоки крах у темряві страшний,
Живая рибка на гачку
Ще дихає, ще б`ється.
За нас
за них
Й за наші мрії.

Даремно, сказані слова
Даремно,порване намисто
Даремно, втрачена любов
Даремно? Тільки не для мене

І хмарно зовсім без прояснень
Важкий сніданок, холод самоти
І хмарно зовсім без прояснень
Обідня кава, спека пустоти
Хоч хмарно зовсім без прояснень
Життя прекрасне поки зі мною ти.

Цигарка згасла,
Й світ погас.
Cьогодні вчора
У забутті стихій
Природня тиша
Спокій пустоти
Тривожний запах
Серце вмерло
Недочекавштсь
Світлої мети

У цьому світі тільки ти одна
Солодка спека, теплота бажання
Незримим дотиком- очима,
Тонкими ніжними плечима
Хвилюєш душу серце б`ється
Для тебе тільки ожило воно
Тому що в світі тільки ти одна
Всі наче зникли, наче так і треба

Сьогодні саме о сьогодні
Незнаний неповторний день
Є тільки зараз, вчора ефимерне
Майбутнє - звтра, втрачений міраж
Сьогодні тільки лиш сьогодні
багаття гасне в пошуку пісень

Багряна ніч вписала коло птахом
Кохаючи життя з пародією й страхом
і вічність похилила передними
Своє плече долонями сумними
В аплодисменах зупинився час
Для всіх та наче не для нас
Нема тебе, там і мене немає
Там тільки місяць соняха кохає
З собою взявши в морок ту,
Мелодію душі та суму
В край гибелі на ймення - сором
Безкраєм неминучим мором
Шкода лиш місяцем небути
В безликій тиші заздрити й забути

ця ніч, як сон
химерний та безликий
спокуси повний
сон мій безкінця
і в тому сні є ти
і в тому сні є я
є все, та тільки
нас немає
сховав мій сон усе
сховав твоє обличчя
скувавши тіні
навіки в забутті
у ночі тій химерній
там де спокуса
замінила забуття

А осінь більше не холодна
А осінь більше не сама
Тепер вона п'янка - солодка
Тепер вона з тобою
Незнав я лиш, що ти тепер із нею
Незнав, як далі із цим жити
А зараз краю гибель, тільки мій
А зараз мій величний спокій на одинці
Там лиш ненависть каяття
Там тільки туга -туга за тобою
Ну що ж і осені потрібна ти
Ну що ж, їй теж потрібно жити.

Від позавчора я не сплю,
Від позавчора сам з собою,
Від позавчора світ тісний,
Від позавчора страх сумний,
Від позавчора вікна й двері,
Від позавчора я помер,
Від позавчора ніч до нині...

І зупинивши час стоїть перед дугою
Він все віддав себе собі лишив
Забувши про все постав мною
І тільки мовив серце оживи

І ось зійшов вже місяць синьокий
Забувши спокій сон він твій стеріг
Мене віддав собі -себе вручив мені

я досі пам`ятаю,
невсилах все забути,
ти сонце страху
блиск життя ілюзій,
час плин невідворотний-
до загину пут тривоги
це - ти, це- ми,це наші мрії.

пустота,чорнило і папір
давно зникли відчуття
немов воднева бомба
сто суперчорних дір
ти взяла рештки від мого життя
тінь сонця - мрія гине в небуття.

І що робити,куди йти?
Скажіть хоть хтось,бо я не знаю
Як далі жити без мети
О Боже! Боже! поможи
Бо як вогонь я потухаю

Вже так набридло існувати
У цій живій труні негоди
Де всі людські чесноти-гріх
А смерть-єдиний шлях свободи

Цей світ помер,а ми живі
Живем без сенсу до загину
Бо нашу волю він забрав
З собою в вічність,в домовину

А я все мрію про одне
хоч день по-справвжньому прожити
не покохати,а любити
не плакати,а заридати

Завжди сміятись,мандрувати
Під небом зорі рахувати
Твій дотик серцем відчувати
Про тебе і тобі писати

А вік проживши на землі,
Орлом поміж людьми літати
Хто жити хоче-щастя дати
А хто утратив все в житті
блаженну смерть подарувати...

Вільний той хто може не брехати
Маячня скажу я вам
Вільний той хто не може відчувати
Хто вже колись любив
Життя своє любові він віддав

Зірка на небі світить самотньо,
Розбитою життя відображаючи слід.
Навіщо зірка зі мною ти так жорстока,
Навіщо пролила свій сумний світ.

Хочу бігти поки в мені є сили,
Хочу забути про юність свою.
Всі доблесті людські мені не милі
І білий світ не радує очей.

Скажи: навіщо бог створив одиноких,
Незбагненних для інших людей;
Навіщо весь світ холодний і жорстокий;
Як виплутатися з його мереж?

Ні не шкодуй - мені жалю не треба!
Побачивши життя зі зворотного боку,
Я не стояв - я вниз весь час падав,
Щоб досягти небесної висоти.

Ну що мовчиш нещасне світило,
В грудях моїх живе твій брат рідний.
Як я тобі - ти душу мені відкрила,
Весь світ зник, залишилися ми з тобою.

Лише тільки ти зрозуміти мене здатна,
Шматок землі за тисячу світів.
Чи не сонця світло ти відображає немов,
А закриваєш час мій на засуви....

Це просто розуму стан,
Що турбуючи мене без причин,
Шукати двері, правду і обман.
Серед, минулих, забутих картин.

За однією з картин цих двері,
За дверима крізь минуле хід.
У світ таємничих знань-містерій,
У несвідомий світ, тривоги - гід.

Є дивний знак,
Можливо навідь код
Один зиг заг
Утрачений зв'язок.

За все приходиться платити,
Різницю - не можливо оцінити
За все приходиться платити
Різницю спокою душі - неоцінити

А я скажу,
А ти почуєш,
Тривогу втрати
Не відчуєш,
Ти - думка, амнезія
Зору, пам'яті тривоги - дискордія,
А ти скажи,
А я почую,
Ту - пам'ять, ту - любов о дискордіє
Мотиви - втрачено
Закони - зламано
Ти - думка тіні
Тінь - це я

А на шляху моєму,
На шляху не камінь,
На шляху - скала,
І була там завжди
Бо - це тінь моя.

Похмура ніч дощем, горить.
Хмара втянута в небо - гудить.
Пам'ятник - самотній дід
З собою і дощом на вітстрі сам стоїть.

Хочу в темряву ночі зануритися, залишитися, забутися!
Без єдиного промінчика світла, просвіту і сонця!
Все одно ми сліпі, що вночі що вдень,
І світло ночі, тіні дня думка тіні - фальш,
Весна, сьгодні осінь - завтра буде, вчора втрата...

Настане-день
Настане-ніч
Змінити-залишити сни
День не наступить
І не прийде ніч
Реалії-це лиш омана
Світанок-сон
Його, немає
Нас, небуло.

Коли схилив, я свої руки
Покинув сумніви і муки,
Присівши просто у пітьмі,
Стрічав світанок в забутті.

Наздогнати захід сонця та обігнати світанок,
Бігти за сонцем вічними колами -
Щоб серце вічно відчувало світло,
Щоб не блукало темними ночами...

Я в полоні у відкритій клітці,
Я в полоні у твоїх руках -
У твоїх обіймах, тих що немає...
У твої не дремлящих очах

Мої гарячі ідеї
Замерзли, померли давно.
Але я, ще не окалію
Поки в келиху є вино

Бо тримати - не значить володіти
Скувавши руку - душу не втримаєш
Корону вкравши в короля
Ти сам таким по вік не станеш

Несучись за пораненим світом
Залишивши надії у снах,
Ти лишилась - солодким зифіром
На моїх охололих губах.

Шлях вітру

Вертклявий вітер –

Спини ломить туго

І веде і волочить

Усіх тих,

Хто не здався.

На згубу:

Тих хто не впав –

Не схилився,

Хто пішов –

Не вернутись.

Упадуть,

Добиває.

Простоять,

Прославляє.

Ні розради, ні жалю,

Шляху вітру й не снились.

Хто упав,

Був негідний,

Хто стоять –

Упаде ще.

Тільки вітер у полі:

Виє,

Свище,

Гуляє.

Душі вільних – залежних,

Під батіг підставляє.

І ударами – хвилі.

Не будує – возводить.

Апогеї блаженства,

Порівнявши із болем.

Вкравши душі сумлінних:

Розділяє,

Панує.

Напоївши всіх спраглих,

Щоб аж ті подавились.

Повертає, шукає,

Крутить, вертить – блукає

Не мине, не пройде.

Всіх знайде і покличе,

Ще й заманить чеканням,

Покарає чесноти –

Гріх змиваючи кров`ю

Пошук честі і лиха,

Розкрива сокровенне:

Рабські пута – кайдани.

Все забере сам вітер.

Позове тих хто прийде –

Прожене наздогнавши.

Зачекає у вирі:

Стре, розведе спіймавши,

Незалежність і правду.

Несуттєві насправді,

Неприкаяне поруч,

Доторкнись вгамувавши,

Боротьбу та ненависть.

Емоційну відкритість,

Сім дверей – замикає.

Вітер в полі знайшовши,

Що побачиш насправді?

Дім його – порожнеча.

Шлях відкрито. Заходь вже!

Не знаю, я навіщо

Відкрив тебе, для себе

Всі дні проходив мимо,

Боявся порожнечі,

Яка усе ж настала.

Без тебе світ немилий

І хоч поклявсь не буду,

Ніколи я кохати.

Та все ж знайшов тебе я.

Не хочу відпускати.

Не вірю у те вся, що

Ти мене не любиш,

Скажи лиш правду мила,

Хоч слово, хоча б фразу.

І я зроблю, як просиш.

Піду і більш не буду,

Ніколи докучати.

Ти лиш скажи не бійся

Пропаду, як не було,

Та все ж я щиро вірю,

Що ти мене кохаєш,

Скажи лиш, що насправді

Щемить в твоєму серці

Бо ти мені потрібна,

Завжди і зараз також.

Побачив, я мов наяву,

Себе самого в порожнечі,

Навколо світло, без тіней.

Просторий чистий світ самотній

І там ні друзів – ні ворогів,

Відкриті горизонти прерій.

Усе зчезає і згасає.

Та не лишилося слідів,

Всіх тих хто твердо йшов за мною.

Нема нікого – щезло все.

У котре залишився сам – навіки.

І свій, не сам – і сам не свій.

Зайшли!

Пройшли!

Сказали!

Всі ті хто був – всі ти хто, став.

Зайшли?

Пройшли?

Cказали?

Всі ті хто був. Всі ті хто – став

Зайшли

Пройшли

Сказали

Мені – не вам, не ним. Не, мені – не вам.

Зайшли!

Пройшли!

Сказали!

Тоді коли було, та більше вже не буде.

Не буде після того – коли вже те було.

Зайшли.

Пройшли.

Сказали.

Кому ніхто не знає. Невідає, не чує.

Не знає, не почує – кому ніхто не скаже.

Зайшли!

Пройшли!

Сказали!

Відвели і забрали, усіх крім мене.

Крім мене забирали усіх і відводили.

Зайшли.

Пройшли.

Сказали.

Насправді подивившись, нікого не побачив.

І подивившись в правду – нікого не побачив.

Зайшли?

Пройшли?

Сказали?

Сидівши в порожнечі, сам свій і не з собою.

І свій, не сам всидівши – ще й сам і не з собою.

Зайшов.

Пройшов.

Побачив

Не видно порожнечі – лиш ті хто не зі мною.

І не зі мною, видно – лиш ті що в порожнечі.

Зайшов

Пройшов

Побачив

Вона ж сліпа даремно, лиш ходить, заблукавши.

Сліпа, лиш заблукавши даремно в порожнечі.

Багрянець крові,

Руку змалював.

Тече переливаючись,

Із середини.

Де лезо бритви, було –

Тільки, що

Лишивши – слід,

Багрянець крові.

Тож стечи!

І лийсь фонтаном правди –

Болі, кров моя.

Стечи у світ,

Ненавистю, прокльоном –

Золу смолою! – засипай.

Згаси свічу –

Ізтетерівшим співом.

Мутна вода – колодязь просихає.

Тепер, лиш каламуть, намул –

Лишився в нім – пішли дощі.

Прийшла посуха, вбиває серце –

Правди! Джерело.

Та все пройде, із плином часу.

Заб’ється знову грім! й ключем –

Вода, напоїть спраглу землю

І воскресне – фенікс.

Зигзиця щедра мати – джерело.

Зоря мигає, кличе все додому,

Надію в серці має золоту.

Що всі здорожені прийдуть –

Додому, не заблукають на шляху,

Неправди, в краю тім:

Де зрада вірна честі,

Облупленою істиною, всі живуть.

Вона все блимає – зове, чекає.

Надію має в серці золоту.

Пістряве вістря, десь стримить.

Серед полів, то страж долини.

Левад хазяїн, лугу брат.

Самотнє серце, спрагле – є до бою.

У нім живе, чекаючи кінця –

Який прийде, зоравши ниву, прах.

Зруйнує - все і всіх хто тут живе.

Уб`є калічачи життя,

Зоравши луки – гострим плугом.

Гарячий доторк, рук її холодних,

Лишив на серці слід п`янкий.

Який, завжди пробуде поруч,

Горіти в серці холодом ясним.

Лишилось тільки взнати,

Як жити з холодом - слідом її рук.

Можливо було б правильно померти,

Та я живу, лиш каюсь і живу.

Пропущений дзвінок – від неї

не підняв. Не хочу більше:

бачити і чути – той голос,

що колись кохав.

Тепер приносить тільки муки.

Як жаль, що та любов – буває зла.

Жорстока відьма серце розкроїла.

Прокляв її не раз – їх двох.

За те що серце на шматки порвали.

І розорили душу – храм що там стояв.

Собором духу був він. Мого духу!

Покинь мене, не муч покинь – забудь.

Все те, що залишилось не зотлівши.

Та ти не чуєш не підеш.

Дзвінок і ще один плюндрує тишу.

Спокійна тиша – спраглий порятунок,

Країв отчизни – серце між рядків прямих.

Блаженні миті непорочних кольорів.

Замки свідомості відкрила перед себе.

Забравши всі гріхи – поклала їх у скриню.

Сповідна тиша закордонних снів тонких.

Її всі знають добре, ще здавна – та не розуміють.

В молитвах марять нею – загубивши теж її.

Між слів – думок бажань, обмежень.

Ще й пут – цензури, заборон.

Вона все ж поруч, завжди –

Прислухайся, замокни – думку! Рай!

Нехай на мить, та хоч секунду.

Солодкий край та світлий – хочеш. Обирай.

Все ж жаль. Що не кохаю.

Не тебе.

І не тобі – нікому,

Дарую квіти.

Що не прекрасна, ти

Не королева.

Не моя, ще й не мені – призначені вуста.

Не для цілунків.

Не моїх.

Не ти потрібна не мені,

Відтак по правді й ти мене не любиш.

Не сам я був. І не з тобою –

Не мертвий, ні живий. Ні свій,

Ні чий. Пройшовши все.

Не нашими слідами.

Не нашими словами промовляв:

Не свій, не твій, не наш секрет.

Не той не він був створений, не мною.

І не тобі, не нам, нічий словесний блеф.

Картина, річка, гори, море.

Сказали самі – світу й нам усе.

Не все! Ніщо уже не може,

І не скаже, ніхто все те – що було,

Й буде там і звідти покорилось,

Прийшло на гомін слів! Брехня,

Молитва, місцем сподівань.

Стежками сліз у відповідь

І на мольбу, де ти сказала не мені

Йому – люблю.

Дорога в вені – вени у дорозі

Шляхи не топчених стежок.

Не пам`ятають і не знають над собою

Ні реву трас ні товчення доріг.

Якби, знайти їх відшукати,

Краї словесних тих мовчань

І крики. Крики! Тиші.

Дороги в венах вену у дорозі –

Шляхи не топчених стежок.

Безхмарне небо, світить чистотою.

Кида пророчі тіні на траву.

Лиш тільки вітер завиває,

В недолі – долю все шукає

Світанок – гостра шабля Ладо-бога

Підніме сонце просто в вись.

Де тільки вітер: виє, плаче, завиває.

В недолі – долю все шукає.

Не злись,

Не думай,

Не гадай,

Не мрій,

Не спи,

І не ридай.

Без почуттів життя – простіше.

Без почуттів, належиш тільки сам собі.

І не люби, забудь про друзів.

Забий на все, будь тільки сам і тільки свій.

Не буде втрат, розчарувань.

Забутих мрій і злих зітхань.

Розтоптаних надій.

Тепер ти сам

А сенс? Де? пропав,

Пропав – пропив.

І краю і дух раю.

Помер живим

Душі уже нема.

А,я, забув тебе учора,

Нестало більше нас –

Не буде також слів – люблю.

Пройшло, як мить все те,

Що мало бути вічним.

Троянди вмерли –

Вони, як ми засохнуть, спопеліють.

Згниють усі, як наша та любов.

Чи те, що просто звали нею.

Брехали світу, як і самі собі.

Ти теж мене забула ще учора.

Нестало більше нас.

Не буде більше слів – люблю

Пройшло, як мить все те,

Що мало бути вічним.

Любов померла – бо це не любов.

Т ерплячі миті манять самотою,

У піймати день – піти стопами сну.

Р уйнуючи все те, що шкодить зору.

Б удуючи – життя на тлі віків –

О рбітами не вивчених надій,

Т римати світ підпорами Колоса.

А налогічні вектори надій.

Колись – ніколи не настане.

Колись – це просто слово пустоти.

Колись – лиш залишає рани.

Колись – ніколи не прийти.

Постукав в двері гість суворий.

Мені сказав «привіт. Ти хто».

Не знав ні він ні я,

Як все – це сталось.

Як дім його із моїм помінявсь.

Стояли мовчки зиряли на себе.

Він зник! Як і прийшов, раптово.

Пройшли години дні ночами стали.

Здавалось гість, насправді мною був.

Свої – чужі просталі, не забуті.

Тривогою окутані секунди болі,

І життя. Тони відтворення і забуття.

Чекають всіх хто вірить в каяття.

Розбита чаша, блиском свого тіла.

Світило променя упавшого згори.

Між черепків, ілюзій мрій страждань.

Розбита чаша – не зростеться.

І сполучить тріски серця біль.

Спокійно відшукавши забуття.

Бо то не чаша а саме життя.

Моє сумління – чистий лист у плямах.

Без написів, малюнків – тільки бруд.

Нотаток болі чистий лист.

Ні записати ні відмити – неможливо.

Так захотілось жити у пітьмі

У світі криги – де нема нікого.

Самому бути з світом у пітьмі.

Відчути холод перемерзши з духом.

Який і так уже закляк, промерз

Німим повчанням – кубом, головою,

З думками разом – в кригу німоти

Похмура тиша все гнітить ярмом.

Забравши межі – сектори зірвавши.

Спокій морозу – криги страх.

У світі де нема нікого тільки тиша.

Ще шість годин лишилось до світанку.

До відповіді правди, до життя.

Заснути б просто і сни бачить.

У сні уздріть тебе. І закохатись знов.

Чи просто посидіти на одинці.

Забути все, тебе забуть.

Та все ж не можу так зробити.

Я, сон люблю за те, що в ньому ти.

Засну все ж, та зустріну – знов скохаю

І день назвавши ніччю буду спати

Все пам`ятати далі жити не вмирати.

Алмаз, твердіший серця - зрозумій!

Красивий блиск його прозорості –

Омана. В якій лиш пустка - фальш,

Діра і обман. У сяйві граней заховались.

І не заб`ється живучи той серця камінь –

Відблиском обману – чистий мінерал.

Забальзамованої в грані не заб`ються.

Одвічна хтива жалість – не нова.

Не марить і не спить пророча.

А тільки просить та благає.

Нестерпно молить хтиві молитви.

Не єресь і не віра. Тільки факт.

Мольба та жалість – віра чи обмов

Благання смерті – сповіді з собою.

Холодна ніч покрила все собою.

Залежна незалежність всіх світів.

Мороз покрив скувавши усе льодом.

Зима прийшла на землю мимохідь

Сніги з вітрами півночі привела.

Пішовши, як прийшли – у даль.

Та то все буде потім, з часом.

Тільки зараз – час, промотує глодини

Зализуючи жде усі світи

Замерзлої, холодної зими.

Не заважайте думати мені.

Думки ж єдине, що залишилось.

Я, знаю що не гіден поплисти,

До сходу сонця, з вами чи із ними.

І не візьму за руку, не скажу – пробач.

Бо вибачатись сил не має.

Слова скінчились помінявши все.

Прості слова насіли тягарями.

Не заважайте думати мені.

Думки ж єдине, що залишилось.

Люблю дивитись, як смієшся ти.

І прислухатись, як говориш тихо.

Люблю вдихати світ одною лиш тобою.

З одною лиш тобою розмовляти.

Люблю тебе безмежно і безтямно.

Тому, що зненавидіти не можу.

Брехня, не правда.

Вам потрібна.

Її оспівали в піснях.

Взяли до себе,

Запросили в дім.

Нагодували,!

Застелили!

Прижили!

У сьому домі.

Проходять дні –

Брехня росте.

Її спитають –

А вона?

Що?

Збреше.

Отак живуть.

І люди і брехня.

Чи люди у брехні?

А чи оббрехані люди.

Мій слон – мене сьогодні з’їв.

Причини зовсім не сказавши.

Напевно був голодний він.

Чи може просто – переплутав.

Він із тим овочем мене.

Що лиш живе сном і обідом.

Одтак сиджу роздумую про це –

У шлунку, правда трохи тісно.

Бо може й правда овоч я

Слони ж, як правило вегетаріанці

І м`яса принципово неїсуть.

Хвилина – шістдесят секунд

А скільки всього, там у ній сховалось.

Печаль, усмішка – все одно.

Великі плани, роздуми життя – мінливого

Забутого спокою, тоді і зараз.

Чи для всіх? Для когось пісню криком обізвавши.

Усе пусте пройде хвилина,

За нею, як вже повелось, ще буде друга.

Не забувай важливе – пам’ятай.

Що маєш жити, жити маєш.

Радій, живи і пам’ятай

Важливе незабути.

Багаття гасне догорає.

Холодна – спека мороку подій.

Бурлить у нього краєм заборони.

Міраж аж із семи стихій.

Що дальше смерті вірна серцю – мила

Мене чекає? Може й правда жде.

Зневіривши у віру правду честі.

Покинув поклик серця – там на крилах,

Які теж поламав злітавши проти вітру.

Знайшовши втратив, втрачене знайшов.

Світило бруду – істину порожню

І в не розвіяних туманах – дивитимусь.

Як тліє гаснучи багаття.

Холодна – спека мороку подій.

Вікно у світ – розбите,

Стоїть десь та – попереду.

Чекає жде, щоби поранити.

Усіх хто дивиться це не бачить –

Бо воно розбилось

Само від себе певне.

Лиш ранить не пускає.

Тих хто не бачить всього.

А ті хто чує – бачить

Проходять не углядівши.

Хоч правди всі не знають.

А, ти! роби вже вибір.

І знову я пишу листа.

Кому? Не знаю цього,

Собі напевне сам,

Чи духові святому.

Напевно все дарма.

Можливо все не факт.

Вже час настав почати,

Зробити те що треба.

Спіймати – відпустити.

Та все ж не видно світла,

Лиш букви на папері.

Кривим зигзагом правди,

Брехня – перо і ручка.

Листи самому собі.

Нотатки божевільні.

Пройдеш крізь час,

Узявши в руки порох.

Знайдеш життя заховане,

В світах минулих днів.

Відчуєш запах, присмаку свободи.

Усе це справжнє. Так. Чи ні?

Обривок пам’яті

Згубився між обманом,

Згорів у вирі сорому подій.

Шматком паперу – слів.

Забутих вражень.

Занедбаний непотріб – перегнив.

Все знаю пам`ять більше не вернеться.

І не знайдеться розквітчавшись

Старе поламане життя.

Минуле завтрашнє – обман.

Не ступлені, не знані траси.

Кудись ще в`ючись зовуть

Голодні змії – пил асфальту

Хтілося б по них пройти. Та,

Де знайти ці сили, для мети.

Не покохала ти мене,

Ну що ж, не бути правди лиха.

Я, ж також, тебе і не злюбив

І не тобі подарував ті квіти,

Котрі росли в саду моїм.

В який так й не судилося зайти вже.

Не нарікай на Бога він дурний.

І не журись знайдеш, ще свого принца.

Бо він не я – а я не він.

І не судилось щастя те зустріти.

Чомусь я ж бо тебе не покохав.

Та й ти не покохала також.

Брехня та гра фальшива дурна гра

Словесні та пестливі повороти.

В яких: «Я закохалась» - «закохався й я»

Не мали значення ніколи.

Тож не бреши собі й мені.

Все просто фальш сердець душі тривоги.

Бо своє серце я віддав давно,

З тобою ще не були ми знайомі.

Ти ж теж своє віддала не мені.

А може ще у тебе все ж видніш тобі.

Та все ж ображай той мій вогонь.

Словами тими дурості вар’яцій.

Що не створив для себе нас двох Бог.

Це все байдуже зн

Не сповідався я п`ять літ.

Гріхів багато назбиралось.

Забути б все і зникнути в бутті.

Лиш тільки жалем серця, не спитаєш.

Чи хоче йти туди воно.

Не піде, буде туго жити.

Без серця болі не спинити.

І не згадаю вже тебе,

Забув, як сон – кошмар.

Любові наший.

Усе пройшло лишилась тільки тінь.

Похмура зла тривога, жалем болі –

Квітне сад, нагадує усе про тебе,

Невдасться більше провести –

Забув тебе, і більше не згадаю.

Кошмаром була наша зла любов.

Біло-Бог – Чорно-Бог, все воюють.

Світло з тінню міняють – живуть.

Сили рівні – від світла до тіні.

День пройде, ніч закінчивши ним.

Бій одвічний – ні болі ні крику,

І без жертв безкінечна війна.

Смерть життя і мінливість стабільна.

Де є гріх там завжди – каяття.

Фіалка – пахне і росте.

Квітчає світ сама собою.

Радіє тішиться живе.

Думками линучи на волю.

Застряг десь вітер –

В горах, сам застряг.

Душею покидаючи престоли.

Які дані, йому й зіркам.

Для волі дикої, святої.

Хвилину описати неможливо,

Чи просто так здалось мені.

І не тому, що закоротка, чи мінлива.

А просто млосно якось, слів нема.

Одна хвилина, проста хвилина.

Чи може просто взяти іншу

Та все ж неправда, байдуже яку.

Краще б кинуть, безглузду спробу

Описати мить.

П`ятдесят п’ять

Слідів у колі і довкола.

П’ятдесят п’ять

Стурбованих турбот

Які не знають болі

Згубили ключ.

До світла й тіні.

Світу після світу.

П’ятдесят п’ять

Залежних – залеж.

Сидів у колі – колесі без меж.

Схиливши сумні плечі.

Тин грабовий – впав.

У мокрою листву.

Тріщить шепочучи з травою.

Розказує все перо те, як було.

Іще десять літ назад.

Про те, як деревом від був.

Ріс над собою.

Просив у сонця, вітру і дощу.

Про милість.

Була надія і було життя.

Та все скінчилось в забутті.

Тривоги. Любов – відвернута,

Душа знедолена.

Зрубали його так,

Як гублять багатьох.

Тепер він – тин,

Не деревом зітліє.

З’їдять жуки комахи – переточать.

Кістки. Змолотять – душу.

Тому що він упав у мокрою листву.

Схиливши сумні плечі – тин грабовий.

Тріщить шепочучи з травою.

І все розказує, про те, як було.

Як гляну – то аж лячно стане.

Чому не знаю, просто лячно.

Здається. Що все знаю?

Не варто більше буде!

Не стане краще видно!

Не проросте оживши!

І ні стручка ні квітки.

Лиш голий стовбур болі.

Притягує мій погляд.

Чому не знаю…

Із ста думок лишилася – одна.

Самотня постать тінь скляна.

Прозорим кришталем засяє.

Якщо не зникне поміж похмурих днів.

І захистити зберегти її потрібно.

Бо з ста думок лишилася одна.

Вона одна – важливіша? Чи ні вже?

Самотня постать – тінь біля вікна,

У світі де сотні від одної відвернулись.

Пістрява гілка гнеться,

Шпилем гніту – тримає

Яблука всі на собі.

Спочинком листя – марить на одинці

Спустошив б вітер,

Та нема його – штилі на шпилі.

В небі пестять тишу.

Як, вистояти у біді?

Скидати пута, долі не зламавши.

Війна з собою – штиль коли ж пройде.

Зламатись не зламатись справа часу.

Прошу лиш тільки – пам`ятай

Мене такого, тим ким був раніше.

Живий, веселий, вільний, свій.

Не того ким я став загнавши руки в сіті.

Забудь, прошу – забудь,

Той образ лик. Що перед тобою

Не той вже я не той не – я

Прошу лиш пам`ятай – забуть.

Мене таким, будь ласка!

Не ручка пише, я пишу.

Думки виводжу на папері,

Шукаю спосіб долю розкопати.

Яка була колись, напевне була,

А потім – зникла, хоч кричи.

Не чує! Заховалась – мабуть.

Чому втікає від мене все вона.

Невже так безталанно можна жити.

Шукати долю без мети.

Себе втрачати,

Світ знайшовши.

А рана – просто кровоточить

Пробита дірка - в серце шлях прямий

Кохання - смерть, наскрізний отвір

Доторкнись!

Якщо, хочеш.

Розітни!

Якщо, можеш.

І не важливо, що ти скажеш.

Також, не важливо чи почую.

Повір я мертвий.

Мертвий закохавшись.

Пробите тідо серце - ось влно.

Гляди!

А ти казала,

Що його немає.

Що! Я! брешу,

Хіба?

Гляди, ще б`ється!

Ненадовго,

Я не лякаю,

Не жаліюсь,

Не прошу,

Бо ж рана просто кровоточить.

Пробита дірка в серце, шлях прямий.

А потяг лине вдалечінь,

Як змій – ховає тугу за плечима.

І серце колій б`є.

Ударами піснями.

А ті вже співами, летять –

Думки стожар,

Їх велич – рівна ним віднині.

Та біль і туга,

Серця колій строф –

Мого буденного граніту.

Я, народився, щоб померти

У світі призм і дзеркал

Без переривів застережень,

У темряві ліхтар шукав.

Який освітить тіні шляху,

Розвіючи прокляття навіка

Я народився щоб померти

І возродитись во віках

Дата добавления: 2015-09-29