1. Основні трансформаційні потоки

1. Основні трансформаційні потоки

У структурі ринкової трансформації вирізняються три основні трансформаційні потоки: по-перше, первісне нагромадження капіталу як основний, провідний процес; по-друге, переструктурування економіки відповідно до нових закономірностей її функціонування; по-третє, соціалізація економіки як протилежний первісному нагромадженню і переструктуруванню економіки процес, що має гасити напругу, породжену попередніми потоками.

Суть первісного нагромадження капіталу в класичному типі формування ринкової економіки полягає у відокремленні виробників від засобів виробництва та утворенні на одному боці великих грошових багатств, а на іншому,— перетворенні більшості населення на найманих робітників, які продають свою робочу силу. У такому процесі формування приватної власності має природне завершення.

Переструктурування економіки — найскладніший процес. Річ у тім, що ринковій економіці відповідає зовсім інша виробнича і територіальна структура господарства. Якщо при директивно-плановій економіці з її структурою цін, витрат тощо створення нових виробництв, будування нових міст, прокладання доріг було вигідним у межах єдиного народногосподарського комплексу СРСР, то в ринковій економіці самостійної держави подібні заходи можуть виявитися невигідними, недоцільними, такими що не окупаються. Багато керівників підприємств сподівалися, отримавши економічну свободу, поліпшити результати своєї роботи і досягти успіху, але з'ясувалося, що в умовах ринкової економіки їхні підприємства через свою спеціалізацію та місцезнаходження не мають перспектив розвитку.

Класичний тип соціалізації пов'язаний з переходом до постіндустріальної економіки з підвищенням ролі у виробництві людини, її здібностей, знань. Процес характеризується трьома основними моментами: по-перше, соціалізацією власності на засоби виробництва, яка полягає в подоланні відчуженості від них працівника, що знаходить вираження в його участі у власності за допомогою акцій, у зростанні частки і значення акціонерних товариств, де працівники — головні акціонери тощо; по-друге, соціалізацією праці, дедалі більшим перетворенням її із засобу заробляння грошей на засіб самореалізації особистості, її життєвих творчих потенцій; по-третє, соціалізацією результатів виробництва, яка проявляється в перерозподілі валового національного продукту з метою зменшення соціальної нерівності, у розвитку інститутів соціального захисту населення та ін.

2. Роль держави в період трансформаційних змін

Серед надзвичайно широкого комплексу змін у постсоціалістичних країнах, що відбуваються при становленні ринкових відносин, деякі з них носять неминучий характер, тому в літературі їх розглядають як закономірності. Серед них виокремлюють: втрату державою функцій одноособового розпорядження економічними ресурсами; бюджетну кризу; трансформаційний спад. Як бачимо, дві з них носять чітко виражений негативний характер і знаходять свій вияв у кризах.

Перша закономірність — втрата державою функцій одноособового розпорядження ресурсів — свідчить про те, що держава перестає бути єдиним, всесильним розпорядником усіх матеріальних ресурсів і втрачає монопольну владу на прийняття економічних рішень. Це виявляється в таких основних аспектах.

По-перше, ринкове реформування призводить до такого становища, за якого держава як джерело господарського законодавства діє згідно з установленими нею самою законами. Після прийняття законодавчого акта ним мають керуватись всі державні органи, підприємства, так само як й інші суб’єкти ринку — приватні підприємства, громадяни.

По-друге, зміна економічного статусу держави передбачає формування нових інструментів її впливу на господарське життя в країні. Адже в централізовано-плановій системі економічне управління здійснювалось за рахунок адресно-примусових розпоряджень. За умов переходу до ринку держава вже може ви-користовувати гнучкі та, в принципі, дійовіші інструменти фінансового регулювання. Йдеться про її можливість ефективно впливати на поведінку всієї маси суб’єктів ринку за допомогою грошових, кредитних, валютних, податкових та інших фінансових регуляторів.

По-третє, для держави виникає необхідність компенсації провалів (фіаско) «народжуваних» ринкових відносин, що змушує її займатися традиційно успадкованими від колишньої системи деякими виробничими функціями, а також фінансувати соціальну сферу, фундаментальну науку, охорону навколишнього середовища тощо.

3. Види економічних систем перехідної економіки

Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву перехідної.

За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо, характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної ринкової економіки — кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах.

Природно, що економічна трансформація є органічною складовою глибоких принципових змін у суспільстві — в політичному, державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внутрішній та зовнішній політиці. Така постсоціалістична трансформація відбувається в країнах СНД, Східної і Центральної Європи та Балтії.

У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію — це кардинальні реформи в Китаї та В’єтнамі, де передбачається розширення ринкових відносин при збереженні влади комуністичних партій та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму.

Багато науковців вважають, що для формування стійких та ефективних ринкових відносин потрібен період 10—15 років. Дійсно, у розвинутіших східноєвропейських державах — Угорщині, Польщі, Чехії — ці процеси завершаться найближчим часом. Але у пострадянських державах вони відбуваються набагато важче.

В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що переплітаються ген етично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не утвердилося повністю.

Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення.

4. Види економічний трансформацій

Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси.

Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового.

Суттєве методологічне значення має і те положення, що самі ці форми тому й перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення, займаючи проміжне становище між відповідними системами (у даному випадку між адміністративно-командною і змішаною). Наприклад, в економіці сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є перехідними формами власності: від державної до колективної, кооперативної або приватної.

У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають взаємозв’язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій розвитку.

Квінтесенцією боротьби між суспільною (що відходить) і приватною (що приходить) формами власності є процеси роздержавлення і приватизації та глибоке розшарування українського суспільства.

Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні — Польщі, Росії, Україні та ін.

Третя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими. (Тут ми абстрагуємось від здатності економіки до глибоких криз. Ця проблема буде розглянута з іншого боку: як закономірність.) У ній немає певного стрижня — рівноваги, яка б постійно автоматично генерувала відновлення. Одночасно будь-які економічні відносини досить чітко виявляють свою суперечливість та швидко вичерпують свій діючий потенціал. Наприклад, сертифікатна приватизація в Україні*2, коли «вичерпала свої можливості» (яких, до речі, і не було), перейшла у відкриту стадію грошової приватизації.

*2: {З нашої точки зору, сертифікатна приватизація — досить сумнівний задум і безплідний захід для основної маси народу. Більше того, елементарне його пограбування.}

Четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно переплелися старі форми — адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50 % ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому прогресу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи.

Виокремлюючи риси перехідної економіки, не слід забувати й про те, як взагалі функціонує економіка, тим паче перехідна. Одна з аксіом економічної теорії постулює: економічні закони діють у формі тенденції. Це знаходить свій вияв в інерційності економічного розвитку, що ігнорувати в перехідній економіці неприпустимо.

Інерційність економічного розвитку об’єктивно призводить до збереження в перехідній економіці старих, відмираючих економічних форм протягом відповідного періоду. Тому виникає об’єктивна необхідність поступової перебудови існуючої системи господарювання, тобто економічного механізму старої системи. Очевидно, таке завдання непідсильне суспільству ні «за 500 днів», ні за 5 років. Порушувати питання таким чином — прояв елементарної економічної некомпетентності та авантюризму.

Уся сутність інерційності полягає в забезпеченні спадкоємності перехідної економіки із висхідним станом і забезпеченні плавної його трансформації, еволюції в цілісну нову, досконалішу систему.

5. Економічні передумови ринкової трансформації

Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву перехідної.

За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо, характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної ринкової економіки — кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах.

Природно, що економічна трансформація є органічною складовою глибоких принципових змін у суспільстві — в політичному, державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внутрішній та зовнішній політиці. Така постсоціалістична трансформація відбувається в країнах СНД, Східної і Центральної Європи та Балтії.

У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію — це кардинальні реформи в Китаї та В’єтнамі, де передбачається розширення ринкових відносин при збереженні влади комуністичних партій та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму.

Багато науковців вважають, що для формування стійких та ефективних ринкових відносин потрібен період 10—15 років. Дійсно, у розвинутіших східноєвропейських державах — Угорщині, Польщі, Чехії — ці процеси завершаться найближчим часом. Але у пострадянських державах вони відбуваються набагато важче.

В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що переплітаються ген етично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не утвердилося повністю.

Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення.

6. Види основних трансформаційних процесів

Перехідні процеси можуть різнитися залежно від того, чи вони є цілеспрямованими і керованими з боку суспільства (держави), чи природно-еволюційними (стихійними) або стрибкоподібними.

Найчастіше можна зустріти, що стан сучасної економіки називають перехідним. Таке поняття «трансформація» і «перехід» є відмінними]. Поняття „перехідний” передбачає, що існує прямий шлях від якогось одного стану до якоїсь певної стадії, наприклад, від централізованої планової економіки до ринкової економіки. Поняття переходу передбачає чіткий кінцевий пункт економічного розвитку, наприклад вільну ринкову економіку. Теорія переходу визначає мету змін і визначає, коли ця мета досягнута. Перехід має обмежені годинні і просторові рамки тому, що рано або пізно він повинен закінчитися, незалежно від результату. Цей статичний спосіб бачення не застосовують у трансформаційному підході, що розглядає різноманітні економічні, політичні, соціокультурні зміни. Результат цих трансформацій відкритий і не задається на початку або під час змін, вони відбуваються постійно і не мають обмежень у просторово-часовому вимірі. „Трансформація, – на думку С. Катаєва, – визначає новий вимір світу, а не підкоряється канонам. У стабільному суспільстві зміни мають передбачувані результати. У суспільстві, що трансформується, немає сталих зв'язків між елементами, тому наслідки змін передбачити практично неможливо, а отже, росте ризик помилок”. Таку ж оцінку явищу трансформації дає Г. Михальченко: „...трансформація, зміна, розвиток можуть бути орієнтовані на зміну реалій у будь-якому напрямку: уперед, назад, убік, по колу, тощо...”.

Тому, трансформація є неминучим явищем. Категорія „трансформація суспільства” дає можливість виважено охарактеризувати сутність процесів, що відбуваються в суспільстві. При такому підході уникають, з одного боку, зайво катастрофічних оцінок сучасності, а з іншого боку – схильності до безоглядно оптимістичних прогнозів.

Відмінною рисою українських трансформаційних процесів від інших економічно розвинутих держав є те, що вони носили революційний характер.

7. Оріентація національного комплексу України в період ринкових трансформацій

В кінці XX сторіччя Україна змінила свої напрямки майбутнього соціально-економічного розвитку, стала на шлях радикальних соціально-економічних і політичних змін з урахуванням досвіду і досягнень розвинутих країн світу. Однак у результаті відсутності в нашій державі національної трансформаційної моделі і невдалого запозичення чужих моделей економічного розвитку, зокрема моделі економічних реформ, що відомий як „вашингтонський консенсус”, на жаль, перехід у нову якість придбав руйнівний характер. Замість прогресивних економічних і науково-технологічних зрушень, побудови соціально орієнтованої демократичної держави, підвищення матеріального добробуту і духовного рівня життя народу, Україна опинилася в глибокому занепаді”. За період кризи 1991-2001 р. Україна втратила 75% ВВП і близько 15 млн. робочих місць [11]. Специфіка трансформаційних процесів в Україні полягає в тім, що вони відбуваються в умовах непогодженості різних варіантів їх інтерпретації різними соціокультурними групами. Зрозуміло, такі явища можна констатувати в якому-небудь суспільстві, що стало на шлях трансформаційних змін. У тих суспільствах, де зберігається можливість діалогу, можна вести прийнятний варіант трансформації. Він повинен, з одного боку, сприяти підвищенню ефективності найважливіших форм діяльності (економіка, політика), а з іншого, інтерпретація трансформації, що виникає в процесі діалогу, повинна бути освоєна значною частиною суспільства, перетворитися у внутрішній зміст його культури і діяльності.

Нові виклики світової економіки в XXI столітті поставили Україну перед об'єктивною необхідністю розвитку в умовах глобалізації. Доля України не може не викликати побоювань тому, що вона виявилася неготовою до глобальної конкуренції і глобальної інтеграції. Проблеми соціально-економічного розвитку України в умовах глобалізації пов'язані з тим, що країні приходиться вирішувати питання оптимального включення в глобальну економіку в умовах незавершеної системної соціально-економічної і політичної трансформації.

Сказати про те, що Україна знаходиться в перехідному режимі, є невірним. Перехід України затягся, він не відповідає ні часовому, ні ідеологічному поняттю, тобто досягнення поставленої мети (у даному випадку розвинутій ринковій економіці). Тому при визначенні етапу трансформації, у якому знаходиться Україна на сьогоднішній момент, використовують термін постперехідної або посттранзитивної економіки.

8. Роль процесу реструктуризації економіки перехідного періоду

Сучасний стан економіки України на макро- і мікрорівні характеризується деформованою структурою виробництва. Для ефективного розвитку виробничого потенціалу потрібна його структурна перебудова. Її можна здійснювати за допомогою здійснення політики реструктуризації та фінансового оздоровлення потенційно конкурентоспроможних підприємств або через ліквідацію тих, що є збитковими і неперспективними.

Одним із засобів фінансового оздоровлення підприємств є реструктуризація.

Реструктуризація підприємств (Restructuring of enterprises) - це здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форми власності, організаційно-правової форми, з метою фінансового оздоровлення підприємства, збільшення обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва.

Реструктуризація підприємства (Restructuring of enterprise) - здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів;

Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», іншими нормативно-правовими документами передбачено використання реструктуризації як ефективного засобу відновлення платоспроможності підприємства, який рекомендується включати до плану санації

Міністерство економіки України затвердило Методичні рекомендації щодо здійснення реструктуризації державних підприємств, Агентство з питань банкрутства підприємств розробило Методику складання планів такої реструктуризації. Велику роботу в напрямку методичного забезпечення процесів реструктуризації суб'єктів господарювання виконує Фонд державного майна України.

У Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» наводиться точніше визначення: реструктуризація підприємства — це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів. У цьому визначенні реструктуризація передбачає також вжиття фінансових заходів, чого не було в попередньому визначенні.

Ефективність реструктуризації забезпечується заходами, які покладені в основу плану реструктуризації і спрямовані на вдосконалення організації та управління виробничо-господарською діяльністю, поліпшення фінансового стану підприємства. У плані слід відбити переваги обраних організаційних форм і методів реструктуризації. У разі реорганізації слід показати, які переваги дістане підприємство в результаті зміни організаційно-правової форми, відокремлення окремих структурних підрозділів чи приєднання інших підприємств.

У разі реорганізації підприємства слід враховувати законодавчі передумови та вимоги:

1) порядок державної реєстрації (перереєстрації) та ліквідації суб'єктів господарювання;

2) вимоги антимонопольного законодавства;

3) вимоги щодо захисту інтересів кредиторів підприємства, його власників, персоналу тощо;

4) порядок емісії акцій (у разі реорганізації акціонерного товариства);

5) можливі екологічні, демографічні та інші наслідки локального масштабу.

9. Взаємозв’язок реструктуризації та приватизації

Одним із інструментів фінансового оздоровлення підприємств є реструктуризація. Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, іншими нормативно-правовими документами передбачено використання реструктуризації як ефективного засобу відновлення платоспроможності підприємства, який рекомендується включати в план санації.

Реструктуризація підприємства - це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентноспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів. Керуючись даним визначенням можна зробити розмежування між категоріями “реструктуризація підприємства” та “реорганізація”. Поняття “реструктуризація” є більш ширшим, оскільки включає в себе поряд з іншими, заходи, спрямовані на реорганізацію підприємства. Основний зміст реорганізації полягає в повній або частковій зміні власника статутного капіталу даної юридичної особи та в зміні організаційно-правової форми організації бізнесу.

В літературних джерелах, присвячених дослідженню реструктуризації підприємств, в залежності від характеру заходів, які застосовуються, виділяють такі форми реструктуризації:

· Реструктуризація виробництва;

· Реструктуризація активів;

· Фінансова реструктуризація;

· Корпоративна реструктуризація (реорганізація).

Реструктуризація виробництва передбачає внесення змін в організаційній та у виробничо-господарській сфері підприємства з метою підвищення його рентабельності та конкурентоспроможності. В рамках даного виду реструктуризації можуть проводитися такі заходи:

· зміна керівництва підприємства;

· впровадження нових, прогресивних форм та методів управління;

· диверсифікація асортименту продукції;

· покращення якості продукції;

· підвищення ефективності маркетингу;

· зменшення витрат на виробництво;

· скорочення чисельності зайнятих на підприємстві.

Реструктуризація активів включає в себе заходи, результатом яких є зміни в структурі та складі активної сторони балансу. До основних заходів в рамках реструктуризації активів слід віднести такі:

· продаж частини основних засобів;

· продаж зайвого обладнання, запасів сировини та матеріалів тощо;

· продаж окремих підрозділів підприємства;

· зворотній лізинг;

· реалізація окремих видів фінансових вкладень;

· рефінансування дебіторської заборгованості.

10. Учасники процесу реструктуризації

Одним із методів ефективної роботи із зовнішнім середовищем є встановлення пріоритетів для необхідних зв'язків з учасниками проекту реструктуризації. Такий аналіз передбачає виявлення всіх можливих учасників, які можуть впливати на проект, а потім класифікацію за ступенем їхнього впливу. Виявлення учасників проекту суттєво знижує ризики здійснення реструктуризації.

Цілі проекту мають відбивати інтереси всіх учасників. Необхідно пам'ятати, що навіть найменша група учасників може знайти в проекті фатальну прогалину і зупинити його.

У процесі підготовки будь-якого проекту реструктуризації підприємства може виявитися необхідність розробки низки бізнес-планів (з оцінювання ефективності заміни обладнання, зміни технологічного процесу, зміни номенклатури продукції, що виробляється, виведення виробничих потужностей з обороту та їх консервації, удосконалення продукції та її модернізації, активізації збуту, реклами, розвитку дилерської мережі, лізингу). Потім здійснюється вибір такого варіанта розвитку подій, який вимагав би мінімальних одноразових витрат та оптимізував необхідні інвестиції в часі. Внаслідок таких дій можливе суттєве загальне зниження витрат, яке дає можливість для підприємств акумулювати інвестиційний потенціал, передусім за рахунок власних джерел: прибутку та амортизаційних відрахувань.

Стратегії реструктуризації підприємств мають розглядатися від простого до складного — від варіантів, що передбачають мінімальні капіталовкладення і зовнішнє фінансування, до інвестиційних проектів повного переозброєння виробництва. Однак необхідно враховувати, що багато підприємств перебувають у такій ситуації, коли головною ціллю має бути задоволення вимог кредиторів, її досягнення далеко не завжди узгоджується з розв'язанням основного завдання реструктуризації — максимізації вартості бізнесу, оскільки ця стратегія, як правило, пов'язана з високим рівнем ризику через значні капіталовкладення і необхідність додаткового зовнішнього фінансування.

11. Обсяги реструктуризації

Виділяють два суперкластери, які мають найширші перспективи входження України до трансформованої системи світового господарства. Одним із них є агропромисловий комплекс (АПК). Перехід до іпотечного кредитування сільськогосподарських виробників, проведення аграрних реформ, ряд інших заходів забезпечать велике зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, зниження виробничих затрат у цій галузі, поліпшення якості продукції, зростання експорту аграрної продукції.

Другим суперкластером економіки є машинобудівний комплекс

(МБК), зважаючи на те, що Україна має потужну металургійну базу. Однак цей комплекс не може бути об'єктом пріоритетного розвитку тому, що сьогодні світові ринки переповнені чорними металами.

Незважаючи на значні успіхи окремих галузей МБК, в цілому його стан не відповідає сучасним вимогам. Україні потрібно звернути увагу на модернізацію, реструктуризацію діючих підприємств з метою підвищення їх конкурентоспроможності. Для цього потрібно здійснювати масову заміну застарілого устаткування і впровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій, підвищення на цій основі продуктивності праці та ефективності виробництва. Поряд з цим, процес реструктуризації діючих підприємств включає оптимізацію чисельності виробничого персоналу – звільнення, переміщення і перекваліфікацію працівників, а також ліквідацію збиткових підроз-ділів, створення та ефективне функціонування маркетингових служб.

Отже, глобалізація веде до посилення конкурентної боротьби на світовому ринку. Тому основна мета промислово-інноваційної політики – забезпечення модернізації та структурної перебудови виробничого потенціалу, зниження його енерго- та матеріаломіськості, підвищення конкурентоспроможності.

Важливим кроком на шляху входження України до процесу глобалізації буде її вступ у Світову Організацію Торгівлі (СОТ). Сучасні процеси глобалізації вимагають від України якомога u1096 ширшого залучення її в міжнародну торговельну систему, що сприятиме більш повній реалізації, з одного боку, експортного потенціалу українських підприємств, з іншого – залучення іноземних інвестицій.

За прогнозами економістів, Україна, вступивши у СОТ, отримає великі можливості для експорту завдяки впровадженню так званого режиму найбільшого сприяння, що відкриє доступ до ринків, тому треба знаходити альтернативні рішення між вітчизняними вимогами і вимогами, які ставлять іноземні партнери. СОТ – це переваги та ризики, тому глибока структурна перебудова української економіки має бути завершена до вступу в СОТ або у перші роки членства в цій організації.

12. Елементи комплексної програми реструктуризації

Об´єктивна необхідність державного програмування економіки зумовлена потребою глибоких і швидких структурних змін у національній економіці та недостатньою ефективністю ринкових механізмів. Основним завданням програмування як форми державного регулювання економіки є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісні зміни економіки та стимулювання її розвитку.

Мета державного програмування полягає в забезпеченні найбільш ефективного варіанта розвитку економіки.

Програмування як форма державного регулювання економіки є особливим способом втручання держави в економіку товаровиробника, який коригує її в потрібному у даний час напрямі; виступає як сучасний неадміністративний метод організації економіки, оскільки не управляє суб´єктами ринку, а лише орієнтує їх у поведінці і забезпечує самостійність; основу програмування становить структурне регулювання з точки зору об´єкта програмування.

Отже, програмування - це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період.

Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують не як субординовані одна щодо іншої, а як співіснуючі і взаємодоповнюючі.

Державні програми включають комплексні програми розвитку національної економіки; спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів, територій. Прикладом комплексної програми в Україні є програма "Україна - 2010", а спеціальної - Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Національна програма розвитку паливно-енергетичного комплексу, Програма конверсії військово-промислового і машинобудівного комплексу, Державна програма зайнятості населення, Державна програма соціального захисту населення, Програма надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану, Державна програма приватизації, Державна програма підтримки підприємництва тощо.

Особливістю програмування є те, що функції розробки програм відділені від функцій їх реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб´єктів господарювання, що робить їх необов´язковими при виконанні як для самих суб´єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як керівництво, орієнтир, який може коригуватися в часі.

Виняток становлять державні цільові комплексні програми (КЦП).

Комплексні цільові народногосподарські програми - це директивний, адресний плановий документ, в якому передбачений комплекс економічних, техніко-виробничих, організаційних, науково-дослідницьких та інших заходів, ресурси, терміни і виконавці, об´єднані метою розв´язання глобальної народногосподарської проблеми. В реалізації таких програм беруть участь декілька галузей, регіонів, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Координаторами комплексних цільових народногосподарських програм виступають органи державної влади.

За змістом комплексні цільові програми поділяються на: соціально-економічні (спрямовані на підвищення добробуту населення, поліпшення умов праці та відпочинку тощо); виробничі (спрямовані на збільшення обсягів виробництва певних видів продукції, розвиток нових виробництв, підвищення конкурентоспроможності продукції, поліпшення ресурсовикористання тощо); науково-технічні (спрямовані на розвиток наукових досліджень, впровадження у виробництво нових видів техніки і технології); екологічні (спрямовані на здійснення природоохоронних проектів); регіональні (спрямовані на формування територіально-виробничих комплексів, удосконалення господарювання в окремих регіонах тощо); інституційні (орієнтовані на вдосконалення організації управління господарськими системами).

Цільова комплексна програма, як правило, включає такі основні елементи:

1. Цільовий (формуються головні і часткові завдання і програми, послідовність їх реалізації).

2. Структурний (передбачає перелік об´єктів народного господарства, об´єднаних за ознакою їх цільового призначення.

3. Техніко-економічний (містить комплекс заходів, які перебувають у компетенції відповідних державних відомств).

4. Ресурсний (характеризує обсяг і склад ресурсів, необхідних для реалізації намічених заходів).

5. Організаційний (в усіх елементах програми передбачаються джерела і терміни виділення ресурсів, відповідальні за виконання намічених заходів).

13. Роль ринку капіталу в ринковій економіці

Ринок капіталів виконує такі функції:

По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди.

По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки.

По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо.

Кредитний ринок дозволяє здійснити накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між сферами економіки. Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах. У той же час кредитний ринок – це синтез ринків різних платіжних засобів. У країнах з розвиненою ринковою економікою кредитні угоди опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг і надають позички, і, по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, які забезпечують випуск і рух різних боргових зобов’язань, що реалізуються на особливому ринку цінних паперів.

Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності.

Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки.

Характеризуючи окремі види фінансових ринків за обома вищерозглянутими ознаками, слід відмітити, що ці види ринків тісно взаємопов’язані і функціонують в одному ринковому просторі. Так, всі види ринків, які обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів (інструментів, послуг), є одночасно складовою частиною як ринку грошей, так і ринку капіталів.

14. Акціонерні товариства як основний механізм трансформації

Акціонерне товариство — господарське товариство, статутний капітал якого не може бути меншим ніж 1250 мінімальних заробітних плат і який поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Акціонерні товариства створюються в формі публічних або приватних товариств. Основним актом законодавства, який регулює діяльність акціонерних товариства, є Закон «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р.

Офіційні коментарі вказують на декілька джерел, на які орієнтувались реформатори:

- законодавство європейського співтовариства, до якого автори намагались адаптувати закон про АТ,

- найкраща світова практика, насамперед стандарти Організації економічного співробітництва та розвитку.

Попри офіційно проголошені напрямки руху реформи, Закон має набагато більше спільних рис із Модельним законом «Про акціонерні товариства», ніж із законодавством ЄС про компанії. Модельний закон був розроблений у 1995 р. на основі самодостатньої (self-enforcing) моделі регулюванн трьома американськими вченими — професором на той час Колумбійського університету Б. Блеком, професором Гарвадрського університету Р. Краакманом, а також Анною Тарасовою, консультантом з питань права Центру інституційних реформ і неформального сектору при університеті Мериленда. Без принципових змін Модельний закон було покладено в основу російського федерального закону «Про акціонерні товариства». Український закон «Про акціонерні товариства» структурно і змістовно повторює російський закон. Утім, багато положень російського закону, спрямовані на створення ринку корпоративного контролю, захист прав портфельних і великих міноритарних акціонерів, обмеження можливостей контролюючих акціонерів і менеджменту з експлуатації товариства у власних інтересах (insider self-dealing) до українського закону не потрапили.

15. Ефективні фінансові системи ринкової економіки

Фіна́нсова систе́ма — це сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ, за допомогою яких держава формує, розподіляє і використовує централізовані і децентралізовані грошові фонди. Фінансова система виникла разом з появою держави і нерозривно зв'язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава нагромаджує та використовує кошти для утримання свого апарату, а також спрямовує їх на виконання своїх функцій. Фінансова система охоплює грошові відносини між державою і підприємствами та організаціями, державою і населенням, між підприємствами і всередині них.

Основними елементами фінансової системи є: загальнодержавні фінанси; місцеві фінанси; фінанси суб'єктів господарювання усіх форм власності; фінанси невиробничої сфери діяльності; фінанси населення; фінансовий ринок; фінансова інфраструктура.

16. Взаємозв’язок фінансових систем та корпоративного управління

Принципи корпоративного управління – це документ, що визначає правила, за якими грають на фінансових ринках в усьому світі і дотримання яких є однією із необхідних умов залучення інвестицій. Національні принципи корпоративного управління дає відповіді на питання, як українським підприємствам подолати “кризу довіри” вітчизняних та іноземних інвесторів і як залучати фінансові ресурси. Цей документ дає відповіді не тільки на питання, як мобілізувати капітал, але й яким чином здійснювати належний контроль за його ефективним використанням.

У документі містяться універсальні принципи та рекомендації щодо ефективного управління товариством. У першій частині документу сфокусовано увагу на таких важливих питаннях, як сутність корпоративного управління та його важливість, світові тенденції розвитку корпоративного управління, мета Принципів корпоративного управління України та сфера їх дії, статус документу та механізми реалізації принципів і рекомендацій, викладених у ньому. Друга частина документу містить принципи корпоративного управління – ключові засади, на яких мають розвиватися корпоративні відносини в Україні, а також рекомендації щодо їх застосування на практиці. Принципи сформульовані на підставі загальноприйнятих міжнародних стандартів корпоративного управління та з урахуванням українських особливостей, вони охоплюють всіх учасників корпоративних відносин та всі основні компоненти корпоративного управління.

Механізми реалізації положень національних принципів корпоративного управління обумовлені статусом документу: його головною особливістю є те, що він не є нормативним і немає обов’язкової сили. Принципи корпоративного управління мають суто рекомендаційний характер і розраховані на добровільне застосування товариствами. Головним стимулом щодо дотримання принципів товариствами є економічна доцільність та об’єктивно існуючі вимоги ринку щодо залучення інвестицій. Тобто, якщо підприємство бажає отримати доступ до інвестиційного капіталу, воно просто немає іншого виходу, як жити за прийнятими в усьому світі правилами гри та приділяти належну увагу інтересам інвесторів.

17. Регулювання ринку капіталу: інститути, моделі і механізми, законні та підзаконні акти

Фінансовий ринок — найбільш регульована сфера фінансової системи. Як відзначають американські автори, у США фінансовий ринок, з одного боку, є найвільнішим ринком із погляду введення інновацій, з іншого — він найбільш регульований ринок у світі. Сучасний глобалізований, інтернаціоналізований фінансовий ринок не може функціонувати без державного втручання. Величезні обороти фондових бірж і позабіржових систем передбачають уведення обов’язкових норм, правил і принципів організації торгівлі цінними паперами.

Практика державного втручання в організацію торгівлі цінними паперами і нагляду за операціями показує, що однією з її основних цілей є захист майнових прав інвестора.

Інвестор — найважливіший суб’єкт ринку. Для того щоб продати акції й облігації, посередник компанії повинен знайти на ринку покупців цих цінних паперів, тобто інвесторів. Якщо вони не будуть захищені державою, їхні заощадження, як уже зазначалося, будуть перетворені в скарби або вивезені за кордон. Тому ухвалюються закони щодо недопущення відпливу заощаджень за кордон, створення сприятливих умов для їх акумуляції у фінансових інституціях, для інвестування у фінансові активи всередині країни.

Як відзначає англійський економіст А. Адамс, можна виділити дві основні вимоги до організації успішного захисту інтересів інвесторів, котрі вкладають свої гроші у фінансові активи. Перша полягає в тому, щоб створити умови для ефективного функціонування ринку, за можливості без упередження стосовно якогось певного суб’єкта ринку. Друга вимога передбачає заходи, які б захищали інвестора, а також торговця цінними паперами від того, щоб вони не стали жертвами шахрайства.

18. Фінансово-кредитні посередники та їх роль в інноваційній та інвестиційній діяльності

Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони допомагають приватним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх (вкладати капітал у різні підприємства). Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки.

Як правило, фінансові посередники — це великі структури. До них належать банківська система, небанківські кредитні інститути, контрактні фінансові інститути.

Фінансово-кредитна установа — це юридична особа, що здійснює одну або кілька операцій, які можуть виконувати банки, за винятком залучення вкладів від населення.

Небанківські кредитні інститути. На сучасному етапі в Україні склалася дворівнева структура кредитної системи. Поступово формується позабанківська сфера грошового обігу: дозволено комерційний кредит і використання векселя, формуються фондові біржі з мережею брокерських контор, розгалужена система торговельних посередників (торговців цінними паперами) тощо. У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути подані лізинговими, факторинговими компаніями, кредитними спілками, касами взаємодопомоги. Підвищенню ролі спеціалізованих небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три фактори: збільшення доходів населення; активний розвиток ринку цінних паперів; надання цими установами спеціальних послуг, які не можуть надавати банки.

Пенсійні фонди — це юридичні особи, які у західних країнах створюються приватними та державними корпораціями, фірмами і підприємствами з метою виплат пенсій і допомоги робітникам та службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій пенсійних фондів.

Страхові компанії — це установи, які забезпечують інвесторам страховий захист від різних ризиків та відіграють надзвичайно велику роль на фінансовому ринку. Угоди страхування, що укладаються з інвесторами, є основою для фінансового забезпечення інвестиційних проектів. Страхові компанії мають достатні довгострокові страхові резерви і є основними постачальниками довгострокового капіталу на національних ринках фінансових послуг провідних західних країн.

Ломбарди — це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. В Україні вони виникли на початку 20-х років XX ст. як державні госпрозрахункові підприємства, що перебували у віданні місцевих рад у системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені з метою надання населенню можливості зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позику під заставу цих речей.

Позиково-ощадні асоціації — це кредитні товариства, створені для фінансування житлового будівництва. На Заході вони виникли майже 150 років тому, але справжнього розвитку дістали після Другої світової війни. Основою їх діяльності є надання іпотечних кредитів під житлове будівництво в містах і сільській місцевості (90 % активів), а також вклади в державні цінні папери. Загалом позиково-ощадні асоціації домінують на ринку іпотечного кредиту для житлового будівництва. Як правило, його послугами у західних країнах користуються переважно середні верстви населення.

Благодійні фонди — це установи, розвиток яких пов'язаний з низкою обставин: благодійність стала частиною підприємництва; створення благодійних фондів пояснюється бажанням власників великих особистих капіталів у разі передання їх нащадкам і дарування уникнути великих податків. Остання обставина — найважливіша і визначальна, оскільки дає змогу великим власникам

19. Роль інвестиційного менеджменту в період трансформації

Як відомо, інвестиційний менеджмент – це процес управління всіма аспектами інвестиційної діяльності суб’єкта підприємництва, метою якого є забезпечення найефективнішої реалізації інвестиційної стратегії суб'єктів підприємницької діяльності, максимізації прибутку від інвестиційної діяльності, забезпечення фінансової стабільності та платоспроможності суб'єктів підприємництва у процесі реалізації інвестиційних програм[1].

На сьогодні в Україні інвестиційна діяльність є однією із найризикованіших сфер діяльності. У зв’язку з економічною кризою, багато підприємств розорилося, стали банкрутами або не витримавши конкуренції на ринку просто припинили свою діяльність. У той же час, інвестори втратили довіру і впевненість, щодо результату, опісля залучення грошових коштів у певні проекти. Ризик багато в чому модифікує поняття інвестиційних і фінансових рішень у ринковій економіці. Тому найефективнішим у цій ситуації є розробка бізнес–проектів, які дадуть змогу передбачити всі ризики, особливо для іноземних інвесторів.

В даний час для України актуальним засобом залучення інвесторів є варіант створення спільного підприємства у вигляді акціонерного товариства за участю української сторони (реципієнта) і закордонного партнера (інвестора). У цьому випадку ініціатива, як правило, виходить від реципієнта, що намагається зацікавити потенційного інвестора.

Зважаючи на велике значення іноземних інвестицій для економіки країни, Законом України "Про інвестиційну діяльність", було посилено контроль за цією сферою. Зокрема, запроваджену обов’язкову державну реєстрацію іноземних інвестиції. Крім того, відтепер іноземні інвестори повинні здійснювати інвестиційну діяльність у грошовій формі виключно через інвестиційні рахунки, відкриті в уповноважених банках України. Таким чином, органи державної влади матимуть змогу відслідковувати увесь потік іноземних інвестицій та відповідно до цього формувати стратегічну програму розвитку тієї чи іншої галузі економіки[2].

Крім того, відповідно до даних Державного комітету статистики України скоротився обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку України у 2009 р., який становив 5 мільярдів 634,6 мільйони доларів США, що становить 51,6% надходжень 2008 року[4].

На сьогодні вибір конкретної країни для здійснення інвестицій є непростим завданням топ-менеджерів транснаціональних корпорацій та інвестиційних фондів. Для оцінювання потенційних ризиків зазвичай використовуються рейтингові оцінки авторитетних міжнародних інституцій, які часто є основою для інвестування в ту чи іншу країну. Зокрема це кредитні рейтинги. Кредитні рейтинги слугують для фінансових інвесторів орієнтиром щодо надійності вкладень у боргові зобов’язання компаній, муніципалітетів чи урядів. Це дозволяє інвесторам сформувати якісний інвестиційний портфель і оперативно маніпулювати активами в разі зміни рейтингових оцінок.

У 2009 році вітчизняна економіка, яка суттєво інтегрована у світову, під впливом світової фінансово-економічної кризи, як і більшість світових економік, зазнала значних втрат. Проте, Україна увійшла до групи країн, які після значного падіння ВВП на початку року почали поступово відновлювати економіку. Так, падіння реального ВВП у II кварталі уповільнилося до 18 відсотків проти 20,3 відсотка у I кварталі. Частково це відбулося за рахунок більш значного скорочення імпорту проти падіння експорту і, відповідно, зменшення негативного сальдо торгівлі товарами та послугами у I півріччі[].

Основні зусилля Уряду були спрямовані на реалізацію антикризових заходів Програми діяльності Кабінету Міністрів України "Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток", що дало змогу:

- стимулювати інвестиційну діяльность (створення законодавчого підґрунтя для ширшого використання державно-приватного партнерства, розширення практики надання державних гарантій для виконання інвестиційних проектів, модернізації промислового сектору економіки та розвитку інфраструктури, запровадження проведення аукціонів із залучення інвесторів державними підприємствами, установами та організаціями);

- надати підтримку реальному сектору економіки (надання преференцій та державної підтримки підприємствам гірничо-металургійного, агропромислового та хімічного комплексів, машинобудування, будівництва, розширення внутрішнього ринку для вітчизняних підприємств та стимулювання експорту)[3].

Таким чином, досить тривалий час доведеться перебудовувати економіку за об'єктивними законами, які нехтувались адміністративно-командною системою, надавати їй соціальної орієнтації, інтегруватися в європейську та світову економіку, ліквідовувати наслідки попереднього господарювання. Саме тому, основою цих процесів і запорукою їх успішного перебігу має стати ефективний інвестиційний менеджмент.

20. Роль інноваційного менеджменту в період трансформації

У XXI столітті менеджмент набуває особливих креативних форм і є визначальним чинником розвитку всіх сфер продуктивної людської діяльності. Як переконує світова та українська практика, вміле використання всього потенціалу підприємства, раціональна організація та управління ним відіграють вирішальну роль, особливо в кризових умовах.

Нині більшість українських підприємств усвідомила, що необхідні інноваційні, принципово нові методи управління персоналом та організацією в цілому. Інновації необхідні в організаційній, виробничій, фінансовій, науковій сферах, оскільки саме в комплексі вони приносять найефективніший результат.

На сучасному етапі загострюється конкуренція і підвищуються вимоги споживачів, тому постійні нововведення можуть стати одним із факторів отримання конкурентних переваг.

Пошук ефективних організаційних форм управління нововведеннями, створення механізму інтеграції та координації діяльності в процесі розробки й впровадження нововведень вимагають підвищення уваги до інноваційного менеджменту як сукупності організаційно-економічних методів та форм управління у різних ланках і насамперед на рівні первинної ланки — підприємства. Саме тому в сучасних умовах розвитку економіки і суспільства в цілому є доцільним поглиблене дослідження і вивчення інноваційного менеджменту, а саме його теоретичних аспектів, виявлення проблем і перспектив його розвитку в нашій країні [11].

В науковій літературі у поняття менеджменту інновацій вкладається різний зміст, а тому досить по-різному вчені (З. Абасов І. Балабанов, С. Валдайцев, П. Завлін, Н. Іванова, Г. Ковальов, Н. Краснокутська, О. Мармиза, Р. Фатхутдинов, Д. Червоньов, А. Шегда та ін.) визначають їх сутність, досліджують основні аспекти, а також проблеми функціонування.

У світовій економічній літературі "інновація" інтерпретується як перетворення потенційного науково-технічного прогресу в реальний, що втілюється в нових продуктах і технологіях. Проблематика нововведень у нашій країні протягом багатьох років розроблялася в рамках економічних досліджень НТП [8]. Відповідно до міжнародних стандартів інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, що одержав втілення у виді нового або удосконаленого продукту, упровадженого на ринку, нового або удосконаленого технологічного процесу, який використовується в практичній діяльності, або в новому підході до соціальних послуг. Інновація може бути розглянута як у динамічному, так і в статистичному аспекті. У останньому випадку інновація рекомендується як кінцевий результат науково-виробничого циклу. Розробка, впровадження у виробництво нової продукції мають для фірм важливе значення як засіб підвищення конкурентоздатності й усунення залежності фірми від розбіжності життєвих циклів виробленої продукції. У сучасних умовах відновлення продукції відбувається досить швидкими темпами. Інноваційний менеджмент – напрямок стратегічного управління, що здійснюється на вищому рівні керівництва компанії. Його метою є визначення головних напрямків науково-технічної і виробничої діяльності фірми в таких областях: розробка і впровадження нової продукції (інноваційна діяльність); модернізація й удосконалення що випускається продукції; подальший розвиток виробництва традиційних видів продукції; зняття з виробництва застарілої продукції [13].

Відомо, що вміле використання всього потенціалу підприємства, раціональна організація та управління ним мають вирішальну роль, особливо в кризових умовах.

На сучасному етапі розвитку економіки більшість українських підприємств усвідомила, що необхідні інноваційні, принципово нові методи управління персоналом та організацією в цілому. Інновації необхідні в організаційній, виробничій, фінансовій, науковій сферах, оскільки саме в комплексі вони приносять найефективніший результат.

Постійно загострюється конкуренція і підвищуються вимоги споживачів, тому постійні нововведення можуть стати одним із факторів отримання конкурентних переваг [9].

Досвід промислово розвинутих країн є взірцем того, як їх підприємства проводять інноваційну стратегію, збільшуючи обсяг виробництва, реалізації та прибутку, підвищуючи продуктивність праці, прискорюючи оборотність вкладеного капіталу, освоюючи і поставляючи на ринок якісно нові види продукції з метою підвищення норми прибутку. Потреба в постійному оновленні асортименту продукції та технології її виготовлення змушує вводити наукові й проектні розробки в систему діяльності підприємств, орієнтуючи їх на прискорення інноваційних процесів. Так відбувається злиття науки, техніки і виробництва в єдине ціле, що породжує новації та прискорює їх. Так, своєчасно затверджена інноваційна стратегія, сприяння діяльності у сфері науки й техніки як органічній частині технологічного та інноваційного процесу, надання першочерговості розвитку і вдосконаленню технологій перетворили Японію в одну з найрозвинутіших держав світу.

21. Перспективи створення корпорацій та фінансово-промислових груп в Україні

Однією з ефективних форм співробітництва банків та підприємств у сфері фінансових правовідносин є фінансово-промислові групи. Щоправда у нас вони називаються промислово-фінансовими, або ПФГ. Зарубіжна наука не розділяє науку фінансового права і фінансову науку. Вчені вважають, що фінансові відносини не існують поза фінансовими правовідносинами, тому розглядати фінансове-правову науку окремо від фінансової (економічної) вони вважають за неможливе. Фінансові відносини є складовою ринкових, а саме – основною складовою господарського механізму, який, у свою чергу, є підсистемою економічних відносин, причому такою, що виступає зовнішньою формою цих відносин. Вона базується на конкретних господарських діях і зв’язках, які в кінцевому підсумку виражаються вартісними показниками. Економісти майже десять років тому зазначали, що майбутнє економіки України нерозривно пов’язане із фінансово-промисловими групами, проте штучне прискорення їх створення може призвести потенційних матеріальних втрат.

За час дії законодавства про ПФГ в Україні, переважна більшість спроб створити ПФГ були невдалими. На сьогодні створено лише одну ПФГ – “Титан”. Основними причинами значних труднощів створення зазначених структур є, передусім, обтяжлива процедура створення ПФГ.

Законодавчий процес регулювання створення та діяльності ПФГ пройшов кілька складних етапів, що суперечили один одному При цьому змінювалося й поняття ПФГ.

Промислово-фінансова група створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

У складі промислово-фінансових груп виділяються два типи підприємств: а) головне підприємство і б) підприємство — учасник ПФГ.

Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство. Тільки воно має право діяти від імені ПФГ. Керівник головного підприємства є президентом ПФГ.

Учасником ПФГ може бути підприємство, банк або інша наукова і проектна установа, організація, створена згідно з законодавством України, чи іноземна юридична особа, то входить до складу ПФГ. виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ.

Підприємства, то входять до складу ПФГ, пов'язані між собою численними зв'язками з приводу фінансової, виробничої, збутової та іншої залежності. Існує багато інструментів інтеграції підприємств у ПФГ.

Кожна господарська одиниця, як учасник фінансово-правових відносин, що входить до складу ПФГ, вступає в економічні відносини, що регулюються законодавством.

Як свідчить світовий досвід, створення ПФГ не має за меті виконання державних програм розвитку пріоритетних галузей, а в основному - отримання певних економічних вигод від такого об'єднання. Тому у Законі логічно було б передбачити також можливість створення ПФГ з метою власних інтересів учасників.

Ситуація з промислово-фінансовими групами в Україні, на жаль, не найкраща. За час дії чинного Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» переважна більшість спроб створити ПФГ, зокрема в галузях чорної та кольорової металургії, сільськогосподарського й хімічного машинобудування, закінчилися невдачами. В Україні все-таки існують ПФГ в промислових і індустріальних областях, тільки не маючи назви «Промислово-фінансова група».

До цих пір жодна вітчизняна ПФГ не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки ніхто з них «не дотягує» до вимог закону, що так і не запрацював.

22. Індустріальний кластер: загальні положення, структура, правове забезпечення та статус, основні завдання та функції

Кластер в економічній літературі визначається як індустріальний комплекс, що сформувався на основі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, що пов’язані технологічним ланцюжком. Вважається, що першим це явище дослідив М. Портер, який вивчав конкурентні переваги більше ніж ста галузей різних країн. У його трактуванні кластер — це сукупність вертикальних (покупець-постачальник) чи горизонтальних (спільні клієнти, технології, посередники) взаємозв’язків. М. Портер аналізує кластери переважно в якості галузевих об’єднань, наводячи приклади біотехнологічного кластера Східного Масачусетса, Каліфорнійських комп’ютерного (Силіконова долина) та виноробного кластерів, італійського кластера з виготовлення взуття [9]. Саме таке трактування є найбільш поширеним у американській економічній науці.

Сучасний етап розвитку світової економіки актуалізує інноваційну складову економічного розвитку як передумову його динамічності та конкурентноздатності. Визнано, що набувають виключно значної ваги фактори, які стимулюють поширення нових технологій: взаємодія між наукою, освітою, фінансуванням, стратегією уряду, а також формування мереж взаємозв’язків між фірмами та гнучка спеціалізація. Це дозволило визначити кластер інноваційної активності як сукупність базисних нововведень, сконцентрованих на певному відрізку часу та в певному економічному просторі [5, с. 99].

Дата добавления: 2015-09-30