1. Загальні основи теорії грошей

Тема 9

ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ

1. Загальні основи теорії грошей

2. Товарна теорія грошей

3. Класична кількісна теорія грошей

4. Кон’юнктурна теорія цінності грошей М.І. Туган-Барановського

5. Кембриджська версія

6. Внесок Дж. М. Кейнса у розвиток теорії грошей

7. Сучасний монетаризм та внесок М. Фрідмана

8. Сучасний кейнсіансько-неокласичний синтез

9. Грошово-кредитна політика України у світлі грошових теорій

9.1. Загальні основи теорії грошей

Під теорією грошей (монетарною теорією) мається на увазі той напрям економічної думки, який охоплює дослідження природи, ролі, механізмів формування та використання грошей у ринковій економіці. Це дає підстави говорити про теорію грошей в однині — як про єдине ціле, що має свій відособлений об'єкт дослідження, яким є гроші. Разом з тим надзвичайно складна сутність грошей та багатогранність їх впливу на економіку дають підстави поділяти теорію грошей на кілька складових, кожну з яких можна розглядати як окрему теорію грошей, як це і заведено у світовій літературі. Критеріями структурування теорії грошей можуть бути окремі аспекти феномену грошей: підходи до їх дослідження (абстрактна теорія, прикладна теорія); походження і природа грошей (металістична теорія, то­варна теорія, державна теорія та ін.); цінність грошей (товарна теорія, номіналістична теорія, функціональна теорія, кількісна теорія); механізм впливу грошей на економіку: класична теорія, кейнсіанська, монетаристська, кейнсіансько-неокласичний синтез та ін. Це дає підстави говорити про теорії грошей у множині.

У світовій науці чітко виділяються два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей. Представники одного з них шукають відповіді на питання, пов'язані з внутрішньою природою грошей: що таке гроші; чому вони з'явилися та існують у суспільстві; як вони розвиваються і чому набували тієї чи іншої форми тощо. Для цього напряму в теорії грошей характерна концентрація уваги на внутрішніх аспектах явища грошей і недооцінка їх зовнішніх аспектів, що стосуються впливу грошей на економічні процеси. Цей підхід до вивчення грошей можна назвати абстрактною теорією грошей. Найбільш відомими проявами такого підходу є товарна теорія, номіналістична теорія, металістична теорія, державна теорія та ін. Вони відрізняються одна від одної передусім різним трактуванням механізму формування цінності грошей.

Представники другого напряму сприймають гроші такими, якими вони є, і, не заглиблюючись у дослідження їхньої природи, шукають відповіді на питання, що пов'язані з місцем і роллю грошей у відтворювальному процесі: гроші — проста вуаль на реальній економіці чи її активний елемент та чинник, що впливає на її розвиток і структурні зміни; якими своїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкретно механізм впливу грошового чинника на реальну економіку (передавальний механізм); чи може держава використати цей механізм у своїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв'язку з цим грошово-кредитна політика в країні та ін. Цей підхід можна назвати прикладною теорією грошей.

Досить чітко проведено розмежування між абстрактною і прикладною теоріями грошей у фундаментальній праці Е. Долана, К. Кемпбелла та Р. Кемпбелла «Гроші, банківська справа та грошово-кредитна політика», у якій абстрактному аналізу природи грошей присвячено один (перший) розділ, а прикладному аналізу — шість (14—19) розділів. Тобто ці два підходи розірвані значним обсягом книги та істотно різняться обсягами викладу. Саму сутність прикладної теорії автори визначили як розділ економічної теорії, у якому вивчається «вплив грошей та певної грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому».

Прикладна теорія не тільки займає ключове місце в науковій думці про гроші та грошові відносини, а й справляє помітний вплив на розвиток усієї економічної думки. Жодне з наукових чи навчальних видань XX ст. з економічної теорії, макроекономіки тощо не обійшлося без аналізу впливу на економіку грошових чинників — попиту та пропозиції грошей, процента, валютного курсу, грошового ринку, інфляції та ін. Вона також створює на­укову та методологічну базу грошово-кредитної політики держав з розвинутими ринковими економіками. Сьогодні жодний уряд західних країн не розпочне реалізації своєї економічної політики, поки чітко не визначиться, на яких монетарних рекомендаціях він її будуватиме.

Прикладна теорія теж має кілька напрямів, кожний з яких розглядається як окрема теорія. Найбільш відомим, ключовим напрямом є кількісна теорія, що сформувалася у зв'язку з дослідженням природи та причин зміни товарних цін. Кількісна теорія, у свою чергу, залежно від етапів її розвитку поділяється на класичну кількісну теорію, неокласичну кількісну теорію (сучасний монетаризм). Одночасно з неокласичним напрямом кількісної теорії грошей, як її відносно самостійне відгалуження, сформувалася спочатку кейнсіанська, а потім і неокейнсіанська концепція.

У літературі кейнсіанську концепцію грошей нерідко протиставляють неокласичній кількісній теорії і розглядають їх як дві альтернативні теорії. Проте обидві вони мають єдину методологічну базу — прикладну теорію грошей, що більше їх зближує, ніж роз'єднує. Завдяки їх зближенню на сучасному етапі сформувався третій напрям прикладної монетарної теорії, що дістав назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.

9.2. Товарна теорія грошей

Під товарною теорією грошей розуміють ряд пов'язаних між собою теоретичних положень, у яких окремі проблеми сутності грошей пояснюються на підставі ототожнення грошей з товаром. Представники цієї теорії абсолютизували товарну природу грошей, ототожнювали грошовий обіг з товарним, перебільшували роль золота і срібла як форми грошей, недооцінювали суспільну природу грошей та можливість існування їх у нетоварних формах.

Аналізуючи з цих позицій окремі питання теорії грошей, її прибічники доходили висновків, які згодом вступали в суперечність із реальною дійсністю. Так було з висновками меркантилістів про те, що гроші — це золото і срібло, запас яких визначає багатство країни. Так сталося і з твердженням інших прибічників металістичної концепції, нібито гроші за природою своєю — це золото і срібло, і що ніякі інші грошові форми принципово неможливі.

Абсолютизувала товарну природу грошей також переважна більшість представників класичної школи в економіці, які заперечували можливість існування справжніх грошей, що не спираються на золото і срібло як свою основу.

Найбільш послідовно й аргументовано захищав цю ідею К. Маркс. Сприйнявши ідею класиків політичної економії про товарну природу грошей, він послідовно доводив внутрішню єдність товару і грошей виходячи з категорії мінової вартості. Мінову вартість відкрив Д. Рікардо, але він не пов'язував її з двоїстим характером праці і товару. Це зробив К. Маркс, що дало йому можливість внутрішньо пов'язати гроші з товаром.

Мінова вартість, за Марксом, — це форма прояву вартості товару, яка може виражатися лише через обмін даного товару на інший товар. І якщо багато товарів набувають мінової вартості в якомусь одному товарі, то вартість останнього визнається суспільством безпосередньо, він стає прямим носієм мінової вартості, тобто грошима, «Особливий товар, що виступає... адекватним буттям мінової вартості всіх товарів, або мінова вартість товарів як особливий, виділений товар, є гроші», — підсумовував К. Маркс своє дослідження появи грошей з протиріч товару та форм власності. Оскільки ж таким виділеним товаром виявилося золото, то ототожнення грошей із золотом видавалося цілковито правомірним, а золотий стандарт — єдино можливою формою організації грошового устрою.

Такий підхід до аналізу сутності грошей мав ту безсумнівну перевагу, що надавав грошам об'єктивного характеру та реального змісту, завдяки чому вони ставали повноцінними інструментами економічного обороту, що забезпечували еквівалентність обміну. Подібні властивості грошей були настільки загальновизнаними в економічній теорії, у тому числі немарксистській, що будь-які спроби «сконструювати» інші, не пов'язані з золотом гроші, оголошувалися шарлатанством. Серед прибічників золота як монетарної бази були і такі всесвітньовідомі економісти, як Вальрас, Джевонс, Віксель, Вагнер, Маршалл, Фішер, а в Росії — Кауфман, Міклашевський та ін.

Найбільш відчутні негативні наслідки мала абсолютизація товарної природи грошей для розв'язання проблеми їх вартості. Представники цієї теорії пояснювали вартість грошей трудовою вартістю грошового матеріалу та затратами на їх виготовленням Доки гроші були повноцінними, тобто їх номінальна цінність була адекватною реальній трудовій вартості, таке трактування вартості грошей мало певні логічні підстави. Проте й вони не мали абсолютного значення. Адже на практиці номінальна цінність золотих грошей могла відхилятися від реальної вартості. Номінал золотих монет залишався незмінним протягом тривалого періоду їх використання в обігу, незважаючи на те, що вони втрачали значну частину своєї ваги, а отже трудової вартості, внаслідок стирання. Тому переважну частину свого функціонального буття такі гроші використовувалися не в їх реальній трудовій вартості, а в номінальній цінності, самостійне існування якої неможливо пояснити з позицій трудової теорії вартості.

Першим, хто найповніше розвинув основні ідеї товарної теорії вартості грошей, вважається відомий англійський економіст Томас Тук. У своїй основній праці «Історія цін і стан обігу...» він доводив неможливість впливу кількості грошей на ціни, а отже і на вартість грошей, критикував за визнання такого впливу представників кількісної теорії, обґрунтував на широкому статистичному матеріалі залежність товарних цін від рівня виробничих затрат, а не від кількості грошей.

Для розуміння позиції Тука щодо вартості грошей та чинників, які її визначають, велике значення має його знаменита фраза, що «не товарні ціни залежать від кількості грошей, а навпаки, кількість грошей в обігу залежить від рівня товарних цін». З цієї фрази випливає, що гроші, за Туком, вступають в оборот з власною (трудовою) вартістю і тому кількість їх не може бути довільною, а обмежується рівнем цін товарів, які перебувають в обороті: чим вищим є рівень цін при заданій вартості грошей, тим більшою буде кількість грошей, і навпаки.

Зазначена фраза Т. Тука набула широкого визнання серед тогочасних провідних дослідників грошей країн Заходу. Навіть К. Маркс скористався нею у своїй критиці кількісної теорії грошей. Це свідчить про значне поширення товарної теорії вартості грошей у XIX ст. Цьому сприяло панування у світовій практиці золотомонетного стандарту як найбільш надійного і зрозумілого грошового устрою.

За такого підходу проблема визначення чинників, що впливають на цінність грошей, як і сама ця цінність, втрачає самостійне значення в процесі ціноутворення, а отже і в наукових дослідженнях. Той самий Т. Тук у своїй багатотомній «Історії цін...» на підставі глибокого аналізу величезної кількості фактів з господарського життя дав ґрунтовний аналіз цінових зрушень у багатьох країнах світу. Але в жодному випадку не було посилань на зміну цінності грошей як причину зрушень у товарних цінах. На­віть у випадку зростання цін у 3—4 рази в австралійській провінції Вікторія на початку 50-х років XIX ст. після відкриття там багатих розсипів золота Т. Тук і не згадав про грошові чинники цього явища, якими могли бути різке збільшення видобутку золота як грошового металу та зниження його вартості внаслідок зростання продуктивності праці. Він обмежився лише посиланнями на зростання доходів робітників і підприємців, які й спричинили нібито зростання цін. Важко уявити, що Т. Тук не розумів, що збільшення цих доходів стало можливим завдяки збільшенню кількості грошей у цій провінції (а потім у всій Австралії та за її межами), що й було першопричиною зростання цін навіть за золотомонетного стандарту. Але визнання цієї першопричини не вписувалось у його формулу залежності кількості грошей від рівня цін і він просто обійшов її мовчанням.

У цьому проявився основний недолік товарної теорії грошей. Навіть в умовах повноцінних грошей вона не могла пояснити багатьох явищ у сфері ціноутворення, яка обслуговується грошовою функцією міри цінності. Цей недолік ще гостріше став проявляти­ся з прискоренням формування світового ринку, формуванням фінансового капіталу, посиленням державного впливу на економіку та грошову сферу, витісненням золота зі сфери обігу його замінниками (грошовими знаками) та ін. Досить сказати, що за 60 років (1854—1914) економіка США пережила 15 глибоких спадів і піднесень, тобто в середньому один цикл за чотири роки. І кожен раз економіку чекали аналогічні зниження та підвищення рівня товарних цін. Такі коливання цін не могли бути спричинені ні змінами витрат виробництва товарів, ні змінами вартості золота як грошового товару, на яких базується товарна теорія грошей.

Адже завдяки науково-технічному прогресу продуктивність праці має стабільно зростати, а витрати виробництва — знижуватися. Не було об'єктивних причин, пов'язаних зі змінами у сфері виробництва, і для частого коливання вартості золота як грошового товару. Скоріше можна говорити про стабільне подорожчання золота під впливом погіршення умов золотовидобування та зростання попиту на золото як з боку промисловості, так і з боку суб'єктів грошового обігу. Тому з позицій товарної теорії грошей слід було чекати скоріше за все систематичного зниження цін, а вони постійно зростали, та ще й різко коливалися. Подолати цю суперечність можна було лише за межами товарної теорії грошей, зокрема відмовившись від трактування вартості грошей на базі трудової теорії.

Першим за розв'язання цього завдання взявся на початку XX ст. видатний український та російський учений зі світовим ім'ям М. І. Туган-Барановський.

Найбільшим вкладом Тугана-Барановського у світову монетарну теорію було наукове обґрунтування можливості існування як справжніх грошей неповноцінних паперових знаків та неминучості відмирання золотого монометалізму і переходу до зовсім нового грошового устрою — системи регульованих паперових грошей. Але принципово інша (нетоварна) форма грошей вимагала для себе і принципово іншого механізму формування своєї цінності, ніж той, який був загальновизнаним для вартості товарних грошей. У пошуках такого механізму Туган-Барановський ґрунтовно проаналізував товарну теорію вартості грошей, насамперед у трактуванні Т. Тука, розкрив її слабкі місця і довів неспроможність її дати відповідь на нові виклики з боку тогочасної економіки.

Передусім Туган-Барановський чітко розмежував природу грошей і звичайних товарів. Хоч він визнавав, що гроші за своїм походженням вийшли з товарного світу, але вони «за своєю внутрішньою природою ніяк не є товаром. Товар може стати грошима; але, функціонуючи в ролі грошей, він не функціонує в ролі товару — а якщо функціонує в ролі товару, то не функціонує в ролі грошей». Це положення дало йому можливість «вибити» опору з-під товарної теорії грошей взагалі і дійти висновку, що цінність товару і цінність грошей формуються по-різному: «цінність грошей управляється зовсім іншими чинниками, ніж цінність товарів, чому теорія цінності грошей не може бути одержана дедукцією із загальної теорії цінності товарів». А якраз методом такої дедукції Т. Тук виводив цінність грошей з цінності товарів.

Другим доведеним Туганом-Барановським теоретичним положенням, яке мало важливе значення для дослідження цінності грошей, було чітке розмежування понять трудової вартості та цінності. Якщо трудова вартість формується під впливом виробничих (трудових) витрат, то цінність — під впливом чинників граничної корисності. Товари — продукти виробничої діяльності — одночасно мають і вартість, і цінність. Блага, що не є такими продуктами, можуть мати тільки цінність. Щодо грошей, то повноцінні (товарні) гроші мають і вартість, і цінність, а паперові гроші можуть мати лише цінність.

Проте й цінність грошей, за Туганом-Барановським, не можна дедуктивно виводити з цінності звичайних товарів. Закон граничної корисності не впливає на гроші, тому що останні мають зовсім іншу корисність для людей, ніж звичайні товари. їх корисність полягає в здатності купувати певні блага (цінності), тому «...не цінність грошей є функцією їх корисності, а їх корисність є функцією їх цінності, яка завдяки цьому має бути пояснена якось інакше».

Цінність грошей Туган-Барановський справедливо пов'язував із загальним рівнем товарних цін, а не з індивідуальними цінами окремих товарів, ототожнював її з купівельною силою грошей. Разом з тим загальний рівень цін він не вважав механічним результатом складання індивідуальних цін окремих товарів, як це робив Т. Тук, а цілком самостійним явищем, що управляється іншими чинниками, ніж ціни окремих товарів.

Якщо індивідуальна цінність окремого товару формується під впливом двох чинників — виробничих витрат і граничної корисності, то загальний рівень цін — переважно під впливом загальних змін у відтворювальному процесі, або кон'юнктурних коливань. Завдяки цьому товарні цінності перебувають під активним впливом учасників ринку (продавців і покупців) і сприймаються як результат їх свідомих дій. Цінність же грошей сприймається учасниками ринку пасивно. Для них, у тому числі для держави, цінність грошей є явищем об'єктивно даним, незалежним від їхніх індивідуальних потреб, визначеним зовнішніми чинниками, що діють у сфері ринку. Тому цінність грошей формується не за законом граничної корисності, а за законом іншої теорії, яку Туган-Барановський назвав «кон'юнктурною».

У цих теоретичних висновках Тугана-Барановського надзвичайно важливе, у тому числі суто практичне, значення мало положення про об'єктивність цінності грошей, зокрема паперових, про недопустимість впливу на них окремих економічних суб'єктів, наприклад держави, які керуються власними міркуваннями і потребами, про необхідність ставлення до грошей як до цінності загальносуспільної. Ці висновки, по суті, заклали теоретичну базу для формування такого могутнього механізму державного регулювання економіки, як системи центральних банків з їх монетарною політикою, забезпечення їх економічної та правової незалежності. Без таких інституційних систем цінність паперових грошей перетворилась би у фікцію.

Попри те, що за життя Тугана-Барановського серед прихильників концепції золотих грошей, а отже — противників ідеї паперових грошей, були найвідоміші науковці світу, його концепція перебудови грошового устрою на принципово інших засадах не була відкинута, а послужила базою формування сучасної монетарної теорії зусиллями провідних теоретиків Заходу — Кейнса, Фрідмана, Самуельсона та інших.

Лише радянська економічна думка, скоріше за все з політичних міркувань, відкинула новаторські ідеї Тугана-Барановського і продовжувала досліджувати сутність та цінність грошей з позицій товарної теорії, догматично дотримуючись марксистського положення про золоту природу грошей і трудове походження їх вартості. Навіть після того, як в СРСР з кінця 20-х років минулого століття, тобто значно раніше, ніж на Заході, зв'язок паперових грошей з золотом був повністю розірваний, більшість науковців продовжувала розглядати радянські гроші як знаки золота в обігу, а держава до останнього часу фіксувала золотий вміст рубля, хоч він не мав ніякого практичного значення. Врешті-решт радянська монетарна теорія зайшла в повну безвихідь, особливо з проблем цінності грошей. І сьогодні наукова думка з теорії грошей у пострадянських країнах майже на століття відстала від монетарної теорії Заходу, хоч мала всі шанси бути в її авангарді.

9.3. Класична кількісна теорія грошей

Це теорія бере свій початок з XVI—XVII ст. і послужила методологічною основою всього подальшого розвитку прикладної монетарної теорії. Основні її принципи (постулати) протягом багатовікового розвитку економічної думки лише зазнавали деяких уточнень та поглиблень, залишаючись в основі своїй незмінними.

Вони легко проглядаються і в найскладніших сучасних монетарних концепціях. А це дає підстави стверджувати, що всі сучасні прикладні теорії грошей по суті своїй є кількісними.

Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обороті. Визначальною її ознакою є положення про те, що товарні ціни і цінність грошей визначаються змінами їх кількості: чим більше їх в обороті, тим ціни вищі, а цінність нижча, і навпаки. Впливаючи на ціни товарів і послуг, кількість грошей впливає і на всі інші економічні процеси: зростання номінального обсягу ВВП, національного доходу, платоспроможного попиту та ін.

Кількісна теорія грошей зародилася в XVI ст. У цей час в Європі відбувалося прискорене зростання загального рівня цін, відоме в економічній історії як революція цін, унаслідок якої середній рівень цін за період 1500—1600 рр. зріс приблизно в 3—5 разів. Виникла необхідність з'ясувати причини цього досить тривожного явища. Найбільш очевидною, такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося помітне збільшення припливу в Європу золота і срібла з Америки після відкриття цього континенту. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість грошей, а отже й товарні ціни, залежать від їх кількості в обороті. При цьому мова йшла про повноцінні гроші — золото й срібло, що суперечило традиціям товарної теорії грошей.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький економіст Ж. Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси де Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма чинниками, проте основним серед них є збільшення кількості золота й срібла. Інші економісти XVI—XVII ст., розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії, що обмежувався двома висхідними постулатами:

— постулатом причинності, за яким зростання товарних цін зумовлюється зростанням кількості грошей в обороті;

— постулатом пропорційності, за яким зростання товарних цін визначається зростанням маси грошей.

Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, що вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разі золота й срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж. Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли його прибічникам твердження, що нагромадження золота й срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їхню думку, справжнє багатство нації пов'язане не з мертвими запасами золота й срібла, як вважали меркантилісти, а зі створенням мануфактур, використанням у них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму та металістичної концепції грошей.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найчіткіше сформулював та поглибив англійський економіст Д. Юм. У нарисі «Про гроші» (1752) він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм «постулатом однорідності» Д. Юм дав поштовх до формування концепції «нейтральності грошей» у ринковій економіці та екзогенного, нав'язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу, які ввійшли до арсеналу сучасної монетарної теорії взагалі.

Своїм дослідженням кількісної теорії Д. Юм зробив важливий внесок також у розвиток наукового уявлення про цінність грошей. Він висунув і обґрунтував ідею про представницький характер цінності грошей, згідно з якою:

• гроші вступають в обіг без власної цінності, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної маси грошей на певну масу товарів;

• сформована в обігу цінність грошей визначається цінністю товарів, що реалізовані, і є суто умовною, а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим менша маса товарної цінності буде припадати на одну грошову одиницю.

Тут Д. Юм, по суті, примкнув до номіналістичної теорії грошей, надав їй більшої реальності, чим зміцнив теоретичну базу подальшого розвитку кількісної теорії.

Роль кількісного фактора визнавали не тільки представники номіналістичної теорії, а й багато з тих дослідників, які стояли на позиціях трудової теорії вартості. Зокрема, класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо, які заклали основи трудової теорії і зробили значний внесок в обґрунтування трудової вартості грошей, разом з тим, як і послідовний кількісник Д. Юм, бачили в грошах лише технічного посередника в обміні товарів, недооцінюючи такі важливі їх функції, як міра цінності та засіб нагромадження. Тому цілком логічно, що вони не відкидали й постулатів кількісної теорії грошей, поширюючи її і на повноцінні гроші.

Певну роль кількісний фактор відігравав і в теорії грошей К. Маркса. Він однозначно визнавав залежність товарних цін від кількості грошей при неповноцінних паперових грошах. Що стосується повноцінних грошей, то К. Маркс, слідом за Т. Туком, вважав, що в обороті їх може бути лише певна, об'єктивно зумовлена рівнем цін кількість.

Відстоюючи класичні постулати, представники кількісної теорії тривалий час (до початку XX ст.) не виявляли інтересу до розкриття глибинного механізму впливу грошей на ціни, а через них — на економіку взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційної зміни цін у разі зміни кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу і залишаючись у вузькому колі механічного зв'язку товарних цін і грошової маси. Питання про передавальний механізм впливу грошей на економіку ще не ставилося взагалі. Але якби воно було поставлене, то на базі накопичених знань його можна було б виразити лише поверховою залежністю:

М→Р,

де М — сума грошей, а Р — рівень ринкових цін.

Отже, вплив грошей на економіку обмежувався сферою обміну (зміною цін), а про більш глибоке його проникнення в реальну економіку питання не ставилося: поміж М і Р залишався своєрідний «чорний ящик».

Певний застій у розвитку кількісної теорії протягом другої половини XVIII—XIX ст. спровокували спроби ревізувати основні її принципи. Цьому сприяли також об'єктивні процеси, що відбувалися в грошовій сфері: зміцнення позицій золота як грошового товару, перехід до золотого монометалізму, посилення вимог капіталістичного ринку до стабільності грошей тощо. Рішучу спробу спростувати кількісну теорію грошей зробив Т. Тук. Він визнавав багатофакторний характер ціноутворення, але повністю заперечував залежність цін від кількості грошей. Навпаки, він вважав, що маса грошей в обороті залежить від рівня цін, тобто зміна цін є визначальним чинником зміни маси грошей. Проте Т. Тук допускав таку саму методологічну помилку, що й представники класичної кількісної теорії, — констатував лише зв'язок між цінами і масою грошей, але не розкривав механізму цього зв'язку. Більше того, поставивши на перше місце ціни, він ще далі відходив від пізнання механізму впливу грошей на економічні процеси.

Вклад І. Фішера в розвиток кількісної теорії грошей. Найвідомішим прибічником і захисником класичної кількісної теорії уже в XX ст. був американський економіст І. Фішер. Він повністю сприйняв класичні постулати цієї теорії і спробував математично довести їх справедливість. У своїй роботі «Купівельна сила грошей» він запропонував формулу «рівняння обміну»:

M V = P Q

де М— кількість грошей в обороті;

V— швидкість обігу грошей за певний період;

Р — середній рівень цін;

Q — фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період.

Справедливість цієї формули ні в кого не викликає сумніву, адже вона базується на товарообмінній операції, в якій сума грошового платежу завжди дорівнює грошовій оцінці проданого то­вару. А в сукупності цих операцій за певний період грошовий компонент (М • V) завжди буде відповідати товарному компоненту (Р • Q). Оскільки у рівнянні Фішера вся маса грошей (М) призначена для реалізації товарів і послуг (Р • Q), його концепція дістала назву «трансакційного варіанта».

З наведеної формули випливає, що Р = М • V/ Q, тобто рівень цін визначається трьома чинниками: масою грошей, швидкістю їх обігу та фізичним обсягом виробленого продукту, що певною мірою спростовувало постулати кількісної теорії. Проте І. Фішер такого спростування не зробив. Навпаки, він використав це рівняння, щоб довести, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від зміни кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їх обігу або кількість вироблених благ. Проте він не міг просто абстрагуватися від двох інших чинників, оскільки вони насправді змінюються. Тому І. Фішер припускає, що швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорційно до їх маси і тому тільки посилює кількісний фактор. Насправді така залежність швидкості від маси грошей має місце далеко на завжди. Що стосується обсягів виробництва, то Фішер вважав, що вони змінюються дуже повільно. Тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися, особливо на тривалих періодах.

Отже, Фішер повністю залишився на позиціях класичної кількісної теорії і справедливо вважається одним із найортодоксальніших її представників. Він найповніше за допомогою математичного апарату виразив сутність цієї теорії. Тим самим він підготував методологічну базу для науково достовірної критики кількісної теорії. Одним із перших у світовій монетарній теорії успішно виконав це завдання М. І. Туган-Барановський.

9.4. Кон'юнктурна теорія цінності грошей М. І. Тугана-Барановського

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося низкою об'єктивних обставин.

По-перше, це високий рівень розвитку державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, які спричинили активне втручання держав в економічне життя країн. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання, і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані на грошову сферу.

По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші фінансові інституції стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.

У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність і принципи функціонування грошового механізму.

Одним із перших, хто усвідомив цю невідповідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, що склалися на той час (товарну та кількісну), був М. І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці «Паперові гроші та метал», що була опублікована в 1916 р.

Крім товарної теорії вартості грошей М. І. Туган-Барановський багато уваги приділив також кількісній теорії. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише «вдало завершив роботу та дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній фор­мі».

Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань:

• її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і цінності грошей) у залежність тільки від одного чинника — кількості грошей, а решту чинників, навіть тих, що визначені в «рівнянні обміну», ігнорують, — хоч вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;

• ігнорування «некількісних» чинників впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні практично.

Подібна критика класичної кількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, вона підштовхнула Тугана-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у її розвиток, започаткувавши його неокласичний етап.

По-перше, він довів, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі чинники, зазначені в «рівнянні обміну»: кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.

По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:

1) через зміну суспільного попиту на товари;

2) через зміну дисконтного процента;

3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей чинник дістав назву інфляційних очікувань).

У першому випадку значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента, розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення виробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками, і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари, і ціни теж зростуть. Ці три чинники можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на ціни неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей. Отже, Туган-Барановський не задовольнився простою констатацією залежності цін від кількості грошей, а розкрив досить складний механізм реалізації цієї залежності. Тим самим він досить успішно «заглянув у чорний ящик», уперше виніс його вміст на обговорення наукової спільноти.

По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано, залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для перегляду постулату нейтральності грошей, для розкриття механізму їх впливу на економічне зростання.

По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом у заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у напрямі, зворотному відносно дії чинника кількості, нейтралізуючи його дію.

Усі ці ідеї Тугана-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, цінність яких буде планомірно підтримуватися державою, і з якої виросла сучасна монетарна теорія, передусім її кейнсіанський напрям.

Розірвавши вузьке коло прямолінійних, спрощених постулатів класичної кількісної теорії грошей, Туган-Барановський істотно розвинув її стосовно нових економічних умов. Проте свої погляди він назвав кон'юнктурною теорією грошей, мабуть, щоб відмежуватися від надто спрощеного варіанта кількісної теорії.

Сутність кон'юнктурної теорії Тугана-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже і цінність грошей, він пов'язує не з кількістю грошей, а з загальною кон'юнктурою товарного ринку. У фазі економічного піднесення загальний рівень цін зростає і цінність грошей знижується. А в фазі економічного спаду ціни знижуються і цінність грошей зростає. Ці коливання цін і цінності грошей в економічному циклі здійснюються, на думку Тугана-Барановського, незалежно від кількості грошей, тобто під впливом негрошових чинників.

Свою кон'юнктурну теорію Туган-Барановський вибудував на критиці класичної кількісної теорії як її альтернативу. І тут він повністю досяг поставленої цілі: після нього вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичного варіанта, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, кон'юнктурна теорія започаткувала новий — неокласичний — етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон'юнктурний фактор зміни цін і цінності грошей Тугана-Барановського — не що інше, як сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули «рівняння обміну» в процесі критичного розбору позиції І. Фішера. Зміна кон'юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку попиту і з боку пропозиції. З боку попиту — це кількість грошей, обсяг доходів та швидкість обігу грошей, а з боку пропозиції — це обсяг виробництва, рівень витрат на виробництво і рівень цін.

Отже, кількісний чинник у кон'юнктурній теорії грошей Тугана-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний багатьом іншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою мірою і на всі інші чинники: на швидкість обігу грошей, процентну ставку, інвестиції, обсяги виробництва тощо. Тому кон'юнктурна теорія грошей по суті своїй була кількісною, але вже на принципово іншому рівні, коли була усвідомлена не­пропорційна залежність цін і цінності грошей від зміни їх кількості. І цього не міг не розуміти Туган-Барановський, через що його ставлення до кількісної теорії взагалі було досить терпимим: «Кількісна теорія абстрактно цілком справедлива», — пише він в одному місці. В іншому місці уточнює своє розуміння дії кількісного чинника: «Товарні ціни визначаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношенням між попитом на гроші і кількістю їх в обороті». Це був істотний крок у бік поглиблення аналізу дії кількісного чинника, а не його заперечення. І зроблено це було в межах кон'юнктурної теорії грошей.

Уведення у сферу наукового дослідження попиту на гроші означало докорінну зміну спрямування самої кількісної теорії. Замість суто макроекономічного аналізу зв'язку «гроші—ціни» вона повернулася обличчям до мікроекономічних аспектів формування попиту на гроші, який поступово став її ключовим об'єктом.

Передавальний механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі кон'юнктурної теорії Тугана-Барановського можна подати у такому вигляді:

де М—кількість грошей,

К—кон'юнктура ринку,

Р — ціни.

Отже, в передавальному механізмі Тугана-Барановського замість «чорного ящика» з'явилися конкретні канали впливу зміни кількості грошей на ціни, а через них і на виробництво. У подальшому розвитку монетарної теорії жодний із них не був відкинутий, а лише додавалися нові.

9.5. Кембриджська версія

Одними з перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях), їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціни ді­стали назву «теорії касових залишків», або «кембриджської версії».

Подібно Фішеру, представники кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відміну від І. Фішера, їхній підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний і стосувався насамперед попиту на гроші. Кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивах нагромадження грошей в окремих економічних суб'єктів. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому економічні агенти зберігають гроші, від яких чинників залежить розмір попиту їх на гроші та ін.

Важливою відмінністю «кембриджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувалися суб'єктам господарювання із «залізною необхідністю» згори, з боку тих структур і чинників, які «вливали» гроші в оборот, а визначалися мотивами їх поведінки, їх власними рішеннями. Такими мотивами накопичення грошей вони вважали:

1) потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив);

2) потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив завбачливості).

У цьому полягав важливий внесок кембриджської школи в монетарну теорію взагалі:

• у сферу конкретно-прикладного аналізу були включені гроші не тільки як засіб обігу і платежу, а й як засіб нагромадження;

• у поняття кількості грошей стали включатися всі наявні гроші — як ті, що обслуговують потреби обігу, так і ті, що нагромаджуються; як готівкові, так і ті, що зберігаються на рахунках у кредитних установах;

• для кожної частини наявної маси грошей запропонована об'єктивна основа формування — відповідні мотиви економічних суб'єктів щодо створення запасів грошей;

• було розширено також поняття швидкості обігу грошей за рахунок визнання такими, що обертаються, і грошових нагромаджень, тільки з дуже малою швидкістю.

Нові підходи до вирішення проблем грошової теорії дали можливість сформулювати новий монетарний показник — коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб'єкти бажають тримати у грошовій (ліквідній) формі. За своїм змістом цей показник є протилежним показнику швидкості обігу грошей і визначається як k = 1/V. Він відомий також як «коефіцієнт Маршалла», що характеризує рівень монетизації економіки.

Залежність попиту на гроші від обсягу виробництва та рівня розвитку мотивів до формування касових залишків була виражена формулою, що дістала назву «кембриджського рівняння»:

Md = k P Y

де Md — попит на гроші;

k — коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб'єкти зберігають у ліквідній формі (коефіцієнт Маршалла);

Р — середній рівень цін;

Y — обсяг виробництва у натуральному виразі.

За зовнішніми ознаками формула «кембриджського рівняння» нагадує формулу «рівняння обміну» І. Фішера. Адже якщо коефіцієнт к замінити на 1/V і перенести показник V у ліву частину рівняння, то ці формули виявляються подібними. Проте по суті вони істотно різняться, бо у них різні показники М: у першій формулі (І. Фішера) — це кількість грошей, що фактично обслуговує потреби товарного обігу, а в другій — це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно не збігаються і показники k і 1/ V цих формул, оскільки коефіцієнт k у «кембриджському рівнянні» визначається по всьому запасу грошей, а показники 1/ V у формулі «рівняння обміну» — по запасу грошей, що обслуговує потреби обігу (трансакційному запасу). Тому залежність цін від кількості грошей у «кембриджському рівнянні» ускладнена значно більше, ніж у «рівнянні обміну», а отже, «кембриджська версія» віддалена від класичної кількісної теорії грошей значно далі, ніж «трансакційна» версія І. Фішера. Її автори справді вийшли за вузькі межі класичних постулатів кількісної теорії і відкрили шлях до дослідження об'єктивних процесів, що формують попит на гроші, значно посиливши наукову складову кількісної теорії.

9.6. Внесок Дж. М. Кейнса у розвиток теорії грошей

Теорія грошей посідає чільне місце в науковій спадщині одного з найвідоміших економістів XX ст. Дж. М. Кейнса. їй він посвятив цілий ряд праць, зокрема «Трактат про грошову реформу» (1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Оцінюючи в цілому внесок Кейнса у розвиток теорії грошей, слід зробити такі два зауваження:

1. У своїх дослідженнях Кейнс не зачіпав кардинальних питань абстрактної теорії грошей — їх сутності та вартості. У цих питаннях він повністю залишився на традиційних для кількісників позиціях, називаючи гроші витвором держави, а вартість їх визначав як результат співвідношення маси грошей і маси товарі рів в обороті, тобто з позицій кількісної теорії. Кейнс також неодноразово підкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни зміна кількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо пропорційним.

2. Головним спрямуванням дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей у відтворювальному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувався методології прикладної теорії грошей, за якою головним об'єктом наукових досліджень повинні бути прикладні аспекти впливу грошей на економічне зростання.

Аналізуючи економічні кризи, які періодично потрясали світову економіку протягом 50-ти останніх років, Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що в нових умовах ринковий механізм суспільного відтворення неспроможний самостійно, на засадах саморегулювання забезпечити достатню ринкову рівновагу і рівномірність економічного розвитку. Тому виникла об'єктивна необхідність доповнити цей механізм державним регулюванням економіки.

Дж. М. Кейнс остаточно відкинув постулати класичної теорії, що «гроші не мають значення» у відтворювальному процесі, що це лише другорядний технічний інструмент, і доводив протилежне: гроші мають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки.

Вони активно впливають на мотиви поведінки економічних суб'єктів, на їх господарські рішення і тому є джерелом стимулювання підприємницької активності і розвитку виробництва. Тим самим він відкинув «класичну дихотомію», що створила глибокий розрив між сферою реальної економіки і грошовою сферою. Головним каналом зв'язку між цими сферами Кейнс визнав норму процента, яка зазнає впливу сил грошового ринку (попиту і пропозиції) й одночасно сама впливає на прийняття рішень про майбутні інвестиції.

З цих двох кейнсіанських положень випливало третє — про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як інструмента впливу на економіку, про Щ проведення дійової монетарної політики з метою згладжування коливань економічного циклу та впливу на економічний розвиток взагалі. Отож, він створив закінчену концепцію «керованих грошей», що базувалася на широкому державному регулюванні пропозиції грошей і була спрямована на забезпечення стимулювання ефективного попиту. Гроші стали об'єктом державного регулювання й одночасно інструментом державного втручання в економічні процеси через механізм монетарної політики.

Кейнс змістив центр аналізу ролі грошей в економіці з довгострокових часових інтервалів, як це робили представники класичної школи, на короткострокові, тому що тільки на цих інтервалах можна було з'ясувати механізм економічного циклу та вияснити зв'язок грошей з його розвитком. Це був новий підхід, який дав можливість Кейнсу зробити принципово нові висновки.

Зокрема, він довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не тільки через ціни, а й з допомогою інших інструментів, передусім норми процента. Цього висновку він дійшов у результаті поглибленого дослідження «теорії касових залишків», сформованої кембриджською школою. Кейнс глибоко вивчив роль процента в динаміці реальної економіки, насамперед через зв'язок «процент — інвестиції». Зміна норми процента безпосередньо впливає на інвестиційну активність економічних суб'єктів: при підвищенні процента, вона знижується, а при зниженні — підвищується. Динаміка ж інвестицій безпосередньо впливає на зміну інвестиційного попиту, зайнятості, масштабів виробництва, темпів економічного зростання.

У традиціях кембриджської школи Дж. М. Кейнс велику увагу приділив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, завбачності та спекулятивний. Перші два пов'язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу. Тому він об'єднав їх під загальною назвою «трансакційний попит», який залежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесена Кейнсом, — виокремлення третього елемента попиту на гроші — попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов'язав його з динамікою ціни на фінансові активи, зокрема облігації, тобто з процентом. Головним чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші, Кейнс вважав норму процента. Тому сукупний попит на гроші (M) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М₁), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією процента (М₂):

М=М₁ + М ₂ = L₁(у) + L₂(i),

де L₁(у) — функція доходу;

L₂(i) — функція процента.

Ланцюг причинно-наслідкових зв'язків у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції (маси грошей) зумовлює зміну рівня процентної ставки, що, у свою чергу, веде до зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект — до зміни обсягів ВВП. У зв'язку з цим передавальний механізм впливу грошей на реа­льну економіку, що випливає з кейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою:

М → Пр → І → Пз → ВВП,

де М — маса грошей,

Пр — ставка процента,

І — попит на інвестиції,

Пз — загальний обсяг платоспроможного попиту,

ВВП — обсяг ВВП.

Отже, ця формула має спрощений вигляд порівняно з формулою передавального механізму Тугана-Барановського, оскільки не враховує таких чинників, як прямий вплив зміни пропозиції грошей на споживчий попит та інфляційні очікування.

Уведення в передавальний механізм процента та інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв'язку між масою грошей і цінами, зробило його не таким жорстким, що сприяло розширенню меж збільшення пропозиції грошей без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсу захищати переваги «слабкої» валюти перед «твердою», допустимість помірної інфляції, доцільність політики «дешевих грошей». Він вважав помірну інфляцію цілком виправданою платою за активізацію кон'юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту з метою сприяння зайнятості та економічного зростання.

Разом з тим Кейнс не виключав можливості руйнівної інфляції при надмірному зростанні пропозиції грошей. Нарощування її може досягти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка потрапляє в так звану ліквідну пастку, коли економічні суб'єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи. У цих умовах перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв'язку між грошима і виробництвом, що проявляється в розбалансованості ринків, зростанні цін. У цьому Кейнс убачав слабкість монетарного регулятора економіки.

Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного регулювання. Він вважав, що з допомогою регулювання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дійово впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику.

Проте слід зауважити, що надто вільне дефіцитне фінансування з державного бюджету призводить до такого самого надмірного зростання попиту та руйнівної інфляції, як і тривале проведення монетарної політики «дешевих грошей». Тому проблема полягає не у виборі шляху «накачування» платоспроможного попиту — монетарного чи фіскально-бюджетного, а у визнанні ефективного попиту вирішальною ланкою відтворювального процесу і в абсолютизації його ролі в цьому процесі. Реалізація такого підходу протягом тривалого часу неминуче призведе до інфляції незалежно від обраного шляху «накачування» ефективного попиту. Це положення наочно проявилось у реальній дійсності країн, що управляли своєю економікою згідно з рекомендаціями Дж. М. Кейнса в 60—70 роки XX ст.

9.7. Сучасний монетаризм та внесок М. Фрідмана у його формування

Сучасний монетаризм як один із напрямів економічної думки виник у 60-х роках XX ст. у зв'язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилося за провину економічній політиці, що проводилася за кейнсіанськими рецептами. Кейнсіанство сформувалося на межі 20-30-х років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття. А для цього вважалися придатними будь-які способи «накачування» державою ефективного попиту як через фіскально-бюджетну, так і монетарну політику.

Сучасний монетаризм сформувався в 60-70 - ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи, які дали б можливість тримати під контролем інфляційні процеси.

Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою (неокласичною) кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з них те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принципово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була методологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безперечно, сприяло їх взаємному збагаченню і зближенню.

Вважається, що формування сучасного монетаризму було започатковано виходом у світ наукових праць представників «чиказької школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в галузі кількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868—1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963).

Усупереч базовому положенню кейнсіанської теорії, що ринкова економіка внутрішньо не збалансована і її механізм не здатний до саморегулювання, монетаристи дотримуються прямо протилежного погляду — вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді. Тому якщо в реальній економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це результат дії саме таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868—1960» М. Фрідман та А. Шварц довели, що світова економічна криза 1929—1933 рр., що розпочалася в США, була спровокована помилковою монетарною політикою ФРС, що призвела до надмірного скорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.

Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки, що означало відродження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектору реальної економіки.

Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то остання має бути ключовим об'єктом державного регулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, аби максимально виключити пряме втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі. Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх дослідженнях на монетарній політиці.

Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, довів, що обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв'язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою їх нормою процента, які визнаються кейнсіанцями вирішальними чинниками впливу на економіку. Коливання ВВП, а значить і цін, протягом 100 років чітко, тільки з деяким відставанням, слідували за змінами пропозиції грошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво.

Як послідовні прихильники кількісної теорії, монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу «рівняння обміну» І. Фішера: М V=Р Q. Різниця лише в тому, що І. Фішер робить наголос на вплив грошового чинника (кількості грошей) на ціни, а монетаристи — на вплив цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця відмінність не заперечує принципової тотожності їхніх позицій щодо центрального положення кількісної теорії — про вплив кількості грошей на ціни. Адже величина РQ — це фактично обсяг номінального валового внутрішнього продукту.

Досить близькою до кількісної теорії є й позиція монетаристів щодо швидкості обігу грошей та її впливу на економічні процеси. Вони стверджують, що величина V стабільна на коротких часових інтервалах, а змінюється лише на довгих, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися. Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чинника V при визначенні впливу М на рівень цін на всіх часових інтервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представниками класичної кількісної теорії.

Поставивши в центр свого дослідження кількісний фактор (М), монетаристи змушені були повертатися до класичного передавального механізму, звівши його до формули: М — Пс — Ц, тобто зміна кількості грошей (М) впливає на сукупний попит (Пс) і через нього на ціни (Ц). Цей механізм видається досить ефективним, оскільки тривалість передавального процесу є короткою і результативність впливу на ціни досить висока. Це дає можливість оперативно регулювати через пропозицію грошей збалансо­ваність попиту і пропозиції на ринку.

Проте такий передавальний механізм має й істотний недолік — він обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері обміну і зовсім не зачіпає сфери виробництва, яка залишається в ньому «чорним ящиком». М. Фрідман спробував пояснити той механізм, що скритий у «чорному ящику», через портфель активів, якими володіють усі економічні суб'єкти. Усі власники таких портфелів звикають до певної структури цих активів, зокрема до співвідношення грошових запасів і запасів інших активів (фінансових і нефінансових). І якщо пропозиція грошей (М) зростає, звична структура активів порушується, і щоб її відновити, економічні суб'єкти будуть більше купувати інших активів, у тому числі матеріальних, що підвищить попит на товарних і фінансових ринках і стимулюватиме розширення виробництва.

Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку, монетаристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції грошей (М), у їхньому трактуванні, само по собі приводить до зростання платоспроможного попиту, що тягне за собою розширення номінального ВВП, Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального ВВП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.

Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися «накачувати» ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати помірне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічних темпів зростання ВВП, що склалися, та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом приріст маси грошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву «рівняння Фрідмана»:

DМ= DР + D¡,

де DМ — середньорічний темп приросту маси грошей, % за тривалий період;

DР — середньорічний темп очікуваної інфляції, %;

D¡— середньорічний темп приросту номінального ВВП, %.

Розраховані М. Фрідманом на підставі цього правила темпи стабільного зростання М для США в той період коливалися в межах 3—5 % на рік. Якби центральний банк США утримував пропозицію грошей протягом тривалого часу в цих межах, то середній рівень цін залишався б незмінним. У разі перевищення цих меж у країні може розпочатися інфляція, а при більш низьких темпах — дефляція, яка може спричинити зниження темпів економічного зростання.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації — в економічній практиці. Його притягальна сила полягає:

• у введенні жорсткого правила поведінки для держави в грошовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;

• у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) — для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошової сфери;

• у надто простому способі визначення винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів — ним є орган, який допустив надмірне зростання або надмірне скорочення пропози­ції грошей;

• у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, пропозиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні та інші умови для розвитку.

Разом з тим ідеї сучасного монетаризму не залишилися застиглими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни економічної ситуації в країнах Заходу посилювали прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення грошової теорії. Тому авторитет монетаризму у його чистому вигляді останнім часом істотно знизився.

9.8. Сучасний кейнсіансько-неокласичний синтез

З позицій історичного розвитку економічної теорії сучасний монетаризм спіткала та ж сама доля, що й кейнсіанство: після стрімкого злету розпочався період критичної оцінки, розчарування та спроб удосконалення. Це можна пояснити тим, що поява сучасного монетаризму у його крайньому прояві (ідея «чиказької школи») була спробою дати відповідь лише на одну локальну проблему економічного розвитку — знайти вихід з інфляційного тупика, в якому опинилася капіталістична економіка в 60-70-ті роки, подібно до того як кейнсіанство шукало відповідь теж на одну локальну проблему, але пов'язану з подоланням безробіття та економічного спаду, перед якою опинилося капіталістичне суспільство на межі 20-30-х років минулого століття.

Для Кейнса і його школи боротьба з інфляцією не була актуальною, найбільше їх цікавила проблема безробіття, і вони навіть радили використовувати інфляцію для вирішення цієї проблеми. Для Фрідмана і його школи так само не дуже актуальною була проблема боротьби з безробіттям. їх особливо турбувала інфляція, і вони для її подолання радили жорстко обмежити пропозицію грошей темпами зростання ВВП, заспокоюючи суспільство, що ринковий механізм сам відрегулює економічну рівновагу.

Коли економіка західного світу в 70-80-ті роки вийшла на пряму поступового рівномірного зростання за відсутності високої інфляції, виявилося, що актуальні для кейнсіанців і монетаристів локальні проблеми не просто зникли, а трансформувалися в хро­нічні та одночасні. Інфляція та безробіття постійно «жевріють» у ринковій економіці, загрожуючи підірвати її механізм то в одному, то в іншому напрямі, а то й в обох зразу. Щоб запобігти таким загрозам, ринкову економіку в нових умовах потрібно «лікувати комплексно» — від можливості сплеску як інфляції, так і безробіття та стагнації. Ні кейнсіанські, ні монетаристські рецепти в їх чистому вигляді для цього не годилися, що й визначило процес взаємопроникнення цих ідей, формування кейнсіансько-неокласичного синтезу як нового етапу в розвитку прикладної теорії грошей.

Дата добавления: 2015-09-29