Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з україною

Тема 16

МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ ТА ФОРМИ ЇХ СПІВРОБІТНИЦТВА З УКРАЇНОЮ

1. Інтеграційні процеси та створення міжнародних валютно-кредитних установ

2. Міжнародний валютний фонд і його діяльність в Україні

3. Світовий банк

4. Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інституції

5. Європейський банк реконструкції та розвитку

6. Банк міжнародних розрахунків

16.1. Інтеграційні процеси та створення

міжнародних валютно-кредитних установ

Однією з найважливіших рис, що характеризує загальний світовий економічний ринок, є інтернаціоналізація міжгосподарських зв'язків. Вона зародилася ще за часів розвитку рин­кової економіки та здійснювалася переважно у сфері виробництва. Наслідком її стало зростання економічної взаємозалежності господарських механізмів країн. Подальший розвиток світової економіки супроводжувався ускладненням міждержавних господарських зв'язків, поглибленням міжнародного поділу праці та формуванням світового господарства. При цьому поряд з обміном товарів важливими елементами міжнародних економічних відносин ставали експорт капіталу, масова міграція робочої сили.

Після Другої світової війни конкретним проявом інтернаціоналізації стало взаємне проникнення та взаємозв'язок економік різних країн і розвиток економічної інтеграції. У літературі досі немає єдиного підходу до визначення цього поняття. Як правило, під інтеграцією розуміють процеси економічного співробітництва країн, спрямовані на поглиблення поділу праці, досягнення на цій основі економічного зближення країн-учасниць, оптимізацію їх взаємних економічних структур з метою створення єдиного господарського механізму.

До системи світогосподарських зв'язків через економічну інтеграцію були втягнуті всі країни та території. У цілому тенденція до інтеграції є прогресивною, оскільки участь у світовому поділі праці відкриває перед країнами можливість використати його переваги для свого економічного зростання. Альтернативою цій тенденції є посилення економічної автаркії, що може призвести до консервації економічної відсталості від країн світу.

Важливою складовою зазначених процесів є валютна інтеграція як найвищий ступінь економічної інтеграції. Конкретним проявом її є створення валютного союзу з єдиною валютою. Цьому рівню інтеграції має передувати великий шлях від зони вільної торгівлі та митного союзу до створення єдиного ринку та надійних банківських і фінансових систем. Саме цей напрям інтеграції став у післявоєнний період провідним, але й найбільш складним. Головна проблема полягає в необхідності забезпечити баланс інтересів окремих держав та груп держав, що, до речі, гостро проявилося при обговоренні проекту Конституції ЄС.

Формуючи валютний союз, держави передають традиційні інструменти регулювання економічних циклів, грошово-кредитної та валютної сфер до наднаціонального рівня. Ефективність такого передання залежить від спільності економічних тенденцій у цих країнах. Якщо їх економічний розвиток синхронізований, для регулювання потрібні однакові дії та інструменти. У разі асинхронізації циклів потрібні різні, іноді протилежні дії. В цьому випадку втрати від входження країни до такого союзу можуть суттєво перевищувати переваги. Найбільшу небезпеку для валютного союзу становить саме асинхронізація економічних циклів, яка може стати на заваді здійснення єдиної грошово-кредитної політики та призвести до втрати переваг уведення єдиної валюти.

Одночасно з позитивним впливом економічної, у тому числі валютної, інтеграції на світогосподарський розвиток (активізація обміну товарами, послугами, інвестиціями, інноваціями у сфері технологій і менеджменту) посилюється нерівномірність економічних взаємовідносин, багатократно зростає руйнівний потенціал фінансових криз. Це безпосередньо пов'язано з появою за умови тісної взаємозалежності між країнами можливості перенесення інфляції, циклічних криз та потрясінь у грошово-кредитній, валютно-фінансовій, збутовій та інших сферах, що виникли в одних країнах, до інших.

Зростаючі за обсягами потоки міжнародного фінансового капіталу, швидкість та непрогнозованість їх переміщення в умовах взаємозалежності економік країн значно посилюють фінансову конкуренцію між країнами та легко створюють умови до дестабілізації економіки не тільки окремої країни, а й усього регіону в цілому. При цьому посилюється вразливість національних економік, особливо середньо- і слаборозвинутих країн. Міжнародні фінансові потрясіння останніх років (Азійсько-Тихоокеанська криза 1998 р., події в Росії, Україні та інших країнах), що мали місце останнім часом на планеті, безпосередньо були пов'язані саме із різкими змінами руху фінансових капіталів.

З метою запобігти можливим негативним наслідкам зростаючого взаємозв'язку країн у процесі еволюції системи регулювання міжнародних економічних відносин виникла потреба у формуванні наднаціональних міжнародних управлінських структур, у тому числі міжнародних і регіональних валютно-кредитних установ на базі багатосторонніх угод між державами.

Першими з таких установ у липні 1944 р. на Бреттон-Вудській міжнародній валютній конференції були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк. Згодом стали формуватися міжнародні установи регіонального характеру — регіональні банки розвитку тощо. Перед цими установами були поставлені надзвичайно важливі завдання — допомогти окремим країнам стабілізувати національну економіку та, що надзвичайно важли­во, збалансувати інтереси різних за рівнем розвитку країн (регіонів) світу, забезпечити еквівалентність міжнародного обміну, стабільне економічне зростання взагалі.

Фактично на них покладені функції регулювання міжнародних валютних відносин. Зрозуміло, що навіть ці установи не мають універсальних рецептів запобігання фінансовим кризам, але вони мають потенційну можливість підвищити прозорість світових фінансових ринків задля створення умов для прогнозованості руху фінансового капіталу, підвищення стабільності світової валютної системи.

Протягом більш ніж піввікового існування Світовий банк та МВФ виявили гнучкість і високу пристосовуваність до мінливих умов розвитку міжнародних валютних відносин. МВФ створив сприятливі можливості для післявоєнного зростання й збалансованості міжнародної торгівлі, поліпшення економічних умов господарювання в окремих країнах та стабілізації світового господарства в цілому. Загострення у 80-ті роки проблеми заборгованості країн, що розвиваються, перехід до ринку та інтеграція у світову економіку постсоціалістичних країн сприяли подальшому посиленню ролі цих установ.

Сучасною тенденцією розвитку світової економіки є глобалізація, яка зводиться до відкритості країн, лібералізації національних режимів торгівлі та руху капіталів, формування глобального фінансового ринку та всесвітньої інформаційної мережі. Глобалізація — сучасний етап інтернаціоналізації господарського життя. Новітні технології створили своєрідні наднаціональні мости, завдяки яким інформація перетинає на своєму шляху фізичні перепони та державні кордони.

Фінансова глобалізація може розглядатися як одна з найважливіших складових процесу глобалізації економіки. Вона означає уніфікацію світових стандартів фінансових та банківських продуктів, поширює диверсифікацію банківських послуг та стабілізує ціни на них; веде до підвищення ліквідності банківського капіталу і, як наслідок, до удосконалення управління ризиками, створює нові можливості для підвищення ефективності розміщення капіталу.

Разом з цим фінансова глобалізація призводить до ще більшого ускладнення мереж взаємодії, підвищується анонімність руху фінансових потоків, посилюється міжнародна ланцюгова реакція, взаємозалежність економік, зростають масштаби комплексного системного ризику.

В умовах глобалізації національні та всесвітні економічні відносини починають мінятися місцями. Раніше провідними були національні відносини, а в останні десятиріччя глобальні процеси поступово виходять на домінуючі позиції. У світі нині склалася система спільних фінансів, що, у свою чергу, складається із фінансових систем країн.

Транснаціональні компанії (ТНК), транснаціональні банки (ТНБ) і міжнародні інвестиційні фонди діють поза межами цієї системи, вони інтернаціональні за своєю сутністю. їх діяльність закономірно зменшує для них значення національних економік та переміщує центр ваги їх стратегій з національного на наднаціональний рівень. Глобалізація призводить до розмивання та знецінення регулятивних функцій держави. Держава змушена враховувати поведінку та економічні інтереси впливових недержавних суб'єктів зовнішньоекономічних відносин — ТНК, ТНБ, міжнародних інвестиційних фондів, які своїми діями можуть повністю змінити очікувані наслідки економічної політики держави та дестабілізувати світову економіку. Отже, іноді може виникати конфлікт інтересів трьох сторін: національних інтересів країни, з одного боку, вимог до економічної політики країни-позичальника з боку міжнародних валютно-кредитних установ, з іншого боку, а також урахування економічних інтересів ТНК, ТНБ, міжнародних інвестиційних фондів тощо. Не завжди цей конфлікт вирішується на користь національних інтересів країни-позичальника.

Тому нині існує нагальна необхідність формування більш дієвого механізму, за допомогою якого міжнародні та регіональні валютно-кредитні установи в нових умовах фінансової глобалізації зможуть реально виконувати свої функції виходячи насамперед з національних інтересів країн-позичальників та підвищувати ефективність свого впливу на світову економіку.

Вступ України на шлях незалежності, формування ринкової господарської системи зумовлюють активну участь країни в міжнародних економічних відносинах з метою подальшої інтеграції в систему світового господарству Успішне розв'язання цього завдання вимагає тісного співробітництва України зі світовими та регіональними валютно-кредитними організаціями. Це співробітництво є особливо важливим для України у нинішній період її розвитку, коли гостро стоїть проблема прискорення економічного зростання та глибоких структурних перетворень. Завдяки членству в цих організаціях Україна може отримати досить значні кредитні ресурси для структурної перебудови економіки, стабілізації валюти, залучення іноземних інвестицій та, зрештою, повноцінної участі країни у світогосподарських процесах.

16.2. Міжнародний валютний фонд і його діяльність в Україні

Міжнародний валютний фонд — це валютно-фінансова організація міжурядового співробітництва. Його політика та діяльність регулюються статутом, який має назву Статті угоди МВФ. Специфіка Фонду порівняно з іншими міжурядовими організаціями полягає у тому, що у своїй діяльності він об'єднує функції регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин. Ці функції випливають з основних цілей МВФ, які закріплені у Статті 1 угоди МВФ:

• сприяти міжнародному співробітництву у валютній сфері через постійно діючу установу, що створює механізм для консультацій та співробітництва з міжнародних валютно-фінансових проблем;

• сприяти розширенню та збалансованому зростанню міжнародної торгівлі і тим самим досягненню і підтриманню високого рівня зайнятості та реальних доходів і розвитку продуктивних ресурсів усіх держав-членів як першочерговим завданням економіки;

• підтримувати стабільний та упорядкований валютний режим держав-членів, а також запобігати конкурентному знеціненню валют;

• надавати допомогу у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями між державами-членами, а також в усуненні валютних обмежень, які гальмують розвиток світової торгівлі;

• зміцнювати впевненість держав-членів через тимчасове надання в їх розпорядження за відповідних гарантій загальних ресурсів Фонду і в такий спосіб уможливлювати коригування диспропорцій у їхніх платіжних балансах без застосування заходів, що завдають шкоди національному та міжнародному розвитку;

• відповідно до наведеного вище скорочувати тривалість та зменшувати масштаби нерівноваги у зовнішніх платіжних балансах держав-членів.

При наданні кредитів МВФ ставить перед країнами-боржниками деякі політичні та економічні умови, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається принципом обумовленості. Як правило, вказані програми охоплюють заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової, кредитно-грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних кредитних та валютно-розрахункових відносин. Вони пов'язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового про­цента, зміною валютного курсу та ін.

Кожна країна-учасниця, вступаючи у Фонд, робить відповідний внесок, який визначається встановленою квотою. Розмір такої квоти, що переглядається з періодичністю у п'ять років, розраховується на основі оцінки економічного потенціалу окремих країн у світовому господарстві. Відносно розміру квот визначається «вага» голосу кожної країни в керівництві Фондом та обсяг її можливих позик. При вступі України до МВФ її квота на кінець 1992 р. становила 0,7%. Відповідно до цієї квоти вступний внесок для України було визначено у розмірі 911 млн. дол. США. З цієї суми лише 22,7% виплачується у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а решта — у національній грошовій одиниці. Ураховуючи гостру нестачу ВКВ, Україна скористалася так званим Фондом позичання при МВФ для країн-членів. що зазнають фінансових труднощів. Необхідний внесок було оформлено як борг, під який Україні надано безпроцентний і безстроковий кредит, що погашається у міру можливості.

Рішенням Ради керуючих МВФ від 22 січня 1999 р. передбачене зростання сумарного капіталу МВФ до 210 943,0 млн. СПЗ проти 145 321,0 млн. СПЗ. Унаслідок цього квота України в МВФ зросла з 997,3 млн. СПЗ до 1372,0 млн., що дає змогу помітно розширити обсяг ЇЇ можливих позик у МВФ. Кожна держава дістає 250 голосів незалежно від розмірів її квоти плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ квоти. Рішення приймаються більшістю голосів, а з деяких питань — більшістю у 70 % або 85 %. Таким чином, величина квоти визначає можливості країни впливати на політику МВФ.

Ставши членом МВФ, Україна водночас увійшла до структури Світового банку. їй виділено квоту в 10 678 акцій на загальну суму 1,3 млрд. дол. США. Валютну готівку за членство України в банку на суму 7,9 млн. дол. США внесли Нідерланди, що є країною-опікуном нашої держави у цій банківській структурі. На початку своєї діяльності, в кінці 1940-х років, практично не було розвинутої системи міжнародних фінансових приватних ри­нків. Тому МВФ був джерелом коштів як для розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються. Протягом останніх 40—50 років одним з найцікавіших аспектів економічного розвитку у світі стала дуже швидка інтернаціоналізація приватного фінансового ринку. І сьогодні більшість розвинутих країн не потребують фінансових ресурсів Фонду, бо вони мають вільний доступ до приватних фінансових ринків. Тому МВФ від фінансування всіх країн-членів переключився на підтримку країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до приватних фінансових ринків. Відбулась переорієнтація МВФ від статусу, так би мовити, міжнародного банкіра до організації, що сприяє економічному розвитку країн, які самі не в змозі вийти на фінансові ринки і потребують офіційної підтримки Фонду.

За час існування МВФ значно еволюціонувала обумовленість програм, особливо з початку 1980-х років. Якщо до 1980-х років структурні умови практично не застосовувалися, то з 1990-х майже всі програми МВФ включають елементи структурної обумовленості. Це іноді викликає занепокоєння з боку національних урядів щодо перевищення МВФ своїх повноважень, коли він прямо використовує свої фінансові важелі, обмежуючи масштаби прийняття рішень на національному рівні. Більше того, занадто переобтяжена обумовленість може викликати внутрішню опози­цію в урядах країн-реципієнтів.

У рамках такої еволюції можна зрозуміти відносини МВФ і з Україною. По-перше, Україна як держава поки що фактично має обмежений доступ на міжнародні фінансові ринки. Зовнішнє фінансування вона може отримати переважно з офіційних джерел. А головне офіційне джерело — це МВФ. І навіть можливе однобічне фінансування з боку таких країн, як США, Японія, як правило, пов'язане з домовленостями з Фондом. По-друге, політика Фонду, яка проводиться в Україні і пов'язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію соціально-економічної ситуації в Україні.

Фінансові ресурси МВФ спрямовуються для надання допомоги країнам-членам, які намагаються подолати проблеми платіжного балансу, а також для сприяння у пом'якшенні наслідків реалізації стабілізаційних програм. МВФ надає фінансування як зі своїх загальних ресурсів, так і в межах механізмів пільгового фінансування, управління якими здійснюється окремо. Держави-члени, які користуються загальними ресурсами МВФ, «купують» (тобто позичають) валюту інших держав-членів або СПЗ в обмін на еквівалентну суму у своїй власній валюті. МВФ стягує плату за такі позики та вимагає, щоб держави-члени в межах визначеного терміну «викупили» свою валюту у МВФ (тобто погасили заборгованість), використовуючи для цього валюту інших держав-членів або СПЗ. Пільгове фінансування надається у вигляді кредитів під низькі проценти.

Відносини МВФ з країнами колишнього СРСР, у тому числі з Україною, будуються відповідно до трьох типів програм. Програму першого типу створено спеціально для цих країн та країн Східної Європи. Вона є своєрідною підготовчою програмою, відносно простою у своїх вимогах. Виконання такої програми не потребує складного інвестиційного апарату в країні. Це первісна програма — програма системної трансформації економіки (Systemic Transformation Fasility — STF), реалізація якої дає змогу країні і Фонду співпрацювати.

Наступний крок — це досить стандартна програма, яка має назву «стенд-бай» (Stand-by). Це програма короткострокового фінансування; як правило, вона триває від 12 до 13 місяців і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізації.

Після реалізації цієї програми країна може укласти з МВФ угоду про програму розширеного фінансування (Extanded Fund Facility — EFF). Вона розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою «стенд-бай». Одночасно значно більше уваги приділяється структурним змінам в економіці, тим елементам, які становлять базу (основу) подальшого економічного зростання.

Відзначимо, що з жовтня 1994 р., коли Україна отримала перший транш кредиту Міжнародного валютного фонду, по жовтень 1996 р. до Національного банку України надійшло кредитів від МВФ на загальну суму 2075 млн. дол. США (кредит STF, перший«стенд-бай» та 6 траншів другого «стенд-бай»). Загальний розмір очікуваних надходжень від МВФ за цими двома програмами становив 1573,3 млн. СДР.

У вересні 1998 р. з МВФ було узгоджено надання Україні позички в межах Програми розширеного фінансування («ЕБР») на підтримку широкомасштабної макроекономічної та структурної стабілізації на період 1998—2001 рр. на загальну суму 2,3 млрд. дол. США, з яких протягом 1998 р. отримано 345 млн. дол. США. Крім того, у 1998 р. отримано 51 млн. дол. США в межах кредиту «стенд-бай», на фінансування програми макроекономічної стабілізації та структурних перетворень, реалізацію якої розпочато в 1997 р.

Розпорядником фінансових ресурсів, наданих МВФ, є НБУ. Отримання цих ресурсів обумовлено виконанням українською стороною погоджених з МВФ критеріїв ефективності, таких як рівень чистих міжнародних резервів НБУ, монетарні показники та дефіцит консолідованого бюджету тощо.

Фінансові ресурси МВФ надаються Україні на досить пільгових умовах: строк сплати 3—5 років, початок оплати — через три роки, процентні ставки за кредит — від 5,75 % до 6,29 %. На 30 червня 2005 р. державний борг України перед МВФ становив 1,3 млрд. дол. США, або 12 % усього довгострокового зовнішнього державного боргу України.

Кредити, що залучаються від МВФ, використовуються для підтримання курсу національної валюти та для фінансування дефіциту платіжного балансу України і покликані пом'якшити економічні труднощі у процесі проведення економічних реформ, які дають змогу забезпечити у перспективі економічне зростання в країні. Без проведення програми економічних перетворень фінансова підтримка з офіційних джерел не має сенсу, бо в цьому разі позичкові кошти використовуватимуться на фінансування лише поточних проблем платіжного балансу, які без реформування економіки знову нагромаджуватимуться і перетворюватимуться на додатковий тягар. Значною мірою завдяки співробітництву з МВФ наша країна спро­моглася залучити значні кредитні ресурси Світового банку.

Після Азійсько-Тихоокеанської валютно-фінансової кризи 1998 р. в економічній літературі дедалі частіше лунають критичні оцінки наслідків діяльності МВФ, котрий, як і раніше, продовжує висувати стандартні вимогидо всіх без винятку країн світу, які користуються його позиками. Рекомендації МВФ передбачають наявність у країні для кредитування хоча б початкових ринкових процесів і структур, яких не мали перехідні економіки України, Росії, інших країн СНД. У цих умовах стратегія МВФ стосовно зазначених країн повинна відрізнятися від стратегії роботи в Мексиці. Бразилії, країнах Південно-Східної Азії. Необхідні нові підходи до проблем країн із перехідною економікою, які відповідають пріоритетам їх економічного та соціального розвитку. Головним завданням МВФ має бути не надання коштів і рекомендацій для подолання криз, які виникають, а спільно з країнами-учасницями вжиття заходів, спрямованих на запобігання цим кризам.

16.3. Світовий банк

Світовий банк було створено у 1944 р. під час Бреттон-Вудської конференції як Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). На початку свого існування Банк надавав допомогу країнам з метою прискорення ліквідації наслідків Другої світової війни. Зараз спільною метою всіх його структур є надання допомоги країнам, що розвиваються, у підвищенні життєвого рівня населення. Світовий банк не є «банком» у загальному розумінні цього слова. Це міжнародна організація країн-«акціонерів». Спочатку кількість країн-членів дорівнювала 38, поступово вона зросла до 184, тобто це майже всі країни світу.

Капітал МБРР формується за рахунок внесків країн-членів відповідно до встановленої для кожної з них квоти, розмір якої залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі у світовій економіці і міжнародній торгівлі. Відповідно до розміру квот, розподіляються голоси між країнами у керівних органах МБРР. Найбільшими акціонерами МБРР є п'ять країн: США (16,41 % акцій), Японія (7,78 %), Німеччина (4,49 %), Великобританія (4,31 %) і Франція (4,31 %). Решта акцій розподілена між іншими країнами-учасницями. Очолює Банк президент, який обирається строком на п'ять років, як правило, з вищих ділових кіл США.

Мета діяльності Світового банку — сприяння країнам-членам у розвитку їх економік через надання довгострокових кредитів, гарантування приватних інвестицій, надання послуг аналітичного, консультативного характеру.

Зі зростанням кількості країн-член і в і розширенням їхніх потреб Світовий банк збільшував свою мережу. Нині вона охоплює п'ять різних організацій, які разом утворюють Групу Світового банку: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАП), Міжнародний центр урегулювання спірних питань щодо інвестицій (МЦУСП).

Головною установою Світового банку є Міжнародний банк реконструкції та розвитку — один з найбільших та найвпливовіших у світі міжнародних фінансово-кредитних установ. Він надає допомогу країнам з середнім рівнем розвитку. Більшість своїх коштів МБРР одержує через продаж облігацій на міжнародних ринках капіталу. МБРР надає довгострокові позички країнам-членам та гарантує кредити, надані цим країнам приватними банками та іншими кредиторами. Позики надаються на 15—20 років, які включають п'ятирічний термін відстрочення платежів під гарантії урядів.

Міжнародна фінансова корпорація (була заснована у 1956 р. з ініціативи США) сприяє розвитку країн-членів через фінансування інвестицій у приватний сектор. Статутний капітал МФК створено з внесків країн-членів МБРР, їх розмір пропорційний часткам внесків до МБРР МФК налає кредити найбільш рентабельним підприємствам терміном до 15 років (здебільшого віл трьох до семи років) без вимоги гарантії уряду. Частина акцій цих під­приємств підлягає продажу МФК, але за умови, що МФК не стає найбільшим їх акціонером.

Міжнародна асоціація розвитку (створена як філія МБРР у 1960 р.) підтримує най бідніші країни, у більшості з яких дохід на душу населення становить 2 дол. США на добу і нижче. МАР надає таким країнам безвідсоткові позики, технічну допомогу та консультації з питань політики, але стягує комісію у розмірі 0,75 %. Строк кредитів становить до 40 років для найменш розвинутих країн та до 35 років для інших країн «третього світу» з терміном погашення через десять років. Кредити налаються під гарантії уряду.

Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (рік заснування 1988) створює сприятливі можливості для інвестицій у країнах, що розвиваються, через надання гарантій іноземним інвесторам на покриття збитків, спричинених некомерційними ризиками: експропріацією та націоналізацією майна інвестора, обмеженнями щодо переказування коштів за кордон, військовими діями, невиконаннями контрактів у зв'язку зі зміною уряду та іншими форс-мажорними обставинами. БАГІ здійснює гарантування інвестицій строком до 20 років на суму до 90 % вкладень, надає консультативні послуги з прямих інвестицій.

Міжнародний центр урегулювання спірних питань щодо інвестицій (рік заснування 1966) забезпечує механізми врегулювання та розв'язання спірних питань через погоджувальні або арбітражні процедури щодо інвестицій між іноземними інвесторами та країнами—одержувачами інвестицій. Центр здійснює також дослідницьку роботу та публікацію матеріалів з питань арбітражного права і законодавства з регулювання іноземних інвестицій.

Незважаючи на те, що Світовий банк діє у тісному взаємозв'язку з МВФ, доповнюючи його функції, в організаційному плані це абсолютно автономні організації. Світовий банк надає допомогу країнам, що розвиваються, зосереджуючи увагу переважно на середньо- та довгострокових (за терміном) проектах структурних і галузевих перетворень в економіках країн, а МВФ більше концентрується на питаннях короткострокової фінансової стабільності в країнах, спрямовує свою діяльність на стабілізацію міжнародної монетарної системи, здійснює моніторинг світових валют, підтримує упорядковану систему надходжень і платежів між країнами, що мають різні валюти, валютні курси та державну політику.

Україна вступила до Світового банку 3 вересня 1992 р. відповідно до Закону України від 3 червня 1992 р. № 2402-ХІІ «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій», що відкрило доступ до порівняно дешевих кредитних ресурсів, які надаються на пільгових умовах. Україна стала 167-м членом Світового банку з оформленням передплати на 10 908 акцій (на суму 1315,9 млн. дол. США) його акціонерного капіталу.

Завданням Світового банку в Україні стала допомога у зміцненні економіки та поліпшення життя громадян, розвиток тісніших стосунків з Європейським Союзом. Світовий банк фінансує проекти, надає консультації та здійснює аналітичні дослідження проблем, що стоять перед економікою України.

Позики, які надаються Світовим банком, можна поділити на системні та інвестиційні.

Системні позики призначені для підтримання політики та інституційних реформ.

Інвестиційні позики виступають у формі цільового кредитування інвестиційних проектів у широкому діапазоні секторів.

Цикл проекту починається, коли будь-яка країна визначає потребу, розробляє проект і звертається до Банку з проханням надати позику. Експерти країни-позичальника та Світового банку уважно вивчають проект, оцінюють його з урахуванням можливого впливу на розвиток економіки країни, корисності для громадян, впливу на довкілля, існування альтернативних джерел фінансування, можливості підтримання країною проекту після його завершення тощо.

На жаль, не всі проекти, фінансовані Світовим банком, оцінюються як успішні, але більшість із них саме такі.

23 жовтня 2003 р. Радою виконавчих директорів Світового банку було схвалено нову Стратегію допомоги Україні (СДУ), яка охоплює період 2004-2007 рр. Мета Стратегії допомоги Україні — підтримати європейський курс України, надалі сприяти її інституційному розвитку, що стимулюватиме створення середовища, сприятливого для підприємницької діяльності та ширшого залучення громадськості до роботи органів влади тощо.

Позики на стратегію розвитку (що раніше були відомі як «програмні системні позики») залишатимуться в центрі програми, що фокусуватиметься на ключових реформах у сфері стратегії та на інституційних реформах. Програма на підтримку стратегії розвитку (ППСР) має на меті інтеграцію діяльності уряду та донорів у трьох широких сферах, що допоможе поліпшити державне управління: інвестиційний клімат, державне управління та управління державними фінансами, соціальна сфера.

Починаючи з 1992 р. Світовий банк затвердив надання Україні загалом 33 позик та чотирьох грантів Глобального екологічного фонду на загальну суму майже 4,5 млрд. дол. США, а також одну гарантійну операцію на суму 100 млн. дол.

Для проведення реформ у державному секторі Україні надані кредити під Проекти створення системи державного казначейства (16 млн. дол. США), модернізації податкової адміністрації (40 мли дол. США), модернізації статистичної служби (30 млн. дол. США).

З метою розвитку сільського господарства затверджені Проекти розвитку насінництва (32 млн. дол. США), структурної перебудови сільського господарства (300 млн. дол. США), видачі державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та створення Земельного кадастру (195 млн. дол. США).

Програма підтримки енергетичного сектору включає Експериментальний проект у вугільній галузі України (15,8 млн. дол. США), Проекти структурної перебудови вугільної промисловості (300 млн. дол. США), реабілітації гідроелектростанцій та управління в системі електроенергетики (220 млн. дол. США), розширення централізованого теплопостачання м. Києва (200 млн. дол. США) та енергозбереження в адміністративних і громадських будівлях м. Києва (18 млн. дол. США).

Програми співробітництва Банку й України охоплюють питання приватизації та реформування фінансового сектору: перша і друга позики на розвиток підприємств (310 та 300 млн. дол. США), позики на розвиток приватного сектору (30 млн. дол. США), на структурну перебудову фінансового сектору (260 млн. дол. США), на розвиток експорту (70 млн. дол. США).

У соціальній сфері надані кредити для розвитку системи соціальних послуг для найбільш незахищених груп населення у розмірі 50 млн. дол. США, проведення реформ у галузі освіти — 86 млн. дол. США, здійснення контролю за епідеміями туберкульозу і СНІД — 60 млн. дол. США.

Проведені певні заходи з метою захисту довкілля в Україні: відбувається згортання виробництва речовин, які руйнують озоновий шар, збереження біорозмаїття Азово-Чорноморського екологічного коридору, реалізуються проекти лісовідновлення та ін.

До гарантійного зобов'язання належить затверджений Світовим банком у 1997 р. для України та Росії проект «Морський старт» на суму 100 млн. дол. США для кожної країни з метою підтримання виробництва й експорту засобів запуску космічних апаратів і відповідного обладнання.

Світовий банк також надає істотну некредитну допомогу, яка стосується досліджень регіональної політики, реформи відносин органів влади різних рівнів, пенсійної політики, аналізу державних видатків, вивчення рівня бідності, обстеження фінансового сектору, норм державних закупівель, оцінювання фінансової відповідальності, а також реформ у галузях охорони здоров'я та освіти. Світовий банк працює в Україні у тісній співпраці з іншими міжнародними агенціями (Програма розвитку ООН, Європейська Комісія, ТАСІS, МВФ) та урядами інших країн (у тому числі США, Великобританії, Канади, Німеччини, Японії, Нідерландів, Швеції, Швейцарії).

16.4. Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інституції

Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інституції функціонують в окремих економічних регіонах. їх діяльність спрямована на розв'язання специфічних регіональних проблем та створення умов для прискорення прогресу країн, що розвиваються. Ці інституції здійснюють довгострокове кредитування регіональних проектів, розробляють та впроваджують стратегію розвитку певного регіону з урахуванням його специфіки, створюють умови для розвитку регіонального співробітництва та економічної інтеграції зазначених країн.

Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інституції почали створюватися в країнах Латинської Америки, Азії, Африки в 60-х роках XX ст. Необхідність створення таких інституцій була обумовлена розпадом колоніальної системи та появою великої кількості незалежних держав, кожна з яких намагалася здійснити індустріалізацію та створити необхідну інфраструктуру в досить короткі строки. Коштів, які виділялися даним країнам у рамках програм МВФ та МБРР на реалізацію зазначених заходів, було недостатньо. З метою акумуляції необхідних ресурсів і були створені регіональні банки.

Регіональні банки мають однотипний порядок формування ре­сурсів, однакову форму правління, ідентичні об'єкти кредитування. Усі вони надають кредити лише країнам відповідного регіону, і ці кредити спрямовуються переважно в розвиток інфраструктури, сільського господарства.

Ресурси цих банків формуються з внесків країн-членів та позичених коштів, мобілізованих на ринках позичкових капіталів. Сплачений статутний капітал не перевищує 10%, а несплачена частина слугує гарантійним фондом. Характерною рисою цих банків є участь у них не тільки країн, що розвиваються, а й індустріально розвинутих країн з інших регіонів, які виконують функції донорів.

Переважна частина кредитних ресурсів регіональних банків надається найбільш надійним позичальникам, які належать до конкурентоспроможних країн, тоді як позичальники з найбідніших країн регіону мають обмежений доступ до цих ресурсів.

З метою надання пільгових кредитів у найбідніші країни при регіональних банках створюються спеціалізовані фонди. Ресурси цих фондів формуються за рахунок внесків індустріально розвинутих країн. Дані фонди виконують такі самі функції, як і Міжнародне агентство розвитку в групі Світового банку. Індустріально розвинуті країни пов'язують обсяг наданих ресурсів з можливістю пріоритетних поставок товарів та послуг у ці країни.

Деякі регіональні банки надавали кредити на досить пільгових умовах позичальникам, які не були спроможні їх ефективно використати. У результаті такі кредити не поверталися в установлений строк, і ці банки зазнавали певних фінансових труднощів. Прикладом може бути діяльність Африканського банку розвитку, який в середині 90-х років XX ст. унаслідок неефективної кредитної політики опинився в скрутному фінансовому становищі і змушений був переглянути стратегію і механізм своєї діяльності.

До найвідоміших регіональних міжнародних фінансово-кредитних установ належать: Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку.

Азіатський банк розвитку (АзБР) був заснований у 1966 р., але розпочав свою діяльність у 1968 р. Його членами є 59 держав, з них 43 країни азіатсько-тихоокеанського регіону, а також 16 нерегіональних держав, у тому числі США, Канада та 13 європейських країн. Серед акціонерів Банку є шість країн колишнього СРСР: Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан.

Статутний капітал АзБР становить близько 43 млрд. дол. США. Найбільшими акціонерами Банку є Японія та США, які мають по 13 % голосів, а також Китай (5,6 %), Індія (5 %). Усього на регіональні країни припадає 65,5 % голосів та 63,7 % акцій, а на нерегіональні країни — відповідно 34,5 % та 36,3 % (2001 р.).

Головне завдання АзБР — сприяння економічному розвитку азіатських країн, що розвиваються, і Банк має для цього достатньо великі ресурси. Вони складаються зі звичайних ресурсів, а також коштів спеціальних фондів. Ці ресурси мають різні джерела формування та різні напрями використання.

До звичайних ресурсів належать підписний капітал, кошти, залучені на ринках капіталу, та доходи від інвестицій. Внески в підписний капітал регіональних країн-членів установлюються з урахуванням їх ВВП, чисельності населення, бюджетних витрат. Внески нерегіональних індустріально розвинутих країн визначаються з урахуванням їх економічної допомоги країнам, що розвиваються, і суми бюджетних субсидій міжнародним організаціям.

Звичайні ресурси використовуються для надання цільових кредитів на комерційних умовах. Кредити надаються на строк від 10 до 30 років, включаючи пільговий період від двох до семи років. Процентна ставка за такими кредитами встановлюється на рівні ставок світового грошового ринку. При виборі проектів ураховується рівень їх прибутковості та ризиковості, а також платоспроможність країни-позичальника. Тому ці кредитні ресурси переважно отримують більш розвинуті країни з відносно високою платоспроможністю.

Кредити надаються лише країнам Азії та Тихоокеанського басейну, їх можуть отримати як уряди цих держав, так і юридичні особи. Останні можуть розраховувати на кредити до 10 тис. дол. До пріоритетних сфер кредитування належать транспорт, зв'язок, енергетика, сільське господарство, фінансовий сектор. Банк часто здійснює фінансування проектів спільно з іншими банками та міжнародними фінансовими інституціями, у тому числі з банка­ми Німеччини, Японії, Кувейту, Саудівської Аравії.

Країни з низьким рівнем ВВП на душу населення мають можливість отримати ресурси лише зі спеціальних фондів у порядку пільгового кредитування. Ресурси цих фондів формуються за рахунок внесків розвинутих країн і доходів від спецфондів. Такі кредити надаються строком на 25-40 років з 10-річним пільговим періодом. Найвагомішими з таких фондів є:

— Фонд Азіатського розвитку. Надає безпроцентні кредити на строк до 40 років найбіднішим країнам з виплатою комісії в 1% щороку. Фонд створений індустріально розвинутими країнами — членами АзБР. Основні внески зроблені Японією (52%), США (16%), Німеччиною (9%), Канадою (5%).

— Японський спеціальний фонд. Надає допомогу країнам, що розвиваються, з метою структурної перебудови їх економіки шляхом передання технологій на безоплатній основі, технічної та консультативної допомоги.

Найбільші позики в АзБР отримали: Гонконг, Сінгапур, Тайвань, які згодом почали виконувати роль донорів. Найбільшим позичальником банку залишається Китай. В останні роки Банк ставить за мету залучити до сфери свого впливу азіатські країни колишнього СРСР. У рамках цієї програми було надано кредит Казахстану на суму 120 млн. дол.

Африканський банк розвитку (АфБР) заснований у 1964 р., але почав функціонувати з 1966 р. Членами АфБР є всі країни африканського континенту, за винятком деяких територій. Згідно зі статутом даного банку його членами мали бути лише африканські держави, але гостра нестача коштів змусила керівни­цтво банку залучити до формування капіталу деякі розвинуті країни.

Членами Банку є 77 держав, з них 53 африканські та 24 нерегіональні держави (2002 р.). Африканським державам належить контрольний пакет акціонерного капіталу, на нерегіональні держави припадає 1/3 капіталу. Регіональні країни-члени мають 64,3% загальної кількості голосів, а нерегіональні — 35,7%.

Ресурси банку складаються зі звичайних ресурсів та спеціальних фондів. Статутний капітал АфБР становить близько 23 млрд. дол.

Сумарний капітал Банку є незначним у масштабах континенту і не може задовольнити нагальних потреб африканських країн. У зв'язку з цим діяльність Банку значною мірою залежить від того, наскільки успішно Банк має можливість залучати кошти на міжнародних ринках.

АфБР надає кредити лише африканським країнам-членам. Кредити можуть надаватися як урядовим організаціям, так і приватним фірмам. При цьому банк не потребує попередніх гарантій уряду країни-позичальника. Переважну підтримку отримують проекти тих компаній, які вважаються надійними та належать до конкурентоспроможних країн.

Кредити поділяються на звичайні строком на 12-20 років з процентною ставкою 9,5% річних плюс комісійні в розмірі 1% та пільгові, які надаються строком до 50 років з 10-річним пільговим періодом з процентною ставкою до 1% річних. Також Банк може здійснювати фінансування неприбуткових проектів у соціальній сфері.

Завдяки членству в АфБР нерегіональні країни мають право пріоритетної участі в торгах на поставку товарів та послуг за об'єктами, що створюються на основі позик АфБР.

У перші роки функціонування банку стало зрозумілим, що обмеженість кредитних ресурсів та існуюча процедура кредитування не дає можливості отримати необхідні для розвитку кошти найбіднішим державам континенту. Із 53 африканських країн — членів Банку фактично тільки 14 можуть отримати кредити за ринковими процентними ставками.

У зв'язку з цим у 1973 р. був створений Африканський фонд розвитку, метою діяльності якого є надання пільгових кредитів найбіднішим країнам. У складі фонду — 26 членів, у тому числі АфБР, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія, а також високорозвинуті держави — США, Японія, Канада та деякі західні держави. Ресурси фонду формуються за рахунок первинних внесків, субсидій. Фонд надає пільгові кредити на розвиток сільського господарства, транспорту, виробництва продуктів харчування строком до 50 років з 10-річним пільговим періодом з процентною ставкою до 1% річних. До нових проектів, що фінансуються Фондом, відносять фінансування освіти (Гвінея — 16,5 млн. дол., строк погашення 50 років з 10-річним пільговим періодом), фінансування програм структурних реформ (Мадагаскар — 46,5 млн. дол.). У 1997 р. урядом Нігерії був створений Нігерійський довірчий фонд, який діє в складі Банку. Метою діяльності фонду є подолання бідності в країнах — членах АфБР. Він існує за рахунок внесків уряду Нігерії, який виділяє частину прибутків від експорту нафти. Фонд надає кредити під 4% річних на 25 років з п'ятирічним пільговим періодом. Кошти фонду на середину 1998 р. становили 400 млн. дол.

Крім названих вище банків розвитку, існують і інші регіональні та субрегіональні банки і фонди розвитку. Найвідоміші з них такі: Міжамериканський банк розвитку, Центрально-американський банк економічної інтеграції (Гондурас), Карибський банк розвитку (Барбадос), Ісламський банк розвитку (Саудівська Аравія), Арабський фонд економічного та соціального розвитку (Кувейт) та ін.

У межах Європейського співробітництва діють кілька регіональних міжнародних валютно-кредитних установ. Зокрема, це: Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва. Країнами Чорноморського басейну засновано Чорноморський банк торгівлі та розвитку.

Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР) був заснований у 1994 р., але операційну діяльність почав з 1 червня 1999 р. ЧБТР створено з метою сприяння економічному розвитку, поглиблення інтеграції та зміцнення зв'язків між країнами Чорноморського регіону. Діяльність Банку спрямована на забезпечення фінансової підтримки пріоритетних проектів у Чорноморському регіоні, насамперед у транспортній, телекомунікаційній, енергетичній галузях, сільському господарстві, торгівлі, а також у сфері захисту Чорного моря та довкілля, розвитку підприємницьких зв'язків між країнами-членами.

Співзасновниками Банку стали 11 країн: Албанія, Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Туреччина, Греція, Молдова, Румунія, Росія та Україна. Найбільшими акціонерами Банку є Греція, Росія і Туреччина, частка яких у статутному капіталі становить по 16,5 %, а також Болгарія, Румунія та Україна — по 13,5%. Частка інших країн становить по 2 %. Початковий статутний капітал Банку складає 1 млрд. СПЗ (1,2 млрд. дол. США). Він розподілений на 1 млн акцій вартістю 1 тис. СПЗ кожна. Усі країни — члени Банку повинні сплатити 30 % акцій. При цьому 10 %необхідно сплатити одноразово, а наступні 20 %мають бути сплачені щорічними внесками протягом восьми років. Решта 70 %акцій сплачуватимуться лише у разі необхідності залучення до Банку додаткових коштів. Україна зробила внесок у розмірі 10 %,що становить 13,5млн. СПЗ ( 18,15млн. дол.. США).

ЧБТР здійснює свою діяльність на основі загальноприйнятої практики діяльності міжнародних банківських інституцій. На початок 2002р. Банком було розглянуто понад 200різноманітних проектів на загальну суму понад 150млн. дол. США.

Першим проектом, що був профінансований Банком, став проект реконструкції газопроводу, який проходить територією України і яким постачається російський газ на Балкани та до Туреччини (Газопровід Тальне-Ізмаїл). З цією метою у 2000 р. Банком було виділено кредит на суму 12млн дол. США для проведення реконструкції газокомпресорної станції в селищі Тарутіно (Україна). Даний проект був профінансований спільно з ЄБРР.

Необхідно зазначити, що Україна є активним партнером ЧБТР. Подальше співробітництво України з ЧБТР є взаємовигідним і має сприяти залученню коштів в українську економіку.

16.5. Європейський банк реконструкції та розвитку

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) є регіональним міжнародним банком, що розпочав свою діяльність у 1991р. Банк було створено зі спеціальною конкретною метою — сприяти переходу до відкритої економіки, орієнтованої на ринок, а також розвитку приватної підприємницької ініціативи в країнах Центральної і Східної Європи та країнах — колишніх республіках СРСР. Відповідно до Угоди про створення ЄБРР він діє тільки в тих країнах, які дотримуються принципів багатопартійної демократії, плюралізму і ринкової економіки та запроваджують їх у життя. Дотримання цих принципів ретельно контролюється Банком.

Банк розташований у Лондоні, має статус міжнародної фінансової установи, до складу якої входить 61 член: 59 держав, включаючи всі європейські країни, країни інших регіонів світу (США, Мексика, Австралія, Єгипет, Японія та ін.), Європейський Союз (ЄС) і Європейський інвестиційний банк (ЄІБ). Статутний капітал банку становить 20 млрд. євро. Кожна країна-член представлена у Раді керуючих та Раді директорів Банку. В Україні ЄБРР має дипломатичний статус і статус привілейованого кредитора.

Головною особливістю ЄБРР, що відрізняє його від інших банків розвитку, є те, що банк сприяє організаційному зміцненню і формуванню підприємницького і правового середовища, що, у свою чергу, сприяє розвитку приватної підприємницької ініціативи. У цьому положенні виявляється сутність діяльності ЄБРР, яка передбачає, що не менше 60% загального обсягу фінансування Банку повинно спрямовуватися до приватного сектору. Разом з цим першочергове завдання ЄБРР — забезпечити становлення фінансових установ і зміцнення їх ролі.

Банк діє у країнах-операціях, кількість яких становить 27. Сила Банку криється в його глибокому знанні регіону операцій. Будучи одним з найбільших іноземних інвесторів, що фінансують приватний сектор регіону, ЄБРР повинен знати всі проблеми і потенціал кожної з 27 країн-операцій.

Різні країни перебувають на різних етапах процесу переходу до ринкової економіки. Місцеві умови визначають методи діяльності Банку, його стратегію, а в деяких випадках ведуть до розроблення новаторських способів фінансування і зниження ризиків. Банк готує докладні стратегії для кожної країни операцій, пристосовуючи свої фінансові інструменти і методи роботи до можливостей і потреб кожної країни і кожного проекту. Рівень і характер попиту на фінансування ЄБРР залежить від етапу процесу переходу, на якому перебуває та або інша країна, і від її привабливості для приватних інвесторів.

З метою координації діяльності на місцях ЄБРР відкрив 28 представництв у всіх своїх країнах-операціях, за винятком однієї (Вірменія). Ці представництва беруть участь у процесі розроблення нових проектів і виконанні затверджених, тісно співпрацюючи з місцевими організаціями. Штатний персонал ЄБРР переведено у представництва у країнах, що сприяло посиленню діяльності на місцях. Така децентралізація, на думку керівництва Банку, дає змогу ефективніше реагувати на зміни ринкової кон'юнктури й удосконалювати критерії прийняття рішень. Представництва поєднуються у територіальні групи. Україна, разом із Румунією, Боснією і Герцоговиною та Хорватією входить до складу групи Південної і Східної Європи (ВGСЕЕ). Діяльністю територіальних груп керує Банківський департамент.

Банківський департамент поділено на шість бізнес-груп: три галузеві групи (фінансові установи, промисловість та торгівля, інфраструктура) та три територіальні групи (Центральна Європа, Росія та Центральна Азія, Південна та Східна Європа і Кавказ).

Усі повноваження щодо управління ЄБРР покладені на Раду керуючих на чолі з Головою і двома заступниками. Вона складається з міністрів фінансів або керуючих центральними банками країн-учасниць і представників від ЄС і ЄІБ. Рада керуючих делегує ряд своїх повноважень Раді директорів, яка відповідає за поточну діяльність Банку.

До Ради директорів входять Президент, три віце-президенти і 23 директори. Кожен віце-президент координує діяльність тієї чи іншої територіальної групи.

Збори акціонерів проводяться щорічно у квітні-травні почергово у Лондоні (у непарні роки) та в одній із країн — членів банку (у парні роки). Сьомі щорічні збори (1998р.) відбулися у Києві.

Свою діяльність Банк будує за стратегією керованого зростан­ня, на основі жорсткого дотримання здорових банківських принципів.

Завданнями ЄБРР, що визначають пріоритети його діяльності, є:

— зміцнення фінансового сектору;

— сприяння виникненню та розвитку дрібних і середніх підприємств;

— допомога у сфері інфраструктури;

— підтримка структурної перебудови великих підприємств;

— створення сприятливого інвестиційного клімату;

— залучення прямих іноземних інвестицій та заохочення спільного фінансування проектів.

Фінансування ЄБРР залежить від конкретності проектів і надається як на зміцнення фінансових інституцій або структурну реорганізацію великих компаній, так і у вигляді дрібних кредитів компаніям, що мають навіть кілька працівників. Великі інвестиції або інфраструктурні проекти (як приватні, так і за участі місцевих або центральних властей) фінансуються Банком безпосередньо, часто спільно з партнерами. Невеликі інвестиції проводяться через фінансових посередників: місцеві банки або інвестиційні фонди.

Однією з основних переваг Банку є його готовність і здатність брати на себе ризики, що пояснюється складом його акціонерів. Це дає змогу ЄБРР розширювати межі комерційних можливостей у країнах операцій. Він бере на себе і частину проектного ризику, діючи спільно з іншими організаціями приватного сектору, такими як комерційні банки й інвестиційні фонди.

Залучаючи ресурси на міжнародних ринках, поряд із власними ресурсами, ЄБРР надає свої послуги за комерційними цінами, дуже часто разом із партнерами (співфінансування). ЄБРР співпрацює з багатьма міжнародними інституціями, і насамперед із групою Світового банку (СБ).

ЄБРР здійснює як пряме, так і опосередковане фінансування.

Пряме — це фінансування безпосередньо Банком, фінансуються великі за обсягом інвестиції або інфраструктури і проекти як приватні, так і за участі місцевої або центральної влади. Опосередковане фінансування відбувається через фінансових посередників (місцеві банки або інвестиційні фонди).

Залежно від порядку фінансування ЄБРР використовує різноманітні фінансові інструменти.

До інструментів прямого фінансування ЄБРР належать:

1. Кредити. Надаються на конкретні потреби з урахуванням кредито- і платоспроможності позичальника. Кредитний ризик або повністю бере на себе Банк, або частково синдиціюється. Кредит може бути забезпечений активами позичальника або пов'язаний з акціонерним капіталом. У разі кредитування комерційних підприємств Банк не потребує державних гарантій. Підставою надання кредиту є рух грошових потоків та передбачена можливість погасити кредит протягом обумовленого терміну.

2. Пайова участь в акціонерному капіталі. Набуває різноманітних форм. Може бути передплата на звичайні чи привілейо­вані акції, субординований борг у вигляді кредитів, боргових зобов'язань чи векселів. ЄБРР також гарантує розміщення випуску акцій державного чи приватного підприємства.

3. Гарантії ЄБРР допомагають позичальникам в отриманні доступу до фінансування і розподілу ризиків відповідно до побажань ЄБРР і його партнерів з фінансування. Гарантії можуть бути будь-якого типу — як загальні, так і часткові. Єдина вимога можливість виміру ризику. Гарантій на експортні кредити і роз­дрібні банківські послуги ЄБРР не надає.

Мінімальна сума прямих кредитів, що надаються ЄБРР, становить 5 млн. євро, хоча за певних умов сума може бути скоригована — зменшена або збільшена. Середня сума таких кредитів дорівнює близько 22 млн. євро, строк кредитів — у середньому 5-10 років, у виняткових випадках — 15 років. Процент за кредитами може бути фіксований або плаваючий, установлюється він з маржею до ставки LIBOR.

При підписанні кредитної угоди Банк знімає разовий збір на покриття адміністративних витрат. Також позичальник щорічно сплачує комісію за невикористаними коштами. ЄБРР не вимагає права регресу на партнерів, хоча може запросити гарантію виконання проекту. Крім того, ЄБРР вимагає відповідного страхового покриття ризиків (за винятком політичного). Банк не прагне до придбання контрольного пакета акцій або взяття на себе прямої відповідальності за управління підприємством.

Опосередковане фінансування застосовується для надання незначних за обсягом кредитів. Інструментами його є:

1. Кредитні лінії ЄБРР середньо- і довгострокового характеру фінансовим посередникам, якими є місцеві банки, для задоволення внутрішнього попиту на кредити на умовах ЄБРР.

2. Інвестиції в приватні акціонерні капітали здійснюються банком шляхом підписки на звичайні і привілейовані акції або в інших формах. Об'єктом вкладень є, як правило, капітали інвестиційних фондів, які надалі самі вкладають ці кошти у приватні середні компанії, або в капітали банків з метою підтримки і розвитку фінансового сектору.

3. Програми розвитку банків. ЄБРР намагається допомогти місцевим банкам набути надійної репутації, яка допомогла б їм працювати на міжнародних фінансових ринках, мати доступ до інвестиційних ресурсів. ЄБРР може виступати у ролі гаранта. Здійснює програму різноманітної технічної допомоги банкам.

4. Співфінансування здійснюється ЄБРР разом з місцевими та іноземними партнерами. Частка інвестицій ЄБРР у проектах приватного сектору, як правило, обмежується 35% від вартості проекту. Саме тому Банк виступає у ролі каталізатора залучення інших інвесторів. Основними партнерами ЄБРР у співфінансуванні є:

• комерційні банки — через участь у кредитах ЄБРР, перевідступлення прав, боргових зобов'язань, паралельних кредитів і кредитних ліній;

• офіційні партнерські установи — державні організації і фінансові установи, спеціально створювані на основі міжурядових угод;

• експортно-кредитні агенції — на основі прямого фінансування експортно-кредитних та інвестиційно-страхових гарантій;

• міжнародні фінансові установи — кредитування економічної і соціальної інфраструктур у приватному секторі й кредити під державну гарантію на здійснення великих проектів.

Співфінансування ЄБРР здійснюється в таких формах:

— сумісне фінансування — кредити учасників використовуються у певних узгоджених частинах для фінансування однієї операції (товару чи послуг);

_— паралельне фінансування — коли кредити ЄБРР та інших кредиторів використовуються для кредитування окремих операцій (товарів чи послуг);

— синдиковане кредитування — ЄБРР сам залучає партнерів, які погоджуються надати кошти на умовах, наближених до вимог банку;

— синдикована участь — ЄБРР погоджується профінансувати сам весь проект. Але під час або після оформлення кредиту може продати участь у проекті іншим учасникам.

У 1997 р. партнерами ЄБРР із співфінансування були 115 комерційних банків, частка яких у загальній сумі наданих кредитів становила 48%. Офіційні установи брали участь у 30 проектах (23% від загального обсягу кредитування). Співфінансування зі спеціальними кредитними агенціями становило 13% від загальної суми наданих кредитів. Вісім операцій, частка яких 16%, здійснювалися з міжнародними фінансовими установами. Економісти і багато акціонерів ЄБРР вважають, що в другому десятилітті реформ роль міжнародних фінансових організацій і двосторонньої допомоги розвитку як джерел фінансування для країн перехідного періоду знижуватиметься, а роль прямих інвестицій і міжнародних ринків капіталу повинна зростати.

Україна вступила до ЄБРР 13 серпня 1992 р. Мале та середнє підприємництво в нашій країні поки що розвинуте недостатньо, і міжнародне співробітництво з Банком максимально спрямоване на сприяння розвитку цього перспективного сектору економіки. Після вступу України до ЄБРР їй було відкрито кредитну лінію ЄС на суму 130 млн. екю, яку практично відразу було використано. За оцінками експертів банку ЄБРР, Україні було надано кредитів на загальну суму 1,7 млрд. євро для 67 проектів, що реалізуються в різних галузях економіки України.

Енергетика: програма енергозбереження «УкрЕско» (1998 p., загальний обсяг — 20,65 млн. євро, з яких ЄБРР виділив 14,65 млн. євро); кредит на закупівлю палива чотирьом державним генеруючим компаніям (200 p., профінансована вся сума — 43,25 млн. євро).

Інфраструктура: програма розвитку водопостачання й утилізації стічних вод у Запоріжжі (1999 p., з 31,39 млн. євро ЄБРР виділив 20,52 млн. євро); програма K2R4 для модернізації і поліпшення систем безпеки реакторів Хмельницької і Рівненської АЕС (2004 p., 91,59 млн. євро і 30,77 млн. євро відповідно); модернізація Старобешівської електростанції (1996 p., з 110,01 млн. євро ЄБРР виділив 96,16 млн. євро).

Телекомунікації: дизайн, підтримання й установлення наземної станції мережі Eurovision Network (1993 p., профінансована вся сума — 0,73 млн. євро); проект розвитку телекомунікації ITUR (1994 p., загальний обсяг — 45,58 млн. євро ЄБРР виділив 38,9 млн. євро).

Транспорт: реконструкція аеропорту «Бориспіль» (1993 p., з 10,84 млн. євро ЄБРР виділив 3,7 млн. євро); проект розвитку аеронавігаційних систем (1998 p., з 31 млн. євро ЄБРР виділив 18,61 млн. євро); проект розвитку залізниць (1999 p., з 69,68 млн. євро ЄБРР виділив 38,01 млн. євро); відновлення шосе М06 (2000 рік, зі 100 млн. євро ЄБРР виділив 75 млн. євро); Українські залізниці (2004 p., з 211,72 млн. євро ЄБРР виділив 58,62 млн. євро).

Портфель кредитів ЄБРР має диверсифіковану галузеву стру­ктуру: енергетика — 27 % кредитного портфеля, малий і середній бізнес — 19 %, агробізнес і харчова індустрія — 19 %, транспортна інфраструктура — 11 %, далі йдуть телекомунікації — 9 %, фінансові інституції — 6 %, енергозбереження — 4 %, житлово-комунальне господарство — 3 %, нерухомість і туризм — 2 %).

Від загального обсягу портфеля інвестицій частка вкладень у державний сектор становить 37 %.

У 2005 р. Європейський банк реконструкції і розвитку вклав в Україну в 2 рази більше інвестицій, ніж минулого року — понад 400 млн. євро і 80 % цих інвестицій пішло в приватний сектор.

Успішно пройшовши складні політичні випробування, Україна зараз здійснює важливі кроки в напрямі інтеграції в європейську і світову економіку. ЄБРР може істотно сприяти Україні в цьому процесі за такими напрямами.

• Підприємницький клімат і конкурентне середовище. Банк підтримуватиме приватний сектор через:

Ø заохочення прямих та іноземних інвесторів і розділення з ними ризиків;

Ø збільшення інвестицій у місцеві проекти у сферах виробництва, послуг, нерухомості й агропромислового комплексу.

Банк може надавати кредити на триваліші періоди, а також сприятиме синдикаті позичок. Банк розгляне можливості для розвитку фінансових інструментів у місцевій валюті на основі підходів, які використовуються в інших країнах регіону.

• Фінансовий сектор. ЄБРР буде активно підтримувати консолідацію в банківському секторі через:

> фінансування акціонерного капіталу, зокрема в контексті злиття місцевих банків або входу на ринок іноземних стратегічних інвесторів;

> надання кредитних ліній для:

• мікрофінансування та фінансування малих і середніх підприємств;

· іпотечного кредитування;

• лізингу;

• фінансування з використанням складських документів.

Банк також планує почати роботу зі страховими компаніями й іншими небанківськими фінансовими установами.

• Інфраструктура. Банк підтримуватиме реконструкцію і модернізацію:

> українських доріг, залізниць, портів й аеропортів; енергетичного і нафтогазового секторів;

> муніципальної інфраструктури в містах України.

Банк співробітничатиме з Європейським інвестиційним банком у рамках певних проектів з метою досягнення оптимальної ефективності і підтримання виконання Україною Плану дій ЄЄ.

Європейський банк реконструкції і розвитку заявив про готовність через програми банку залучити на український ринок до 1 млрд. євро інвестицій на рік. Ідеться, зокрема, про фінансування багатьох проектів, спрямованих на вирішення гострих виробничих та соціальних проблем.

Перший проект на суму 25 млн. дол. стосується поліпшення системи водопостачання Дніпропетровська. Ця позика вперше надається під муніципальні, а не державні гарантії. Це позитивний прецедент, оскільки такий спосіб надання гарантій банк вважає ефективнішим, бо він не потребує затвердження у Верховній Раді України.

Ще по 20 млн. дол. планується надати на розвиток порту в Іллічівську і на інвестування проектів енергозбереження, які здійснює компанія «УкрЕско».

З урахуванням темпів зростання вітчизняного іпотечного ринку (у 2004 р. 84% порівняно з попереднім роком), цей сектор стає все більш привабливим для місцевих комерційних банків. Проте відсутність довгострокових ресурсів і низький рівень капіталізації українських банків збільшує ризики для стійкого зростання іпотечного фінансування. ЄБРР надав у 2005 р. «Раффайзенбанку Україна» іпотечну кредитну лінію на суму 10 млн. дол. США для підтримання ринку іпотеки. Ця кредитна лінія сприятиме наданню індивідуальним позичальникам довгострокового фінансування для купівлі, спорудження або реконструкції їх житла.

Для, фінансування мікрокредитування ЄБРР виділив українським банкам 200 млн. дол., які надаватиме без гарантій Національного банку або уряду. Нині за програмою мікрокредитування в Україні працюють банк «Аваль», Кредитпромбанк, Приватбанк, банки «Надра», «Форум». Першим українським банком, через який ЄБРР вирішив надавати кредити безпосередньо, став «Аваль» (відповідне рішення було ухвалене на початку 2004 р.). На початку 2005 р. аналогічне рішення ЄБРР ухвалив також щодо банку «Форум».

Отже, в Україні створюються сприятливі умови для розвитку партнерства зі світовою спільнотою у сфері малого та середнього бізнесу. Приватний бізнес — фундамент ринкової економіки, опора відкритого демократичного суспільства, запорука подальшого ефективного розвитку економіки.

16.6. Банк міжнародних розрахунків

Дата добавления: 2015-09-29