Центральні банки в системі монетарного управління та банківського регулювання 3 страница

Функція центрального банку щодо управління банківською системою реалізується в кількох напрямах.

Центральний банк регулює доступ на банківський ринок з ме­тою перешкоджання проникненню до нього економічно нестабіль­них, ненадійних, із сумнівною діловою репутацією банків. З цією метою він визначає певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право займатися банківською діяльністю.

Центральний банк забезпечує створення нормативної бази, яка регламентує діяльність банків (наприклад, організацію і принципи банківського кредитування, порядок відкриття рахунків у банках, порядок проведення міжбанківського переказування грошей), ста­ндарти ведення бухгалтерського обліку, правила складання ста­тистичної звітності, порядок проведення в банках внутрішнього аудиту, порядок організації та функціонування в банку системи ризик-менеджменту тощо.

Центральний банк здійснює нормування діяльності банків. Він установлює для банків економічні нормативи з метою обмеження ризиків у їхній діяльності. Наприклад, нормативи кредитного ри­зику спонукають банки уникати концентрації кредитного ризику, диверсифікувати й оптимізувати кредитний портфель, проводити сек'юритизацію кредитів. Центральний банк вимагає від комер­ційних банків за певними нормами формувати резерви на покриття можливих втрат від проведення банківських операцій, здійснюва­ти відрахування у фонд гарантування (страхування) депозитів.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків сприяє зміцненню платіжної дисципліни в міжбанківських відносинах, прискоренню грошових потоків внутрішньобанківської системи, поліпшенню їх прозорості та легітимності, що сприяє підвищенню довіри до банків з боку їх кліє­нтів як важливої передумови їх стабільності.

Кредитне обслуговування комерційних банків також відкри­ває центральному банку широкі можливості для регулятивного впливу на діяльність банків і для управління всією банківською системою.

По-перше, кредити центрального банку — це один з інстру­ментів впливу на грошову пропозицію. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, на основі чого розвивається ресурсна база банківської системи. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок. По-друге, центральний банк вико­нує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним бан­кам короткостроковий кредит для підтримання їх ліквідності. По-третє, кредити центрального банку — це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення у такий спосіб безпе­ребійного функціонування системи міжбанківського переказу­вання грошей.

Національний банк України поступово освоює методи креди­тування комерційних банків, що є загальноприйнятими у світовій банківській практиці. У сучасних умовах він здійснює рефінан­сування комерційних банків через надання кредитів овернайт, тендерних кредитів, стабілізаційних кредитів і проведення опе­рацій прямого РЕПО.

Важливими напрямами управлінської діяльності центрального банку є формування системи гарантування вкладів та нагляд за банками, покликані захищати вкладників і кредиторів від можли­вих втрат коштів та запобігати невиваженому, ризиковому ве­денню банківського бізнесу. Загальносвітовою тенденцією розви­тку системи банківського нагляду є запровадження ризик-орієнтованого нагляду, тобто нагляду на основі оцінювання ризиків, притаманних кожному банку та банківській системі в цілому, а також застосування до банків адекватних заходів реагування.

Функція управління грошовим оборотом полягає у задово­ленні центральним банком попиту економіки на гроші, а також у створенні і забезпеченні функціонування платіжної системи.

Центральний банк має монопольне право на забезпечення су­купного грошового обороту банкнотами і монетами (готівкою), які є єдиним законним платіжним засобом, обов'язковим для приймання за всіма видами платежів і в оплату боргів на терито­рії даної країни. Як емісійний центр країни центральний банк за­звичай має повноваження щодо виготовлення грошових знаків, а також організації і регулювання їх обігу.

Емісія готівки (грошових знаків) в історичному плані найдав­ніший вид діяльності центрального банку. У XX ст. емісійна дія­льність центрального банку зазнала істотних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифі­кацією грошового обороту — розширенням сфери використання депозитних грошей і появою електронних грошей.

У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер. Забезпеченням банкнот слугують головним чи­ном державні цінні папери в портфелях центральних банків. Така емісія банкнот відкриває можливість надлишкового випуску їх в обіг, переповнення ними каналів грошового обороту та їх знеці­нення. Центральний банк у процесі реалізації грошово-кредитної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що сто­сується емісії грошових знаків, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку — 5—10 %. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в гро­шовій системі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам за­мінники готівки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому під­сумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть зажадати перетворення своїх банківських депо­зитів на готівку.

В Україні емісійним центром готівкового обороту є Націона­льний банк України, який із завершенням у 1996 р. грошової ре­форми емітує в обіг національну валюту — гривні та копійки.

Центральний банк разом з комерційними банками бере участь у забезпеченні сукупного грошового обороту депозитними гро­шима. У цьому процесі вирішальна роль належить центральному банку, оскільки саме він надає перший імпульс емісійному про­цесу, забезпечуючи комерційні банки додатковими резервами, а вже комерційні банки, використовуючи ці резерви, у процесі кредитно-депозитної діяльності створюють додаткову масу депо­зитних грошей на рахунках суб'єктів економіки.

В умовах розвиненої економіки грошові розрахунки і платежі здійснюються переважно у безготівковій формі через банківські установи, що спричинює необхідність формування особливих платіжних систем. Відповідальність за надійність та ефективність платіжної системи покладається на центральний банк країни ви­ходячи з його призначення.

Незалежно від характеру і структури платіжної системи краї­ни центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль. Він визначає загальні принципи діяльності платіж­них систем, створює систему міжбанківського переказування гро­шей. Виступаючи у ролі посередника між банками при проведен­ні міжбанківських розрахунків, центральний банк забезпечує:

— мінімізацію банківських ризиків;

— концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резе­рвів комерційних банків;

— належний рівень безпеки системи розрахунків;

— ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриман­ню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків.

Національний банк України створив систему електронних платежів, яка забезпечує швидке і надійне здійснення міжбанків­ських і міжгосподарських розрахунків на всій території країни, і розпочав створення національної системи масових електронних платежів.

Через свої функції монетарного та економічного регулювання й управління грошовим оборотом центральні банки забезпечують формування та функціонування грошових систем країн.

Функція банківського обслуговування загальнодержавних та урядових потреб. Центральний банк як банк держави представляє її інтереси у відносинах з центральними банками інших дер­жав, а також у міжнародних валютно-фінансових організаціях і в міжнародних банках, взаємовідносини з якими будуються відпо­відно до міжнародних договорів, норм національного права, а та­кож спеціальних угод. Центральний банк може брати фінансову участь у діяльності міжнародних організацій, які мають на меті розвиток співробітництва в монетарній сфері, зокрема бути співзасновником, брати участь у формуванні капіталу тощо. З метою здійснення міжнародної діяльності центральний банк може від­кривати кореспондентські рахунки і свої представництва за кор­доном.

Центральний банк виступає в ролі радника, консультанта уря­ду з питань, що стосуються розвитку банківської системи, спів­працює з урядовими структурами в процесі проведення аналізу, оцінювання та прогнозування основних макроекономічних пока­зників розвитку країни.

Центральний банк відіграє помітну роль у забезпеченні касово­го виконання державного бюджету. Сутність касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Центральний банк, як правило, веде консолідований рахунок Мі­ністерства фінансів (казначейства) і забезпечує у такий спосіб роз­рахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу останньо­му, у свою чергу, враховуючи особливий статус банку, мінімізу­вати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

Оскільки надходження коштів до бюджету і витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в цент­ральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер, центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про очіку­вані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити відповід­них заходів через проведення операцій на відкритому ринку і ней­тралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з про­блемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

— податкове фінансування. В основі цього методу — підви­щення урядом податкових ставок, введення нових податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету;

— боргове фінансування. В основі цього методу — випуск урядом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спря­мовується до бюджету;

— фінансування через емісію грошей. В основі цього мето­ду — отримання урядом прямих кредитів від центрального банку або купівля цим банком державних боргових зобов'язань на пер­винному ринку, тобто безпосередньо в емітента цінних паперів. Емісія грошей, яку в такий спосіб здійснює центральний банк, Прямо впливає на грошову базу, а отже, і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому, зокрема до посилення інфляційних тенденцій.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансу­вання бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему державних фінан­сів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального ба­нку від можливого тиску з боку уряду на законодавчому рівні забо­роняється емісійне кредитування уряду через купівлю центральним банком державних боргових зобов'язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Відносини уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'язань відбуваються лише через від­критий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошового ринку, вико­ристовуючи їх як інструмент монетарної політики.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску держав­них боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтриманні ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

У сучасних умовах в Україні стає все відчутнішою необхід­ність визначення загальноприйнятого методологічного підходу щодо обґрунтування функцій центрального банку.

15.5. Грошово-кредитна політика центральних банків

Механізм грошово-кредитної політики є формою реалізації функції монетарного й економічного регулювання центрального банку та результуючим елементом грошової системи країни. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність грошової системи та діяльності центрального банку взагалі.

Сутність грошово-кредитної політики. У літературі застосовується кілька підходів визначення сутності грошово-кредитної політики. Представники одного з них трактують її надто вузько — як урядову політику впливу на кількість грошей в обороті¹. Представники іншого підходу визначають її надто розширено — як один із секторів економічної політики вищих органів державної влади². У першому випадку механізм грошово-кредитної політики обмежується лише впливом на кіль­кість грошей і явно збіднюються його регулятивні можливості, у другому — не визначено її специфічного характеру, відмінностей від інших секторів економічної політики, особливого механізму впливу на економічні процеси.

Більш повно і точно виражає сутність грошово-кредитної по­літики визначення її як комплексу взаємозв'язаних, скоординова­них на досягнення заздалегідь визначених економічних та соціа­льних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк. Як випливає з цього визначення, грошово-кредитній політиці властиві комплексність, різноваріантність регулятивних заходів; спрямованість їх на до­сягнення певних, заздалегідь визначених суспільних цілей; захо­ди ці реалізуються центральним банком через грошовий ринок. У такому трактуванні горошово-кредитна політика являє собою організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми спе­цифічними цілями, інструментами та роллю³.

Об'єктами, на які спрямовуються регулятивні заходи моне­тарної політики, є такі змінні грошового ринку:

—пропозиція (маса) грошей;

—ставка процента;

—валютний курс;

—швидкість обігу грошей та інші фінансові змінні.

Залежно від економічної ситуації в країні об'єктом регулю­вання може бути вибрана одна з економічних змінних чи навіть кілька одночасно. Але в усіх випадках серед них обов'язково має бути пропозиція грошей.

Суб'єкти монетарної політики. В Україні головним суб'єк­том грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім ньо­го, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки — Міністерство фі­нансів, Міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основ­ні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для фо­рмування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рі­вень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно за­слуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації грошово-кредитної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Цільова спрямованість грошово-кредитної політики. Для з'ясування ролі грошово-кредитної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними властями і вирішуються монетарними методами. Ці завдання заведено називати цілями грошово-кредитної політики. Вони поді­ляються на три групи: стратегічні, проміжні й поточні (тактичні).

Стратегічними є цілі, що визначені як ключові в загально­економічній політиці держави. Ними можуть бути зростання ви­робництва, зростання зайнятості, стабілізація цін та процент­них ставок, збалансування платіжного балансу та стабілізація валютного курсу. Кожна з цих цілей настільки важлива для су­спільства, що владні структури можуть ставити перед собою за­вдання одночасно реалізувати їх усі чи певну їх частину.

За допомогою заходів лише грошово-кредитної політики од­ночасно досягти всіх зазначених цілей неможливо через обмеже­ність та специфіку її інструментарію. Тому в межах монетарної політики зазначені стратегічні цілі виявляються несумісними. Зо­крема, стабілізація цін вимагає застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення кон'юнктури ринку, спаду вироб­ництва та зайнятості. І навпаки, для зростання виробництва необ­хідно вживати заходів, які забезпечать пожвавлення кон'юнктури але можуть спричинити зростання цін.

Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної еко­номічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін, оскільки якраз вона найбільше відповідає голо­вному призначенню центрального банку — підтримувати стабіль­ність грошей. І через розв'язання цього завдання він сприяє дося­гненню інших стратегічних цілей.

Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегі­чних цілей монетарної та загальноекономічної політики. Потріб­но, щоб у загальноекономічній політиці стабілізація цін була ви­знана пріоритетною чи важливою, а монетарна політика мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж та­кого збігу немає, то центральному банку доводиться або зміню­вати свою стратегічну ціль, або відстоювати її ціною загострення відносин зі структурами виконавчої, а то й законодавчої влади.

Про важливість правильного узгодження стратегічних цілей переконливо свідчить досвід України. У 1991—1993 pp. Пріори­тетними цілями загальноекономічної політики, в тому числі моне­тарної, визнавалося стримування темпів падіння виробництва. їй була підпорядкована і монетарна політика НБУ, що перетворилася в політику емісійного підтримування економіки. Неминучим на­слідком стала гіперінфляція.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стра­тегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічні змінні на рівні стратегічних цілей визначаються передусім станом ринко­вої кон'юнктури, проміжні цілі повинні забезпечити зміну остан­нього в напрямі, адекватному стратегічним цілям. Зокрема, якщо стратегічною метою є економічне зростання при скороченні без­робіття, то проміжна ціль повинна забезпечити пожвавлення ри­нкової кон'юнктури.

Вплинути на зміну ринкової кон'юнктури можна двома спо­собами: зміною пропозиції грошей (грошових агрегатів) і зміною ринкової процентної ставки. Якщо збільшується пропозиція гро­шей (наприклад, збільшується агрегат МІ), то за незмінності ін­ших ринкових умов попит на ринках зросте, що активізує під­приємницьку діяльність і зумовить економічне зростання. І нав­паки, якщо пропозиція грошей знижується, то попит на товарних ринках зменшується, що гальмуватиме темпи економічного зрос­тання. Проте й змінні проміжної цілі не піддаються прямому впливу з боку центрального банку, оскільки на них впливає бага­то інших суб'єктів грошового ринку. Тому виникає потреба у ви­значенні ще й поточних (тактичних) цілей.

Поточні цілі — це оперативні завдання центрального банку щодо визначення тих економічних змінних, які піддаються його безпосередньому впливу і забезпечують досягнення проміжних цілей. До таких змінних відносяться: обсяг банківських резервів, облікова ставка та ставки рефінансування, валютний курс. Сто­совно кожної з цих змінних може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям руху ви­значається проміжною ціллю монетарної політики та характером змінної. Наприклад, для збільшення МІ та пожвавлення ринкової кон'юнктури як проміжної цілі необхідно, щоб на рівні поточних цілей банківські резерви зростали, а облікова ставка та ставки рефінансування знижувалися.

Характерними ознаками поточних цілей є їх короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно централь­ного банку, багатоаспектність та певна суперечливість. Ці особ­ливості істотно ускладнюють вибір та механізми реалізації по­точних цілей. Так, якщо зміна маси грошей впливає на зміну су­купного попиту і зачіпає всю макроекономіку, то зміни облікової ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукуп­ний попит, а й на інтереси окремих груп економічних суб'єктів і зумовлювати структурні зміни в економіці. Тому успіх розв'я­зання багатьох регулятивних завдань залежить від правильного поєднання вказаних поточних цілей: змінами процентної ставки чи валютного курсу можна локалізувати інфляційний ефект від зростання маси грошей в обороті.

Залежно від вибраних поточних цілей визначаються інструме­нти грошово-кредитної політики. Вибір їх є прерогативою цент­рального банку.

Інструменти грошово-кредитної політики. Світова практика нагромадила значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитної політики. Усі їх можна поділити на дві групи:

—інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;

—інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, ре­гулювання норми обов'язкових резервів, облікова політика, ре­фінансування комерційних банків, регулювання курсу національ­ної валюти.

До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установ­лення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб'єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у,своєму розпо­рядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання з допомо­гою таких інструментів належить до економічних методів держав­ного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер. Тому в міру визрівання в країні ринкових відносин за­стосування інструментів опосередкованої дії неухильно розши­рюється, а інструментів прямої дії — скорочується. У перехідний період в Україні останні застосовувались широко і досить часто, оскільки цього вимагали особливі, часто критичні ситуації, що виникали на грошовому ринку і вимагали негайного втручання з боку регулятивних органів.

Операції на відкритому ринку — це найбільш застосовува­ний інструмент грошово-кредитної політики в країнах з високорозвинутими ринковими економіками. У країнах з перехідними економіками застосування цього інструменту обмежується недо­статнім розвитком ринку цінних паперів, недостатньою ліквідні­стю державних цінних паперів тощо. Ці стримувальні чинники досить відчутно проявляють себе і в умовах України.

Сутність операцій на відкритому ринку полягає в тому, що, купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує бан­ківські резерви, внаслідок чого потім збільшується і загальна ма­са грошей в обороті. Продаючи цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на відповідну суму банківські резерви, а згодом зме­ншується і загальна маса грошей в обороті. У результаті цих опе­рацій відповідно збільшується чи зменшується пропозиція гро­шей, що впливає в кінцевому підсумку на кон'юнктуру товарних ринків.

Операції на відкритому ринку бувають динамічні й захисні. Динамічні операції застосовуються для збільшення чи змен­шення загальної пропозиції грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції полягають у підтриманні загальної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників. Якщо ці чинни­ки зменшують пропозицію грошей, то слід на певну суму купи­ти цінні папери на відкритому ринку, щоб стабілізувати обсяг пропозиції, і навпаки.

Регулятивного ефекту можна досягти купівлею-продажем будь- яких цінних паперів на відкритому ринку. Проте центральні бан­ки, як правило, обмежуються операціями з державними цінними «паперами. Це пояснюється такими обставинами:

• можливістю зіткнення корпоративних інтересів на ринках, якщо центральний банк продасть чи купить цінні папери однієї корпорації, а другої — ні. Обсяги ж запланованої зміни пропози­ції грошей не завжди дають можливість купувати чи продавати цінні папери всіх корпорацій;

• центральні банки за своїм статусом є фінансовими уповно­важеними урядів, розміщують їх цінні папери на первинному ри­нку і своїми операціями з ними на вторинному ринку сприяють підвищенню їх рейтингу та попиту на них, а значить і доходів бюджету від їх продажу;

• уряд, як правило, є найбільшим емітентом цінних паперів, а ринок їх — найбільшим сектором загального ринку цінних па­перів. Це забезпечує центральному банку можливість здійснюва­ти операції на відкритому ринку з однорідними документами в будь-яких обсягах, що диктуються потребами грошово-кредитної політики.

Вплив на пропозицію грошей можна забезпечити купівлею-продажем цінних паперів як у комерційних банків, так і в інших власників. Якщо цінні папери продаються банкам, то вільні резерви останніх скорочуються негайно, оскільки оплата здійснюється з їх кореспондентських рахунків у центральному банку. Тому регуляти­вний ефект настане досить швидко, майже негайно. Якщо цінні па­пери продаються юридичним чи фізичним особам, то вільні резерви банків теж скоротяться, бо гроші платників перебувають на їх раху­нках у банках і в кінцевому підсумку будуть списані з їх коррахунків у центральному банку. Проте регулятивний ефект настане трохи пізніше, ніж у першому випадку.

Операції на відкритому ринку можуть проводитися як у формі прямої купівлі-продажу, так і на умовах зворотного викупу (РЕПО). В останньому випадку операції здійснюються переважно як захисні.

В умовах високорозвинутого ринку цінних паперів цей ін­струмент монетарної політики має суттєві переваги.

1. Він має високу оперативність і чіткість дії. Якщо централь­ний банк вирішив збільшити чи зменшити пропозицію грошей та її розмір, то він може негайно дати розпорядження своїм дилерам купити чи продати цінні папери на відповідну суму, і проблема буде вирішена досить швидко.

2. На дію цього інструменту не можуть впливати ніякі інші суб'єкти ринку, крім центрального банку, що робить його регу­люючий вплив досить значним, точним і ефективним.

3. Цей інструмент має властивість «гальмування», тобто якщо допускається помилка при проведенні певної операції, то можна негайно запустити операцію протилежної дії і виправити ситуа­цію з пропозицією грошей: при надмірному збільшенні її негайно продати відповідну суму цінних паперів і зменшити пропозицію до потрібного рівня.

Недоліком цього інструменту є те, що для його ефективного використання потрібне не тільки бажання центрального банку, а й згода його контрагентів на відкритому ринку (продати чи ку­пити цінні папери).

Регулювання норми обов'язкових резервів — високопотужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Механізм цього інструменту полягає в тому, що центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов'язкового резервування залучених коштів зі зберіганням відносної суми їх на кореспондентських рахунках чи в касах без права використання і без виплати процентів по них. Збі­льшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то до­сить відповідно знизити норму обов'язкового резервування, і ситуа­ція змінюватиметься на протилежну — збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитна спроможність банків і рівень му­льтиплікації депозитів.

Цей інструмент монетарної політики має ту перевагу, що він однаково впливає на всі банки, змінюючи пропозицію грошей не­гайно і досить потужно. Але він має і значні недоліки.

По-перше, підвищення норми обов'язкового резервування мо­же привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище на ринку. Щоб урятувати такі банки, центральному банку довелось би вживати компенсуючих заходів, наприклад посилити їх рефінансування чи збільшити купівлю цінних паперів, що буде розмивати регулятивний ефект від застосування інструменту обов'язкового резервування.

По-друге, підвищення норми резервування негативно познача­ється на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за актив­ними операціями. У цьому зв'язку таке застосування даного ін­струменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків.

По-третє, якщо потрібно змінити пропозицію грошей на ко­роткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент просто не згодиться, бо зміна норми резервування на 1 % може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування (вгору—вниз) взагалі можуть паралізувати діяль­ність банків.

Дата добавления: 2015-09-29