У частині «Власний капітал» відображаються кошти, внесені власниками банку при його створенні та сформовані самим банком у процесі його діяльності за рахунок доходів і прибутків. На відміну від коштів зобов'язань, кошти власного капіталу постійно перебувають в обороті банку, тобто не можуть раптово вилучатися і не містять загрози для ліквідності банку, а скоріше навпаки — мають позитивний вплив на її зміцнення. Вони також є безплатними для банку і в цьому зв'язку позитивно впливають на прибутковість і бізнесові результати діяльності банку.
Активи балансу залежно від спрямування коштів поділяються на ряд статей, які можна згрупувати за їх цільовим призначенням у такі групи:
— активи резервного призначення, що забезпечують ліквідність і платоспроможність банку (готівкові кошти — в повному обсязі; кошти в інших банках та цінні папери — частково);
— дохідні активи, що забезпечують формування доходів та прибутків банку (кредити та інша заборгованість клієнтів, цінні
папери, кошти в інших банках);
— активи, призначені для матеріально-технічного і технологічного забезпечення діяльності банку (основні засоби та нематеріальні активи, інші активи, нараховані доходи до отримання).
Найбільш тісно з бізнесовою діяльністю банку пов'язані дохідні активи, передусім кредити, оскільки їм належить ключова роль у формуванні доходів і прибутків банків. Так, станом на 1 жовтня 2005 р. у загальній сумі чистого доходу банків України чистий процентний дохід, який забезпечує група дохідних активів, становив 50,8%. Активи інших двох груп хоча й забезпечують умови діяльності банків, однак прибутків не збільшують, а скоріше навпаки — відволікають наявні ресурси від дохідних активів банків.
У структурі балансу банку, як у дзеркалі, відображається специфіка бізнесової діяльності банку. Зокрема, слід звернути увагу на такі моменти в структурі зведеного балансу банків України (табл. 14.1).
1. Власний капітал, яким власники і вищі керівники банків відповідають за ефективність їхньої діяльності, займає лише 15,9% усіх банківських ресурсів, що значно менше, ніж у будь-якій іншій галузі бізнесу. Це не сприяє зміцненню їх заінтересованості в стабільному і надійному, малоризиковому веденні банківського бізнесу. Тому держава змушена вибудовувати цілу систему протидії цій тенденції і забезпечення високої довіри до банківництва, про що мова йтиме далі.
2. Частки коштів клієнтів банків (юридичних і фізичних осіб) у їх пасивах та в активах займають ключове місце (67,1 % і 65,1 % відповідно) і майже збігаються. Це свідчить про те, що незважаючи на надзвичайне урізноманітнення банківської діяльності, перетворення банків, по суті, у фінансові супермаркети, вони все-таки продовжують виконувати свою базову місію — бути фінансовими посередниками між заощадниками (кредиторами) і позичальниками.
3. Група ліквідних активів, які не приносять банкам доходу і прибутку, становить досить значну частку всіх активів (8,8 %), а отже знижує бізнесовий потенціал банків. Це є своєрідною платою банків за високі ризики ліквідності, спричинені недоліками в управлінні банками та несприятливою для банківського бізнесу ситуацією в країні (економічною, політичною, правовою). Це робить банківський бізнес не дуже привабливим для національного капіталу, про що свідчить частий продаж українських банків.
4. У пасивах і активах банків досить високу частку становлять кошти інших банків — відповідно 12,9% та 11,8%. Це може бути свідченням наявності таких тенденцій в українському банківництві:
— недостатній розвиток зв'язків банків з традиційними клієнтами — суб'єктами господарської діяльності та домогосподарствами, через що банкам доводиться розміщувати значну частину своїх ресурсів на ринку міжбанківських кредитів;
— недостатній розвиток системи рефінансування банків з боку НБУ, внаслідок чого банки змушені переважно звертатися за додатковими резервами на ринок міжбанківського кредиту;
— випереджувальне зростання попиту на великі кредити, який не може бути задоволений окремими банками через обмеженість їх ресурсів. Тому такі банки змушені звертатися за позичками до інших банків. Проте, судячи з низької інвестиційної активності в Україні, ця тенденція ще тільки починає зароджуватись. Вирішальну роль відіграють перші дві.
Розглянемо детальніше окремі статті активів та пасивів банку та їх формування через механізми відповідних банківських операцій.
Пасивні операції. Дії апарату банку, спрямовані на формування грошових коштів, достатніх для створення потрібних обсягів активів, називаються пасивними операціями. Відповідно до характеру формування коштів ці операції можна класифікувати на три групи:
— операції з формування власного капіталу;
— операції з залучення коштів;
— операції з позичання коштів (позичкові операції).
Операції з формування власного капіталу — це сукупність заходів щодо формування статутного та інших фондів і резервів, у яких розміщується власний капітал банків.
До власного капіталу банку відносять: статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забезпечення фінансової сталості, комерційної і господарської діяльності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і минулих років. Власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію — страхування інтересів вкладників і кредиторів, а також покриття поточних збитків від банківської діяльності. Функція ж забезпечення оперативної діяльності для власного капіталу є другорядною, її забезпечують здебільшого залучені і позичені кошти.
Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий.
Основний капітал складається зі сплаченого і зареєстрованого статутного капіталу і розкритих резервів, які створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал, загального фонду покриття ризиків, що створюється для відшкодування збитків при проведенні банківських операцій.
Додатковий капітал може включати нерозкриті резерви, які не відображаються в опублікованому балансі банку; резерви переоцінки (основні засоби та нереалізована вартість «прихованих» резервів переоцінки в результаті довгострокового перебування у власності цінних паперів, відображених у балансі за історичною вартістю їх придбання); субординований борг та інші статті балансу (з дозволу НБУ).
Додатковий капітал не може бути більшим 100 % основного капіталу.
Основним видом банківського капіталу є статутний капітал. На момент реєстрації комерційного банку він не може бути меншим установленої норми (див. підрозд. 14.7, табл. 14.2). і За підсумками року на підставі фінансової звітності банки зобов'язані коригувати розмір статутного капіталу на індекс девальвації чи ревальвації гривні за рахунок та в межах валових доходів або валових витрат банку відповідно до методики, установленої НБУ.
Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства (АТ) відкритого типу, то статутний фонд формується відкритою передплатою на акції, а якщо у формі АТ закритого типу через перерозподіл усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої частки у статутному фонді.
При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов'язаннями у межах своєї частки. Статутний фонд може створюватися тільки за рахунок власних коштів учасників (акціонерів) банку. Його формування за допомогою банківських кредитів не допускається. Статутний фонд комерційного банку не може формуватися за рахунок коштів організацій, які за статутом не мають права вести комерційну діяльність та мати прибуток (громадські, релігійні організації, фонди та ін.). Забороняється використовувати для формування капіталу банку бюджетні кошти, якщо вони мають інше цільове призначення.
Статутний фонд комерційного банку у формі АТ створюється шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій — звичайних та привілейованих
Із розширенням кола операцій комерційних банків, а також у зв'язку з необхідністю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного фонду у комерційного банку з'являється потреба у збільшенні розмірів цього фонду. Це досягається через проведення додаткової емісії акцій.
Комерційні банки зобов'язані формувати резервні фонди на покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансовими зобов'язаннями.
Розмір відрахувань до резервного фонду має бути не меншим 5% від прибутку банку до досягнення ним 25% розміру регулятивного капіталу банку.
Коди діяльність банку може нести загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, НБУ має право вимагати від нього збільшення розміру щорічних відрахувань до резервного фонду. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
Як правило, у перші роки після створення комерційні банки прагнуть відраховувати в резервний фонд значні кошти. Це додає банку стабільності та стійкості. Якщо резервний фонд досяг установленого розміру, то відрахування до нього припиняються. У разі часткового або повного використання коштів резервного к фонду відрахування з прибутку для його формування відновлюються.
Крім резервного фонду у комерційних банках створюються спеціальні фонди, призначені для виробничого та соціального розвитку банку. їх формування здійснюється за рахунок прибутку.
Банківський власний капітал поділяється на капітал-брутто та і капітал-нетто. Власний капітал-брутто — це сума всіх фондів банку та нерозподіленого прибутку за балансом. Власний капітал-нетто — це капітал-брутто за вирахуванням вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акцій АТ, витрат майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто капітал-нетто — це та частина власних коштів банку, що може бути використана як кредитні ресурси.
Розмір власного капіталу визначається кожним банком самостійно і залежить від багатьох чинників. До них належать:
— рівень мінімальних вимог НБУ до статутного фонду. Підвищення вимог збільшує потребу у власному капіталі;
— специфіка клієнтури. За умови залучення значної кількості дрібних вкладників власних коштів потрібно буде менше, ніж за наявності великих вкладників;
— характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикових операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу.
Операції із залучення коштів — це сукупність заходів банків щодо мобілізації коштів на поточних, строкових та інших рахунках клієнтів (юридичних і фізичних осіб). Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообороту промислового і торговельного капіталу, грошові накопичення громадських організацій, суспільних фондів, фінансових посередників, особисті грошові накопичення населення.
Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відіграють важливу роль в економіці, тому вони є об'єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачуваної винагороди (процентів), установлення норм обов'язкового резервування і деяких нормативів регулювання банківської діяльності (платоспроможності, ліквідності тощо). Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні.
Банки залучають вільні грошові кошти переважно через виконання депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснення поточних розрахунків з їх господарськими партнерами. На вимогу клієнта кошти з його поточного рахунка у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.
Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунка, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків: застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консультативне обслуговування тощо. До вкладів до запитання належать також кредитові залишки за контокорентним рахунком або поточним рахунком з овердрафтом.
Для покриття операційних витрат, пов'язаних із веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії за ведення поточних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче від установленого рівня.
Строкові депозити (вклади) — це кошти, які розміщені у банку на певний строк не менше від одного місяця і які можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Вилучення строкових вкладів відбувається переказуванням грошей на розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.
Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власниками, вони оформляються угодою між вкладником і банком. Строкові вклади не використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає змінити суму внеску — зменшити або збільшити, то він може розірвати депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових умовах. У разі дострокового вилучення коштів з такого депозиту власник, як правило, позбавляється передбачених угодою процентів. При цьому проценти знижуються до рівня, передбаченого за вкладами до запитання.
Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним» а ощадні — фізичним особам.
Сертифікат — це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, що оформлені депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.
Операції з позичання коштів — це дії апарату банку з мобілізації коштів шляхом емісії та продажу банківських облігацій і отримання позичок в інших банках, у тому числі в НБУ. ■;
На відміну від звичайних акцій, облігації не дають права їх власникам на участь у керуванні комерційним банком. Якщо акції випускаються без установлення терміну погашення, то для облігацій установлюється певний термін. Тому кошти, отримані комерційним банком за допомогою випуску облігацій, не можуть вважатися власним капіталом. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого прибутку за нею протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власникові номінальну вартість цього цінного папера.
Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою випуску облігацій, він вдається до рефінансування попередніх випусків. Це здійснюється через викуп раніше випущених облігацій за кошти, отримані від випуску нових незабезпеченнх боргових зобов'язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки останні можуть придбати акції банку в най вигідніший момент. Власники облігацій ризикують менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам.
Необхідно відрізняти кошти, мобілізовані комерційним банком за допомогою облігацій, від депозитів. Якщо перші називаються в банківській практиці позичковими, або позиченими, то другі — залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як при залученні вкладів роль банку пасивна.
До акціонерних банків, що випускають облігації, застосовуються такі самі вимоги, як і при випуску акцій. Емісія облігацій регламентується законами України «Про господарські товариства» і «Про цінні папери та фондову біржу», тобто тими самими законодавчими актами, що й випуск акцій.
Комерційний банк може випускати облігації для залучення позичкових коштів лише за умови повної сплати усіх випущених ним акцій. Реалізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за договорами з покупцями, або через обмін на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні позики комерційними банками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації в Україні не набули розвитку. Причинами такого становища є їх незабезпеченість, нездатність нових банків довести статутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, що виникли в більшості банків останнім часом, а також відсутність вторинного ринку цінних паперів.
Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори дістають можливість установлення ділових партнерських стосунків.
Банкам вигідно розміщувати кредитні ресурси в інших банках порівняно з кредитуванням суб'єктів господарської діяльності, оскільки перші вирізняються, як правило, вищою надійністю. Проте в Україні в другій половині 1994 р. у банківській системі склалася кризова ситуація, однією з причин якої було неповернення окремими банками міжбанківських кредитів. Тому нині комерційні банки дуже обережно підходять до вирішення питань про видачу міжбанківських кредитів.
Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними — від одного дня до трьох—шести місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, наданими господарникам, і пов'язана з обліковою ставкою НБУ.
Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв'язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні у зв'язку з упровадженням електронних розрахунків міжбанківське кредитування здійснюється через прямі контакти між банком-кредитором і банком-позичальником, на договірних умовах, на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські кредити терміном на один день, мета яких полягає у підтриманні поточної ліквідності банку.
Купувати і продавати кредитні ресурси можуть не тільки комерційні банки, а й їхні відділення та філії. Проте це право реалізується лише в системі одного банку, що має філійну мережу.
Важливу роль у формуванні ресурсів банків відіграють їх позички у центрального банку як кредитора останньої інстанції і як регулятора грошового ринку. Таке позичання коштів може здійснюватися через:
— участь в операціях НБУ на відкритому ринку;
— одержання стабілізаційного кредиту.
Операції на відкритому ринку НБУ проводить, здійснюючи короткострокове та середньострокове рефінансування банків через організацію тендерів, а також через постійно діючу лінію рефінансування (кредит «овернайт»).
НБУ здійснює рефінансування комерційних банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення державних цінних паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності і векселів Державного казначейства України, що враховані комерційним банком.
Національний банк може кредитувати комерційні банки через відповідні механізми рефінансування, якщо вони дотримуються встановлених нормативів та інших вимог НБУ.
Короткострокове рефінансування банків за допомогою операцій на відкритому ринку здійснюється на строк до 14 днів, середньострокове — до шести місяців, під забезпечення і на тендерній основі. Для забезпечення наданого кредиту використовуються державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кредиту і які перебувають у власності банків, а також ураховані банком векселі, строк пред'явлення яких до платежу настає не раніше ніж через 30 днів після строку погашення кредиту.
Одержані на підставі тендера кредити НБУ не можуть бути пролонговані й підлягають обов'язковому поверненню. Якщо банк-позичальник не повертає у визначений строк таких кредитів, НБУ має право застосувати безспірне стягнення заборгованості, а за відсутності такої можливості зараховує цю заборгованість на рахунок прострочених кредитів і нараховує пеню в розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожний день прострочення, але не більше ніж за 10 днів. Протягом 10 днів з дня виникнення простроченої заборгованості НБУ має право реалізувати предмет застави або одержати за ним платіж і спрямувати кошти на погашення простроченого кредиту.
Постійно діючі лінії рефінансування банків є гнучким механізмом короткострокового (миттєвого) підтримання їх ліквідності. Кредит через лінію рефінансування надається строком на один робочий день — кредит «овернайт». Надання банкам таких кредитів здійснюється тільки під забезпечення державних цінних паперів, що перебувають у власності банку — клієнта Депозитарію НБУ — і не обтяжені в обігу (вільно обертаються на вторинному ринку).
Кредит «овернайт» надається в розмірі не більше як 85% від балансової вартості наданих під забезпечення кредиту державних цінних паперів. Кредити «овернайт» надаються за щоденно оголошеною НБУ процентною ставкою і за умови укладення щокварталу між комерційним банком і НБУ кредитної угоди.
НБУ може надавати стабілізаційний кредит комерційному банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення або який узяв на себе борг банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення, за наявності його клопотання та висновків відповідного територіального управління НБУ.
Стабілізаційний кредит може надаватися банку лише за умови його забезпечення заставою: високоліквідними активами банку-позичальника або гарантією чи порукою іншого фінансово стабільного банку чи фінансової установи та наявності програми фінансового оздоровлення банку. Стабілізаційний кредит НБУ має цільове призначення і для кредитних операцій комерційного банку не використовується.
Банки можуть залучати кошти також на біржових і позабіржових торгах з купівлі-продажу державних та інших цінних паперів. За допомогою цих операцій вони можуть збільшувати (продаючи цінні папери, що є в їх інвестиційному портфелі) або зменшувати (купуючи цінні папери) залучені кошти. Одним із головних способів такої торгівлі є операції РЕПО, тобто на умовах зворотного викупу.
Банки, які потребують підтримання своєї короткострокової ліквідності, можуть звертатися до НБУ щодо здійснення операцій «прямого» peno, за яких вони продають цінні папери зі свого портфеля із зобов'язанням їх наступного викупу.
У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській системі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося монетарною програмою, НБУ може продавати з власного портфеля державні цінні папери за допомогою операцій «зворотного» РЕПО на відповідний період за умови викупу цих самих державних цінних паперів в установлений строк.
Продаж і купівля державних цінних паперів при здійсненні операцій «прямого» і «зворотного» peno відбуваються за ринковою або балансовою оцінкою (у разі відсутності активного фондового ринку)
Активні операції банків. Активні операції полягають у діяльності, пов'язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків і підтриманні ліквідності. Активні операції банків поділяються на кредитні та інвестиційні.
Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов'язаних із наданням і погашенням банківських позичок. Банківське кредитування здійснюється відповідно до принципів строковості. цільового характеру, поверненості, забезпеченості і платності.
Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має банк. Про кожний випадок надання позичальникові кредиту в розмірі, що перевищує 10% власного капіталу (великі кредити), комерційний банк повинен повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, за врахованими векселями на 100% суми позабалансових зобов'язань, виданих одному позичальникові, не може перевищувати 25% власних коштів комерційного банку.
Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.
Кредитування позичальників має здійснюватися з дотриманням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.
Позики надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізичною особою.
Рішення про надання кредиту повинно прийматися колегіально (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) і оформлятися протоколом.
Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника, методики оцінювання фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.
Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вимагає від банку дотримання таких додаткових умов:
• урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;
• кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;
• позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.
Банки можуть надавати незабезпечені кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам із стійким фінансовим станом та інсайдерам банку на суму, що не перевищує 50% номінальної вартості акцій банку, які перебувають у їхній власності.
Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків господарської діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами.
Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позики (сума, строк, процентна ставка тощо).
У кредитному договорі передбачається: мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма к сплати процентів і основного боргу, права, зобов'язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування, періодичність їх подання банку, можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану зберігання заставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції.
При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труднощів з об'єктивних причин та неможливості у зв'язку з цим погашення кредиту в строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальникові відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною кінцевого строку погашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою до кредитного договору.
Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |