Тобі пишатись є чим , Україно!

Баштанська ЗОШ 1-3 ст. №2

Творча робота на тему

" Тобі пишатись є чим, Україно! "

Роботу виконала

учениця 7-a класу

Баштанської ЗОШ №2

Кошовенко Вікторія

м.Баштанка 2012

Зміст

I. Вступ

II.Основна частина

III.Висновок

Додатки

Прислів'я

Приказки

Цитати

Вислови

Казка про Україну

Вірші про Україну

Вступ

Тобі пишатись є чим, Україно

Україно! Твоя святість щораз народжується разом з появою на світ доньок і синів, в жилах яких тече кров патріота, в яких у складній конфігурації генів записані заповіді: любити рідний край, шанувати батьків і дідів, цінувати мову, і обов'язково зробити свій життєвий подвиг для блага рідної землі.
О рідна Україно! Гортаючи сторонки історії, я бачу тебе скривдженою бусурманами, заплакану від образ шляхти та московітів. Ти гордо терпіла біль чужоземців, які знущались над твоїм народом, грабували церкви і руйнували монастирі. Але чимало горя дісталось тобі і від рідних дітей. Зрадники й кровопивці, запроданці і ненажери продавали тебе оптом й в роздріб, краяли твої землі, морили народ голодоморами, плюндрували мову "бур'янами".
Україно! Ти щоразу повставала з попелу, мов казкова птиця Фенікс. Ти народжувала геніїв, годувала їх сирітським хлібом в кріпацьких холодних хатинах, але згодом про них чув весь світ. Соками рідної землі налилось калинове суцвіття наших титанів слова: Тараса Шевченка, Лесі України, Івана Франка. Є ким гордитись і нашій Тернопільщині. Адже так вишукано й помпезно, з кращих оперних сцен Європи, звучав голос нашої землячки Соломії Крушельницької. А в селі Гримайлові, що в Густинському районі, сумніваюсь, що хтось у середині ХVІІІ століття знав про існуючі проблеми катонового та рентгенівського випромінювання. Іван Пулюй - дитя нашого краю, став світилом науки, громадським і політичним діячем, який не забував про свої стежки дитинства, і одночасно зі складними працями у галузі фізики, робив переклади з англійської, німецької на українську мову духовного надбання людства - Псалтиря та Євангеліє.
Україно! Ти народжувала воїнів, які віддавали останню краплю крові за твою волю. Із сивини віків повстають образи князів, гетьманів та воєвод: Ярослава Мудрого, Василька Теребовлянського, Данила Галицького, Богдана Хмельницький. Ми можемо пишатися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких сусідів. За незалежність полягла не одна світла голова. Віками обливались брудом постать Івана Мазепи. Степана Бандеру, Романа Шухевича, Євгена Коновальця називали ворогами української нації. Михайлу Грушевському, Володимиру Винниченко клеїли ярлики буржуазних націоналістів. В тюрмах гноїли вороги нашу еліту, розправлялись жорстоко з усіма, хто хоч якось натякав про можливість створення України, та відродження її, як цілісної держави.
І ось тисячолітня мрія збулась. П'ятнадцять років ми живемо в державі під жовто - блакитними прапорами, зворушливо звучить мелодія Державного гімну, ми вчимось на рідній мові в школі. Чи щасливий народ? Напевно в деякій мірі так, але чому напевно? Чому сумнів шматує наші юні серця?
Напевно тому, що нині так часто можна побачити на вулицях злиденних людей, одні з яких втратили моральне обличчя і опустились на дно, інші через хвороби рідних, безвихідь - опускають очі та протягують руку за милостиню. Тому, що бур'янами поросли українські чорноземи, а заводи і фабрики пограбовані. Безробіття, інфляція, корупція - стали відомими термінами навіть для школярів. Наша держава щедро наділена природними ресурсами, трудовий та науковий потенціал теж на високому рівні. Чого ж нам бракує?
Чи було колись всецілим та всеохоплюючим справжнє відродження України? Думаю що ні. Адже коли писались чарівні сонати Миколою Лисенком, відображувались на полотні краєвиди Тернопільщини Леопольдом Левицьким, простому люду легше не ставало. В більшості випадків вони просто й не знали про існування життя, в якому музика та живопис насичують чашу щастя. Бідний народ скоріш думає про хліб насущний, про те як обігріти оселю взимку, де взяти одяг та взуття для дітей. І хай осудить мої міркування затятий шанувальник мистецтва, я думаю що базисом, основою для розвитку особистості і нації є добробут. Необхідністю є створення таких умов у суспільстві, де кожна людина, в залежності від своїх старань, таланту, працелюбства може добитись всього того, на що вона варта.
Рівно два роки тому тисячі людей вийшли на столичний майдан Незалежності - на знак протесту проти результатів президентських виборів. Дуже швидко тисячі перетворились на мільйони - на різних майданах України. Про це дізнався весь світ, і він захоплено дивився на нас, і цього вже не можна було ігнорувати. Це назвали Помаранчевою революцією. Під такою назвою вона увійшла в історію назавжди. Хтось із цим не погодиться, хтось не зумів або не захотів зрозуміти. А ще хтось намагається підрахувати скільки це коштувало й хто за це заплатив. Мабуть справді тонни апельсинів та кілометри жовтогарячих стрічок таки чогось коштувало! Але там було головне, те, що не купується за жодні гроші: гідність народу, який не хотів бути обманутим. То був унікальний і неповторний час у нашій новітній історії, ми дивились на багатьох українських політиків - як на героїв. Тоді були сказані розумні й правильні слова, що народ став нацією. Але цього не зрозуміли не лише ідеологічні противники Майдану, а, на жаль, і деякі його вожді. Вони розпалили чудове яскраве вогнище, але не знали, що з ним робити далі, й розгублено відступили в зручніше й прохолодніше місце, де не було так спекотно. А вогнище спалахнуло, та й погасло само собою. Але горіло воно зовсім не марно. Ми, юне покоління, на власні очі бачили той Майдан - незабутній і неповторний. Він не зник безслідно, а залишив теплову енергію. Не варто нам за ним жалкувати, за тим вогнищем, нехай жалкують дорослі, адже вони не зможуть це повторити - а ми зуміємо!
Пройдуть роки...Рідко коли його заступатимуть хмари, і тоді крапатиме дощ прозорий та чистий, який змочуватиме родючу землю, лани, поля, степи. Зростатимуть врожаї кукурудзи та вівса, які будуть їжею для тварин, пшеницю, яка стане запашним хлібом і явиться на стіл людям України. Все чисте, не забруднене, все яскраве і барвисте, тепле і лагідне. Це - Україна майбутнього, про яку ми мріємо, в якій захочеться жити і бути її патріотом. Економіка якої тепер буде високому рівні. Кожна сім' я зможе забезпечити себе і жити в достатку, не відмовляючи собі навіть у дрібницях. Міста та села її будуть розвинені. Влада та керівництво держави створять такі умови, які приведуть до нових досягнень у сфері екології та економіки.
Час пливе, світ розвивається з кожною хвилиною, кожним днем. Держави модернізуються, техніка і обладнання змінюються, міняються й люди, але історія, якою б вона не була, не зникає і не забувається! Можна бути царем, президентом і мати владу, а вмерти, не залишившизгадки про себе в душі жодної людини. Однак, маючи чисту, щиру душу, можна принести якнайбільше користі своїй землі, залишити по собі світлу дорогу, якою підуть наступні покоління

Видатні українці

Тарас Шевченко

(1814 — 1861)
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого.
Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.
Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого” Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу.

Ліна Костенко

Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя - елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову від спокус облаштувати своє життя ціною поступок.
Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.
Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені" у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961).
Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії". Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.
Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987).
Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.
Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, - історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людсько натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).
Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від парадоксу до драматизму".
Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму". Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецькогофеномена.
"Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність. "Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", каже ліричний суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Ліна Костенко наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - минущі.
Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми.
У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм та інтертекстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930р. в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.

Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів "Проміння землі" (1957) та "Вітрила" (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга "Мандрівки серця"", що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я серед визначних майстрів української поезії.

Книги Л. Костенко "Над берегами вічної ріки" (1977), "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток.

Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні "опали" в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах "Маруся Чурай", за який вона в 1987p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Перу поетеси належать також збірка поезій "Сад нетанучих скульптур" (1987) та збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987). Живе та працює Ліна Костенко в Києві.

Котляревський Іван

Іван Петрович Котляре́вський (* 9 вересня (29 серпня за старим стилем) 1769, Полтава — † 10 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1838, там само) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Творчість Котляревського має основоположне значення в іс­торії становлення нової української літературної мови. В умо­вах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «На­талка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мов­лення народу, започаткували новий етап фор­мування літературної мови.

Із 1780 по 1789 вчився у духовній семінарії. В 1789—1793 працював канцеляристом, у 1793—1796 — домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.

У 1796—1808 перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. В 1806—1807 Котляревський в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806—1812, був учасником облоги Ізмаїлу. В 1808 вийшов у відставку.

З 1810 працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян».

У 1812 під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію Котляревський, за дозволом генерал-губернатора Я.Лобанова-Ростовського, сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-ий український козачий полк (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що отримав чин майора.

В 1817—1821 — директор Полтавського вільного театру.

В 1818 разом з В.Лукашевичем, В.Тарновським та ін. входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». Член Вільного товариства любителів російської словесності з 1821 року. За свідченнями декабриста Муравйова-Апостола Матвія Івановича, які він дав під час слідства у справі декабристів, член Малоросійського таємного товариства. [1]Слідчий комітет залишив це без уваги.

Котляревський сприяв викупові М.Щепкіна з кріпацтва.

У 1827—1835 — попечитель «богоугодних» закладів.

Помер і похований у Полтаві.

/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:First_Eneyida.jpg

Дата добавления: 2015-09-29