Соціально–психологічні засади девіантної поведінки особистості. Вікова детермінація соціальних девіацій. Превентивні міри девіантної поведінки в історичному та прогностичному контексті.

Соціально–психологічні засади девіантної поведінки особистості. Вікова детермінація соціальних девіацій. Превентивні міри девіантної поведінки в історичному та прогностичному контексті. Соціально–психологічні механізми виникнення та розвитку соціальних девіацій. Соціально–педагогічні проблеми девіантної поведінки дітей та молоді. Можливості використання християнської педагогіки у попередженні соціальних девіацій.

Соціальні передумови виникнення дитячої агресивності та жорстокості. Дитячі девіації (агресивність, жорстокість, делікавентність, як наслідок соціальної кризи суспільства) та об’єкт діяльності соціального педагога. Проблема досягнення успіху та особливості становлення міжособистісних стосунків. Стреси як чинник виникнення дитячої нервозності. Хибні звички як передумова виникнення соціальної девіації.

Література:

1. Балакірєва О.М., Яременко О.О. Рівень розповсюдження та структура вживання алкоголю та інших наркотичних речовин серед підлітків в Україні: соціологічний вимір. К., 1998, 144с.

2. Бовть О. Причини агресивної поведінки дітей молодшого шкільного віку. //Педагогіка і психологія, 1997, №1, с. 94-104

3. Ведыщева М.М. и др. Ранняя профилактика наркотизма: проблемы и подходы к их решению //Педагогика, 1997, №1, с. 38-43

4. Волинець Л. Щодо соціального феномену “діти вулиці” в Україні: Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення. Збірник наукових статей. Київ, 1998, с 170

5. Гурлєва Т. С. Дівчинка – підліток: проблеми віку і профілактика важковиховуваності. К., 1997. – 136с.

6. Іванова Н. Алкоголізм як педагогічна проблема //Рідна школа, 1991, №3, с. 35-37

7. Короп Ю. Хибні звички та їх профілактика //Все для вчителя, 1997, №21-22, с. 42-45

8. Педагогічна профілактика девіантної поведінки неповнолітніх. Програма /Автор – укладач Оржехівська В.М. К., 1996.

9. Степанова В. Психология трудных школьников //Все для вчителя, 1997, №19-20

Під девіаціями (відхиленнями) у поведінці особистості ми розуміємо такі дії, які не відповідають нормам, прийнятим у суспільстві, зокрема моральним, правовим, дисциплінарним, побутовим тощо. У відповідності з цим виділяють поведінку, що відхиляється від моральних (аморальну), правових (протиправну), медичних (поведінка хворої людини) та інших норм.

Діагностика та корекція відхилень у поведінці — це майже завжди розв'язання питання про їхні причини. Причинно-наслідкові зв'язки при цьому можуть бути багатомірними та неоднозначними. Так, за порушенням учнем дисципліни на уроці можуть стояти неуважність, підвищена психомоторна збудливість, відсутність інтересу до предмета, вороже ставлення до вчителя і т. ін.

Для того щоб педагог бодай у загальних рисах уявляв собі можливі варіанти відхилень та їхні причини, спробуємо об'єднати їх в окремі групи.

Близько 25 % відхилень у поведінці неповнолітніх обумовлені так званими погрантними (тобто такими, що лежать на межі між нормою та патологією) нервово-психічними розладами, до яких можна віднести невротичні та неврозоподібні реакції, аномалії характеру, зокрема акцентуації та ін. До їх діагностики, профілактики та корекції доцільно залучити психологів та дитячих психіатрів.

Безпосередньо пов'язані зі школою ситуації, що сприяють виникненню в учнів пограничних нервово-психічних розладів, переважно такі: неспроможність справлятися з навчальним навантаженням; вороже ставлення педагога; зміна шкільного колективу; неприйняття дитячим колективом.

Указані ситуації породжують шкільну дезадаптацію, так званий шкільний стрес, дидактогенії та врешті-решт школофобію. До перелічених чинників слід додати й розумове перевантаження. Так, частота неврозів від молодших до старших класів збільшується у хлопців у 22 рази, у дівчат у 3,3 рази.

Головне місце серед невротичних розладів посідають астенічні стани.

Доведено, що інформаційне перевантаження мозку призводить до неврастенії, що проявляється у дратівливості погіршенні самопочуття та ін. Одним із напрямів профілактики такого явища може бути більша індивідуалізація навчання. Адже важко собі уявити, щоб 40 учнів у класі перебували на одному етапі психічного розвитку, іншими словами, щоб один обсяг матеріалу був адекватно зорієнтований на всіх Дослідження показують, що значного ефекту в плані індивідуального підходу до учнів можна досягти при зменшенні числа учнів у класі бодай до 25 осіб.

Нерідко причиною невротичних розладів у дітей слугує ярлик невстигаючого. Гостро ранить психіку школярів відсутність поваги до них з боку педагогів. Намагаючись "відігратися", учні в свою чергу починають поводити себе грубо, з викликом, роблять все усупереч вимогам дорослих.

Окрему категорію складають учні з порушеннями в пізнавальній сфері. До неї насамперед належать розумово відсталі діти. Такі діти мають навчатися виключно у спеціальних закладах. У звичайній школі наявність такої дитини може бути лише винятком — наслідком недогляду батьків та педагогів. У таких випадках педагог після консультації з дефектологом повинен направляти дитину на медично-педагогічну комісію для визначення її дефекту та подальшої долі. У звичайній школі мова може йти про невстигаючих дітей, а також про дітей І низьким рівнем інтелектуального розвитку. Робота з першою групою має розпочинатися з визначення причин їхнього невстигання та розробки програми його подолання. При цьому можна використовувати досвід класів диференційованого навчання.

Дослідження показують, що значна частина дітей зі зниженим інтелектуальним розвитком характеризується низьким рівнем пізнавальних потреб, а також певним відставанням у формуванні емоційно-вольової сфери (тобто вони погано вчаться тому, що не хочуть учитись, а не хочуть тому, що їм не цікаво). Причиною подібного явища може бути асинхронія психофізичного розвитку, за якої прискорене фізичне та статеве дозрівання поєднується з відставанням у формуванні сфери мотивів та потреб, незрілістю регулятивної сфери, порушенням працездатності.

Іноді асинхронію психофізичного розвитку підсилює синдром мінімальної мозкової дисфункції. При поєднанні цього синдрому з мікросоціальною занедбаністю не отримує належного розвитку пізнавальна сфера. Виникає невідповідність між високим рівнем споглядально-дійового, тобто пракгичного, інтелекту та недостатньо розвиненим абстрактним мисленням, що породжує шкільну дезадаптацію через нехіть до навчання. У таких випадках починати педагогічну корекцію з намагань ліквідувати низьку успішність учня недоцільно, поскільки втрачено надто багато часу для формування навичок самостійної навчальної праці і пропущено сензитивні періоди для розвитку відповідних мислительних дій та операцій. Тому коли такого учня примушують учитися, це породжує у нього протестові реакції, наражання на конфлікт зі школою і прискорює входження до асоціальних угруповань. Одним із виходів з такої ситуації є заняття з такими учнями — або індивідуальні, або в так званих групах вирівнювання.

Дуже часто простежується зв'язок між різними видами девіантної поведінки та неповноцінністю центральної нервової системи підлітків (частіше це наслідок пологових травм, перенесених у дитинстві тяжких хвороб тощо). У таких підлітків порушені розумова активність, емоційна сфера, темпи статевого дозрівання. На відхилення поведінки справляють вплив акцентуації характеру та психопатії, а також соціальні чинники: несприятливе оточення, неадекватні умови навчання тощо. Такі порушення можуть мати патологічний або непатологічний характер. Основним диференційно-діагностичним критерієм тут є логічність, психологічна зрозумілість, пояснюваність дивних на перший погляд учинків (у непатологічних випадках) і, навпаки, їхня алогічність, незрозумілість ні з позиції внутрішнього світу самого підлітка, ані його оточення (патологічний рівень). Звичайно, є й перехідні психологічні стани — між характерологічними та патохарактерологічними реакціями.

Слід зазначити, що основні прояви відхилень у поведінці неповнолітніх пов'язані саме з формуванням афективної сфери. Більша актуальність проблеми важковиховуваності щодо хлопців пояснюється тим, що сфера афектів та інстинктів у них функціонує більш напружено. Через те хлопці менш конформні, важче підкоряються загальноприйнятим вимогам, у несприятливому середовищі в них легше виникає та важче коригується негативне ставлення до школи.

Психологічні девіації також тісно пов'язані з педагогічною занедбаністю, у походженні якої (крім зниження рівня розвитку психічних процесів — уваги, пам'яті та мислення) велике значення має дефіцитарність установок особистості, насамперед примітивність сфери потреб та мотивів. Кожному варіантові порушення поведінки відповідає свій тип асинхронії психічного розвитку. Наприклад, порушення за типом психічної нестійкості пов'язані з незрілістю емоційно-вольової та інтелектуальної сфер та затримкою статевого дозрівання. Асинхронія за органічним типом характеризується розривом між ретардацією психофізичного розвитку, з одного боку, та потягом до зовнішньої імітації дорослих форм поведінки відповідно до свого паспортного віку. Це підсилюється ще й таким соціальним фактором, як надмірні вимоги дорослих, які також орієнтовані на паспортний, а не реальний вік дитини. Багаторічна бездоглядність, типова для цієї групи підлітків, значно поглиблює дану асинхронію.

Порушення поведінки за типом підвищеної афективності пов'язані з прискореними темпами статевого дозрівання, надмірністю проявів типових підліткових реакцій (негативізму, непокори тощо) та наявністю установок на більш дорослий спосіб життя. Асинхронія розвитку проявляється у поєднанні однобічної зрілості та недостатності інтелектуальних інтересів. У формуванні афективної збудливості значну роль відіграє тип сімейного виховання: прояви авторитарності, примусу, жорстокості тощо.

Порушення поведінки за типом розгальмованості потягів також зумовлюються прискореними темпами фізичного та статевого дозрівання, установкою на спосіб життя, що забезпечує реалізацію потреб, пов'язаних із домінуючими потягами. Асинхронія розвитку проявляється у дисоціації між раннім пробудженням потягів та вираженою незрілістю емоційно-вольової сфери, а також особистості в цілому. Даний варіант є найбільш негативним у плані шкільної адаптації, оскільки він, як правило, поєднується з дуже несприятливим сімейним оточенням.

Частіше за все відхилення у поведінці підлітків пов'язані не з одним, а з кількома біологічними й соціальними факторами та їх комплексами, специфічними для розглянутих вище типів. Так, бурхливе статеве дозрівання потребує більшої моторної активності, сприяє підвищенню афективної збудливості, а відтак викликає і конфліктність поведінки, перебудову ієрархії інтересів та потреб, породжує прагнення до більш дорослого способу життя, провокує шкільну дезадаптацію. В той же час підліток з органічною неповноцінністю центральної нервової системи або занедбаний підліток вирізняється тим чи іншим ступенем психічної незрілості. За наявності упаковок на більш дорослий спосіб життя він часто не має реальних уявлень про нього. Недостатність інтелектуальних стресів ще більше посилює негативне ставлення до школи, котра асоціюється з "дитячим" способом життя.

У дошкільному віці ознаками недостатнього психічного розвитку є яскраво виражена психомоторна розгальмованість, а також підвищена збудливість, упертість, реакції відмови.

У молодшому шкільному віці — це низька пізнавальна активність та незрілість емоційно-вольової сфери, що розходиться зі зростаючими вимогами до соціального статусу школяра. Психомоторна розгальмованість поєднується з ейфоричним фоном настрою, підвищений сенсорний голод — із потягом до гострих відчуттів та бездумних вражень. Акцентуються окремі компоненти потягів, такі як інтерес до ситуації жорстокості, агресії. Проявляються невмотивовані коливання настрою, конфліктність, запальність. У відповідь на незначні вимоги та заборони такі спалахи супроводжуються вираженою афектацією, негативним ставленням до шкільних занять І а їх прогулами як проявом захисної реакції відмови, характерної для незрілих особистостей. Гіперкомпенсаторні реакції виражаються у прагненні привернути до себе увагу негативними формами поведінки: брутальністю, невиконанням вимог педагога, бешкетами. На кінець молодшого шкільного піку виявляються стійкі прогалини у знаннях як наслідок слабких інтелектуальних передумов та низького інтересу до пізнання, до суспільно корисної праці, а відтак — зростаючий потяг до асоціальних форм поведінки (дрібні крадіжки, виманювання грошей, значків, жуйок тощо, перші спроби вживання тютюну та алкоголю під впливом старших).

На початку підліткового віку серед діагностичних критеріїв недостатнього психічного розвитку виділяються: асинхронія соматопсихічного розвитку, варіанти якої тісно пов'язані з типом розладів поведінки: неузгодженість між прискореним фізичним і статевим та сповільненим психічним розвитком (частіше у дівчат); розходження між паспортним віком та сповільненим психофізичним розвитком (частіше у хлопців); неузгодженість між прискореним фізичним та затриманим статевим і психічним розвитком.

Найбільш несприятливим є явище дисгармонійної акселерації, яке К. Лебединська називає інтенсифікацією статевого розвитку. Воно характеризується не зниженням віку початок статевого розвитку, а різким прискоренням його темпу Цей варіант асинхронії частіше трапляється у дівчат; д, хлопців же більш характерна затримка соматосексуального розвитку.

Значними симптомами порушень розвитку на початку підліткового віку є наявність таких рис психічної незрілості як залежність від чужої думки, від ситуації, нездатність активно впливати на неї, схильність до уникання склади” ситуацій, слабкість реакції на критику, невираженості власних вольових установок, слабкість самоконтролю, саморегуляції, а також поєднання інфантильності з афективною збудливістю.

Факторами ризику виникнення вираженої декомпенс поведінки у підлітковому віці є: переважання рис незріле над тенденцією вікового розвитку; нестійкість, афект, збудливість, розгальмування потягів; акселерація або ретаїдація соматопсихічного розвитку. Несприятливі умови середовища також є специфічно патогенними для кожної варіанта девіантної поведінки, насамперед це раннє створення мікросоціальної та педагогічної занедбаності.

Оскільки девіантна поведінка неповнолітніх включає і статеві відхилення, необхідно бодай коротко розглянути їхні причини та особливості перебігу.

Дослідження показують, що, по-перше, проблема профілактики девіантної сексуальної поведінки не може розв'язана без психогігієнічно зорієнтованого статевого виховання, метою якого є формування моральних норм статевої поведінки, та без широкої сексологічної просвіти, що допомагає підліткові правильно усвідомлювати особливості статі та стосунків між ними. По-друге, роль сім'ї у статевому вихованні має бути значно підвищена, оскільки найчастіше сан вона значною мірою є відповідальною за відхилення у психосексуальному розвиткові підлітків.

На наш погляд, найбільш несприятливо позначаються статевому вихованні підлітків такі чинники: конфронтація між батьками; порушення ними моральних норм; антисоціальні, протиправні чи аморальні погляди батьків; педагогічна неспроможність батьків. Кожний із цих чинників може стати причиною статевої деморалізації дитини та основою виникнення девіантної статевої поведінки.

До інших вад статевого виховання належать перебільшена увага батьків до природних проявів підліткової сексуальності, грубість та нетактовність у цих питаннях. Особливо шкідливо це відносно дівчат, які є більш емоційними, чутливими тощо. Анкетування показує, що лише 10,7 % опитаних дівчат мають взаєморозуміння з батьками та можуть говорити з ними про статеві проблеми. При цьому викликає тривогу той факт, що І 55,3 % дівчат, що мають сексуальний досвід, лише 3,2 % перебувають у довірливих стосунках з батьками і можуть отримати від них відповідну інформацію.

Із бесід з батьками підлітків стало ясно, що причиною такого явища є підкреслено антисексуальна спрямованість сімейного виховання, яка є наслідком не лише нерозуміння батьками вікових особливостей своїх дітей, а й відсутності у дорослих щонайменших уявлень про цілі та методи статевого виховання. В такій ситуації статеве виховання дітей потрібно починати зі статевого виховання батьків.

Неможливість отримання відповіді на питання статевих стосунків від батьків та вчителів змушує підлітків шукати альтернативні джерела інформації. Дослідження засвідчило, що такими джерелами стають: ровесники (51,8 %); сумнівна, а часто й порнографічна література (44,6 %); відео (17,9 %); газети та журнали (16,1 %); телепередачі (3,6 96).

Давно вже не таємниця, що перший досвід статевого життя приходить у неповнолітньому віці. За нашими даними, почали статеве життя в 13 років 6,5 % опитаних дівчат, у 14 років - 16,2 %; у 15 - 38,7 %; у 16 - 29 %; у 17 - 9,7 %. У даній ситуації необхідно, щоб саме школа змогла навчити своїх вихованців вирішувати проблеми, що випливають з цього. Одна з них — небажана вагітність. Отож школа має надавати підліткам вичерпну інформацію про можливості сучасної контрацепції, про психологію та фізіологію статевого життя, про ризик захворювання на СНІД тощо.

Одним із суттєвих порушень у розвитку особистості неповнолітніх є суїцидальна поведінка. Вона розглядається як наслідок соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікросоціального конфлікту, що переживаються нею (А. Амбрумова).

Зовнішні форми суїцидальної поведінки включають суїцидальні спроби та завершені суїциди. Мотивами суїцидальної поведінки неповнолітніх можуть бути особистісно-сімейні конфлікти; стан фізичного та психічного здоров'я; конфлікти, пов'язані з моральною поведінкою; конфлікти у професійній або навчальній сфері; матеріально-побутові труднощі та ін. З точки зору особистісного сенсу суїцидальна поведінка представлена такими типами: протест, помста; уникнення стриї дання чи покарання; заклик; самопокарання; відмова існування.

Співвідношення між трьома основними діагностичними категоріями осіб, що скоюють суїциди — психічнохворими особистостями з пограничними нервово-психічними розладі ми та практично здоровими психічно виглядає таким чином 1,5:5:1. Отже, суїцидальна поведінка є однією з форм загальноповедінкових реакцій людини в екстремальних ситуаціях в усьому діапазоні діагностичних варіацій — від психічної норми до вираженої патології.

До особистісних чинників суїцидального ризику належить знижена толерантність до емоційних навантажень; своєрідність інтелекту (максималізм, категоричність, незрілість суджень); дефіцитарність механізмів планування майбутньої неповноцінність комунікативних систем; неадекватна самооцінка; слабкість особистісного психологічного захисту; зниження чи втрата цінності життя.

Тепер звернімо увагу на антисуїцидальні чинники, які можуть зіграти вирішальну роль у житті людини. Це інтенсивні емоційна прив'язаність до значущих близьких; батьківські обов'язки; виражене почуття обов'язку; концентрація увага ні власному здоров'ї; залежність від громадської думки; уявленні про невикористані життєві можливості; наявність творчих планів; небажання мати неестетичний вигляд після суїциду.

Таким чином, загальна профілактика суїцидальної поведінки повинна ґрунтуватися на знанні та врахуванні в роботі з неповнолітніми; а) особистісних чинників суїцидального ризику; б) соціально-психологічної ситуації того мікросоціального оточення, в якому перебуває неповнолітній; в) наявності чи відсутності антисуїцидальних факторів.

Дослідження показують, що для успішної роботи з неповнолітніми, що мають відхилення у поведінці, необхідні:

- знання причин девіації та особливостей її перебігу;

- знання цілей та завдань роботи саме з цією категорією дітей;

- уміння проводити психологічно-педагогічну діагностику особистості учнів з девіантною поведінкою;

- уміння добирати адекватні методи перевиховання;

- уміння використовувати ці методи та контролювати дію;

- уміння працювати з нестандартними дітьми в нестандар них ситуаціях, тобто працювати творчо.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ З ДЕВІАНТНОЮ ПОВЕДІНКОЮ

Проблема попередження та корекції девіантної поведінки є складною та багатоплановою, оскільки це явище є предметом вивчення багатьох наук. Проте саме психологічний аспект вивчення девіантної поведінки дає можливість здійснити своєчасну корекцію, а також попередити негативні прояви у конкретної особи.

Девіантна поведінка охоплює значний діапазон проявів - від вчинків, що порушують стереотипні уявлення, до кримінальних дій. Психологічна корекція цих негативних проявів має бути застосована насамперед до тих осіб, які є соціально дезадаптованими.

Прояви девіантної поведінки мають свої особливості для різних вікових груп. Якщо йдеться про соціальну дезадаптацію, то суб'єктами зазначених поведінкових проявів є діти, переважно підлітки. На відміну від неповнолітніх, чий розвиток може супроводжуватися постійною соціальною дезадаптацією, дорослі зазнають соціальної дезадаптивності лише тимчасово, внаслідок зміни соціального середовища або свого статусу. Надалі вони або здатні адаптуватись, або переходять на третій рівень (порушення правових норм), тобто їх поведінка стає кримінальною (делінквентною) чи адиктивною.

Термін “девіантна поведінка” походить від латинського deviatio -відхилення. Отже, людина з девіантною поведінкою поводить себе не так, як усі, її поведінка відрізняється від звичної, прийнятної для оточуючих. Визначення поняття “девіантна поведінка” неможливе без розгляду сутності й ролі соціальних норм. Оскільки девіантна поведінка людини - це поведінка, яка не відповідає загальноприйнятим або офіційно встановленим соціальним нормам, тобто чинним законам, правилам, традиціям і соціальним установкам, потрібно спочатку з'ясувати, що таке нормальна поведінка й соціальні норми взагалі.

Соціальні норми є інструментом цілепокладання, проектування управлінських і виховних рішень. Так само природно вони стають інструментом прогнозування, стимулювання творчої та соціальної активності людини, а також соціального контролю і корекції поведінки, що відхиляється від норми. Девіантна поведінка певної особи несе загрозу іншим людям, порушуючи баланс стосунків у суспільстві. Вона може бути руйнівною - деструктивною або аутодеструктивною, залежно від спрямованості. Водночас треба зважати на те, що самі соціальні норми можуть застарівати, а отже, не відповідати новим реаліям життя. У цьому разі порушення соціальних норм буде поштовхом до позитивних зрушень. Тому відхилення від соціальних норм можуть бути не тільки негативними, коли вони порушують функціонування системи, а й позитивними, якщо стимулюють її прогресивний розвиток.

Загальним підходом у будь-якій науці, що вивчає поведінку людини, для розподілу явищ на “нормальні” чи “анормальні” (тобто такі, що не відповідають нормі) є визначення прийнятої на даний час норми-еталону. Нормальним вважається те, що відповідає нормі, анормальним - те, що лежить поза нею.

Однією з основних умов існування будь-якої системи є її здатність підтримувати стан певної рівноваги. Історія людства засвідчує, що безладдя неминуче переходить в руйнування, і навпаки, прагнення до упорядкування і узгодження може бути гарантом існування суспільства й життя взагалі. Норми є тим механізмом, який утримує суспільну систему в стані життєздатної рівноваги в умовах неминучих змін.

У перекладі з латинської “норма” - правило, зразок, припис. У природничих і суспільних науках норма визначається як границя, міра припустимого для збереження і зміни систем. Загалом поняття норми є досить дискусійним.

Існують різні визначення соціальної норми: засоби соціальної регуляції поведінки індивідів і груп (М.І. Бобнєва); сукупність вимог і очікувань, які пред'являє соціальна спільнота (група, організація, клас, суспільство) до своїх членів з метою здійснення діяльності (поведінки) встановленого зразка (0.0. Ручка); зумовлений соціальною практикою соціокультурний інструмент регулювання стосунків у конкретно-історичних умовах життя суспільства (Ю.О. Клейберг). Проте, незважаючи на відмінність у визначеннях, спільним у поглядах науковців є думка про те, що соціальні норми багатофункціональні й регламентують практично всі сторони життя. Специфічною особливістю соціальних норм є те, що вони регулюють сферу взаємодії людей. Регулювання здійснюється відповідно до панівної системи цінностей, потреб, інтересів, ідеології.

Соціальні норми створюють нормативно схвалюване поле дій, бажаних для того чи іншого суспільства в певний час, орієнтуючи тим самим особистість в її поведінці. Вони виконують функції контролю з боку суспільства, слугують зразком, інформують, дають можливість оцінити поведінку та прогнозувати її. Соціальні норми можуть утворюватися стихійно (наприклад, традиції) або цілеспрямовано (закони, офіційні приписи або заборони).

Серед соціальних норм можна виділити кілька основних.

Духовні норми - це передусім норми, в основу яких покладено загальнолюдські цінності, представлені у світових релігіях, художній культурі та науковій думці. До них належать і народні традиції та звичаї. Носіями духовних норм виступають самі люди, а також такі соціальні інститути як сім'я, релігійні конфесії, суспільні організації. У ряді випадків духовні норми зливаються в одне ціле з моральними нормами.

Моральні норми являють собою очікування-приписи певної соціальної групи (реальної або номінальної) щодо її членів. Носіями цих норм є конкретні спільноти (сім'я, громада), їх лщери й керівники. Такі норми зазвичай текстуально не закріплені, хоча існують і винятки (наприклад, російський “Домострой”).

Етичні норми можуть бути прямим відображенням моральних цінностей і тому збігатися з моральними, але можуть і суперечити їм, наприклад, у випадках корпоративної етики або етичних норм субкультури асоціальних угрупувань.

Соціальні норми нерідко породжують стереотипи і забобони, наприклад, расові та етнічні. Стереотипи можуть відігравати позитивну роль, наприклад, пропонуючи людині готові рішення в певних ситуаціях. Проте частіше стереотипи, а тим більш забобони перешкоджають адаптації людини до конкретної ситуації.

Правові норми є найбільш конкретними. Вони закріплені в основних документах держави (конституція, цивільний кодекс, кримінальний кодекс, закони й нормативно-правові акти) і регулюються державною системою (законодавчі органи, уряд, правоохоронні органи).

За всієї різноманітності проявів, соціальні норми мають такі основні властивості: об'єктивність, історичність, універсальність, схематичність, безумовність. Норма є узагальненим соціальним приписом, обов'язковим для виконання кожним членом соціуму в будь-якій ситуації.

Обов'язок дотримуватися соціальних норм нерідко породжує в свідомості людини негативні почуття - від простого нерозуміння до відкритого протесту. Конфлікт між інтересами особистості й репресивною природою норм у сучасних розвинених державах дещо згладжується посиленням лояльності суспільства до проявів індивідуальності.

Надати строге означення понять “нормальна” або “анормальна” поведінка досить складно, оскільки межі між цими поняттями дуже розмиті. Тим не менше, в науці та в повсякденному житті під нормальною поведінкою зазвичай розуміють нормативно-схвалювану поведінку, не пов'язану з хворобливими розладами, до того ж характерну для більшості людей даного соціуму; анормальною поведінкою вважається нормативно-несхвалювана, патологічна, нестандартна.

Є різні способи визначення норми. Одним з найбільш поширених є використання статистичного критерію, який дає змогу визначити норму для будь-якого явища за допомогою підрахунку частоти, з якою це явище трапляється. Нормою вважається те, що трапляється “часто”, тобто не менше ніж у 50% випадків.

Застосовуючи цей критерій щодо поведінки, потрібно зважати на те, що відповідно до закону нормального розподілу приблизно по 20% людей по обидві сторони від “нормальної” більшості матимуть невеликі відхилення в поведінці за певною характеристикою (рухливість, емоційна стабільність, комунікабельність), а приблизно по 2-3 % з обох сторін -виражені відхилення. Отже, за статистичним критерієм конкретні прояви поведінки, навіть соціально несхвалюваної, можуть вважатися нормальними, якщо вони характерні для більшості людей. Як приклад можна навести ранні статеві стосунки у сучасних підлітків; або великий відсоток підлітків, які починають вживати алкоголь і курити вже в 12-13 років. Зрозуміло, що така поведінка не є нормальною, оскільки її негативні наслідки очевидні. Проте, зважаючи на масовість таких явищ, вони стають все більш звичними, їх сприймають як нормальні. Отже, статистичний критерій у визначенні норми не слід вважати визначальним. Його треба поєднувати з якісно-кількісною оцінкою поведінки за ступенем її вираженості й шкідливості для життя. Наприклад, вживання алкоголю дорослими визнається нормальним явищем, якщо воно не виходить за межі помірного, а в разі зловживання - це вже анормальна, девіантна поведінка. Поведінка, яка становить пряму загрозу життю самої людини або її оточуючих, оцінюється як анормальна незалежно від її частоти, наприклад, злочин, саморуйнівна поведінка, суїцид.

Для визначення норми у поведінці людини в різних науках застосовують спеціальні критерії.

Психопатологічний критерій використовується в медицині. Відповідно до цього критерію всі поведінкові прояви можна поділити на дві групи - “нормальні” й “патологічні” в значенні “здоров'я” -“хвороба”. У Статуті Всесвітньої організації охорони здоров'я поняття “здоров'я” визначається як стан повного фізичного, психологічного та соціального благополуччя, а не тільки як відсутність хвороб. “Хвороба” визначається як життя, порушене в своїй течії ушкодженням структури й функцій організму під впливом зовнішніх факторів. Цей стан визначається загальним або частковим зниженням пристосовуваності до середовища й обмеженням свободи життєдіяльності хворого.

У класифікації хвороб девіантну поведінку не виділено окремо, отже, вона не вважається ні формою патології, ні строго визначеним медичним поняттям. Слід окремо зазначити принципову відмінність у підходах до визначення норми в медицині і тих галузях науки, що вивчають поведінку людини. Психічні захворювання, патологічні стани, неврози, психосоматичні розлади тощо відповідно до медичної норми розглядаються на осі “здоров'я - передхвороба - хвороба”. Девіантна поведінка відображає передусім соціально-психологічний статус особистості, отже, її слід розглядати на осі “соціалізація - дезадаптація - ізоляція”.

Соціально-нормативний критерій застосовується у сферах, пов'язаних з суспільним життям людини. За соціально-нормативним критерієм поведінка сприймається як нормальна і схвалюється, якщо вона відповідає вимогам суспільства на даний час. Вважається, що поведінка є девіантною, якщо вона суперечить основним суспільним настановам і цінностям. Водночас важливо усвідомлювати певну невизначеність соціально-нормативного критерію, причина якої полягає в тому, що зі змінами суспільства змінюються і соціальні норми, які в ньому діють. Отже, те, що вважалося девіантним у суспільстві певного історичного періоду, може бути цілком прийнятним в інший історичний період, коли суспільні норми вже змінилися.

Провідним показником нормальності поведінки згідно з соціально-нормативним критерієм є рівень соціальної адаптації особистості.

Нормальна, успішна адаптація характеризується оптимальною рівновагою між цінностями, особливостями індивіда й правилами, вимогами оточуючого його соціального середовища. Соціалізація, тобто процес входження в соціальне середовище, охоплює засвоєння мови, норм поведінки, моральних цінностей, - загалом усього того, що становить культуру суспільства. Цей процес йде паралельно з онтогенезом, тобто доросла людина вже є соціалізованою. Повторна соціалізація дорослої людини відбувається лише в тому разі, якщо людина потрапляє в нове соціальне середовище (наприклад, міграція в країну, де мова й культура зовсім інші).

Дезадаптація - це небажання визнавати або невміння виконувати вимоги соціального середовища, а також реалізовувати свою індивідуальність у конкретних соціальних умовах.

Одні й ті самі види соціальної дезадаптації по-різному виявляються у різних людей в різному віці. Термін “соціальна дезадаптація” можна застосовувати до дітей не молодше п'яти, а в строгому смислі - після дев'яти років. До п'яти років у дитини не сформовані потрібні уявлення про соціальні норми, а самоконтроль відбувається з допомогою дорослих. Якщо ж поведінка дитини до п'яти років істотно відхиляється від вікової норми, то таке відхилення доцільно розглядати як один з проявів порушення психічного розвитку. Тільки починаючи з восьми-дев'яти років дитина здатна самостійно дотримуватися соціальних норм.

Загальними проявами соціальної дезадаптації для дітей та дорослих є: постійна неуспішність у навчанні або нездатність заробляти власною працею; виражена неуспішність у життєво важливих сферах спілкування (у сім'ї, навчальній або виробничій групі, міжособистісних стосунках); порушення прав інших людей; ізоляція від оточуючих у поєднанні з ворожим ставленням до них.

Форма соціальної дезадаптації та ступінь її вираженості є визначальними характеристиками девіантної поведінки. Вони можуть бути незначними, тобто не завдавати шкоди соціуму й самій людині, або ж тотально руйнувати життєдіяльність особи і бути небезпечними для суспільства. Важливим прогностичним критерієм дезадаптації є те, як людина переживає свою соціальну дезадаптацію - як небажану, чужу для себе; як таку, що тимчасово задовольняє її; або як звичайну й привабливу. Від ставлення особистості до факту своєї соціальної дезадаптації (особистісна позиція) багато в чому залежить її подальша доля.

Визначення особливостей особистості з девіантною поведінкою потребує розгляду проблеми класифікації поведінкових відхилень.

Єдиної класифікації поведінкових відхилень досі не створено, переважно через складності, що (як уже зазначалося) полягають у міждисциплінарному характері проблеми поведінкових девіацій. Відповідно до предмету дослідження різних галузей наук, можна виокремити п'ять основних підходів до проблеми класифікації поведінкових відхилень: соціологічний, правовий, педагогічний, медичний, психологічний.

Соціологія розглядає поведінкові девіації як соціальні явища. Право відносить до девіантної поведінки все, що суперечить прийнятим на даний час правовим нормам і підлягає згідно з законом покаранню.

Згідно з педагогічним підходом девіантна поведінка визначається з огляду на основні педагогічні завдання виховання і навчання учнів. Поведінка школяра, що визначається як анормальна, класифікується як шкільна та соціальна дезадаптація.

До шкільної дезадаптації, поряд з такими її проявами як низька навчальна успішність, порушення стосунків з однолітками, емоційні порушення, належать і поведінкові відхилення, основними з яких є: дисциплінарні порушення, прогули, гіперактивна й агресивна поведінка, куріння, хуліганство, дрібні крадіжки, брехня.

Ознаками соціальної дезадаптації є всі прояви шкільної дезадаптації, до яких додаються: регулярне вживання психотропних речовин (алкоголь, наркотики), сексуальні девіації, проституція, бродяжництво, скоєння злочинів. Останнім часом спостерігаються порівняно нові форми девіантної поведінки підлітків - узалежнення від релігійних сект, комп'ютерних ігор або телевізійних серіалів.

У педагогічній практиці є багато класифікацій соціально дезадаптованих дітей: недисципліновані, педагогічно занедбані, важковиховувані; діти з відхиленнями в поведінці, соціально занедбані діти, діти, що схильні до правопорушень, й т. ін. Автори цих класифікацій розподіляють прояви девіантної поведінки за ступенем наростання соціальної дезадаптації. Наприклад, спочатку недисциплінованість, потім це переходить у педагогічну занедбаність, згодом у важковиховуваність й т. ін.

У науковій літературі з питань девіантної поведінки найтісніше пов'язані психологічний і медичний (психіатричний, клінічний) підходи. Відповідно до клінічного підходу поведінкові девіації розглядаються як наслідки порушень психофізичного розвитку, насамперед матеріального субстрату психіки. Цей підхід найбільш розроблений і найпоширеніший. Водночас сучасні дослідження доводять, що навіть у разі значної патології психічного розвитку поведінка людини може змінюватися на краще не лише завдяки медичному втручанню, а й психологічного впливу на саму особистість.

Найбільш доцільним у вивченні девіантної поведінки є підхід з позицій патопсихології - науки, що виникла на межі медицини та психології. Патопсихологія є розділом психології, точніше, однієї з її галузей - медичної психології. її предметом є структура порушень психічної діяльності в їх зіставленні з нормою.

Слід розрізняти поняття патопсихології та психопатології. Незважаючи на те, що ці слова схожі, оскільки мають однакові словотворчі корені, значення їх різне.

Психопатологія - розділ психіатрії, тобто медицини. її предметом є ознаки психічних захворювань та їхня динаміка під час перебігу хвороби.

Патопсихологія вивчає саме особистість людини з порушеннями у психічній діяльності, а психопатологія виявляє наявність хвороби та вивчає її перебіг. Психопатологія - розділ психіатрії, тому тут використовується медична термінологія: симптом, синдром, етіологія, патогенез та ін. Патопсихологія користується переважно психологічною термінологією; клінічні поняття вживаються в разі співвіднесення патопсихологічних даних із психологічними особливостями людини, із стадією перебігу захворювання, з його динамікою.

Таким чином, патопсихологія та психопатологія мають один і той самий об'єкт дослідження - порушення психічної діяльності. Проте предмет дослідження, а отже, й методи дослідження у них різні. Патопсихологія вивчає структуру та динаміку порушень психічної діяльності методами психології. Психопатологія використовує у вивченні ознак психічних захворювань, закономірностей зміни симптомів і синдромів клініко-описувальний (психіатричний) метод.

У вітчизняній літературі з питань психіатрії, наркології, нейропсихології та інших галузей медичних знань девіантна поведінка зазвичай класифікується так:

- делінквентна поведінка;

- раннє вживання алкоголю і наркотичних речовин;

- девіації сексуальної поведінки;

- суїцидальна поведінка;

- втечі з дому і бродяжництво.

Медичний підхід не дає змогу з'ясувати всі аспекти девіантної поведінки, оскільки наведені вище її прояви можуть бути й у цілком здорових осіб. Проте він є обов'язковою складовою досліджень девіантної поведінки, детермінанти якої можуть бути наслідком порушень психофізичного розвитку, зокрема психічний недорозвиток, викривлений та ушкоджений психічний розвиток. Тому знання з патопсихології є обов'язковими для психологів.

Психологічна класифікація видів девіантної поведінки заснована на виокремленні соціально-психологічних відмінностей певних різновидів девіантної поведінки. Вона базується на таких критеріях:

- різновид норми, що порушується;

- психологічні цілі поведінки та її мотивація;

- наслідки цієї поведінки й шкода, нею спричинена;

- індивідуально-стильові характеристики поведінки;

- вікові характеристики поведінки.

У межах психологічного підходу використовують різні типології девіантної поведінки. Більшість авторів (Ю.О.Клейберг, Б.О.Урванцев та ін.) виокремлюють три основні групи поведінкових девіацій:

- негативні (наприклад вживання наркотиків);

- позитивні (наприклад соціальна творчість);

- соціально-нейтральні (наприклад жебрацтво).

Ц.П. Короленко і Т.А. Донських поділяють усі поведінкові девіації на дві великі групи.

Першу групу становлять відхилення, що їх називають “нестандартною поведінкою”. Вона проявляється у формі нового мислення, нових ідей, а також дій, що виходять за рамки соціальних стереотипів. Така поведінка визначається активністю, яка, хоча й виходить за рамки прийнятих норм у конкретних історичних умовах, проте відіграє позитивну роль у розвитку суспільства (приклад -діяльність революціонерів, опозиціонерів, першовідкривачів у тій чи іншій галузі знань). Автори зазначають, що нестандартну поведінку цієї форми в строгому смислі не можна визнати девіантною.

Друга група - деструктивна поведінка. Типологія її структурується відповідно до цілей, які можуть бути зовнішньодеструктивні, спрямовані на порушення соціальних норм (правових, морально-етичних, культурних), і внутрішньодеструктивні, спрямовані на дезінтеграцію самої особистості, її регрес. Відповідно до цього виокремлюється зовнішньодеструктивна поведінка і внутрішньодеструктивна.

Провідними критеріями класифікації О.В.Змановської є вид норми, що порушується, і негативні наслідки цього порушення. Відповідно до цього виокремлено три групи девіантної поведінки. Антисоціальна (делінквентна) поведінка - така, що суперечить правовим нормам, загрожує соціальному порядку і благополуччю оточуючих людей. Включає будь-які дії, заборонені законодавством, або бездіяльність, що спричинила негативні наслідки. Асоціальна (аморальна) поведінка - це поведінка людини, яка ухиляється від дотримання моральних норм, чим загрожує благополуччю міжособистісних стосунків. Може виявлятися у формі агресивних дій, сексуальних девіацій, узалежнення від азартних ігор, бродяжництва тощо. Аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка - така, що відхиляється від медичних і психологічних норм, загрожує цілісності й розвитку самої особистості.

Отже, представлений вище розгляд психологічного підходу до класифікації девіантної поведінки дає змогу усвідомити складність цього явища та необхідність різних підходів до корекції девіацій.

Відповідно до різних концепцій прояви девіантної поведінки розглядаються як наслідок досить різноманітних причин: генетичних, фізіологічних (наприклад ускладнення процесу пологів), соціальних (засвоєння неадекватних форм поведінки батьків) тощо.

Особистісні детермінанти девіантної поведінки - негативні особистісні новоутворення, що виникли внаслідок несприятливих умов життєдіяльності дитини (зокрема хибний тип виховання в сім'ї), а також внутрішні конфлікти, неадекватність самооцінки, відсутність або вкрай низький рівень розвитку рефлексії, цілепокладання та функції прогнозу.

Період ранньої дорослості пов'язаний із залученням особистості у всі сфери людської діяльності, стабілізацією особистості, побудовою власного способу життя, досягненням людиною найвищого розвитку її духовних, інтелектуальних і фізичних здібностей, встановлення своєї ідентифікації в близьких відносинах з іншими людьми, в професійній діяльності.

Ідентифікація - неперервний процес самоототожнення з іншою людиною, групою та цінностями, що існують у суспільстві. Ідентифікація як процес й механізм соціалізації особистості розглядається вченими як динамічна структура, що нелінійно розвивається протягом усього життя людини і має складну структуру.

Професійна ідентифікація - одна із важливих в житті людини. Вона є способом самоактуалізації особистості в сфері професійної діяльності, важливою лінією життєвого і особистісного самовизначення.

Аналіз літератури показує, що й досі не існує єдності думок у визначенні психологічного змісту професійної ідентифікації, у визначенні закономірностей цього процесу. Поряд з поняттям “професійної ідентифікації” існує ряд тотожних понять: “професійне становлення”, “професійний розвиток”, “професійне самовизначення”, “самореалізація в професії” і т.д., які характеризують процес входження, оволодіння професією і охоплює весь професійний шлях людини.

Проблемами професійної ідентифікації займалась такі дослідники якЛ.Б. Шнейдер, Е.Ф. Зеер, Є.П. Єрмалаєва, Н.І. Іванова, Е.А. Климов, Є.В. Конєва та ін.

Е.Ф. Зеер визначає професійну ідентичність як професійний “Я -образ”, що містить професійні стереотипи та унікальність власного “Я”, усвідомлення своєї тотожності з професійним образом “Я” [3].

Л. Б. Шнейдер [6] професійну ідентифікацію розглядає як багатомірний та інтегративний психологічний феномен, що забезпечує людині цілісність, тотожність і визначеність, що розвивається під час професійного навчання спільно із становленням процесів самовизначення, самоорганізації й персоналізації.

Н.Л. Іванова та Є.В. Конєва розглядають профідентифікацію як концептуальне уявлення людини про своє місце у професійній групі й відповідно у суспільстві. Це уявлення супроводжують певні цінності та мотиваційні орієнтири, а також суб'єктивне ставлення до своєї професії [ 1 ].

На думку Є. П. Єрмалаєвої [1], поняття професійна ідентичність стосується тієї категорії людей, для яких провідною основою ідентифікації є професійна праця. Більший чи менший статус професійної ідентичності в структурі ідентифікаційних основ особистості як фактор соціалізації й особистісного самовизначення значною мірою залежить від об'єктивної ролі інституту професії, яку він відіграє в даному суспільстві. У спільнотах з традиційно високим соціальним статусом професії професійна ідентичність виступає як провідний фактор психологічного благополуччя, що дає відчуття стабільності навколишнього світу і впевненість у своїх силах.

Формування професійної ідентифікації відбувається в процесі професіоналізації. Професіоналізація є складовою частиною, одним з важливих компонентів соціалізації. Основними механізмами соціалізації є спілкування, діяльність і самосвідомість. Дані сфери створюють для індивіда “розширену дійсність”. Формування соціально-професійної ідентичності має генезис від первинного вибору професії до внутрішнього ціннісно - емоційного прийняття норм, цінностей, форм поведінки і зовнішньої “діяльнісної” майстерності. Професійна ідентифікація в процесі формування професіоналізації, інтеріорізує комплекс практичних знань, утворює позицію суб'єкта, також ідентифікує особу з професійною групою загалом [4].

У процесі професійної ідентифікації виділяють зовнішні та внутрішні детермінанти, а саме:

1. В якості зовнішніх детермінантів, що впливають на формування професійної ідентифікації в сучасних умовах можна назвати інформаційно насичене середовище, що є джерелом уявлень про предмет праці, способи отримання професійної освіти, вимоги професії до людини і т.д. На перших етапах формування професійної ідентифікації зовнішні фактори відіграють пріоритетну роль.

Основою подальшого розвитку профідентифікації є внутрішні умови і детермінанти.

2. Внутрішніми детермінантами процесу формування професійної ідентифікації є: біопсихологічні та індивідуально-типологічні властивості особистості: статеві, вікові особливості, властивості темпераменту, характеру, здібностей; особливості психічних процесів та властивостей: відчуття, пам'ять, уява, емоції, почуття; досвід: знання, уміння, навиків, звичок, стиль діяльності; особливості направленості: інтереси, мотиви, ідеали, світогляд, переконання. До внутрішніх джерел становлення професійної ідентифікації Л.Б.Шнейдер відносить наступні:

- Емоційно - позитивний фон, на якому відбувалось отримання інформації про професії.

- Позитивне сприйняття себе в якості суб'єкта професійної діяльності.

- Емоційно-позитивне прийняття своєї приналежності до професійної громади

- Успішне засвоєння прав і обов'язків, норм і правил професійної діяльності.

- Готовність спеціаліста прийняти на себе професійну відповідальність; характер вираженості і самоприйняття екзистенційного і функціонального Я; мотиваційна активність до реалізації себе в певній професійній галузі [6].

Існує чотири типи ідентифікації в професії (К.А. Абульханова -Славська) [4]:

1. Ідентифікація відбувається через вибір професії, що максимально відповідає характеристикам особистості (наприклад, якщо особистість схильна до ризику, то вибирає відповідно професії, пов'язані з роботою в трудових умовах, небезпечних для життя).

2. Ідентифікація з професією така, що вона дає можливість руху особистості в професії, по ступеням службової кар'єри і ступеням майстерності.

3. Тип ідентифікації, при якому рух в професії здійснюється через розвиток, вдосконалення якостей і здібностей особистості. Якщо в момент вибору професії здібності знаходяться в потенційному стані, то професія актуалізує їх і тим самим відкриє перспективу розвитку особистості.

4. Ідентифікація, для якої співпадіння з професією обумовлено не тільки наявністю здібностей, але й творчою активністю особистості в цілому.

Ідентифікація особи з професією включає поєднання життя професіонала з його діяльністю, при якій набуті ним типові риси починають проявлятися у всіх інших сферах життєдіяльності і визначають відношення людини до дійсності. Саме ідентифікація в області професійної діяльності, досягнення і статус в трудовій діяльності виступають в якості умов і форм прояву дорослості [ 5].

Метою дослідження було виявити закономірності співвідношення ступеня задоволеності життям, мотивацією до успіху та показником професійної ідентифікації в період ранньої дорослості.

У дослідженні використано опитувальник для оцінки якості життя Н.Е. Водольянової, методику діагностики особистості на мотивацію до успіху Т. Єлерса, методику діагностики особистості на мотивацію до уникнення невдач Т. Єлерса, методику діагностики ступеня готовності до ризик Шуберта, тест кольорових відношень: вивчення професійної ідентифікації особистості Ж.П. Вірної.

На основі критеріїв сформованості професійної ідентифікації Л.Б. Шнейдера, створена анкета на визначення показника професійної ідентифікації. Шнейдер виділила чотири критерії, зокрема когнітивний, мотиваційно-ціннісний, емоційно-вольовий та діяльнісно-практичний критерій. Кожен із критеріїв поділяється на складові частини. Запитання анкети охоплюють чотири критерії. Кожній складовій певного критерію відповідає конкретне запитання. Оскільки складових є 16, відповідно запитань теж є 16. Існує два варіанти відповідей: за відповідь “Так (+)” досліджуваний отримує 1 бал, за відповідь “Ні (-) - 0 балів. Чим більше балів отримує досліджуваний в сумі, тим вищий показник професійної ідентифікації. Мінімальний бал -1, максимальний -16 балів. Відповідно особа, яка отримала в сумі 16 балів характеризується сформованістю професійної ідентифікації.

Досліджено 114 осіб, віком від 21 до 44 років, з яких 58 осіб чоловічої статі, 56 - жіночої. З них 55 досліджуваних з вищою освітою, 43 - із незавершеною вищою, і 16 осіб з середньою спеціальною освітою.

Аналіз отриманих результатів здійснено за допомогою математико -статистичних методів опрацювання даних (порівняльний аналіз на основі показників t- критерія Стьюдента та кореляційний аналіз).

На основі порівняльного аналізу були виявлені відмінності серед чоловіків та жінок віком від 21 до 44 років (див. табл.1).

Отже, жінкам, у порівнянні із чоловіками, характерні вищі показники за наступними шкалами: задоволеність роботою, задоволеність особистими досягненнями, задоволеність підтримкою як внутрішньою, такі зовнішньою; напруженість,мотивація досягнення успіху, професійна ідентифікація. На відміну від жінок, чоловікам притаманний вищий показник за шкалою схильність до ризику (див. рис.1).

Отримані дані можуть свідчити про те, жінки мають більш, ніж чоловіки відчувають підтримку (внутрішню, зовнішню - соціальну), задоволеність власною роботою та особистими досягненнями, що стимулює їх досягати успіх. Вони є більш професійно ідентифіковані, ніж чоловіки. Однак чоловіки для досягнення самореалізації, відчуття задоволеності собою та своєю роботою більш схильні до ризику. Вони відчувають менше напруження, ніж жінки.

Порівняльний аналіз осіб з високими та низькими показниками професійної ідентифікації з партнером вказує на певні відмінності (див. табл. 2).

Отже, особам з високими показниками професійної ідентифікації, у порівнянні із особами з низькими показниками, характерні вищі показники за такими шкапами як: задоволеність роботою, задоволеність особистими досягненнями, задоволеність спілкуванням з близькими людьми, задоволеність підтримкою, оптимізм, напруження, мотивація до досягнення успіху.

На відміну від осіб з високими показниками професійної ідентифікації, особам із низькими показниками професійної ідентифікації характерний вищий показник за шкалою схильність до ризику (див. рис.2).

Це може свідчити про те, що високі показники професійної ідентифікації дозволяють особам бути більшими оптимістами, відчувати задоволеність роботою, власними досягненнями, що стимулює їх досягати успіх. Однак вони відчувають певне психологічне чи фізіологічне напруження, яке може бути пов'язане із високим рівнем домагань, вимогливістю до себе, бажанням досягнути найкращих результатів.

Що стосується кореляційного аналізу, то він вказує на існування прямих зв'язків між професійною ідентифікацією (г=0,54 при р<0,01), задоволеністю роботою (г=0,52при р<0,01), особистими досягненнями (г=0,36 при р<0,01), спілкуванням (г=0,26 при р<0,01) та підтримкою (г=0,31 при р<0,01) близьких людей.

На основі рангової кореляції Спірмена було визначено форму професійної ідентифікації у осіб періоду ранньої дорослості.

У тесті кольорових відношень: вивчення професійної ідентифікації особистості, Вірна Ж.П. визначила 5 форм професійної ідентифікації [2]. Аналіз результатів показав, що отримана форма професійної ідентифікації не є представленою серед запропонованих 5 форм.

Отриманий варіант форми характеризується розбіжністю в оцінюванні реального Я та професійного Я і професійного Я та ідеального Я, що є результатом не тільки неадекватної самооцінки, а й розбіжності усвідомлення цілей і засобів професійної діяльності із власними можливостями людини (див. табл. 3).

На основі кореляційного аналізу були встановлені додатні (+) та від'ємні(-) значення між реальним Я, ідеальним Я та професійним Я. В результаті співставлення отриманих результатів із запропонованими формами професійної ідентифікації Вірни, не було виявлено подібної форми.

Також було встановлено, що особи професійне Я асоціюють із червоним кольором, що символізує активність, ціленаправленість, прагнення до успіху, бажання досягнути всіх життєвих благ, волю до перемоги.

Висновки. Професійна ідентифікація входять до складу соціальної ідентифікації, що пов'язано із виконанням різних соціальних ролей.

Не існує загального визначення поняття “професійна ідентифікація”. Саме тому вчені розглядають професійну ідентифікацію як багатомірний та інтегративний психологічний феномен, що забезпечує людині цілісність, тотожність і визначеність; професійний “Я-образ”, що містить професійні стереотипи, усвідомлення своєї тотожності з професійним образом “Я”; систесне утворення, що закономірно формується у процесі соціалізації індивіда та ін.

Професійна ідентифікація відображає характеристику себе, обраного і реалізованого способу професійної взаємодії з оточуючим світом і набуття сенсу самоповаги через виконання цієї діяльності (хочу, можу, роблю - і це я). Передбачає наявність функціонального і екзистенційного поєднання людини і професії. Це поєднання включає розуміння своєї професії, прийняття себе в професії, вміння добре й з користю для інших виконувати свої професійні функції.

На основі емпіричного дослідження встановлено взаємозв'язок між показником професійної ідентифікації, задоволеністю роботою, особистими досягненнями, спілкуванням та підтримкою близьких людей.

Також були виявлені гендерні відмінності в період ранньої дорослості. Для професійна ідентифікація, рівень задоволеності роботою, особистісними досягненнями, підтримкою є вищий, ніж у чоловіків. Проте, для чоловіків, у порівнянні із жінками, характерний нижчий показник напруженості та високий показник схильності до ризику.

Встановлено, що для осіб з високими показниками професійної ідентифікації характерна задоволеність станом власного здоров'я, мотивація до успіху, задоволеність роботою, особистими досягненнями, спілкуванням з близькими людьми,підтримкою, оптимізм, напруження. Для осіб з низькими показниками професійної ідентифікації характерна схильність до ризику.

Особи періоду ранньої дорослості своє професійне Я асоціюють із червоним кольором, що символізує активність, ціленаправленість, прагнення до успіху, бажання досягнути всіх життєвих благ, волю до перемоги.

Дата добавления: 2015-09-29