1. Поняття інвестиційного права
Інвестиційне право є підгалуззю господарського права, що регулює господарські відносини в сфері інвестування.
Інвестиційне право має свій предмет — інвестиційні відносини, тобто суспільні економічні відносини, що складаються між суб'єктами інвестування щодо вкладення та реалізації інвестицій.
Для інвестиційного права як підгалузі господарського права притаманні ті самі методи правового регулювання, що і для господарського права:
метод автономних рішень (що передбачає можливість прийняття суб єктами інвестиційної діяльності самостійно, але в межах закону юридичне значущих рішень і обов'язок усіх інших суб єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень);
метод владних приписів (що передбачає право прийняття юридичне значущих рішень органом господарського керівництва, власником майна, юрисдикційним органом і обов'язок суб'єктів господарювання виконувати ці рішення); метод координації або узгодження (що передбачає необхідність прийняття юридичне значущих рішень за згодою сторін, шляхом компромісу, як це має місце при укладенні інвестиційних договорів);
метод рекомендацій (передбачає рекомендацію з боку держави в особі компетентних органів певного порядку дій в сфері інвестиційної діяльності, що адресуються суб'єктам цієї діяльності як бажаний для суспільства варіант їхньої поведінки без обов'язку виконання рекомендацій).
Отже, має місце поєднання приватно-правових (автономних рішень, координації, рекомендацій) та публічно-правових (владних приписів) методів правового регулювання. Перші забезпечують захист приватних інтересів інвесторів (право на самостійність здійснення інвестиційної діяльності, вільне — але в межах закону — використання інвестицій та вільний вибір контрагентів, розпорядження результатами інвестування на власний розсуд тощо), а другі — захист суспільних інтересів в процесі здійснення такої діяльності (законодавче закріплена необхідність дотримання технічних, радіаційних, екологічних, санітарно-гігієнічних, містобудівних, архітектурних та інших вимог під час реалізації інвестицій).
Джерелом інвестиційного права є інвестиційне законодавство, основою якого є названі та інші закони, а також численні підзаконні нормативні акти.
Таким чином, згідно з канонами юридичної науки інвестиційне право як нова підгалузь господарського права відповідає усім умовам визнання його у цій якості:
• наявність самостійного предмету правового регулювання — відокремленої групи господарських відносин, що іменуються інвестиційними;
• усвідомлення суспільством і державою необхідності та значущості інвестиційних відносин у системі господарських відносин і прийняття законодавчого рішення про правове регулювання цих відносин;
• наявність методів правового регулювання, аналогічних методам регулювання господарських відносин взагалі.
Таким чином, інвестиційне право — це підгалузь господарського права, що регулює інвестиційні господарські відносини за участю інвесторів та інших учасників інвестиційної діяльності із застосуванням методів правового регулювання, притаманних господарському праву, та базується на інвестиційному законодавстві як підгалузі господарського законодавства.
2. Поняття та види інвестицій
У ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» наведене таке визначення інвестицій: «Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект». Це визначення, у цілому, відповідає міжнародному підходу до інвестиційної діяльності як процесу вкладення ресурсів (благ, майнових та інтелектуальних цінностей) з метою отримання прибутку, доходу, дивідендів (соціального ефекту) у майбутньому. Тобто інвестор відмовляється від задоволення своїх поточних потреб із розрахунку на очікуване задоволення їх у майбутньому, але вже в більшому розмірі.
Відповідно до ст. 326 Господарського кодексу України інвестиціями у сфері господарювання визнаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об'єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту.
Під інвестиціями також розуміють фінансування, яке забезпечує створення або розширення постійної участі в діяльності підприємства, завдяки якій інвестор може здійснювати певною мірою, управлінський контроль над нею; операції з налагодження зарубіжного виробництва, у результаті яких установлюється контроль над процесом прийняття рішень в іноземній філії.
При здійсненні інвестиційної діяльності особливого значення набувають форми та види інвестицій, від яких залежить правовий режим суб'єктів інвестиційної діяльності, оподаткування, митний режим, дивідендна політика та багато інших чинників. А тому проблема класифікації інвестицій має як теоретичний, так і сугубо прикладний характер.
За видами матеріальних та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти інвестиційної діяльності, розрізняють такі інвестиції:
- у вигляді грошових коштів у національній або іноземній ва люті, що визнається конвертованою Національним банком України;
- у вигляді цільових банківських вкладів;
- у вигляді корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді господарських товариств та інших господарських організацій корпоративного типу);
- у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
- у вигляді рухомого і нерухомого майна (будинків, споруд, устаткування та інших матеріальних цінностей) та пов'язаних з ним (цим майном) майнових прав;
- у вигляді майнових прав, інтелектуальної власності;
- у вигляді сукупності технічних, технологічних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);
- у вигляді грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, у т.ч. гарантовані першокласними банками та такі, що мають вартість у конвертованій валюті;
- у вигляді прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів;
- у вигляді інших цінностей відповідно до законодавства України.
За джерелами інвестування інвестиції поділяють на внутрішні, тобто такі, участь у яких беруть лише вітчизняні інвестори, зовнішні (іноземні), тобто такі, які здійснюються виключно іноземними інвесторами, спільні — за участю вітчизняних та іноземних інвесторів. Іноземні інвестиції відрізняються від внутрішніх тільки одним - іноземним походженням капіталу.
Але, за законодавством, іноземна інвестиція кваліфікується не за її іноземним походженням, а за іноземним походженням інвестора.
За формами власності можна виділити дві великі групи інвестицій: державні та недержавні. Під державними інвестиціями розуміються позики, кредити, які одна держава чи група держав надають іншій державі. У цьому випадку йдеться про відносини між державами, які регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного економічного права.
До недержавних відносять приватні та колективні, а до державних — також комунальні
За характером і ступенем участі суб'єктів в інвестиційній діяльності виділяються прямі і портфельні (непрямі) інвестиції. Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено такі види інвестицій:
- фінансові інвестиції, під якими розуміються господарські операції, які передбачають придбання корпоративних прав, цін них паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. У свою чергу, фінансові інвестиції поділяються на прямі та портфельні;
- прямі інвестиція — це господарські операції, що передбачають внесення коштів чи майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, що емітовані цією юридичною особою. До прямих інвестицій також можна від нести і безпосереднє внесення будь-яких цінностей на підставі інвестиційного договору;
- портфельні інвестиції - це господарські операції, що передбачають придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку (за винятком скуповування акцій як безпосередньо платником податків, так і пов'язаними з ним особами в обсягах, що перевищують 50% загальної суми емітованих акцій іншою юридичною особою);
- реінвестщії-це господарські операції, які передбачають здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.
3. Поняття та види інвестування
Інвестування – це різновид або елемент господарської діяльності, змістом якого є сукупність практичний дій учасників інвестування (інвестора, виконавців, посередників, держави, територіальної громади) щодо організації, вкладення інвестицій та отримання запланованого соціально-економічного ефекту.
Характерні ознаки інвестування:
- тісний зв’язок з господарською діяльністю: інвестування може бути:
· а) різновидом господарської діяльності (спільне інвестування – виключна діяльність пайових та корпоративних інвестиційних фондів);
· б) передумовою господарської діяльності (створення господарського товариства фізичними особами, які формують його майнову базу за рахунок сплачених вкладів);
· в) елементом господарської діяльності (виробництво нових товарів, наприклад, потребує вкладення відповідних коштів, майнових та інтелектуальних цінностей);
- зміст – практичні дії щодо організації, вкладення інвестицій та отримання запланованих результатів;
- мета здійснення – досягнення соціально-економічного ефекту в інтересах інвестора, виконавців та посередників, суспільства в цілому або його значних;
- учасники: інвестор, виконавці, посередники, держава, територіальна громада.
Залежно від суб’єктів інвестування, джерел інвестування і форм власності (ч. 2 ст. 2 ЗУ “Про інвестиційну діяльність”) виділяють:
-приватно-колективне інвестування, що здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;
-державне інвестування, що здійснюється органами влади і управління України, АРК за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;
-комунальне інвестування, що здійснюється органами місцевого самоврядування та їх виконкомами за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів, а також комунальними підприємствами, об’єднаннями та установами за рахунок власних і позичкових коштів;
-спільне інвестування, що здійснюється кількома громадянами та юридичними особами в одні і ті ж об’єкти
Залежно від сфери здійснення та об’єкта інвестування розрізняють такі його види:
• внутрішньогосподарське інвестування (джерело: зазвичай прибуток суб’єкта господарювання, позичкові кошти, інші джерела, не заборонені законом; об’єкт – нові виробничі потужності суб’єкта господарювання, інноваційні розробки, розширення та модернізація виробництва, створення відокремлених підрозділів);
• зовнішньогосподарське інвестування (джерело: активи інвестора, залучені ним кошти інших осіб на підставі відповідних договорів; об’єкт інвестування – майно/статутні фонди інших організацій чи осіб, спільне майно).
За критерієм походження інвестицій та інвесторів, місцем розташування об’єктів інвестування розрізняють:
- внутрішньодержавне інвестування (об’єкт інвестування – в Україні), яке, своєю чергою, може бути
а) національним – інвестори є резидентами;б) іноземним – інвестори та інвестиції мають іноземне походження;в) спільним – за участю резидентів та нерезидентів;
- зовнішньодержавне або зовнішньоекономічне (здійснюється українськими інвесторами в об’єкти, що знаходяться на території інших держав); таке інвестування потребує спеціального ліцензування.
4. Due Diligence як передумова інвестування
Дью дилі́дженс — (англ. Due Diligence — «забезпечення належної сумлінності», абревіатура: DueD, DDG) — процедура детальної незалежної перевірки об'єктуінвестування, здійснювана від імені інвесторів для формування в них об'єктивного уявлення про об'єкт інвестування. Зазвичай передує купівлі бізнесу, злиттю, підписанню контракту чи співробітництва.
Включає у себе оцінку інвестиційних ризиків, незалежну оцінку об'єкту інвестування, повне дослідження діяльності компанії, комплексну перевірку фінансового стану та положення на ринку. Загалом становить собою систему заходів, спрямованих на всебічну перевірку законності і комерційної привабливості планованої угоди,інвестиційного проекту.
Процедури дью ділідженс — процедури формування об'єктивного уявлення про об'єкт інвестування:
● загальний (General Due Diligence) — перевірка всіх аспектів діяльності компанії, включаючи юридичні питання, фінансовий стан, питання оподаткування, якість менеджменту, комерційну діяльність, місце компанії на ринку.
● фінансовий Due Diligence (Financial Due Diligence) дає можливість оцінити фінансовий стан компанії, перевірити його активи та зобов'язання з погляду їх якості та реальної оцінки (зокрема, наявність незареєстрованих зобов'язань або завищена вартість активів може суттєво погіршити фінансовий стан у майбутньому).
● податковий Due Diligence (Tax Due Diligence) — детальний аналіз податкових ризиків, як предмет окремої перевірки.
● юридичний Due Diligence (Legal Due Diligence) — аналіз юридичних аспектів діяльності компанії, таких як законність приватизації, питання реєстрації ліцензій, контрактів, дотримання трудового законодавства тощо.
● операційний (Operational Due Diligence) перевірка виробничої діяльності компанії, зокрема, наявність можливості для збільшення випуску продукції, врахування місткості ринку, оцінка якості продукції, огляд нових розробок.
5. Форми інвестування
Інвестування може здійснюватися в різних правових та економіко-правових формах. До правових форм інвестування належить:
-корпоративна форма – інвестування здійснюється шляхом створення або участі в господарській організації унітарного та корпоративного типу;
-договірна форма – шляхом укладення різноманітних договорів інвестиційного характеру;
-змішана форма – корпоративна форма поєднується з договірною (наприклад, при інвестуванні в діючу господарську організацію корпоративного типу).
Економіко-правові форми інвестування:
-інноваційне інвестування – здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає: випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил; розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища.
-капітальне будівництво – здійснюється з метою створення нових і відтворення діючих основних фондів, в які і вкладаються кошти, інші цінності;
-лізингове інвестування – інвестування в основні фонди виробничого призначення шляхом отримання у користування сучасного устаткування (обладнання), що може замовлятися лізингоодержувачем за складеною ним специфікацією, з наданням йому послуг технічного обслуговування та ремонту, а також можливістю викупу предмета лізингу. У такий спосіб досягається отримання лізингоодержувачем необхідного йому сучасного устаткування без тягаря сплати його повної вартості і турбот про його технічне обслуговування;
-концесійне інвестування – передбачає створення (будівництво) або управління на засадах відповідного договору (концесійного) об’єктом концесії, що є державною або комунальною власністю, за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності та підприємницького ризику;інші економіко-правові форми (режими) інвестування (приватизаційне, спільне, іноземне, на територіях пріоритетного розвитку, в спеціальних економічних зонах тощо).
6. Інвестиційні відносини (поняття, види, зміст)
Під інвестиційними правовідносинами слід розуміти врегульовані нормами інвестиційного права суспільні відносини, що виникають унаслідок здійснення інвестиційної діяльності (реалізації інвестицій), а також унаслідок державного впливу на учасників цих відносин, які пов'язані взаємними правами та обов'язками. Ці правовідносини являють собою зв'язок між суб'єктами, змістом якого є суб'єктивні права та обов'язки.
Залежно від підстави виникнення виділяються регулятивні та охоронні правовідносини. Регулятивні інвестиційні правовідносини - це правовідносини, шляхом яких здійснюється регулювання нормальних інвестиційних відносин, тобто регулювання правомірної діяльності суб'єктів інвестиційної діяльності. Порушення приписів правових норм і відповідного суб'єктивного права є юридичними фактами, на підставі яких виникають правовідносини між правопорушником і потерпілим. Унаслідок цих правовідносин у правопорушника з'являються обов'язки, які він виконує на користь потерпілого. Зазначені правовідносини в юридичній літературі називаються охоронним. Іноді охоронні відносини визначаються як такі, що оформлюють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, пов'язані із застосуванням засобів державного примусу1. Таким чином, охоронні відносини є правовою формою усунення наслідків правопорушення норм інвестиційного законодавства, поновлення нормального правового, економічного або особистого становища суб'єкта інвестиційних правовідносин.
За характером поведінки зобов'язаної сторони розрізняються активні й пасивні інвестиційні правовідносини. Якщо на зобов'язану сторону в правовідносинах покладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями: правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивного права (у випадку невиконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право покликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. У них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи певну дію. У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватись від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони. Уповноважена сторона в пасивних правовідносинах має суб'єктивне право з такими повноваженнями: право вимоги, право на захист порушеного суб'єктивного права і право на власні активні дії, тобто активну поведінку. У цих відносинах суб'єктивне право набуває головного і самостійного значення.
У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з інвестиційною діяльністю. Так, зокрема, держава здійснює функції загального управління інвестиційною діяльністю, і з цією метою створені відповідні органи державної виконавчої влади. Таким чином, виникають і здійснюються управлінські правовідносини у сфері інвестиційної діяльності. Ці відносини регулюються нормами адміністративного права, тобто вони є адміністративними правовідносинами. А оскільки суб'єкти інвестиційної діяльності вступають у відносини добровільно, на власний розсуд, як рівні суб'єкти на підставі договору (угоди), то між ними виникають договірні правовідносини.
Носіями прав та обов'язків є наділені компетенцією суб'єкти інвестиційних правовідносин. Суб'єктами інвестиційних правовідносин виступають інвестори, реципієнти, інші учасники інвестиційної діяльності і держава. Відносини між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності є базовими і називаються горизонтальними. На них базуються правовідносини між інвесторами та іншими учасниками, з одного боку, і державою, з іншого боку, тобто вертикальні правовідносини. Визначення інвесторів і учасників наведено в ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність».
Інвесторами можуть виступати громадяни, недержавні підприємства, господарські асоціації, союзи і товариства, громадські і релігійні організації та інші юридичні особи, які створені на колективній власності; органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, державні підприємства і установи; іноземні громадяни, юридичні особи та іноземні держави.
Учасниками інвестиційної діяльності можуть виступати юридичні особи, яким належить об'єкт інвестування і які не є інвесторами (співінвесторами). Здатність особи виступати суб'єктами інвестиційних правовідносин слід розглядати як інвестиційну правосуб'єктність. У ряді випадків така правосу- б'єктність має спеціальний характер, оскільки до суб'єкта висуваються особливі вимоги, наприклад, у вигляді тендерних (конкурсних) умов.
Наступними елементами інвестиційних правовідносин є об'єкт, який визначено ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність», та зміст - інвестиційна діяльність (ст. 2 Закону), однією із форм якої є інноваційна діяльність (ст. З Закону). Інвестиційна діяльність не завжди має підприємницький характер, а тому слід розрізняти і соціальну інвестиційну діяльність, яка не має за мету отримання прибутку (доходу).
7. Методи правового регулювання інвестиційних відносин
Регулювання інвестиційних відносин здійснюється за допомогою методів, притаманних господарському праву, що пов'язано з організаційно-майновим характером цих відносин, поєднанням у них публічних та приватних інтересів, а відтак — необхідністю комплексного регулювання цих відносин із застосуванням різних методів з метою забезпечення збалансованого врахування різних категорій публічних (загальнодержавного, регіональних, місцевих)та приватних інтересів (інвесторів, виконавців, посередників, фінансових установ тощо).
Методи правового регулювання інвестиційних відносин:
- метод автономних рішень (надає можливість прийняття суб'єктами інвестування самостійно, але в межах закону юридичне значущих рішень і обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю і виконанню цих рішень);
- метод владних приписів (передбачає право прийняття юридичне значущих рішень органом господарського керівництва, власником майна, юрисдикційним органом і обов'язок суб'єктів господарювання виконати ці рішення);
- метод координації або узгодження (забезпечує прийняття юридичне значущих рішень за згодою сторін, шляхом компромісу, як це має місце при укладенні інвестиційних договорів);
- метод рекомендацій (полягає у наданні учасникам інвестування пропозицій щодо їх певної - зазвичай ефективної, бажаної для суспільства - поведінки (порядку дій) у сфері інвестування без покладення на них обов'язку щодо виконання рекомендацій).
8. Нормативно-правове регулювання інвестиційних відносин
Інвестиційні відносини зазнають нормативно-правового регулювання за допомогою:
- актів законодавства, - правових документів локального характеру - установчих, внутрішніх, - договорів інвестиційного характеру.
Інвестиційне законодавство - це сукупність прийнятих компетентними органами нормативно-правових актів різної юридичної сили, які регулюють інвестиційні відносини - щодо безпосереднього здійснення інвестування та його організації, управління цим процесом та контролю за порядком інвестування. Інвестиційне законодавство є підсистемою (підгалуззю) господарського законодавства (як комплексної галузі права). Риси інвестиційного законодавства:
- розгалуженість і велика кількість нормативних актів, причини цього: об'єктивні - складність відносин у сфері інвестування, динамізм цих відносин та їх правового регулювання; суб'єктивні - недостатня увага до оптимізації інвестиційного законодавства з боку держави та численні експерименти у сфері інвестування, кожний з яких має своє правове забезпечення
;- наявність у системі інвестиційного законодавства значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії: відомчих (Нацбанку, Мінекономіки, Мінфіну, АМК, Держбуду, ДКЦПФР, МОН та ін.), регіональних (правила забудови населених пунктів та ін.) і локальних (установчих документів суб'єктів інвестування та суб'єктів організаційно-господарських повноважень у сфері інвестування);
- відсутність інвестиційного кодексу; роль кодифікованого нормативного акта відіграє досить-таки лаконічний, прийнятий на початку запровадження ринкових відносин, Закон України від 18.09.1991 р. "Про інвестиційну діяльність", що є стрижнем інвестиційного законодавства; Господарський кодекс України - за відсутності в ньому загальних положень щодо інвестування (за деякими винятками) - також виконує роль кодифікаційного акта в системі інвестиційного законодавства - щодо окремих форм інвестування, визначаючи їх як окремі види або сфери господарської діяльності
Спеціальне інвестиційне законодавство - це система нормативних актів, які регулюють інвестиційні відносини з врахуванням їх специфіки. Спеціальне інвестиційне законодавство складається із загальної і особливої частин. Перша (загальна частина) містить нормативно-правові акти та норми, що визначають основні засади організації та здійснення інвестування, загальні вимоги до її суб'єктів (в т. ч. їх права та обов'язки), правову форму взаємовідносин між учасниками інвестиційного процесу, та однаковою мірою стосуються всіх суб'єктів інвестиційного права, видів, форм і стадій інвестування, а також галузей народного господарства, в яких здійснюється інвестування і встановлюються інвестиційні договірні відносини. Друга (спеціальна або особлива) частина включає нормативні акти, що регулюють певні види, форми інвестування, встановлюють спеціальні режими інвестування, визначаючи особливість організації та здійснення інвестиційної діяльності на певних територіях (зонах), щодо певних об'єктів, за участю певних суб'єктів.
9. Об’єктивні підстави та напрями державного регулювання інвестування в Україні
Інвестиційна професійна діяльність як різновид господарської діяльності й навіть інвестування як окрема операція (наприклад, вкладення коштів в акції під час їх додаткової емісії) чи комплекс взаємопов’язаних дій (створення дочірнього підприємства) є, як правило, суспільно корисною, оскільки забезпечує досягнення певного соціально-економічного ефекту (створення нових суб’єктів господарювання чи нових об’єктів господарсько-виробничого, культурного, соціального та іншого призначення, збільшення майнової бази, запровадження новітніх технологій, випуск принципово нової продукції).
Прагнучи зменшити свої витрати та/або збільшити вигоди (прибуток), інвестори, виконавці та інші учасники інвестування можуть порушувати при цьому вимоги щодо: - якості продукції, робіт, послуг, які надаються іншим учасникам господарського життя та громадянам як кінцевим споживачам; - збереження довкілля, раціонального використання природних ресурсів; - дотримання умов містобудування; - дотримання умов праці найманих працівників, які здійснюють практичні дії щодо реалізації інвестицій; - підтримання конкурентного середовища на ринку інвестицій і утримання від актів недобросовісної конкуренції; - дотримання норм антимонопольного законодавства.
Останнім часом актуальною в міжнародному та національному масштабах стала проблема попередження легалізації (відмивання) коштів, отриманих злочинним шляхом (нерідко такі кошти «відмиваються» в процесі інвестування). Україна, відповідно до вимог FATF1, вжила відповідних заходів, насамперед у формі прийняття низки актів законодавства (внесення змін до чинних), створення уповноважених органів чи покладення додаткових функцій на чинну систему органів державної влади, спрямованих на попередження легалізації таких коштів. Основним нормативно-правовим актом у цій сфері став Закон України від 28.11.2002 р. «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом».
У зв’язку з цим в українському законодавстві значна увага приділяється державному регулюванню інвестиційної діяльності, в т. ч. його формам, напрямам, системі органів, що здійснюють таке регулювання, їх компетенції тощо. Державна інвестиційна політика як складова економічної політики держави (ст. 10 Господарського кодексу) протягом усього періоду існування незалежної Української держави змінювалася залежно від економіко-соціальних умов у країні
Принципи державного регулювання інвестиційної діяльності:
• послідовна децентралізація інвестиційного процесу;
• збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб’єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів;
• перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;
• виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки, за адресний принципом;
• фінансування об’єктів, будівництво яких знову розпочинається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;
• надання переваги завершенню раніше розпочатих будов, технічному переоснащенню та реконструкції діючих підприємств;
• здійснення відповідними державними органами контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;
• розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;
10. Нормативно-правове забезпечення державного регулювання інвестування
«Про інвестиційну діяльність» «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» - «Про приватизацію державного майна» «Про банки і банківську діяльність» «Про захист економічної конкуренції» «Про захист від недобросовісної конкуренції» «Про Антимонопольний комітет України» (визначає систему, функції та повноваження антимонопольних органів);
11.Форми та напрями державного регулювання інвестування.
Державне регулювання інвестиційної діяльності – це система заходів, спрямованих на стимулювання інвестиційної активності та формування сприятливого інвестиційного клімату, залучення неінфляційних джерел інвестування та створення єдиних стандартів ефективності інвестицій.
Основні цілі державного регулювання інвестиційної діяльності підприємств:
1.Досягнення максимально можливого ефекту від вкладення коштів.
2.Створення відповідних умов для розвитку пріоритетних галузей та регіонів.
3.Створення відповідних умов для залучення іноземних інвестицій.
Основними принципами державного регулювання інвестиційної діяльності підприємств є:
• Послідовна децентралізація інвестиційного процесу, посилення регіоналізації економіки.
• Збільшення частки власних коштів суб’єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів.
• Перенесення центра ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування.
• Виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм та проектів, спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки за адресним принципом.
• Будівництво нових об’єктів за рахунок бюджетних коштів на конкурсній основі.
• Пріоритетність переоснащення та технічної реконструкції перед завершенням будівництва, розпочатого раніше.
• Контроль державних органів за цільовим використанням централізованих інвестицій.
• Впровадження системи страхування інвестицій.
Інвестиційну діяльність держава регулює і через захист інвестицій – це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню цілі внесення інвестицій, ефективній діяльності об'єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій.
Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а також міжнародними договорами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови й порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.
Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється у двох основних формах:
§ управління державними інвестиціями (прямий вплив);
§ регулювання умов інвестиційної діяльності й контроль над їхнім здійсненням всіма суб'єктами інвестиційної діяльності (непрямий вплив).
Прямий вплив держави полягає в тому, що держава може виступати в ролі інвестора й приймати на себе функції фінансування галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер й, відповідно до діючого законодавства, може бути вироблена тільки на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких не буде проводитися найближчим часом.
Держава може також фінансувати розвиток виробництв, доцільність яких диктується ринковою кон'юнктурою, з метою одержання доходів у майбутньому й використання їх для розширеного відтворення й соціального захисту населення. Державне фінансування збиткового виробництва з метою його штучної підтримки, що супроводжується перекладом грошей з ефективного виробництва, являє собою одну з форм прямого впливу. Однак, це надзвичайний захід, використання якої перешкоджає розвитку конкуренції, знижує ефективність господарювання, стримує інвестиційну активність.
Держава здійснює прямий вплив на інвестиційну діяльність через державні підприємства. Державні інвестиційні вкладення можуть здійснюватися й на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи іноземних, шляхом створення акціонерних товариств із участь на паях держави.
Основними формами непрямого регулювання державою інвестиційної діяльності є: створення відповідного інвестиційного середовища (політичного, економічного, правового, соціального), що передбачає, у свою чергу, крім створення певних економічних умов господарювання для суб'єктів інвестиційної діяльності й методи макроекономічного впливу на інтенсивність інвестування через бюджетно–податкову, грошово–кредитну, амортизаційну та інноваційну політики, а також політику сприяння залученню іноземних інвестицій.
Бюджетно–податкова політика держави направлена, у першу чергу, на систему заходів, пов'язаних з перерозподілом доходів підприємств і громадян країни, з метою оптимального формування дохідної частини бюджету й збереження у підприємств ринкових стимулів до інвестиційної діяльності та одержання прибутків. Оскільки бюджет складається з доходної та витратної частини, то і бюджетні методи регулювання інвестиційної діяльності можна розділити за двома напрямками: податкова політика держави та державне управління видатковою частиною бюджету.
Податкова політика держави вважається одним із найвагоміших напрямків регулювання інвестиційної діяльності. Важлива роль в активізації інвестиційної діяльності засобами податкової політики належить загальному рівню оподаткування та ставкам окремих податків, які формують обсяги прибутків господарюючих суб'єктів.
У світовій практиці вироблений ряд методів, використовуваних для стимулювання інвестиційної діяльності, які можна розділити на дві групи: фіскальні й фінансові. Найважливіші з них такі:
1. Фіскальні методи:
• зниження податку на доходи корпорацій;
• податкові канікули
• зменшення податкових платежів залежно від кількості працюючих або інших витрат, пов'язаних із працею;
• скорочення податку на доходи корпорацій залежно від обсягів витрат на маркетинг і підвищення дієздатності підприємств;
• заходи, спрямовані на збільшення доданої вартості;
• стимулювання імпорту (звільнення від імпортного мита на інвестиційні товари, устаткування, запчастини і сировина, пов'язані з виробничим процесом, відстрочка сплати мита на імпортні матеріали);
• стимулювання експорту (звільнення від експортного мита, зм'якшення оподатковування доходів від експорту, зменшення податку на прибуток для діяльності, що приносить валюту, повернення мита).
2. Фінансові методи:
• прямі субсидії на повне або часткове покриття капітальних вкладень, витрат виробництва або вартості маркетингу інвестиційного проекту;
• субсидована позичка;
• гарантування позички;
• поручництво експортного кредитування;
• покриття розрахунків венчурного капіталу за рахунок коштів державного бюджету;
• державне страхування за пільговими ставками;
• покриття від коливань валютного курсу, знецінення валюти, некомерційних ризиків.
3. Інші методи:
• субсидування послуг (включаючи допомогу на пошук ресурсів на фінансування проектів, а також на управління ними);
• надання інформації про ринки й наявність сировини;
• допомога в навчанні й перепідготовці кадрів;
• технічне сприяння «ноу-хау»;
Державна інвестиційна політика– це система заходів, які органи державної влади виробляють і використовують у процесі управління інвестиційною діяльністю господарського комплексу, що включає підприємства й організації всіх форм власності. Іншими словами, це – комплекс державних заходів щодо регулювання нагромадження капіталу.
Об'єктом інвестиційної політики виступає господарський комплекс країни, суб'єкти інвестиційної політики — центральні органи державної влади, органи регіонального й галузевого управління, керівники підприємств й організацій.
Державна інвестиційна політика є основою для управління інвестиційною діяльністю в регіоні, тому що визначає напрям активізації інвестиційних процесів у країні.
Інвестиційна політика держави розробляється на підставі прогнозів економічного й соціального розвитку країни, схем розвитку й розміщення продуктивних сил у цілому по країні й по регіонах, цільових науково-технічних програм, техніко-економічних обгрунтувань, бізнес-планів, що визначають доцільність здійснення інвестиційної діяльності.
Інвестиційна політика держави потребує певного механізму її реалізації, що визначає форми й методи управління інвестиційною діяльністю. Реальний стан і напрями розвитку даного механізму відображаються в законодавчій базі, що регулює інвестиційні процеси.
12.Органи державного регулювання інвестування в Україні.
Кабінет Міністрів України є вищім органом у системі органів виконавчої влади, та здійснює наступну діяльність у сфері інвестування: забезпечує здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, забезпечує проведення інвестиційної політики, розробляє та здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного та соціального розвитку держави.
До компетенції органів місцевого самоврядування належать вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями відповідно до Закону України «Про органи місцевого самоврядування» від від 21.05.1997 № 280/97-ВР [2].
Місцеві державні адміністрації здійснюють в установленому порядку регулювання інвестиційної діяльності та вносять у встановленому порядку до відповідних органів пропозиції щодо залучення іноземних інвестицій для розвитку економічного потенціалу відповідної території [3].
До спеціальних органів державного регулювання інвестиційної діяльності належать такі органи: Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України, Міністерство регіонального розвитку,будівництва та житлово-комунального господарства України, Національну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Міністерство регіонального розвитку,будівництва та житлово-комунальну Національну комісію з цінних паперів та фондового ринку державного господарства України та Фонд державного майна України.
Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України (Держінвестпроект України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, входить до системи органів виконавчої влади та є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері інвестиційної діяльності та управління національними проектами (стратегічно важливими проектами, що забезпечують технологічне оновлення та розвиток базових галузей реального сектору економіки України).
13.Поняття та форми корпоративного інвестування.
Корпоративне інвестування здійснюється шляхом створення господарської організації або участі у такій організації з метою певного соціально-економічного ефекту, зокрема:
- прибутку від вкладених в таку організацію інвестицій;
-забезпечення збуту власної продукції через дочірнє підприємство, що спеціалізується на торговельній, посередницькій чи лізинговій діяльності;
-координації діяльності підприємств - учасників організації, в яку вкладаються інвестиції, і підвищення в результаті цього конкурентоздатності власної продукції на внутрішньому та міжнародних ринках;
-представництво інтересів інвестора в іншому регіоні країни чи за кордоном через створення філії та представництва, що дозволяє уникнути послуг посередників, а відтак – забезпечити економію коштів та оперативність вирішення ключових питань своюї діяльності (щодо укладення договорів, контролю за їх виконанням тощо).
Переваги корпоративного інвестування:
1) можливість вибору: а) організаційно-правових форм (організації унітарного чи корпоративного типу). Широкі можливості у інвестора щодо вибору певних організаційно-правових форма видів діяльності при здійсненні корпоративного інвестування дозволяє йому обирати найбільш прийнятні – з огляду на мету інвестування, наявні у інвестора активи та можливості, стан ринку інвестицій, ступінь ризику та відповідальності за негаразди у процесі інвестування. б) партнерів (у разі обрання організації традиційно корпоративного типу) або без них (при інвестуванні в унітарні організації чи товариство однієї особи), в) характеру діяльності (безпосереднє здійснення господарської діяльності або координація нею, управління інвестуванням), г) сфер інвестування (банківська діяльність, страхування, спільне інвестування тощо);
2) можливість інвестування в ті сфери господарської діяльності, суб'єктом яких може бути лише організація (індивідуальне підприємництво виключається): банківська, страхова діяльність, спільне інвестування як професійна діяльність, депозитарна діяльність, ломбардні операції, біржова діяльність та ін.;
3) залучення коштів інших осіб від випуску емісійних цінних паперів (акцій додаткових емісій, облігацій підприємств).
Корпоративне інвестування може бути обтяжливим чи навіть неможливим для інвестора, з огляду на вимоги законодавства щодо:
1) обов'язковості використання певних організаційно-правових форм для здійснення виключних видів господарської діяльності (банківська діяльність, спільне інвестування, ломбардні операції, біржова діяльність та ін.), що має забезпечити захист публічних інтересів та типових приватних інтересів вкладників, дрібних інвесторів, клієнтів, учасників цих організацій;
2) формування значного за розміром статутного капіталу/фонду (господарські товариства, що належать до об'єднань капіталів, комерційні банки, інститути спільного інвестування, фондові біржі);
3) значних організаційних заходів з боку інвестора на етапі створення (розробка і затвердження установчих документів, державна реєстрація/внесення змін до відомостей державної реєстрації, створення органів управління, отримання необхідних дозволів/ліцензій) та в процесі функціонування організації (участь в органах управління і контролю - щоб впливати на процес інвестування та отримання запланованого результату);
4) значного ступеня ризику та обсягу відповідальності у разі застосування форми персональних товариств (повного та командитного) або у разі вирішального впливу на господарську організацію, що може стати приводом для субсидіарної відповідальності інвестора відповідно до положень ст. 126 ГК України.
Корпоративне інвестування може здійснюватися з використанням різних організаційно-правових форм: - унітарного підприємства (в т.ч. дочірнього);- господарського товариства, кооперативу;- кооперативу;- господарського об’єднання; - відокремленого підрозділу (в т.ч. філії, представництва).
14.Основні засади використання корпоративного інвестування.
Корпоративне інвестування може здійснюватися шляхом створення господарської організації будь-якого типу та участі у господарській організації. Прийнявши рішення про корпоративне інвестування, інвестор має оцінити переваги та недоліки певного виду господарської організації, що має використовуватися в процесі інвестування. При використанні корпоративного інвестування слід враховувати таке:
1) безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг) є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки,
тоді як керівництво господарською діяльністю притаманно власникам майна підприємств, господарським об'єднанням, промислово-фінансовим групам;
2) створення господарської організації має здійснюватися з обов’язковим додержанням вимог господарського законодавства, включаючи антимонопольно-конкурентне щодо запобігання економічній концентрації
3) державна реєстрація господарської організації може здійснюватися у загальному порядку
4) участь інвестора у діючих господарських організаціях виникає на підставі придбання частки у статутному капіталі підприємства. Ступінь участі у господарській організації, в т.ч. ступінь контролю над підприємством визначається величиною частки у статутному капіталі;
5) об'єктом корпоративного інвестування є майнова база господарської організації. Майно, необхідне для здійснення організацією господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю може закріплюватися за господарською організацією на різних правових титулах: праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві господарського відання (комерційне унітарне підприємство), праві оперативного управління (некомерційне унітарне підприємство), праві користування (може застосовуватися з будь-яким з названих правових титулів; є характерною ознакою орендного підприємства);
6) обсяг господарської правосуб’єктності господарських організацій фіксується в законі та в їх установчих документах. В окремих випадках, для набуття організацією відповідного обсягу правосуб'єктності, крім державної реєстрації інвестори - засновники повинні вжити низку заходів: отримати дозволи, ліцензії, патенти для здійснення певних видів господарської діяльності.
7) Обираючи корпоративну форму інвестування, інвестор має враховувати і можливості щодо припинення інвестування. Припинення корпоративного інвестування може відбуватися шляхом: - виходу з господарської організації, для чого можуть бути застосовані різні процедури залежно від організаційно-правової форми (в акціонерному товаристві - продаж всіх акцій, що належать інвестору; в інших видах господарських товариств - відступлення частки іншому учасникові або третій особі, якщо це не заборонено установчим документом товариства, чи виходу з товариства з отриманням інвестором грошового еквівалента своєї частки; в унітарному підприємстві - продаж цілісного майнового комплексу підприємства; у кооперативі - вихід з кооперативу з отриманням вартості паю); - припинення господарської організації, що використовується для корпоративного інвестування.
15.Особливості використання підприємства як форми корпоративного інвестування.
ГКУ, ст. 62: Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої Г-діяльності в порядку, передбаченому ГКУ та іншими ЗУ.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Підприємство, якщо ЗУ не встановлено інше, діє на основі статуту.
Підприємство є ЮО, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Підприємство не має у своєму складі інших ЮО.
Основні ознаки підприємства
1. Самостійний суб'єкт господарювання.
Ступінь самостійності залежить від правового титулу майна підприємства.
2. Можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній, комунальній, колективній, приватній (утворюється компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами).
3. Мета утворення – задоволення суспільних та особистих потреб.
4. Безпосереднє систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГКУ та іншими ЗУ. Можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
5. Установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено ЗУ.
Так, для підприємств, що діють у формі ПТ чи КТ, установчим документом буде засновницький договір.
6. Наявність господарської правосуб'єктності, в т.ч. числі статусу ЮО з одночасною забороною мати у своєму складі інших ЮО. Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші відокремлені підрозділи.
7. Індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання - забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код.
8. Має необхідне для суб'єкта господарювання відокремлене майно - основні й оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, Г-відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права.
9. Порядок управління підприємством залежить від типу підприємства:
а) унітарне підприємство - управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства;
б) корпоративне підприємство - управління здійснюється за допомогою створених учасниками органів (збори учасників, виконавчий та контрольний органи).
Види та організаційно-правові форми підприємств
ГКУ, ст. 63, «Види та організаційні форми підприємств»
Для підприємств певного виду та організаційних форм ЗУ можуть встановлюватися особливості господарювання.
Залежно від форм власності, передбачених ЗУ:
1. Приватне підприємство - діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (ЮО).
2. Підприємство колективної власності - діє на основі колективної власності.
3. Комунальне підприємство - діє на основі комунальної власності територіальної громади.
4. Державне підприємство - діє на основі державної власності.
5. Підприємство, засноване на змішаній формі власності – діє на базі об'єднання майна різних форм власності.
6. Інші види підприємств, передбачені ЗУ.
За наявністю в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та її розміром:
1. Підприємство з іноземними інвестиціями - якщо в його статутному фонді іноземна інвестиція становить не менш як 10 %.
2. Іноземне підприємство – якщо в його статутному фонді іноземна інвестиція становить 100 %.
За способом утворення (заснування) та формування статутного фонду:
1. Унітарне підприємство - створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до ЗУ статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
2. Корпоративне підприємство - утворюється, як правило, 2-ма або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у т.ч. через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.
Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в т.ч. засновані на приватній власності 2 або більше осіб.
16.Особливості використання господарського товариства як форми корпоративного інвестування.
Господарські товариства – господарські організації, які створюються ФО та/або ЮО на договірних засадах шляхом об'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).
ГКУ, ст. 79, ч. 1: Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені ЮО та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Характерні риси господарських товариств
1. Господарські організації корпоративного типу.
Як правило, наявність 2-ох і більше засновників - ФО та/або ЮО, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами.
2. Універсальність цієї організаційно-правової форми – можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, І-фондів, неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об'єднань (холдингові компанії з мережею дочірніх підприємств).
3. Наявність статусу ЮО.
4. Основний правовий титул майна товариства - право власності, джерелами формування якого є:
- вклади засновників та учасників товариства;
- вироблена продукція;
- отримані доходи;
- майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених ЗУ.
5. Корпоративний характер управління - учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об'єднання капіталів).
6. Подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчими документами товариства.
7. Можливість для засновників вибору форми товариства з 5-ти, що передбачені ЗУ:
а) акціонерне товариство (АТ);
б) товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ);
в) товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ);
г) повне товариство (ПТ);
ґ) командитне товариство (КТ).
8. Наявність в учасників господарських товариств корпоративних прав:
- право участі в розподілі прибутку товариства;
- право участі в його управлінні;
- право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.
Види Г-товариств за ознакою домінування в них майнових чи персональних елементів
1. Персональні товариства (об'єднання осіб) - господарські товариства, в яких домінують особисті елементи - ПТ, КТ.
Наявність 1 установчого документа – засновницького договору.
Обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для всіх (ПТ) або для частини його учасників (КТ).
Створення з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької діяльності, у зв'язку з чим традиційною вимогою до учасників ПТ та повних учасників (повних товаришів) КТ є наявність у них статусу зареєстрованого суб'єкта підприємництва.
Наявність у всіх (ПТ) або у частини учасників (КТ) повної субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства.
Відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного фонду та порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором).
Управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями. Порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в засновницькому договорі.
Заборона для таких учасників конкурувати з товариством.
Складність виходу з товариства - заборона або обмеження можливості відступлення учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в передбачених випадках.
2. Об'єднання капіталів – господарські товариства, в яких домінуючими є майнові елементи - АТ, ТОВ, ТДВ.
Обмеження ризику учасників товариства за результати діяльності товариств розміром сплачених вкладів (акцій) та відсутність у них (AT, TOB) чи обмеженість субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства (ТДВ), що викликає застосування спеціальних механізмів захисту інтересів кредиторів товариства.
Законодавчі вимоги до мінімального розміру статутного фонду (капіталу), резервного фонду, порядку їх формування та необхідності підтримання не нижче певного розміру (подібні вимоги встановлюються з метою захисту інтересів кредиторів товариства).
Основний установчий документ – статут.
Участь учасників в управлінні справами та розподілі прибутку товариства залежить, як правило, від розміру їх часток у статутному фонді товариства.
Управління товариством здійснюється за допомогою його органів, порядок формування та вимоги до яких встановлюються ЗУ.
Обов'язковість майнової та необов'язковість персональної участі (за деякими винятками) в товаристві для його учасників.
Можливість виходу учасника з товариства в будь-який момент за його бажанням з дотриманням встановленої ЗУ та статутом товариства процедури.
Можливість створення таких товариств 1 особою та функціонування у складі 1 особи.
Можливість здійснення контролю над товариством з боку 1 учасника, який володіє контрольним пакетом акцій (відповідною часткою в статутному фонді товариства).
17.Особливості використання кооперативу як форми корпоративного інвестування.
ГКУ, ст. 94: Кооперативи - добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань.
Кооперативи можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо).
Діяльність різних видів кооперативів регулюється ЗУ.
Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГКУ, інших законодавчих актів.
З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).
ГКУ, ст. 95-110: Виробничий кооператив (ВК) - добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.
ВК можуть здійснювати:
- виробничу діяльність;
- переробну діяльність;
- заготівельно-збутову діяльність;
- постачальницьку діяльність;
- сервісну діяльність;
- і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену ЗУ.
ВК є ЮО і діє на основі статуту.
Найменування ВК повинно містити слова «виробничий кооператив» або «кооперативне підприємство».
Принципи діяльності ВК
1. Добровільність членства громадян у ВК та вільний вихід з нього.
2. Особиста трудова участь членів ВК у діяльності підприємства.
3. Відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут ВК, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом ВК.
4. Демократичний характер управління ВК, рівні права членів ВК при прийнятті рішень.
5. Розподіл доходу між членами ВК відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності ВК.
6. Контроль членів ВК за його роботою в порядку, визначеному статутом.
Загальні умови створення ВК
Засновниками (членами) ВК можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. Чисельність членів ВК не може бути меншою, ніж 3 особи.
Рішення про створення ВК приймається його установчими зборами.
ВК вважається створеним і набуває статусу ЮО з дня його державної реєстрації відповідно до вимог ГКУ.
Членство у ВК
Членами ВК можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут ВК та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності ВК.
Громадяни можуть бути одночасно членами ВК-ів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).
Порядок і майнові наслідки припинення членства у ВК визначаються ГКУ та статутом ВК.
Виключення з ВК (звільнення члена ВК з кооперативного підприємства) може бути оскаржено до суду.
Основні права членів ВК:
1. Участь в управлінні ВК, право голосу на загальних зборах членів ВК, право обирати і бути обраним в органи управління ВК.
2. Користування послугами ВК.
3. Одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай.
4. Одержання достовірної та повної інформації про фінансово-Г-діяльність ВК.
5. Одержання паю у разі виходу з ВК в порядку і строки, визначені його статутом.
Статутом ВК можуть передбачатися також інші права членів ВК.
Основні обов'язки членів ВК:
1. Дотримання статуту ВК.
2. Виконання рішень органів управління ВК.
Статутом ВК можуть передбачатися також інші обов'язки членів ВК.
Майно ВК - становить колективну власність ВК.
ВК є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом ВК, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених ЗУ.
Члени ВК можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм земельною ділянкою у порядку, визначеному земельним ЗУ. За земельну ділянку, передану ВК в користування, з ВК може справлятися плата у розмірах, визначених загальними зборами членів ВК.
Для здійснення господарської та іншої діяльності ВК за рахунок власного майна формує відповідні фонди.
питань діяльності ВК.
Органи управління ВК:
1. Загальні збори членів ВК - вищий орган управління ВК.
2. Правління (голова) ВК.
3. Ревізійна комісія (ревізор) ВК.
4. Спостережна рада ВК - може бути передбачена статутом ВК.
18.Особливості використання відокремленого підрозділу господарської організації як форми корпоративного інвестування.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 40 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Коммерческое предложение | | | Туристическое онлайн-агентство «Very best travel» |