Я подивилася на свої руки, таких ще в мене не було. Чиї це?Чи це якісь нові? На заводі кожного дня виготовляють саме такі для переселенців. Якщо чесно, то ця дурниця щодо « у всіх повинно бути

КНИГОПЕЧАТАНИЕ

про РУКИ

Я подивилася на свої руки, таких ще в мене не було. Чиї це?Чи це якісь нові? На заводі кожного дня виготовляють саме такі для переселенців. Якщо чесно, то ця дурниця щодо «у всіх повинно бути однаково» мені не подобається. В принципі, забирати їх ніхто повністю не збирається. Якщо ти за день десь знайдеш свої, то можеш скільки завгодно милуватися і ніхто тобі слова й не скаже.

Це в нас просто новий правитель, у нього, начебто, дах поїхав на цих руках, пришиблений він, але свої теж радо міняє на чужі. Я колись намагалася не заснути і подивитися, як вони розкручують шурупчики, забирають одні і вставляють інші, але ж сплю, як убита.

Сьогодні у мене просто огидні руки, дивитися на них не можу. Зате переносили з дідом КАМаз.

Нічого страшного, вчора були гірші

Моя подруга майже кожен день робить собі манікюр, та ще й так свариться, бо тож бо зі страшними ходити не буде. А як і гарні, мені то так здається, вона все одно щось змінює.

Вона любить жалітися, я ж знаю, то тільки для того, щоб я сказала, яке в неї жахливе життя. Хоч у мене таке ж саме, а їй навіть частіше жіночі трапляються.

про СОН-РЕАЛЬНІСТЬ

Мені подобається спати. В мене ж нічого більше нема окрім сну. Тільки оце перетерпіти день в гаражі і туди… До безмежних височин, до безмежних стежок.

Мама казала, що то зовсім інше життя, і коли я сплю тут, то живу там. А коли сплю там, то живу тут. Мама в нене звідти. Тут, у цьому дивному світі, немає тих, хто сказав би мені таку розумну річ. І я теж нікому не скажу, хай живуть у своїй роботі, школах, сімях, ще десь, а я буду жити в кращому місці. І хай цей світ буде лиш сном. Сном? Ха-ха, дивно…Тоді я вже не люблю спати. Якщо це й справді сон, то це – кошмар.

Еліза каже, щоб я купувала машину і їхала до дядька Генрі вчитись малювати. А воно ж і не можна, думаю, бо мала я ще, а вона каже, що в них можна.

Як прийду додому, то засну і обов’язково куплю машину. Хочу зелену, а ні, може, й синю. Джейн каже, щоб я купувала жовту, Джейн – це подруга мами. Хоч, може, вона більше моя подруга. Вона ж бо подарувала мені грушку, а мамі нічого такого не дарувала.

А ще там кажуть, що можна посміхатися навіть тоді, коли сваряться, а тут, чи, як його, там, у моєму кошмарному сні – ні.

Так, мабуть куплю жовту.

про ВИБУХ

Вибух пролунав у кінці тунелю, все затряслося і поплило в очах. Смерть? Вона так близько ще хвилина, або навіть секунда, і вхопить тебе за комір.

Прохід засипало камінням. Зараз тільки одна дорога – назад. Назад…Але вони біжать за мною, тіні загублених років, хоч і самі не знають, що то воно таке. Я знаю… Тому і слідкують за мною. Йти до них. Ні, неможливо, я не здамся.

Починає виймати камінець за камінцем з тієї огорожі, а вони все сиплються й сиплються, незрозуміло звідки. Нехай, нехай хоч і на голову будуть падати, але я не полишу йти далі.

Для чого це все? Закласти інший прохід, прохід минулого. Обережно перекладаю все, що є переді мною, за спину. Не допоможе, я розумію, але щось таки треба робити.

Стомлені руки опускаються на підлогу. Я чую кроки. Вони в же тут.

– Ти зникнеш! – каже біла постать, що виникла із-за моєї стіни.

– Замовкни, – кажу я, та голос мене слухається, щось незрозуміле, тихе, чути у відлунні стін.

– Винна!Винна!Винна! Це так тобі просто не обійдеться.

– Підла брехуха!

– Вбивця!

Голова крутиться, а вже саме каміння – купа білих постатей. Закриваю вуха. Я так вже робила. Тисячу разів. Але такого вже давно не було…Що ж це за доля?Одна помилка і мільйон наслідків.

– Люба, сьогодні твоя подруга нарешті вийде з в’язниці. Хоче до нас завітати. Це мені Ерік розказав. У нього там якісь зв’язки, в тому пеклі, він все знає. От би й мені так…

– Що?

– Кажу, що і я так хочу.

– Ні, ти щось говорив про Мілу.

– А, так, вона до нас зайде одразу, як стане вільна. В неї більш нікого нема. Я тільки боюся, щоб вона чого не наробила, бо це тобі не просто так – п'ятнадцять років там.

В думках щось хруснуло, стеля впала на плечі, каміння розбило свідомість, і білі хмари залазять через вуха, ніздрі й ніс. Я не можу…Я навіть не каюсь…Я просто в же не існую…

про ТЕ, як ДОБРЕ БУТИ ЯНГОЛОМ

– Добре бути янголом.

– Ти так думаєш?

– Не знаю, просто я хотів би політати десь у вишині, врятувати тисячі життів, походити стежками білих хмар.

– А як же життя? Знаєш, янголи не мають свого, в них є тільки життя інших.

– То що ж, вони хіба не їдять солодкої вати, не катаються на каруселях?

– Не їдять, вони взагалі нічого не їдять.

– Неправда, дурниці. Всі їдять, я от не можу не їсти, колись я був влаштував бойкот рідним, але й дня не протримався. Десь вже о сьомій годині вечора вкрав із братової шухляди «SNIKERS».

– Ті любиш «СНІКЕРСи»?

– Люблю, – і в очах заграли зеленуваті блискітки.

– Хочеш, зараз зайдемо до крамниці дядька Еріка?

– Пішли, наздоганяй!

Пішохідним переходом побігли два хлопчики з чуднуватими картузами. Той, що любив «СНІКЕРСи», ніколи не оглядався на машини, тож-бо життя у нього таке. Він ніколи й не вірив, що з людьми погане стається. Другий ніби дублював дії хлопчиська, але ж то ніколи просто так не буває…

І ось вже через дві хвилини вони вибігли з магазину, напхавши повні кишені цукерок.

– То чого ангели не їдять солодощів?

– Я не знаю, може, від того зуби псуються?Обережно!

Допитливий хлопчина вже летів через дорогу, коли з-за рогу з’явився автомобіль. Пройшла секунда – і він вже лежав на тротуарі з іншого боку. Підняв голову і покрутив нею в різні сторони: –

– Білл ти де?Дивно…

На бруківці лежав лише зелений картуз і щойно придбані цукерки, а з неба падала маленька пір’їна.

про ДЗЕРКАЛА

А дзеркало було залите синьою фарбою. Це модно, власне, моє було таким, бо я пофарбувала його несвідому, уві сні, та ще й гуашшю. Уявляєте, прокидаюсь, а воно все в мазках, малесеньких, тонесеньких. Поверх цього всього баночка фарби якою я обливала ворота позавчора.

Я багато чого робила уві сні. Одного разу я прокинулась о сьомій ранку у кав’ярні, де ще продають морозиво. Відкриваю я очі і бачу, що білосніжне «чудо» вже майже повністю заповнила мою сумку. Це ж треба до такого дійти. А скільки шуму було сьомій двадцять, коли прийшов господар, а я витирала кетчуп зі столів. Та про це іншим разом.

Ну, взагалі таке буває не завжди, тільки якщо я цілий день монотонно роблю одну і ту ж справу. Ще перед сном в голові вимальовуються всі події, чітко видно образи й всі предмети, а коли намагаюсь прибрати їх, то вмикається ще більша швидкість, і вони крутяться в думках. Це вірний знак того, що вранці я прокинуся незрозуміло де і робитиму казна-що. Ніяка кава, аби заснути, не допомагає, ні залізні ланцюги, аби не йти нікуди, ні ключі, замки і тому подібне – теж.

Що ж було вчора?Вранці я прокинулася і поспішила на нову роботу. Дзеркала. Зображення самих себе або ж чогось потойбічного у них водночас і приваблює і лякає. Це велика страшна сила Всесвіту. Але, бачте, суспільство вирішило причепити рожевий бантик на собаку, яка, нібито, потім кусатися не буде.

Клієнтів у мене багато. А що ж, вивчилась у академії мистецтв, а тепер малюю на дзеркалах. Вони-то думають, що так краще вийде (а це, як ми прості люди знаємо, можуть добре робити і маляри), тож платять за цю бумажечку вдвічі більше.

Перший клієнт просив «щось таке», і я намалювала синьо-фіолетовий градієнт, назвавши його «Ніч у Флоренції». Другий сказав зробити дзеркало рожевим, і чи не десять разів згадав про те, що це для його дочки, що він збирав гроші цілих три місяці. А потім кожні п’ять хвилин питав, як у мене справи та чи не хочу я чайку.

Далі все було так само. Начебто й гарно, але безмежно втомлююче. Прийшла додому о десятій вечора, останнє замовлення – від ресторану. Там таке гарне дзеркало, дороге, мабуть, із золотим обрамленням. Ну не розумію, навіщо так псувати речі.

Вже десь о дванадцятій я намагалась заснути, і всі ці дзеркала…Здуріти можна!

Ну сиджу я тепер і роздивляюсь своє. Що ж, нехай буде. Встаю, йду до вітальні, аби взяти планшет, і… О боже мій! Всі дзеркала – тут. Сто штук, а може, й більше. Ти диви, а воно й гарно, якщо зробити дзеркальну галерею. Все це треба розвезти до власників, насправді. А кому я що малювала?

про НЕГЛИБОКІ ПЛЯМИ

Плями, які неможливо відтерти, вони просякнуті віковою мудрістю, чи то б хитрістю, здатністю ховати істину. Ніхто не знає, що насправді ховається за великими війнами, правителями, чи хоча б науковими відкриттями. Справжні ті плями, чи штучні?

Хлопець сидів і дивився на свою сорочку, заляпану брудом, із зеленими шматками трави на ліктях і спині. Якщо не випрати, то можна тільки здогадуватися про справжній колір, або сховані частини малюнка. Але такі здогади, частіш за все, не мають стійкого підгрунття.

Це лише плями, маленькі плями, що створюють катастрофи всесвітнього характеру. Так, це проблема. Але ж не проблема того хлопця, ніхто не буде відтирати смертельно хвору сорочку, окрім мами, звичайно. Та чи зможе вона відчистити таку грязюку без будь-яких наслідків? Можливо, не можна стерти те, що зверху, не чіпаючи попереднього.

Свинцеві думки. Та хіба тільки через зіпсовану річ?Він знає, що так можна зіпсувати усе життя.

про ОСІНЬ

Сонячне проміння висипалось у червонувато-жовті блюдечка листків. Замріяні пелюстки кружляють в останньому вальсі. Весною і влітку ніхто не танцює вальси, тільки щось жваве і веселе, або ж трагічне в часи дощової грози. Та й дощі тепер, восени, не такі, все вдумливі й ніжні, сирі, але ніяк вже не чужі.

Один-два-три, один-два-три…Тільки б не збитись.

Танцюю з вітром під стару мелодію часу, десь на хмарині сидить маленький піаніст і перебирає клавіші біло-чорних дощів, тобто осінніх, сірих.

У темних гілках ще залишаються несміливі, що чекають запрошення на бал, а інші самовіддано танцюють чарівний танок. Ось каштановий кружляє з березовим, а жолудята радо котяться, мов діти, яких щойно привели до великої зали.

Останній танець, танцює час, танцюють краплі хмар, нехай потім для них не знайдеться місця у новому холодному світі зими.

про НОВУ ЕРУ, яка НЕ СХОЖА НА ТІ, ЩО МИ ЗНАЄМО З ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА

У різнокольорових будинках сидять робото-люди, напівсліпі червоноокі механізми, і щосекунди натискають на сенсорні клавіші маленьких екранчиків. Сірі думки – в оболонках вічнозелених фраз, цитат з якихось книг, і нікого не хвилює, що в них є автор.

Можна змінювати шпалери кожного дня і бачити прямо-таки зі своєї квартири, хто які обирає.

Спілкування. Це все так цікаво. Зомбічні нахили змушують писати якимось псевдо-друзям на якісь псевдо-сторінки. Будівлі займають майже всю плющу, а дерева, хоч і виглядають справжніми – з незаймистого пластику. Немає сенсу виходити на вулицю. Білі сніжинки можна й дома ввімкнути. Хочеш походити – вибери функцію рухання підлоги. Та й друзів можна створювати, видаляти й змінювати.

Колись раніше була гра «THE SIMS». Це мабуть, щось схоже, схоже на вірус, який вбиває мозок, але колись і таке набридне. Прийде час, і хтось це знищить.

Точніше, час вже прийшов, і зробив це він. Він – номер 1043721005. Такі випадки – доказ неідеальності, тобто мають завжди бути.

У нього був план: якнайшвидше зішкрябати бетон із будівлі і збільшити його об’єм. Одного дня він просто помістив частки такої речовини в хмари і знищив все навкруги разом із собою. Це просто, і завжди було так просто, хочеш – спробуй і ти.

про ВІКНА

Якби я промовчала тоді, все було б… Та ні, не було б. Якби те або якби це. Не існує ніяких «якби». Відчиняю вікно і зимове повітря вдаряє в кістки. Вранці було тепліше. Зірок нема і не з’являться, це не те вікно, з якого можна дивитися не зорі, цвіт яблунь у травні, і з нього не можна почути співу пташок.

У квартирі в мене є й інші вікна, але там немає нічого «справжнього», тільки те, про що я думаю. В цьому ж – те, про що, як кажуть, потрібно думати: сірі будівлі, аптека, машини, люди в чорних костюмах із папками і вічно білими паперами.

Сьогодні вранці я сиділа на підвіконні і дивилася на край дев’ятиповерхівки, як жовтуватий диск викочувався з-під штучно створеного горизонту.

Я зістрибнула. Дурнувате бажання торкнутися бокового дзеркала «RENAULTE». Стояла бруківці і бачила, як зникають десь у хмарах сірі труби земного ядра. Вени, по яким тече уявна енергія для нас, швидковтомлюваних роботів.

Дивний чоловік з кам’яним обличчям запитав, чи я в порядку. «Нормально» – відповіла я, і він пішов далі. Я знаю, що стається з тими, хто дає неправильні відповіді на такі запитання…

А так, я знову дивлюсь на вогні будинків, востаннє перед тим, як закрию вікно назавжди.

про МРІЇ І ТИХ, ХТО ЇХ ВТІЛЮЄ

Така очікувана мрія, багато витрачених на неї думок, і ось я тут, на три метри вище ніж інші. Звичайна сірувата підлога, яка із партеру здається срібною, дивнувато скрипить при кожному кроці, із плямами з лівого боку, трохи пошкрябана від постійного пересування по ній відомих людей і дорогих музичних інструментів. Та й освітлення не надто приємне. Я думала, що тут можна відчути себе дівчиною з райдуги, але ж ні. В очах щось блимає, постійно, навіть якщо їх закрити, штучні промені давлять на повіки.

Коли знаходишся близько до людини, можна зрозуміти, наскільки штучна її посмішка, як зароджуються щасливо-вітальні слова на кінчиках вуст. Я теж маю так само розмовляти, посміхаючись на всі 32. Вчора перед дзеркалом намагалася навчитися тому, як не виглядати конякою, ніхто не помітить, та все ж.

Мене навчили і я маю максимально близько до ідеального зіграти свою роль. Цілий день тренування у пустому концертному залі з високо стелею, жіночка, що постійно кричить…Тут все по плану, ніякої індивідуальної задумки, нічого з того, що б я дійсно хотіла сказати.

Глядачі затамували подих, чекають моїх слів, я не скажу. Тепер я це розумію, для мене це вже не важливо.

Колись я так само сиділа у десятому ряду на шістдесят п’ятому місці, це майже посередині. Важко дістати білет сюди, але мені тоді пощастило. І справді було якесь щастя, коли тишком їла мандарину і сміялась із дурнуватих жартів ведучого, коли із захопленням роздивлялась чуднуваті візерунки на стінах.

Бачу дещо стиснені зуби тої, що стоїть поряд. Бачу те, як вона зиркає на мене і готова вбити за мою витівку.

Та я вже спускаюсь східцями. Чую, як вона промовляє якісь слова, аби це не здавалось дивним. Йду до свого шістдесят п’ятого стільця, беру рудувату дівчину за руку і веде її до місця, де ще хвилину тому стояла я, даю мікрофон у руки і кажу: «Розкажи, про що ти мрієш?».

про РУКОПИСИ та ЇХ МІСЦЕ У ВІЧНОСТІ

Листки навколо мене, їх ціла купа, обрізані, вирвані та декотрі навіть заплямовані кров’ю. Я згрібаю їх, розкладаю на купки, за тисячі років навчилася це робити добре. Ось це, наприклад, роздуми старого індійського філософа. Він завжди пив каву і кожен ранок, дивлячись на білко подібне сонце, заслуховувався над піснею пташки, ставив чашку на папери, де після цього залишалася кругла пляма. Десь посередині неї можна було прочитати слово, найголовніше слово, що друкувалося у щоденній газеті в лівому кутку знизу.

Це місце, куди потрапляють згорілі листки. Хтось, охоплений злістю і розчаруванням, спалює свої слова. Та вони не вмирають. І ніколи не вмруть. Вічність – ось де місце кожній букві.

Так було завжди, в принципі, я швиденько знаходила потрібний текст, співставляла манеру письма, почерк, синюваті відтінки мелодійності. Та зараз мені ніколи…Я шукаю його твір, пошматований і спалений – найважча робота. Я ніколи не читала, точніше читала, але не задумувалась над тим, що бачу, швидко пробігала очима по тексту, а тут…

Знаєте, є іноді щось таке, що змушує полюбити. Він писав: «Краплинками сонця…» - це перше, що я знайшла у цій кімнаті, просто, але щось воно зовсім не таке…Відтоді я шукала уривки кожного дня, шукала, бо це стало сенсом життя, а ввечері сиділа і перечитувала сторінки тисячі разів.

Зараз залишилося знайти останній шматочок. Та хіба ж це зараз?Вже може місяць як у мене «зараз». Я шукала всюди, встигла розкласти те, що ви всі пишете за десять років, але не знайшла. Тому почала вигрібати все із шухляд. Ось листки і летіли – знову у повітря. Це я їх порвала, чужі листки. І тепер сиджу і не знаю, що мені робити.

«У сні», - каже щось у моїй голові. Дурниці, я ніколи не заснула б, навіть якби хотіла.

Що ж у мене залишилось?Анічого. Абсолютно нічого. Тільки не готовий текст, який я не зможу йому відіслати.

Знову читаю: «Ти знайшлась…». Так, «у сні».

про НЕОБХІДНІСТЬ ПРИЛАДІВ НІЧНОГО БАЧЕННЯ

Ти спитав, чи я боюсь темряви…Ні, не боюсь. Я не хочу вічного дня і нема в мені нічого від світла. Я не та, хто посміхається, дивлячись на те, як сонячні промені грають у квача на хвилях моря. Я не вмію радіти.

– А ти? – запитала я.

– Я боюсь того, що там, – прошепотів ти.

Посміхаюсь. Нічого дурнішого в світі не чула.

– Там пусто.

І ти зник.

Я створюю образи, в темряві й народжується життя, йде через її потоки в інші світи.

Хто я? Та, кого бояться побачити у дзеркалі вночі.

Квадратні споруди виростають з-під землі, вкриваються поперечними лініями, плямуються через кожні два метри яскравими жовтогарячими, вже меншими квадратами. В одному вікні знову ходиш ти. Їз одного боку кімнати – в іншу. Розповідаєш щось по телефону, квапливо перебираєш папери і дивишся у дзеркало. Холодний погляд здивовано зупиняється на очах. Зіниці, непомітно чорні, пускають корені від центру. Я посміхаюсь і знову ховаю історію в коробку.

Стоянка. Червоний автомобіль під’їжджає до воріт, вони тихо скриплять і відкриваються, і, відбиваючи такт, починають хилитатися. Вітер. Ти заїжджаєш і намагаєшся знайти собі поглядом місце серед сотень, але червоний автомобіль неможливо поставити на нічну стоянку.

Тільки починаєш заїжджати як ворота, відчинившись, б’ють по бамперу. Машина вилітає у небо, летить між зір і довго світить фарами. Світло бігає по стінах, висушуючи дощ, ховаючи справжнє, і затихає як скрипка після невдалого номеру. Це не світ для червоних автомобілів. Зіниці починають їсти гарячий колір зір, а мотор машини замовкає. Фарби розливаються на сніг, що важко назвати білим, і таку ж квадратну будівлю з вікнами у дзеркало.

Ось так я знищую останні відблиски життя, забираючи темряву. І немає ніяких приладів нічного бачення.

про ЛІС І ЖИТТЯ

Йдемо по слідах. По своїх слідах і знову по колу. Вони з’являються ще перед тим, як треба ступити. Гра у шахи. Наш хід. Дивна гра, тут не можна виграти, лиш відтягти кінець. Я бачу, як тура ставить мат. І так справді буде. Все моє життя у цих білих і чорних клітинках.

Ліс, стежки переплітаються, не тільки мої стежки. Просторова реальність на межі горизонту, білка перебігає тоненьку лінію, шишки крутяться від вітру на гілках. Вітер торкає струни вересового дерева, а те ніжно затягує стару пісню. День не ніч, а час лиш мить.

Ось відчиняються двері і з’являється смарагдовий диван, холодний, але мій. Крок. Сіла – знов крок. Погляд – крок. Посмішка – крок.

Коли вийду з цього лісу, він залишиться краплинкою солонуватої морської течії, якщо залишиться, звичайно. Нема ніякої надії на медицину або якісь фізичні науки. Багато хто просто сподівається бути тут вічно, бачити знайомих і зрозуміти стежки свідомості. Так не буде. В нас є тільки сліди, відбитки правої і лівої стоп. А, точніше ж – відбитки думок і прагнень. Я не впевнена, що це мої сліди. І те, що залишу я, може бути потім чиїмось. Хоча, яка вже різниця, якщо я вийду з лісу?

про ЗАПЛАНОВАНЕ ОБЛИСІННЯ

Вона стояла біля дверей перукарні, поправила лейкопластир на голові і боязко тричі постукала у білі двері.

Вчора, в неділю, місто, як відбувається кожен тиждень, здавало волосся. Тисячі людей гусеницею швидко пересувались по дорозі до центру, де знаходиться велика квадратна дірка. Вона так само йшла з усіма безволосими і десь о сьомі тридцять кинула пакетик із чорним волоссям вниз. Ніхто не знає, чому його збирають. Як-то кажуть, «буде краще», шкода не кажуть, чому.

Дівчина поклала руки у широкі кармани куртки, намагаючись не виділятись, слідкувала за чужими кросівками і пройшла повз міліцейський пост.

Перукар відчинила двері і здивовано подивилась на пластир, наклеєний на голові:

– Вавка?

– На скейті каталась, – вимушена посмішка й різка відповідь.

Жінка, як завжди, намазала голову кремом і сказала, що в суботу відпадуть, а потім додала:

– Ти використала «Мазі Гір» для однієї волосини?

Страх блиснув у очах:

– Одну волосину.

– Залиш ще дві, - змовницьки підморгнула перукар, - і я навчу тебе плести косичку.

про ІЛЮЗІЮ ХОЛОДУ

Крапають по підвіконню краплі. Відкрите вікно нещадно б’є сіру стіну ззовні, немов забиває гвіздок у мою свідомість. По рукам проходять іскринки від синтетичної ковдри. Мені холодно. І це вже давно…Ковдра – лише маска,під нею не стає тепліше і точно вже неможливо зігріти сині руки. Може, я просто забула…А зараз згадалось.

Десь угорі протікають мільярди кранів. Можна було б не помітити, але я відчинила вікно. Краплі не крапають, їх душа просочується через пластикову поверхню і маленькі бризки розлітаються навсібіч. Безколірні стікають стінками моєї голови і шукають болючі місця.

Я нічого не згадую, це ілюзія, не моє життя, мене не існує. Тоді чому ж так холодно?

про ДИВНУ ПОГОДУ

Дивна погода, якщо чесно. Я ніколи не бачила, щоб погода була такою звичайною. От ні жарко, ні холодно. Вранці була мряка, в обід – тепло, і дерева хилиталися від легкого вітерцю, а ввечері – тихо, чорні автомобілі снували по-вечірньому поважно й мрійливо. Таки й справді дивна погода…

Я ніколи не сиділа на дереві біля дороги до сьогодні. Треба ж таки робити кожного дня щось особливе, те, чого ніколи не було. От вчора, наприклад, я співала гімн Франції в кінотеатрі посеред фільму, голосно співала, думаю, навіть мило. Хоч я не знаю французької.

Сиділа я на товстій гілці і кидала листки вниз, сухі жовті листки. Я сьогодні листопад, вранці тихенько шурхала, майже як листя. Ніхто так не шурхає, як те жовтневе листя, і ніхто так не вміє шукати яскравість. Воно ідеальне, хочу бути листком, а ні, краще деревом, ненадовго, тільки трохи.

Я зривала їх, кидала вниз, і не заспокоїлась, поки гілки не стали голі. Поки вони, чорняві, не почали муляти в очі.

Це все вітер, я скажу, що це вітер. Дивний вітер і дивна погода.

про КВІТКОВИЙ МАГАЗИН

Він колекціонує квіти і кожного дня купує вазони в одному й тому ж магазині на Прайм-Роуд. Квітковий магазин із матовими зеленими вікнами і спеціальним освітленням для вирощування рослин. Сьогодні збирається купувати 101 гортензію, тому невпевнено тупцяє перед дверцятами і десять разів тягнеться до дерев’яної ручки.

Вона – продавчиня із мізерною зарплатнею, цілими днями слідкує за квітами в магазині, мило посміхається і зав’язує волосся у хвіст, щоб було видно маленькі сережки з вишеньками. Хоче звільнитись, але ніяк не виходить, чекає відвідувача.

Дзвоники над дверима тихо грають свою мелодію, і чоловік підходить до прилавку:

– Доброго дня!

– І вам доброго дня.

– Можна гортензію, оту, що з самого краю?

– Так, будь ласка.

– Дякую.

Він стоїть, розглядає червоні ягідки, і все думає сказати, що вони гарненькі.

– Ще щось? – запитує веселим голосом дівчина.

– Кактус, будь ласка.

про ЧАС

Крізь попіл було видно щось схоже на зірку. Тонкий шар сірого пилу неповністю покривав скляну підлогу. Він йшов і розгрібав його ногами. Зірка – сонце. Підлога – портал у справжній світ. Нічого особливого – просто кімната часу.

про СТРИБКИ ВНИЗ ГОЛОВОЮ

А не спробувати стрибнути вниз головою?

Коли ти – Що, а коли ти – нічого? Rope Jumping – можливість декілька секунд подивитися на землю, що невпинно біжить прямо на тебе, коли ти сам нічого не вартий, а зіниці зі страху з’їдають повну миску зеленої трави, мокрої після дощу землі з річковим бульйоном.

Перший раз було страшно, тоді я вчилась бути людиною, вчилась досягати мети. Я вже давно покинула цю справу, не цікаво. Не стрибала більш ніж три оберти Землі навколо Сонця, більш ніж тисячу ранків із зовсім дешевою меленою кавою, яку пила після трьох хвилин її провітрювання біля вікна. В цей час я завжди запитувала себе: «Хто я?». Хіба ж не знала? Знала, просто не дозволяла собі забути. Я рахувала листки на каштановому дереві знадвору. Їх завжди було більше ніж секунд у хвилині. Я лиш на хвилю закривала очі, а відкривши листків вже не бачила. Знала, що дерево дихає, а тому дихаю і я, тому листя – це теж, в якомусь сенсі, я.

Навіщо тоді пити холодну каву?Аби пам’ятати, що це теж я…

Цього ранку я встигла покінчити з деревом, поки кава ще була тепла, поки небо не випило її швидкоплинну близькість. Тоді я зрозуміла, що вже вмію жити з безоднею в зіницях.

Fly Jumping – мій особливий вид стрибків, коли ти – вже зовсім ти. Сьогодні я навчилась бути птахою, забравши з собою тепло із жил, відкривши крила і залишивши лиш чашку з холодною водою на вікні цього Всесвіту.

про МЕЖУ або про МЕЖІ,або про КОРДОНИ

Де знаходиться межа, за яку ступати не варто?

P.S.: Чи не придушує нас гравітація?

Двері зачиняються прямо перед носом. Грюк. Ти один в кімнаті. Стіни звужуються. Грюк. Відчиняються двері позаду. Обертаєшся, дивишся – немає нічого, окрім обвуглених дощок старого вікна.

Дівчачі кроки з наростаючим звуком шарпання об підлогу.

Годинник все швидше бігає, мов тарган по стелі.

Знову оглядаєшся. Нема нічого. І нічого більш не залишається крім того, як зануритись усередину себе.

Невидиме набирає чітких обрисів. Старі залізні труби перекачують щось важке, в’язке і гаряче, кольори заплутують павутину, і ти звикаєш.

Під тобою дерев’яний стілець, позаду – те ж саме вікно, спереду – білі двері.

Підіймаєшся, відчиняєш настіж стулки вікон, заглядаєш в глибинну тінь і знову дивишся на обвуглені дошки.

Чуєш, як десь під водою кричить хвиля, у передсмертній агонії крутиться й падає мертвою на сірий пісок.

Фокусуєш слух на білій піні, і перед очима постають білі двері, розливаються кольори, в кімнату заходить Дорі, дивишся у очі.

Двері зачиняються прямо перед носом. Чуєш, як тонка тканина смарагдової сукні чіпляється за нерівну поверхню дощечок підлоги.

– Гарно виглядаєш, – звук проходить по трубам і вилітає у відчинене вікно.

– Що?

Вона стоїть біля столика і наливає воду в чашку. Ти теж це чуєш. Стіни все ще звужуються.Грюк – ти видовжуєшся і пролізаєш крізь тисячі труб. І знову на стільці.

Ті тримаєш чашку в руках і виливаєш по крапельках маленьке коло. Вона, Дорі, всміхається і падає в найменшу з них.

Двері зачиняються і прищеплюють найдовшу волосину, годинник падає до ніг. Хвилі розливаються по підлозі. Дорі зве її з підвалу, тягне вниз. Падаєш на стілець.

про НЕСТАЧУ СЛІВ

До вершини було далеко. Велетень зачиняє на ключ кришечку від фломастера. Сьогодні надто рано малювати льодовики гірського конуса.

про ПОЕЗІЮ

Зламалася ручка, я не можу продовжувати далі писати. Я розламала її на тисячу сотень уламків і тепер не можу взяти нічого в руку. Пластмаса в’їдається в шкіру і не залишається нічого, окрім крапельок зі старої пасти, які скоро згорнуться. Повітря виїдає життєво важливу силу, а я лиш дивлюсь і чекаю.

Стіл крутиться і лампа розжарено випікає нові листки моєї сумовитої діяльності. Я писала десятого листа, хочу відправити по одному усім людям на планеті. Це лише десятий, і я не маю права полишити справу. Не можу не дарувати нічого, коли із душі вийняла все потрібне, і розклала по поличкам.

Я лиш боюся, що мої листи не дійдуть, ЯК І НІКОЛИ НЕ ДОХОДЯТЬ МОЇ ЗВУКИ, ЯК І МОВЧИТЬ ПЕРО, КОЛИ ПТАХА ВЖЕ НЕ ЛІТАЄ.

Я сама заганяла під шкіру трикутні живучи, ще недавно мертві і бездушні. Тепер це росточки, насіння, вони розфарбовують білизну четвертого дня мого десятого листа.

Рідина починає згортатися. Я чекала секунду, чекала першого або останнього поклику. Тоді все здавалося блакитним з дрібними крапельками смарагдового. Зараз я не бачу ні одного кольору. Я тільки знаю, що паста згортається, і пластмаса крилами проростає з кісток.

Мені ніколи ніхто не відповість. Я не залишу ніякої зворотної адреси, але чекатиму листа.

Завжди я роблю так: хочу чогось від інших, але сама не дозволяю говорити.

Я кидаю тисячі листків по одному слову на кожному і відправляю. А декому пишу вірші. Я люблю писати, але рідко це роблю. І то без пасти, або пастою без чорнил.

Ніколи не можна сильно надавлювати на ручку, не можна, аби хтось бачив, що там насправді, не можна нікому знати ні слова.

Це теж якогось роду вірш. Без рими. Верлібр. Я його вам читаю.

Неймовірним було те, що я нарешті це сказала, а головне навіщо? Я не хочу відправляти цього листа, але що тепер зробиш? Треба було думати перед тим, як писати таку поезію.

про ЦУКОР ДЛЯ ЧАЮ

Склянкою чаю тепер не відмазатися. Зорі плачуть помаранчевими тінями. Я завжди всіх пригощаю звичайним трав’яним чаєм із билинок, що ростуть на краю лісу. Сатурн перевалюється через низенький поріг, знімає капелюха і кладе на дерев’яну полицю з маленькими зарубинками.

Колись у мене на тому місці стирчали гвоздики, вони, прорізавши бульбашку квітчастих шпалер, поржавіли від холодного вітру в коридорі, того вічного морозного протягу, легенька куртка скрипуче хилиталась із заходу на схід.

Я ніколи не сміла зачиняти дверей. Вони були широко розчиненими і десь із вікна навпроти до під’їзду заходив Вітер, єдиний безмовний гість, ніколи не витирав ноги і по-хазяйськи торкав стіни, заглядав у всі дірочки і загинав килимок біля входу. А що я мала робити?

Я готувала чай. Механічно висипала одну ложку цукру (дві було б забагато, а зовсім не покласти – якось не гостинно). Я тоді сиділа й слухала його історії, робила вигляд, що слухала. Він ішов непомітно і я тоді починала говорити…З собою, звичайно…

– Що? – Сатурн питає, чи є у мене цукерки. Тепер є. Я їх не їстиму. Це все для Нептуна, він любить рибки-жуйки. Немає часу тепер говорити з вами, в мене тут гості, прийдіть вчора.

про ДЕНЬ, ЩО У ТЕНЕТАХ
Та лисиця була напрочуд швидкою і нагадувала мені про інфузорію.

Туфелька розлилась у дерев’яній калюжі, сонце силкувалося вилізти із ступневої пастки десь на земляному покриві безперечно гравітаційної впуклості. Капкан зловив день усередині лісу, голки наближались, і тільки пухнастий хвіст розжареного звіра тремтів від пронизливого мурашиного бігу.

Титанове кільце впилося гострими зубами у шкіру. Маятник не ходив із боку вбік, налякано піднявши брови-стрілки.

І щось - таки замерзло у темно темному отворі. Мікроби зупинили свій хід, повискакували із машин, намірившись обурено кричати. Їх погляд теж зупинився на місці, на продовгуватій туфельці.

Стріла пробігає коло і летить у зворотному напрямку, розсікає атоми і зупиняється за міліметр до дерев’яної основи, нитка натягується і бринить у відповідь.

Прислухаюсь, зажмурюю очі, знов піднімаю повіки: лисиці вже нема.

про ПОЛЕ

Майорять в очах тюльпани, нахиляються із боку вбік і крутяться, як флюгери на даху залізного будинку із щербатим шифером. Тисячі маленьких стрілочок розкривають бульбашку своїми ледь-помітними порухами, із кожною секундою – нову.

Вона поламала тоненькі стебла і відлітає на тих прозорих кругликах уверх, а потім різко падає вниз, на нову веселкову кульку. Більш нікого немає у цьому полі.

«У цьому полі, синьому як льон».

Чому то вже не тюльпани?Так непомітно обертаючись, ілюзія зникає, сонце заходить за гору і хмара вдягає лляну сорочку.

«Судилося тобі самому бути».

І як рядки з поезії ламають рамки? Постають вже інші флюгери у кривому дзеркалі реального світу.

про БІЛУ ПЛЯМУ І ЧЕРВОНИЙ БОРЩ

Біла пляма у чорному небі наростала і золотила своїм світлом колоніальним простором. Руда, хвилястоволоса відьма вимішувала денне марево у кількаметровому казані. Учні по – одному підходили до круглястого отвору і кидали лугові трави: кришталеві волошки, бавовняні клубні, ромашкові стебла. Кидали все, що, здавалось, змінило б кінцевий результат. Їхні очі полотніли, коли, дійшовши до початку кільця кола, пляма на дні казана залишалася білою.

Так буває ще на дерев’яних уламках, що каламутять Галактику гострими рухами кольорових лещаток. Там мама готує обід. Готує, безперечно, з усього, що могло б спасти на думку, а виходить борщ. І які тільки інгредієнти не додавай, чого тільки не клади, не сип, не наливай, не виспівуй і не витанцьовуй, результат один і той самий – біла пляма, червоний борщ.

Відьма й сама не знає, що варить. Навчає відьменят, не розуміючи нічого для того, щоб тільки упевнити вічне теперішнє у майбутньому.

про ВАС

Воно було настільки безкольорове, неначе якесь коштовне каміння.

Ми сиділи навпроти екрану, розтирали його між пальцями у тонкі смужки зарубцьованих ниток, викладали їх сторчма на великий чотиримембранний квадрат.

Береш когось за руку – витягуєш сітку червоного марева і складаєш у чорну діру. Десь позаду утворюються кришталики білого світла, нетривкого, того, що швидко втрачає свідомість і свою розпилювальну силу.

Речі, які не закінчуються, завжди дешеві. А ще, частіш за все – безкоштовні.

Добре, що ніхто не знає, що його скоро не буде. Була б така біготня:

Побігли б тіні по зоряному блиску. Полотняні обличчя без солі й без цукру. До побачення, безликі нетривкі камінці.

про КАЧКУ СИСТЕМИ, ЩО ПИШЕТЬСЯ ЧЕРЕЗ «F»

Якщо б мені дали ключі, які змінюють підсвідомість, я б їх викинула, подумавши, що вони не потрібні. Я шукаю вхід не з тих дверей. Хоч підсвідоме ближче, аніж здається на перший погляд. Якимось легким порухом з’являлись титанові гратки і ти навіть боїшся підіймати погляд. Там щось таке, що ти знаєш, але думати про це – означає вбити якусь систему, що допомагає правильно дивитись на Всесвіт. Правильно у тому плані, що так, як простіше і надійніше.

Я боюсь дивитися у дзеркала іноді. Думаю, це теж саме.

Для тих, хто хотів би перевірити: або витримаєш із зустріч і станеш одним цілим із невідомим геніальним, або навіки залишишся рабом свого глибшого я. Я не знаю нікого, хто б домігся першого результату, але це не означає, що їх не існує.

про CONSTANT

А пахло то зовсім не трояндами…

Три залізні вічно холодні машини протоптали тоненькі промені через кущі літніх розалій, продовбали дірки у термостінках теплиць і впустили холодні меандри крізь листки зеленого саду. Мороз поприлипав візерунками до стінок зіщулених пелюсток. Старий мудрець, човгаючи капцями, піднімав побиті квіти і все більше розтавав у просторі, дірки закривалися, затягувались через тоненькі ниточки і знову повертались до звичного стану.

Що значить втрата мільярдної частини енергії для підтримання вічності у світі?

Ніби й не було ніяких трьох мотоциклів. Тільки запаху не залишилося, а поки простір заповнило темне голосіння атомних ефірів.

про СДВИГИ КОРЖІВ

Не найкращим жартом було вистрибнути з торту. Леви порозвертали порожевілі обличчя і темно-глянцеві очі хижакували у зеленому лісі містерій. Кола рудуватих грив звужувались і розширювались. Із кінчиків волосся відлітали іскри, запальникові вогники, забираючи рожевий крем і ховаючи у дуплах для білок. Вони немов обривали мій верхній шар дерми, і біль періщив градом по осиротілих нервах і гирлах крові, що клекотала десь на дні у великому казані відьми.

Я була поза тортом всього декілька хвилин, поза трьох основ, що трималися на трьох слонах і киті, може, там були й верблюди з черепахами, не знаю, хоч завжди відчувала ті тяжкі два горби у себе за спиною. Не на спині, десь у гущаві хребців хвойного лісу.

Тепер-то ніяких верблюдів, не до буденності й смішок. Мов осиротіла билинка, моя безперечно пуста, але містка голова не мала ніякого прихистку.

Я думала, буде весело знати, що є десь там, у чорняві дірок, у синяві озонового шару. Абсурд. Щось на тебе чигає саме там.

Завжди можна вистрибнути, але рідко хто може повернутись назад.

про ПРИБУЛЬЦІВ

Ми ніколи не знаємо, хто ми є насправді. Не хай здогадуємося, але це все одно, що плюнути у сухий колодязь. Від того води у ньому більше не стане.

У мене завжди було якесь дивне відчуття. Що це я кажу? У всіх є дивне відчуття…

Якраз у такі моменти, як цей, хочеться сказати: я так і знала.

Так ось: я так і знала

Пройшло п'ятнадцять хвилин від пошкодження головного центру, який відповідав за пам'ять, нервові імпульси перестали віддавати команди, і всі, хто переселився до прірви, відчайдушно сіли на низ, мов вкопані.

Вже не звучало питань у голові: де я? за що мені?чому саме зі мною і чому саме так?!

Тепер була тиша…Чи то машини, чи то помісь тьми із проблисками світла – стихло все.

Знаєте, коли божевільний сидить у своїй кунсткамері, і росте бур’ян у полі під проливним дощем, то бур’ян хоч росте, а тут пустир…Хоча звідки вам знати слово божевілля чи якісь інші слова.

Це важко було назвати дзвінком, Я навіть не встигла зрозуміти, як я розмовляла. То наче щось у голові казало слова за мене.

Я все думала відповісти: «у мене вже є сім`я…»А тепер думаю, що забула про те, що у мене вона вже була.

Збрехати, як раніш, не вийшло, все й так було ясно: вона знає. Знає, що я вже занадто людина і нізащо не попрощаюсь зі своєю «людяністю».

Що я відчуваю?Анічогісінько! Тільки жити стало дивніше, ніж раніше. Якби зателефонували ще раз, я б спитала: «як воно там існується в іншому місці?».

Не люблю я часточку «б», вона ніколи нікому не згодилася.

А ще, знаєте, сестра стала дивно посміхатись…

«Ти просто закрий очі, закрий, тобі кажу. Закрий, спробуй. Ну ось, я знову впливаю на твою свідомість. Ввімкніть все з перезавантаження і переселіть їх знову».

про «ПОДЛЕЖИТ ПЕРЕНАЗВАНИЮ»

МИ часто зупиняємось, побачивши квітку з надзвичайним забарвленням, милуємось звуками дощу, який розмірено стукає у черепицю бабусиного будинку, відкриваємо вікна, аби повітря просочилося у наші легені, зморені вже використанім киснем, чи, як частіше його звуть – вуглекислим газом. Нам завжди потрібне якесь задоволення від існування, а тому ми використовуємо все, що є під ногами, робимо машини, аби набирати швидкість, натискаючи на газ.

Іноді нам треба незрозуміло чого, і ми робимо поліетиленові пакети, майже не використовуємо тричі і викидаємо разом зі звичайним сміттям. П’ємо із пластикових пляшок і не задумуємося про повернення речовин назад, на своє місце.

Думаю про це і знаю, що сама роблю те ж саме. Чого? А мені ж «треба». Треба якось «жити». Вадко сказати, що ми живемо…От річка тут і живе, дерева тут живуть, тварини теж, начебто, живуть…А ми просто прийшли, щоб піти. По-дружньому попили чаю із планетою Землею, зручно вмостилися на диванчику і не помітили, як з’їли майже усе печиво, навіть те, що було сховане у далекі закутки дерев’яних шаф.

Я знаю, багато хто починає використовувати типу якісь eco-friendly речі: енергія сонця, вітру, води. От тільки інша частина людей все більше налягає на печиво. Таке-собі роздвоєння людської природі.

Ніхто і не думає над тим, що нас виженуть. Підемо, коли забажаємо…От тільки куди?Навряд чи таких гостей хоч десь іще приймуть.

про ТИХ, хто ВІДКРИВАЄ ДЗЕРКАЛА

– А ти дивися мені у очі. Я ж не брешу, бачиш, я чесна, чесніше не буває.

– Вибач, просто подумав…

– Не варто…Не варто взагалі думати. Ти ж не у школі, і це не приклад. Ти можеш просто ступити декілька кроків назад, і ось все…Я буду на тебе теж дивитись. Правда ж у мене гарні очі?

– Це так смішно…

Тихий хмик сколихнув повітря. Нічого смішного не було. Із такими не жартують, та й для моїх людей це теж не жарти. Як-то кажуть, нічого такого, просто бізнес.

Ви напевно чули про нашу організацію. І не кажіть, що ні. Наша реклама крутиться по усіх каналах, і мала б, як мінімум, триста разів на день звучати у вашій голові.

Чули, чули, от тільки не знали, що то про зовсім інше говориться.

В’язкі краплі стікають із цементної плити десь унизу, а він ще й досі дивиться у очі.

Скоріше всього, так не варто було робити. Але очі – то наша фішка. Дзеркало душі. А чи знаєте ви, що відбувається, коли відчиняються дзеркала? Звідти вилітають зграї енергоключів. Неймовірно захоплююче видовище…

Все ще дивитесь на банку коли на телеекрані і бачите, те, що я вам розповідаю? Вітаю! Ви теж можете розбивати дзеркала. Екзамен розпочнеться о двадцять другій нуль-нуль. Не забувайте дивитись у очі.

Дата добавления: 2015-09-29