13. Mережа Internet. Структура і сервіси Internet. Сервіси та протоколи мережі Інтернет. WWW всесвітня павутина. Електронна пошта E-mail. Служби та протоколи. Призначення та структура доменної

13. Mережа Internet. Структура і сервіси Internet. Сервіси та протоколи мережі Інтернет. WWW всесвітня павутина. Електронна пошта E-mail. Служби та протоколи. Призначення та структура доменної служби імен DNS. Типи доменів. DNS-сервери. Браузери. Поняття веб-серверу. Поняття гіпертекстового документу, теги. Принципи створення та організації веб-сторінок.

Інтерне́т (від англ. Internet) — всесвітня система взаємосполучених комп'ютерних мереж, що базуються на комплекті Інтернет-протоколів. Інтернет також називають мережею мереж. Інтернет складається з мільйонів локальних і глобальних приватних, публічних, академічних, ділових і урядових мереж, пов'язаних між собою з використанням різноманітних дротових, оптичних і бездротових технологій. Інтернет становить фізичну основу для розміщення величезної кількості інформаційних ресурсів і послуг, таких як взаємопов'язані гіпертекстові документи Всесвітньої павутини (World Wide Web — WWW) та електронна пошта.

В повсякденній мові слово Інтернет найчастіше вживається в значенні Всесвітньої павутини і доступної в ній інформації, а не у значенні самої фізичної мережі. Також вживаються терміни Всесвітня мережа, Глобальна мережа чи навіть одне слово Мережа, Іне́т, Тенета, Міжмережжя, Інтерне́трі або Не́трі. Все частіше Інтернет вживається і з малої літери, що можна пояснити паралелями з термінами «радіо», «телебачення», які пишуть з малої.

Історія Інтернету сягає досліджень 1960-х років, які проводилися на замовлення уряду США і мали на меті створення надійних розподілених комп'ютерних мереж, стійких до пошкоджень. Попередницею Інтернету стала мережа ARPANET (англ. Advanced Research Projects Agency Network), яка почавши функціонувати в кінці 1960-х, в кінці 1970-х об'єднувала близько 200 вузлів.

Урядове фінансування магістральної мережі Національного наукового фонду США в 1980-х, а також приватне фінансування для інших комерційних магістральних мереж в усьому світі призвело до участі в розробці нових мережевих технологій і злиття багатьох мереж. Комерціалізація в 1990-х міжнародної мережі привела до її популяризації та впровадження в практично кожен аспект сучасного життя людини. З 2011 року понад 2,1 мільярда людей користуються послугами Інтернету.

Інтернет не має централізованого управління, правил використання чи доступу. Кожна складова мережа встановлює свої власні стандарти. Централізовано визначаються правила використання адресного простору Інтернет-протоколу та Системи доменних імен. Керує цим Інтернет корпорація з присвоєння імен та номерів (англ. Internet Corporation for Assigned Names and Numbers, або ICANN), міжнародна некомерційна організація з головним офісом у США. Технічне обґрунтування і стандартизацію основних протоколів (IPv4 та IPv6) проводить Internet Engineering Task Force (IETF), некомерційна організація, відкрите міжнародне співтовариство проектувальників, учених, мережевих операторів і постачальників послуг.

Мережа побудована на використанні протоколу IP і маршрутизації пакетів даних. В наш час Інтернет відіграє важливе значення у створенні інформаційного простору глобального суспільства, слугує фізичною основою доступу до веб-сайтів і багатьох систем (протоколів) передачі даних.

Сервіси мережі Інтернет

Мережа Інтернет має різноманітні сервіси. Зокрема,

§ електронна пошта,

§ пошукові системи,

§ хостинг.

З сучасних:

§ системи веб-закладок,

§ системи створення веб-журналів,

§ системи вікі-енциклопедій,

§ відеосервіси

§ інші.

Електронна пошта дає змогу користувачам обмінюватись інформаційними даними.

Пошукові системи - здійснювати пошук різноманітних відомостей.

Хостинг - дає змогу розміщувати власні сайти у веб-просторі мережі Інтернет.

Системи веб-закладок дають змогу розміщувати посилання на цікаві знайдені веб-сторінки.

Системи створення веб-журналів дають змогу створювати власні веб-журнали і вести записи в хронологічному порядку.

Системи вікі-енциклопедій дають змогу шукати енциклопедичні відомості.

Відеосервіси - шукати відео та завантажувати власні відеоролики.

Структура глобальної мережі Internet
Для під'єднання ліній зв'язку до комп'ютерів використовуються спеціальні електронні пристрої, які називаються мережними платами, мережними адаптерами, модемами і т.д.
Практично всі послуги Internet побудовані на принципі клієнт-сервер. Вся інформація в Інтернет зберігається на серверах. Обмін інформацією між серверами здійснюється по високошвидкісних каналах зв'язку або магістралях. Сервери, об'єднані високошвидкісними магістралями, становлять базову частину мережі Інтернет.
Окремі користувачі підключаються до мережі через комп'ютери місцевих постачальників послуг Інтернету, Internet - провайдерів (Internet Service Provider - ISP), які мають постійне підключення до Інтернет. Регіональний провайдер, підключається до більшого провайдеру національного масштабу, що має вузли в різних містах країни. Мережі національних провайдерів об'єднуються в мережі транснаціональних провайдерів або провайдерів першого рівня. Об'єднані мережі провайдерів першого рівня становлять глобальну мережу Internet.
Передача інформації в Інтернет забезпечується завдяки тому, що кожен комп'ютер в мережі має унікальну адресу (IP-адресу), а мережні протоколи забезпечують взаємодію різнотипних комп'ютерів, що працюють під управлінням різних операційних систем.
В основному в Інтернет використовується сімейство мережевих протоколів (стек) TCP / IP. На канальному і фізичному рівні стек TCP / IP підтримує технологію Ethernet, FDDI і інші технології. Основою сімейство протоколів TCP / IP є мережевий рівень, представлений протоколом IP, а також різними протоколами маршрутизації. Цей рівень забезпечує переміщення пакетів в мережі і управляє їх машрутізаціей. Розмір пакета, параметри передачі, контроль цілісності здійснюється на транспортному рівні TCP.
Прикладний рівень об'єднує всі служби, які система надає користувачеві. До основних прикладних протоколів відносяться: протокол віддаленого досткпа telnet, протокол передачі файлів FTP, протокол передачі гіпертексту HTTP, протоколи електронної пошти: SMTP, POP, IMAP, MIME.

Всесві́тня мережа (англ. World Wide Web, скорочено: WWW; також: всемережжя, веб або тене́та) — найбільше всесвітнє багатомовне сховище інформації в електронному вигляді: десятки мільйонів пов'язаних між собою документів, що розташовані на комп'ютерах, розміщених на всій земній кулі. Вважається найпопулярнішою і найцікавішою службою мережіІнтернет, яка дозволяє отримувати доступ до інформації незалежно від місця її розташування.

Основні особливості [ред.]

В наш час, найбільш бурхливо прогресуюча компонента мережі Інтернет. Користувачі автоматично переходять від однієї бази даних (сайту) до іншої за допомогою гіперпосилань. Кількість серверів WWW постійно зростає, а швидкість росту WWW навіть більша ніж у самої мережі Internet. WWW — найрозвиненіша технологія Internet, вона вже стала масовою. Перспективи розвитку — необмежені.

WWW — інформаційна система, якій не можна дати конкретного визначення. Наведемо лише деякі з епітетів, якими вона може бути позначена: гіпертекстова, гіпермедійна, розподілена, інтегруюча, глобальна. Нижче буде показано, що слід розуміти під кожною з цих властивостей у контексті WWW.

Принцип роботи [ред.]

WWW працює за принципом клієнт-сервер: існує велика кількість серверів, які за запитом клієнта надають йому гіпермедійний документ. Такий документ складається із частин з різним представленням інформації (текст, графіка, звук, відео, тривимірні об'єкти тощо). В ньому кожен елемент може бути посиланням на інший документ чи його частину. Такі посилання в WWW організовані так, що кожний інформаційний ресурс в глобальній мережі Internet однозначно адресується, а надісланий сервером документ може посилатися на інші документи на цьому ж сервері, чи на документи на інших комп'ютерах Internet. При цьому користувач не помічає цього і працює з усім інформаційним простором Internet, як з єдиним цілим. Посилання WWW вказують не тільки на документи, специфічні для самої WWW, але й на інші сервіси і інформаційні ресурси Internet. Більш того, більшість програм клієнтів WWW (браузер) не просто розуміють такі посилання, а є додатково програмами-клієнтами відповідних сервісів: FTP, Gopher, новин мережі Usenet, електронної пошти і т. і. Таким чином, програмні засоби WWW — універсальні для різних сервісів Internet, а сама інформаційна система WWW грає інтегруючу роль.

Основні вживані терміни Всесвітньої павутини [ред.]

Дата-центр CERN

Наведемо роз'яснення деяких термінів, які використовуються в WWW. HTML (hyper text markup language, мова розмітки гіпертексту). Це формат гіпермедійних документів, які використовують в WWW для представлення інформації. Цей формат описує вміст документу, його структуру, а також його зв'язки з іншими документами. Зовнішній вигляд документа на екрані користувача визначається навігатором — якщо користувач працює за графічним або текстовим терміналом, у кожному випадку документ на екрані матиме різний вигляд. HTML виконує інтегруючу роль для елементів гіпермедійного документа. Імена файлів у форматі html, як правило, закінчуються на html (або мають розширення htm у випадку, якщо сервер працює під Windows). URL (uniform resource locator, універсальний вказівник на ресурс). Таку назву носять словесні посилання на будь-які інформаційні ресурси Internet. До ресурсів Internet можна отримувати доступ і за IP-адресою певного комп'ютера. HTTP (hypertext transfer protocol, протокол передачі гіпертексту). Таку назву носить протокол, за яким взаємодіють клієнт та сервер WWW для передавання гіпермедійного документа клієнту.

WWW — сервіс прямого доступу, який потребує повноцінного підключення до Internet. Він вимагає швидких ліній зв'язку для документів, що містять багато графічної або іншої нетекстової інформації. Коли швидкості нижчі, втрачається частина переваг, які зробили WWW таким популярним.

Проблеми та майбутній розвиток [ред.]

Практично будь-яка інформація, яка подається для публічного доступу, може бути відображена засобами WWW. Якщо ж щось не може бути відображене в WWW, то це зумовлене лише деякими обмеженнями та недоліками самої WWW. По-перше, з'єднання між клієнтом і сервером одноразове: клієнт посилає запит, сервер видає документ, і зв'язок переривається. Це означає, що сервер не має механізму сповіщення клієнта про зміну або надходження нових даних. Ця проблема сьогодні вирішується декількома способами: розробляється нова версія протоколу http, яка дасть змогу підтримувати тривале з'єднання, передачу даних у декілька потоків, розподіл каналів передачі даних та управління ними. Якщо вона буде реалізована і буде підтримуватися стандартним програмним забезпеченням WWW, то це зніме вищезгадані недоліки. Інший шлях — використання навігаторів, які зможуть локально виконувати програми на інтерпретованих мовах, як, наприклад, проект Java компанії Sun Microsystems. Інший варіант розв'язку цієї проблеми — використання технології AJAX, на основі XML та Javascript. Це дає змогу отримувати дані з сервера тоді, коли сторінка WWW вже завантажена з сервера.

Електро́нна по́шта (англ. e-mail, або email, скорочення від electronic mail) — популярний сервіс в інтернеті, що робить можливим обмін даними будь-якого змісту (текстові документи, аудіо-відео файли, архіви, програми).

Призначення та функції E-mail [ред.]

Електронною поштою можна надсилати не лише текстові повідомлення, але й документи, графіку, аудіо-, відеофайли, програми тощо. Через електронну пошту можна отримати послуги інших сервісних мереж^{[ Джерело? ]}.

Електронна пошта — типовий сервіс відкладеного зчитування (off-line). Після відправлення повідомлення, як правило, у вигляді звичайного тексту, адресат отримує його на свійкомп'ютер через деякий період часу, і знайомиться з ним, коли йому буде зручно.

Електронна пошта схожа на звичайну пошту. Звичайний лист складається із конверта, на якому зазначена адреса отримувача і стоять штампи поштових відділень шляху слідування, та вмісту — власне листа. Електронний лист складається із заголовків, які містять службову інформацію (про автора листа, отримувача, шлях проходження листа), які служать, умовно кажучи, конвертом, та власне вміст самого листа. За аналогією зі звичайним листом, відповідним методом можна внести в електронний лист інформацію якого-небудь іншого роду, наприклад, фотографію тощо. Як і у звичайному листі можна поставити свій підпис. Звичайний лист може не дійти до адресата або дійти з запізненням, — аналогічно і електронний лист. Звичайний лист доволі дешевий, а електронна пошта — найдешевший вид зв'язку.

Отже, електронна пошта повторює переваги (простоту, дешевизну, можливість пересилання нетекстової інформації, можливість підписати і зашифрувати лист) та недоліки (негарантований час пересилки, можливість доступу для третіх осіб під час пересилки, неінтерактивність) звичайної пошти. Проте у них є і суттєві відмінності. Вартість пересилки звичайної пошти у значній мірі залежить від того, куди вона повинна бути доставлена, її розміру та типу. У електронної пошти такої залежності або немає, або вона досить невідчутна. Електронний лист можна шифрувати та підписувати більш надійніше та зручніше, ніж лист на папері — для останнього, власне, взагалі не існує загальноприйнятих засобів шифровки. Швидкість доставки електронних листів набагато вища, ніж паперових, та мінімальний час проходження незрівнянно менший. Загалом в залежності від розміру листа та швидкості каналу зв'язку доставка електронного листа триває в середньому від кількох секунд до кількох хвилин. Щоправда, можуть бути затримки через збої в поштових серверах.

Принцип дії [ред.]

На діаграмі показано типову послідовність подій, що відбуваються, коли Аліса відправляє листа з допомогою поштової програми (MUA).^[1] Вона вводить e-mail адресата та натискає кнопку «відправити».

1. Її поштовий клієнт форматує повідомлення в спеціальний формат та відправляє по протоколу SMTP на місцевий сервер обміну пошти (MTA), в цьому випадку smtp.a.org, її інтернет-провайдера.

2. Сервер обміну пошти отримує адресу призначення з даних протоколу SMTP (а не з шапки листа), в цьому випадку, це [e-mail]. Адреса скрині для отримання електронних листів це рядокlocalpart@exampledomain. Фрагмент перед знаком @ називають локальною частиною адреси, зазвичай, вона збігається з іменем користувача отримувача, а фрагмент після знаку @ називають доменним іменем. Сервер передачі листів використовує доменне ім'я для визначення повного доменного імені сервера обміну листами в доменній системі імен (DNS)

3. DNS сервер домену b.org, ns.b.org, надсилає у відповідь МХ записи в яких перелічено сервери обміну пошти цього домену, в цьому випадку mx.b.org, сервер інтернет-провайдера Боба.

4. smtp.a.org відправляє лист mx.b.org по протоколу SMTP, який кладе його в скриню користувача bob.

5. Боб натискає кнопку «отримати повідомлення» в поштовому клієнті, який отримує листи з сервера по протоколу Post Office Protocol (POP3).

Програми-клієнти для роботи з E-mail [ред.]

Функціонування електронної пошти побудовано на принципі клієнт-сервер, стандартному для більшості мережевих сервісів. Для обміну листами з поштовим сервером, потрібна спеціальна програма-клієнт. Існує багато різних програм-клієнтів електронної пошти, які можуть відрізнятися окремими функціями, можливостями та інтерфейсом, в тому числі й такі, що працюють на сервері (в режимі on-line). Проте загальні функції у більшості пакетів однакові. До них можна віднести:

· підготовка тексту;

· імпорт файлів-додатків;

· відправка листа;

· перегляд і збереження кореспонденції;

· знищення кореспонденції;

· підготовка відповіді;

· коментування і пересилка інформації;

· експорт файлів-додатків.

До популярних поштових програм-клієнтів відносять:^{[ Джерело? ]}

· Eudora Mail

· Evolution

· KMail

· Mozilla Mail

· Mozilla Thunderbird

· Netscape Mail

· Novell GroupWise

· Opera Mail (M2)

· Outlook

· Outlook Express

· TheBat!

Сучасний пакет програм електронної пошти має добре організований інтерфейс користувача, який не потребує багато часу і зусиль для засвоєння, та звичайно забезпечує такі додаткові функції:

· ідентифікація власника поштової скриньки;

· автоматичне приєднання підпису;

· адресні книги;

· перевірка орфографії;

· можливість створення поштових скриньок різного призначення;

· шифрування/дешифрування повідомлень;

· робота у автономному (off-line) режимі;

· фільтрацію/маршрутизацію повідомлень;

· автоматична відправка відповіді про тимчасову відсутність отримувача або

· автоматична переадресація листа на іншу адресу електронної пошти.

Глобальна мережа Інтернет містить велику кількість комп’ютерів, що працюють під управлінням різних операційних систем, на різних апаратних платформах. Проте, під час обміну інформацією всі комп’ютери повинні користуватися єдиними правилами (угодами, протоколами) про способи передачі повідомлень. Тоді, любий комп’ютер буде здатний «зрозуміти» інформацію, що отримана від іншого комп’ютера.

Протокол – це узгоджені, стандартні правила передачі інформації в мережі.

Розрізняють два типи протоколів Інтернету:

Базові протоколи, що відповідають за фізичну пересилку електронних повідомлень будь-якого типу між комп’ютерами Інтернету. Ці протоколи (IP і TCP) настільки тісно пов’язані між собою, що, зазвичай, їх позначають єдиним терміном «протокол TCP/IP».

Прикладні протоколи більш високого рівня, що відповідають за роботу служб Інтернету.

Комп’ютер не зможе працювати в Інтернеті, якщо на ньому не встановлено підтримку базових протоколів TCP/IP. Проте, на конкретному комп’ютері можуть бути відсутніми програми-клієнти, які використовують певний прикладний протокол. Наприклад, може не працювати електронна пошта або служба миттєвих повідомлень.

Кожен протокол виконує притаманну йому функцію і має бути сумісним з іншими протоколами. В комп’ютері, який під’єднано до локальної чи глобальної мережі протоколи мають бути встановлені і обов’язково виконуватися.

Протоколи прикладного рівня.

Протоколи прикладного рівня є посередником між програмою-клієнтом та мережею і є протоколами самими верхнього рівня. Вони перетворюють інформацію, що передається по мережі у форму, яка є зрозумілою для програми-клієнта.

Протокол HTTP (Hyper Text Transfer Protocol). За допомогою протоколу HTTP організується відправлення запитів до веб-серверу, обробка відповіді сервера у форматі HTML і відображення отриманої інформації у вікні браузера.

Протоколи для роботи з електронною поштою. Призначені для організації доставки та передачі повідомлень через поштовий сервер.

Протокол SMTP (Simple Mail Transfer Protocol). Відправлення листів від клієнта до поштового серверу. Дозволяє відправляти повідомлення на кілька адрес, застосувати проміжне збереження, пересилати копії повідомлень на інші адреси.

Протокол РОР3 (Post Office Protocol). Доставка листів від поштового серверу до клієнта. Цей протокол має вбудовані механізми розпізнавання адрес електронної пошти, а також модулі підвищення надійності отримання повідомлень.

Протоколи FTP, TelNet та інші. Призначені для постачання інформації до програм-клієнтів відповідних служб.

Протокол WAP (Wireless Application Protocol). Надає безпровідний доступ до інформаційних і сервісних служб Інтернету у разі під’єднання з мобільних пристроїв (телефонів, смартфонів, КПК).

Протоколи транспортного рівня

Керують передачею інформації. Основним завданням є контроль правильності передачі даних, а також забезпечення надійної доставки даних до призначеного комп’ютера.

Протокол отримує інформацію від протоколів прикладного рівня і розділяє її на окремі частинки – пакети. Важливою частиною пакету є його заголовок, в якому зазначається: номер пакету, інформація про комп’ютер-відправник та комп’ютер-приймач, а також контрольна сума, яка потрібна для перевірки цілісності пакету.

Для подальшої передачі пакет скеровується на наступний нижчий рівень (в межах цієї лекції – мережний) і далі по мережі до комп’ютер-приймача, звідки має надійти підтвердження про прийом пакету. Якщо пакет не дійшов, загубився або пошкодився, його буде надіслано ще раз. Після надходження пакетів до місця призначення, протокол транспортного рівня комп’ютера-приймача аналізує їх заголовки, об’єднує пакети до єдиного цілого і відправляє інформацію до протоколів прикладного рівня.

Щоб запобігти спотворенню інформації при пакетуванні комп’ютер-відправник обчислює і вписує у заголовок контрольну суму. Комп’ютер-приймач за тим же алгоритмом зі свого боку обчислює контрольну суму для цього пакету і порівнює її з тою, що є у заголовку. Якщо сума не збігається, пакет вважається спотвореним і надсилається ще раз.

Такий спосіб передачі інформації є доволі зручним і швидким.

Самим поширеним і відомим є протокол TCP (Transmission Control Protocol), який має давню історію, є одним з найперших транспортних протоколів і постійно вдосконалюється.

Протоколи мережного рівня

Здійснюють взаємодію конкретних комп’ютерів мережі, тобто визначають маршрути просування інформації всередині мережі. Такий процес називається маршрутизацією. На шляху між комп’ютером-клієнтом та комп’ютером-сервером може знаходитися кілька проміжних комп’ютерів, які називаються маршрутизаторами. Маршрутизатор визначає, які з’єднання на даний момент існують і є менш завантаженими для передачі пакету. Пакети одного повідомлення можуть передаватися різними шляхами і за неоднаковий час.

На вході до комп’ютера-приймача пакети накопичуються (буферизуються) і об’єднуються до єдиного цілого.

Самим поширеним і відомим є ІР-протокол (InterNet Protocol).

Служби мережі Інтернет[ред.]

У наш час найпопулярнішими службами Інтернету є:

· Веб

· Веб-форуми

· Блоги

· Вікі-проекти (в тому числі й Вікіпедія)

· Інтернет-магазини

· Інтернет-аукціони

· Інтернет події

· Інтернет-час

· Електронна пошта та списки розсилки

· Групи новин (в основному, Usenet)

· Файлообмінні мережі

· Електронні платіжні системи

· Інтернет-радіо

· Інтернет-телебачення

· IP-телефонія

· Системи обміну повідомленнями

· FTP-сервери

· IRC

Доменна система імен (англ. Domain Name System, DNS) — розподілена система перетворення імені хоста (комп'ютера або іншого мережевого пристрою) в IP-адресу.

Кожен комп'ютер в Інтернеті має свою власну унікальну адресу — число, яке складається з чотирьох байтів. Оскільки запам'ятовування десятків чи навіть сотень — не досить приємна процедура, то всі (чи майже всі) машини мають імена, запам'ятати які (особливо якщо знати правила утворення імен) значно легше.

Уся система імен в Інтернеті — ієрархічна. Це зроблено для того, щоб не підтримувати одне централізоване джерело, а роздати владу на місця.

Домен необхідний для процесу визначення служб Інтернету в їх звичному (символьному) вигляді. Таким чином, доменне ім’я – це частина або ділянка Інтернету, тобто, ім’ясайту, за рахунок якого, його легко можна відшукати в мережі. Реєструванням і обслуговуванням всіхдоменів займаються певні DNS служби. В залежності від їх швидкісних параметрів і кількості користувачів, залежить і рівень якості пропонованих послуг.

В Інтернеті, доменні імена зазвичай поділяють в залежності від їх виду розширення. До прикладу, за географічним місцем або їх призначенням. Так, сайти з доменами, що закінчуються на. org належать різним організаціям або адміністративним центрам,.net – пов’язані з Інтернетом,.info – повчальні,.biz – для бізнесу,.com – призначені для комерційних компаній. Ще імена сайтів підрозділяються за територіальними зонами, наприклад,.еe – Естонія,.ru – Росія,.dk – Данія,.in – Індія,.br – Бразилія та інші. Отже, в залежності від закінчення доменного імені, можна зрозуміти, до якої країни або тематиці відноситься його ресурс. Якщо ж Вас цікавить реєстрація українських доменів, дізнатися про це можна почитати ось тут:регистрация домена в Украине.

Говорячи про доменні імена, треба відзначити, що вони також різняться і за рівнями. Наприклад, домен google.ru – є доменом строго другого рівня, в той час як translate.google.ru, відповідно, третім. В Інтернеті зазвичай можна знайти домени другого рівня вкладеності, тому що вони розроблені на платній основі. Природно, домени другого рівня краще приймаються людиною і тому, вони тільки платні. З цієї причини, багато компаній і фірми, намагаються зареєструвати доменне ім’я такого рівня. Так само існують домени третього рівня які теж є платними, а решта (деякі з них), – існують на безкоштовній основі. Вони відмінно зарекомендували себе для початківців програмістів та інших відвідувачів глобальної мережі.

У тому випадку, якщо користувач мережі надумає зареєструвати доменне ім’я, то йому буде необхідно звернутися в певну компанію або сервіс реєстрації доменів, які займаються такими справами. У такому сервісі, можна легко знайти незайнятий домен в потрібній доменній зоні і, відповідно, купити його. Тільки після такої операції він зможе ним користуватися. Але тут є один важливий момент, він полягає в тому, що при покупці доменного імені в сервісі, домен обійдеться замовнику набагато дешевше, ніж у головного реєстратора. Це пояснюється тим, що такі сервіси щодня реєструють велику кількість доменів і ціни у них оптові.

Типи серверів

Існує три основні типи серверів DNS, які відрізняються покладеними на них завданнями:

· основний сервер DNS;

· резервний (вторинний) сервер DNS;

· кеширующий сервер DNS.

Основний сервер DNS управляє зоною повноважень. Якщо потрібно додати/видалити домен або вузол або якось інакше модифікувати зону, зміни потрібно проводити на основному сервері DNS. Через певний час, який залежить від настройок сервера, основний сервер передасть зону резервному серверу DNS. Дане явище називається трансфером зони.

Що ж до резервних серверів, то повинен бути хоч би один резервний сервер DNS. Тому є декілька причин: якщо клієнтів багато, то наявність резервного сервера DNS дозволить знизити навантаження на основний сервер DNS і прискорити доступ фізично віддалених від основного сервера клієнтів до бази даних доменних імен.

DNS-сервер — програма, призначена для відповідей на DNS-запити за відповідним протоколом. Також DNS-сервером можуть називати хост, на якому запущено відповідну програму.

Типи DNS-серверів [ред.]

За виконуваними функціями DNS-сервери поділяються на декілька груп. Залежно від конфігурації, конкретний сервер може відноситися до декількох типів;

· авторитетний DNS-сервер — сервер, що відповідає за свою зону.

· Головний або первинний сервер (в термінології BIND) — сервер, що має право на внесення змін в окремі зони. Зазвичай для зони буває тільки один головний сервер. У випадку Microsoft DNS-сервера і його інтеграції з Active Directory, головних серверів може бути декілька (так як реплікація змін здійснюється не засобами DNS-сервера, а засобами Active Directory, за рахунок чого забезпечується рівноправність серверів і актуальність даних);

· Підлеглий або вторинний сервер, що не має права на внесення змін в дані зони і отримує повідомлення про зміни від головного сервера. На відміну від головного сервера їх може бути (практично) необмежена кількість. Підлеглий так само є авторитетним сервером (і користувач не може розрізнити головний і підлеглий сервери, різниця з'являється тільки на етапі конфігурування/внесення змін до налаштувань зони);

· Кеш-сервер DNS — сервер, який обслуговує запити клієнтів, (отримує рекурсивний запит, виконує його за допомогою нерекурсивних запитів до авторитетних серверів, або передає рекурсивний запит DNS-серверу, що стоїть вище в ієрархії);

· Локальний DNS-сервер; використовується для обслуговування DNS-клієнтів, які працюють на локальній машині. Фактично, це різновид кешувального DNS-сервера, сконфігурованого для обслуговування локальних додатків;

· Перенапрямний DNS-сервер (англ. forwarder внутрішній DNS-сервер); сервер, що перенаправляє отримані рекурсивні запити кеш-серверу, що стоїть вище в ієрархії, у вигляді рекурсивних запитів. Використовується переважно для зниження навантаження на сервер кешу DNS;

· Кореневий DNS-сервер — сервер, який є авторитетним у кореневій зоні. Загальновживаних кореневих серверів у світі всього 13, їх доменні імена знаходяться в зоні root-servers.net і називаються a.root-servers.net, b.root-servers.net, …, m.root-servers.net. У певних конфігураціях локальної мережі можлива ситуація налаштування локальних кореневих серверів;

· Реєстраційний DNS-сервер. Сервер, що приймає динамічні оновлення від користувачів. Часто поєднується з DHCP-сервером. У Microsoft DNS-сервер при роботі на контролері домену сервер працює в режимі реєстраційного DNS-сервера, приймаючи від комп'ютерів домену інформацію про відповідність імені та IP комп'ютера і оновлюючи відповідно дані зони домену;

· DNSBL-сервер (сервер з чорними списками адрес та імен). Формально, такий сервер не входить в ієрархію DNS, однак використовує той же механізм і протокол для роботи, що і DNS-сервери.

Види DNS-запитів [ред.]

Прямий запит [ред.]

Прямий (forward) запит — запит на перетворення імені (символьної адреси) хоста в числову IP-адресу.

Зворотний запит [ред.]

Зворотний (reverse) запит — запит на перетворення IP-адреси в ім'я хоста.

Режим "View" [ред.]

Деякі сервери підтримують можливість роботи в різних режимах для різних сегментів мережі. У Bind цей режим називається «view». Наприклад, сервер може для локальних адрес (наприклад, 10.0.0.0/8) віддавати локальні адреси серверів, для користувачів зовнішньої мережі — зовнішні адреси. Також сервер може бути авторитетним для заданої зони тільки для вказаного діапазону адрес (наприклад, у мережі 10.0.0.0/8 сервер оголошує себе авторитетним для зони internal, при цьому для зовнішніх адрес у відповідь на запит імені із зони internal буде віддаватися відповідь «невідомий»).

Використовувані порти [ред.]

Усі DNS-сервера за стандартом RFC 1035 працюють на 53 порту TCP і UDP. При відправленні запитів ранні версії BIND використовували 53 порт, новіші поводять себе як DNS-клієнти, використовуючи вільні незареєстровані адреси.

Браузер (англ. browser МФА: [ˈbraʊ̯zɚ] бра́узер — переглядач), також броузер ^[1], оглядач, (веб-)переглядач —програмне забезпечення для комп'ютера або іншого електронного пристрою, як правило, під'єднаного до Інтернету, що дає можливість користувачеві взаємодіяти з текстом, малюнками або іншою інформацією на гіпертекстовій веб-сторінці. Тексти та малюнки можуть містити посилання на інші веб-сторінки, розташовані на тому ж веб-сайті або на інших веб-сайтах. Веб-переглядач з допомогою посилань дозволяє користувачеві швидко та просто отримувати інформацію, розміщену на багатьох веб-сторінках.

Принцип роботи[ред.]

Веб-переглядач під’єднується до сервера HTTP, отримує з нього документ і форматує його для представлення користувачеві або намагається викликати зовнішню програму, яка це зробить, залежно від формату документа. Формати документа, які веб-переглядач повинен представляти без допомоги зовнішніх програм, визначає World Wide Web Consortium(скорочено W3C)^[2]. До них належать формати текстових документів HTML та XHTML, а також найпоширеніші формати растрової графіки GIF, JPEG та PNG (останній — розробка W3C). Якщо ви читаєте цей текст з екрана монітора, то в цей час ви користуєтесь веб-переглядачем.

Адресування сторінок відбувається за допомогою URL (Uniform Resource Locator, RFC 1738), який інтерпретується, як адреса, що починається з http: для протоколу HTTP. Багато навігаторів також підтримують інші типи URL та їх відповідні протоколи, як, наприклад, gopher: для Gopher (ієрархічний протокол гіперпосилань), ftp: для протоколу перенесення файлівFTP, rtsp: для Протоколу потоків реального часу RTSP, та https: для HTTPS (HTTP Secure, що розширює HTTP за допомогою Secure Sockets Layer SSL або Transport Layer SecurityTLS).

Популярні переглядачі[ред.]

Найпершим веб-переглядачем був Mosaic, розроблений в Національному центрі застосування суперкомп'ютерів (NCSA) Іллінойського університету в Урбана-Шампейн.

Сьогодні є ціла низка програм для навігації в Інтернеті. Найпопулярніші з них^[3]:

· Microsoft Internet Explorer,

· Mozilla Firefox,

· Google Chrome,

· Safari,

· Opera.

Кожний переглядач має свої відмінності в інтерпретації гіпертексту, що пов’язано з різною реалізацією рушіїв відображення та створенням пропрієтарних тегів для розширення можливостей стандартного HTML. Так, один текст може бути відтворено по-різному в Internet Explorer та Mozilla Firefox. Багато Інтернет-сервісів оптимізують свої сторінки під один стандарт, віддаючи перевагу одному переглядачу (приклад Flickr з Mozilla Firefox). Для покращення сумісності сторінки з різними браузерами та їх версіями може використовуватися техніка CSS-фільтрів, яка полягає у використанні різних файлів каскадних таблиць стилів (CSS) або різних записів у CSS-файлах залежно від типу та версії браузера.

Веб-се́рвер (англ. Web Server) — це сервер, що приймає HTTP-запити від клієнтів, зазвичай веб-браузерів, видає їм HTTP-відповіді, зазвичай разом з HTML-сторінкою, зображенням,файлом, медіа-потоком або іншими даними. Веб-сервер — основа Всесвітньої павутини.

Веб-сервером називають як програмне забезпечення, що виконує функції веб-сервера, так і комп'ютер, на якому це програмне забезпечення працює.

Клієнти дістаються веб-сервера за URL-адресою потрібної їм веб-сторінки або іншого ресурсу.

Додаткові функції[ред.]

Додатковими функціями багатьох веб-серверів є:

· Ведення журналу серверу про звернення користувачів до ресурсів

· Автентифікація користувачів

· Підтримка сторінок, що динамічно генеруються

· Підтримка HTTPS для захищених з'єднань з клієнтами

Клієнти[ред.]

Як клієнти для звернення до веб-серверів можуть використовуватися абсолютно різні пристрої:

· Веб-браузер — найпоширеніший спосіб

· Спеціальне програмне забезпечення може самостійно звертатися до веб-серверів для отримання оновлень або іншої інформації

· Мобільний телефон може дістатися до ресурсів веб-сервера за допомогою протоколу WAP або HTTP

· Інші інтелектуальні пристрої або побутова техніка

Історія

У 1989 році Тім Бернерс-Лі (англ. Tim Berners-Lee) запропонував інститутові CERN (Європейський центр ядерних досліджень) новий проект, який мав на меті полегшити обмін інформацією між вченими, використовуючи систему гіпертексту. В результаті виконання цього проекту Бернерс-Лі написав дві програми: браузер названий WorldWideWeb і перший веб-сервер, який працював на комп'ютері NEXTSTEP. Зараз ця машина виставлена в публічному музеї CERN, Мікрокосм.

Перший веб-сервер у США був встановлений 12 грудня 1991 року в SLAC (Стенфордський центр лінійного прискорювача)^[1]

Гіперте́кст (англ. Hypertext) — текст для перегляду на комп'ютері, який містить зв'язки з іншими документами («гіперзв'язки» чи «гіперпосилання»); читач має змогу перейти до пов'язаних документів безпосередньо з вихідного (первинного) тексту, активізувавши посилання. Найпопулярнішим зразком гіпертексту є World Wide Web, у якому веб-оглядачпереміщує користувача з одного документу на інший, щойно той «натисне» на гіперпосилання.

Німецький дослідник Ш. Мюнц визначає гіпертекст як нелінійний засіб презентації тексту^[1].

Гіпертекст — це така форма організації тексту, при якій його одиниці представлені не в лінійній послідовності, а як система явно вказаних можливих переходів, зв'язків між ними. Слідуючи цим зв'язкам, можна читати матеріал в будь-якому порядку, утворюючи різні лінійні тексти. Найпростіший приклад гіпертексту «доінтернетовської епохи» — це будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття має посилання до інших статей цього ж словника. У результаті читати такий текст можна по-різному: від однієї статті до іншої, у міру потреби, ігноруючи гіпертекстові посилання; читати статті одну за одною, справляючись із відсиланнями; переходити від одного відсилання до іншого і т. д.

Загальновідомим і яскраво вираженим прикладом сучасного гіпертексту служать веб-сторінки, підготовлені за допомогою HTML (мова розмітки гіпертексту) і розміщені у web-мережі. Відповідно, в комп'ютерній термінології під гіпертекстом розуміється текст, сформований за допомогою мови розмітки, потенційно містить у собі гіперпосилання. Гіперпосилання дозволяють переходити від вихідного (одного) тексту до безлічі інших текстів, розміщених у web-мережі.

Різні структурні елементи Web-сторінки позначають відповідними операторами, які називаються тегами. При одержанні Web-сторінки із сервера броузер аналізує її. Він знаходить у ній теги, що вказують, якого типу елемент треба відобразити, і виводить фрагмент Web-сторінки на екран.

Сукупність тегів і правил їх використання називається мовою HTML – мова розмітки гіпертексту.

Файл даних, фрагменти якого розмічені тегами мови HTML, називається HTML-документом.

Ім’я такого файла звичайно має розширення.htm чи.html. HTML-документ, поміщений на Web-сервер є Web-сторінкою, яка переглядається за допомогою Web-броузера. Тому, навчившись створювати HTML-документи, ми зможемо робити власні Web-сторінки.

HTML-документ складається з фрагментів тексту у вигляді ASCII-коду й тегів. Теги записуються символами ASII, які беруться в кутові дужки (знаки “<” менше та “>” більше). Таким чином, HTML-документ є звичайним ASII-файлом, і створювати його можна за допомогою найпростішого текстового редактора.
Наприклад, при використанні редактора Блокнот треба ввести вміст HTML-документа, а при збереженні вибрати команду Файл-Сохранить. У вікні Сохранение, що відкрилося, встановити значення Все файлы в полі Тип файла, а в імені обов’язково вказати розширення.htm.
Завдяки цьому файл буде відображатися у вигляді значка броузера, який встановлено на даному комп’ютері. Подвійне клацання на значку відкриває HTML-документ у броузері для перегляду. Наприклад, до поля імені файла можна ввести його назву “Перша.htm”.

Щоб редагувати сворену веб-сторінку потрібно на документі натиснути правою кнопкою мишші та вибрати “Відкрити з допомогою Блокнот”.
^ Теги. Структура HTML-документа. Вище було сказано, що тег – це вказівка браузера, як відображати фрагмент документа. Тег завжди починається символом “<” і закінчується символом “>”. Між цими символами вказується ім’я тега. В імені малі й великі літери не розрізняються.
Теги бувають двох видів – одинарні й парні. Одинарний тег ставиться перед фрагментом тексту, яким він керує. Наприклад, запис
Зошит
означає, що слово „Зошит” відображається з нового рядка.
Парні теги складаються з двох частин – початкової та завершальної. Початкова частина вказує точку документа, з якої починається дія команди, а завершальна – точку її закінчення. Завершальна частина відрізняється від початкової наявністю символу „ / „ (похила риска) перед ім’ям команди. Наприклад, запис Синій олівець означає, що текст „Синій олівець” відображається напівжирним шрифтом.
Ознакою того, що текстовий файл є HTML-документом, служить парний тег. Він починає і завершає весь документ, тобто HTML-документ має вигляд:
текст документа
HTML-документ складається з двох частин – заголовка й тіла. Заголовок позначається парним тегом …, а тіло – парним тегом …

Дата добавления: 2015-09-29