План
Вступ
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Поняття лексичної антонімії
1.2 Визначення cтилістичних функцій антонімів.
РОЗДІЛ 2 АНТОНІМІЯ ТА ЇЇ СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ В ПОЕЗІЇ Б.І. АНТОНИЧА
2.1. Структурно-семантична характеристика антонімів
2.2.Стилістичне використання лексичних антонімів у поезії Б.-І. Антонича.
Висновки
Список використаної літератури
Зміст
Вступ………………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ………
1.3. Поняття лексичної антонімії…………………………………………….
1.4 Визначення cтилістичних функцій антонімів…………………………
РОЗДІЛ 2 АНТОНІМІЯ ТА ЇЇ СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ В ПОЕЗІЇ Б.І. АНТОНИЧА………………………………………………………………………...
2.1. Структурно-семантична характеристика антонімів……………….
2.2.Стилістичне використання лексичних антонімів у поезії Б.-І. Антонича……………………………………………………………….
Висновки………………………………………………………………
Список використаної літератури………………………………………
Вступ
Особливе місце в українськй мові займають антоніми - слова, протилежні за значенням. Антонімія відображає істотну сторону системних зв'язків в українській лексиці.
Мета роботи – виявити особливості лексичної організації поетичного мовлення поезії Б.І. Антонича.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання більш конкретних завдань:
Сучасна наука про мову розглядає антонимию як крайній, граничний випадок противопоставленности слів за змістом. При цьому для антонімічних відносин характерно семантична відмінність. Існування антонімів у мові обумовлено характером нашого сприйняття дійсності у всій її суперечливою складності, в єдності і боротьбі протилежностей. Тому контрастні слова, як і що позначаються ними поняття, не тільки протиставлені, але і тісно пов'язані між собою. Антонімія являє собою одне з істотних вимірів лексико-семантичної системи різних мов
Предметом розгляду в курсовій роботі є стилістичне використання антонімів у поезії Б.І. Антонича.
Завдання:
· поняття про лексику і лексикології;
· проаналізувати зв'язок антонімів та полісемії;
· розглянути і узагальнити функції використання антонімів в російській мові;
проаналізувати стилістичне використання антонімів у поезії Б.І. Антонича.
Система засобів, що втілюють принцип контрасту, в лінгвістиці базується на антонімії, тому розгляд складу антонімів, вживаних автором, і особливостей їх вживання займає найважливіше місце у вивченні системи контраста.
Об'єкт дослідження – поезія Б.І. Антонича
Предмет дослідження – Стилістичні функції антонімів у поезії Б.І. Антонича.
Практична значимість даної курсової роботи полягає в тому, що теоретичні відомості, аналіз поетичного тексту, висновки можуть служити опорою для вивчення.
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Поняття лексичної антонімії
Мовознавча література поняттю антоніма дає різноманітні лінгвістичні тлумачення.
Як відомо, лексика мови являє собою певним чином організовану систему, елементи якої (слова, значення) пов’язані різноманітними відношеннями. Одним із багатьох проявів системних відношень у лексиці є антонімія.
Академік М.М. Покровський ще на зорі розвитку семасіології писав, що слова та їх значення живуть "не окремим один від одного життям", а незалежно від нашої свідомості об’єднуються "в різні групи, причому основою для групування служить схожість або пряма протилежність за основним значенням" [Покровский, 1959, 82].
А відомий французький лінгвіст Ш. Баллі вважав протиставлення логічних понять природним нахилом людського розуму. Він відмічав, що в свідомості людини такі "абстрактні поняття закладені парами, причому кожне із слів такої пари завжди так чи інакше викликає уявлення про інше" [Балли, 1961, 139].
Традиційно антоніми характеризують як слова, що мають протилежне значення [Реформатский, 1967, 95; СУЛМ: ЛФ, 1973, 95].
Однак Л.А. Булаховський підкреслював, що під антонімією слід розуміти лише "протиставлення… значень, виражених різними коренями" [Булаховський, 1953, 45]. Таке звужене розуміння антонімії відповідало нерозробленості цих питань у науковій літературі того часу.
Своєрідною реакцією на такого роду обмеження в розумінні і визначенні антонімів були статті О.О. Киреєва у 1954 році та В.М. Клюєвої у 1956 році. Останнім часом антоніми дедалі більше привертають увагу дослідників, відповідно і питання про обсяг антонімії вивчене докладніше.
Суттєву поправку до визначення антонімії робить М.М. Шанський, зазначаючи, що "антонімами є різні за звучанням слова, які виражають протилежні, але співвідносні один з одним поняття" [Шанский, 1964, 63].
Через десять років Д.М. Шмельов дає визначення антонімів, яке відповідає новим методам аналізу семантичної структури слова і відношень слів у лексичній системі: "Найбільш повне протиставлення слів розцінюється як антонімія. Антонімічними можуть бути визнані слова, що протиставляються за найбільш загальною і суттєвою для їх значення семантичною ознакою, причому перебувають на крайніх точках відповідної лексико-семантичної парадигми" [Шмелев, 1973, 131]. Близьке до традиційного (хоч у новій термінології) визначення дає Л.О. Новиков: "Два чи більше ЛСВ є антонімами, якщо у них різні знаки (лексеми) і протилежні значення (семеми)" [Новиков, 1982, 247]. Дослідник визначає антонімію як відношення крайнього заперечення між двома лексичними одиницями, які розрізняються однією дистинкцією – протилежними семами [Там же, 246].
Проте в лінгвістичній літературі вказувалися й на інші, власне лінгвістичні ознаки, антонімів. Так, В.М. Комісаров до таких ознак відносить, по-перше, регулярне протиставлення слів-антонімів у мовленні, зокрема вживання їх поруч як однорідних членів речення, по-друге, однакову сферу лексичної сполучуваності, тобто властивість слів-антонімів сполучатися з одним і тим же колом слів [Комиссаров, 1957, №2, 55-56]. Спробу описового визначення антонімів через перерахування їх різних властивостей зробила і Л.О. Введенська у вступі до "Словника антонімів російської мови" [Введенская, 1971, 4-35].
Як видно з наведених вище та інших визначень, центральним і ключовим поняттям мовної антонімії є поняття протилежності. Однак протилежність ця семантично неоднорідна. Отож питання про те, які поняття (контрарні чи контрадикторні) утворюють логічну основу антонімії, розв’язується в науковій літературі по-різному. Так, О.В. Ісаченко вважає, що з погляду формальної логіки антонімами слід вважати "лише контрадикторні протиставлення, одержані на основі екстенсіоналу ("обсягу") понять" [Исаченко, 1963, №2, 47]. Такий підхід до обґрунтування логічної основи антонімії веде до обмеження системи антонімів, оскільки за її межами залишається велика група контрарних протиставлень.
Ми поділяємо поширений у сучасному мовознавстві погляд, що логічну основу антонімії утворюють контрарні поняття і та частина контрадикторних, у яких протиставлення перейшло в протилежність [Михайлов, 1987, 9-10; Новиков, 1966, №4, 79-87; Родичева, 1968, 284-296]. Визнання логічною основою антонімії контрарних і контрадикторних понять дає можливість відносити до антонімів як різнокореневі лексеми (смислове протиставлення в них не має формального вираження, воно передається семантикою слова), так і однокореневі (протиставлення у них має марковане вираження: заперечні частки, префікси із заперечним значенням)
1.2. Визначення cтилістичних функцій антонімів.
Основна стилістична функція антонімів - бути лексичним засобом протиставлення, контрастного зображення природних і соціальних явищ, рис характеру і т.п. Протиставлення як стилістичний прийом широко використовується в розмовно-побутових фразеологізмах, прислів'ях і приказках. Смислова ємність, образність народних висловів часто створюється антонімами.
Антонімія (протилежність) слів формується протилежністю їх лексичного значення.
Антоніми (грец. anti — проти і onyma — ім’я) — пари слів, які семантично протилежні одне одному.
Антоніми належать до тієї ж самої частини мови, становлять замкнене попарне об’єднання слів: життя — смерть, чоловічий — жіночий, говорити — мовчати, завжди — ніколи. Це лексичні різнокореневі антоніми, тобто слова іншого звукового складу і з протилежною семантикою. Менш типові однокоре- неві (лексико-граматичні, словотвірні) антоніми-, логічний — алогічний, ініціативний — безініціативний, мобілізація — демобілізація, надія — безнадія.
Слова з не виступають антонімами лише тоді, коли з цим префіксом вони набувають нового, протилежного значення: воля — неволя, друг — недруг. Парні слова білий — небілий, холодно — нехолодно не є антонімами: першим словом позначається наявність певної ознаки, а другим — заперечується.
Слова-антоніми, як і майже всі інші повнозначні слова, бувають полісемантичними (багатозначними). В антонімічну пару таке слово входить із якимсь одним лексичним значенням. Унаслідок цього утворюються найрізноманітніші за своєю семантикою сполучення слів: свіжий хліб — черствий хліб (антонімічні словосполучення), але: свіжий вітер (холодний) — теплий вітер; свіжий огірок (не підданий обробці) — солоний огірок; свіжий погляд (оригінальний) і застарілий погляд — не антоніми, бо протилежного значення в цих поєднаннях слів немає, в усякому разі воно маловиразне.
Антонімічний ряд слів формується лише тоді, коли обидва слова (антоніми), будучи повністю семантично протилежними, все ж мають якусь спільність, бо вказують:
— на наявність або відсутність певної ознаки: розквіт — занепад, веселий — сумний, мовний — позамовний, народний — антинародний;
— на початок дії або стану чи їх припинення: увімкнути (електоролампочку) — вимкнути, заснути — прокинутись, зацвісти — відцвісти, зайти — вийти;
— на більший чи менший вияв ознаки (більше — менше): далекий — близький, великий — малий, широкий — вузький, спека — мороз, ускладнювати — полегшувати, пізно — рано;
— на вік: молодий — старий, сучасний — минулий;
— на простір: північ — південь, схід — захід, лівий — правий, широта — довгота, горизонтальний — вертикальний;
— на смакові відчуття: солодкий — гіркий, свіжий — сухий;
— на стать: чоловік — жінка, батько — мати, хлопець — дівчина, співак — співачка;
— на інтелектуальні, морально-етичні й естетичні властивості особи: розумний — дурний, щедрий — скупий, дружній — ворожий, жорстокий — ніжний, любити — ненавидіти.
Найбільше антонімів серед іменників (початок — кінець, радість — горе), прикметників (гострий — тупий), дієслів (нагрівати — охолоджувати). Зовсім мало антонімів серед займенників (всі — ніхто, всякий — ніякий) і прийменників (від — до, під — над).
Антонімами не бувають:
— власні іменники: Микола, Олена, Львів, Україна та ін.;
— іменники, що позначають конкретні предмети: стіл, вікно, рука, сталь, море, вино та ін.;
— усі числівники: один, дев’ять, п’ятсот та ін.;
— більшість займенників: я, він, цей тощо;
— галузеві (мовознавчі, хімічні тощо) терміни, серед них і вузькоспеціальні: фонема, афікс, сполучник, розчин і т. ін.;
— прикметники: голубий, зелений, червоний, материн та ін.;
— дієслова: копати, читати, майструвати тощо.
Окрему групу становлять контекстуальні
антоніми. Наприклад, тільки в певних реченнях
слова чорний — тендітний, землянка — хата можуть тлумачитись як антоніми: У мужички руки чорні, в пані рученьки тендітні; В мужика землянка вогка, в пана хата на помості (Леся Українка).
Антоніми належать до важливих і оригінальних художньо-зображувальних засобів мови. їх стилістичні функції широкі, розгалужені. Антонімами формується антитеза — мовний зворот, вислів, у якому різко протиставляються думки, явища, риси характеру, поведінки особи тощо з метою посилення враження від мовленого — сказаного чи написаного. Тому антоніми широко використовуються в художньому, науковому, публіцистичному та інших стилях мови; зовсім обмежено вдаються до них в оціфіційно-діловому мовленні, а також і в народній творчості: І любов, і гнів у тому гомоні морськім (М. Рильський); Навіть трудно розказати, що за лихо стало в краю — люди мучились, як в пеклі, пан втішався, мов у раю. Пан гуляв у себе в замку, у ярмі стогнали люди (Леся Українка); Брехня стоїть на одній нозі, а правда на двох (Нар. творчість).
Отже, антоніми становлять досить численну групу лексем — семантично контрастних, протилежних, водночас широко вживаних і стилістично виразних, здебільшого наснажених очевидною емоційністю.
РОЗДІЛ 2 АНТОНІМІЯ ТА ЇЇ СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ В ПОЕЗІЇ
Б.І. АНТОНИЧА
2.1. Структурно-семантична характеристика антонімів
У науковій літературі поширений поділ антонімів на симетричні та асиметричні залежно від їх розміщення (на однаковій або неоднаковій віддалі) від осі симетрії, яка існує реально чи уявно (Є.М. Міллер), або на повні і неповні („квазіантоніми”) (Л.О. Новиков). Компонентам симетричних антонімічних пар властива морфологічна однотипність, семантична однорідність, відсутність стилістичного забарвлення. Вони вступають в антонімічні відношення й поза контекстом, пор.: білий – чорний, більшати – меншати, веселий – сумний, вічний – минущий, вперед – назад, говорити – мовчати, завжди – ніколи, зустріч – розлука та ін. Складникам асиметричних опозицій семантична однорідність не властива, вони містять семантичні відтінки, що підсилюють чи послаблюють значення протиставлюваних лексем, репрезентують різний ступінь вияву ознаки:величезний – малий, велетенський – малий, великий – маленький, великий – дрібненький. До асиметричних зараховуємо також опозиції, конституенти яких стилістично різнопланові: днесь (заст.) – завтра, дух – плоть (заст.), минулий – грядущий (уроч.), правда – брехня (розм.), правда – лжа (уроч.), правда – кривда (нар.-поет.), слава – хула (книжн.) та ін. Напр.: Даждь нам, Боже,днесь! Не треба завтра – даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!(В. Стус).
Одним із різновидів асиметричних антонімів є контекстуальні опозиції, члени яких набувають антонімічного значення в певній лексичній сполучуваності. Як свідчить досліджений матеріал, вони зберігають антонімічні відношення й поза контекстом, а лексичне оточення сприяє повнішій реалізації потенційно протиставлюваних значень. Так, лексемаполин асоціюється з чимось гірким, а лексема мед – із чимось солодким; прикметники зелений, весняний, які в переносному вживанні мають значення „молодий”, протиставляються прикметнику сивий. В українській поезії ХХ ст., за нашими спостереженнями, вживаються такі асиметричні антонімічні пари:полин – мед (гіркота – солодкість), медвяний – полиновий (солодкий – гіркий), океанний – маленький (великий – малий), вогонь – мороз, вогонь – лід, вогонь – крига, полум’я – крига (жара – холод), молодий – сивий, зелений – старий, весняний – сивий (молодий – старий), початок – крапка (початок – кінець), радість – сльози (радість – горе), овації – хула, ура – ганьба(слава – ганьба), спокій – буря, спокій – вітер (спокій – неспокій) та ін. Пор.:Зустрічай мене жінко / зустрічай мене жінко медвяна солодка терпка /полинова / зустрічай мене в білих одежах (І. Римарук); Ти втомилося, серце людини? / Звичайне, маленьке серце зробили ми [поезії] океанним(Л. Забашта); Життя, мов недописана листівка: / початок є, а крапки ще нема (М. Сингаївський); Чого ти, серце, мов несамовите, / чого ти все бунтуєшся, скажи? / Хто у глибінь тобі посіяв вітер? / Ти спокій, спокійсвій побережи (Д. Луценко).
До асиметричних опозицій зараховуємо також міжчастиномовні антоніми, зокрема оксиморонні сполучення слів на зразок ближні далі, рідна чужина, збагнути незбагненне та ін.: Немов уся земля в печалі / безсонних не склепила вій, – / Далекий світ і ближні далі / Ридали в бурі сніговій(Л. Первомайський).
Щодо структурного оформлення антонімічних пар наявні два підходи. Одні вчені, зокрема Л.А. Булаховський, І.Г. Мхітарян, вважають антонімами лише різнокореневі лексеми з протилежними значеннями. Інші дослідники (Л.О. Новиков, Л.О. Введенська, Л.А. Лисиченко, Л.М. Полюга, О.О. Тараненко)до антонімів зараховують як різнокореневі, так і спільнокореневі слова.
Різнокоренева антонімія представлена в поетичній мові прикметниками, іменниками, дієсловами й прислівниками. Спільнокореневих опозицій найбільше серед дієслів, що зумовлено наявністю розгалуженої системи корелятивних префіксів, які надають складникам дієслівної пари полярних значень (в (у) – ви, з (с) – роз, за – від, за – роз, при – від, ви – про, до – від, з – від, з (с) – за, за – про, на – від, роз – від, під – від): входити – виходити, з’єднувати – роз’єднувати, зацвітати – відцвітати, заплющувати – розплющувати, прилітати – відлітати, вигравати – програвати, добавляти – відбавляти, звикати – відвикати та ін. Спільнокореневі субстантивні й ад’єктивні контрастиви утворюються внаслідок приєднання до безпрефіксної основи префіксів не-, без-, анти-, які надають їй протилежного значення: доля – недоля, щастя – нещастя, надія – безнадія, сон – безсоння, світ – антисвіт, відомий – невідомий, вільний – невільний, крилатий – безкрилий, смертний – безсмертний тощо.
Функціонально-семантична класифікація антонімічних лексем, виявлених у поетичних творах, дає підстави для виокремлення опозицій, які є засобом характеристики індивідуума, та опозицій, що вживаються для оцінки предметів, явищ і процесів об’єктивної дійсності. Аналізовані опозиції першої групи вживаються на позначення зовнішнього вигляду людини, рис характеру, емоційного стану, фізичних властивостей тощо. Розрізняємо антонімічні лексеми, що характеризують:
а) зовнішній вигляд людини: білявий – чорнявий, білявич – чорнявич, блондин – брюнет, високий – низький, красивий – бридкий, солідний – несолідний, товстий – худий та ін.: Хто коми вживав, хто писав без ком. / Блондиномбув чи брюнетом. / Героєм, / співцем, / мудрецем, / диваком. / Але жоден поет не був непоетом (Л. Костенко);
б) внутрішні риси індивідуума: вдячний – невдячний, вірний – невірний, гордий – негордий, надійний – ненадійний, розумний – дурний, талановитий – бездарний, чесний – безчесний та ін.: Йдеш і горда така, і негорда... / І не знати – чи любиш кого? / І гримлять, і ридають акорди / незбагненного серця мого (В. Коломієць);
в) поведінку й характер людини: балакучий – мовчазний, добрий – злий, слухняний – неслухняний, хоробрий – боягуз, хороший – поганий, швидкий – повільний, щедрий – скупий тощо: О світе – світе – світе мій, / їй-бо, ніяк не звикну: / невже твій син – то тільки злий, / а добрий – то каліка? (В. Стус);
г) вік: великий – малий, малий – старий, молодий – старий, молодість – старість, молодший – старший та ін.: В людини вік – неозначимий, / Бостарість, молодість – усе це / Іде крізь нас, / як вірш крізь рими / І як життя іде крізь серце (В. Коротич);
ґ) психічний стан, емоції, почуття: веселий – сумний, весело – сумно, любити – ненавидіти, любов – ненависть, радісний – сумний, радість – горе, радість – мука, радість – сум, радіти – мучитися, радіти – сумувати, сміх – плач, сміятися – плакати, спокійний – неспокійний, усміхнений – заплаканий, щасливий – нещасливий тощо: Там, захопившись власним летом, / Лелека крилами махав. / Там я щасливим був поетом – / Сміявся,плакав і кохав (М. Руденко);
д) фізичні властивості і стан людини: здоровий – хворий, зрячий – сліпий, сильний – слабкий, ситий – голодний, тверезий – п’яний, живий – мертвийтощо: Слабка од горя, / Сильна од любові, / Міняю усміх / На щасливий сміх(Г. Чубач);
е) дії людини: будувати – руйнувати, вдихати – видихати, вмикати – вимикати, входити – виходити, засинати – просинатися, знаходити – губити, лягати – уставати, падати – підводитися, підходити – відходити, починати – закінчувати, приїжджати – від’їжджати та ін.: І все мине... / І з вічністю обвінчані, / Останню чарку наллємо зорі... / Та буде сад! / Бо там, де ми закінчили, / Почнуть сини... ходою косарів (Б. Олійник);
є) стосунки з іншими людьми: брати – віддавати, вигравати – програвати, вітатися – прощатися, запитувати – відповідати, здрастуй(те) – прощай(те), зустріч – розлука, зустрічання – проводжання, купувати – продавати, миритися – сваритися тощо: Танцюй – і я усе забуду: / Днізустрічей і дні розлук – / І помолюсь, неначе чуду, / Теплу твоїх прозорих рук (Л. Первомайський);
ж) соціальні явища: багатий – бідний, батьківщина – чужина, війна – мир, вільний – невільний, воля – неволя, дружба – ворожнеча, наступати – відступати, перемога – поразка, рідний – чужий, свій – чужий та ін.:Благословенний мир – він заступає / дитячі дні від лихоліть війни, / й гарматні жерла, що оберігають / суничок достигання в тишині(С. Йовенко);
з) релігійні уявлення індивідуума: дух – тіло, душа – тіло, праведний – грішний, рай – пекло, хрещений – нехрещений, чистий – нечистий тощо: А було ж, а цвіло, / Шумом яріло, буянням кипіло, / Серце розчуливши – кожне стебло, / Всяке зело, – душу тішило й тіло (І. Муратов).
Антонімічні пари, що належать до другої функціонально-семантичної групи, номінують полярні предмети, явища й процеси об’єктивної дійсності. Серед них виокремлюємо кілька підгруп:
1. Опозиції, конституенти яких репрезентують контрастні поняття, пов’язані з навколишньою природою, тобто називають:
а) пори року: весна – осінь, зима – літо: Нехай збуваються найкращі сни. / І в мене розпочався творчий будень, / що з осені триває до весни(М. Сингаївський);
б) частини доби: ранок – вечір, день – ніч: Кожна мить у житті, ніби слово прощання, – / І летять за лелеками ночі і дні. / Все ж бо в серці відлунює радість кохання / Й не згорає в душі (Г. Коваль);
в) природні властивості, явища: жара – холод, приплив – відплив, світання – смеркання, світло – темрява, схід – захід, сходити – заходити, тепло – холод та ін.: Ось чому в жару й на холоді / Все ввижається мені, / що струмує наша молодість / У тужавому зерні (П. Сингаївський);
г) рослинний і тваринний світ: зацвітати – відцвітати, розквітати – відквітати, свійський – дикий тощо: І всотують у себе / Густу росу дерева, / І зацвіта маслина, / І відцвітає глід (Л. Талалай).
2. Просторові антонімічні пари, які вказують на:
а) місце дії: близько – далеко, вгорі – внизу, високо – низько, ліворуч – праворуч, попереду – позаду, тут – там, на – під, над – під, за – перед та ін.: Стрілися двоє, що долею схожі, / Може, десь тут або, може, десь там... / Дивляться в очі: чи вірити можна / Теплій руці і привітним словам?(В. Крищенко);
б) напрям дії: вгору – вниз, вліво – вправо, вперед – назад, зблизька – здалеку, зверху – знизу, зліва – справа, зсередини – ззовні, ліворуч – праворуч, наліво – направо, туди – звідти, туди – назад, туди – сюди, в (у)– з (із, зі), від (од) – до, до – з, на – з тощо: Уперед піду – вогню не мину, / аназад піду – загину. / Два вогні горять, з вітром гомонять, / а в високім небі два сонця стоять (В. Стус);
в) сторони світу: схід – захід, північ – південь: І зі сходу на захід далеко летіли лелеки, / І німіла дощами напита осіння земля (Є. Маланюк);
г) орієнтири в просторі: близький – далекий, верх – низ, земля – небо, земний – небесний, лівий – правий та ін.: І буду ждати кожної години / в далекому чиблизькому краю / Одну тебе, тебе єдину, / Маленьку милу дівчинку мою(В. Симоненко).
3. Антонімічні пари, що репрезентують темпоральні відношення, мають такі різновиди:
а) опозити, конституенти яких передають значення минулого, теперішнього або майбутнього часу: вчора – завтра, вчора – сьогодні, сьогодні – завтра, вчорашній – завтрашній, вчорашній – сьогоднішній, сьогоднішній – завтрашній, минулий – теперішній, минулий – майбутній, теперішній – майбутній: За твій світанок, і за твій зеніт, / і за мої обпечені зеніти. / За те, що завтра хоче зеленіть, / за те, що вчора встигло одзвеніти(Л. Костенко);
б) антоніми з компонентами – назвами частин доби: вдень – вночі, вранці – увечері, денний – нічний, денно – нощно, зранку – звечора, полуденний – полунощний, ранковий – вечірній, ранній – пізній, рано – пізно: Музико довколишнього світу, / Ранньої і пізньої пори / Скільки тебе, щедрої, розлито – / Сонячної, звучної, – бери! (І. Муратов);
в) опозиції, у яких семантично протиставлювані лексеми передають часові відношення за порами року: весняний – осінній, зимовий – літній, навесні – восени, узимку – влітку: За борами синіми / Дні мої почато. / Вересневі, прозірні / Згадувать неважко. / Взимку – як метелиця, / Влітку – як ромашка (А. Малишко);
г) опозити, складники яких окреслюють часові межі: від (од) – до, з – до: Це одвіку моє, це до віку моє – / Об каміння життя не зітреться, / Бо старе джерело не всихає, а б’є / І струмує до спраглого серця (В. Крищенко);
ґ) опозиції, компоненти яких виражають часову послідовність явищ, дій: раніш – тепер, спочатку – потім, до – після: За батьком син, за днями – слава... / І так до нас і після нас... / Іде у світ Григорій Савич, / За ним Григорович Тарас (Л. Талалай).
4. Антонімічні пари, члени яких репрезентують квантитативні відношення, вказують на:
а) невизначену кількість чогось: багато – мало: Багато хиб, доробку надтомало / Я залишаю по своїм житті, / І тільки тим не вартий я докору, / Що сам себе засуджую суворо (М. Рильський);
б) дії й опредметнені дії, пов’язані з кількістю: більшати – меншати, добавляти – відбавляти, зріст – спад, зростання – спадання тощо: Ну, зигзагами бувають / Злами ліній в діаграмі / (Стан речей там відбивають – / Зріст і спад у кожнім зламі) (Д. Білоус).
5. Антонімічні пари, конституенти яких називають контрастні ознаки, якості та властивості предметів. Такі опозиції позначають:
а) розмір, форму: великий – малий, довгий – короткий, широкий – вузький та ін.: Фразоманів меншає щоразу, / Скільки їх на частки не дроби. / З коліївузької на широку / Перейшов давно експрес доби (В. Забаштанський);
б) колір, відтінок: білий – чорний, світлий – темний: І зведеться над водами панна – / не з далеких століть... / Біла крапля з незримої рани! / Розсипається чорна коса!.. (І. Римарук);
в) температуру: гарячий – холодний: Гранітні вулиці такі важкі і втомлені, / Коли за мурами простори житні бачу. / Щось серцем затужив за ріллямихолодними, / Колоссям русим, ніжним і гарячим (Т. Масенко);
г) смак: гіркий – солодкий: Лісова моя ожино, / І солодка, і гірка. / Скрізь ти, подруго-дівчино, / В ніжнім серці юнака (Т. Масенко);
ґ) інші властивості (протяжність у просторі, вагу, консистенцію тощо): глибокий – мілкий, гострий – тупий, густий – рідкий, легкий – важкий, м’який – твердий, прямий – кривий, рівний – нерівний тощо: Меди – густі й рідкі, аж чорні й золотисті!.. / Із цвіту кожного – свій мед, осібний (В. Коломієць).
2.2. Стилістичне використання лексичних антонімів у
поезії Б.-І. Антонича.
Б.-І. Антонича усвоїй поезії широко використовував лексичні антоніми.
Найважливіші риси поетики Б.-І. Антонича. (Міфотворення в поезії Антонича — це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом, національне забарвлення астральної символіки. Саме злитість астральної тематики із землепоклонними мотивами й органічне поєднання ліричного героя зі світом природи дають поетові змогу повернутися до стихійних проявів людської душі.)
Поетичні асоціації. (У вірші "На шляху" Б.-І. Антонич використовує прийом асоціації місяця, що зранку втрачає силу, зі стертою монетою, і це зумовлює образ дня:
І день ховає місяць в кручу, мов у кишеню гріш старий.
Далі з'являється децентралізований образ сонця, яке зранку не набуло своєї повної сили, тому нагадує несміливого юнака:
Іде розсміяний і босий Хлопчина з сонцем на плечах.
В асоціативному образі ранку — хлопчик, під ногами якого "дзвенить, мов мідь, широкий шлях" небесний, проступає постать Ісуса, який несе у світ сонце правди й благодаті для всіх народів.)
(Б.-І. Антонич широко використовує різноманітні образи-символи, наприклад, ідею вічного колообігу життя і смерті, відродження живої природи відбиває образ веретена.
Півень — передвісник світанку, символ життя, вогню й сонця, а також домовитості й господарності. Вода — це жіноча першооснова світобудови. Яблуко в, українській міфології вважалося атрибутом богині благополуччя, гармонії, щастя, любові — Лади. Прикметною рисою кожної Антоничевої збірки є циклізація образів-символів за принципом кола.). (В українській демонології існував птах Лунь, що хапав душі і відносив у потойбіччя. Кожне місто мало свого покровителя — генія доброго чи злого — в Антонича він злий. Наприклад, у "Баладі про блакитну смерть" образ місяця роздвоюється на кота, що скрадається дахами і стає свідком загибелі закоханих. Образ зруйнованого сонця знаменує собою кінець світу у вірші "Й Земля розкрила зворів пащі". У вірші "Сурми останнього дня" апокаліптичні мотиви звучать у зіставленні різнопланових явищ: "міщанський бог рахує зорі, душі та монети".)
Б.-І. Антонич "життя розумів як життя". (Аналізуючи творчість Б.-І. Антонича, можна сказати, що він постає в різних ракурсах. Антонич-митець живе у світі реального і міфологічного, усвідомленого і псевдосвідомого, де життя межує зі смертю.
Антонич-християнин наче замолює гріхи перед "своїм" Богом, припадаючи до язичницьких джерел. Антонич-поет приймає задані "правила гри" і щиро вірить, що чинив гріх, спокушеций магічним світом предковічних міфів і символів. Вдячний за дароване йому натхнення, поет співає похвальні псалми Богу "словами-зорями", "словами-перлами".)
Поезія написана у 1933 році. Романтична й алегорична картина дороги змальована у вірші поета в оригінальній формі повтору, уточнення-зауваження в дужках.
Це створює певний оригінальний ритмічний малюнок.
Дорога в поезії є символом незворотності часу, його плинності й невблаганності лету, вічності людського пориву до пізнання світу й свого місця в ньому. Автор убачав у дорозі втечу від повсякденного життя, від загалу, від загальноприйнятих норм; цей образ допомагає відірватися від сьогодення й пірнути в минуле та майбутнє, у потойбічне. Образ дороги дає можливість глибше відтворити стан людини, для якої постійний рух стає джерелом енергії, постійним пошуком істини.
Небо й пшениця ніби відтворюють кольори національного прапора: «Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами)».
Для надання більшої виразності поет використовує неологізми (залізиста вода, мідянорогий місяць), метафори (трава принишкла, цвіркуни розспівались, молодість доспіє), порівняння (земля, наче книжка; молодість, наче природа).
Звуконаслідування«Дзінь-дзелень» допомагає створити звукові картини, що робить вірша експресивно насиченішим. Риторичні звертання (о зелень! о юність! о мріє!) виступають ефективним засобом зосередження й утримання уваги читача.
Дорога простелилася «юним під ноги», вона сповнена привабливості й таємниць, треба пройти її, не схибити,щоб побачити її красу й досконалість.
Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження, зроблені автором.
Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні»
Опис краси рідного мальовничого гірського поетового села Новиця"Гірське село в садах морель"
Митець ще підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце».
Також,Антонович любить та цінує рідну землю" Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!"Отже,в цьому творі автор змальовує всю свою любов до рідної землі,та красу природи!!
Вірш «Вишні» Б.-І. Антонича виказує глибоку любов автора до свого рідного краю, де дорога йому кожна комашка й квіткова пелюсточка. Тому він називає свою батьківщину не інакше, як «моя країно зоряна, біблійна й пишна». Співець природи, Б.-І. Антонич не відділяє себе від неї, із хлоп’ячою бешкетливістю та задерикуватістю веде свій родовід від хруща. А вишні в нього асоціюються із Шевченком і його неперевершеним «Садком вишневим коло хати…».
Вірш «Вишні» надходить до збірки «Зелена Євангелія», яку називають, книгою природи, це візитна картка поета.
Ідея цілісності людини в єднанні з природою відтворена у вірші «Вишні»: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Поет назвав себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке виросло з шевченківських традицій, тим самим підкресливши свою причетність до української культури, історії, мистецьких здобутків.
Свою любов до батьківщини Антонич виражає через низку епітетів: «Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейкаї».
"Я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені".
"Я — закоханий в житті поганин".
Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п'яніти?
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.
Свідомість автора поезії «Вишні» сягає глибин часових шарів, доходить до коренів вірувань і появи міфів. Естетично митець орієнтується на психологічне перевтілення, уособлення, уподібнення ліричного героя явищам природи. Тоді світ людини і світ природи зливаються, міф пояснює сьогодення.
Між Антоничем та читачами його поезій часто виникали непорозуміння. Виховані на сприйнятті класичного вірша описового характеру з обов’язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо), на народницькому його тлумаченні як естетизованої ілюстрації певної ідеї, як виконавця виховної чи пізнавальної ролі за рахунок художньої, вони не могли сприйняти Антоничевої лірики.
Те, що достеменне мистецтво живе передовсім за законами краси, що воно витворює нову естетичну дійсність, рівновелику будь-якій іншій, для них не було визначальним.
Тому поетичні тексти Б.-І. Антонича не знаходили належного прочитання.
Зокрема, певне утруднення викликали колоритні метафори вірша «Вишні»:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Насправді нічого «незрозумілого» тут не спостерігалося. Поет, хоч як це звучало парадоксально, виявився прихильником літературної традиції, але забутої, занедбаної, вилученої зі свідомості не лише широкого читацького загалу, а й митців. Мовиться про вживання імені чи прізвища певного автора в написаному ним творі.
Поет керувався іншими настановами. Він уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадкове його «перевтілення» в «хруща», адже йдеться про входження у всесвіт шевченківської лірики, у якій Б.-І. Антонич посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п’янко».
Ліричний герой вірша Б.-І. Антонича «Автопортрет» — як дитина, що відкриває для себе світ. Він радіє сонцю, весняному буянню природи. У нього клени чомусь червоні і срібьні, а під ними гуляють, \як дітлазхи, взявшись за руки, «весна і вітер».
З іншого боку — він не дитина, а поет, поганин, що поклоняється Сонцю, Вітру, Блискавиці, Зеленому Дереву. І цей вірш - відображення його душі, закоханої у красу, справд «автопортрет».
Отже, Антонич поборов і рутинність власного життя, і невідворотність смерті, й руйнівну силу часу, лишившись навіки співцем кохання та молодості, поетом веснямного похмілля.
Висновки
Проблема вивчення мови художніх творів має тривалу історію, вона по-різному розв’язувалася в залежності від рівня розвитку мовознавства і суміжних із ним наук, від світоглядної позиції дослідника.
Метою лінгвістичного аналізу тексту є вивчення різних елементів мови в тій мірі, в якій вони пов’язані з розумінням літературного твору як такого. В той же час завдання, які виконують вказані види аналізу, не збігаються повністю: те, що є метою лінгвістичного аналізу, є засобом для стилістичного, а те, що є метою літературного, – один із засобів стилістичного аналізу. В цілому ж лінгвістичний, стилістичний і літературознавчий види аналізу досліджують текст, його змістову структуру.
Важливе місце у поетичному мовленні Б.І. Антонича посідають лексичні антоніми як художній засіб експресивного підсилення вираження почуття і думки. Традиційно антоніми характеризують як слова, що мають протилежне значення
Антоніми – це слова, які належать до однієї частини мови, але не можна ігнорувати систематичне вживання у художньому тексті поряд з одночастиномовними міжчастиномовних антонімів. Зазвичай виділяються три ознаки, за якими антонімічні слова вступають у відношення опозиції: градуальність / неградуальність ознаки; спрямованість / неспрямованість дії чи ознаки; відповідність одному явищу чи процесові.
Аналізований клас антонімів у поезіях представлений перш за все якісними прикметниками і співвідносними з ними іменниками та прислівниками, а також займенниками та словами категорії стану і деякими іншими категоріями слів, що виражають координаційні поняття.
Комплементарні антоніми представлені у Б.І. Антонича порівняно невеликою кількістю антонімічних пар.
Серед них є антоніми-іменники, антоніми-прикметники та антоніми-прислівники. Доречно буде підсумувати, що питання про комплементарні антоніми, що протиставляють живі істоти за статтю, ще недостатньо вивчене і не має однозначного розв’язання.Формою опозиції в антонімів, що виражають протилежну спрямованість дій, ознак і властивостей, є антонімічна пара.
Це протилежність двох дій, ознак чи властивостей, у котрій можна виділити декілька підтипів. Перш за все, симетричні відношення, коли обидві дії (ознаки) спрямовані одна проти другої, і несиметричні відношення, де одній дії (ознаці) протистоїть друга, спрямованість якої не виражена.
Семантична природа антонімів, що передбачає вираження протилежностей, дозволяє широко використовувати їх як яскравий виразний засіб у художній мові.. Митець бачить життя у контрастах, що свідчить не про протиріччя, а про цілісність сприйняття ним дійсності.При аналізі стилістичних функцій синонімів у поезіях Б.І. Антонича говорилося, що в поетичному творі має важливе значення не тільки семантика слів, а і способи їх введення в художній текст. Це положення стосується і антонімів.
Поетична майстерність Б.І. Антонича виявляється не тільки в нових смислових зв’язках антонімічних слів у тексті, а і в способах їх введення в текст. Одним із поширених у поетеси прийомів є уживання антонімів з антонімічними епітетами з метою посилення протиставлення. Антоніми-комплементативи, що використовує, поділяються на три групи за морфологічними ознаками: іменникові, прикметникові та прислівникові. У визначених групах наскрізний опорний образ – життя (живий, безсмертний) – смерть (мертвий, смертний, потойбічний);
4) антоніми-контративи, як і антоніми-комплементативи, представлені у поезії порівняно невеликою групою антонімічних пар (близько 10%). Цей тип антонімів включає слова, які представляють векторну протилежність і діляться у Б.І. Антонича на п’ять тематичних груп:
а) антоніми, що характеризують соціальні явища (зло – добро);
б) антоніми на позначення руху предмета у просторі (прийшов – пішов);
в) антоніми, що відтворюють різного роду конкретні дії (відчини – зачини);
г) антоніми, які характеризують явища природи (дмуть – перестануть);
д) антоніми, що виражають різні емоції, почуття (захолодив – зігрій). У поета переважають антоніми, що виражають почуття, внутрішній стан, емоції, а не матеріальні явища;
5) поетичній мові Б.І. Антонича властиве вживання контекстуальних антонімів, переважно іменникових (вогонь – крига, мир – смерть). Характерним є використання кількох пар контекстуальних антонімів для розбудови тексту, для вираження чи зняття внутрішнього напруження. Діапазон порівнюваних, зіставлюваних та протиставлюваних понять надзвичайно широкий і водночас існує коло домінуючих тематичних груп і образів в кожному із типів антонімів.
У нашій роботі ми здійснили аналіз зображувальних функцій різних контрастних опозицій, що властиві поетичній мові Б.І. Антонича, і це дає право зробити певні узагальнення:
1) найбільш поширеним явищем, за допомогою якого поет досягає яскравого стилістичного забарвлення антонімічних опозицій, є антитеза (нерозгорнута, розгорнута, структурно складна), яка може виступати у поета як засіб реалізації експресивно-переносного значення слів, служити обрамленням цілої тематичної групи антонімів, характеризувати градацію якоїсь якості чи закономірності або градацію назв часових і просторових;2) в антонімічних текстах поета реалізуються такі види семантичних відношень (значень), як:а) кон’юнкція (антонімічна єдність), яка знаходить вираження у поета за допомогою сполучника і (й), що підкреслює деякі із значень і об’єднує протилежності в одне ціле (віки й хвилини), і заперечних часток не, ні (ані), що підкреслюють відсутність чітко вираженої ознаки чи дії (ні жити– ні вмерти);б) охоплення всього класу предметів, розділених на протилежності. г) взаємне перетворення, тотожність протилежностей, що дає змогу з’єднати протилежності в щось єдине. Особливо виділяються у поета прикметникові опозиції (перший – останній);
д) зіставлення, яке досягає у поета особливо високої концентрації в порівняльній конструкції (тоді – як зараз);
е) чергування (послідовність), що у письменника виявляється переважно в дієслівній антонімії й підкреслюється сполучником то (то зрівня – то нагромаджує);
Найчисельнішою різночастиномовною опозицією в поетичній мові Б.І. Антонича є опозиція прикметник – іменник.
Список використаної літератури:
1. Бахтіарова Т. В. Міфологема міста у поетичному доробку М. Вінграновського та Б.-І. Антонича / Т. В. Бахтіарова // Філол. трактати. - 2013. - 5, № 1. - С. 21-27.
2. Василенко В. М. Непогасна зоря Антонича [Текст]: літературознавче есе / В. М. Василенко; Львів. музей історії релігій. - Вид. 2-е, допов. - Л.: Друкарські куншти, 2011. - 152, [12] с.
3. Гажева І. Міфопоетична символіка дерев у ліриці Б.І. Антонича / І. Гажева // Молодь і ринок. — 2013. — № 5 (100) - С. 95-99.
4. Дмитрів І. "Сад божественних пісень" Г. Сковороди І "Велика гармонія" Б.-І. Антонича: спроба компаративного аналізу [Електронний ресурс] / І. Дмитрів // Філологічні науки. - 2012. - Вип. 3. - С. 44-52. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Fil_Nauk_2012_3_9.pdf.
5. Дмитрів І. І. Символ серця у творчості Богдана Ігоря Антонича [Електронний ресурс] / І. І. Дмитрів // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу "Києво-Могилянська академія"]. Сер.: Філологія. Літературознавство. - 2012. - Т. 192, Вип. 180. - С. 48-51. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npchdufl_2012_192_180_13.pdf.
6. Дмитрів І. І. Символіка Пресвятої Трійці у "Великій гармонії" Б.-І. Антонича [Електронний ресурс] / І. І. Дмитрів // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Сер.: Літературознавство. - 2011. - Вип. 4(2). - С. 42-49. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Nzl_2011_4(2)__8.pdf.
7. Дуброва О. В. Творчі паралелі: Волт Вітмен та Богдан-Ігор Антонич [Текст]: монографія / О. В. Дуброва; Бердян. держ. пед. ун-т, Ін-т філол. та соц. комунікацій. - Донецьк: ЛАНДОН-XXI, 2012. - 166 с.
8. Зубрицька М. Поетика "зеленого" часо-простору в творчості Б.-І. Антонича та Б. Лесьмяна: спроба порівняльного аналізу [Електронний ресурс] / М. Зубрицька // Парадигма. - 2009. - Вип. 4. - С. 81-87. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/paradig_2009_4_8.pdf.
9. Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич: нарис життя і творчості / М Ільницький. — К.: Рад. письменник, 1991. — 205, [3] с. — (Час і доля).
Ільницький М. М. На перехрестях віку: у 3 кн. / Микола Ільницький. — К.: Києво-Могил. акад., 2008-. Кн. 2: Кн. 2: [про Б.-І. Антонича, І. Калинця], 2008. — 702, [1] с.
10. Ільницький М. Пейзажі з вікна (віконна призма в поезії Б.-І. Антонича) [Електронний ресурс] / М. Ільницький // Парадигма. - 2009. - Вип. 4. - С. 88-100. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/paradig_2009_4_9.pdf.
11. Калинець І. Знане і незнане про Антонича [Текст]: матеріяли до біогр. Богдана Ігоря Антонича / І. Калинець; Міжнар. ін-т освіти, культури та зв'язків з діаспорою Нац. ун-ту "Львів. політехніка". - 2-ге вид., виправ. і допов. - Л.: Друкарські куншти, 2011. - 276, [48] с.
12. Кирильчук О.М. Рецептивні моделі творчості Богдана-Ігоря Антонича: автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / О.М. Кирильчук; Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Х., 2007. — 18 с. – Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&Z21ID=&Image_file_name=DOC/2007/07kombia.zip&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1.
13. Колтакова Н. Антиномічна колористика в жанрі "книги віршів” у Б. І. Антонича [Електронний ресурс] / Н. Колтакова // Питання літературознавства. - 2012. - Вип. 85. - С. 77-84. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Pl_2012_85_13.pdf.
14. Колтакова Н. Г. Лінгвокультурема "прозорості" в художніх світах Б. І. Антонича та В’яч. Іванова [Електронний ресурс] / Н. Г. Колтакова // Мова і культура. - 2013. - Вип. 16, т. 4. - С. 64-71. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Mik_2013_16_4_14.pdf.
15. Матвійчук У. Фонічний рівень вияву музичності у поетичній творчості Богдана-Ігоря Антонича [Електронний ресурс] / У. Матвійчук // Українське літературознавство. - 2013. - Вип. 77. - С. 196-206. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Ul_2013_77_18.pdf.
16. Мафтин Н. На березі вічності: модель художнього світу Б.-І. Антонича / Н. Мафтин // Слово і час. - 2008. - № 6. - С. 51-56.
17. Павличко Д. В. Перстень життя [Текст]: літературний портрет Богдана-Ігоря Антонича / Д. В. Павличко. - К.: Веселка, 2003. - 47 с. - (Урок літератури).
18. Пономаренко О. Б. Міфосвіт поезії Б.-І. Антонича й естетичні традиції Т.Шевченка [Текст]: аспект художнього образу-символу / О. Б. Пономаренко. - Вінниця: Континент-ПРИМ, 2006. - 176 с.
19. Пономаренко О. Б. Національний міфосвіт поезії Б.-І. Антонича: аспект художнього образу-символу [Текст]: автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / О. Б. Пономаренко; НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. - К., 2007. - 21 с.
20. Рубан Я. Г. Поезія Богдана-Ігоря Антонича: особливості авторської свідомості, жанрово-стильові домінанти: автореф. дис.... канд. філол. наук: 10.01.01 / Я. Г. Рубан; Дніпропетр. нац. ун-т ім. О.Гончара. — Д., 2010. — 19 с. – Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&Z21ID=&Image_file_name=DOC/2010/10RYAOAS.zip&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1.
21. Салига Т. Богдан-Ігор Антонич: сецесія і контекст / Т. Салига // Слово і Час. - 2010. - № 2. - С. 3-15.
22. Скрипник І. І. Б.-І. Антонич та П. Тичина: типологія збігів [Електронний ресурс] / І. І. Скрипник // Питання літературознавства. - 2009. - Вип. 77. - С. 256-263. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Pl_2009_77_33.pdf.
23. Соловей Е. С. Українська філософська лірика: навч. посіб. із спецкурсу / Е. С. Соловей; ред.: О. Жупанський; Міжнар. фонд "Відродження". - К.: Юніверс, 1998. - 368 c. - (Прогр. "Трансформація гуманіт. освіти в Україні").
24. Стефановська Л. Антонич. Антиномії [Текст] / Л. Стефановська; Український науковий ін-т Гарвардського ун-ту, Інститут критики. - К.: Критика, 2006. - 312 с. - (Серія "Критичні студії").
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 279 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Розділ 1 правове регулювання охорони праці в трудовому праві . . | | | Вступ розділ 1. Методолого-теоретичні засади дослідження |