Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Події цієї чудової книжки відбуваються в далекій Канаді, на острові Принца Едварда. На фермі Зелені Дахи живуть немолоді вже брат із сестрою, Метью й Марілла Катберти. Якось вони вирішили взяти із 6 страница



 

— Нісенітниця! — відказала Марілла, люта сама на себе, що довела дитину до сліз. — Назад до сиротинцю я й не подумаю тебе відправляти. Я лише хочу, щоб ти поводилася, як інші дівчата й не виставляла себе на глум. Не плач. Послухай, що я тобі скажу. Сьогодні Діана Баррі повернулася додому від тітки. Я збираюся піти до пані Баррі, узяти в неї викрійку на спідницю; якщо хочеш, візьму тебе із собою — познайомишся з Діаною.

 

Енн аж підскочила, сплеснувши руками; на щоках їй досі поблискували сльози. Рушник для посуду, який вона допіру обметувала, впав на підлогу.

 

— Ох, Марілло, мені страшно… тепер, коли ця мить настала, я дуже боюся. А що, коли я їй не сподобаюсь? Це буде найтрагічніше розчарування в моєму житті!

 

— Годі, не хвилюйся так. І будь ласка, не вживай таких пишних слів. Як на дівчинку, вони звучать смішно. Діані ти вочевидь сподобаєшся. Та головне — як поставиться до тебе її мама. Якщо вона тебе не прийме, то байдуже, якої думки буде Діана. А коли пані Баррі вже чула про те, як ти нагрубіянила пані Лінд і прийшла до церкви в заквітчаному капелюшку, — хтозна, що вона про тебе скаже. Тож поводься добре, будь чемна й цих своїх карколомних промов не виголошуй. Господи, та ти ж уся тремтиш!

 

Енн і справді тремтіла, личко її зблідло й напружилося.

 

— Ох, Марілло, ви б, напевно, теж хвилювалися, якби мусили от-от познайомитися з дівчинкою, котру надіялися мати собі за сердечну подругу, і могли б не сподобатися її мамі, — відповіла вона, квапливо натягаючи капелюшка.

 

До Садового Схилу вони рушили навпростець — через струмок і вгору, лісочком, що ріс на пагорбі. Марілла постукала, і з кухонних дверей до них вийшла сама пані Баррі — висока чорнокоса й чорноока жінка з рішучим виразом обличчя. Казали, буцім своїх дітей вона виховує дуже суворо.

 

— Здрастуйте, Марілло, як ся маєте? — привітно мовила вона. — Заходьте. А це, напевно, і є та дівчинка, що її ви взяли на виховання?

 

— Так, це Енн Ширлі, — відповіла Марілла.

 

— Краще — Анна, — видихнула Енн: хай як вона тремтіла й хвилювалася, а непорозуміння щодо такої важливої деталі допустити не могла.

 

Пані Баррі чи то недочула, чи то не зрозуміла уточнення — вона просто потисла дівчинці руку й лагідно запитала:

 

— Як тобі ведеться?

 

— Я здорова тілом, та душа моя перебуває в сум’ятті, дякую, пані, — серйозно відказала Енн і пошепки, хоча й доволі голосно, звернулася до Марілли. — Це ж не були надто пишні слова, правда, Марілло?



 

Діана сиділа на канапі й читала книжку, яку відклала, щойно увійшли гості. Це була гарненька дівчинка: чорні очі й коси вона успадкувала від матері, а рожеві щічки й веселий вираз обличчя — від батька.

 

— Це моя донька Діана, — мовила пані Баррі. — Діано, відведи Енн у сад і покажи їй свої квіти. Принаймні краще, ніж псувати очі над книжкою. Вона забагато читає, — пояснила Діанина мати Маріллі, коли дівчата вийшли, — а я нічого не годна вдіяти: батько її в цьому всіляко підтримує. Вічно вона скніє над книжками. Добре, що тепер у неї з’явиться подруга — може, почне більше гуляти на свіжому повітрі.

 

Енн і Діана стояли в саду, сповненому м’якого надвечірнього сонця, що струмувало із заходу поміж темних старих ялиць, і боязко розглядали одна одну над клумбою з розкішними тигровими ліліями.

 

Сад Баррі був тінистою, майже дикою місциною, порослою квітами, і в іншу, не таку доленосну мить, серце Енн сповнилося б утіхою від самого погляду на нього. Довкола саду височіли крислаті старезні верби та ялиці, під якими буяли тіньолюбні квіти. Охайні доріжки, акуратно викладені обабіч морськими черепашками, розбігалися під прямими кутами, перетинаючи його, наче вологими червоними стрічками, а на клумбах поміж ними пишалися розмаїтими барвами старомодні квіти. Рожеві розбиті сердечка, багряні красуні-півонії та пасифлори, що вистрілювали вогняними списами пелюсток понад білими чепурними пеларгоніями, білі й жовті духмяні нарциси, колючі запашні шотландські троянди, білі, рожеві й блакитні орлики, бузкові мильнянки, кущики чагарникового полину, канаркової трави і м’яти, пурпурові орхідеї та цілий розсип конюшини, від якої в повітря линув ніжний солодкий аромат — от що росло в тому саду, де затримувалося навіть сонце, де гули бджоли й муркотливо шаруділи зачаровані його красою вітерці.

 

— Ох, Діано, — врешті майже пошепки мовила Енн, побожно склавши руки, — а як ти думаєш — ти зможеш мене трошечки полюбити… настільки, щоб стати моєю сердечною подругою?

 

Діана засміялася. Вона завжди сміялася, перш ніж щось сказати.

 

— Думаю, так, — щиро відповіла вона. — Я дуже рада, що ти житимеш у Зелених Дахах. Як добре, що буде з ким погратися! Тут поблизу немає інших дівчаток, а моя сестричка ще маленька.

 

— І ти присягаєшся довіку бути моєю сердечною подругою? — палко запитала Енн.

 

Діана, здавалося, була стривожена.

 

— Присягатися — це дуже погано, — докірливо зауважила вона.

 

— Ні, ні, моя обітниця інша. Їх буває два види.

 

— Ніколи не чула про таке. Я знаю, що обітниця існує тільки одна, — засумнівалася Діана.

 

— Ця зовсім інакша. І в ній немає нічого поганого. Треба лише дуже врочисто пообіцяти.

 

— Тоді я згодна, — відповіла Діана з полегшенням. — А як треба присягатися?

 

— Спочатку — взятися за руки, отак, — серйозно мовила Енн. — Взагалі, робити це треба над швидкоплинною водою, тож уявімо, що ця стежка і є швидкоплинна вода. Я скажу перша. Урочисто присягаюся бути вірною моїй сердечній подрузі Діані Баррі, доки є над світом сонце й місяць. Тепер ти скажи, тільки назви моє ім’я.

 

Діана повторила «обітницю», розсміявшись спочатку й наприкінці.

 

— Ти справді дивна, Енн; я вже чула, що ти дивна. Але, напевно, я тебе дуже любитиму.

 

Коли Марілла з Енн верталися додому, Діана проводжала їх аж до кладки через струмок. Дівчата йшли обійнявшись. Біля струмка вони розпрощалися, пообіцявши одна одній зустрітися наступного пообіддя й не розлучатися аж до вечора.

 

— То як, ти відчула в Діані рідну душу? — спитала Марілла, коли вони увійшли в сад побіля Зелених Дахів.

 

— О так, — щасливо зітхнула Енн, не помітивши іронії в Маріллиних словах. — Ох, Марілло, зараз я найщасливіша дівчинка на Острові Принца Едварда. Будьте певні, сьогодні я прокажу дуже радісну й щиру молитву. Завтра ми з Діаною хочемо звести будиночок для ігор у березовому гаї пана Вільяма Белла. А можна, я візьму туди щербату чашку, що лежить у клуні? У Діани день народження в лютому, а в мене — у березні. Правда ж, це дуже-дуже дивний збіг? Діана дасть мені почитати одну книжку. Вона каже, що ця книжка невимовно прекрасна й неймовірно цікава. А ще вона покаже мені таке місце в лісі, де ростуть маленькі лілеї. А правда ж, у Діани дуже ясні очі? Я хотіла би, щоб і в мене були ясні очі. Діана навчить мене співати пісню «Неллі в ліщині». І вона подарує мені картинку, щоб я повісила в себе; таку прегарну картинку, вона каже, там намальована вродлива леді в блакитній шовковій сукні. Їй цю картинку подарував торговець швацькими машинами. Я теж хотіла би щось подарувати Діані. Я на цілий дюйм вища за неї, зате вона набагато, набагато повніша, ніж я; вона каже, що їй би хотілося бути худою, бо худа дівчинка — граціозніша, але я боюся, вона це сказала тільки для того, щоб мене втішити. А колись ми з нею підемо до моря збирати черепашки. Ми придумали називати струмок, що тече під містком, Джерелом Дріад. Правда, це надзвичайно гарне ім’я для нього? Я колись читала оповідання про одне джерело, що так називалося. А дріада — це, напевно, щось таке, як доросла фея.

 

— Ну, сподіваюся, ти не забалакаєш Діану до смерті, — відказала на те Марілла. — Але, Енн, плануючи все це, не забувай: ти не можеш увесь час гратися. Ти матимеш роботу, і спершу виконуватимеш її.

 

Чаша щастя дівчинки уже була повна, та Метью її переповнив. Повернувшись додому з Кармоді, він несміливо витягнув з кишені маленький пакетик і простяг Енн, благально глянувши при цьому на Маріллу.

 

— Ти, здається, казала, що любиш шоколадні цукерки, то ось я тобі купив, — пояснив він.

 

— Гм, — пирхнула Марілла. — Зіпсуєш їй зуби й шлунок. Ну, ну, дитино, чого ти так супишся? Їж, коли вже Метью купив і привіз. Хоча краще б він привіз м’ятних льодяників. Вони корисніші. Тільки не їж усіх одразу, бо захворієш.

 

— О ні, звісно, ні, — гаряче відповіла Енн. — Сьогодні я з’їм лише одну, Марілло. А ви дозволите віддати половину Діані, правда? Тоді всі інші смакуватимуть вдвічі солодше, якщо я зможу її пригостити. Мені так радісно думати, що я можу чимось із нею поділитися!

 

— Що в ній добре, — сказала Марілла, коли Енн пішла до себе в кімнату, — вона не жадібна. Я рада, бо цієї риси в дітях не зношу найбільше. Боже правий, вона тут живе всього три тижні, а в мене таке відчуття, ніби вона була завжди. Я вже не уявляю собі дому без неї. Метью, не дивися на мене так, мовляв, «я ж тобі казав»! Це й у жінки неприємна риса, а в чоловіка — і поготів. Я готова визнати: так, я тішуся, що дала згоду лишити її в нас, і вона мені дедалі більше подобається, але не треба повсякчас на цьому наголошувати, Метью Катберте.

 

Розділ 13

 

РАДОЩІ ОЧІКУВАННЯ

 

 

— Енн уже мала би повернутися й шити, — зауважила Марілла, зиркаючи на годинник, а тоді на подвір’я, де в золоте серпневе пообіддя все немовби заціпеніло в дрімоті під спекотним сонцем. — Вона гралася з Діаною на півгодини довше, ніж я відпускала, а тепер іще й розсілася на колоді, базікає з Метью: він їй слово — вона йому десять, хоча добре знає, що мусить уже братися до роботи. А він вуха розвісив і слухає, аякже! Ніколи не бачила, щоб чоловік настільки втрачав голову. І що більше й дивніше вона говорить, то більше він тішиться. Енн Ширлі, іди сюди негайно! Ти мене чуєш?

 

І вона кілька разів енергійно постукала по віконному склі. Енн підлетіла до неї — очі сяяли, щічки ледь порожевіли, розплетені коси стікали по спині рудою блискучою зливою.

 

— Ох, Марілло, — вигукнула вона, захекавшись, — наступного тижня недільна школа влаштовує пікнік на луці пана Гармона Ендрюса, це просто біля Озера Осяйних Вод! Пані Белл, дружина директора, і пані Лінд приготують морозиво, подумайте лиш, Марілло — морозиво! Ох, Марілло, можна, я теж піду?

 

— Енн, поглянь на годинника, якщо твоя ласка. О котрій годині я веліла тобі повернутися?

 

— О другій… але ж правда, Марілло, пікнік — це так чудово? Можна мені піти, прошу вас? Я ще ніколи не була на пікніку, я дуже-дуже мріяла, що колись побуваю, але…

 

— Так, я веліла тобі повернутися о другій. А вже за чверть третя. Енн, поясни, чому ти така неслухняна?

 

— Я дуже хотіла бути слухняною, Марілло! Але ви навіть не уявляєте, як зачаровує наша Господа Бездіяльності. А потім я ще мала розказати Метью про пікнік. Метью такий уважний слухач. Прошу вас, можна буде мені піти?

 

— Мусиш навчитись опиратися чарам цієї Господи… як там її? Коли я велю тобі повернутися о котрійсь годині — це означає саме тоді, а не на півгодини пізніше. І дорогою не треба зупинятися й розмовляти з уважними слухачами. А на пікнік, звісно, можеш піти. Ти учениця недільної школи, і коли всі інші дівчата йдуть, я не буду тобі забороняти.

 

— Але… але… — завагалася Енн, — Діана каже, що всі мають узяти кошики з їжею. Ви знаєте, Марілло, я не вмію готувати їжу і… і вже навіть змирилася, що доведеться йти на пікнік без пишних рукавів, але піти без кошика мені буде страшенно соромно. І я цим дуже мучуся ще відколи Діана мені сказала.

 

— Не мучся. Я тобі все зготую.

 

— Ох, люба Марілло! Ох, яка ви хороша й добра! Ох, я вам дуже-дуже вдячна!

 

Так наохкавшись, Енн кинулася в обійми Маріллі й захоплено поцілувала її блідо-жовтаву щоку. Це вперше в житті дитячі уста із власної волі торкнулися її лиця. І знову Маріллину душу сколихнуло раптове відчуття надзвичайної солодкої приємності. Потай вона дуже втішилася цією поривчастою ніжністю, і, мабуть, саме тому різко відповіла:

 

— Ну, ну, годі цих дурниць. Ліпше б ти робила те, що тобі кажуть. А щодо приготування їжі — я почну вчити тебе найближчими ж днями. Але ти така роззява, Енн, тож навчися зосереджуватися й бути терплячою. Коли готуєш, не можна ширяти думками невідомо де. Ну, а тепер візьми свою ковдру й приший до неї ще один клаптик, а тоді питимемо чай.

 

— Не люблю я цього, — скорботно зітхнула Енн, витягаючи кошика для рукоділля й примощуючись біля купки червоних і білих клаптиків. — Мабуть, інколи шити й буває приємно, але пришивання клаптиків дає так мало простору для уяви. Один, тоді ще один і ще, і здається, що кінця цьому немає. Та звісно, краще бути Енн із Зелених Дахів, яка пришиває клаптики, ніж Енн хтозна-звідки, яка тільки те й робить, що бавиться. От було б добре, якби час на пришивання клаптиків збігав так само швидко, як тоді, коли ми граємося з Діаною. Ох, Марілло, нам удвох так цікаво й весело! Звісно, уявляти все зазвичай мушу я, та мені не важко. Зате в усьому іншому Діана просто бездоганна. Знаєте невеличке поле по той бік струмка, поміж нашою фермою й фермою пана Баррі? Воно належить пану Вільяму Беллу, і там у правому кутку ростуть білі берізки. Це таке романтичне місце, Марілло! Ми з Діаною зробили там собі будиночок для ігор. Він називається — Господа Бездіяльності. Правда, це надзвичайно поетично? Але будьте певні, я не одразу вигадала цю назву. Перед тим усю ніч заснути не могла. А коли вже засинала, вона прийшла, мов небесний дарунок. Діана була в захваті, коли почула. Ми все там дуже гарно облаштували. Ви мусите прийти й подивитися, Марілло, ви ж прийдете? У нас там є такі величезні камені, усі вкриті мохом, — це стільці, а дошки між деревами — це полиці. І на них ми ставимо посуд. Звісно, він весь щербатий, але це ж дуже легко — уявити, що він цілий. У нас там є одна особливо гарна тарілка, на ній намальований пагін жовто-червоного плюща. Вона стоїть у нашій вітальні, і ще там є Чарівне скельце. Воно казково прекрасне. Діана знайшла його між дерев за їхнім курником. Воно все в райдужках, таких маленьких райдужках, які ще не встигли вирости; Діанина мама їй сказала, що то скалка від їхньої старої підвісної лампи. Але так гарно уявляти, що його загубили феї, коли в них був бал, то ми назвали його Чарівним скельцем. А Метью зробить нам стола. Ох, а ще ми назвали той маленький ставок у полі пана Баррі Купіллю Верболозу. Я взяла цю назву із книжки, яку Діана давала мені прочитати. Надзвичайно захоплива книжка, Марілло!

 

Там у героїні було п’ятеро женихів. Мені й одного б вистачило, а вам? А ще вона була дуже вродлива, і їй судилося багато страждати в житті. Вона могла дуже легко знепритомніти. Я теж хотіла б уміти непритомніти, а ви, Марілло? Це так романтично. Але я для цього надто здорова, хоча й така худюща. Та я вже начебто посправнішала. Вам так не здається? Я щоранку, як прокидаюся, оглядаю свої лікті — раптом на них уже є ямочки? А в Діани нова сукня — з рукавами до ліктя. Вона вбере її на пікнік. Ох, я сподіваюся, що наступної середи буде гарний день. Я відчуваю, що коли мені щось завадить піти на пікнік, то я не переживу цього розчарування. Принаймні це буде найбільша трагедія в моєму житті. І байдуже, хай потім я побуваю на сотні пікніків, мене це не втішить, якщо я не піду на цей єдиний. Ми будемо кататися Озером Осяйних Вод на човнах, і ще буде морозиво, я вам уже казала. Я ніколи не куштувала морозива. Діана мені намагалася пояснити, яке воно, але, напевно, морозиво — це з тих речей, які неможливо охопити уявою.

 

— Енн, я дивилася на годинника: ти говорила цілих десять хвилин, — відповіла Марілла. — Тепер, просто із цікавості, спробуй, чи зможеш ти ще десять хвилин помовчати.

 

На десять хвилин Енн замовкла. Та до кінця тижня вона могла говорити лише про пікнік, думати про пікнік і марити пікніком. У суботу дощило, і вона довела себе до такої нестями, перелякавшись, що дощ не скінчиться до середи, аж Маріллі довелося загадати їй пришити додатковий клаптик до ковдри, щоб угамувати нерви.

 

У неділю дорогою із церкви додому Енн зізналася Маріллі: коли пастор з кафедри зробив оголошення щодо пікніка, вона аж затерпла від хвилювання.

 

— У мене аж мурашки по спині забігали, Марілло! Мабуть, доти я ще не вірила остаточно, що пікнік таки буде. Мені здавалося, наче все це я собі лише уявила. Та коли пастор щось оголошує з кафедри — тоді вже віриш, що це правда.

 

— Ти надто бурхливо все переживаєш, Енн, — зітхнула Марілла. — Боюся, у майбутньому тебе через це спіткає багато розчарувань.

 

— Ох, Марілло, таж очікування — це вже півнасолоди! — вигукнула Енн. — Потім може нічого й не статися, але ж ніхто не заважає уявляти, як воно буде, і радіти. Пані Лінд каже: блаженні ті, хто нічого не чекає, бо вони й розчарувань не знатимуть, але я думаю, що нічого не чекати — це гірше за розчарування.

 

Того дня, як і завжди, Марілла вчепила до церкви аметистову брошку. Забути її було для неї блюзнірством — майже таким, як забути Біблію чи десять центів на пожертвування. Аметистова брошка була її найбільшою коштовністю. Марілла успадкувала її від матері, якій подарував брошку дядько-моряк. Була вона старомодна, овальна, викладена по краях прегарними аметистами. У ній Марілла зберігала кучерик материного волосся. Про коштовні камені їй було відомо надто мало, щоб розуміти, наскільки цінні ті аметисти; проте, на її думку, вони були гарні, й усвідомлення, що ось вони, тут, на комірі її коричневої сукні, тішило Маріллу, хоч бачити їх вона й не могла.

 

Уперше побачивши брошку, Енн була в захваті.

 

— Ох, Марілло, вона така надзвичайно гарна! І як вам удається слухати проповідь чи молитву, коли на вас ця брошка? Мені би нітрохи не вдалося, я знаю. Аметисти — це просто, диво. Я колись уявляла собі діаманти, то вони були саме такі. Колись давно я ще не бачила діамантів, але читала про них і намагалася їх уявити. Я тоді думала, що це гарні блискучі бузкові камені. А коли якось побачила справжній діамант у каблучці в якоїсь пані, то розчарувалася так, що аж заплакала. Він був дуже гарний, звісно, але ж я собі уявляла діамант не таким. Дозвольте мені одну хвилинку потримати цю брошку, Марілло! А вам не здається, що аметисти — це душі фіалочок?

 

Розділ 14

 

ЕНН ВИЗНАЄ СЕБЕ ВИННОЮ

 

 

Увечері в понеділок, за день до пікніка, Марілла вийшла зі своєї кімнати стурбована.

 

— Енн, — звернулася вона до скромної особи, котра, сидячи за бездоганно чистим столом, лущила горох і наспівувала «Неллі в ліщині» — бадьоро й виразно, що свідчило про неабиякі педагогічні здібності Діани, — ти не бачила моєї аметистової брошки? Вчора після церкви я начебто поклала її на подушечку для шпильок, а сьогодні не можу ніде знайти.

 

— Я… я бачила її сьогодні, коли ви ходили на збори Спільноти милосердя, — поволі відповіла Енн. — Я проходила повз вашу кімнату, а вона лежала на подушечці, то я зайшла на неї подивитися.

 

— Ти брала її до рук? — суворо запитала Марілла.

 

— Т-т-так, — неохоче зізналася Енн. — Я взяла її й почепила собі на груди, просто щоб поглянути, чи гарно буде.

 

— Не слід було нічого такого робити. Брати чужі речі дуже погано. Не слід було заходити до моєї кімнати, і не слід було чіпати брошку, що тобі не належить. Куди ти її поклала?

 

— Назад на комод. Я всього на хвилинку її вчепила. Я й не думала брати її назовсім, чесне слово, Марілло. Я навіть не здогадувалася, що не можна зайти й поміряти брошку, але тепер я це знаю і більше ніколи так не зроблю. Це моя чудова риса. Я ніколи не повторюю своїх поганих учинків.

 

— Ти не поклала її назад, — відповіла Марілла. — Брошки на комоді немає. Енн, ти забрала її деінде.

 

— Ні, я поклала її на комод, — швидко й навіть зухвало, на думку Марілли, заперечила Енн. — Не пам’ятаю, чи причепила до подушечки, а чи поклала на порцелянову тарілочку, але я її не забирала.

 

— Ну, то я піду й подивлюся ще раз, — мовила Марілла, прагнучи бути справедливою. — Якщо ти поклала брошку на комод, вона має досі там лежати. Якщо ж її там нема, отже, ти її забрала.

 

Марілла пішла до себе в кімнату й ще раз усе ретельно оглянула: не тільки на комоді, а й в усіх інших місцях, де могла би бути аметистова брошка, проте її не знайшла й повернулася на кухню.

 

— Енн, брошки немає. Ти сама визнала, що тримала її в руках останньою. Що ти накоїла? Скажи мені правду негайно. Ти взяла її і десь загубила?

 

— Ні, я її не брала, — пишномовно відказала Енн, відважно зустрівшись очима із гнівним поглядом Марілли. — Я нікуди не виносила брошки з вашої кімнати, і це правда, навіть якщо за неї мене чекає плаха… хоч я й не зовсім розумію, що воно таке, ця плаха. От воно як, Марілло.

 

Словами «от воно як» Енн хотіла підкреслити свою певність, та Марілла сприйняла це як вияв неповаги.

 

— Енн, мені здається, ти брешеш, — пролунав її суворий голос. — Я впевнена, що це так. Більше не кажи ні слова, якщо не вирішиш розповісти, як усе було насправді. Іди до себе; вийдеш аж тоді, коли готова будеш зізнатися.

 

— Горох мені взяти із собою? — покірно запитала дівчинка.

 

— Не треба, далі я лущитиму сама. Роби, що я кажу.

 

Енн пішла, а Марілла дуже неспокійно взялася до своїх вечірніх справ. Її не полишали думки про коштовну брошку. А що, як Енн її загубила? І як неприємно, коли дівчинка стверджує, буцім поклала брошку назад, хоча видно ж, що це неправда.

 

«Не знаю, що й гадати, — міркувала Марілла, знервовано лущачи горох. — Звісно, я не думаю, що вона хотіла її вкрасти, ні — просто взяла побавитися чи щось собі про неї намріяти. Та вона таки взяла її, це очевидно, бо в кімнаті після неї ні душі не було, аж доки я пішла спати — вона сама це каже. А брошки немає, це теж очевидно. Мабуть, вона десь її загубила й боїться покарання, тому не хоче зізнаватися. Мені й подумати лячно, що Енн бреше, це гірше за всі її нестримані вибрики. Це така страшна відповідальність — мати в домі дитину, якій не віриш. Підступність і брехливість — ось які риси вона мені явила, і, Бог мені свідок, я цим журюся більше, ніж тим, що брошка зникла. Якби ж дитина сказала мені правду, я вже би так не переймалася».

 

І аж до пізнього вечора Марілла подеколи навідувалася до своєї кімнати, шукала брошку й не знаходила. Відвідини кімнатки на піддашші перед сном також були марні. Енн казала, що не знає, де поділася брошка, та Марілла щораз більше впевнювалася в протилежному.

 

Наступного ранку вона все розповіла братові. Метью був спантеличений: не міг отак враз розчаруватися в Енн, хоч і мусив визнати, що обставини свідчать проти неї.

 

— А ти певна, що брошка не впала за комод? — ось і все, що він спромігся припустити.

 

— Я відсунула комод, витягла з нього всі шухляди й зазирнула до кожнісінької шпарки, — переконано відказала Марілла. — Брошки ніде немає. Енн узяла її й збрехала мені. Ось така правда, Метью, гірка правда, якій ми мусимо поглянути у вічі.

 

— То що ти робитимеш? — спитав зажурений Метью, потай радіючи, що не він, а Марілла даватиме цьому раду. Зараз він понад усе хотів лишитися осторонь.

 

— Вона сидітиме в себе, аж доки вирішить зізнатися, — похмуро відповіла Марілла, пригадуючи, яким успішним виявився цей метод минулого разу. — Тоді побачимо. Якщо вона скаже, куди забрала мою брошку, то, може, знайдемо її. Якщо ж ні — Енн доведеться суворо покарати.

 

— Так, авжеж, ти мусиш її покарати, — сказав Метью, беручи капелюха. — Але я тут ні до чого, пам’ятай, Марілло, ти сама веліла мені не втручатися.

 

Марілла почувалася геть самотньою, всіма покинутою. Навіть у пані Лінд не могла спитати поради. Тож вона замислено рушила в кімнатку на піддашші — і вийшла звідти ще більш замислена. Енн уперто наполягала, що брошки нікуди не виносила. Було видно, що дівчинка допіру плакала, і Маріллі раптом стало її жаль, та це почуття вона рішучо притлумила. До вечора Марілла була вже, як сама висловилася, «геть розтерзана».

 

— Енн, ти не вийдеш звідси, поки не зізнаєшся. Раджу добре обміркувати мої слова, — рішучо мовила вона.

 

— Але ж, Марілло, пікнік уже завтра, — заплакала Енн. — Ви ж дозволите мені піти, правда? І завтра випустите мене, правда? Всього на день! Потім я радо сидітиму тут так довго, як скажете. Але я мушу піти на пікнік.

 

— Енн, ти не підеш на жодний пікнік — і взагалі нікуди — поки не зізнаєшся.

 

— Ох, Марілло! — вигукнула Енн.

 

Та Маріллла вже пішла, зачинивши за собою двері.

 

Ранок середи був погожий і яскравий — наче зумисне для пікніка. Довкола Зелених Дахів виспівували пташки, від білосніжних лілій у саду в повітря линув тонкий аромат, що його незримий вітер задмухував в усі двері й вікна, і він ширився кімнатами, ніби дух благословення. Берези в долині весело махали гілками, наче сподіваючись звичного привітання від Енн з її вікна. Та Енн при вікні не було. Коли Марілла віднесла їй сніданок, дівчинка сиділа на своєму ліжку, пряма, бліда й рішуча, з міцно стиснутими губами й сяючими очима.

 

— Марілло, я готова зізнатися.

 

— Невже? — Марілла поставила тацю. Її метод знову виявився успішним, та гіркий був цей успіх. — Ну ж бо, Енн, я слухаю, що ти скажеш.

 

— Я взяла аметистову брошку, — мовила Енн, як ніби повторювала завчений урок. — Так, я її взяла, ви правильно сказали. Коли я ще тільки заходила в кімнату, то не думала, що візьму. Але вона була така гарна, Марілло! Я приколола її собі на груди й мене охопила нездоланна спокуса. Я уявила, як це буде надзвичайно трепетно й гарно — взяти її в Господу Бездіяльності й погратися, наче я леді Корделія Фітцджеральд. Якби на мені була справжня аметистова брошка, то було б набагато легше уявити, що я леді Корделія. Ми з Діаною робили собі намиста із шипшинових ягід, та хіба можна їх порівнювати з аметистами? То я взяла брошку. Думала, що покладу її назад, доки ви повернетеся. Я пішла манівцями, щоб якнайдовше йти із брошкою. А коли переходила міст понад Озером Осяйних Вод, я витягла брошку, щоб знову нею помилуватися. О, як вона сяяла під сонцем! А тоді я перехилилася через поруччя, а вона вислизнула в мене з-поміж пальців і почала тонути — глибше, глибше, глибше — і так гарно, бузково сяяла, аж поки озеро довіку не зімкнуло над нею своїх осяйних вод. Краще зізнатися я не можу.

 

Марілла відчула, як до серця їй підкотила хвиля пекучого гніву. Ця дитина взяла й загубила її коштовну аметистову брошку, а тепер сидить собі спокійнісінько, переповідає подробиці, і найменшого каяття чи докорів сумління на її лиці не видно!

 

— Енн, це жахливий учинок, — вдавано спокійно проказала вона. — Ти найнестерпніша дівчинка, про яку мені доводилося чути!

 

— О так, авжеж, — безбарвно відповіла Енн. — І я знаю, що мене треба покарати. Ви просто зобов’язані це зробити, Марілло. Тож покарайте мене, будь ласка, негайно, бо я хочу піти на пікнік із чистим сумлінням.

 

— На пікнік, аякже! Не підеш ти на пікнік, Енн Ширлі. Оце твоє покарання. І воно й наполовину не так суворе, як те, на що ти заслужила!

 

— Я не піду на пікнік?! — Енн підскочила й учепилася пальцями в Маріллину руку. — Але ж ви обіцяли відпустити мене! Ох, Марілло, я мушу піти на пікнік! Я для цього й зізналася! Покарайте мене як захочете, тільки не так! Марілло, прошу вас, будь ласка, дозвольте мені піти! А як же морозиво? Благаю вас, адже потім у мене може ніколи не бути нагоди скуштувати морозива!

 

Марілла з кам’яним обличчям вивільнилася з рук Енн.

 

— Можеш не просити. Ти не підеш на пікнік. І чути про це не хочу.

 

Енн збагнула, що пом’якшити серце Марілли не вдасться. Вона заламала руки, пронизливо зойкнула й кинулася навзнак на ліжко, ридаючи й здригаючись від розчарування й відчаю.

 

— Господи! — здушено промовила Марілла, тікаючи з кімнати. — Вона збожеволіла! Жодна дитина при здоровому глузді так би не поводилася, хіба остаточно зіпсована. Ох, боюся, Рейчел іще від самого початку мала рацію. Та я вже взялася вести цей плуг і не повинна озиратися назад.

 

Ранок був понурий. Марілла несамовито працювала, а коли не мала чого робити — шарувала ґанок і полиці в молочарні. Ні ґанок, ні полиці того не потребували — проте це було потрібно Маріллі. Після того вона вискородила граблями подвір’я. Коли обід був готовий, Марілла підійшла до сходів і гукнула Енн. З-над поруччя визирнуло мокре від сліз скорботне личко.


Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.037 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>