Протест народних мас проти посилення польського гноблення виливався у різні форми: втечі селян, розгроми маєтків, убивства поміщиків, орендарів, масові народні повстання. Багато загонів повстанців у

Протест народних мас проти посилення польського гноблення виливався у різні форми: втечі селян, розгроми маєтків, убивства поміщиків, орендарів, масові народні повстання. Багато загонів повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасників називали гайдамаками

Слово "гайдамаки" походить від турецького "гайде", "гайдамак", що означало "гнати, турбувати, переслідувати". Спочатку гайдамаками українських повстанців назвала польська шляхта, а потім вони почали цим іменем називати себе самі.

Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле.

Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму.

Перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках.

Так, у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини. На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан.

Ссылки по теме:

▶ Україна в другій половині XVII ст.: політичний розвиток. Реферат

▶ Західноукраїнські землі під чужоземним ярмом. Реферат

▶ Соціально-економічний розвиток Правобережжя у другій половині 17-18 ст. Реферат

▶ Правобережні українські землі під іноземною владою. Реферат

Його півтора-тисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана діяло багато інших загонів – Чалого, Гриви, Медведя, Писаренка та ін.

Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський. Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережну Україну, разом з польськими військами розгромили і розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувались знову й продовжували нападати на польську шляхту.

З цієї причини підкреслимо, що вже в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін.

Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Це повстання увійшло в історію під назвою "Коліївщина" (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилась до цього трактату. Створивши збройні союзи-конфедерації, шляхтичі виступили у "хрестовий похід" проти православних.

Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично рознеслася чутка про те, що нібито Катерина II видала "Золоту грамоту", в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою.

Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяло близько 30 загонів народних месників.

Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини.

Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як польського, так і російського уряду.

За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в боях в 1769 р.

Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта[1].

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

Зміст [сховати]

1 Назва

2 Передумови повстання

3 Хід повстання

4 Придушення повстання

5 Свідчення Михайла Чайковського

6 Джерела

7 Примітки

Назва[ред. • ред. код]

Уманський сотник Іван Ґонта (малюнок М. Фартуха)

Назва Коліївщина, найімовірніше, бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означали несення надвірної козацької служби при магнатських помістях — «slużba kolejna». Тобто Коліївщина — це повстання надвірних козаків[3].

За іншою версією, назва «Коліївщина» походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати. Процедура освячення ножів згадується у Тараса Шевченка. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи були поляками і євреями)[4].

Висунута у радянські часи версія про начебто походження назви повстання від слів «кол» або «колоти», швидше за все, не відповідає дійсності, оскільки, згідно з правилами словоутворення української мови, назва повстання в цьому випадку мала б виглядати Колщина, Кілщина або Коловщина. В російській мові слово «колій» відсутнє.

Передумови повстання[ред. • ред. код]«Прихожани візантійського східного обряду становили масу людей неприхильних до Республіки, особливо на окраїнах, де вони становили компактну більшість. З переходом Києва до Росії (згідно з угодою про Вічний мир 1686 року) вони втратили моральну опору в Польщі, отож звідтоді почався чисельний перехід цілих парафій до унії; щоправда релігійні переконання щойно навернених відрізнялися надто великою неусталеністю, в глибині їхніх сердець дрімали прихована симпатія до віри предків та лагідність до недавніх традицій козаччини. Крім того, польський уряд зробив жахливу помилку, дозволяючи визнання суверенітету не уніатського Могильовського єпископа Київського архієпископату, що був поза межами Республіки; наступне те, що стерпів присвоєння іноземним переяславським єпископом влади над православною Україною та Поділлям. Внаслідок такої опіки сусідської Росії виникли найбільш нездорові стосунки. (Ця справа першочергової ваги стала зрозумілою тільки під час Чотирирічного сейму 1788-1792 рр., коли, на жаль запізно, виникла думка підпорядкувати не уніатів Константинопольському патріархату. До речі, звернімо увагу, що пізніше в добу Царства Польського, яке прецінь мало так мало православного народу, одним з найважчих людей тієї епохи, князем Франчішеком Ксаверієм Друцьким-Любецьким, у 1829 році була висловлена думка про усунення залежності не уніатів від петербурзького Синоду і визначення окремого для Царства Польського архієпископа.)

Як тільки єпископом у Переяславі став Гервасій Лінцевський (27 липня 1757), розпочалася наполеглива релігійна пропаганда, звичайно, непозбавлена політичних намірів. Активну допомогу в цій місіонерській роботі надав надалі моральний натхненник гайдамацького руху в 1768 році Мельхіседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського монастиря, розташованого в Жаботинському ключі. Він розпочав свою діяльність з розповсюдження сфабрикованих новин про прихожан латинського обряду та з відповідних винагород за навернення наддніпрянських парафій. У 1765 році він відправився до Варшави, де отримав від Станіслава Августа грамоту, яка забезпечувала свободу визнання не уніатів. Звідтоді пропаганда Яворського почала значно посилюватися; погоджено діючи з відомим Георгієм Кониським, Могильовським архієпископом, Мельхіседек почав бурхливу агітацію по всій Україні.[5]»

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками вірян православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі (29 лютого 1768), стався вибух Барської конфедерації. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині.«Цей рух по суті справи мусив повернутися проти зусиль Яворського та Лінцевського. Звідсіля з’явився проект Мельхіседека закликати до бунту проти поляків за віру, до якого почав намовляти колишнього ченця Мотронинського монастиря Максима Залізняка, показавши йому занадто підроблений указ імператриці Катерини, який закликав до збройної розправи з «ляхами». Ця ідея впала на благодатний ґрунт. Народ український добре пам’ятав традиції козаччини, невігластво, старі спогади безкарної сваволі та свободи, нарешті щойно розбурханий релігійний фанатизм призвів до спалаху бійні.

По сьогоднішній день гайдамаччина ретельно не досліджена. Наскільки вплив релігійної агітації не підлягає сумніву, настільки причетність російської влади до цього руху не була належно висвітлена у подробицях. Депутація Чотирирічного сейму призначена для розслідування справи бунту на підставі показань очевидців визначила, що серед гайдамаків були російські офіцери та солдати. Цей факт, здається, немає заперечень, проте з іншого боку, слід зазначити, що фельдмаршал Рум’янцев у своїх офіційних інсинуаціях називає вищезгадані факти звичайним дезертирством, наказуючи втікачів схопити і вчинити з ними жорстокіше, ніж з ворогом.[6]»

Підозрілим щодо причетності російської влади та церкви є й такий факт:«Суду над Мельхіседеком та Гервасієм Лінцевським не було взагалі. Гервасій був переведений до Києва із збереженням попереднього сану, Мельхіседек нібито поселився в Росії…[7]»

Хід повстання[ред. • ред. код]

Козак Мамай на тлі гайдамаків, що страчують євреїв.

Максим Залізняк

Восени 1767 року в монастирях Придніпров'я під виглядом послушників оселилась група запорозьких козаків. Її ядро складалося з восьми осіб, серед яких Максим Залізняк, Кіндрат Лусконіг, Микита Швачка, Андрій Журба, Василь Бурка, Дем'ян Чернявщенко та Іван Бондаренко. Очолював групу Йосип Шелест. Саме вони починали агітувати українців до повстання. Так, Шелест закликав селян до повстання проти польської шляхти, посилаючись на лист кошового Січі Петра Калнишевського.

Після смерті Шелеста від випадкового пострілу Кіндрата Лусконога між 20 та 23 травня 1768 року на чолі повстанців став Максим Залізняк. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід з урочища Холодний Яр під Чигирином. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала київському воєводі Францішеку Салезію Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 року на Умань.

Докладніше: Взяття Умані (1768)

Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками Микитою Швачкою, Андрієм Журбою, Семеном Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, Іваном Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли.

Після повідомлення про захоплення М. Залізняка та І. Ґонти в Фастові відбулася чергова рада повстанців. Рада проголосила полковником Микиту Швачку, підполковниками було обрано Івана Бондаренка і Андрія Журбу. Гайдамаки оголосили своїми ворогами не тільки ляхів і жидів, а ще й москалів, з якими до того бойових зіткнень уникали.

У польській мемуарній літературі збереглося повідомлення, що в середині літа 1768 року хтось почав серед народу розкидати прокламації. У листах тих говорилося:«Не тільки лях, але й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватися їм обом, тому що тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить необмежену свободу»[8].»

Підписував заклики козак Іван Бондаренко. Ці листівки мали несподіваний ефект: гайдамаки почали атакувати дрібні гарнізони російських військ, так що ті почали просити допомоги у поляків.

5-6 липня 1768 року об'єднане повстанське військо на чолі з Микитою Швачкою обложило Білу Церкву, де перебував московський гарнізон. Після невдалого штурму білоцерківського замку повстанці вирішили підкріпити свої сили. Швачка пішов на південь, Бондаренко – на північ, а Журба розбив табір у селі Блощинці, неподалік Білої Церкви.

Придушення повстання[ред. • ред. код]

Докладніше: Коднянська розправа

Район Коліївщини

9 липня 1768 полковник Микита Швачка пораненим був захоплений у полон солдатами Московського карабінерного полку поблизу м. Богуслав. Разом із 68-ма полоненими козаками та «двома знаменами» відправлений до Києва в розпорядження київського генерал-губернатора Ф.Воєйкова. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Останній полковник повстання надвірних козаків Іван Бондаренко, що прийняв булаву в рідному селі Грузька, що на Київщині, був підступно схоплений у Макарові 20 липня 1768 року сотником корнинських надвірних козаків Данилом Щербиною. Страчений у Чорнобилі 8 серпня 1768[9]. Проте, остаточно повстання надвірних козаків було придушено тільки у квітні-травні 1769 р. московським генералом М. Кречетниковим.

Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих коронним властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королю, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав коронному судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, — посаджено на палю[10].

Після сильних тортур у с. Сербах, І. Ґонта був страчений. М. Залізняка, М. Швачку та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. За іншим джерелом:Залізняк, як російський підданий, був відправлений до Москви, але у дорозі за допомогою ув'язнених роззброїв солдатів і втік, пійманий потім нібито покараний батогами в Москві в 1769 або 1770 році.[11]

Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.[10]

Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Так, Коліївщині присвятив один з своїх творів — поему «Гайдамаки» Т. Шевченко та польськомовний український письменник Міхал Грабовський оповідання «Коліївщина і степи»[12].

Свідчення Михайла Чайковського[ред. • ред. код]

Михайло Станіславович народився недалеко від тих місць, де вирувала Коліївщина, в родині з українсько-польським корінням[13]:Я народився в селі Гальчині, Волинської губ., Житомирського повіту, у Коднянському приході, в 13 верстах від Бердичева, цього торгового Єрусалима Ізраїлю у придніпровській Русі, в 9 верстах от „святої“ Кодні, де карали гайдамаків Гонти та Залізняка мечем, колом та шибеницею у славу короля польського і Речі Посполитої. Такий жах був наведеним тоді на український люд, що до цього дня цей люд, промовляючи погрозу або прокляття, повторює: „щоб тебе свята Кодня не минула!“.

Він з дитинства спілкувався з багатьма учасниками тих подій, які воювали з обох боків. Тому не дивно, що серед його документів збереглися цінні свідчення, які можуть допомогти сприяти відновленню історичної правди про ті страшні часи. Так, Михайло Станіславович Чайковський особисто знав сина губернатора Младановича, похресника Ґонти, і з цього приводу у своїх спогадах зазначає наступне:Був там також кс. Младанович, син уманського губернатора (управителя) під час різні; він був хрещеником Ґонти і був ним врятований. Тепер він був інвалідом монастиря і не ніс жодних обов'язків, а все тільки розповідав про уманську різню, про Україну, гайдамаків, Запоріжжя. Він все пам'ятав і все зображував у своїх розповідях живими фарбами.

Дивна справа — він не висловлював ані ненависті, ані раздратування проти Ґонти. Всю вину злочину він приписував Феліксу Потоцькому і польській шляхті. Ось слова, які я часто чув від нього: «навчили його читати, писати і потроху всяким наукам, а потім хотіли його бити, саджати в „гусак“; зробили його полковником, — а полковник він був справжній, тому що він краще знав військову справу, чим реґіментарі, бригадири і ротмістри, — а потім хотіли над ним познущатися, як над хамом, мужиком; і мураха кусає, якщо її зачіпають, а що вже людина, та й ще така як Ґонта? Пани наварили цього пива, а люд Божий повинен був його пити — і п'є, та ніяк не вип'є до дна».

Дата добавления: 2015-09-29