ВСТУП
Актуальність теми зумовлена економіко-правовими змінами, що відбуваються за останні часи в Україні. Процес реформування українського законодавства, пов’язаний із гармонізацією публічно-правових та приватноправових засад, насамперед стосується відносин власності. Уявлення про володіння як абсолютне і необмежене право нині неможливе. Про це свідчить не лише введення до нового ЦК України норм про речові права на чуже майно, а й наголошення на властиві йому межі та запровадження різноманітних засобів його обмежень. Розгалужені підходи до встановлення меж та обмежень володіння покликані поєднати здійснення власником своїх повноважень із правами та інтересами інших осіб. Зміни у правовому регулюванні відносин власності за таких умов є неминучим наслідком впливу на нього комплексу правових механізмів, передбачуваних суміжними інститутами договірного, корпоративного, конкурентного, природоресурсового права та багатьох інших. Це викликало необхідність переосмислення як поняття володіння у цілому, так і розуміння таких правових феноменів, як межі та обмеження, що впливають на нього. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні їх сутності та різновидів, застосуванні комплексного підходу до їх аналізу із наданням відповідних рекомендацій щодо вдосконалення цивільного законодавства.
Зазначеним питанням в цивілістичній науці практично не приділялося уваги. Відома праця В.П. Грибанова лише загальним чином стосувалася цих питань та ще й за радянських часів. У монографії сучасного російського дослідника В.П. Камишанського питання меж та обмежень досліджуються, але далеко не повною мірою, а в дисертаційному дослідженні українського вченого О.А. Михайленко (2003 р.) проаналізовано речово-правові обмеження права приватної власності в контексті порівняння давньоримського та сучасного їх правового регулювання. Внаслідок цього цілий спектр вагомих чинників та механізмів, засад та підстав, способів та засобів, покликаних стримувати власника в його абсолютизованих правомочностях, залишився поза межами досліджень в українській цивілістиці, чим і зумовлюється актуальність цієї роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний мною напрямок дослідження є складовою частиною комплексної цільової програми «Удосконалення правового механізму державного впливу на ринкові відносини (публічно-правові та приватноправові аспекти)»
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з’ясування сутності меж та обмежень володіння як правових явищ, виявлення необхідності в їх запровадженні, розроблення науково-теоретичних пропозицій, спрямованих на вдосконалення підходів до правового регулювання відносин володіння.
Для досягнення вказаної мети були поставлені такі основні задачі:
· проаналізувати наукові підходи до понять меж та обмежень володіння;
· виявити їх вплив на поняття володіння;
· запропонувати систему меж та обмежень володіння;
Об’єктом дослідження є правове регулювання меж та обмежень володіння й їх прояв у цивільно-правових відносинах, що складаються при здійсненні власником своїх повноважень.
Предметом дослідження є межі та обмеження володіння як правові категорії, їх юридична природа, виявлення характеру та наслідків їх впливу на обсяг повноважень і забезпечення відносин володіння правовим регулюванням із втіленими в ньому обмежувальними механізмами. Методи дослідження, що використовувалися в процесі написання курсової роботи: порівняльно-правовий, за допомогою якого простежена послідовність розвитку відносин володіння у сучасному українському середовищі на підставі тих теоретичних надбань і практичних механізмів, які випрацьовувалися в інші часи та в інших країнах; діалектичний, який вплинув на погляд на володіння як поступове звуження обсягу можливостей суб’єктів через необхідність врахування природних меж цього права та узгодження дій його носія з правами та інтересами інших власників, суспільства в цілому, нормами моралі; системно-структурний, який надав можливість визначити види меж та обмежень з їх взаємним впливом на відносини власності; логічний метод зумовив послідовність висловлених суджень та умовиводів. Шляхом проведення аналізу та синтезу виявлялися загальні засади правовідносин власності. У процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.
Науково-теоретичною основою дослідженнята зроблених у дисертації висновків стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених дореволюційного, радянського та сучасного періодів, які зверталися до питань, що аналізувалися в роботі, зокрема М.М. Агаркова, Б.Б. Черепахіна, Ч.Н. Азімова, С.С. Алексєєва, С.М. Братуся, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, О.С. Йоффе, І.В. Жилінкової, В.П. Камишанського, О.Р. Кібенко, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, Р.А. Майданика, О.О. Михайленко, О.А. Підопригори, І.А. Покровського, К.І. Скловського, І.В. Спасибо-Фатєєвої,Є.О. Суханова, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, Л. B. Щенникової та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні нового комплексного дослідження меж та обмежень права власності, в процесі якого вперше сформульовано, обґрунтовано, доведено або додатково аргументовано низку положень та висновків, які виносяться на захист.
1. Наведено нові додаткові аргументи щодо меж та обмежень володіння, які є різними правовими категоріями. Межі є властивістю права власності в об’єктивному розумінні, юридичною характеристикою його статичного стану, яким окреслюється широке коло можливостей власника, але з додержанням певних приписів діяти відповідним чином, що мають загальний характер і діють відносно всіх власників. Обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне володіння конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах володільцю здійснити певні дії або утриматися від певних дій
2. Зроблено новий висновок про те, що обмеження володіння існують у подвійному рівні правовідносин: вони втілюються в окремі правовідносини (наприклад, при сервітуті) і цим самим впливають на зміст правовідносин власності, звужуючи його обсяг.
3. Зроблено нові висновки щодо напрямків обмежень володіння стосовно володіння, користування та розпоряджання як у кожній з цих правомочностей, так і в їх комбінаціях, а також у всіх правомочностях разом. У зв’язку з цим примусове припинення володіння одночасно є його обмеженням, оскільки позбавляє власника можливості на свій розсуд вільно розпоряджатися своїм майном.
4. По-новому охарактеризовано способи встановлення меж та обмежень права власності, якими є заборони, приписи та зобов'язування, щовстановлюють обов’язки володільця. Вони можуть бути загальними та конкретними, існуючими в правовідносинах між певними особами (при сервітутах та інших речових правах).
5. Вперше запропоновано вирізняти три ступеня стиснення власника: найбільш вагомий, середній та мінімальний.
6. Наведено додаткову аргументацію щодо неприпустимості розгляду найму (оренди) як речового права, оскільки при цьому завжди має місце договір з власником, яким і визначаються права наймача (орендаря). Характер і зміст речових прав визначається безпосередньо законом, і їхнє виникнення нерідко відбувається поза волею власника.
7. Знайшло подальшого розвитку положення про вплив корпоративних прав на право власності певного суб’єкта. Доводиться, що корпоративні правовідносини між акціонером та АТ обмежують обох цих суб’єктів, хоча й стосовно різних об'єктів. При цьому АТ як власник майна обмежується в правах в інтересах акціонерів, а акціонери як власники акцій обмежуються в своїх правах в інтересах інших акціонерів та АТ.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання внесених мною у результаті дослідження пропозицій та висновків: у законотворчій діяльності - в процесі удосконалення цивільного законодавства, зокрема шляхом внесення змін та доповнень до Житлового кодексу.
Розділ 1.
1.1. Характеристика терміну "володіння" як окремого цивільно-правового інститу речового права.
Радянське цивільне законодавство і цивільне законодавство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів: володіння як окремий цивільно-правовий інститут; сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею.
Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще.7 лютого 1991 р., уже допускав певну можливість користування чужим майном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "...власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами". Таке право є ніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву "сервітути".
Нові правові інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивільно-правового регулювання відносин у нашій державі. Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України. У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння має двояке значення:
1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності;
2) одна з правомочностей власника.
У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника від володільця. Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі й має право власності на неї. Ми будемо розглядати "володіння" як цивільно-правовий інститут, де про право не згадується, тобто йдеться про фактичну наявність речі у майні володільця, яку він вважає своєю.
Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомочностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і власник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значення якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юридичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.
Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єктом права власності.
Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинення володіння достатньо втратити один із цих двох елементів.
Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником (наприклад, майно отримане у володіння за договором оренди), а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протягом певного строку (набувальна давність).
Право володіння припиняється у разі:
· відмови володільця від володіння майном;
· витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
· знищення майна.
Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактичне володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володільцю і надається захист.
Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від власника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо судом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.
Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право подати позов про витребування цього майна.
1.2. Визначення терміну володіння
Слід передусім уточнити термінологію стосовно володіння. Третя книга ЦК України називається «Право власності та інші речові права», її найменування видається не точним. У книзі інші речові права протиставляються праву власності. Але ж право власності також є речовим правом. І тому третю книгу варто було б назвати «Речові права». Але остання стала офіційною і з цим слід рахуватися. Проте, незалежно від назви, вона становить комплекс інститутів, що створюють підгалузь цивільного права. Зазначена підгалузь складається з двох основних інститутів: право власності та інші речові права. Отже, володіння є одним із субінститутів цивільно-правового інституту «речові права», який входить у підгалузь цивільного права «Права власності та інші речові права». У спеціальній літературі володіння часто називають інститутом. Відповідно до структури нового Цивільного кодексу володіння є субінститутом речових прав. У даній статті володіння відповідно до спеціальної літератури з цієї теми буде інколи називатися інститутом, але слід мати на увазі, що за новим ЦК — це субінститут.
Володіння є чи не найдавнішим інститутом цивілістики. Є, навіть, припущення, що воно хронологічно виникло раніше права власності. Останнє склалося і розвивалося на основі володіння. У давньому римському праві земельні ділянки надавалися лише у володіння. Сама земля перебувала у власності общини. Право індивіда на державну власність обмежувалося простим володінням, проте лише на землю. Там, де є колективна власність, існує тільки приватне володіння! 1]. Водночас володіння є найскладнішим інститутом римського приватного права. Цей феномен уже два з половиною тисячоліття (від прийняття Законів XII таблиць у 450 р. до н. е.) знаходиться у полі зору дослідників. Володіння було рецепійоване усіма наступними правовими системами. Воно широко використовувалося у цивільному праві, принаймні, країн Європи і відоме правовим системам світу.
Феноменальність даного інституту полягає у тому, що володінням визнавався факт, а не право, але цей факт захищався правом. Вказане й викликало жваву дискусію, яка не припинилася і до нині[2]. Вона зводиться до наступного. Якщо володіння лише факт, а не право, то чому цей факт захищається правом. Щодо наведеного склалися наукові школи, які очолювали відомі романісти Савіньї та Р.Ієринг[3]. При цьому захист володінню надавався незалежно від того: має воно правову підставу (правовий титул) чи ні: законне воно чи незаконне. Наслідком зазначеної, мабуть, чи найтривалішої наукової дискусії стала численна література стосовно володіння. Спочатку володінням визнавалася лише фактична наявність речі у певної особи, яку остання вважає своєю, можливо, навіть не маючи на це права[1]. Відомий римський юрист писав: немає ніякого значення — є володіння законним чи незаконним стосовно інших осіб, адже будь-який володілець в силу того, що він є володільцем, має більше ніж той, хто не володіє[2]. Пізніше володінням почали визнавати будь-яке панування над чужою річчю (майном) незалежно від його підстави.
Таким чином, сформувалося дві наукові теорії щодо поняття і змісту володіння. Представники однієї володінням вважали саме панування над чужою річчю без будь-якої правової підстави. З тих чи інших підстав особа має у своєму фактичному володінні будь-яку чужу річ, але не має права на неї. За римським приватним правом це могло статися, наприклад, коли покупець придбав певну річ у продавця, який не мав права на її продаж, оскільки не мав права власності на неї. Римське приватне право знало принцип: ніхто не може передати іншому більше, ніж має сам (nemo adalterum plus jurist potest quam ipsehabet). В силу цього принципу продавець-невласник речі не міг передати покупцеві право власності на продану річ оскільки і сам не мав даного права. Феномен такого володіння полягав у тому, що воно захищалося правом. Представники другої теорії володінням вважали будь-яку наявність чужої речі (майна) у певної особи, у тому числі на підставі договору чи закону. Таке володіння завжди підлягало захисту, оскільки опиралося на правову основу (правовий титул). На думку представників наведеної теорії, захисту підлягає тільки титульне володіння, тобто таке, яке основане на праві. Безтитульне володіння (без правової підстави) захищатися не повинно.
Зазначені теорії існують уже багато віків. Поки що ніякого компромісного рішення не прийнято. Зазначені наукові течії позначилися і на сучасному приватному праві. В одних країнах інструмент, який дається працівникові для виконання ним робочих функцій, автомашина підприємця, якою керує найманий водій, визнаються володінням. Безперечно, таке володіння підлягає захисту. В інших країнах володінням визнається лише фактична наявність речі у певної особи, яка вважає останню своєю, тобто вона належить їй на праві власності. Але насправді дана особа права власності чи будь-якого іншого права не має. Смисл розбіжностей цих теорій в сучасних умовах полягає у тому, що безти-тульному володінню надається правовий захист. Противники вказаної теорії дорікають їх прихильникам: ви захищаєте крадіїв. Між тим інколи виникає необхідність надати захист тому володільцеві, який не має право на нього. Одним словом, це — тривала і складна дискусія. Нас же цікавить володіння за чинним цивільним законодавством.
Цивільний кодекс УРСР такого інституту не знав. Його позиція була не чітка. З одного боку, цей Кодекс володіння як такого не визнавав. З іншого — він не міг не рахуватися з тим, що у реальному житті володіння таки було. Так, ст. 144 (вилучена) проголошувала: власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння (курсив -- М.М.). Зазначену норму повторив Закон УРСР від 7 лютого 1991 р. «Про власність». Отже, цивільне законодавство України визнавало наявність незаконного володіння. Оскільки є незаконне володіння, то є й законне. Цивільний кодекс УРСР у ст. 145 і у ст. 148 передбачав: законне володіння може бути добросовісним і недобросовісним, їх режим різний.
Стаття 387 нового Цивільного кодексу України ще чіткіше і конкретніше окреслила цю норму: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Володіння як такого не було, але було законне і незаконне володіння. Незаконне, у свою чергу, поділялося на добросовісне і недобросовісне. Новий ЦК також визнає наявність добросовісного і недобросовісного володіння (ст. 388 і ст. 390). Більше того, ст. 387 ЦК підкреслює: незаконне володіння — це володіння без відповідної правової підстави, тобто те саме безтитульне володіння. Дану норму запам'ятаємо. Вона матиме значення для подальших міркувань.
Передусім слід з'ясувати, чи має сучасна реальність це саме безтитульне володіння, тобто володіння, яке не опирається на будь-яку правову основу. На дане запитання потрібно відповісти ствердно. Таке володіння є і воно визнане ЦК. Так, ст. 344 «Набувальна давність» у ч. 1 проголошує: особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (надувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом (курсив — М.М.). Постає запитання: який правовий режим цього майна до набуття права власності на нього. Ця ж стаття містить відповідь — володіння, набуте добросовісним заволодінням. Останнє має місце тоді, коли той, хто володів, не знав і не міг знати, що він заволодів чужим майном. ЦК не уточнює, яким чином сталося вказане заво-лодіння. Важливо, щоб було добросовісним.
Ще один приклад. Стаття 658 ЦК проголошує: право продажу товару, крім випадків примусового продажу, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, то покупець набуває права власності лише у разі, якщо власник не має права вимагати його повернення. З'ясуємо, у яких випадках власник не може витребувати своє майно від володільця. Стаття 388 ЦК такими визнає: якщо майно набуте безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. Якщо ж майно добросовісним набувачем набуте за плату, то власник має право його витребувати лише у випадках, визначених ч. 1 ст. 388 ЦК. Це такі випадки: 1) майно загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) майно викрадене у власника або у особи, котрій він передав це майно у володіння; 3) майно вибуло з володіння власника, якому він передав дане майно у володіння, не з їх волі іншим чином.
У інших випадках власник не може витребувати своє майно у володільця-власника. Постає питання: який же статус особи, котра з тих чи інших підстав заволоділа майном власника, але останній відповідно до закону не має право на його витребування. Стаття 658 ЦК проголошує: коли продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності, якщо власник цього майна не може його витребувати з чужого незаконного володіння відповідно до ст. 388 ЦК.
У ст. 658 ЦК йдеться тільки про продаж товару, продавець якого не є його власником. Про будь-яке інше відчуження товару, відчужувачем котрого є не власник даного майна, зазначена стаття не згадує. З цього випливає, що правило ст. 658 ЦК на інші випадки відчуження товару не власником не поширюється. Який же правовий статус набувача майна, відчужувачем якого була особа, котра не була його власником і права на відчуження не мала. Під дію ст. 388 вказані випадки не підпадають. Хто вони ці набувачі? Вони — володільці, добросовісні володільці і потребують захисту свого володіння, яке не грунтується на правовому титулі.
Проте зазначена проблема полягає не тільки в цьому. За ст. 658 ЦК, як кажуть, не сходяться кінці з кінцями. Чому покупець майна, придбаного у продавця, який не був власником останнього і не мав права його продавати, відповідно до ст. 388 ЦК може стати власником цього майна. На якій підставі ЦК визнає такого покупця власником чужого майна. Новий ЦК відмовився від принципу стародавнього римського приватного права, за яким ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам. ЦК визнав право власності названого покупця з нічого. Правової підстави для такого визнання немає. Вказаний покупець є лише володільцем цього майна, але не власником (добросовісним володільцем, але володільцем без правової підстави, тобто безтитульним володільцем).
Отже, новий ЦК, ринкова реальність визнають наявність незаконного володіння. Незаконного — значить, безтитульного, тобто (ще раз наголошуємо) без правової підстави. Це володіння особи, котра володіє чужим майном незаконно, тобто без правової підстави, але добросовісно і яке призводить до набуття права власності на нього (ст. 344 ЦК). Привертає увагу ст. 344 ЦК. Вона велика за обсягом, але так і не назвала певним терміном особу, добросовісне і безперервне володіння якої призводить до набуття права власності. Але ж — це володіння і зазначеного ніхто не стане спростовувати.
Глава 29 ЦК «Захист права власності» визнає законне і незаконне володіння, яке поділяється на добросовісне і недобросовісне. За ст. 658 ЦК покупець товару, продавцем якого не є його власник, у визначених законом випадках стає власником даного товару. Але ж це не право власності, а лише добросовісне володіння.
Яке володіння потребує захисту? Безперечно, незаконне володіння, тобто без правової підстави. Вище уже підкреслювалося, що це володіння потребує захисту, виходячи із суто людських інтересів. Проте Цивільний кодекс проголосив: захищатися має тільки володіння, яке опирається на право, тобто законне. У цьому питанні ЦК проявив непослідовність і суперечливість. Стаття 387 передбачила наявність незаконного володіння, тобто без відповідної правової підстави. Статті 388 і 390 ЦК визнають за цими незаконними володільцями певні права. А глава 31 «Право володіння чужим майном» надає захист тільки володінню, яке опирається на правову підставу.
Постає питання: чи потрібне володінню, яке грунтується на певному правовому титулі, тобто законне, якийсь додатковий чи спеціальний захист. Адже володіння, яке тримається на правовому титулі, певній правовій підставі, має захист саме тому, що у нього є остання. Жодного іншого захисту воно не потребує.
Частина 1 ст. 397 проголошує: володільцем чужого майна є особа, котра фактично тримає його у себе. Це не точне визначення володіння. За ним володільцями мають бути визнані всі ті особи, які на тій чи іншій правовій основі володіють чужою річчю чи майном. Це — численна армія наймачів, орендарів, хранителів, сторожів, заставодержців, позичальників тощо. Зазначені особи володіють чужим майном на підставі відповідного договору.
Постає резонне запитання: чи потребують названі особи якогось іншого додаткового захисту, ніж той, який передбачений відповідним договором. Захист їх прав забезпечується у достатній мірі відповідним договором. Потреби у додатковому захисті немає.
Стародавнє римське приватне право наявність у тієї чи іншої особи чужого майна на договірній або іншій правовій основі володінням не визнавало. Це було лише тримання (detentio), що й захищалося відповідним договором чи тим правовим титулом, який був правовою підставою такого тримання. Римське приватне право володінням визнавало фактичну наявність чужої речі (майна) у певної особи, яка останнє вважала своїм[1]. Для визнання володіння вимагалося два елементи: наявність і воля вважати дане майно своїм. При цьому —вказане володіння незаконне, воно не має відповідної правової підстави (титулу). Законодавець у ст. 397 ЦК України другий елемент — волю володільця вилучив. А без нього володіння уже не є таким, воно лише тримання, тобто володіння від чужого імені. Той, хто тримач, не може вважати майно, яке знаходиться у нього на основі договору чи якоїсь іншої правової підстави, своїм. Характерною і необхідною ознакою володіння є воля особи вважати майно, що знаходиться у її господарстві, своїм. На якій підставі, на яких фактах грунтується воля даної особи вважати чужу річ (майно) своїм — інше питання. Це може бути воля особи, котра придбала річ, що склалася на помилковій уяві про укладену угоду (наприклад, продавець не мав права продавати дану річ, а покупець про це не знав). Це може бути умисне присвоєння чужого майна. Для свого оточення володілець видає, що придбав дану річ на законних підставах.
Проте в обох випадках набувач-володі-лець ніби утаємничена особа. У першому разі фактичний володілець не знав про те, що він володіє чужим майном, у другому — знає, але приховує це від оточуючих. Але і у першому, і у другому випадках є фактична наявність майна володільця і воля володіти ним від свого імені. Отже, в обох випадках маємо фактичне володіння. У обох випадках володіння потребує захисту. Можуть бути й такі. Але серед володільців більшість, які стали такими не порушуючи закон, їх і треба захистити. Саме з цією метою надається захист фактичному володільцю.
Новий ЦК пішов іншим шляхом. Він надав захист тільки законному володінню, яке вже мало захист. Підкреслювалося, що законне володіння не потребує додаткового захисту, яким є норми глави 31 ЦК. Водночас новий ЦК категорично відмовив у захисті незаконного володіння, виявивши при цьому непослідовність. У одному разі він визнає за незаконним і недобросовісним володільцем певні права (ч. З ст. 390). У іншому — відмовляє у наданні захисту незаконному, але добросовісному володільцю.
Виходячи з буквального тексту ст. 397, добросовісний володілець, яким є особа, котра володіє чужим майном протягом тривалого строку, що може призвести до визнання за нею права власності на це майно, захисту свого добросовісного володіння від порушень третіх осіб немає. Навряд чи можна визнати таку ситуацію надійним захистом прав та інтересів громадян.
Відповідно до ст. 398 ЦК володіння виникає на підставі договору з власником майна або особою, якій останнє передано власником майна, а також на інших підставах, встановлених законом. Зазначена стаття викликає зауваження. Особа, якій власник передав майно, також може передавати його у володіння третій особі. По-перше, про яке передавання йде мова: у найм, для збереження, в оренду, в тимчасове користування тощо: але без права передачі у володіння третім особам. По-друге, це може бути передача у власність, сервітут, емфітевзис, суперфікцій тощо. У вказаних випадках правовий статус володільця іншій. Очевидно, про це варто було б сказати чіткіше.
Проте основним недоліком цієї статті є те, що володіння виникає лише на договірній чи іншій правовій підставі. Якщо ж воно виникає на основі правового титулу, таке володіння не потребує якогось захисту. Воно захищається договором чи іншою правовою підставою, з якої виникло.
1.3. Володіння (посідання)
Ведучи мову про володіння як правову категорію необхідно розрізняти "право володіння" як елемент права власності та як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК) і "володіння" або ж ближче до традицій української правничої термінології -"посідання" як особливе (окреме) речове право.
Володіння (посідання) як самостійне речове право являє собою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти ними для себе.
Таким чином, володіння (посідання) містить два елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним для себе).
При цьому фактичне володіння речами має бути стабільним (тобто існувати протягом досить тривалого часу) і безперервним. Слід зазначити, що це поняття тлумачиться вельми широко. Зокрема у цивілістиці з часів римського права традиційно вважається, що фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, а й у будь-якому випадку, коли володілець не втрачає контролю над об'єктом володіння. Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця).
Водночас невірним видається ототожнення ставлення посесійного і власницького1. Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характеризується, як вже зазначалося, наміром володіти річчю для себе, а не наміром вважати її своєю власністю. У другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, а власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вважати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності.
Крім того, оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами. Для того, щоб визначити значення цього факту, звернімося до характеристики видів володіння. Насамперед необхідно мати на увазі поділ володіння на законне — те, яке має правову підставу (титул) і незаконне — яке не має під собою достатньої (правової) основи.
У свою чергу, незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний володілець знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно.
Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під поняття "володіння" ("посідання") як інститут речового права.
Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим Інститутом, а лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).
У своїх основних характеристиках володіння (посідання) нагадує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об'єктом є майно, що може стати об'єктом права власності.
Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння (посідання) — відображає фактичний стан речей, а не право на речі.
Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи напрацювали короткі, але точні формули для характеристики вказаних понять: право власності -- "я маю право на річ", володіння -- "я маю річ".
Відповідно відрізняються також їх зміст і підстави виникнення. Змістом права власності є правомочності володіння, користування, розпорядження майном. Зміст володіння (посідання) полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.
Володіння (посідання) може виникнути:
1) внаслідок заволодіння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);
2) внаслідок передачі володіння майном від однієї особи до іншої (похідне володіння).
Припиняється володіння (посідання) внаслідок втрати одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).
Захист законного володіння здійснюється таким же чином, за допомогою тих же позовів, що і право власності.
Захист незаконного добросовісного володіння здійснюється проти третіх осіб таким же чином, як захист права власності, а проти власника -- можливістю протиставлення позову заперечення про добросовісність і відплатність набуття володіння.
Спеціальні можливості захисту законного володіння існують проти недобросовісного незаконного володільця. Вони встановлені ст.400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не тільки власнику, а й будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору чи закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом строку позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких вимог.
У радянському цивільному законодавстві володіння регламентувалося лише у загальному вигляді і головним чином стосовно захисту права власності (ст.145 ЦК 1963 р., ст.ст.48-50 Закону "Про власність").
На інших засадах передбачалося врегулювати ці відносини У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р., де володінню було присвячено спеціальну главу ЗО (ст.ст.396-406).
1.4. Право володіння чужим майном
Врешті-решт у ЦК 2003 р. було закріплене тлумачення володіння як права володіння чужим майном, тобто як виду прав на чужі речі Цьому інституту присвячена гл.31, яка має назву "Право володіння чужим майном".
Як випливає з положень ЦК, під правом володіння чужим майном мається на увазі лише те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав, встановлених законом (ст.398). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу (титул). Тому воно нерідко іменується також титульним володінням.
Водночас у ч.3 ст.397 ЦК згадується фактичне володіння майном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Отже, постає питання про співвідношення цих понять.
Фактичне володіння охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже, фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст.397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, яке досить легко може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його набуття володільцем (тримачем).
ЦК розрізняє поняття "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі у певної особи, яка її тримає. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч.2 ст.397 і ст.398 ЦК; фактичному — ч. І, З ст.397, ст.400 ЦК та інші.
Звідси випливає, що поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має достатню правову підставу.
Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Вказане не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.
Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.
Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку володільця щодо певного майна (здійснення права володіння), право шмагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право вернутися за захистом до суду або інших державних органів. У свою чергу зміст права на здійснення права володіння охоплює:
1) право мати майно у фактичному володінні;
2) право користування майном.
В обмежене право розпорядження майном; Фактичний володілець за певних умов може мати право:
а) залишити собі доходи, отримані від майна, що належить іншій особі (ч. І ст.390 ЦК);
б) на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна (ч.3 ст.390 ЦК);
в) залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч.4 ст.390 ЦК) Підставами виникнення права володіння є:
1) договори з власником або іншою особою, якій майно передано власником. Сторонами такого договору є володілець і власник або особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями на передання права володіння ним іншій особі;
2) односторонні правочини (наприклад, заповіт, яким спадкодавець передає спадкоємцям своє право володіння);
3) юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали на зберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст.337 ЦК);
4) правові акти суб'єктів публічного права;
5) рішення суду;
Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом. Право володіння припиняється у разі:
1) відмови володільця від володіння майном;
2) майна від володільця власником майна або іншою особою;
3) знищення майна;
4) вилучення речі з цивільного обігу;
5) поєднання в одній особі володільця і власника речі. Право володіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіння майном є однією з правомочностей власника.
Речові права були широко відомі римському праву. За обсягом повноважень, які надає суб’єктивне речове право його носію, всі речові права можна поділити на дві групи: 1) право власності; 2) право на чужу річ. Саме за таким критерієм викладена Книга третя нового Цивільного кодексу [1] “Право власності та інші речові права”, яка включає два розділи: Р. І – Право власності; Р. ІІ – Речові права на чуже майно.
Римлянам було відомо декілька видів прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, право застави. Якщо суб’єкт права власності при реалізації своїх повноважень діє на власний розсуд, у межах визначених законом, то суб’єкт права на чужу річ має більш обмежену владу.
Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її володіння. З такого розуміння речового права не випливає, що право закріплює відносини особи до речі. Визначальними для розуміння суті речового права є такі моменти:
1. При реалізації речових прав вирішальне значення мають саме дії уповноваженої особи, поведінка всіх інших осіб зводиться до пасивного обов’язку – не шкодити, не втручатися у сферу інтересів уповноваженої особи. Тоді як у зобов’язальних правах наголос переноситься на дії зобов’язаного суб’єкта. Саме від його активної поведінки (в більшості випадків) залежить можливість реалізації права його контрагентом.
2. Речові права мають, як правило, безстроковий характер. Така характеристика справедлива, наприклад, для права власності, але для права володіння чи для інших речових прав строк їх існування може бути визначеним.
3.. Об’єктом речових прав є річ. Хоча речі можуть бути і об’єктами зобов’язальних прав.
4. Для речових прав характерне право слідування. Наприклад, згідно із ст. 268 чинного Цивільного кодексу при переході права власності на здане в найми майно від наймодавця від іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника. При переході права власності на заставлене майно право застави зберігає силу для нового власника (ст. 17 Закону України “Про заставу” [2]).
5.. Речові права захищаються від їх порушення будь-якою особою (абсолютний захист). У новому Цивільному кодексі передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, зокрема від власника майна. При захисті права володіння застосовуються ті ж положення, які передбачені для захисту права власності.
6. Усі речові права припиняються із загибеллю речі або якщо ця річ вилучається з обігу і не може тому належати на праві власності і на інших речових правах (повна націоналізація землі 1917 р. мала наслідком припинення права приватної власності на землю взагалі).
Законодавча “доля” речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. [3] до розділу “Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава. Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структури власності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засоби виробництва та багато інших об’єктів. Державна власність, яку помилково чи умисно ототожнювали із загальнонародною, охоплювала майже 95% загального обсягу. Щодо права забудови, то Указом Президії Верховної ради УРСР від 14 травня 1949 р. визнані такими, що втратили чинність, відповідні норми ЦК УРСР про право забудови. Кожному громадянину надавалося право купити або збудувати для власних потреб і потреб сім’ї на праві особистої власності житловий будинок. Земельні ділянки для таких потреб надавалися у безстрокове користування.
Щодо застави, то в науці переважали погляди, що застава тяжіє до зобов’язальних прав, виступаючи одним із способів забезпечення виконання зобов’язань.
Таким чином, коло речових прав значно звузилося, фактично залишилося лише право власності. За таких умов відпала потреба в законодавчому їх закріпленні. Уже в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і в Цивільному кодексу УРСР 1963 р. нема правових норм, які б визначали поняття, зміст та види речових прав. Інститут “право власності” йде безпосередньо за “загальними положеннями”.
Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. [4] (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність”[5] не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.
Закріплена у Законі “Про власність” презумпція правомірності володіння (ст. 49) очевидно, має “римське походження”. Згідно із ст. 49 володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським судом, третейським судом. Норма закону визначає саме “володіння”, а не “власність”.
Право володіння (possessio) за римським правом розглядалося як одне з речових прав. Його значення зводилося переважно до таких характеристик:
· Володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися нею;
· Володіння у римлян є складовим елементом майже всіх способів виникнення права власності;
Найбільш істотне значення в тому, що володіння річчю само по собі, незалежно від права власності на неї, часто користується юридичним захистом. Володілець речі може вимагати, щоб ніхто інший самоуправно не перешкоджав йому у здійсненні володіння; він може відповідати насильством на насильство; він може повернути своє володіння назад, якщо воно було самоуправно відібране [6].
Такі особливості права володіння і його захисту викликали неоднозначні оцінки і навіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується таким захистом? Чому суди, розглядаючи спори про захист володіння, не допускали, виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різних періодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним із пояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то суду логічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тією особою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшості випадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним і достатнім.
Чому ж закон “Про власність” закріплює презумпцію правомірності володіння, а не правомірності власності? Адже застосування такої презумпції може призвести до явної переваги володільця над власником.
Новий Цивільний кодекс не розкриває змісту поняття “речове право”. Видами речових прав є: право володіння, право обмеженого користування (сервітут), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Законодавчо пропонований перелік не є вичерпним, оскільки законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно.
Зміст права володіння у новому кодексі не розкривається, а суб’єктом такого права (тобто володільцем) є особа, яка фактично тримає майно у себе. “Фактичне тримання” вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно, а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Право володіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а й можливість вольового впливу. Чи може володілець здійснювати своє право через представника, чи залишається він володільцем, не “тримаючи фактично” майно?
Очевидно, що відповідь буде ствердною. Тому право володіння потрібно визначати не тільки як можливість фактично утримувати, а й можливість впливати на річ. У новому Цивільному кодексі розкривається суть сервітуту, емфітевзису. Ці права пов’язані з таким об’єктом, як земельна ділянка, і чинний Земельний кодекс [7] (наприклад, гл. 16) визначає зміст права земельного сервітуту, його види, дію, припинення. Яке співвідношення норм Земельного кодексу і Цивільного кодексу 2001 р.? Очевидно, норми ЦК мають бути узгоджені із нормами вже чинного ЗК.
Із набранням чинності нового Цивільного кодексу України практика застосування передбачених у ньому законодавчих положень, зокрема щодо речових прав, виявить можливі проблеми, прогалини в правовому регулюванні. Наукова апробація законодавчих новел у кінцевому підсумку повинна сприяти високій ефективності правового регулювання.
Розділ 2
2.1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України
Доля речових прав у Історії українського цивільного законодавства складалася по-різному. На початку XX ст. вони становили досить розгалужену систему, що значною мірою грунтувалася на положеннях римського права (часто в німецькій інтерпретації) і охоплювала сервітутні права, право забудови, чиншові права, заставу нерухомості тощо.
З моменту встановлення радянської влади в Україні і проведення націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруйновано підвалини існування речових прав, особливо в галузі земельних відносин. Негативну роль щодо речового права в СРСР відіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, швидше соціально-політичним, ніж правовим — поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання.
Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм чинного тоді законодавства. Так, до складу речового права згідно з ЦК УСРР 1922 р. входили такі інститути, як право власності, право забудови і право застави.
Про поняття права власності вже йшлося вище. Право забудови за своєю природою відповідало відомому ще з часів римського права інституту — суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права забудови, ще до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. були скасовані і замість зазначеного інституту аналогічні відносини регулювались у межах земельного права за допомогою інституту землекористування.
Застава за ЦК УСРР 1922 р. за своєю сутністю була правом на чужі речі. Але з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. вона була віднесена до зобов'язально-правових категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання зобов'язань.
Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і розроблених на їх підставі республіканських кодексів від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише інститут права власності. Саме ж поняття "речове право" практично не використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише у зв'язку з характеристикою речово-правових засобів захисту і протиставленням їх засобам зобов'язально-правовим.
Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській цивілістиці та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало існувати у найрізноманітніших інститутах.
Зокрема радянською цивілістичною думкою розроблені такі речово-правові інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління. Земельне право і право землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право користування житлом наймача жилого приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника жилого будинку тощо.
Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. містили розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повного господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння на земельні ділянки та інші природні об'єкти. Фактично визнавався також інститут володіння (посідання). Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським цивільним правом речово-правовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність. Проте на території України зазначені Основи чинності не набрали. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх років існування СРСР.
Нині існування речового права як такого визнано українською Цивілістикою. Поступово відбуваються зміни й у законодавстві. Зокрема ст.4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, на власника може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі громадянам для зведення будинку та інших будівель, для сільськогосподарської обробки тощо.
У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема книга. Згідно зі ст.308 цього проекту речове право (там воно іменувалося "речевим") — це право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.
Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших правомочних осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором.
До речових прав згідно з цим варіантом проекту ЦК належали: право власності, володіння (посідання), а також права на чужі речі (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава тощо).
Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена, і книга третя ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння (посідання) розглядається вже не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (гл.31 ЦК).
2.2. Права на чужі речі. Загальна характеристика
Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша має на те ж майно таке саме (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.
Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, що надають особі, яка їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах. Для прав на чужі речі характерними є такі ознаки:
1) вони є похідними від права власності;
2) мають абсолютний характер;
3) передбачають слідування "права за речами" (тобто право на чужу річ пов'язане з певною річчю і без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав);
4) суб'єкт суміжного речового права має переваги щодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном;
5) передбачають абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку (зокрема й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст.396 ЦК).
Права на чужі речі можна з деякими застереженнями поділити на дві групи:
1) права користування чужими речами. Це — головним чином сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";
2) права розпорядження чужими речами. До них належить застава і, зокрема, іпотека. Суть цього права полягає у тому, що кредитор у разі невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека — застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати і цим захистити свої інтереси.
Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема щодо прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння.
Сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном). Відповідно до традиції, закладеної ще в римському праві (або навіть іще раніше у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть поділу полягає у тому, що при земельних сервітутах право користування чужою річчю встановлюється на користь власника сусідньої ділянки (це начебто "відносини між ділянками", оскільки особа власника ніякої ролі не відіграє), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи, а отже, припиняються її смертю.
Розділ 3 Історія виникнення інституту речового права у римському приватному праві
У період, коли відбувається трансформація правової системи України у правову систему романо-германського типу, неабияке значення мають дослідження з римського права. Одне із речових прав право власності; детально розроблене римськими юристами. Історико-правові дослідження засвідчують, що тільки ті держави, у яких право приватної власності визначає всі інші відносини та перебуває у центрі правової системи, претендують називатися правовими і демократичними. Тому, запроваджуючи в дію норми Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року, важливо мати на увазі не просто механічне запозичення формулювань, принципів, систем римського права, а сприйняття духу римського права, притаманного і римській доктрині речового права.
Дослідженням системи речового права та її окремих складових елементів займалися як зарубіжні, так і вітчизняні вчені історики права, теоретики права, цивілісти. Але, як правомірно зазначено у передмові до фрагменту праці фахівця з цивільного права ХІХ-ХХ;ст. О.М;Гуляєва, присвяченого речовим правам, це класична, проте досі актуальна проблема [1, с.155].
Тому речове право давнього Риму вивчали глосатори у ХІ-ХІІст., аналізували судді середньовічної Європи, використовували законотворці ХІХ-ХХст. Сьогодні відбувається новий етап відродження інтересу до римського права, зокрема у формі вивчення римського приватного права як надбання правової культури та використання норм римського приватного права як взірця при створенні нормативних актів, сприйняття та використання головних засад, ідей та категорій римського приватного права. Згідно із класифікацією проф./Є.ОХаритонова. Детальніше див.: Харитонов Є.О. Римське право (Інституції).Харків: Одіссей, 2000. С.119.
Свідченням цього є останні дослідження права власності і володіння у римському приватному праві і в цивільному праві Росії [2], особливостей захисту володіння як фактичного стану [3], обмежених прав на чужі речі [4; 5; 6]. Федущак-Паславська Г., 2003.
У запропонованому дослідженні маємо на меті розглянути інститути римського речового права з точки зору відтворення їх у новому Цивільному кодексі України, який вступає в силу з 01.01.2004р. Відтак перед нами постали завдання: розглянути елементи римської системи речових прав; проаналізувати поняття власності та його зміст, співвідношення з поняттям володіння; охарактеризувати право власності, систему речових прав, у тому числі права на чужі речі, за ЦК України від 16 січня 2003р.
Речове право виникає, коли особа має таке право на річ, яке дає їй можливість безпосередньої дії на цю річ. Обєктом речового права є річ. На відміну від сучасного розуміння речі субєкта речового права як матеріального предмета, у римському праві річ у правовому розумінні мала ширше визначення. Зокрема, це були не лише матеріальні, не вилучені з обігу обєкти а й Йдеться про майнові права, які могли виникати, наприклад, із договору, заповіту.
Здійснена римськими юристами класифікація речей, а саме, поділ їх на тілесні і безтілесні, рухомі і нерухомі, видові і родові, подільні і неподільні, на головну річ і приналежність, на манципні і неманципні, виділення товарів, плодів, витрат мало значення при встановленні способів і форм набуття права власності.
Важливим внеском римських юристів, що став основою доктрини речового права, було розмежування фактичної і правової влади особи над річчю. У звязку з цим в Римі виділяли дві форми фактичного панування над річчю: володіння та держання а також правове панування у формі володіння, яке базувалося на праві (речові права). До речових прав римські юристи відносили право власності та права на чужі речі. Іноді знаходимо іншу структуру римської системи речового права: 1право володіння, право власності, права на чужі речі; 2права на своє майно, права на чужі речі. У сучасній цивілістиці структура частково запозичена з римського права.
Поняття володіння розвинулося у період республіки, коли землі, що були власністю держави, передавалися у володіння римським громадянам. Тому термін володіння тягне свої етимологічні корені від слова посідати, сидіти, сидіти на землі. Не будучи власниками (не маючи права на річ), такі громадяни фактично користувалися земельними ділянками. А держава захищала їх володіння від порушення чи втрати. Звідси поступово виникає посесорний Від слова, яким позначалося володіння. захист, захист володіння за допомогою преторських інтердиктів, який надавався незалежно від того, чи мав володілець право власності на річ. Згодом обєктами володіння, крім земельних ділянок, стають і рухоме майно, і загалом. А в класичному римському праві обєктом володіння є вже і майнові права.
Тобто, якщо термін володіння спочатку означає панування особи над річчю, то згодом позначає лише фізичне перебування речі в особи, яке є матеріальною основою володіння. В останньому випадку йдеться про держателя, який має. Існує, яке, крім двох елементів володіння, містило і правові підстави набуття права на річ.
Якщо говорити про подальший розвиток поняття володіння, то слід зазначити, що, за законодавством Юстиніана, суттєвого значення набувають правові підстави володіння. За цим критерієм римські юристи виділяли володіння законне і незаконне (добросовісне і недобросовісне). Такий поділ мав практичне значення у разі витребування речі власником, а також при набутті права власності за давністю володіння.
Проблемі володіння як формі фактичного панування особи над річчю присвячено особливо багато уваги. Римські юристи детально аналізували поняття володіння, розкладаючи його на два елементи: 1фізичний, тобто перебування речі в особи, та 2вольовий ставлення до речі, як до своєї. Виділення цих двох елементів давало змогу відрізнити володіння від держання, коли річ перебувала у держателя, який не ставився до неї, як до своєї. Свідченням того, що держатель не має волі володіти річчю самостійно, була, наприклад, сплата орендної плати власникові земельної ділянки.
І володілець, і держатель мають річ фактично, але вододілець має волю володіти річчю від свого імені, не визнаючи над собою влади іншої особи. Держатель має волю володіти від імені іншого. Воля володіти самостійно є:
1) у власника, оскільки володіння є проявом власності;
2) в особи, яка добросовісно помиляється, вважаючи, що має право на річ;
3) у особи, яка незаконно захопила чужу річ, знаючи. що не має права власності, але проявляє волю володіти річчю як своєю.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 30 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| 1.“Пашимоттанасана” -три подхода по 3 минуты | | | Звон колокольчиков. Стук клавиш. |