1. Світогляд, його структура і роль у життєдіяльності людини. 3 страница

28. Проблема людини в історії філософії.

В Україні деформація середньовічних принципів філософування почалась у XVI ст., що було зумовлено переорієнтуванням філософської думки від богопізнання до пізнання людини, визнання її самоцінності.

Оскільки проблема людини посідає важливе місце у філософії будь-якої епохи, то прогрес в історії філософії визначається за ступенем осягнення сутності людини. Так, першочерговим завданням християнства вважалося дослідження таємниці «внутрішньої» людини — людини, пов'язаної із трансцендентним світом. В епоху Відродження, особливо раннього, важливого значення надавали осмисленню самопізнання людини і пізнання її становища у світі. Людиною, проблемою її самопізнання переймався Касіян Сакович, який вважав, що це дає змогу людині керувати «домом свого тіла» — відчуттями, розумом, волею, вчинками. Непристойно людині «не знати законів своєї природи, не знати властивостей і обов'язків членів, з яких складається її тіло, не відати того, що зберігає її природу в цілості і що веде до її руйнування». Людині дано знати про всі речі, — вважав він, — але для чого все це потрібне їй, якщо вона не пізнає себе саму, не знатиме, із чого, ким і для чого створена. Погляди Станіслава Оріховського на проблему співвідношення душі й тіла сформувались на основі синтезу елементів відповідних античних і пізньосхоластичних концепцій, що відображали гуманістичну тенденцію в розв'язанні цієї проблеми. Як і Тома Аквінський, він вважав душу результатом Божої діяльності: душею, створеною за своєю подобою, Бог наділив кожну людину, тому вона, на відміну від тіла, безсмертна. Про це свідчить його твердження, що здатністю до мислення душа наділена завдяки Найвищому Розумові, який освітлює людину так само, як сонце освітлює землю.

29. Антропосоціогенез і його комплексний характер.

Антропосоціогенез — історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків.

Тема походження людини і суспільства (антропосоціогенез) неосяжна і є предметом як філософії, так і низки спеціальних наук. Тут вона нас цікавить головним чином з суто світоглядного боку. Далеко не завжди й не всіх мислителів минулого ця тема надто бентежила. Як не дивно, а навіть у епоху Просвітництва, коли світоглядні питання загострювались протиставленням релігії й науки, проблема походження людини була периферійним питанням.

Жан-Жак Руссо взагалі відмовлявся обговорювати гіпотези про походження людини на тій підставі, що "порівняльна анатомія зробила ще надто мало успіхів, спостереження природознавців ще надто невизначені, щоб можна було б на такій основі будувати переконливе міркування". У міфах і первісних релігіях кожного народу світу є уявлення про виникнення людей. розвинутому релігійному світогляді (у формі світових релігій) теж неодмінно зберігається тема походження людей. В християнстві вона висвітлюється так: "І сказав Бог: "Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі". Отже, філософія й наука просто продовжили одвічне прагнення людини знати себе.

Філософський світоглядний підхід був одразу орієнтованим не на віру, а на раціонально обґрунтовану думку і з моменту виникнення сучасної науки прагнув спиратися на об'єктивні дані наукових досліджень. Наукові ж здобутки з проблеми походження людей з'явились не раніше, ніж в науку проникла ідея розвитку, прогресу, послідовної якісної зміни рослинного й тваринного світу на Землі. Підготовча робота до наукової постановки питання про антропогенез була проведена англійським біологом Ч.Дарвіном, який довів, що біологічна еволюція на основі природного відбору поступово підвела ще тваринних предків людей до виникнення праці як способу взаємодії з природним середовищем, і це стало надалі головним фактором подальшої еволюції.

30. Діалектика біологічного і соціального у людині.

Людина - частина природи, має біологічні властивості й підвладна біологічним закономірностям. Водночас вона - істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного та соціального в людині. З погляду сучасної науки й наукової філософії сутність людини (тобто те, що визначає її специфіку, відмінність від інших живих істот) соціальна, але необхідно визнати наявність, зна-чення й відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині "зняте" соціальним. Це означає, що воно (це біологічне начало) перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює з соціальним діалектичну єдність. Генетично зумовлені, успадковуються анатомо-фізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Природжена здатність опановувати мову, мислення, стати особистістю реалізується лише в людському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлені і параметри людського буття, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але й тут вплив соціальних умов є досить відчутним. Природженими є певні особливості нервово-психічних реакцій, темперамент, тип вищої нервової діяльності; можливо, й деякі обдаровання, наприклад, музичні, математичні, — але, знов-таки, їх прояв, розвиток або, навпаки, гальмування залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовуваність, відсутність жорсткої прив'язаності до певних умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір для дії соціальних факторів і, у свою чергу, ці фактори зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин. Завдяки трудовій діяльності та соціальним формам життя, взаємній підтримці для людини втрачають вирішальне значення процеси й закони природного добору. З одного боку, ще далеко не вичерпані всі можливості нашого організму, зокрема нервової системи, колосальних резервів мозку. З другого боку, ці можливості все-таки не безмежні, їх можна розширювати, але з ними треба й рахуватися. Забруднення середовища, включаючи радіаційне, збільшення нервово-психічних перевантажень створюють загрозу здоров'ю людей; біологічні наслідки негативних факторів можуть позначитися й на наступних поколіннях. Необхідні заходи й зусилля в міжнародному масштабі для відвернення цих наслідків, оздоровлення умов життя.

31. Народонаселення, демографічний фактор і його роль у розвитку суспільства.

Народонаселення – це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, села та ін.). Народонаселення вивчає багато громадських та природничих наук. Особливе місце серед них займає демографія.

В демографії термін народонаселення близький за тлумаченням цього слова у повсякденній мові. Поняття «народонаселення» здавна зв’язують з поняттям «територія»: під народонаселенням розуміють насамперед сукупність людей, які мешкають одночасно на якій-небудь території. Таким чином, народонаселенням можна вважати населення усієї Землі або частини світу, якої-небудь країни чи географічного району. З точки зору демографічних досліджень найбільше значення має народонаселення окремої країни. Поняття народонаселення країни за формою співпадає з поняттям народ держави, але за змістом це різні категорії. Одним з критеріїв віднесення до того чи іншого роду є проживання у відповідній місцевості (або, принаймні, походження з тієї місцевості), але народ історично зв’язує воєдино не тільки територія, але й спільна історія, мова, матеріальна та духовна культура.

Відтворенням населення називається оновлення народонаселення шляхом народжуваності та смертності. Відтворення населення постійно змінює чисельність людства, змінює і віково-статеву структуру народонаселення. В залежності від того, якої статі народжуванні та померлі, в якому віці помирає людина, змінюється чисельність людей за статтю та віком, а тому і віково-статева структура народонаселення теж змінюється.

Зазвичай у демографії розрізняють три види руху населення: природне (процеси народжуваності, смертності, шлюбності, розлучення), міграційне та соціальне. Пізнання закономірності, суті, змісту та форм прояву розвитку народонаселення в остаточному підсумку визначається потребами планомірного у масштабі усього суспільства управління процесами відтворення населення. При цьому потрібно мати на увазі, що розвиток народонаселення зв’язаний з розвитком суспільства, економікою країни, прямою та зворотною залежністю. У тій же мірі, як розвиток населення немислимий без соціального та економічного прогресу, останній немислимий без розвитку народонаселення. Управління цими процесами розвитку у довгостроковій перспективі об’єктивно необхідно як фактор, в значній мірі, який обумовлює соціальний та економічний прогрес. Створення теорії управління процесами розвитку народонаселення дозволить перейти до складання та реалізації комплексної програми розвитку народонаселення як органічної системи перспективного плану економічного та соціального розвитку народного господарства.

32. Проблема життя і смерті людини і людства.

Кожна людина чи рано пізно задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина – істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Неминучість власної смерті сприймається людиною не як відвернена істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин її внутрішнього світу. Перша реакція людини після усвідомлення своєї смертності – почуття безнадійності і розгубленості (іноді навіть панічної). Людина, переборюючи це почуття, існує все життя, обтяжена знанням про прийдешню власну смерть; це знання стає проте основним у наступному духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в значній мірі і розуміється та гострота, з якою перед людиною постає питання про сенс життя (зміст смерті) і мети життя (мети смерті).

Смерть є явище життя, вона ще по цю сторону життя, вона є реакція життя на вимогу кінця в часі з боку життя. Смерть є явище, що поширюється на все життя. Життя є безупинне вмирання, постійний суд вічності над часом. Життя є постійна боротьба зі смертю і часткове вмирання людського тіла і людської душі. Соціальне значення смерті також має свої позитивні сторони. Адже смерть робить нам близькими загальні турботи і загальну долю всіх людей усюди. Вона поєднує нас глибоко відчутими серцевими емоціями і драматично підкреслює рівність наших кінцевих доль. Загальність смерті нагадує нам про істотне братерство людей, що існує незважаючи на всі жорстокі розбіжності і конфлікти, зареєстровані історією. Зараз все більше ставиться питання про сенс людського життя. Набувають значення такі поняття, як відповідальність, любов. Спостерігаємо також зв’язок між дотриманням моральних норм і здоров’ям у широкому значенні цього слова. Що найважливіше - теперішня психологія не лише нагромаджує знання про людину, але й, водночас, виробляє особливі методи й способи допомоги людині, яка такої допомоги потребує.

33. Пізнання як вид духовної діяльності і феномен культури.

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. Духовна культура (пізнання) стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матері­альна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи мате­ріальної культури, її предметна форма існування. Матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Якщо матеріальна культура — це результат пе­ретворюючої природу діяльності людей, то духовна культу­ра — результат духовної діяльності людей. Вона функціо­нує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в су­спільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної куль­тури розкриває її структура. До структури духовної куль­тури суспільства включені такі основні елементи: цінності сфери суспільної свідомості, тобто світо­глядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура по­чуттів),культура як феномен суспільного життя є ре­зультатом суспільної діяльності, за допомогою якої матеріально і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний, відмінний від природи світ, в якому вона живе.

34. Основні форми суспільної свідомості та їх функціонування.

У кожному сучасному суспільстві надзвичайно важ­ливою формою суспільної свідомості є політична свідомість. Політична свідомість є відображенням полі­тичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в жит­тя політичні інтереси суб'єктів політичних процесів.

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість, яка являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Право як система загаль­нообов'язкових норм і правил поведінки людей, що ви­ражені в юридичних законах і відображають державну волю, встановлюють права та обов'язки учасників право­відносин, змінюється разом з розвитком суспільства, дер­жави, політики. З правосвідомістю тісно пов'язана інша форма су­цільної свідомості — моральна свідомість. Мораль ідаляє собою сукупність, систему норм, правил поведін­ки людей в суспільстві. Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить естетичній свідомості, яка відображає об'єк­тивну дійсність шляхом певних художніх образів. На відміну від наукового пізнання, що відображає буття в І формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відображає його в конкретній наочно-чуттєвій формі, -художніх образах, що здійснюють вплив на наші орга­ни почуттів і викликають тим самим певну емоційну реакцію, оцінку. Важливе місце в духовному житті суспільства зай­має релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідо­мість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примі­тивних культів суспільства до складних релігійних си­стем і основних світових релігій сучасності.

Таким чином, суспільна свідомість як складний соці­ально-духовний феномен і соціальне явище, гостра не­обхідність її формування та розвитку в сучасних умо­вах якісних перетворень у країні та світі зумовили її важливу роль у духовній життєдіяльності суспільства.

35. Суспільна свідомість, її сутність і структура.

Суспільна свідомість є надзвичайно складним яви­щем, що має динамічну, складну структуру, яка зумов­люється структурою суспільного буття. Одним з еле­ментів структури суспільної свідомості є її різні рівні — буденна і теоретична свідомість, ідеологія та суспіль­на психологія.

Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погля­ди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпірич­них умов буття людей і виступає у вигляді певної сис­теми поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єк­тивної дійсності, розкрити закономірності їхнього роз­витку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку су­спільного життя, складну діалектику його розвитку у всій її складності та багатогранності.

Важливими елементами структури суспільної свідо­мості виступають суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність по­глядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій. Важливе місце в структурі суспільної свідомості на­лежить масовій свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона поступово набуває певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що сполучає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. масова свідомість являє собою ідеоло­гічно-психологічний феномен, сукупність поглядів, уяв­лень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної групи етнічної спільноти, вироблених у процесі діяльності. Такий специфічний характер масової свідомості, її особ­ову тонкість і делікатність, суперечливість та неодно­значність становлення і функціонування особливо важ-іиво враховувати в процесі формування духовної культури особистості.

36. Поняття духовного життя суспільства.

Суперечливий процес розвитку суспільних відносин, зростання ролі суб'єктів цих відносин, людини, особис­тості зумовлює необхідність пошуку оптимальних шляхів функціонування, збагачення духовного життя суспіль­ства. Об'єктивними причинами, що актуалізують важливість проблем духовного життя суспільства, розробку нових, нетрадиційних підходів до піляхів їхнього вирішення є: всебічне відродження національного в культурі, ду­ховності, його зближення з загальнолюдським на основі зростаючої інтеграції життя народів; гостра необхідність становлення нової якості духовності людей, їхнього мен­талітету, культури, мислення, свідомості; утвердження ефективних шляхів формування, виховання духовності, культури, свідомості людей, які б найповніше реалізову­вали духовний потенціал особистості; переосмислення класичних парадигм розвитку духовного життя суспіль­ства.

Духов­не життя суспільства — це надзвичайно широке понят­тя, що включає в себе багатогранні процеси, явища, по­в'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; су­купність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспіль-чих, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Багатогранність духовного життя суспільства вклкі чає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробниід ва. Як надзвичайно важлива складова суспільного ви­робництва духовне виробництво — це формування ду­ховних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відоб­ражає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття. Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії — людина, соціальні групи, спільно­ти, конкретні особистості та інші суб'єкти. Без основ­них носіїв суспільної свідомості — конкретних людей — вона неможлива. Духовна культура - продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості.

37. Матеріальне і духовне у розвитку суспільства.

Філософське розуміння суспільства поля гає у визначенні його з позицій окремої людини, особи, гуманізму. Людина - суспільство, (я - суспільство) є вихідне у філософському аналізі. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму. Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У широкому - поняття суспільство охоплює всі суспільні явища - соціальну діяльність, практику, суспільний та політичний лад, організацію сім'ї, інших соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності. Отже, суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку. Суспільство - це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем, способом існування яких є виробництво засобів для життя. Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин. У вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської історії (феодального, капіталістичного, інформаційного тощо). Тут суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише в важливіших, істотніших властивостях етапу. Ці два основних визначення суспільства є вихідними в аналізі. Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця визначається як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це процес їх безпосередньої взаємодії. У соціально-філософському значенні праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню природу і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб виробництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб життя.

38. Суспільний прогрес: сутність, основні критерії та історичні типи.

Зрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо /. Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу /наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД/.

39. Сутність цивілізації та її історичні типи.

За своєю етимологією термін "цивілізація" сягає корінням у латину. З кінця XVIII ст. проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Це не могло не відбитися на постановці цивілі-заційної проблематики та її розгляді, зумовлюючи відпо­відний європоцентристський колорит. По суті, аж до початку XX ст. у європейській ментальності поняття "цивілізація" функціонує в однині. Воно застосовува­лося для позначення особливостей розвитку європей­ського суспільства, що тлумачились як переваги і, як правило, протиставлялися "недолікам" або ж взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким, отже, відмов­ляли у "цивілізованості".

За Данилевським, цивілізація — це пік розвита культури, гребінь тієї хвилі, на який піднімається та' інша локальна культура у широкому потоці культур людської (терміну "загальнолюдський" він не визнавав. У Шпенглера ж, як відомо, цивілізація — період розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної культури. Кожна культура, становлячи собою специфічний організм, має, як і належить організмові, певну тривалість життя — близько тисячоліття. Вмираючи, культура пе рероджується у цивілізацію.

І, нарешті, у Тойнбі цивілізація постає як термін вж не з одним, а з кількома семантичними навантаження ми. Відповідно й працює цей термін у "плаваючом; режимі", актуалізуючи те з своїх значень, якого потре бує та чи інша пізнавальна ситуація. Попереднє ж, аб страктне розв'язання питання про цивілізацію як ос новну одиницю виміру ("умосяжне поле") історичноп процесу привело його до таких висновків: умосяжні поля історичного дослідження, межі якш були приблизно встановлені з урахуванням історично го контексту даної країни, являють собою на теперішнії час суспільства з ширшою протяжністю як у просторі так і в часі, ніж національні держави, міста-держави або довільні інші політичні союзи; безперервність, наступність у розвитку суспільств. виражені значно слабше, ніж безперервність між фаза­
ми історії одного суспільства (настільки слабше, що є
сенс розрізняти ці два типи безперервності). На підставі такого розгляду цивілізації як специфіч­ного суспільства Тойнбі доходить основоположного ви­сновку щодо дослідження історії: її справжній предмет — життя суспільства, взяте як у внутрішніх, так і в зовнішніх його аспектах. Внутрішня сторона є виявом життя довільного даного суспільства в послідовності глав його історії, у сукупності всіх спільнот, що його склада­ють. Зовнішній аспект — це відносини між окремими суспільствами, розгорнуті у просторі та часі.

40. Особливості і протиріччя сучасної цивілізації. Цивілізаційні основи людства.

Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. У розвитку цивілізованості, як і людського суспільства в цілому, особливе місце посідає природне середовище.

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.
На певному історичному етапі природа підготувала умови для появи людини. Однак, відокремившись від природного середовища, людина не вийшла за межі його структури. Перетворюючи і пристосовуючи природу до своїх потреб, вона завжди залишається її не-від'ємною частиною. товарне виробництво і ринок, економічна демократія і плюралізм власності притаманні не лише, як це вважалося до остан-нього часу, певному устрою суспільства, вона є невід'ємними преро-гативами індустріальної цивілізації. Багато з того, що до недавнього часу економічна теорія відносила лише до цінностей окремої суспіль-ної формації, тепер оцінюється як загальноцивілізаційне надбання.

цивілізація - це соціокультурне утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури. Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної,продовольчої і сировинної проблеми - усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

41. Взаємозв’язок культури та цивілізації.

Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Сьогодні поняття “цивілізація” найчастіше застосовують на означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими словами: цивілізація — це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях бутя суспільства. Адже досягнення культури можуть існувати в суспільстві в “законсервованому” стані, можуть тимчасово не знаходити свого“адресата”, а то й бути для нього недосяжними. У такому разі багатство культури не розкрите, а її потенційні можливості не використані належною мірою. На противагу цьому, цивілізація — це такий щабель у розвитку суспільства, на якому весь зміст культури розгортається не в потенційному, а в актуальному плані, він увесь діє, живе і, головне, продукує подальші повноцінні й багатопланові форми інтелектуального життя суспільства.Завжди стимулював та підкріплював цивілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект “ідеальної держави”, відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною. З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціальних цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як ми з’ясували, не в тому полягає її сутність. А тому слід визнати, що культура та цивілізація постають двома різними сторонами людського суспільно-історичного буття; їх протистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем. Проте це не значить, що воно не потребує усвідомлення та свідомого втручання, але задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стає важливим стимулом та соціально історичною формою розвитку культури. Але інтереси культури та цивілізації починають протистояти одне одному не лише тоді, коли, наприклад, європейська культура вступає у епоху Відродження; такі протистояння спостерігалися час від часу і в попередні історичні періоди, коли, наприклад,стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошів та вишуканих втіх. В той же час навіть такі “замовлення” культуротворцям не завжди і не обов’язково впливали накультуру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобі та напрямів культурного процесу. 42. Культура, її сутність, структура і типологія.

Термін «культура» походить від латинського слова «cultura», що в перекладі означає «обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вказує як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини та її діяльності. На відміну від поняття «natura» (природа), культура означає «створення», «позаприродне». Світ культури, її елементи сприймаються не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою. Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «неприродою». Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції пристрастей, бажань і поведінки людей у суспільстві.

Дата добавления: 2015-09-29