|
***
Доля мене на тернисті дороги штовхала,
Люди від мене чекали смертельного бою.
Музо! Богине! Мене тільки ти рятувала,
Брала за руку і тихо вела за собою
В чистеє поле, заметене вітром осіннім.
Обрій – за нього ступи – і торкнешся орбіти.
Осінь засіяла серце добірним насінням,
Може, весною зійдуть у нім вірші та квіти.
Кредо
…І слово щоб було, як невідомий сплав –
Тугий, дзвінкий і вічний, наче небо.
Сказати, як ніхто до тебе не сказав,
Створити, як ніхто не зміг до тебе.
***
Муза моя не при мечах,
Не воїн вона – босоноге дівча.
Беззахисна, рідна,
Мов птаха, свобідна,
По росах, по росах,
Холодних ідеш –
Гасити в покосах
Свавілля пожеж.
***
Народжує душа мелодії пісень.
Їм посилає серце навздогін
Карбовані слова, чіткі, мов ніч і день.
І радістю дзвенить простого часу гін.
Та музика звучить лише мені одній.
Співатиму сама для себе я.
В в’язницях незнання живуть мої пісні,
В одній з таких в’язниць живе душа моя.
Закрию очі я – помруть мої пісні:
Ще за життя позбавлено їх крил.
І плинутиме час, холодний, навісний,
Над цілим цвинтарем могил.
Музі
Не лишай мене, Музо, бо я одинока.
А без тебе, здається, й самої нема...
І пустіє мій дім і подвір`я широке,
Груша гілля, мов руки, до неба здійма.
Чим неладно було нам з тобою, богине?
Знов калина цвіте – і до хати б не йти...
Солов`їная пісня під зорями лине...
Де ж бо інде це бачиш і слухаєш ти?
І прихисток душі – слово, слово і слово –
Я шукаю, шукаю, людина земна.
Якщо в слові бринітиме крапля святого –
Значить, Муза вернулась і я не одна.
Сонет
Хто бачив мить народження вірша
Поетом із сивинами на скронях?
До юності, немов до сонця сонях,
Поета повертається душа.
Нещирістю думки не нагрішать,
І від олжі й неправди оборонять,
Як сонце промінь, ясне слово родять
І мудрості, і святості під стать.
Несе ріка свої могутні води,
Вона і сила, і краса природи
Од самого коріння й до вінця.
А слово із-під вправної руки
До чистого вертає джерельця,
До витоку могутньої ріки.
***
Негаразди труждають щодень і щомить.
І, здається, од них уже нікуди дітись.
Та у мене в кишені рядочок лежить,
Мов камінчик, на сонці нагрітий.
І ніхто, окрім мене, не віда про те.
І про ніжність тепла того знаю одна я.
Як і чим той рядочок колись проросте?
Вже душа щось тихенько ладнає…
На свої негаразди управу знайду:
Ось піду за село, на горбочку присяду,
Цвіт кульбаби в тепленький рядок уплету
І з віночком таким буду мати розраду…
***
В моїх поезіях нема щасливим місця.
І пустодуші – також не звідтіль.
Лише для тих моя журлива пісня,
В чиєму серці поселився біль.
***
Чи то вірші мої,
Чи чужі переспіви
Полонили мене,
Полонили дарма…
Вже укотре в саду моїм
Вишні доспіли
На деревах, що я
Посадила сама.
І куди ж мені йти
Полонянкою Музи?
І татари таких
Не ловили в полон.
Заблукали роки мої
В травах у лузі –
Йшли послухать зозуль,
А почули ворон.
Ти покаркай мені,
Чорно-сіра небого.
Чим ти гірша зозуль,
А жаби – солов’їв?
Голос даний усім
Від єдиного Бога –
І чужим переспівам,
І віршам моїм.
Може, Муза мене
Серед степу покине,
Візьме в руки стрілу,
Здійме лук до плеча…
Та за нею услід
По усюдах полине,
Полишивши мене,
Неспокійна душа.
***
Слово зронила душа,
Руки сповили в рядочки –
Доня моя чи синочки,
Мабуть, до мене спішать…
Чи посвітліло в вікні –
Ніч була довгою дуже…
Слово, єдиний мій друже,
Слово, відрадо мені.
***
Знайдіть в осінньому дощі,
В краплині райдугу барвисту,
А на терновому кущі
Не ягоду терпку – намисто.
У жовтих трав не мертві сни,
Навічно трави не зникають.
Живі сердечка до весни
Вони від холоду ховають.
…І я ховаю смуток свій,
У рідне слово загортаю.
І величезний той сувій
Теж до весни кудись сховаю.
***
Душа говорить словами тими,
Якими повниться.
Якщо в душі витає смуток,
То сумно й мовиться.
Якщо в ній радість –
Веселка барви на аркуш виллє.
І за нещирість мене ніколи
Ніхто не вилає.
***
У зошит цей вмістилося життя.
І фальші тут – ні у єдинім слові!
Тут місце (не роблю я відкриття)
Надії, Вірі і Любові.
А смуток…
Без нього той пройде дорогу літ,
Без серця хто родивсь на білий світ.
***
Чіткої думки неймовірні злети!
Надбати що народ зумів,
Філософи доводять до умів,
А до сердець – поети.
***
Що робим – для когось.
Або напоказ.
І маєм від цього відраду.
Бо Муза, гляди, відцурається нас,
Як вірші сховаєм в шухляду.
Там вірші помруть ще малими дітьми,
Й на мить не спізнавши любові,
Пожовкнуть листки, постаріємо ми
І стихнемо враз на півслові.
А слово комусь за потрібне було
У радості, а чи у тузі...
Зів`яле у пуп`янку, не розцвіло,
З отавою скошене в лузі.
***
Я знов на манівцях!
Ох, ці вже манівці...
І плутанина ця:
Де – голо, де – добробут.
Бо ж маю два життя –
Поезію і побут.
***
Мені надклопітний оцей
Тягар щоденний – Музі звіти.
Зустрічний вітер у лице
Не завше кида запах квітів.
Буває, що й сміття жбурне
Або дмухне якусь гидоту…
Життя ж бо маю не одне,
Покарана двома достоту.
А ще коли в обох життях
Ти не живеш, а проживаєш…
І де частіше – до пуття
Не знатимеш, як і не знаєш…
То просить хліба дітвора,
То Муза смика за спідницю,
А ти не знаєш, скільки тра
Зусилля, щоб не зупиниться.
То надривалася в однім,
То з болем іншім переймалась.
Дивись – пустий в одному дім,
А в другому й не будувалось.
А Муза – що до того їй?
Звітуй, бо як на груди ляже…
Тиснутиме – чи йди, чи стій,
А снуй думок невтішну пряжу.
І щось із тих сумних думок
Я доберу, неначе квіти,
Вплету в віршований рядок –
За два життя коротким звітом.
***
Коли всі сплять (а спати треба всім),
Моє безсоння викидає штучки.
Ще добре те (спасіння бачу в цім),
Що тягнеться рука до ручки.
Якийсь рядочок в серце набіжить
З потоком крові (що дарма кружляти?)
А мозок те запеленгує вмить…
То треба швидше, швидше записати.
А то не втрима…Вже не ті роки,
Коли, бувало, кожна крапля крові
Карбує слово, та щоб на віки –
Як пам`ятник одвічної любові.
Безсоння…Ніч здається – без кінця.
Колишуть спокій сподівання куці.
Якщо скінчиться довга ніч оця,
Чи прийде край моїй душевній муці?
***
Поезіє, дитя моє,
Невже тобі моя судилась доля?
Гіркий полин серед пустого поля –
І той корінням воду дістає…
Маленький птах – крилечка змах –
І вже, диви, співає із-під хмари…
Шукай джерел, шукай між птахів пари,
Бо я вже у літах.
***
Поезія – то луг квітучий.
І люди, мимо ідучи,
Зривають квіти, а людиська
Сюди свиней женуть на пасовисько.
***
Рукопис мій залишиться рукописом.
Нащадок мій візьме його до рук:
“Грішила віршами моя пра-пра…
Подивимось, про що вона писала”
Й воскресне світ, в якому я жила.
Мій сад, уже розорений дотоді,
Рожевим цвітом раптом зацвіте;
У полі пшениці (а хай і взимку)
Задзвонять колосок об колосок;
Тремтлива крапка жайворонка в небі;
Спурхне перепеличка із-під ніг…
-Чи-їх, чи-їх, –
Хтось квилить на болоті.
То чибис чи душа моя у нім.
Нащадку мій!
У чибиса спитай,
Які тривоги і які печалі
Його маленьке серце розривають.
Не скаже – мій рукопис прочитай.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
Вадим Кожевников Щит и меч. Книга вторая 37 страница | | | Начальник сектора по физкультуре, спорту и молодёжной политике Богородского р-на Нижегородской области |