БАЛЬЗАК, Оноре де ( 20.05.1799, Тур - 18.08.1850, Париж) - французький письменник.

БАЛЬЗАК, Оноре де (20.05.1799, Тур - 18.08.1850, Париж) - французький письменник.

Роман «Лілія долини» (1838) дуже важливий у творчому розвитку Бальзака: у ньому втілилися ті ідеальні моральні та духовні начала, яких він не бачив у навколишньому світі, і водночас той грубий зовнішній світ — клерикальний, буржуазний, дворянський, який здатний занапастити все найкраще у світі. 1829 рік став переломним у його творчості. У цьому році з'явилися «Шуани» — перший роман, для написання якого автор вивчав ті місця, де відбувалися події, розмовляв з очевидцями. Бальзак ніби переродився: натомість жалюгідного наслідувача з'явився автор літературної історії Франції XIX ст., названої ним «Людською комедією».

Думка про єдину систему творів виникла в Бальзака у 1833 p., коли він зрозумів, що його прагнення змалювати широку панораму життя Франції призводить до виникнення побічних сюжетних ліній, а через те не може зреалізуватися в одному романі. Так розпочалася «Людська комедія» з її мандруючими з роману в роман персонажами, зі своїм великосвітським товариством. Романи «Людської комедії» автор групував за такими розділами: 1) сцени звичаїв, куди входили сцени приватного, провінційного, паризького, політичного, військового та сільського життя; 2) філософські етюди; 3) аналітичні етюди.

Остання частина виявилася найменше розробленою: «фізіологічний» принцип, покладений у її основу, був непродуктивним для серйозного аналізу суспільства. Філософські етюди дають уявлення — найзагальніше — про ставлення автора до творчості («Невідомий шедевр» — 1831), пристрастей і людського розуму («Пошуки абсолюту» —1834), міркування про «соціальний рушій усіх подій» («Шагренева шкіра» — 1830—1831). Сцени звичаїв у формах самого життя відтворюють реальну дійсність, розкриваючи її істинну сутність. Через упереджене зображення сучасності критика часто називала Бальзака аморальним письменником, на що він відповідав: «Якби картини, намальовані письменником, були фальшивими, критика звинуватила б його у наклепі на сучасне суспільство; але коли вже критика визнає їх правдивими, значить, аморальний не твір».

Основні принципи своєї творчості Бальзак сформулював у «Передмові до «Людської комедії» в 1842 р. Це — маніфест реалістичного мистецтва Франції. В основу його методу покладена науковість. Імена природодослідників Ж. Кюв'є, Г. В. Лейоніца та Ж. Л. П. Бюффона вказують на джерела його теорії. Це — ствердження взаємозв'язку і взаємозумовленості всіх частин живого організму, а в письменника — єдність суспільного організму при його вдаваній роздрібненості і роз'єднаності; водночас, — це ствердження залежності кожного організму від навколишнього середовища, а також пошуки системи в житті суспільства і причинно-наслідкових зв'язків його розвитку. Зіставляючи світ природи з людським суспільством, Бальзак повсякчас пам'ятав про суттєві відмінності і про більшу кількість причин і їх більшу складність, коли йдеться про світ людей. Саме тому письменник стверджував, що людське суспільство необхідно зображувати у постійній зміні, залежній від «сходинок цивілізації», обстоюючи тим самим необхідність соціальночасової детермінованості в літературі. Створюючи свою історію суспільства як історію звичаїв, Бальзак виходив з необхідності зображувати «мужчин, жінок і речі», розуміючи під «речами» матеріальне втілення мислення людей. Речі в Бальзака — це переконання людей, об'єктивний хід подій, у романному світі — матеріальні предмети, реалії, характерні для певного історичного часу. Саме через те значне місце він приділяє

описам місця дії, портретів персонажів, їхньому одягу: все це в сукупності визначає переконання героя, його соціальну функцію, час, що його створив. Його реалізм аналітичний, автор досліджує причини виникнення та сутність тих чи інших типів, створених соціальним середовищем. Соціальне середовище Бальзак вважав основним рушієм пристрастей і подій в людському суспільстві.

Створюючи історію звичаїв свого часу, Бальзак вважав за необхідне услід за В. Скоттом показути сучасне суспільство через зображення особистих стосунків. У центрі його розповіді — сім’ї та сімейні стосунки, але автор показує, як вони підпорядковуються основним тенденціям часу, як відносини в сім'ях — буржуа й аристократів — вибудовуються на грошових розрахунках. Лише трудівники виявляються здатними на прояв щирої людської турботи: їх не зачепила корозійна влада золота. Стверджуючи, що істориком повинно бути саме французьке суспільство, і відводячи собі — авторові — роль секретаря, Бальзак водночас заявляв, що роман повинен бути «кращим світом», письменник — дорівнюватися державним діячам, оскільки він висловлює певну думку про «людські справи», дає «філософію історії», виходячи з «цілковитої відданості принципам». Про себе він говорив, що пише історію свого суспільства, спираючись на принципи релігії та монархії. Будучи послідовником своїх сучасників-істориків Ф. Гізо, О. Міньє, О. Тьєррі, Бальзак, як і вони, не приймав режиму Реставрації, знищеного Липневою революцією, але, на відміну від них, Бальзак не побачив у Липневій монархії розв'язання суперечностей. Намагаючись знайти соціальну рівновагу, він ідеалізував законну — легітимну — монархію, надіючись на тверду владу короля. Стійкість створюється, на його думку, і релігією. Але в усій «Людській комедії», писав співвітчизник Б. Андреа Вюрмсер, «ви не знайдете дифірамбів монархії чи католицизму».

Філософські етюди. «Невідомий шедевр» (1830) присвячений співвідношенню правди життя та правди мистецтва. Особисто Бальзак, не приймаючи ні суб'єктивності, ні копіювання в мистецтві, переконаний, що воно повинно відтворювати природу, схоплювати її душу і суть.

Філософську повість «Шагренева шкіра» (1831) автор назвав «формулою нашого теперішнього століття, нашого життя, нашого егоїзму», зазначивши, що все у ній — «міф і символ».

Над повістю «Гобсек» Бальзак працював у 1830 р. Перед нами постає вражаюча картина руйнування особистості під впливом грошей, коли навіть сама грошова вартість речей втрачає будь-який смисл.

Одразу ж після «Ґобсека «були написані «Полковник Шабер» (1832) і «Євгенія Гранде» (1833). У першій повісті Бальзак зображує страхітливе беззаконня, котре увійшло в норму: героя наполеонівських битв, важко пораненого в одному із боїв, прийняли за мертвого; визнати його живим (він втратив документи) виявилось невигідним: як злидаря без роду та племені його віддали у притулок для бідних. Зображуючи ставлення до Шабера, Бальзак розвінчує бездуховність і розважливість суспільства.

Роман «Євгенія Гранде» входить у «Сцени провінційного життя». Його центральна тема — шляхи збагачення і загибель особистості під впливом обставин.

До роману «Батько Горіо» (1835) Бальзак писав твори, в центрі яких була доля героя — Рафаеля де Валантена, Ґобсека, Євгенії Гранде. Ці персонажі були тісно пов'язані зі своїм оточенням, створені своїм соціальним середовищем, яке «відтінювало» центрального героя, слугувало повнішому розкриттю його характеру. Проте Бальзак усе більше відчував, що традиційна форма роману не підходить для втілення його бажання показати сучасне суспільство в усій складності його боротьби й устремлінь. Уже в названих творах початку 30-х pp. письменник змінює традиційний романний зміст, відводячи любовній колізії другорядне місце, підпорядковуючи її соціальному аналізові. Головне завдання — розкрити соціальну роль грошей у долі молодої людини («Шагренева шкіра»), соціальну функцію лихварства та зв'язок його принципів з принципами аристократії («Ґобсек»), еволюцію особистості під впливом середовища («Євгенія Гранде'). Романи почали змінювати свою структуру: центром ставала проблема, аспекти якої повинні були розкривати персонажі з різноманітних соціальних груп, тут вже не можна було однозначно визначити «головного» героя. Першим таким романом був «Батько Горіо». Саме такий тип зображення дійсності мав на увазі Бальзак, коли писав, що «ідея, перетворена в образ, — мистецтво більш високе». Тут Горіо, Растіньяк, Вотрен, віконтеса де Босеан майже однаковою мірою можуть претендувати на головне місце у творі. При цьому кожен з них є окремою соціальною групою з відповідними їй уявленнями.

Романи «Торговий дім Нусінжен», «Втраченіі люзії», «Розкоші і злидні куртизанок «зображують Растіньяка-мільйонера, міністра та пера Франції. Растіньяк став взірцем для літературних героїв наступних етапів: з нього брали приклад Фредерік Моро у Г. Флобера («Виховання почуттів») і Раскольніков у Ф. Достоєвського («Злочин і кара»).

Роман Бальзака, починаючи з «Батька Ґоріо», стає соціально-психологічним, оскільки досліджує не окрему особистість, а психологію суспільних відносин. Найдовершеніші зразки цього жанру в Бальзака — романи «Втрачені ілюзії» (1843) і «Селяни». У цих творах істориком дійсно стає саме суспільство. У «Втрачених ілюзіях» уперше у письменника і тогочасній літературі виник мовби «саморух» суспільства: в романі розпочали самостійно жити, виявляючи свої потреби, свою сутність, найрізноманітніші соціальні прошарки. Провінційні аристократи і провінційні буржуа проникають у паризькі салони, запозичують їхні способи робити кар'єру, знищуючи суперників. Самі парижани.. безкровній, але жорстокій боротьбі шанолюбств, станового чванства, політичних і салонних інтриг, конкуренції станків завойовують привілейоване становище, викликаючи тим самим заздрість і ненависть переможених. Бальзак показує, як продається і купується успіх в особистому житті, мистецтві, політиці, комерції. Ми бачимо, що цінується з цьому світі лише сила і безпринципність, які створюють зовнішній блиск. Людяність, чесність, талант не потрібні цьому суспільству.

Роман «Селяни» сам Бальзак називав «дослідженням», досліджував він протистояння нового дворянства, яке з'явилося в часи Наполеона, буржуазії та селянства, а це для нього клас, який «коли-небудь проковтне буржуазію, як буржуазія свого часу зжерла дворянство». Бальзак не ідеалізує селян — проте вони у нього не тільки дрібні вимагачі та ошуканці: вони знають, що революція їх не звільнила, що весь їхній статок, як і колись, — мотика, і пан також колишній, хоча його називають тепер — Праця.

СТЕНДАЛЬ, Фредерік (автонім: Бейль Анрі Марі — 23.01. 1783, Гренобль - 23.03.1842, Париж) — французький письменник.

Слова Стендаля: «Якщо розум не відважний, то навіщо ж розум», — можуть бути епіграфом не лише до його власного життя, а й до всієї його творчості. Він був творцем психологічного, реалістичного роману.

Роки 1814—1830 письменник називає часом «подорожей, великого і жахливого кохання». Дослідники цей відрізок його життя поділяють на два періоди: 1814—1821 pp. — міланський і 1821 — 1830 pp. — паризький, в цей час Стендаль почав писати свої перші твори про музику, живопис, архітектуру: «Життя Гайдна, Моцарта і Метастазів», «Історія живопису Італії», а книгу «Рим, Неаполь, Флоренція» (1817) вперше підписав псевдонімом Стендаль. У 1822 р. вийшло його психологічне есе «Про кохання», це почуття письменник уважав одним із найважливіших у житті людини. Його погляди на літературу викладені у працях «Расін та Шекспір» (1823) і «Вальтер Скотт і «Принцеса Клевська» (1830). У 1827 p. з'явився його перший роман «Арманс», у 1829 р. — нариси «Прогулянки Римом» і новела «Ваніна Ваніні». Найзначнішими романами Стендаля були «Червоне і чорне» (1830), «Люсьєн Певен» (1834), «Пармський монастир» (1839).

У 1830 p. почався останній період у житті письменника — він став консулом в італійському містечку Чівітавекк'я, час від часу навідуючись у Париж. Це зовнішні події, а про життя душі він писав у «Луї Ломбері»: «Звичайним станом мого життя був стан безнадійно закоханого, що кохається в музиці та живописі, інакше кажучи — люблячи насолоджуватися цими мистецтвами, але самому не займатися ними. Я з витонченою чутливістю шукав гарні краєвиди; винятково заради цього я подорожував. Краєвиди були смичком, що грав на моїй душі».

Навесні 1842 р., не приходячи до тями після чергового апоплексичного удару, Стендаль помер.

Естетичні погляди Стендаля випливають з його політичних, філософських та етичних переконань. Він створив свою теорію мистецтва, засновану на матеріалістичному розумінні розвитку суспільства та людини. У центрі естетики Стендаля перебуває людина, людський характер. Наріжним каменем його творчості є досвід. Стендаль переконаний, що нема «ані цілковите хороших, ані цілковито поганих людей». Людина визначається тим, що вона розуміє під; «щастям», і тим, як вона намагається вполювати це «щастя». Уточнивши думку письменника, можна сказати, що людина для Стендаля визначається метою її життя і засобами досягнення цієї мети. Спостереження і вивчення людини він завжди вважав найголовнішим завданням. Намагаючись пояснити, що він має на увазі під спостереженням, Стендаль описує свій принцип відображення дійсності, використовуючи образ дзеркала. У ньому відбивається все розмаїття світу з усіма його хорошими та поганими рисами. У своїх щоденниках автор засуджував сучасників-літераторів, які, облудно розуміючи почуття моральності, «не наважувалися назвати спальню спальнею», «мало говорили про те, що їх оточує». У памфлеті «Расін та Шекспір» Стендаль дуже чітко висловлює своє ставлення до двох типів сучасного мистецтва, приєднуючись до полемічно: суперечки, що спалахнула між «класиками» та «романтиками».Стендаль дає таке означення класицизму: «Класицизм... пропонує нам літературу, яка давала найбільшу насолоду... прадідам». «Романтизм, — за Стендалем, — це мистецтво давати народам такі літературні твори, які б за сучасного стану їхніх звичаїв та вірувань надавали їм найбільшу насолоду». Стендаль уважав, що Софокл та Еврипід були романтиками свого часу, так само, як Расін і Шекспір — свого, бо вони писали для свого часу. Але наслідування великих не може створити романтичного, за Стендалем — сучасного, — мистецтва.

Шекспір є для Стендаля зразком того, що він, уникнувши штучності, зумів змалювати «криваві події громадянських вієн», а поряд з цим «багато тонких картин сердечних хвилювань і найніжніших відтінків пристрасті». Інакше кажучи, Стендаль приписує Шекспірові те, за що його сучасники цінували В. Скотта, — поєднання політичних та історичних ситуацій з інтимною історією персонажів, але вважає за потрібне дотримуватися саме лінії Шекспіра, бо він зумів не лише відтворити конфлікти епохи, а й проникнути в душі своїх персонажів, чого, на думку С, немає у В. Скотта. Стендаль підкреслював уміння великого драматурга правдиво змальовувати картини життя сучасного йому суспільства. Називаючи нове мистецтво романтичним, С, по суті, пропонує програму реалістичного мистецтва. Зараховуючи себе до романтиків, він висловлюється як реаліст. Не менш важливою для розуміння методу Стендаля є стаття «Вальтер Скотт і «Принцеса Клевська». Тут автор вирішує питання про зв'язки історизму та зображення пристрастей, про співвідношення правди та вигадки у художньому творі. В. Скотт для Стендаля лише історичний романіст; автор роману «Принцеса Клевська» мадам де Лафайєт — його антипод: у її творчості Стендаль вбачає природність у зображенні героїв, натомість у англійського романіста — лише «приблизну точність манерних описів». Визнаючи необхідність наслідування природи, він завжди пам'ятає про роль уяви, про те, що мистецтво є «прекрасним обманом», що воно не має права стенографувати, але разом з тим при зображенні пристрастей повинно «допускати більше природних рис». Суть статті, таким чином, зводиться до утвердження правдивості у передачі почуттів як головного завдання мистецтва.

Питання правдивості у мистецтві тісно пов'язане з проблемою прекрасного, з розумінням краси. Стендаль переконаний, що ідеал краси історично обумовлений, він розвивається разом із розвитком суспільства. Він стверджував, подаючи матеріалістичне та діалектичне тлумачення ідеалу: «Краса — обіцянка щастя». І розкривав свою позицію у стосунку до мистецтва: «Краса у мистецтві — це вираження чеснот певного суспільства». Прекрасне і корисне у нього поєднуються, краса не існує поза моральністю. А якщо однією з чеснот сучасності Стендаль вважав «відважний розум», то й краси поза розумом, поза освітою для нього не існує; з урахуванням морального обов'язку, притаманного справжній особистості, краса не існує для Стендаля і без духовності. До поняття духовної краси Стендаль включає також енергію, честолюбність, обов'язок, волю і, безперечно, здатність відчувати пристрасті. Вважаючи, що пристрасті керують людиною, Стендаль особливо ретельно вивчив одну з найголовніших, на його думку, — кохання.

Книга «Про кохання» присвячена аналізу виникнення і розвитку цієї пристрасті. Стендаль також пропонує тут і класифікацію різновидів цієї пристрасті. Він називає «пристрасть-кохання», «пристрасть-честолюбність», «пристрасть-потяг» і «фізичну пристрасть». Дві перші особливо значущі. Перша — істинна, а друга породжена лицемірним XIX ст. На принципі співвідношення пристрастей і розуму, їхньої боротьби будується психологізм Стендаля. У його героєві, як і в ньому самому, наче поєдналися дві особи: одна діє, а друга спостерігає за нею. Спостерігаючи, він робить важливе відкриття, яке сам не зумів реалізувати повністю: «У душі є тільки стани, у неї немає стійких властивостей.Психологізм Стендаля — це новий етап у розвитку літературного дослідження особистості. Його матеріалістична основа призводить до того, що письменник не тільки зображає роздвоєність особистості, несподіваність вчинків персонажа, а й намагається як самому їх описувати, так і надати читачеві можливість самостійно оцінити ситуацію або рису характеру. Тому Стендаль змальовує вчинки, зображає різні реакції на них персонажа чи низки персонажів, показуючи, які різні люди, які несподівані і вкрай індивідуальні їхні реакції, як ними докопується власний шлях пізнання світу і себе. Про те, якими є його мета і засоби, Стендаль писав Бальзакові: «Я намагаюся розказувати: 1 — правдиво, 2 — дохідливо про те, що відбувається у серці людини». Однією із чеснот роману «Червоне і біле» Стендаль вважав те, що він «написаний мовою Цивільного кодексу», тобто коротко і ясно.

У першому романі «Арманс» Стендаль прагнув зобразити характер свого сучасника, зануреного в безплідний і постійний самоаналіз. Мисляча й освічена людина у Стендаля виявляється самотньою у «вищому світі» Парижа, де людські почуття нічого не варті.

«Італійські хроніки» відтворюють різні форми пристрастей. «Ваніна Ваніні», що увійшла до цього циклу, зображає долю двох різних, але сильних натур. Письменник поєднав те, що стало головною прикметою його романів: політичну подію і людський характер. Ця новела стала, так би мовити, прототипом романів Стендаля. У ній намічені конфлікти пристрасті-кохання, пристрасті-честолюбності. Любов до свободи тут бореться з коханням до жінки. Стендаль зобразив справжню гідність, яка не може бути відзначена жодним орденом, який можна купити за гроші, — це смертний вирок борцю за свободу вітчизни. Все це набуде розвитку у «Червоному та чорному». У цьому творі Стендаль показав себе майстром новели: він лаконічний у створенні портретів, він переконливо створює новелістичну інтригу, сповнену несподіваних поворотів, а несподіваний новелістичний фінал.

У 1834 р. Стендаль написав роман «Люсьєн Левен», відомий також під назвою «Червоне та біле». Дія твору відбувається у 1832—34 pp. Про цей період Стендаль сказав — «банк став на чолі держави». Роман «Люсьєн Левен» — найбільш соціальний і найіронічніший твір письменника. У ньому Стендаль подає історію духовного розвитку молодої людини. Але головне тут — зображення самого суспільства, побаченого очима молодої людини, яка поступово переживає прозріння. Його остаточний висновок: «У наш час... гроші — все».

Італії письменник завдячує народженням задуму нового роману: в 1839 р. за 52 дні Стендаль написав роман «Пармський монастир». Усі романи Стендаля, за винятком останнього, не є багатими на інтригу. Подією тут стає народження думки, виникнення почуття. В останньому ж романі Стендаль зарекомендував себе неперевершеним майстром сюжетотворення: тут і зрада батька, і таємниця народження сина, і таємниче пророцтво, і вбивства, і ув'язнення, і втеча з в'язниці, і таємні побачення. Стендаль вирішив сподобатися публіці, але поряд із цим він не втратив своїх здобутків письменника-психолога: характери виписані ще опукліше, ніж у ранніх романах, нема розлогих переповідань станів персонажа. Яскравий колорит Італії надає всьому романові особливої барвистості.

Роман називається «Пармський монастир» — його композиційним та ідейним центром є політична в'язниця-монастир, яка нависає над містом. Ті, хто потрапив туди за брехливим доносом, звинувачені в злочинах, яких вони не чинили, гинуть там без суду і слідства. Це символ сваволі і беззаконності, що створює провідну тональність роману.

Нездоланні конфлікти, нав'язані кращим героям компроміси, передчасна загибель — це не прагнення автора ускладнити сюжет, а втілення концепції, суть якої зводиться до раніше висловленої Стендалем думки: не може бути щасливою людина у нещасному суспільстві. Однак, поряд з цим, останній роман Стендаля — гімн прекрасному людському почуттю — коханню, гімн сміливому розуму, що підносить справжню людину над безглуздістю релігійних догм і тиранією влади.

Дата добавления: 2015-09-29