Харківський національний університет внутрішніх справ

МВС України

Харківський національний університет внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут права, економіки та соціології

Кафедра кримінального права і кримінології

“Затверджую”

Начальник кафедри кримінального права і кримінології ХНУВС

підполковник міліції

________________________ Блага А.Б.

протокол №__________

від “____”____________ 200__ р.

ЛЕКЦІЯ

Дисципліна: КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

Тема: Суб’єктивна сторона складу злочину.

Частина 2

Розробив

заступник начальника кафедри,

м-р міліції

__________ Ю.А. Вапсва

м. Харків

2006 р.

Тема: Суб’єктивна сторона складу злочину(друга частина)

Навчальні та виховні цілі: ознайомити з теоретичними та практичними матеріалами та встановити значення суб’єктивної сторони складу злочину для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Розглянути ознаки суб’єктивної сторони складу злочину та положення р.V Загальної частини КК України.

Час: 2 години.

Навчальні питання (згідно навчального плану):

1. Мотив та мета як факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину. Їх значення для кваліфікації та притягнення особи до кримінальної відповідальності.

2. Юридична помилка: поняття, види та значення.

3. Фактична помилка: поняття, види та значення.

Навчально-методичне забезпечення:

1. Література.

1. Волков Б.С. Мотивы преступлений. (Уголовно-правовое и социально-психологическое исследование). Казань. 1982.

2. Волков Б.С. Мотив и квалификация преступлений. Казань. 1968.

3. Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения. М. 1991.

4. Якушин В.А. Ошибка и ее уголовно- правовое значение. –Казань: Из-во Казанского ун-та, 1988.- 128 с.

5. Кириченко В.Ф. Значение ошибки по советскому уголовному праву. Из-во Академии наук СССР, М., 1952.- 96 с.

6. Вапсва Ю.А., Блынская С.Г. Законодательная регламентация ошибки в УК зарубежных стран // Право і безпека. 2003. №2’2. – С.70-73.

7. Вапсва Ю.А. Ошибка в квалифицирующих признаках состава преступления // Право і безпека. 2003. №2’4. – С.97-99.

8. Вапсва Ю.А. Механизм формирования ошибки в сознании лица, совершающего преступление // Право і безпека. 2002. № 4. – С.184-188.

Текст лекції

Факультативні ознаки суб'єктивної сторони.

Мотив і мета – це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Далеко не всі склади містять у собі певні мотиви і мети (наприклад, для навмисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ч.1 ст. 122 КК) не мають значення мотиви і мети їхнього здійснення). Однак, їхнє встановлення при здійсненні навмисного злочину дає можливість визначитися в повному обсязі картину злочину.

Мотивом злочину називаються ті внутрішні спонукання, якими керується суб'єкт при здійсненні злочину. Мотив – це рушійна сила злочину, це внутрішня причина його здійснення. Мотив визначається потребами людини, його інтересами, а при здійсненні злочину він здобуває протиправний характер і визначається як мотиви злочину.

Мотив в одних випадках виступає в якості необхідної, обов'язкової ознаки складу, в інших – як кваліфікуюча ознака, а, по-третє, враховується при призначенні покарання в якості пом'якшуючої чи обтяжуючої обставини.

Мотив злочину властивий лише навмисним злочинам. Але мотивація визначеного роду має місце і при здійсненні необережних злочинів. Але в необережних злочинах не слід говорити про мотиви злочину. Треба говорити лише про мотиви поведінки, оскільки мотиви не поширюються на сам наслідок. У навмисних же злочинах мотив властивий не тільки діянню, але і характеризує визначений наслідок. Мотиви можуть бути розділені на дві великі групи.

1. Мотиви низинного характеру (низинні мотиви).

2. Мотиви, позбавлені низинного змісту, характеру.

До низинних спонукань відносяться користь, помста, хуліганські мотиви, підступництво, хитрість і т.д.

До мотивів, позбавленим низинного змісту варто віднести цікавість, альтруїзм, неправильно зрозумілі інтереси служби, мотиви, зв'язані з відображенням злочинних зазіхань і т.д.

Крім вищезгаданої класифікації існують і інші, наприклад, поділ мотивів на раціональні і нераціональні, альтруїстичні і людиноненависницькі.

Мета злочину – це той кінцевий (проміжний) результат, що міститься у свідомості винного, до якого він прагне, скоюючи злочин.

Мета, щодо загального складу злочину, також є факультативною ознакою суб'єктивної сторони злочину. Мета має місце лише в злочинах, вчинених із прямим умислом.

У ряді випадків у КК мета позначена як основна, обов'язкова ознака суб'єктивної сторони конкретного складу злочину, в інших – як кваліфікуюча ознака; у всіх інших випадках вона враховується судом лише при призначенні покарання.

Мети злочину можуть бути найближчі і кінцеві (проміжні і перспективні).

Значення факультативних ознак суб'єктивної сторони складу злочину.

Не забуваючи про те, що мотив і мета розглядаються в науці кримінального права, як факультативні ознаки, можна зазначити їхнє трояке значення при дачі юридичної оцінки вчиненому злочинцем:

1. У деяких складах злочинів вони виступають у якості його обов'язкових ознак (корисний мотив при крадіжці).

2. У деяких складах злочинів вони виступають у якості його кваліфікуючих ознак (корисний мотив при кваліфікованому убивстві).

3. У деяких складах злочинів вони виступають як ознаки, що враховуються при призначенні покарання в якості пом'якшуючих чи обтяжуючих обставин (ст.ст. 66,67 КК).

Емоції.

Аналізуючи структуру суб'єктивної сторони складу злочину потрібно звернути увагу на місце в ній емоцій. Емоції лежать в основі будь-якої діяльності людини. Це реакція людини на вплив внутрішніх та зовнішніх подразників, що має ярко виражене суб’єктивне забарвлення, що охоплює всі види чутливості та переживань. Реакція людини в цьому випадку залежить від почуттів та настрою. Вітчизняне кримінальне право не розглядає емоції як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину, визнаючи при цьому, що у певних випадках вони впливають на поводження винної особи. Дана позиція відрізняється від точки зору російських правознавців, якими останнім часом емоції включені в число факультативних ознак складу злочину.

Помилка в кримінальному праві та її значення для кримінальної

відповідальності.

Розглядаючи це питання варто мати на увазі насамперед те, що мова йде не про судові помилки, не про помилку слідчого, прокурора, судді, допущеної при кваліфікації діяння, винесенні вироку, а про те помилкове уявлення про обставини вчиненого, котре мається у особи, коли вона вчиняє злочин.

Помилка в кримінальному праві – це неправильне уявлення винного щодо юридичних і фактичних ознак діяння і його наслідків (або неправильне представлення винного щодо приписів закону і фактичних ознак діяння та його наслідків).

Класифікація помилок.

При вивченні цієї проблеми вченими виділялися наступні можливі класифікації помилки: 1) по причинам і умовам виникнення - пробачливі і невибачливі помилки; 2) по характеру – помилкове представлення про наявність ознак, що фактично відсутні, і помилкове представлення про відсутність ознак, що фактично маються в наявності; 3) по значимості – істотні і несуттєві; 4) по предмету омани – юридичні і фактичні; 5) по впливу на притягнення особи до кримінальної відповідальності - винні і невинні.

Більш прийнятною для кримінального права в практичному значенні є класифікація помилок, відповідно до якої неправильне представлення суб'єкта може відноситися до юридичних приписів права і фактичних обставин злочину. Тобто найбільш прийнятна класифікація помилок, у якій вони розділяються на юридичні і фактичні. Саме за допомогою цієї класифікації є можливість визначити вплив тієї чи іншої помилки на кримінальну відповідальність і покарання. Виділення ж відворотних і невідворотних помилок, минучих і неминучих, винних і невинних, пробачливих і невибачливих зіграло у свій час (на початку постановки проблеми помилки) позитивну роль лише для розуміння значимості проблеми помилки в праві.

При цьому необхідно виходити з того, що у вині відображаються ті об'єктивні обставини (об'єктивні ознаки), що утворюють склад злочину. Усі ці обставини повинні усвідомлюватися особою. Однак особа може помилково сприймати ці об'єктивні обставини (ознаки складу) чи ж його свідомість дає їм перекручену оцінку.

Вивчаючи це питання, потрібно пам'ятати:

1. Усе вчення про помилки відноситься тільки до навмисних злочинів, тому що необережний злочин завжди є результат помилки.

2. Помилки можуть стосуватися або об'єктивних ознак складу злочину, або - юридичної оцінки цих ознак. Звідси, усі помилки поділяються на помилки фактичні і помилки юридичні.

Юридична помилка і її види.

Юридична помилка (помилка в праві) – це неправильне уявлення особи щодо юридичного характеру суспільно небезпечного діяння і його наслідків (чи ж, можна сказати, щодо положень закону).

Помилка даного виду в більшій мері відноситься до законодавчої урегульованості кримінально-правових відносин і їхньому сприйнятті громадянами, що зобов'язані дотримувати законів України, у тому числі і про кримінальну відповідальність. При наявності юридичної помилки в громадян складається перекручене представлення про законність і незаконність чинених ними дій. Ними неадекватно до об'єктивної реальності сприймаються приписи закону і положення, що у них містяться.

Однією з основних вимог щодо легітимності законів є їхнє опублікування (обнародування) і реальна можливість громадян ознайомитися з ними. Протягом всієї історії людства, з його розвитком, мінялися і способи доведення до населення прийнятих нормативних актів: від їхнього оголошення на площах до використання на сучасному етапі потужностей засобів масової інформації. Сам процес обнародування законів закріплена законодавчо в Конституції України. Якщо громадянин не ознайомився з нормативним актом через відсутність такого бажання чи ж не приклав достатніх для цього зусиль, то діє презумпція знання закону. І тільки, якщо буде встановлено, що людина мала об'єктивні перепини для ознайомлення з законом про кримінальну відповідальність, дана обставина повинна бути врахована судом при встановленні меж кримінальної відповідальності і покарання, і може послужити підставою для звільнення суб'єкта від кримінальної відповідальності. Дане положення не суперечить принципу кримінального права, закріпленому в ч. 2 ст. 68 Конституції України, відповідно до якого незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Правило може мати виключення, а це саме той випадок.

Виділяють наступні підвиди юридичної помилки:

1. Помилка в злочинності діяння (суб'єкт вважає своє діяння злочином, хоча воно не закріплено в якості такого в карному законі (мнимий злочин)).

2. Помилка в незлочинності діяння (суб'єкт вважає своє діяння правомірним, у той час як закон відносить його до злочину).

3. Помилка у виді і розмірі покарання.

4. Помилка в кваліфікації діяння.

Відносно так званого мнимого злочину, можна сказати, що діяння є суспільно небезпечним, протиправним тільки у свідомості окремої людини, що підверджена правомріянням У законодавстві таким воно не є. Тому здійснення даної дії чи бездіяльності не може послужити підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Для кримінального закону воно байдуже. У кримінальному праві діє принцип, відповідно до якого немає злочину без згадування про те у законі.

У випадку, коли суб'єкт вважає свої дії правомірними, а закон містить згадування про них як злочинні, діє принцип, відповідно до якого незнання закону не звільняє від кримінальної відповідальності. Але саме при розгляді цього підвиду юридичної помилки, як про це говорилося вище, і може бути застосовне виключення зі згаданого правила. На стороні особи повинні бути виняткові обставини об'єктивного характеру, що унеможливили ознайомлення людини з законом (перебування в лікарні у важкому стані, перебування в місцях, у яких немає доступу до засобів масової інформації, фізіологічні особливості стану людини). У цьому випадку, як свідчить світова практика законотворчості, ця обставина може враховуватися судом як пом'якшуюча вину чи ж, як підстава для звільнення від кримінальної відповідальності. При цьому важко представити, що особа не буде мати представлення про злочинність таких діянь як убивство, розбій, хуліганство, державна зрада. Уявляється, що помилка даного виду може виникнути у винного в тій області кримінального права, що змінюється (є нестабільним закон) чи ж у КК уведений склад злочину, раніше невідомий. Тому буде логічно вірним сприйняти можливість посилання на незнання закону як обставини, що звільняє особу від кримінальної відповідальності, як теорією кримінального права України, так і судово-слідчою практикою.

Юридична помилка щодо виду і розміру покарання не може вплинути на кваліфікацію діяння. Кримінальна відповідальність і покарання визначається відповідно до санкції відповідної статті КК України і на підставі загальних засад призначення покарання, що визначені законодавцем. Відступати від них ніхто не має права. Тому вид і розмір покарання будуть призначені відповідно до закону.

Не впливає на притягнення винного до кримінальної відповідальності і помилка в кваліфікації діяння. Злочин кваліфікується з використанням установлених законом і наукою кримінального права правил кваліфікації. При цьому враховується тільки пріоритет закону. І думка злочинця про те, що їм скоєне пограбування, байдужа для закону, якщо є підстава вважати це діяння розбійним нападом.

Висновок: щодо кваліфікації діянь при наявності юридичної помилки потрібно відзначити, що кримінальна відповідальність у цьому випадку встановлюється на загальних підставах, тобто на підставі положень закону. При цьому на перший план виходить об'єктивна сторона злочину. При дачі оцінки потрібно виходити з положень закону (об'єктивної реальності).

Фактична помилка і її види.

Фактична помилка (помилка у факті) – це неправильне уявлення особи щодо фактичних ознак суспільно небезпечного діяння і його наслідків.

Фактична помилка підрозділяється на наступні підвиди: 1) помилка в об'єкті і суміжні з нею (у предметі, в особистості, відхилення дії), 2) у кваліфікуючих ознаках, 3), у характері діяння 4), у наслідках, 5) у розвитку причинного зв'язку, 6) негідний замах, 7) у мотиві.

Помилка в об'єкті. В теорії кримінального права розглядаються випадки, коли у особи складається неправильне уявлення щодо об'єкта посягання. Омана особи щодо об'єкта може носити двоякий характер. З однієї сторони суб'єкт, маючи намір на зазіхання на конкретно визначений їм об'єкт (суспільні відносини), насправді заподіює шкоду іншому, не усвідомлюючи цього факту. Помилка в об'єкті має місце:

а) особа помилкова думає, що викрадає індивідуальне майно громадян, а в дійсності заволодіває державним чи колективним майном. Наприклад, викрадення в громадянина мисливської рушниці, що було узято їм для полювання в спортивному суспільстві;

б) протилежний вид такої помилки – особа помилкова думає, що викрадає державне майно, а фактично це майно належить громадянину. Наприклад, крадіжка з магазина пальто, що було вже куплене громадянином.

У цих випадках у зв'язку з наявністю помилки скоєне особою діяння кваліфікується по спрямованості його наміру, тобто по змісту наміру. У першому випадку як розкрадання індивідуального майна, а в другому – як розкрадання державного майна. Однак через те, що як у першому, так і в другому випадках ціль, що ставив перед собою винний, фактично досягнута не була з причин, що не залежать від волі винного (відбулася помилка по незалежним від винного обставинам), дії винного кваліфікуються, як замах на злочин (як замах на той злочин, на здійснення якого був спрямований його намір). У даному випадку кінчений злочин визнається замахом для дотримання принципу суб'єктивного ставлення (для чого і використовується юридична фікція: кінчений злочин визнається замахом).

Вищенаведені приклади утратили своє значення після прийняття нового КК, тому що злочини проти державної, колективної і приватної власності об'єднані в один розділ. Але помилка в об'єкті може мати місце й в іншій ситуації. Наприклад, коли має місце спроба замаху на життя представника іноземної держави, але в результаті помилки гине пересічна людина. Діяння кваліфікується як замах на життя представника іноземної держави, тобто з дотриманням вищезазначених правил.

З іншої сторони існують об'єкти, що володіють особливими властивостями, що законом охороняються більш суворо в порівнянні з іншими об'єктами.

Помилка в кваліфікуючих обставинах. Різновидом помилки в об'єкті є незнання суб'єктом кваліфікуючих обставин, при наявності яких об'єкт злочину охороняється від зазіхання більш суворо.

У сучасній кримінально-правовій теорії розрізняють основний склад і кваліфікуючий склад. Кваліфікуючий склад відрізняється від основного тим, що в нього входять ознаки більш-менш обтяжуючі кримінальну відповідальність, що виступають як додаткові. Кваліфікуючі ознаки є ознакою складу злочину і свідчать про серйозний перепад у рівні суспільної небезпеки в порівнянні з тією, котра виражена ознаками основного складу. При цьому потрібно звернути увагу в цій ситуації на те, що у суб'єкта неправильне уявлення не про об'єкт посягання, а щодо суб'єктивної юридичної оцінки злочинцем тих обставин, що роблять об'єкт більш охоронюваним кримінальним правом.

Причиною підвищеної захищеності даних об'єктів виступають їхня уразливість і недостатня здатність протистояти злочинному зазіханню з боку соціально шкідливих елементів. Особлива увага законодавець приділяє кримінально-правовому захисту жінок, дітей, підлітків, посадових осіб. В основі кваліфікуючих ознак лежать особливий стан жінки (вагітність), вікова границя підлітка (зґвалтування малолітньої дитини чи неповнолітньої, мужолозтво щодо неповнолітнього, залучення неповнолітніх у злочинну діяльність), а також особливості правового статусу судді й інших представників влади (образа судді).

Тому, якщо злочинець зґвалтував жертву і при цьому не знав з об’єктивних причин, що та не досягла повноліття, дана кваліфікуюча ознака в вину йому не ставиться.

Помилка в предметі. З помилкою в об'єкті тісно зв'язана помилка в предметі, при якій суб'єкт має неправильне уявлення про предмет злочину (майно, документи і т.п.). Помилка в предметі може, наприклад, мати місце тоді, коли особа, маючи намір на заволодіння певним майном, помилково вилучає інше, але і те і це майно відноситься до родового об'єкта, охоронюваного кримінальним законом. Дана помилка можлива тільки в предметних злочинах. Суб'єкт злочину може помилятися щодо властивостей предмета, його приналежності і правової значимості. За загальним правилом помилка в предметі не має впливу на кваліфікацію діяння.

Для закону в даному випадку байдужа помилка в приналежності майна. Скоєно злочин проти приватної власності, за який винна особа притягується до кримінальної відповідальності на загальних засадах. Однак, як представляється, можливі й інші ситуації, коли помилка в предметі, пов’язана з помилкою в наслідках, може істотно вплинути на кваліфікацію злочину. Наприклад, злочинець має намір вчинити крадіжку коштовної картини з музею, але замість неї викрав копію, виставлену разом з оригіналом. Тим самим реально заподіяна шкода порівняно мала в порівнянні з тим, що охоплювалося свідомістю винного. Тому діяння в даному випадку повинне бути кваліфіковано не як закінчений злочин, а як замах на розкрадання в значних, великих чи особливо великих розмірах.

Помилка в особистості. До помилки в об'єкті примикає так звана помилка в особистості потерпілого, що іноді не точно іменується помилкою в об'єкті. Не можна ототожнювати з помилкою в об'єкті помилку в особистості чи, як її ще називають, помилку в потерпілому, при якій шкода заподіюється не наміченій жертві, а іншій людині.

У таких ситуаціях особа несе відповідальність за ту шкоду, що фактично була заподіяна потерпілому, тому що для кримінального права не має значення кому конкретно була заподіяна шкода. Об'єктом убивства є життя будь-якої іншої людини. Тому, якщо життя була позбавлена людина, (навіть і не та особа, якій хотів заподіяти шкоду винний), винна особа все рівно відповідає за навмисний закінчений злочин – у даному прикладі – убивство.

Відхилення дії розглядається в теорії кримінального права як помилка не усіма вченими. Це відхилення злочину в його наслідках від передбачуваної особою мети, коли від вчиненої особою дії настало не те, що особа припускала, не те, до чого особа прагнула. (Наприклад, особа, бажаючи убити потерпілого, стріляє в нього, однак промахується (намічена жертва нагнулася за сигаретою, що впала) і вбиває людину, що стоїть поруч чи раптово з'являється). Тут немає помилки в особистості, немає і помилки в об'єктивній стороні – відхиляється лише сама дія, що приводить до результату (наслідку), до якого не прагнув винний.

Відповідальність у цих випадках настає за правилами ідеальної сукупності. А саме: особа несе відповідальність за замах на злочин у відношенні наміченого потерпілого (виходячи зі спрямованості його наміру), а у відношенні другого можуть бути наступні види провини: – або непрямий намір, або необережність, або навіть казус (у залежності від оцінки сформованих конкретних обставин – чи передбачав, чи міг передбачати можливі наслідки і т.д.).

Серед існуючих точок зору щодо кваліфікації відхилення дії виділяються позиції вчених Бажанова та Кривоченко, що не відкидають можливість кримінальної відповідальності за посягання на життя відносно реально постраждалої людини у формі умислу. Даний підхід має під собою підстави. При замаху на вбивство злочинцем може усвідомлюватися факт, що його дія може заподіяти шкоду не тільки наміченій жертві, але й іншій особі. І до таких наслідків він відноситься байдуже, йому все рівно, хоча досягти саме такого результату не входить у його плани. Але злочинець керується правилом, що для досягнення поставленої мети всі засоби гарні. Наприклад, використовуючи як знаряддя убивства зброю з посиленими вражаючими властивостями чи ж спеціальні боєприпаси (бронебійні патрони, титанові кулі) до неї, винна особа має реальну можливість усвідомлювати, що шкода може бути заподіяна декільком особам, що знаходяться в зоні поразки. Ця шкода є побічним результатом діяння, спрямованого на заподіяння шкоди наміченій жертві, і, до настання якого злочинець відноситься байдуже, прагнучи досягти поставленої мети при будь-яких умовах, у тому числі і заподіянням шкоди іншій людині, точніше обом жертвам одночасно. Таким чином, цілком можна стверджувати, що в такій ситуації суб'єкт злочину при збігу обставин посягає і на іншу особу з непрямим умислом. А виходить, у випадку смерті двох і більше осіб діяння кваліфікується по сукупності умисних злочинів.

Помилка в характері діяння має місце в тому випадку, коли в особи, що його скоює, відсутнє повністю всебічне уявлення про свою дію чи бездіяльність. У нього немає чіткого розуміння того, що відбувається.

Помилка в наслідках має місце тоді, коли злочинець ставить перед собою ціль досягти визначеного результату, але по тим чи іншим причинам не досягає її, тому що наслідки якісно чи кількісно відрізняються від намічених. До якісної відноситься помилка, при якій злочинець, маючи намір на заподіяння потерпілому лише побоїв, насправді досягає іншого результату – його смерті. Кількісна ж помилка можлива тоді, коли злочин спрямований на заволодіння певною сумою грошей чи певними матеріальними цінностями, але в результаті умисел суб'єкта не був доведений до кінця по незалежним від нього причинам (гроші були вилучені в меншій кількості, цінності були переміщені в інше місце і винна особа задовольнилася іншим майном).

Щодо помилки в наслідках потрібно відзначити наступне. Якісна помилка в наслідках може, як пом'якшити кримінальну відповідальність особи, так і посилити її. Кількісна помилка в наслідках також може, як посилити, так і пом'якшити кримінальну відповідальність. Якщо злочинець розраховував викрасти із сейфа велику суму грошей, а фактичний збиток виявився порівняно невеликим у порівнянні з задуманим, то його дії кваліфікуються як замах на розкрадання у великих розмірах. У той же час може мати місце ситуація, коли помилка в наслідках пом'якшує відповідальність винного. Так, викрадаючи річ, фактичну вартість або цінність якої суб'єкт не усвідомлює, то в вину йому ставиться тільки простий склад, а не кваліфікований.

Помилка в причинному зв'язку – це неправильне уявлення особи про розвиток причинно-наслідкових зв'язків, унаслідок якого бажаний результат досягається злочинцем, але він настає не від тієї дії, на яку розраховував сам суб'єкт, а від іншої, що не охоплювалась його свідомістю (А вдарив Б каменем по голові, вважаючи того мертвим кидає у воду, і смерть настає від попадання води в легені). Кваліфікація даного злочину може носити двоякий характер у залежності від позицій, зайнятих правознавцями. Одні з них вбачають у цій ситуації єдинічний закінчений навмисний злочин, інші вважають, що злочинець у цьому випадку повинний понести покарання по сукупності злочинів: за замах на вбивство і необережне позбавлення життя.

Перша позиція займала пріоритетне положення в російській класичній доктрині кримінального права. Н.С. Таганцев затверджував, що друга дія є продовженням першої. Людина поставила перед собою ціль і, досягаючи її, робить цілеспрямовані дії: одну, дві і більше, що тісно зв'язані між собою. Так як вони охоплюються єдиним наміром зловмисника, то їх потрібно розцінювати як закінчене навмисне суспільно небезпечне діяння. Кваліфікувати по сукупності злочинів, на його думку, не можна через пом'якшення в цьому випадку кримінальної відповідальності за тяжкий злочин.

Трохи інший підхід до рішення даної задачі в Н.Д. Сергієвського. Їм робиться кілька застережень. Як єдине розглядається злочин, коли друга дія є логічним продовженням першої, і результат досягається в кілька етапів. Окремо дії можуть розглядатися тільки у випадку, коли їх розділяє тривалий часовий проміжок чи між ними вклинюється інша дія, що не має відношення до первісного наміру.

І тільки на початку ХХ століття Немировським Э.Я. існуюча позиція зазнала критики. Правильна кваліфікація – кваліфікація по сукупності злочинів, не виключаючи при цьому можливості настання кримінальної відповідальності за закінчений злочин при наявності відповідних обставин.

Сучасна школа кримінального права дотримується точки зору, що кваліфікувати діяння в такій ситуації потрібно по сукупності злочинів.

Негідний замах – це ще один із приватних видів фактичної помилки. Її специфіка в тому, що об'єктивні ознаки складу злочину (об'єкт і засоби здійснення злочину), щодо яких в особи складається неправильне представлення, не мають ті характеристики, властивості, при наявності яких суспільно небезпечне діяння може спричинити настання шкоди. Свою назву помилка даного виду й одержала через те, що злочинний результат не міг бути досягнутий ні при яких обставинах, що і відрізняє її від звичайного замаху.

Підвидами негідного замаху є замах на негідний об'єкт і замах з негідними засобами. Обидві помилки відносяться до помилок в об'єктивних ознаках складу злочину і впливають на кваліфікацію злочинів. При цьому перша помилка, щодо об'єкта, значима вже тим, що об'єкт відноситься до обов'язкових елементів складу злочину. І його особливості можуть спричинити постановку питання про наявність у діях особи складу злочину. Не можна ігнорувати і значимість засобів вчинення злочину, що винна особа використовує для досягнення поставленої мети, хоча засоби злочину і відносяться до факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину.

Однозначної думки в науці кримінального права щодо негідного замаху немає. Одні вчені констатують існування і важливість цієї проблеми для встановлення винності особи, що скоїла злочин, і кваліфікації діяння. Інші ж вважають постановку даного питання надуманою і відносять негідний замах до різновиду звичайного замаху. Відповідно до ч.1 ст. 15 КК замаху на злочин визнається навмисна дія, безпосередньо спрямоване на здійснення злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежать від волі винного. Головна відмінність негідного замаху від звичайного укладається в тім, що при замаху на об'єкт йому неможливо заподіяти шкоду через особливості його якісної характеристики, про що злочинець не здогадується. При замаху з негідними засобами, останні обрані без врахування тих труднощів, що треба перебороти з їх допомогою, чи ж вони взагалі абсолютно чи відносно несправні і непридатні. Треті, не заперечуючи негідний замах як вид фактичної помилки, вважають застосування для позначення замаху на об'єкт, що відрізняється особливими характеристиками, які унеможливлюють заподіяння йому шкоди посяганням, поняття непридатності, неприпустимості, обґрунтовуючи свою позицію тим, що негідного об'єкта злочину бути не може. Об'єкт придатний завжди.

Специфічність ситуації є в тому, що фактична шкода суспільним відносинам заподіяна бути не може як реально, так і теоретично, що не виключає суспільну небезпеку того, що відбувається. Своїм поводженням винна особа підтверджує готовність протиправно впливати на суспільні відносини. Крім цього, на думку В.К. Глистина винятковість негідного замаху (проникнув у порожню кишеню за гаманцем із грошима) укладається в тому, що злочинець об'єктивно не може зруйнувати відносини власності, яких не було, але він створив свої відносини з конкретною особою в реальній дійсності. Злочинець об'єктивно не може порушити охоронюване відношення, але зате він створює відношення, що з позицій суспільства є реальний конкретний результат. У загальній структурі соціальних зв'язків з'являється конкретне відношення. Той факт, що бажаний для злочинця результат не наступив, не означає, що суспільні відносини не перетерпіли якоїсь зміни. Тут має місце не тільки виявлення умислу, але і його втілення у визначеному діянні по відношенню до іншої особи, до суспільства. Суспільство не може не реагувати на цю протиправну діяльність. Підставою кримінальної відповідальності є створення визначеного відношення з суспільством чи з конкретною особою.

Твердження про надуманість цієї проблеми спростовується судово-слідчою практикою й іншими прикладами з життя.

Негідний замах, як проблема, цікавила юристів як ХІХ, так і ХХ сторіч. Відмінність поглядів криміналістів ХІХ - початку ХХ ст. є в тому, що вони розглядали негідний замах у навчанні про замах, не вбачаючи в діях особи помилки, що відповідає сучасним поглядам на проблему негідного замаху. Безсумнівно, що сучасна позиція не суперечить положенням, згідно яким негідний замах є помилка, тому що в цьому випадку в особи мається неправильне уявлення щодо фактичних обставин діяння: об'єкта і засобів скоєння злочину.

При цьому можна констатувати, що позиція російської класичної школи має своїх прихильників і на сучасному етапі Н.Ф. Кузнєцову і І.С. Тишкевича, чиї погляди на проблему негідного замаху становлять інтерес для дачі більш повного аналізу досліджуваного явища. Заперечення необхідності виділення негідного замаху як приватного виду фактичної помилки, ними аргументується по-різному.

Н.Ф. Кузнєцова посилається на те, що закон і судова практика не знають поняття «замах на негідний об'єкт». Суди кваліфікують дані випадки як звичайні замахи. Щодо ж негідних засобів учена констатує той факт, що тільки суд може виносити судження про придатність і непридатність засобів для здійснення злочину, виходячи з конкретних обставин справи. До того ж, як згадує Н.Ф. Кузнєцова, шкода людині може бути заподіяна і цукром, якщо він хворий діабетом, і водою, у випадку поранення в живіт.

Такої ж думки про негідний замах і І.С. Тишкевич. Але він приводить інші аргументи в підтвердження своєї позиції. Їм відзначається, що не можна змішувати об'єкт злочину і його предмет. Негідного об'єкта бути не може. І мова може йти лише про невразливість об'єкта для злочину. До того ж, як вважає І.С. Тишкевич, випадки, що зв'язують з негідним замахом, є надуманими. Це відноситься і до замахів на негідний об'єкт, і до замахів з негідними засобами.

Особливо автором акцентується увага на замаху з негідними засобами, застосування яких зв'язане з неуцтвом і марновірствами суб'єкта (застосування наговорів, насилання псування і т.і.). Посилаючись на відсутність у судовій практиці фактів існування подібних ситуацій, він виключає цю обставину з класифікації помилок.

Однак і Н.Ф. Кузнєцова і І.С. Тишкевич помиляються щодо не використання судовою практикою поняття негідний замах.

Ще в 60-і роки воно застосовувалося суддями при винесенні вироків по конкретних судових справах.

З підходом же Тишкевича І.С. до абсолютно негідних засобів важко погодитися. Хоча людство і стоїть на порозі третього тисячоріччя, люди не відмовилися від раніше існуючих вірувань. Вони вірять у загробне життя, могутність злих духів і чорну магію, у можливість різних провісників вплинути на розвиток подій (у тому числі використовуючи розташування планет у космосі). Навпаки, зараз можна говорити про бум в області поклоніння «силам пітьми», популярності ворожок і знахарок (варто згадати, хоча б ряд публікацій у засобах масової інформації про секти сатанистів; безліч рекламних оголошень про прийом клієнтів потомственими ворожками і їхньої можливості «вразумити» ваших ворогів магічними засобами). Звичайно, більшість подібних статей публікуються в так названій «жовтій» пресі. Однак, наявність проблеми підтверджується тим, що й авторитетні видання періодично звертають увагу на дану тематику.

В газеті “Аргументи і факти” стаття розповідає про те, що на спортивні результати впливають парапсихологи, що входять у штат зірок спорту, впливаючи на здоров'я їхніх супротивників. Ввійшло в моду відвідувати сеанси чорних і білих чаклунів. А ряд політиків і бізнесменів включають їх у штат своїх співробітників. Їхніми послугами користаються і для заподіяння «шкоди» своїм супротивникам. Взяти хоча б передвиборну компанію в Державну думу Росії, коли на прийом до популярного московського провісника і чаклуна вишикувалася черга з кандидатів у депутати, що бажали довідатися про «вдалу» дату початку боротьби за голоси виборців і якнайкраще нашкодити своїм конкурентам. А в суді ОАЕ слухалася справа, відповідно до матеріалів якого чоловік обвинуватив дружину в тім, що вона навела на нього псую, помістивши в його шлунок джина.

Відсутність же судової практики по даній категорії справ, на наш погляд, зв'язано, насамперед, з тим, що працівники правоохоронних органів (особливо це стосується дільничних інспекторів) не беруть до уваги заяв громадян, тому що немає підстав для порушення кримінальної справи. В історії ж російського кримінального права доводилась можливість кримінальної відповідальності за замах з абсолютно негідними засобами на державні злочини (за зазіхання на імператора Російської імперії). Актуальність даної проблеми підтверджується також низкою газетних публікацій, у яких описуються випадки заподіяння шкоди здоров'ю і життю людини настільки неординарними способами.

У той же час низкою юристів розділяється думка про право на існування фактичної помилки – негідного замаху. До них відносяться Н.К. Семерньова, А.Ш. Якупов, В.А. Якушин, В.П. Диденко й інші. Але і серед них немає єдиної точки зору. Так, А.Ш. Якупов і В.А. Якушин указують на можливість існування тільки замаху з негідними засобами. Що стосується замаху на негідний об'єкт, те В.А. Якушин не бачить можливості виділення даного виду помилки. В основі його твердження лежить положення про те, що суспільні відносини негідними бути не можуть. Від цієї позиції відрізняється точка зору В.П. Диденко, що виділяє замах на неналежний об'єкт.

Як видно, вирішення проблеми негідного замаху цікавило і цікавить багатьох теоретиків права, як України, так і Росії. Викликає вона інтерес і за рубежем. Позиції по даному питанню відрізняються. Але представляється, що замах з негідними засобами має право відноситися до самостійного виду помилки. Щодо ж замаху на негідний об'єкт, варто погодитися, що прийнята назва цих випадків не цілком вдала. Але вона вже устояна, сприйнято переважною більшістю теоретиків і практиків. Пропоновані інші варіанти позначення подібного замаху на об'єкт (неналежний, нереальний, відсутній) не можуть розв'язати цю проблему, тому що не можуть претендувати на охоплення всіх можливих випадків замаху на негідний об'єкт. Можливо, що прийнятним бачиться варіант назви, сприйнятий теорією кримінального права Франції. Коли встає питання про наявність негідного замаху в діях винної особи, у них говорять про неможливе злочинне діяння (це відноситься як до замаху на негідний об'єкт, так і замаху з негідними засобами). Даючи ж кваліфікацію подібним випадкам, варто виходити зі спрямованості наміру особи, що почали реалізовувати об'єктивну сторону злочину. Правова оцінка вчиненому дається на загальних підставах, тобто суб'єкт притягується до кримінальної відповідальності за незакінчену злочинну діяльність – за замах на здійснення того злочину, що бажав фактично вчинити, але не зміг через допущену помилку щодо об'єкта чи засобів здійснення злочину. Винна особа не притягується до кримінальної відповідальності тільки в одному випадку: якщо для досягнення поставленого результату суб'єкт використовує через своє неуцтво абсолютно непридатні засоби, що ні в якому разі не могли сприяти заподіянню шкоди людині.

Помилка в мотиві може бути допущена злочинцем, але значення для кваліфікації буде мати тільки тоді, коли він є невід'ємною (обов'язковою або кваліфікованою) ознакою конкретного складу злочину.

Мотив – це внутрішнє спонукання, що змусило особу встати на шлях здійснення злочину. Встановлення мотиву злочину дає можливість установити повну картину суспільно небезпечного діяння, пізнати його джерела і корені. Тому помилка в мотиві буде мати місце в ситуації, коли злочинцю невідомо про дійсне спонукання, що фактично має місце при здійсненні злочину, тому що він помилявся сам чи був введений в оману.

Про помилку в мотиві як фактичну помилку в кримінальному праві згадував ще Н.С. Таганцев.

Тому це кваліфікуюче обставина не може ставитися в провину людині, умислом якого даний факт не охоплювався. А виходить, він не може враховуватися при кваліфікації діяння і тим більше при призначенні покарання. Потрібно відзначити і те, що в цій кримінальній справі взагалі не міститься згадування про наявність помилки в мотиві в А., хоча і говориться, що дане кваліфікуюче обставина не може ставитися в провину підсудному. Констатація помилки в мотиві в поводженні злочинця дозволила дати більш чітку відповідь про кваліфікацію діяння й обґрунтуванні прийнятого рішення, що спирається на принцип суб'єктивного ставлення в вину.

На закінчення необхідно констатувати той факт, що помилка в мотиві здійснення злочину, коли дана ознака, відповідно до закону, є кваліфікуючою обставиною, зм'якшує кримінальну відповідальність, тому що в провину винному ставиться тільки те, що входило в його намір, у тому числі і те спонукання, що вплинуло на здійснення протиправного діяння.

Дата добавления: 2015-08-29