Найбільш відомий представник ,отець церкви Августин Аврелій Блаженний (354-430р.р).

Патристика

Найбільш відомий представник,отець церкви Августин Аврелій Блаженний (354-430р.р).

Основні праці: «Совідь», «про Трійцю», «про град Божий», «про блаженне життя», «про вчителя», «про свободу волі».

Його творчість не була чіткою системою,але завжди була і є джерелом натхнення для християнської філософії.

Хоча і критикував «язичницьку» античну філософію,але часто опирався на античну філософську традицію. Звертався до Платона та неоплатонізму.

Креаціоніст: Бог –джерело буття,чиста форма,найвища краса,джерело блага.абсолют. Можливості Бога у творенні невичерпні.Бог- сукупність всіх можливих досконалостей.

Онтологія.Бог створює світ.Він є вічним,вищим і завершеним буттям та джерело буття. Світ,створенний Богом,єдиний,і перебуває у повній залежності від Бога. Будь-яка річ у світовому порядку має своє місце.

Антропологія. Основну увагу приділяв людській свідомості,головне-наявність «внутрішньої» людини (душі),до якої входять пам*ять,воля та розуміння.

Бог створив світ за своєю доброю волею і людина є вище Боже створіння. Душа- нематеріальна субстанція;вона близька до Бога і безсмертна; саме вона пізнає Бога,а тіло цьому перешкоджає. Верховенство душі над тілом вимагає турботи про душу. Душа активна,розумна і вольова(бо основою духовного життя є активна воля,а не пасивний розум).

Розробляв проблеми особистості людини,її свободи, волі і розуму. Людина іде до Бога двома шляхами:пізнання через розум- шляхом теології та філософії,а також через віру –що виявляється у волі.

Гносеологія. Августин ставив віру вище розуму: «Вірую,щоб розуміти».

Найважливіший предмет пізнання – Бог: пізнання відносних речей не моє сенсу(тому мало уваги приділяв мистецтву,культурі,природничим наукам).

Визначив пріоритет волі і почуттів над розумом: істину про Бога не може пізнати розум,це – прерогатива віри(волі). Підкреслював роль почуттів і серця,єдність віри і пізнання.

Етика. Найвище щастя для людини-спрямованість до Бога,поєднання с Богом.

Розробив вчення про блаженну благодать (щодо волі людини) та про божественне приречення:до гріхопадіння вони вже не могли грішити. Однак спокутна жертва Ісуса Христа привела до того,що обрані Богом уже не можуть грішити. Бог одних веде до блаженства,до добра,а інших-до зла,до загибелі і мук. Без визначеної божественної людина не може мати доброї волі.

Концепція історичного розвитку. Історія розвитку людства-історія боротьби двох ворожих царств; царства світла,Бога і царства пітьми,яке Августин пов*язує з державою.

Історія-стріла,що має початок,свій сенс і завершення.Початок історії –створення першолюдей;зміст-перемога християнства в масштабах всієї Землі; завершення - пришестя Ісуса Христа. Страшний Суд,поділ на грішників та праведників…

Пропонував верховенство церковної впади над світською,світове панування католицизму.

Схоластика.

Найбільш відомий представник Хома Аквінський (1225-1274 р.р.)-за здобутки перед католицькою церквою названий ангельським доктором. Вчення Томи Аквінськог о в 1879 році проголошено офіційною доктриною католицької церкви під назвою неотомізм.

Основні праці: «сума теології», «сума філософії», «сума проти язичників».

Опирався на філософію Аристотеля.

Створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію в якій:

- систематизував теологію,

- запропонував вчення про відношення віри до розуму,

- дав докази буття Бога,

- обґрунтував підпорядкування філософії релігії,

- намагався наблизити християнське вчення до людини.

Основній принцип філософії – гармонія віри і розуму, або «симфонія віри і розуму». Істини технології та розуму не повинні входити в конфлікт між собою. Умови «симфонії»:

*Існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки і філософії);

*Існують істини, які перевищують людські можливості (даються лише в божественному одкровенні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі);

*Існують істини, які можна розуміти і за допомогою розуму, і за допомогою віри (філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватися з теологією).

Отже передбачив підпорядкування природного розуму істинам одкровення. Поділяв усі знання та науки на теологію об’явлення, природну теологію і філософію.

Провідним принципом свого вчення вважав божественне одкровення: людині необхідно для свого порятунку знати щось таке, що вислизає від її розуму, але дається через божественне одкровення. Тому Фома розмежував сфери теології і філософії: предметом філософії є істини розуму, а теології – істини одкровення.

Теологія виходить від Бога до Його творінь, а філософія – від творінь до Бога. Але оскільки Бог – джерело всіх істин, то не може бути принципових суперечностей між одкровенням і справедливим розумом. Т. ч., було розмежовано філософію та релігію, знання та віру, але Тома доводить і можливість гармонії між ними і необхідність їх співіснування. Отже філософія і теологія не заперечують одна одну.

Аквінський дав декілька доказів буття (існування) Бога, в яких Бог виступає як першорушій, першопричина, найвища досконалість, принцип цілеспрямованості.

Онтологія. Креаціоніст. Бог створив світ відповідно з гармонією. Бог – першопричина і кінцева мета сущого, чиста актуальність. Створивши світ, Бог втручається і направляє його розвиток.

Антропологія. Людина – єдність душі і тіла. Індивідуальність – це особистісна єдність душі і тіла. Душа – нематеріальна, безтілесна, не знищувана, але має свою повноту лише в єдності з тілом. Саме через тілесність душа утворює те, що є Людина. Людина знаходиться на межі світом тварин і світом ангелів. З тваринним світом людину пов’язує те, що вона існує, живе, має чуття; відрізняється людина тим, що має розумну душу і волю. Людина має інтелект і мислить. Інтелект Тома порівнює з волею: розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

Методологія. Запропонував виділив синтетичний стиль мислення як правило не відкидав уже існуючі позиції, а намагався визначити їх місце в загальній системі розуміння певного поняття (напр., вирішення проблеми універсалій; існують до речей – у розумі Бога, у речах і після речей – як поняття у розумі того, хто пізнає).

Гносеологія. Основний принцип пізнання – реальне існування загального. В суперечці про універсалії – поміркований реаліст.

Істина – це відповідальність понять речам, які, в свою чергу, відповідають ідеям Бога.

Етика. Розглядав питання про попередню божественну визначеність долі та свободи людської долі. В людській душі Богом закладено потяг до добра, але не кожна людина в реальних умовах життя може обрати шлях добра. В такому разі Бог допомагає людині об’явленням, словом Святого Письма… Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. Отже поєднання дій Бога з діями людини дає змогу людині впливати на свою долю. Завдяки волі людина відповідальна за свої вчинки, тому що має свободу волі і має здатність обирати між добром і злом.

У трактаті «Про правління правителів» писав про людину як суспільну істоту, про спільне благо як мету державної влади, про моральне добро як середину між крайнощами.

Ідеалом державного устрою визнавав монархію, яка повинна бути підпорядкована церкві.

З деякими застереженнями визнавав право народу повстати проти тирана, якщо той постійно спотворює справедливість.

Філософія Відродження. XIV – поч. XVII ст.

Це була перехідна, суперечлива епоха, («накопичення ідей»), коли ще не було сталого соціального організму, чітких ідеологічних орієнтирів.

Відбувався інтенсивний розвиток міст, міської культури, поширювались торгівельні відносини.

Склалися передумови буржуазного або капіталістичного способу виробництва – це була доба зародження буржуазних відносин.

Відбувся перелом в духовному житті суспільства – процес секуляризації, тобто звільнення від впливу церкви в суспільній та розумовій діяльності, в духовній творчості.

Виникли прошарки буржуазної інтелігенції, які були пов’язані наукою та культурою.

Відродження античної культури, способу життя та мислення – тому назва «Ренесанс» або «Відродження» (Дж. Вазарі)

Орієнтація на мистецтво – художньо-естетична доба, особливо розвиваються живопис та поезія.

Головний елемент культури Відродження – визнання інтересів і прав людської особистості. В центрі уваги – людина, тому філософське мислення має антропоцентричний характер.

Притаманний гуманізм, тобто прагнення до людяності, до виправдання природного буття людини, до возвеличення людини, до створення гідних людини умов життя, спроба показати можливість досягнення гармонії духовного і тілесного земного буття.

Притаманний індивідуалізм, який має культурний, гуманістичний характер, концепція індивідуального удосконалення шляхом звернення до культури.

Звернення до вивчення природи має натурфілософський характер.

Пантеїзм – вчення, що визнає єдність Бога і природи, Бог розчинений у природі, а також у людині.

Геліоцентризм приходить на зміну геоцентризму.

Реформація – широкий соціокультурний, суспільно-політичний та релігійний рух за реформу католицької церкви за здешевлення культу. Обґрунтування основних принципів протестантської етики.

Доба перших років науки, нових політичних і соціальних концепцій, соціалістичних утопій (місце, якого немає, фантазія, мрія, яка не може збутися).

Ця доба не залишила великих філософських систем, філософська творчість розвивалася у формі осучасненої згадки. Почало складатися нове розуміння людини, де величезне значення мали світоглядні відкриття мистецтва. Було відновлено довіру до людського розуму, закладено основи філософії, вільної від релігійних догматів.

Почалося Відродження в Італії, а потім поширилося на країни Європи.

Виділяють 2 етапи: раннє (італійське) та пізнє (північне) Відродження.

У розвитку філософських ідей доби європейського Відродження виділяють періоди:

· Гуманістичний (антропоцентричний), до середини XV ст.

· Онтологічний та пантеїстичний, до поч. XVI ст.

· Натурфілософський, до поч. XVII ст.

Окремо виділяють представників політичної філософії доби Відродження.

Доба раннього Відродження

Данте Алуг'єрі (1265-1321) - його міркування спрямовані на обґрунтування цінності і значущості людського життя. його твір " Божественна комедія" - підсумок розвитку середньовічної культури. в творах "про монархію", " Бенкет" - синтез філософії, поезії, теології.

Данте не заперечував вчення про творення, але визнавав подвійну природу людини - смертну і безсмертну, тілесну і духовну.

Франческо петрарка.

у своїх поетичних творах обстоював ідеї гуманізму, який розумів як усвідомлення людиною своєї унікальності, як прагнення до творчості. Захоплювався античною культурою, виступав проти схоластичної філософії, яка непридатна для життєвих настанов. але вважав,що треба звертатися не лише до Аристотеля, а також до інших античних мислителів і поетів. Їх праці слід шукати, ретельно перекладати, вивчати, але розглядати не як абсолютні авторитети, а як зразки для наслідування в процесі пошуку життєвих настанов.

звертався до внутрішніх етичних проблем людини(твір " Моя таємниця").

На перший план вивів " studia humanitas", тобто комплекс учень про людину.

хоча для духовності людини головне Бог, але для реальної людини головне - уславити себе земними вчинками.

в поезії відходить від схематичності та алегоричності середньовічного зображення божественного змісту. Звертається до світу живих людських почуттів і показує його як вищу цінність та справжню реальність.

Колюччо Салютаті

Основною вважав гуманістичну освіченість, що мала стати основою нової культури.

Саме тому - виховання нової людини,яка володіє humanitas- здатністю робити добрі вчинки(гуманність); не дається людині від народження, виробляється освітою і життєвим досвідом. це результат великої роботи душі в процесі вивчення гуманітарних дисциплін (граматики, риторики та філософії).

Гносеологія - гуманістична: за допомогою розуму людина завершує процес Божественного творення; призначення людини - пізнавати і діяти. Справжнім джерелом знань вважають античність.

Гуманізм

- найхарактерніша ознака доби Відродження.

Гуманістичним був світогляд філософів,за яким людина може і повинна бути щасливою і вільною та є центром всього світу.

Гуманісти:

- орієнтувалися на античних авторів і на антічність;

- стверджували самоцінність людського життя;

- вірили в можливість виховання у людини здатності до добропорядних вчинків;

- велику роль в цьому надавали філософії.

Гуманісти

Леонардо Бруні, Марселіо Фічіно, П'єтро Помпоняцці, Лоренцо Валла, Джованні Піко Делла Мірандола та ін.

Обгрунтовуючи ідею свободи і гідності людини, Бруні і Помпонацці звертаються до Аристотеля, Валла - до Епікура, Фічіно - до Платона, а Мірандола - до Платона, Аристотеля та каббали.

Микола Кузанський

Основні твори "провчене незнання", "про походження", " полювання на мудрість".

Звертався до античної думки, до античної літератури, виступав проти схоластичної науки, яка не розкриває всієї повноти світу.

Метод, аналогічний математичному, відповідає стану вченого незнання(усвідомлення диспропорції між скінченним розумом і Божою нескінченністю).

Бог - єдиний початок всього, сутність, яка виступає можливістю всього, але у згорнутому вигляді. Відповідно світ є розгорнутою сутністю Бога.

Онтологія. Пантеїзм - Бог присутній у всьому, є "буттям світу", центром всесвіту та його межею (Бог - ціле, а Всесвіт - частина).

Природа - це божественна книга, що розкриває Бога людині, і цю книгу можна читати через божественне об'явлення, однак сутність Бога можна осягнути лише через віру.

Гносеологія. Людина володіє можливістю пізнати світ, природу. Етапи пізнання: відчуття, уява, міркування, мислення.

Чуттєве пізнання підпадає під дію розсудку, що виступає як перехідний момент до більш високого рівня - розум. найвищий рівень - інтелектуальна інтуїція.

Антропологія. Людина - це мікрокосм, що поєднує в собі земне і божественне. отже, людина подібна і до мікрокосму (вміщує і у згорнутому вигляді весь світ, тобто включає у себе образи всіх речей, як дійсних, так і можливих).

"Двоцентрова" картина світу - поряд з Богом-творцем стоїть творець-людина.

Природа людини суперечлива: як тілесна істота - вона скінченна, а як духовна - нескінченна.

Доба пізнього Відродження.

Джордано Бруно (1548-1600). Основні праці: "Про причину, початок і єдине", "Про безконечність, всесвіт і світи".

Представник натурфілософського напрямку, пантеїст (природа і є Бог в речах).

Онтологія. Підняв теорію Коперника на рівень філософського узагальнення; висловив ідею нескінченності Всесвіту і багатоманітності світів.

Якщо Всесвіт нескінчений, то його центру немає. Нескінченний Всесвіт - породження нескінченої Божої могутності. Всесвіт - це співпадання Бога і природи, матерії і форми, єдності та різноманітності.

Вихідна категорія - Єдине, яке тотожне буттю, є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

Матерію Всесвіту дає світло; згорнута матерія - це пітьма, а розгорнута матерія втілюється в атомі. Активність матерії викликає світова душа, що містить у собі розум, все пронизує і одухотворює, є початком життя.

Гносеологія. Основою пізнання вважав відчуття, які даються нам через речі та образи. Наступний етап - уява, яка попередньо впорядковує образи. Розсудок виводить із них загальне. інтелект переводить знання на рівень мислення і збуджує розум, який вессь світ охоплює єдиним поглядом і може споглядати Бога.

Істина - єдина: " в чуттєвому об'єкті ніби в дзеркалі",; у розумі - завдяки аргументам міркування; в інтелекті - завдяки принципам та висновкам.

" Героїчний ентузіазм "- вища сходинка пізнання, вищий щабель людського Вдосконалення, це самовідданість задля високої мети, це стан, до якого треба прагнути, адже призначення людини- творчість на основі пізнання.

Антропологія. Головне для людини - душа, яка невіддільна від тіла і ним користується.

Шлях до людської могутності - наслідування творіння, тобто" практична магія" (людина утверджується в земному житті за допомогою дії у праці).

Високо цінував людське співжиття, яке підпорядковане закону загальної корисності.

Мішель Монтень

Основна праця – «Спроби». Дав приклад перехідного мислення до Нового часу. В центрі філософських роздумів – людина.

Антропологія. Людина – природна істота, свідомість якої визначається станом тіла. Кожна людина є представником людського роду.

Остаточних і надійних знань немає і не може бути, тому прояви людської природи нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до пихатості.

Людина підпорядкована природним законам, тому життя – мистецтво гідно підготуватися до смерті. Треба жити різноманітно, виявляти свої сили і здібності, щоб виконати своє життєве призначення. «Краще наше творіння – життя у згоді з розумом». Отже, людина уже не є центром світу, земне життя – самодостатнє, його мета – в ньому самому.

Онтологія. Бог виявляє себе як необхідність, що панує в природі; може існувати багато світів.

Гносеологія. Шлях пізнання лежить через самоаналіз; потрібно покладатися на розум і все піддавати сумніву.

Пізнання – відносне (релятивізм). Наші знання – це, скоріше, знання про незнання, ніж знання про те, що являє собою світ.

Вчене незнання – це стимул до сумніву, до постійного пошуку істини.

Скептик – це той, хто догматично стверджує незнання, а не той, хто шукає знань, не зупиняючись на досягнутому, для кого істина є процес.

Виступав проти інтуїції за здоровий глузд, за самостійність суджень, за звернення до фактів і дослідження природи, стверджував історичний характер людського пізнання.

Відомий дослідник релігії, причину виникнення якої вбачав в уявленні та невігластві, що дозволяє володарям тримати народ у покорі. Люди від природи рівні і розрізняються лише одягом. Саме держава і релігія, станова і майнова нерівність знищили природну рівність людей і справжню мораль.

Всі релігії базуються на звичаях, які необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв’язків.

Релігія – соціальна установка, необхідна для організації народного життя.

Філософія Нового часу

Хронологічні рамки: кінець ХVI-XVIII ст..
Включають до цієї доби:

Західноєвропейську філософію кінця ХVI-XVIII ст..

Просвітництво

Французький матеріалізм XVIII ст..

Німецьку класичну філософію

Загальна характеристика

Філософія набуває відносної самостійності і розвивається за своїми внутрішніми законами.

Ідея автономної філософії (вільної від релігійно-світоглядних передумов, яка опирається на досвід та розум), що була започаткована за доби Відродження і вперше була реалізована Рене Декартом (опирався на концепції нового природознавства).

Філософія починає наслідувати природничі науки.

Тому провідною філософською тенденцією стає матеріалізм, бо природа визнається справжнім буттям, природа всебічно досліджується і вивчається. Це створює сприятливі умови для існування філософського матеріалізму.

Матеріалізм доби Нового часу – механістичний, метафізичний. Швидкі успіхи механіко-математичного знання призвели до того, що природознавці та філософи почали абсолютизувати закони механіки, вважали їх всезагальними.

Філософія ототожнювалась з метафізикою (в розумінні Аристотеля), тобто визнавалася умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття та пізнання. Ця метафізика почала доповнюватись природничо-науковим змістом, тому досягла значних успіхів у сфері фізики, математики та інших наук.

Метафізика виражала у передових філософів гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення та експериментальної практики, але ініціатива належала, як правило, умоглядно-теоретичному, а не досвідному компоненту.

Завдання філософії Нового часу – методологічне обґрунтування науки, розробка методів наукового пізнання.

Основна проблематика – гносеологія та методологія (епістемологія) наукового пізнання.

Наголошувалось на незалежному характері наукового пізнання, на об’єктивності природних процесів, на необхідності виробити поняття об’єктивного закону природи. Великого значення набуває проблема вірогідності знання і методів її дослідження.

В розв’язанні проблеми обґрунтування знання і способів його досягнення виділяють два напрями – раціоналізм і емпіризм.

Раціоналізм (від лат. «розумний») – філософське вчення, що визнає як найбільш достовірне пізнання за допомогою розуму, розум – основа пізнання. Склався за доби Нового часу під впливом математики і природознавства.

Раціоналізм (у вузькому розумінні) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу і однозначності результатів.

Представники раціоналізму: Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Лейбніц.

Намагалися з’ясувати, як знання набуває об’єктивного і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає і як його джерело, і як критерій істинності; розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму привела до визнання вроджених ідей, до відриву мислення від об’єкта пізнання, до властивостей мислення, незалежних від відчуттів.

Емпіризм ( від гр. «досвід») – філософське вчення, що визнає досвід (чуттєве сприйняття) єдиним засобом достовірного пізнання; тобто зміст знання виступає або як опис досвіду, або як зведення до нього.

Орієнтація на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання.

Значення логічного аналізу теоретичних узагальнень принижувалось. Раціональна пізнавальна діяльність зводилась до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді.

Представники емпіризму: Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Дж. Берклі.

Емпіризм наштовхнувся на ряд труднощів, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Це змусило виходити за межі чуттєвих даних і звертатися до логічних операцій (індуктивні узагальнення), до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання.

Філософія Нового часу має полі ментальний характер (англійська, французька філософія).

Важливою була проблематика освіти, тобто передачі знань наступним поколінням. В цей період з’являється одна з перших педагогічних систем, створена Яном Амосом Коменським (теоретик класно-урочної системи).

Західноєвропейська філософія кінця 16 – 18 ст.

Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.) – один з перших філософів Нового часу, засновник емпіризму та англійського матеріалізму. Основні праці: «Новий Органон», «Нова Атлантида», «Про гідність і примноження наук».

Запропонував нові погляди на мету наукового пізнання, на методи пізнання, на роль науки у житті суспільства, обґрунтував необхідність наукового знання нового типу.

Першим перейшов від образу людини-творця до образу людини як частини природи.

Мета наукового пізнання – принести людині практичну користь. Йому належить афоризм: «Знання – сила» (ідея експериментальної науки, яка збагачує життя людини новими винаходами, допомагає вирішувати відповідні проблеми).

Розробив програму реформи науки, яка повинна базуватися на природознавстві, основа якого – чуттєвий досвід.

Для цієї мети – розробка нового методу. Це повинен бути метод наукового відкриття, засіб творчого розвитку наукових знань.

Бекон проголосив принцип емпіризму як основи пізнання і розробив індуктивний метод – сходження від одиничних фактів окремих спостережень до теоретичних узагальнень (емпірична індукція).

Висунув ідею створення нової логіки (на противагу схоластичній, аристотелівській), яка буде надійним методом виведення вихідних принципів, на яких ґрунтується процес логічного мислення, причому людський розум не повинен відриватися від життя.

Однак на шляху застосування нового методу можуть виникати перешкоди – хибні уявлення, суб’єктивні судження, які спотворюють істинний стан речей (механістичне розуміння істини як точного віддзеркалення предметів і процесів природи, тоді заблудження – спотворення «копії» внаслідок перепон).

Такі помилки Бекон називає «примари» або «ідоли» («привиди»).

Назвав 4 види помилок, властивих людському розуму.

- «ідоли роду», пов’язані з недосконалою людською природою загальні для всіх, це помилки від недосконалих людських почуттів під впливом бажань.

- «ідоли печери» - або недоліки притаманним окремим групам чи індивідам, які роблять через менший рівень культури, освіти виховання.

- «ідоли ринку або площі», - що породжуються спілкування людей, не зовсім вірно витлумаченою інформацією; неправильним використанням слів;

- «ідоли театру», тобто хибні погляди, що породжені сліпою вірою в авторитети, таке звернення до хибних вчень найбільш згубно впливає на людей, бо позбавляє їх самостійності.

Отже, реформа науки, за Беконом, можлива завдяки створенню теорії індукції та очищенню розуму від заблуджень.

Вивчав історію науки і виділив, використовуючи аналогію, такі шляхи (методи) дослідження.

- павука, або догматичний (як павук тягне павутину, так вчений іде від загальних положень до конкретних випадків);

- мурахи, або емпіричний (як мураха все тягне в мурашник, так вчений збирає окремі факти);

- бджоли, або справжній (як бджола сідає лише на повні квіти і, беручи нектар, перероблює його в мед, так вчений здійснює розулву переробку матеріалу, який дає досвід).

Філософія в широкому розумінні – система всіх видів пізнання (дослідно-раціональних), які підвладні розуму.

Філософія у вузькому розумінні – вчення про види знання і їх співвідношення, вчення про метод (органон) пізнання.

Онтологія – повинна дати відповідь на питання «чим є природа як об’єкт наукового пізнання?» (методологія відповідає на питання «Як вивчати природу?»)

Онтологічні поняття дають її теоретичний образ. Для з’ясування причини речей необхідно ці речі розкласти на «прості природи», тобто на первісні елементи (вимога вимога аналітичного вивчення природи).

Такі елементи – найзагальніші властивості речей, тобто світло, колір, вага, тепло тощо. Саме фізика вивчає не конкретні речі, а їх якості.

Томас Гоббс – англійський філософ (1588-1679), представник емпіризму, але намагався і поєднати два шляхи пізнання.

Основні праці «Філософські елементи вчення про громадянина», «Про тіло», «Про душу», «Левіафан».

Головну увагу приділяв питанням теорії суспільства та держави.

Онтологія. Світ – сукупність тіл, нічого безтілесного не існує. Всі тіла та їх якості – результат руху матеріальних елементів. Рух тіл відбувається за механічними законами.

Реально існує лише тілесне, духовне не є субстанціональним (душа не існує як субстанція).

Духовне життя людини зводив до рухів та зусиль.

Отже, мало місце механічне тлумачення реальності.

Був матеріалістом, але його матеріалізм - механічний (вважав, що філософія в своїй аргументації повинна прийняти закони механіки).

Методологія. Поєднував індукцію та дедукцію, високо цінував математичний метод, але його основу шукав у реальності Метод Гоббса – аналітико-дедуктивний (сприйняв раціоналізм Декарта та схилявся до сенсуалізу).

Гносеологія. Вважав, що теоретичні знання повинні бути знаряддям для розвитку практики і базуватися на досвіді. Початок будь-якого знання – відчуття.

Сенсуалізм (від. Лат «почуття», «відчуття») – філософський напрямок, що виводить пізнання з чуттєвого сприйняття достовірність знання визначається чуттєвою сферою.

Антопологія. Людина – частина природи, її функції зводяться до механічної форми руху, а закони розуму – до математики.

Люди за своєю природою егоїстичні, прагнуть собі найкращого, тому воля людини прагне досягнення певної мети. Отже, свободи волі немає, а є тільки свобода як «відсутність опору», як відсутність перешкод для досягнення мети.

Соціально-політичні погляди. Автор концепції суспільної угоди. Виділяв 2 стани людського суспільства – природний і громадянський. Природний стан – це «війна всіх проти всіх», але це суперечить інстинкту самозбереження. Тому люди шукають миру – шляхом укладання договору (угоди)

В державі створений шляхом угоди, громадяни відчужують свої права на користь носія влади, тобто свою особисту свободу передають державі в обмін на безпеку, на впорядковане життя.

Величезного значення надавав державі, в якій люди стають єдиною істотою.

Моральне – те, що корисне державі.

Функції держави – в дотриманні природних законів збереження приватної властивості, забезпечення рівних прав громадянам, сприяння самозбереженню суспільства тощо.

Гоббс проголосив принцип прав громадян та принцип «дозволено все, що не заборонено».

Рене Декарт

(1596-1650) – французький філософ і математик. Його вчення називають картезіанством.

Основні праці – «Начала філософії», «Маркування про метод», «Роздуми про першу філософію».

Дуаліст Один з перших методологів науки.

Метод Декарта – раціоналістична дедукція: «Пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

Розуміння сутності наукового методу у Декарта сформувалось під впливом математики. Він розумів внутрішню єдність як самого математичного знання, так і його зв’язок з іншими природничими науками. Тому прагнув отворити загальну математику, як науку, яка б на основі математичного методу об’єднувала всі галузі наукових знань.

Сформулював чотири правила методу.

Перше правило – істинними можна вважати такі положення, які не містять жодного сумніву і не потребують доказів, тобто за істину можна приймати тільки те, що ясне, чітке, самоочевидне (мова іде про вихідні принципи наукового пізнання).

Друге правило – кожну складну проблему слід ділити на складові елементи доти, доки не повстануть найпростіші чіткі положення, які беззаперечно сприймаються розумом (мова їде про вимогу аналітичного вивчення природних явищ);

Третє правило – починати з найпростіших, доступних для пізнання предметів, і поступово сходити до складніших. Тобто це шлях пошуку складного через просте (мова іде про певний порядок мислення, якого треба дотримуватись).

Четверте правило – «енумерація», що означає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу та отримання повних знань про предмет (мова іде про повноту знання, про послідовність та ретельність наукового дослідження).

Гносеологія. Декарт був переконаний, що наукове знання утворює єдину логічну систему, і все випливає одне з одного. Крім того, розумова діяльність людей за своєю природою однакова. Тому можливо створити для всіх єдиний метод достовірного пізнання.

Пізнання здійснюється через ідеї, виступають безпосереднім об’єктом мислення. В розумінні наявні три види ідей.

- Що виникають з чуттєвого досвіду, спричиненні ззовні;

- Створенні самими людьми;

- Вродженні, напр. ідеї Бога буття, ідеала тощо.

Декарт здійснює пошуки першопочатків своєї філософії через вимогу піддавати сумніву всі без винятку знання, що допоможе звільнити наукове мислення від хибних суджень, упередження забобонів.

Все без винятку є сумнівним у всьому можна сумніватися, але не в тому, що ти сумніваєшся, а якщо ти сумніваєшся – ти мислиш, бо мислення є актом сумніву. Звідси – беззаперечна істина, що має вигляд тези «Я мислю, отже, я існую».

Мова іде не про тілесне існування суб’єкта мислення, а про існування нашого мислячого «Я», тобто духовної субстанції, що існує незалежно від чуттєвого світу.

Отже, істинним є самодостатнє мислення, що утверджує себе в акті самосвідомості. Критерій достовірності діяльності інтелекту – причетність до Бога, найвищої духовної субстанції.

Доводив достовірність існування Бога за допомогою мислення. Через справедливість Бога доводив достовірність буття матеріального світу.

Дуалізм – визнавав достовірність існування і духовного, і матеріального світу як двох незалежних субстанцій.

Онтологія. Бог – основа світобудови. Світ складається з двох субстанцій: матеріальної (протяжність) та духовної (мислення). Взаємодія між субстанціями – через посередництво Бога.

Уявлення про природу – механістичні, оскільки природа виступала мертвим, позбавленим духовності організмом.

Антропологія (дуалістачна). Людина в тілесному плані не відрізняється від тварини, постає складною природою машиною, діє за законами природи. Але крім тіла, людина має і розумну душу, і саме розум веде людину шляхом істини та належної поведінки.

Це «подвійність» людини веде до виникнення псизолофізичної проблеми взаємодії душі і тіла.

Бенедикт Спіноза

(1632-1677) – голландський філософ-раціоналіст, послідовник і учень Декарта.

Був був критиком дуалістичної філософії – обстоював онтологічний монізм. Розробив раціоналістичну етику.

Основні праці «Етика», «Трактат про вдосконалення розуму».

Метод – строго науковий, математичний, раціоналістичний. Праця «Етика» побудована геометричним методом – як сукупність теорем, які доволяться шляхом зведення до аксіом. І визначень, довгий час вважались взірцем систематичної побудови.

-вважав, що математика не виводить, а виявляє істину («еврика!» Архімеда)

- Онтологія. Критикував дуалізм Декарта, як відповідь створив моністичне вчення про природу.

-Своє вчення починає з об*єкта субстанції (з лат. «те, що лежить в основі»), тобто з буттєвої аксіоми.

-Субстанція – це Бог, який зводиться до природи. Вона вічна, незалежна, причина самої себе, має нескінченну кількість властивостей, але їй притаманні два невід*ємних атрибути – протяжність та мислення. Через ці два атрибути людський розум і пізнає субстанцію.

Гносеологія – раціоналіст. Виділив чотири способи надбання знань: завдяки чуткам, з безладного неупорядкованого досвіду, за аналогією, безпосереднє осягнення розумом за допомогою інтелектуальної інтуїції.

вважав, що пізнання світу проходить три ступеня: чуттєве сприйняття зовнішнього світу (уявлення), судження розуму(отримання думок, істини виводяться шляхом доведення), істинне аналітичне знання яке здобуває розум шляхом логічної дедукції та інтелектуальної інтуіції.

на принципах раціоналізму будував психологію та етику, бо, лише спираючись на розумне пізнання, людина може досягти свободи та щастя. Але утвердження розумних засад супроводжується боротьбою з пристрастями, з афектами.

дещо механістичнорозглядав людину як річ природи, наблизив метод психології до методів механіки і фізики, звів психічне життя людини до двох простих основ – до розуму(воля) та до афектів.

первинний афект – прагнення, його різновиди – задоволення(радість) та незадоволення(сум). Ці афекти – основні, всі інші – похідні від них.

-Афекти –це емоційно-образні стани душі і тіла, які підсилюють чи послаблюють життєву активність людини. Афекти регулюють взаємодію людей з речами, більшість з яких є пристрастями (пасивний стан).

щоб розв*язати складні проблеми людського життя, етичні та соціальні проблеми необхідно підпорядкувати афекти розуму.

вчення про свободу(одне з фундаментальних понять його філософії) – яку розглядає у діалектичній єдності з поняттям необхідності. Вільною називається така річ, яка існує лише через необхідність своєї природи, тобто річ буде вільною, якщо діятиме виходячиз необхідності власної природи (Бог або субстанція). Всі інші речі – «вимушені», вони залежать від зовнішніх обставин.

Людина також детермінована у своїй поведінці, тому уявлення про свободу – суб*єктивні ілюзії. Людина залежить від афектів, від зовнішніх обставин життя. В цьому – рабство людини, якого вона може позбутися і стати вільною через шлях пізнання афектів (саме пізнання супроводжується сильним афектом – радості, інтелектуальною любов*ю до Бога).

Отже, свобода – це пізнання необхідності, тобто чітке і ясне розуміння того, що необхідне, це панування розуму над почуттями, подолання афектів бажанням пізнавати.

Джон Локк

(1632-1704) – англійський філософ, представник емпіризму, видатний матеріаліст, створив ідеологічне підгрунтя лібералізму. В центрі його філософії – теорія пізнання.

Осн. Праці – «Досвід про людський розум», «Думка про виховання», «Розумність християнства»

Досліджував пізнавальні здібності та здатності людини, намагався виявити джерела походження людського знання.

Вважають засновником сенсуалізму, доводив, що джерелом всіх знань є чуттєвий досвід. «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях».

Критикує теорію вроджених ідей Декарта. Стверджує, що свідомість новонародженого – це «табула раса», тобто «чиста дошка», на якій життєвий досвід записує знання. Тому всі знання – не вроджені, а набуті.

Готфілд Лейбніц

(1646-1716) – німецький філософ, вчений-енциклопедист, математик, його вважають одним з засновників сучасної найки. Центр його філософії – вчення про монади.

Основні праці: «Міркування про метафізику», «Теодіцея», «Нові досліди щодо людського розуміння», «Монадологія».

В гносеології намагався поєднади емпіризм та раціоналізм – вчення про два види істин: істини факту (шлях досвіду) та метафізичні істини(відкриваються за допомогою розуму).

Вчення про монади як прості неподільні субстанції, вони вічні, духовні, індивідуальні та неповторні, їх безкінечна кількість. Єдність та узгодження монад – результат передбаченої Богом гармонії.

ПРОСВІТНИЦТВО

Цей термін запроваджений Вольтером та Гердером.

Це феномен духовного життя європейський країн, це явище культурного життя, що мало на меті замінити погляди, засновані на релігійному та політичному авторитеті, на такі, які випливають з вимог людського розуму і можуть витримати критику кожного окремого індивіда.

Крім того, це сукупність антифеодальних ідей, це ідеологія третього стану, це форма самосвідомості нового класу – буржуазії.

Просвітники намагалися обмежити віру на користь розуму, а релігію – на користь науки, звільнити моралі від релігійної опіки.

Проголошували природне світло розуму головним засобом вдосконалення суспільства.

Умовою торжества розуму і рушійною силою історичного розвитку вважали прогрес в освіті суспільства. Вірили в особливу роль наукових знань, поширення яких набуло вирішального значення в боротьбі з феодальними порядками, у розв*язанні соціальних проблем.

Просвітництво – це вихід людини з неповноліття, в якому воно знаходилось з власної вини.

Важливим джерелом для ідей просвітників була англійська філософія та національні традиції.

В Англії доба просвітництва мала, в основному, релігійний та політичний характер, у Франції – критика суспільних та моральних принципів, у Німеччині найбільші успіхи – в галузі німецької філософії.

Характерні особливості:

Впевненість у безмежних можливостях людського розуму, в його могутності. Це була апеляція до розуму та до природних закономірностей розвитку.

Основна ідея – побудова життя на розумних засадах, тобто прогрес суспільства – це прогрес – пізнання. Вся майбутня історія повинна розбудовуватись на засадах розуму. Така перебудова – результат розповсюдження позитивних, практично-корисних знань, серед широкого кола освічених людей.

Просвітництво мислилось як головна рушійна сила історії, як джерело і основний спосіб досягнення рівності, свободи та братерства(стан суспільства, що відповідає ідеалу царства Розуму).

Наукове знання перестало бути надбанням вузького кола вчених, воно стало предметом широкого обговорення та популярного викладу(Енциклопедія).

Панувала віра в те, ЩО ПРОГРЕС НАУКИ ТВОРИТЬ УМОВИ ДЛЯ СОЦІАЛЬНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ (зв*язок найки з практикою, суспільна користь науки).

Гасло просвітників: «Наука і прогрес».

В галузі філософії – боротьба проти будь-якої метафізики.Сприяло розвитку раціоналізму, а в науці – розвитку природознавтва.

Для англійського Просвітництва був характерний деїзм – погляд на релігію як на віру, яка обмежується лише визнанням Бога як першопричини і відмовляється від інших положень, як таких, що суперечать розуму.

Велика увага приділялась моралі – сформована ідея природного морального закону, гармонійного порядку в природі та суспільстві, проповідувались гуманістичні ідеали.

Значні здобутки були в галузі педагогіки та системи виховання молоді.

Проводились критика церкви, а також деяких догматів християнської релігії (боротьба проти релігійних забобонів та марномірств).

В галузі політики та суспільно-економічного життя просвітники закликали до звільнення людини від несправедливих пут, до рівності всіх людей перед законом.

Представники Просвітництва.

в Англії – Д.Гартті. Е. Шефсбері. Джон Толанд. Е. Коллінз.

у Франції – Ш. Монтесьє. Вольтер Дені Дідро. Ж-ж Руссо.

В Німеччині – А.Г.Баумгартен. Й.Г. Гердер. Г.Е. Лессінг.

Дата добавления: 2015-08-29