Кракові. До нього 1 серпня 1941 р. були приєднані Львівська, Дрого­бицька, Станіславська й Тернопільська області України із центром у Львові під назвою «дистрикт Галичина». Такий крок викликав

Кракові. До нього 1 серпня 1941 р. були приєднані Львівська, Дрого­бицька, Станіславська й Тернопільська області України із центром у Львові під назвою «дистрикт Галичина». Такий крок викликав невдоволення українського населення.

Улітку 1942 р. у Львові завершилося об'єднання підпільних груп у велику підпіль­но-партизанську організацію «Народна гвардія». Вона діяла на території українських областей, що входили до «генерального губернаторства».

У липні 1944 р. була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Ініціато­ром її створення була ОУН. Новостворена організація відкидала расову та етнічну винят­ковість, закликаючи неросійські народи СРСР об'єднатися проти СРСР.

Наступ на Львів радянські війська розпочали в червні 1944 р. 27 липня 1944 р. місто було звільнене від нацистів.

Проте мир на ці землі не прийшов — територія Східної Галичини стала головною базою збройного антирадянського опору, яку вели загони УПА і підпілля ОУН.

Миколаївська й Херсонська області. Наприкінці літа 1941 р. області були окуповані нацистськими військами групи армій «Південь» і румунськими підрозділами. 16 серпня був захоплений Миколаїв, а 19 серпня — Херсон.

Західні райони Миколаївської області увійшли до складу Трансністрії, а східні, ра­зом з Херсонською областю, — до рейхскомісаріату «Україна». Як і в інших областях України, окупаційний режим супроводжувався масовим винищенням мирного населен­ня, пограбуванням тощо.

У роки окупації на Херсонщині діяв партизанський загін на чолі з Є. Гірським. Загін робив нальоти на тилові об'єкти супротивника, обстрілював колони автомашин і обози.

Вихід радянських військ до Дніпра восени 1943 р. створив передумови для визволен­ня Херсонської й Миколаївської областей від нацистської окупації.

Радянське командування прагнуло, завдавши сильного удару від Овруча до Херсона, розгромити супротивника частинами та вийти до річок Південний Буг, Інгулець і Дніп­ро.

13 березня 1 944 р. було звільнено Херсон, після чого радянські війська почали форсу­вання Дніпра і пониззя Південного Бугу. 28 березня 1944 р. був звільнений Миколаїв.

В результаті Одеської наступальної операції радянських військ німців було відкину­то на 150—180 км і звільнено Миколаївську та Херсонську області.

Одеська область. Сучасні межі Одеської області включають території Одеської та Із­маїльської областей, що існували у довоєнний період. Ізмаїльська область була утворена у липні 1940 р. після приєднання Південної Бессарабії до УРСР. Крім того у 1940 р. до складу Одеської області було включено частину районів Молдавської Автономної Ра­дянської Соціалістичної Республіки.

Із початком Великої Вітчизняної війни з військ Одеського воєнного округу було ство­рено Південний фронт, який майже місяць стримував німецько-румунські війська на радянсько-румунському кордоні. У перший день війни було навіть проведено вдалу де­сантну операцію у гирлі Дунаю. Проте поразки радянських військ на інших ділянках фронту змусили частини Червоної армії відійти до Одеси.

Радянські війська обороняли Одесу із серпня до жовтня 1941 р. Незважаючи на неста­чу зброї, боєприпасів, продуктів харчування, питної води й людей, вони тримали оборону із суходолу. Саме це зірвало плани німецького командування щодо «блискавичного про­сування» на півдні України. Після того, як радянські війська залишили місто, тут уста­новився румунський окупаційний режим. Одеська область стала складовою Трансністрії. У роки окупації в Одесі існував рух Опору, який активно діяв в одеському порту, здійсню­ючи акції саботажу. З одеських катакомб діяли збройні загони. Територія області й місто були звільнені в результаті Одеської наступальної операції в березні—квітні 1944 р.

За героїзм жителів Одеси місто було відзначено почесним званням «місто-герой».

Полтавська область. На початку вересня 1941 р. німецько-фашистські війська за­мшили плацдарм на лівому березі Дніпра в районі Кременчука. Це створило загрозу іиїходу німецьких танкових частин на оперативний простір на Лівобережжі. Усі спроби радянських військ витіснити ворога з плацдарму не мали успіху. Зрештою 1-ша танкова і рупа нацистів, прорвавшись із плацдарму з 18 вересня 1941 р. захопила м. Полтаву.

Для полтавчан почався трагічний період нацистської окупації, жертвами якого стали і псячі жителів міста й області. Незважаючи на терор, полтавчани чинили опір ворогу. V.німку і навесні 1942 р. діяла підпільна комсомольсько-молодіжна група з 20 осіб, якою і ерувала студентка Харківського університету Ляля Убийвовк, яка організовувала ди- мерсії, утечі радянських військовополонених із концтабору тощо. Однак в травні 1942 р. ч ієни групи були схоплені гестапо й розстріляні. Нові підпільні групи формувалися в різних районах області.

23 вересня 1943 р. Полтаву було звільнено від нацистів. Воїни 84-ї Харківської і 13-ї гвардійської стрілецьких дивізій першими ввійшли до міста. На честь Полтавської бит­ті на пам'ятнику був піднесений червоний прапор. Усвідомлюючи, що їм не вдасться втримати Лівобережжя, окупанти почали застосовувати тактику «випаленої землі». Перед тим як залишити місто, фашисти вбивали людей, підпалювали будинки, через що місто було майже повністю зруйноване.

Сумська область. У вересні—жовтні 1941р. область окупували німецькі війська. 10 жовтня нацисти вступили до Сум. Ця окупація тривала два роки та супроводжува­вся масовим винищенням населення. Найбільше постраждали міста Щорс і Конотоп, Ііуринський, Середино-Будський, Хильчицький райони. До Німеччини були вивезені близько 78 тис. осіб. Німцями були утворені концтабори на територіях Конотопського й < умського районів. Під час війни в області було вбито й замордовано понад 110 000 осіб.

Проте жителі області не бажали миритися з нацистським «новим порядком». Пів­нічні райони області входили До території Брянського партизанського краю (лютий 1942 р. —листопад 1943 рр.). Саме тут відбувалося формування з'єднання С. Ковпака.

Визволення Сумщини почалося після перемоги радянських військ у Курській битві. Окупанти, усвідомлюючи неминучість поразки, підчас відступу застосовували тактику • випаленої землі»: повністю спалювали села (Нова Гута, Гаврилова Слобода, Голубівка, Іїілоусівка та ін.), зруйнували десятки підприємств, залізничних станцій, розграбували тисячі колгоспів. Загальна сума збитків, завданих господарству області, перевищила 14 млрд крб.

Місто Суми було визволене 2 вересня 1943 р.

Тернопільська область. Тернопільська область у складі УРСР була утворена в резуль­таті приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 р. Як і в інших новоприєд- ианих областях, тут здійснювалися заходи із радянізації. Ставлення населення до цих заходів було неоднозначним.

1 серпня 1941 р. Тернопільська область була включена до дистрикту «Галичина» Генерального губернаторства. Північні райони області увійшли до складу рейхскомі- саріату «Україна».

Після окупації території області тут виник рух Опору. Підпільники Тернопільщини саботували постачання хліба окупантам, чинили різні диверсії. Територією Тернопіль­щини в 1943 р. пройшов легендарний Карпатський рейд з'єднання С. Ковпака. Парти­занам удалося перервати роботу залізничної лінії Тернопіль—ІІідволочиськ, що мала велике значення для постачання німецьких військ.

На території Тернопільської області розгорнули свою діяльність партизанські заго­ни, створені ОУН, а згодом — з'єднання УПА. Вони деякий час контролювали частину території області.

Операція з вигнання окупантів із Правобережної України проходила в березні— квітні 1944 р. 11 березня угруповання 1-го Українського фронту вийшло на рубіж Тер­нопіль—Проскурів і перетнуло залізничну магістраль Львів—Одеса, оточивши німців із заходу. 15 квітня 1944 р. Тернопіль був звільнений від нацистів. Місто було зруйноване майже вщент. Навесні 1944 р. на території Тернопільщини велися кровопролитні бої ґанкових армій.

страждали від німецьких військ, була Львівська. 22—29 червня 1941 р. НКВСбуло про­ведене масове винищення політв'язнів у Львові та інших містах.

ЗО червня 1941 р. німці були вже у Львові. Того ж дня бандерівське крило ОУН про­голосило у Львові відновлення незалежної Української держави на чолі з прем'єр-мініст­ром Я. Стецьком (найближчим соратником С. Бандери). Невдоволені сміливістю українців підрозділи СС у вересні 1941 р. заарештували и стратили багатьох членів похідних груп ОУН.

На польській території, захопленій німцями, було створено «генеральне губернаторс­тво» із центром у Кракові. До нього 1 серпня 1941 р. були приєднані Львівська, Дрого­бицька, Станіславська й Тернопільська області України із центром у Львові під назвою «дистрикт Галичина». Такий крок викликав невдоволення українського населення.

Улітку 1942 р. у Львові завершилося об'єднання підпільних груп у велику підпіль­но-партизанську організацію «Народна гвардія». Вона діяла на території українських областей, що входили до «генерального губернаторства».

У липні 1944 р. була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Ініціато­ром її створення була ОУН. Новостворена організація відкидала расову та етнічну винят­ковість, закликаючи неросійські народи СРСР об'єднатися проти СРСР.

Наступ на Львів радянські війська розпочали в червні 1944 р. 27 липня 1944 р. місто було звільнене від нацистів.

Проте мир на ці землі не прийшов — територія Східної Галичини стала головною базою збройного антирадянського опору, яку вели загони УПА і підпілля ОУН.

Миколаївська й Херсонська області. Наприкінці літа 1941 р. області були окуповані нацистськими військами групи армій «Південь» і румунськими підрозділами. 16 серпня був захоплений Миколаїв, а 19 серпня — Херсон.

Західні райони Миколаївської області увійшли до складу Трансністрії, а східні, ра­зом з Херсонською областю, — до рейхскомісаріату «Україна». Як і в інших областях України, окупаційний режим супроводжувався масовим винищенням мирного населен­ня, пограбуванням тощо.

У роки окупації на Херсонщині діяв партизанський загін на чолі з Є. Гірським. Загін робив нальоти на тилові об'єкти супротивника, обстрілював колони автомашин і обози.

Вихід радянських військ до Дніпра восени 1943 р. створив передумови для визволен­ня Херсонської и Миколаївської областей від нацистської окупації.

Радянське командування прагнуло, завдавши сильного удару від Овруча до Херсона, розгромити супротивника частинами та вийти до річок Південний Буг, Інгулець і Дніп­ро.

13 березня 1944 р. було звільнено Херсон, після чого радянські війська почали форсу­вання Дніпра і пониззя Південного Бугу. 28 березня 1944 р. був звільнений Миколаїв.

В результаті Одеської наступальної операції радянських військ німців було відкину­то на 150—180 км і звільнено Миколаївську та Херсонську області.

Одеська область. Сучасні межі Одеської області включають території Одеської та Із­маїльської областей, що існували у довоєнний період. Ізмаїльська область була утворена у липні 1940 р. після приєднання Південної Бессарабії до УРСР. Крім того у 1940 р. до складу Одеської області було включено частину районів Молдавської Автономної Ра­дянської Соціалістичної Республіки.

Із початком Великої Вітчизняної війни з військ Одеського воєнного округу було ство­рено Південний фронт, який майже місяць стримував німецько-румунські віііська на радянсько-румунському кордоні. У перший день війни було навіть проведено вдалу де­сантну операцію у гирлі Дунаю. Проте поразки радянських військ на інших ділянках фронту змусили частини Червоної армії відійти до Одеси.

Радянські війська обороняли Одесу із серпня до жовтня 1941 р. Незважаючи на неста­чу зброї, боєприпасів, продуктів харчування, питної води й людей, вони тримали оборону із суходолу. Саме це зірвало плани німецького командування щодо «блискавичного про­сування» на півдні України. Після того, як радянські війська залишили місто, тут уста­новився румунський окупаційний режим. Одеська область стала складовою Трансністрії. У роки окупації в Одесі існував рух Опору, який активно діяв в одеському порту, здійсню­ючи акції саботажу. З одеських катакомб діяли збройні загони. Територія області й місто були звільнені в результаті Одеської наступальної операції в березні—квітні 1944 р.

За героїзм жителів Одеси місто було відзначено почесним званням «місто-герой».

Полтавська область. На початку вересня 1941 р. німецько-фашистські війська за­чинили плацдарм на лівому березі Дніпра в районі Кременчука. Це створило загрозу іиїходу німецьких танкових частин на оперативний простір на Лівобережжі. Усі спроби радянських військ витіснити ворога з плацдарму не мали успіху. Зрештою 1-ша танкова і рупа нацистів, прорвавшись із плацдарму з 18 вересня 1941 р. захопила м. Полтаву.

Для полтавчан почався трагічний період нацистської окупації, жертвами якого стали і псячі жителів міста й області. Незважаючи на терор, полтавчани чинили опір ворогу. V.німку і навесні 1942 р. діяла підпільна комсомольсько-молодіжна група з 20 осіб, якою і і-рувала студентка Харківського університету Ляля Убийвовк, яка організовувала ди- пі'рсії, утечі радянських військовополонених із концтабору тощо. Однак в травні 1942 р. ч ієни групи були схоплені гестапо й розстріляні. Нові підпільні групи формувалися в різних районах області.

23 вересня 1943 р. Полтаву було звільнено від нацистів. Воїни 84-ї Харківської і 13-ї гвардійської стрілецьких дивізій першими ввійшли до міста. На честь Полтавської бит­ті на пам'ятнику був піднесений червоний прапор. Усвідомлюючи, що їм не вдасться втримати Лівобережжя, окупанти почали застосовувати тактику «випаленої землі». Перед тим як залишити місто, фашисти вбивали людей, підпалювали будинки, через що місто було майже повністю зруйноване.

Сумська область. У вересні—жовтні 1941р. область окупували німецькі війська. 10 жовтня нацисти вступили до Сум. Ця окупація тривала два роки та супроводжува­лася масовим винищенням населення. Найбільше постраждали міста Щорс і Конотоп, Туринський, Середино-Будський, Хильчицький райони. До Німеччини були вивезені близько 78 тис. осіб. Німцями були утворені концтабори на територіях Конотопського й (умського районів. Під час війни в області було вбито й замордовано понад 110 000 осіб.

Проте жителі області не бажали миритися з нацистським «новим порядком». Пів­нічні райони області входили До території Брянського партизанського краю (лютий 1942 р. —листопад 1943 рр.). Саме тут відбувалося формування з'єднання С. Ковпака.

Визволення Сумщини почалося після перемоги радянських військ у Курській битві. Окупанти, усвідомлюючи неминучість поразки, під час відступу застосовували тактику • випаленої землі»: повністю спалювали села (Нова Гута, Гаврилова Слобода, Голубівка, Ііілоусівка та ін.), зруйнували десятки підприємств, Залізничних станцій, розграбували тисячі колгоспів. Загальна сума збитків, завданих господарству області, перевищила 14 млрд крб.

Місто Суми було визволене 2 вересня 1943 р.

Тернопільська область. Тернопільська область у складі УРСР була утворена в резуль­таті приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 р. Як і в інших новоприєд- наних областях, тут здійснювалися заходи із радянізації. Ставлення населення до цих заходів було неоднозначним.

1 серпня 1941 р. Тернопільська область була включена до дистрикту «Галичина» Генерального губернаторства. Північні райони області увійшли до складу рейхскомі­саріату «Україна».

Після окупації території області тут виник рух Опору. Підпільники Тернопільщини саботували постачання хліба окупантам, чинили різні диверсії. Територією Тернопіль­щини в 1943 р. пройшов легендарний Карпатський рейд з'єднання С. Ковпака. Парти­занам удалося перервати роботу залізничної лінії Тернопіль—ІІідволочиськ, що мала велике значення для постачання німецьких військ.

На території Тернопільської області розгорнули свою діяльність партизанські заго­ни, створені ОУН, а згодом — з'єднання УПА. Вони деякий час контролювали частину території області.

Операція з вигнання окупантів із Правобережної України проходила в березні— квітні 1944 р. 11 березня угруповання 1-го Українського фронту вийшло на рубіж Тер­нопіль—Проскурів і перетнуло залізничну магістраль Львів—Одеса, оточивши німців із заходу. 15 квітня 1944 р. Тернопіль був звільнений від нацистів. Місто було зруйноване майже вщент. Навесні 1944 р. на території Тернопільщини велися кровопролитні бої ґанкових армій.

Після визволення від нацистів Тернопільська область стала ареною боротьби між УПА і радянськими каральними органами.

Харківська область. Напад нацистської Німеччини та її союзників на СРСР 22 червня 1041 р. викликав прагнення населення стати на захист Батьківщини. Із перших днів війни десятки тисяч харків'ян пішли добровольцями на фронт. Промисловість міста перебудовувалась на військовий лад. Почалося масове виробництво танків, літаків, сна- рядіз, мінометів. За ініціативою робітників заводу «Серп і Молот» було зібрано кілька мільйонів карбованців до фонду оборони.

Розгром радянських військ Південно-Західного фронту під Києвом відкрив шлях для наступу німецьких військ на Харків. У вересні 1941 р. запеклі бої розгорнулися на далеких підступах до міста. Понад 100 тис. харків'ян працювали на спорудженні оборонних об'єктів. У місті було створено частини народного ополчення. Почалась ева­куація населення, промислових підприємств і навчальних закладів Харкова у східні райони СРСР. До 24 жовтня 1941 р. з Харкова було евакуйовано 320 ешелонів з устат­куванням промислових підприємств і 225 ешелонів із людьми. Із Харківської області було евакуйовано 70 великих промислових підприємств союзного й республіканського значення.

У середині жовтня 1941 р. частини Червоної армії відступили до міста, де протягом п'яти діб стримували наступ ворога. 24 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Харків.

Окупація міста супроводжувалася встановленням нацистського «нового порядку». Трагічною стала доля євреїв Харкова. Було створено харківське гетто, куди переселили 16 тис. осіб. Більшість із них були розстріляні в Дробицькому Яру. Загалом за роки окупації в Харкові було розстріляно близько 100 тис. мирних жителів. Десятки тисяч людей були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Місто не скорилося ворогові. Створювалися й діяли підпільні організації, партизансь­кі загони та диверсійні групи, якими було знищено понад 20 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 21 ешелон із військами й технікою ворога.

Звання Героя Радянського Союзу було присвоєне підпільникам І. Бакуліну, П. Зу- барєВу, керівникові підпільної групи с. Лідне М. Кисляк.

Поразка німецьких військ у битві під Москвою взимку 1941—1942 рр. створила в радянського командування враження про можливість навесні 1942 р. здійснити серію наступальних операцій по звільненню території СРСР. Одну з таких операцій планува­лося здійснити в харківському напрямку. Місто було важливим центром комунікацій і промисловості.

12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли до наступу південніше й північніше Харкова. Спочатку операція розвивалась успішно, радянські війська просунулися на 18—50 км, але 14 травня темп наступу знизився. Особливо загроз­ливою стала ситуація на флангах наступаючих радянських військ. Виникла загро­за їхнього оточення. Обставини вимагали припинити операцію, але командування Південно-Західного фронту переконало Й. Сталіна в необхідності продовжувати операцію. 19 травня 1942 р. Харківська наступальна операція перетворилася для радянських військ на трагедію. В полон потрапило 240 тис. червоноармійців. Було втрачено 775 танків, понад 5000 кулеметів і мінометів. Тільки 22 тис. бійців вийшли з оточення.

Після Сталінградської битви відбулася друга спроба визволення міста. 16 лютого 1943 р. війська Воронезького фронту звільнили місто, але 15 березня 1943 р. під тиском переважаючих сил ворога знову залишили його.

І лише 23 серпня 1943 р. внаслідок Бєлгородсько-харківської операції місто було визволене військами Степового фронту (командувач І. Конєв).

Невмирущою славою вкрили себе герої-визволителі Харкова. Серед них 25 гвар­дійців взводу гвардії сержанта 11. Широніна (усім їм присвоєно звання Героя Радян­ського Союзу). У боях за Харків пройшов хрещення 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи. За героїзм підпоручик О. Ярош був нагоро­джений званням Героя Радянського Союзу (посмертно). На честь звільнення міста від німецько-фашистських загарбників десятьом дивізіям, що відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування Харківських.

Хмельницька область (колишня Кам'янець-ГІодільська). Кам'янець-Подільська об- п" ть була окупована нацистами в липні 1941 р. Після окупації її територія була вклю-

^...... ......... а до рейхскомісаріату «Україна». Жертвами нацистського «нового порядку» стали

■ пі ячі жителів області. Щоб вести боротьбу в тилу ворога, були утворені підпільні гру­ми, які очолив І. Николюк.

12 червня 1943 р. з'єднання С. Ковпака розпочали Карпатський рейд. Далі з'єднання М. Мірошника здійснило рейд Кам'янець-Подільською, Рівненською, Вінницькою та і м шими областях.

Військам лівого крила 1-го Українського фронту допомагали партизани Кам'янець- ІІпдільської області, перекривши ворожим військам шляхи відступу з району станції Шепетівка. Було звільнено кілька міст і залізничних станцій — Плужне, Славута, Ізя- і пив. Особливо важкою була битва за Ізяслав, яка тривала чотири дні. У битві загинули.'НО партизанів, у тому числі юний партизан Валя Котик, що виконував важливе дору­чення. Валі Котику посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Навесні 1944 р. Кам'янець-Подільська область стала ареною кровопролитних боїв. Гут була оточена німецька 1-ша танкова армія, яка намагалася вирватися з оточення. •'7 березня 1944 р. Кам'янець-Подільська область була звільнена від німецько-фашист- і і.ких загарбників.

Чернівецька область. У червні 1940 р. СРСР пред'явив ультиматум Румунії щодо передачі йому території Бессарабії й Північної Буковини. Румунія була змушена погоди­тися. На території Північної Буковини і Хотинського повіту було утворено Чернівецьку пОласть у складі УРСР. На цій території почалося здіснення процесу радянізації. Проте

Iміланська влада тут не встигла вкорінитися.

Після окупації в липні 1941 р. німецькими військами Чернівецької області УРСР її щриторія була включена до складу Румунії. На цих територіях знову відновлювалися румунські порядки, що існували тут до 1940 р.

Восени 1941 р. на території Чернівецької області розгорнули свою діяльність під­пільні організації та групи, зокрема Хотинська організація під керівництвом К. Гал­ії І на. Міські підпільники, що діяли на взуттєвій фабриці та виконували замовлення Фашистів, виводили з ладу електромотори. Селяни-підпільники також активно допо- мпгали радянським військам, підпалюючи склади з продуктами, зриваючи ремонтні роботи на дорогах.

Буковина стала також базою для Української Повстанської Армії.

На початку березня 1944 р. радянським військам було наказано роз'єднати основні ■ или супротивника на Правобережжі, вийти до Карпат і розділити фронт німецьких иійськ на дві частини. Керував фронтами Г. Жуков. 4 березня 1944 р. війська 1-го Ук­раїнського фронту перекрили шляхи відступу армії супротивника, яка, однак, змогла пройти на захід. 29 березня 1944 р. були визволені Чернівці.

Чернігівська область. У результаті Смоленської битви, коли було зупинено наступ нацистських військ на московському напрямі, виникла загроза радянським військам, мкі захищали Україну, з боку німецької групи армій «Центр». Нацисти скористалися сприятливою оперативною обстановкою й ударили в тил радянським військам, що за- к иіцали Київ. Танкові підрозділи групи армій «Центр» рушили на Південь, форсували Десну та разом із німецькими військами, що наступали з Кременчука, оточили війська

II Іпденно-Західного фронту і розгромили їх. У результаті цих подій було окуповано Чер­нігівську область (Чернігів було захоплено 9 вересня 1941 р.).

Майже два роки тривала нацистська окупація. Проти окупантів діяв могутній рух Опору. Наприкінці 1942 р. обласний загін під командуванням О. Федорова став одним і і найбільших партизанських з'єднань в Україні. Він налічував уже 1060 партизанів, і ініди з'єднання постійно поповнювалися. У другій половині 1942 р. партизани контро- иопали майже весь район Брянських лісів. Тут діяли партизанські з'єднання на чолі з С. Ковпаком та А. Сабуровим.

У серпні 1943 р. розпочалося звільнення північних районів України, і до кінця вере­щи німецько-фашистський фронт був розірваний.

Чернігів був майже повністю зруйнований.

Після визволення від нацистів Тернопільська область стала ареною боротьби між УПА і радянськими каральними органами.

Харківська область. Напад нацистської Німеччини та її союзників на СРСР 22 червня 1641 р. викликав прагнення населення стати на захист Батьківщини. Із перших днів війни десятки тисяч харків'ян пішли добровольцями на фронт. Промисловість міста перебудовувалась на військовий лад. Почалося масове виробництво танків, літаків, сна- рядіз, мінометів. За ініціативою робітників заводу «Серп і Молот» було зібрано кілька мільйонів карбованців до фонду оборони.

Розгром радянських військ Південно-Західного фронту під Києвом відкрив шлях для наступу німецьких військ на Харків. У вересні 1941 р. запеклі бої розгорнулися на далеких підступах до міста. Понад 100 тис. харків'ян працювали на спорудженні оборонних об'єктів. У місті було створено частини народного ополчення. Почалась ева­куація населення, промислових підприємств і навчальних закладів Харкова у східні райони СРСР. До 24 жовтня 1941 р. з Харкова було евакуйовано 320 ешелонів з устат­куванням промислових підприємств і 225 ешелонів із людьми. Із Харківської області було евакуйовано 70 великих промислових підприємств союзного й республіканського значення.

У середині жовтня 1941 р. частини Червоної армії відступили до міста, де протягом п'яти діб стримували наступ ворога. 24 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Харків.

Окупація міста супроводжувалася встановленням нацистського «нового порядку». Трагічною стала доля євреїв Харкова. Було створено харківське гетто, куди переселили 16 тис. осіб. Більшість із них були розстріляні в Дробицькому Яру. Загалом за роки окупації в Харкові було розстріляно близько 100 тис. мирних жителів. Десятки тисяч людей були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Місто не скорилося ворогові. Створювалися й діяли підпільні організації, партизансь­кі загони та диверсійні групи, якими було знищено понад 20 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 21 ешелон із військами й технікою ворога.

Звання Героя Радянського Союзу було присвоєне підпільникам І. Бакуліну, П. Зу- барєВу, керівникові підпільної групи с. Лідне М. Кисляк.

Поразка німецьких військ у битві під Москвою взимку 1941—1942 рр. створила в радянського командування враження про можливість навесні 1942 р. здійснити серію наступальних операцій по звільненню території СРСР. Одну з таких операцій планува­лося здійснити в харківському напрямку. Місто було важливим центром комунікацій і промисловості.

12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли до наступу південніше й північніше Харкова. Спочатку операція розвивалась успішно, радянські війська просунулися на 18—50 км, але 14 травня темп наступу знизився. Особливо загроз­ливою стала ситуація на флангах наступаючих радянських військ. Виникла загро­за їхнього оточення. Обставини вимагали припинити операцію, але командування Південно-Західного фронту переконало Й. Сталіна в необхідності продовжувати операцію. 19 травня 1942 р. Харківська наступальна операція перетворилася для радянських військ на трагедію. В полон потрапило 240 тис. червоноармійців. Було втрачено 775 танків, понад 5000 кулеметів і мінометів. Тільки 22 тис. бійців вийшли з оточення.

Після Сталінградської битви відбулася друга спроба визволення міста. 16 лютого 1943 р. війська Воронезького фронту звільнили місто, але 15 березня 1943 р. під тиском переважаючих сил ворога знову залишили його.

І лише 23 серпня 1943 р. внаслідок Бєлгородсько-харківської операції місто було визволене військами Степового фронту (командувач І. Конєв).

Невмирущою славою вкрили себе герої-визволителі Харкова. Серед них 25 гвар­дійців взводу гвардії сержанта 11. Широніна (усім їм присвоєно звання Героя Радян­ського Союзу). У боях за Харків пройшов хрещення 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи. За героїзм підпоручик О. Ярош був нагоро­джений званням Героя Радянського Союзу (посмертно). На честь звільнення міста від німецько-фашистських загарбників десятьом дивізіям, що відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування Харківських.

Хмельницька область (колишня Кам'янець-Подільська). Кам'янець-Подільська об- іисть була окупована нацистами в липні 1941 р. Після окупації її територія була вклю­чена до рейхскомісаріату «Україна». Жертвами нацистського «нового порядку» стали місячі жителів області. Щоб вести боротьбу в тилу ворога, були утворені підпільні гру­пи, які очолив І. Николюк.

12 червня 1943 р. з'єднання С. Ковпака розпочали Карпатський рейд. Далі з'єднання II Мірошника здійснило рейд Кам'янець-Подільською, Рівненською, Вінницькою та іншими областях.

Військам лівого крила 1-го Українського фронту допомагали партизани Кам'янець- ІІпдільської області, перекривши ворожим військам шляхи відступу з району станції ІІІщетівка. Було звільнено кілька міст і залізничних станцій — Плужне, Славута, Ізя- • няв. Особливо важкою була битва за Ізяслав, яка тривала чотири дні. У битві загинули.'НО партизанів, у тому числі юний партизан Валя Котик, що виконував важливе дору­чення. Валі Котику посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Навесні 1944 р. Кам'янець-Подільська область стала ареною кровопролитних боїв. Тут була оточена німецька 1-ша танкова армія, яка намагалася вирватися з оточення. '■'1 березня 1944 р. Кам'янець-Подільська область була звільнена від німецько-фашист- і ьких загарбників.

Чернівецька область. У червні 1940 р. СРСР пред'явив ультиматум Румунії щодо передачі йому території Бессарабії й Північної Буковини. Румунія була змушена погоди- і нся. На території Північної Буковини і Хотинського повіту було утворено Чернівецьку область у складі УРСР. На цій території почалося здіснення процесу радянізації. Проте радянська влада тут не встигла вкорінитися.

Після окупації в липні 1941 р. німецькими військами Чернівецької області УРСР її іериторія була включена до складу Румунії. На цих територіях знову відновлювалися румунські порядки, що існували тут до 1940 р.

Восени 1941 р. на території Чернівецької області розгорнули свою діяльність під­пільні організації та групи, зокрема Хотинська організація під керівництвом К. Гал­ії І на. Міські підпільники, що діяли на взуттєвій фабриці та виконували замовлення фашистів, виводили з ладу електромотори. Селяни-підпільники також активно допо­магали радянським військам, підпалюючи склади з продуктами, зриваючи ремонтні роботи на дорогах.

Буковина стала також базою для Української Повстанської Армії.

На початку березня 1944 р. радянським військам було наказано роз'єднати основні ■ или супротивника на Правобережжі, вийти до Карпат і розділити фронт німецьких інйськ на дві частини. Керував фронтами Г. Жуков. 4 березня 1944 р. війська 1-го Ук­раїнського фронту перекрили шляхи відступу армії супротивника, яка, однак, змогла пройти на захід. 29 березня 1944 р. були визволені Чернівці.

Чернігівська область. У результаті Смоленської битви, коли було зупинено наступ нацистських військ на московському напрямі, виникла загроза радянським військам, які захищали Україну, з боку німецької групи армій «Центр». Нацисти скористалися сприятливою оперативною обстановкою й ударили в тил радянським військам, що за- кищали Київ. Танкові підрозділи групи армій «Центр» рушили на Південь, форсували Десну та разом із німецькими військами, що наступали з Кременчука, оточили війська 11 Івденно-Західного фронту і розгромили їх. У результаті цих подій було окуповано Чер­нігівську область (Чернігів було захоплено 9 вересня 1941 р.).

Майже два роки тривала нацистська окупація. Проти окупантів діяв могутній рух Опору. Наприкінці 1942 р. обласний загін під командуванням О. Федорова став одним І а найбільших партизанських з'єднань в Україні. Він налічував уже 1060 партизанів, і рнди з'єднання постійно поповнювалися. У другій половині 1942 р. партизани контро- иіовали майже весь район Брянських лісів. Тут діяли партизанські з'єднання на чолі з (' Ковпаком та А. Сабуровим.

У серпні 1943 р. розпочалося звільнення північних районів України, і до кінця вере- і ня німецько-фашистський фронт був розірваний.

Чернігів був майже повністю зруйнований.

Інформація до білета 25, питання 1. Наш край на початку XX століття.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель

На початок XX ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Пра­вобережжям, Донбасом і Півднем, що складало близько 85 % земель, заселених україн­цями. До складу Австрійської імперії входило приблизно 15 % українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії у цей період, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії — західноукраїнськими землями.

До складу Правобережжя входили Київська, Волинська й Подільська губернії, які утворювали Київське генерал-губернаторство. До складу Лівобережжя і Слобожанщи­ни входили Чернігівська, Полтавська й Слобідсько-Українська (з 1835 р. - Харківсь­ка) губернії, які утворювали Малоросійське генерал-губернаторство. До складу Півдня України входили Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії, які утворювали Новоросійсько-Бессарабське (разом з Бессарабською областю) генерал-губернаторство.

Східногалицькі землі і західногалицькі землі потрапили в одну адміністративно- територіальну одиницю, названу «Королівством Галичини і Ладомерії» зі столицею у місті Львові. «Королівство» поділялося на 18 округів (дистриктів): Золочівськнй, Чорт- ківський, Львівський, Жовківський, Стрийський, Сяноцький, Тернопільський, Коло­мийський, Бережанський, Станіславеький, Самбірський, Перемишльський. 12 із них складали українську частину краю. Окремим округом до 1861р. входила Буковина.

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлін­ню Угорського королівства і поділялася на чотири комітати.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95 % населення, Слобожанщині — 86 %, Правобе­режжі — 85 %, Півдні — 74 %. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воро­незької, Курської, Гродненської, Могилівської й Бессарабської губерній.

Найчисленнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Піс­ля першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв «смугу осі­лості», за межами якої їм селитися заборонялося. Вона проіснувала до 1917 р. Уся Над­дніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у «смугу осілості».

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних ад­міністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етніч­ний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. У складі населення українці складали у Східній Галичині — 71 %, на Буковині — 69 %, на Закарпатті — 40 %.

Економічний розвиток українських земель на початку XX ст.

Напередодні Першої світової війни економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. •

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тен­денцій, водночас через ряд обставин мала свої особливості. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки ліде­ром Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, До- нецько-Юр'ївський) виробляли близько 25 % загальноросійського чавуну. Заводи Бродсь- кого, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60 % цукру-рафінаду у Російськії! імперії. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, у той час як у СІЛА — лише 33 %.

Процес утворення монополій почався спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійний, кам'яновугільний, залізорудний та ін. Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іно^; земним капіталом. Показово, що понад 25 % іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав пурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався і н мовним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобереж- ж и. де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

І Іоступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці іиінтри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, \ IIкому в селах проживало 80 % населення.

Важливим стимулом промислового розвитку Наддніпрянщини стало бурхливе будів- ющтво залізниць.

У той же час на українських землях у складі Австро-Угорської імперії промисловість буча майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, <лрчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частина населення змушена Пула емігрувати або відправлятися на заробітки за океан.

Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці \ ІX — на початку XX ст.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-полі- і ичному житті українських земель — український національний рух набирає політич­ного характеру. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Рево- иоційна Українська Партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. Політичною програмою РУП у 1900—1903 рр. була брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Основою і праїнської нації РУІІ вважала селянство. Із 1903 р. рупівці перейшли на засади Ер- Фуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно- н ультурної автономії в межах Росії.

1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою відверто націо­налістичну партію — Народну українську партію (НУГІ). 1903 р. з РУП вийшло ще одне і і руповання — Українська соціалістична партія (УСП). Проте, ці партії скоро занепали.

Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська Соціал-демократична Спілка (скорочена назва • Спілка»), яка закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування: Ук­раїнська Демократична Партія (УДП) та Українська Радикальна Партія (УРП). Обидві обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року партії злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).

УСДРП і «Спілка» не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці і Іншими партіями і громадськими організаціями. Керівники УСДРП стали шукати союзника у новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів — Товаристві українських поступовців (ТУП). її керівники обстою- пнли конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід ні дзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП); партію соціалістів- рнволюціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), «Союз 17 жовтня» («Октяб­ристи»). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський «Бунд» («Союз»).

Україна в роки першої російської революції 1905—1907 рр.

Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер. У січні 1905 р. в Російській імперії застрайкувало 440 тис. осіб (ї ї них в Україні 70 тис. осіб). У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які від­булися в 64 з 91 повіту дев'яти українських губерній.

На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. В Україні в страйку взяло участь 120 тис. осіб. Під час страйку утворилися політичні організації робіт-

Інформація до білета 25, питання 1. Наш край на початку XX століття.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель

На початок XX ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Пра­вобережжям, Донбасом і Півднем, що складало близько 85 % земель, заселених україн­цями. До складу Австрійської імперії входило приблизно 15 % українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії у цей період, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії — західноукраїнськими землями.

До складу Правобережжя входили Київська, Волинська й Подільська губернії, які утворювали Київське генерал-губернаторство. До складу Лівобережжя і Слобожанщи­ни входили Чернігівська, Полтавська й Слобідсько-Українська (з 1835 р. - Харківсь­ка) губернії, які утворювали Малоросійське генерал-губернаторство. До складу Півдня України входили Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії, які утворювали Новоросійсько-Бессарабське (разом з Бессарабською областю) генерал-губернаторство.

Східногалицькі землі і західногалицькі землі потрапили в одну адміністративно- територіальну одиницю, названу «Королівством Галичини і Ладомерії» зі столицею у місті Львові. «Королівство» поділялося на 18 округів (дистриктів): Золочівськнй, Чорт- ківський, Львівський, Жовківський, Стрийський, Сяноцький, Тернопільський, Коло­мийський, Бережанський, Станіславеький, Самбірський, Перемишльський. 12 із них складали українську частину краю. Окремим округом до 1861р. входила Буковина.

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлін­ню Угорського королівства і поділялася на чотири комітати.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95 % населення, Слобожанщині — 86 %, Правобе­режжі — 85 %, Півдні — 74 /о. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воро­незької, Курської, Гродненської, Могилівської й Бессарабської губерній.

Найчисленнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Піс­ля першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв «смугу осі­лості», за межами якої їм селитися заборонялося. Вона проіснувала до 1917 р. Уся Над­дніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у «смугу осілості».

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних ад­міністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етніч­ний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. У складі населення українці складали у Східній Галичині — 71 %, на Буковині — 69 %, на Закарпатті — 40 %.

Економічний розвиток українських земель на початку XX ст.

Напередодні Першої світової війни економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. •

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тен­денцій, водночас через ряд обставин мала свої особливості. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки ліде­ром Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, До- нецько-Юр'ївський) виробляли близько 25 % загальноросійського чавуну. Заводи Бродсь- кого, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60 % цукру-рафінаду у Російськії! імперії. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, у той час як у СІНА — лише 33 %.

Процес утворення монополій почався спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійний, кам'яновугільний, залізорудний та ін. Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іно^; земним капіталом. Показово, що понад 25 % іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався і • і мовним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобереж- ■I її, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці нпнтри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний нр<імисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, і нкому в селах проживало 80 % населення.

Важливим стимулом промислового розвитку Наддніпрянщини стало бурхливе будів- мицтво залізниць.

У той же час на українських землях у складі Австро-Угорської імперії промисловість Пула майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, щрчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частина населення змушена пула емігрувати або відправлятися на заробітки за океан.

Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці ЧІX — на початку XX ст.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-полі­тичному житті українських земель — український національний рух набирає політич­ного характеру. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Рево- ооційна Українська Партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. Політичною програмою І'УП у 1900—1903 рр. була брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Основою і країнської нації РУІІ вважала селянство. Із 1903 р. рупівці перейшли на засади Ер- Фуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно- і ультурної автономії в межах Росії.

1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою відверто націо­налістичну партію — Народну українську партію (НУП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання — Українська соціалістична партія (УСП). Проте, ці партії скоро занепали.

Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська Соціал-демократична Спілка (скорочена назва • Спілка»), яка закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування: Ук­раїнська Демократична Партія (УДП) та Українська Радикальна Партія (УРП). Обидві обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року партії злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).

УСДРП і «Спілка» не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці і Іншими партіями і громадськими організаціями. Керівники УСДРП стали шукати союзника у новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів — Товаристві українських поступовців (ТУП). її керівники обстою- пнли конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід шдзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП); партію соціалістів- роволюціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), «Союз 17 жовтня» («Октяб­ристи»), Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський «Бунд» («Союз»).

Україна в роки першої російської революції 1905—1907 рр.

Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер. У січні 1905 р. в Російській імперії застрайкувало 440 тис. осіб (Із них в Україні 70 тис. осіб). У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які від­булися в 64 з 91 повіту дев'яти українських губерній.

На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. В Україні в і і райку взяло участь 120 тис. осіб. Під час страйку утворилися політичні організації робіт­ничого класу — ради (загалом по Російській імперії їх виникло близько 50). В Україні пер­ша рада з'явилась у Катеринославі. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і диктатури пролетаріату (ради).

Революція 1905—1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національ­ного життя. Так, було скасовано Емський указ, відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа «Просвіт». У 1905 р. з'явилася перша україномовна газета «Хлібороб». У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета «Рада». У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.

Українці брали активну участь у виборах до І та II Державних дум. УІ Думі українсь­ка громада налічувала 45 депутатів, у II — 47.

У грудні 1905 р. уДонбасі відбулось збройне повстання, якебуло швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта II. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зреш­тою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

Столппінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Однією з головних причин революції І905-1907 рр.було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листо­паді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 чер­вня 1910 р. В указі містилися основні положення реформи: руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; переселення селян у ма­лоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

В Україні реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907—1915 рр. в ін­дивідуальну власність закріпили землю на Правобережжі 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів (14 % селянських дворів). У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського зе­мельного банку, який протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Столипінська реформа значно збільшила мас­штаби переселення на Схід (Сибір, Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід) з ук­раїнських земель. Протягом 1906—1912 рр. переселилось близько 1 млн осіб, але майже чверть їх повернулася.

Із 1910 р. до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. деся­тин і загалом становила 22,9 млн десятин. У 1913 р. було досягнуто найбільшого вало­вого збору зернових — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Національна політика самодержавства в Україні (1907—1914 рр.)

Період реакції позначений і новим посиленням національного гніту в Україні. Кате­горично було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. Не дозволялося навіть користуватися рідною мовою при тлумаченні ок­ремих незрозумілих учням слів. Цензура заборонила вживати у будь-яких публікаціях слова «Україна», «український народ». Одна за одною були закриті «Просвіти».

Політика русифікації оформлялася законами III Державної думи, в якій переважа­ли депутати-поміщики (202 особи). Натомість депутатів-селян з України було лише 20. Переважна більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями належала до великодержавних шовіністів.

1908 р. ця більшість провалила запропонований депутатами з України законопроект про впровадження української мови у навчальний процес початкової школи. Так само провалили й пропозицію вести в Україні судочинство українською мовою.

Допомагати репресивній політиці самодержавства щодо українства активно взявся «Клуб націоналістів» — самодіяльна організація, що виникла у Києві в 1908 р.

Дещо іншими були справи в IV Думі (1912—1917 рр.). За два роки роботи Думи, до початку Першої світової війни, українське питання в ній поставало двічі. Так, у червні

ІIIIII р. фракції кадетів та трудовиків внесли запит до уряду з приводу переслідування в Vн ішїні українських громадських установ. Удруге українське питання постало в Думі з приводу урядових заборон щодо шевченківських урочистостей.

У 1911 р. в Державній думі Росії постало питання впровадження земств у шести західних і уГіорніях (Вітебській, Мінській, Могильовській, Київській, Волинській, Подільській).

П. Столнпін запропонував впровадити їх у вказаних губерніях, але зробити всестано- иичи, тобто нейтралізувати голоси польських поміщиків українськими і білоруськими 11' пінами.

Ще одним важливим питанням, що торкалось українського населення, було виділен­ії и Холмщини і Підляшшя зі складу Царства Польського і утворення Холмської губер­нії. 9 травня 1912 р. рішення про створення Холмської губернії було схвалено.

З метою відволікти населення від боротьби із самодержавством царський уряд нама- і ні гься поширити на Україну антисемітські настрої. У роки революції були поширени­ми єврейські погроми, які організовувалися російськими чорносотенними організація­ми за підтримкою поліції.

Український національний рух в 1907—1914 рр. у Наддніпрянській Україні

У період 1907—1914 рр. український рух, незважаючи на урядові переслідування, продовжував розвиватися. Осередками розвитку руху були «Просвіти», що виникли в роки революції: київська (найвпливовіша), катеринославська, одеська, кам'янецька, чер­нігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані. «Просвіти» в Наддніпрянській Ук­ріпні на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали єдиної організаційної і груктури. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії по селах. Незважаючи на свою суто культурницьку роботу «Просвіти» зазнавали переслідувань з Гику властей. У результаті на 1914 р. свою роботу продовжувала лише катеринославська

• Просвіта». Культурницька діяльність «Просвіт» в умовах урядових репресій набирала політичного забарвлення і тим самим сприяла розвитку українського руху.

Український рух перекинувся й на економічну сферу у вигляді кооперативного руху.

За активної участі інтелігенції кооперативний рух в Україні набув масових форм. Кіль- і їсть кооперативних товариств з 1906 по 1912 р. збільшилася з 572 до 2476, а в 1914 р. налічувалося вже 3054, що складало третину кооперативів у Російській імперії. Зусил- н ями інтелігенції цей рух набував усе виразнішого національного забарвлення. Так, на кооперативному з'їзді в Києві (1908 р.) пролунала вимога селян-депутатів видавати коо­перативні часописи українською мовою. На наступному з'їзді в 1913 р. українські коопе­ратори спробували відстояти свою автономність від російської кооперації.

Утім, це були тільки перші кроки поєднання національно-політичних вимог з еко­номічними.

Поразка революції призвела майже до повного розгрому українських партій. Так, у 1908—4909 рр. єдиною ознакою існування УСДРП була легальна газета «Слово».

Починаючи з 1908 р., керівники партії, які не були заарештовані або зуміли емігру- иііти, здійснюють невдалі спроби відновити діяльність УСДРП. Після цих невдач біль­шість керівників УСДРП стають на чітко визначені націоналістичні позиції, серед яких инрізнялося декілька позицій. Зрештою ці зміни призвели до утворення двох самостій­ницьких організацій: Українського Інформаційного Комітету і Молодоукраїнської пар­тії (остання так і не почала роботу).

Український Інформаційний Комітет протягом 1912—1914 рр. розгорнув доволі ак­тивну роботу, інформуючи європейську громадськість про українські справи.

Діячі партії, що продовжували діяльність в Російській імперії, створили дві літера­турні групи, в Москві й Києві, та організували видання суспільно-політичних журналів

• Украинская жизнь» (Москва) і «Дзвін» (Київ).

У той час, як УСДРП намагалась хоч якось відновити партійну роботу після наступу реакції, УДРІІ була змушена повністю припинити свою роботу.

На з'їзді УДРП у 1908 р. була підтримана ідея відновити колишню загальну безпартій­ну організацію на основі місцевих партійних осередків. Нова організація отримала назву

• Товариство українських поступовців» (ТУП). Вона виступила за федеративний переуст- рій Російської імперії і за надання Україні автономії, за впровадження української мови в школах і створення в Київському та Одеському університетах українських кафедр.

ничого класу — ради (загалом по Російській імперії їх виникло близько 50). В Україні пер­ша рада з'явилась у Катеринославі. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і диктатури пролетаріату (ради).

Революція 1905—1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національ­ного життя. Так, було скасовано Емський указ, відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа «Просвіт». У 1905 р. з'явилася перша україномовна газета «Хлібороб». У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета «Рада». У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.

Українці брали активну участь у виборах до І та II Державних дум. УІ Думі українсь­ка громада налічувала 45 депутатів, у II — 47.

У грудні 1905 р. уДонбасі відбулось збройне повстання, якебуло швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зреш­тою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Однієюз головних причин революції І905-1907 рр.було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листо­паді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 чер­вня 1910 р. В указі містилися основні положення реформи: руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; переселення селян у ма­лоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

В Україні реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907—1915 рр. в ін­дивідуальну власність закріпили землю на Правобережжі 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів (14 % селянських дворів). У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського зе­мельного банку, який протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Столипінська реформа значно збільшила мас­штаби переселення на Схід (Сибір, Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід) з ук­раїнських земель. Протягом 1906—1912 рр. переселилось близько 1 млн осіб, але майже чверть їх повернулася.

Із 1910 р. до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. деся­тин і загалом становила 22,9 млн десятин. У 1913 р. було досягнуто найбільшого вало­вого збору зернових — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Національна політика самодержавства в Україні (1907—1914 рр.)

Період реакції позначений і новим посиленням національного гніту в Україні. Кате­горично було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. Не дозволялося навіть користуватися рідною мовою при тлумаченні ок­ремих незрозумілих учням слів. Цензура заборонила вживати у будь-яких публікаціях слова «Україна», «український народ». Одна за одною були закриті «Просвіти».

Політика русифікації оформлялася законами III Державної думи, в якій переважа­ли депутати-поміщики (202 особи). Натомість депутатів-селян з України було лише 20. Переважна більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями належала до великодержавних шовіністів.

1908 р. ця більшість провалила запропонований депутатами з України законопроект про впровадження української мови у навчальний процес початкової школи. Так само провалили й пропозицію вести в Україні судочинство українською мовою.

Допомагати репресивній політиці самодержавства щодо українства активно взявся «Клуб націоналістів» — самодіяльна організація, що виникла у Києві в 1908 р.

Дещо іншими були справи в IV Думі (1912—1917 рр.). За два роки роботи Думи, до початку Першої світової війни, українське питання в ній поставало двічі. Так, у червні

І ні Я р. фракції кадетів та трудовиків внесли запит до уряду з приводу переслідування в \ країні українських громадських установ. Удруге українське питання постало в Думі з приводу урядових заборон щодо шевченківських урочистостей.

У 1911 р. в Державній думі Росії постало питання впровадження земств у шести західних і \ порціях (Вітебській, Мінській, Могильовській, Київській, Волинській, Подільській).

II. Столипін запропонував впровадити їх у вказаних губерніях, але зробити всестано- инчи, тобто нейтралізувати голоси польських поміщиків українськими і білоруськими ги іинами.

І Це одним важливим питанням, що торкалось українського населення, було виділен­ії п Холмщини і Підляшшя зі складу Царства Польського і утворення Холмської губер­нії. 9 травня 1912р. рішення про створення Холмської губернії було схвалено.

Дата добавления: 2015-08-29