завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Інституту права Міжрегіональної Академії управління персоналом, кандидат юридичних наук

Р. Б. Прилуцький,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Інституту права Міжрегіональної Академії управління персоналом, кандидат юридичних наук

ЩОДО ДЖЕРЕЛ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

ПРАВА УКРАЇНИ

У навчальному процесі автору постійно доводиться стикатися із своєрідним шабло­ном, притаманним майже всій вітчизняній навчально-методичній літературі, за яким у якості джерел господарського процесуаль­ного права, а також низки інших галузей роз­глядається тільки законодавство, тобто пере­лічуються нормативно-правові акти почина­ючи з Конституції України [1, с. 38—40]. Такий підхід не відповідає чинному законо­давству, яке регулює порядок вирішення господарських спорів, і формує хибне увлен- ня, що, крім законодавства, у господарсько­му процесі (тут і далі термін «господарський процес» застосовується як синонім поняття «господарське процесуальне право») не використувуються інші джерела.

Мета даної статті — звернути увагу науковців, практиків, викладачів юридичних навчальних закладів, авторів навчально-ме­тодичної літератури, студентів на необхід­ність подолання застарілих догм у цьому пи­танні й переходу до висвітлення джерел гос­подарського процесу в усій їх повноті, що, безперечно, збагатить наукову та навчаль­но-методичну літературу і позитивно вплине на підготовку високофахових спеціалістів.

Витоки вказаного шаблонного підходу до визначення джерел господарського про­цесу коріняться, на наш погляд, у радянській правовій системі, яка базувалась на тому, що будь-які суспільні відносини не можуть ре­гулюватися поза законодавчим актом. З на­шої ж точки зору, джерелами права за різ­них обставин можуть бути не тільки правові норми (нормативно-правові акти), прийняті державними органами, а й інші форми, які, по-перше, можуть певні відно­сини породжувати, по-друге — регулюва­ти і, по-третс, бути достатнім мірилом і підставою для врегулювання у встановле­ному порядку будь-якого спору (конфлік­ту), що виник із таких відносин. У цьому зв’язку яскравим прикладом може слугувати закон «Про цитування юристів», прийнятий у Стародавньому Римі у 426 p., згідно з яким в основу судових рішень дозволялось класти твори Папініана, Павла, Гая, Ульпіана, Мо- дестина, а також тих юристів, на яких вони посилались [2, с. 60]. Зазначені твори при цьому, безперечно, не перетворювались на нормативно-правові акти, але законом ви­знавались у якості джерела врегулювання відповідних спорів.

Розгляд питання про джерела господар­ського процесу ускладнюється тим, що, як видається, ще не визначено остаточно його предмет. Існують принаймі дві точки зору, які дають можливість вести мову про галузе­ву належність господарського процесу. Пер­ша пов’язана з ім’ям видатного вченого-правника І. Г. Побірченка, який вперше запропонував і обгрунтував концепцію гос­подарського процесуального права як само­стійної галузі права, предметом якої, якщо виходити із сучасних умов, є суспільні від­носини, що складаються у процесі безпосе­реднього врегулювання господарських спо­рів підприємствами та організаціями, здійс­нення правосуддя і розгляду справ про банк­рутство господарськими судами та вирішен­ня господарських спорів третейськими су­дами (як судами ad hoc, так і постійно дію­чими), а також іншими органами, визначени­ми законом. Друга точка зору, висловлена Д. М. Притикою і підтримана деякими інши­ми сучасними авторами, відрізняється від першої тим, що до предмета господарського процесу не включаються відносини, які ви­никають при вирішенні господарських спорів третейськими судами. Саме це положен­ня, як стверджується його прибічниками, «не відповідає існуючій системі органів, що вирішують господарські спори в Україні» [1, с. 25—26].

1. Таке твердження, як на наш погляд, не є достатньо обгрунтованим. По-перше, якщо вже погоджуватись із тим, що предметом господарського процесу є відносини з досудового врегулювання спорів, то де тут «си­стема органів»? Суб’єкти господарювання (підприємства, організації) у претензійному порядку вирішують спір між собою. Що змінюється, якщо ці ж самі суб’єкти своєю угодою передають той самий спір на вирішення третейського суду? Навпаки, об’єднуючим ці відносини є те, що один і той самий спір може бути розглянутий або в до- судовому порядку, або господарським чи третейським судом. Третейське ж судочин­ство дійсно забезпечується цілою системою органів. Так, в Україні діють Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська ар­бітражна комісія, які є самостійними постій­но діючими арбітражними установами (тре­тейськими судами) і здійснюють свою діяль­ність згідно із Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. в Україні можуть утворюватися по­стійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), які ст. 2 цього Закону визнаються недержавними незалежними органами. Гос­подарські спори розглядаються також між­народними арбітражними органами, напри­клад Міжнародним арбітражним судом Між­народної Торгової Палати (далі — МТП), який діє відповідно до Арбітражного регла­менту МТП та Статуту Суду, які набрали чинності з 1 січня 1998 р.¹

У господарському процесуальному зако­нодавстві простежується постійний взаємо­зв’язок між зазначеними органами і госпо­дарськими судами. Так, згідно з ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу Ук­раїни далі — ГПК) підвідомчий господар­ським судам спір може бути передано сторо­нами на вирішення третейського суду (арбітражу). Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на ви­рішення третейського суду (п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК) тощо. Арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно винесено, ви­знається обов’язковим і виконується при по­данні до компетентного суду письмового звернення (статті 35, 36 Закону України

1 Тут і далі міжнародні документи використовуються відповідно до http//rada.kiev.ua

«Про міжнародний комерційний арбітраж»), У ст. 51 Закону України «Про третейські су­ди» встановлено підстави та порядок оскар­ження до господарського суду рішення тре­тейського суду, а в ч. З ст. 55 — умови видачі таким судом виконавчого документа для його виконання.

З урахуванням викладеного важко запере­чувати зв’язок третейського (арбітражного) врегулювання спорів з господарським про­цесом, якщо останній не розглядати вузько, тобто як вирішення господарських спорів і розгляд справ про банкрутство тільки госпо­дарськими судами. Але тоді і досудове вре­гулювання спорів навряд чи може охоплюва­тись цим поняттям. Якщо ж розглядати гос­подарський процес як порядок, за допо­могою якого забезпечується конституційне право на захист майнових прав і законних інтересів суб’єктів господарювання і реалі­зуються норми матеріального, в першу чер­гу господарського, права, то включення до предмета господарського процесу відносин з третейського (арбітражного) судочинства гармонічно завершує його цілісність.

При визначенні галузевої належності від­носин з третейського (арбітражного) судо­чинства доводиться зважати, однак, на те, що третейські (арбітражні) суди не обмежені розглядом виключно господарських спорів. Якщо не говорити про спеціалізацію, то вони можуть вирішувати також і цивільні спори за участю фізичних осіб. Це створює значні труднощі у визначенні галузевої належності вказаних відносин. Так, Ю. Д. Притика пра­вові норми, які регулюють відносини з тре­тейського судочинства, розглядає плексний правовий інститут, питання про га­лузеву належність якого є доволі складним, оскільки він містить як норми, що мають ма­теріальний характер, так і процесуальні (процедурні) норми і визнає його структур­ним підрозділом особливого виду (sui generis) [3, с.17].

З цим можна погодитись лише частково, оскільки даний інститут містить лише мате­ріально-організаційні норми, які визнача­ють статус, завдання, порядок формування третейських (арбітражних) судів, обрання (призначення) арбітрів тощо. Комплексність цього інституту насправді полягає в тому, що він може бути віднесений як до господар­ського, так і до цивільного процесу. Зважаю­чи на те, що переважна кількість спорів, що розглядаються третейськими (арбітражни­ми) судами, виникає у сфері господарювання і стосується господарських відносин, вва­жаємо доцільним включити відносини, що виникають при цьому, до предмета госпо­дарського процесу.

З урахуванням викладеного та специфіки господарського процесу як процесуальної га­лузі права можна виділити три види його дже­рел: 1) матеріально-організаційні, 2) проце­суальні, 3) матеріальні.

Матеріально-організаційні джерела ви­значають порядок та умови формування і діяльності системи господарських, третей­ських (арбітражних) судів та інших органів, що вирішують господарські спори, статус суддів, матеріально-технічне забезпечення тощо і не мають безпосереднього відношен­ня до вирішення господарських спорів — на­приклад, норми розд. 8 Конституції України.

Процесуальні джерела визначають поря­док здійснення процесуальних дій учасника­ми господарського процесу (порядок звер­нення до суду з позовом, відкриття прова­дження у справі, розгляду справи, винесення рішення тощо). Серед них нині чітко виді­ляються два джерела (форми): 1) процесу­альне законодавство; 2) договір.

Загальні положення про законодавство, яке застосовується при вирішенні господар­ських спорів господарським судом, викладе­ні у ст. 4 ГПК, яка, однак, має низку недо­ліків і не дає правильного уявлення про заяв­лене у назві статті законодавство (чого варте посилання на Закон України «Про господар­ські суди», скасований ще Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій Украї­ни»?!).

Вищу юридичну силу і значення для гос­подарського процесу має, безперечно, Кон­ституція України, в якій містяться мате­ріальні і процесуальні норми. Однак норм, що мають процесуальне значення, у ній не­багато, наприклад: ст. 8 — верховенство права; ст. 9 — міжнародні договори; ст. 10 — про державну мову тощо. Ці норми мають загальний характер і є визначальними для всієї єдиної системи судів загальної юрис­дикції і третейського судочинства.

Процесуальне законодавство, яке засто­совується господарськими судами, склада­ється з двох основних нормативно-правових актів — ГПК і Закону України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (в редакції від 30 червня 1999 p.). ГПК має універсальний характер і застосовується гос­подарськими судами при розгляді всіх спо­рів, у той час, як вказаний Закон регулює по­рядок розгляду справ, пов’язаних з банкрут­ством, поєднуючи процесуальні і матері­альні норми.

Що стосується інших нормативно-право­вих актів, то процесуальне значення мають лише їх окремі положення. При цьому, гос­подарськими судами застосовуються як за­конодавчі, так і підзаконні нормативно-пра­вові акти, наприклад: ЦК (гл. 19); ГК (ст. 205, гл. 23, ст. 223, ч. 8 ст. 269, ч. 5 ст. 315, ч. 5 ст. 324, статті 222, 315); Цивіль­ний процесуальний кодекс України (ст. 16); Закон України «Про міжнародний комерцій­ний арбітраж» (статті 5, 7, 8, 9); Декрет Ка­бінету Міністрів України «Про державне ми­то» від 21 січня 1993 p.; Інструкція про поря­док обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної дер­жавної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15; Статут залізниць України, затверджений постановою Кабіне­ту Міністрів України від 6 квітня 1998 р. (статті 130—135, ч. 2 ст. 130, статті 136— 137) тощо.

Господарські суди повинні керуватись та­кож положеннями процесуального характеру, що містяться в низці міжнародних актів, у то­му числі таких, як Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж, Комісія ООН з права міжнародної торгівлі, Відень, 30 травня 1997 р. (статті 5, 8, 9, 27); Європей­ська Конвенція про зовнішньоторговий арбіт­раж, Женева, 21 квітня 1961 р. (статті 6, 7, 9); Конвенція ООН про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, Нью-Йорк, 29 грудня 1958 p.; Конвенція ООН про позов­ну давність у міжнародній купівлі-продажу то­варів, Нью-Йорк, 1974 p.; Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, Київ, 20 березня 1992 р. тощо.

Для третейського (арбітражного) су­дочинства процесуальне значення мають уже згадувані нами закони України «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про третейські суди», а також міжнародні норма- тивно-правові акти — Конвенція ООН про визнання і виконання іноземних арбітраж­них рішень, Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу то­варів, Типовий закон ЮНСІТРАЛ про між­народний торговий арбітраж, Арбітражний регламент Європейської економічної комісії ООН від 20 січня 1966 p., Європейська Кон­венція про зовнішньоторговий арбітраж, Угода про порядок вирішення спорів, пов’я­заних із здійсненням господарської діяльно­сті, тощо.

Договір як процесуальне джерело госпо­дарського процесу нині актуальний стосов­но двох його складових — досудове врегу­лювання спорів і третейський (арбітражний) розгляд справ. Що стосується досудового врегулювання спорів, то сторони можуть у договорі між собою чи окремій угоді змі­нювати чи доповнювати положення про по­рядок такого врегулювання (щодо строків направлення та розгляду претензій, складу документів, перевірки претензійних вимог тощо), якщо це прямо не заборонено чинним законом.

Особливо важливе значення договір має для третейського (арбітражного) судочин­ства. Так Законом України «Про міжнарод­ний комерційний арбітраж» встановлено, що сторони можуть за власним розсудом визна­чати кількість арбітрів та процедуру призна­чення арбітрів (статті 10,11), процедуру роз­гляду справи третейським судом (ст. 19), місце арбітражу

(ст. 20), мову, яка буде вико­ристовуватися під час арбітражного розгля­ду справи (ст. 22). Такі самі положення міс­тяться і в міжнародних нормативно-пра­вових актах, що стосуються третейського (арбітражного) судочинства.

Безперечно, викладене стосується судів ad hoc. При зверненні сторін до постійно діючих (інституційних) третейських (арбіт­ражних) судів, останні керуються власними регламентами та процедурами.

Матеріальні джерела господарського процесу використовуються при вирішенні спору по суті й поділяються на: 1) законо­давство', 2) договір, 3) звичай. Особливість матеріальних джерел полягає в тому, що, су­воро кажучи, — це не «рідні» джерела госпо­дарського процесу, а самостійні джерела, у першу чергу таких матеріальних галузей права, як цивільне та господарське. Однак без матеріальних джерел господарський про­цес був би «мертвим».

Матеріальне законодавство, що засто­совується у господарському процесі, має до­сить складний характер. Це матеріальні нор­ми Конституції України, ЦК, ГК та інших ко­дексів України, які тою чи іншою мірою регулюють господарські відносини, а також величезний масив законів і підзаконних нор­мативно-правових актів різного рівня.

Невід’ємною частиною національного гос­подарського процесуального законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які регулюють відносини у сфері господарської діяльності, наприклад Конвен­ція ООН про договори міжнародної купівлі- продажу товарів (ст. 9 Конституції України, ст. 4 ГПК).

У літературі, особливо навчально-мето­дичній, мало уваги звертається на те, що відповідно до ч. 4 ст. 4 ГПК господарський суд у випадках, передбачених законом або між­народним договором, застосовує норми пра­ва інших держав. На жаль, ця норма не зов­сім вірно відображає реальний стан речей. Дійсно, законодавство України і міжнародні договори регулюють це питання, але не ви­ключно шляхом встановлення обов’язку за­стосування певного права, а скоріше шляхом надання сторонам права обирати законодав­ство.

Так, Законом України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. вста­новлено, що у випадках, передбачених зако­ном, учасники (учасник) правовідносин мо­жуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню, до змісту право­вих відносин. Вибір права може бути здійс­нений щодо правочину в цілому або його окремої частини. Вибір права не здійснюєть­ся, якщо відсутній іноземний елемент у пра­вовідносинах. Застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулю­ють відповідні правовідносини (статті 5, 6).

У ст. 6 Закону України «Про зовнішньо­економічну діяльність» від 16 квітня 1991 p., передбачено, що сторони зовнішньоеконо­мічного договору (контракту) мають бути здатними до укладення договору (контрак­ту) відповідно до цього та інших законів У країни та/або закону місця укладання дого­вору (контракту). Згідно зі ст. 28 Типового закону ЮНС1ТРАЛ про міжнародний торго­вий арбітраж, ст. 28 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» тре­тейський (арбітражний) суд вирішує спір згідно з нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору.

Договір як самостійне матеріальне джерело закріплений ст. 6 ЦК, якою вста­новлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами ци­вільного законодавства, але відповідає за­гальним засадам цивільного законодавства. Сторони в договорі можуть також відступи­ти від положень актів цивільного законодав­ства і врегулювати свої відносини на влас­ний розсуд.

Коли йдеться про договір як самостійне джерело цивільного чи господарського пра­ва, то мається на увазі такий договір, який сторони укладають виключно внаслідок влас­ного волевиявлення і зміст якого залежить тільки від такого волевиявлення. Регулято­ром відносин при цьому виступає тільки сам договір і ніщо більше. Це означає, що суд чи інший орган може і зобов’язаний прийняти до розгляду спір і вирішити його на основі тільки договору.

Третім матеріальним джерелом госпо­дарського процесу є звичай. Статтею 4 ГПК визначено, що у разі відсутності законодав­ства, яке регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяль­ності, господарський суд може застосовува­ти міжнародні торгові звичаї. Знову ж таки ми змушені константувати, що це положення не відповідає правовій дійсності і потрапило до ГПК, як видається, у зв’язку із ст. 6 За­кону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», якою дозволялось при складанні зовнішньоекономічних договорів (контрак­тів) використовувати відомі міжнародні зви­чаї. Однак звичай як самостійне джерело ре­гулювання відносин допускається законо­давством не тільки у зовнішньоекономічних відносинах. Відповідно до ст. 7 ЦК цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Значення звичаю, на який посилаються сторони, таке саме, як і договору, що укладається відповід­но до ст. 6 ЦК, — він є самостійним регуля­тором цивільних відносин, і всі спірні питан­ня, що виникають із цих відносин, можуть бути вирішені виключно з посиланням на правила, встановлені цим звичаєм.

2. У ГК статті, яка чітко визнавала б дого­вір і звичай самостійними джерелами госпо­дарського права, немає. І це є певним недо­ліком Кодексу, оскільки договір і звичай са­ме у сфері господарювання можуть мати найширше застосування. Правовим підґрун­тям зазначеного є, по-перше, те, що норми ЦК, у тому числі статті 6 і 7, поширюються на господарські відносини, з урахуванням особливостей, передбачених ГК. По-друге, аналіз норм ГК свідчить, що він також до­пускає застосування до регулювання госпо дарських відносин договору і звичаю як са­мостійних джерел. Так відповідно до його ст. 174 господарські зобов’язання можуть виникати з господарського договору та ін­ших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Згідно із ч. 4 ст. 265 ГК умови договору поставки повинні викла­датися сторонами відповідно до вимог Між­народних правил щодо тлумачення термінів «ІНКОТЕРМС»¹. По-третє, звичай як джере­ло регулювання господарських відносин ви­знається чинними законами України.

¹ Регулярно публікуються МТП починаючи з 1936 р. Остання публікація — ІНКОТЕРМС-2000. Для використай- ня в Україні офіційно введені Указом Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 р.

Так відповідно до ст. 2 Закону України від 5 квіт­ня 2001 р. «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» загальні засади функціо­нування платіжних систем в Україні, відно­сини у сфері переказу коштів регулюються, нарівні з національним законодавством, Уні­фікованими правилами по інкасо (редакція 1978 року, публікація МТП № 322), Уніфіко­ваним правилами та звичаями для докумен­тарних акредитивів (редакція 1993 року, публікація МТП № 500). А ці документи, як і Правила «ІНКОТЕРМС», є нічим іншим як систематизованими зводами міжнародних торгових звичаїв.

Як бачимо, ЦК, ГК та інші чинні закони України недвозначно визнають договір і зви­чай самостійними джерелами регулювання цивільних і господарських відносин. Тому при вирішенні господарських спорів по суті господарські суди та інші суб’єкти зобов’я­зані їх застосовувати. А це робить договір і звичай самостійними джерелами і для госпо­дарського процесу. З розвитком ринкових відносин та подальшою інтеграцією України у міжнародний економічний простір першим найбільш вагомим кроком чого став вступ до СОТ, роль договору та звичаю буде незмінно зростати. У цьому зв’язку перед наукою гос­подарського процесуального та суміжних га­лузей права стоїть, на наш погляд, відпо­відальна задача з розробки чітких критеріїв сприйняття і розуміння цих стосов­но як внутрішніх, так і зовнішньоекономіч­них відносин. У науковій і навчально-мето­дичній літературі питання джерел процесу­ального права (а також й інших галузей пра­ва) необхідно висвітлювати виходячи з ре­алій сучасного стану національного і міжна­родного законодавства. Змін та доповнень потребує і законодавство. Наприклад, ст. 4 ГПК було б доцільно викласти у такій ре­дакції:

«Стаття 4. Джерела господарського про­цесу.

Система господарських судів України, порядок та умови їх діяльності визначаються Конституцією України та іншими законами України, що регулюють діяльність судів.

Основу законодавства, що застосовується господарськими судами при розгляді спорів, становить Конституція України. Актами, що визначають процесуальний порядок (проце- дуру) вирішення спорів у господарському суді, є цей Кодекс, інші законодавчі та підза- конні акти України, що відповідають Кон­ституції та законодавству України, міжна­родні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо в міжнародних договорах України встанов­лені інші правила, ніж ті, що передбачені за­конодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

При вирішенні спору по суті господар­ський суд керується нормами матеріального права, що містяться у Господарському ко­дексі України, Цивільному кодексі України та інших кодексах і законах України, актах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах інших органів дер­жавної влади України, органів влади Ав­тономної Республіки Крим і місцевого само­врядування.

При розгляді спорів за участю іноземно­го суб’єкта підприємницької діяльності у ви­падках, передбачених законом, міжнарод­ним договором або договором сторін, госпо­дарський суд застосовує норми права інших держав.

Господарський суд вирішує також спори на основі договору сторін, що не передбаче­ний законодавством, але не суперечить його загальним засадам (приниципам), а також звичаю, у тому числі звичаю ділового оборо­ту чи міжнародного торгового звичаю, на який сторони посилаються. Звичай не засто­совується, якщо він суперечить договору сторін чи законодавству.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечли­вості чи відсутності законодавства, яке регу­лює спірні відносини».

Використана література

1. Чернадчук В. Д., Сухонос В. В., Нагребельний В. Л. та ін. Господарське процесуальне право Укра­їни: Підручник / За заг. ред. В. Д. Чернадчука. — Суми: Університетська книга, 2006. — 331 с.

2. БартошекМ. Римское право (понятия, термины, определения) /Пер. с чешек. —М.: Юрид. лит., 1989.— 448 с.

3. Притика Ю. Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин в третей­ському суді. Автореф. дис.... д-ра юрид. наук. — К: Київський національний ун-т імені Тараса Шев­ченка, 2006. — 34 с.

Дата добавления: 2015-08-29