події вплинули на його погляди, він став прихильником ідеї відновлення Української держави, створення українського війська. Проте в генерала не склалися відносини з УЦР, лідери якої були противниками ідеї створення регулярної армії. 25 грудня 1917 р. П. Скоропадський подав у відставку. У березні 1918 р. він заснував Українську громаду, яка відійшла в опозицію і стала центром об'єднання всіх консервативних сил, що були противниками соціально-економічних експериментів УЦР. За їх допомогою та підтримкою німецького командування Скоропадський здійснив переворот і став гетьманом проголошеної Української держави. Проте через дев'ять місяців правління його режим був повалений у результаті організованого Директорією повстання. Опинившись в еміграції, Скоропадський оселився у Німеччині. Під час Другої світової війни, користуючись своїми зв'язками в німецьких колах, визволив чимало українців із тюрем і концтаборів. Загинув у 1945 р., потрапивши під бомбардування.
Висновок. Обрання П. Скоропадського гетьманом Української держави зумовило її стабілізацію, однак на короткий термін. Гетьман не зумів створити міцне підґрунтя свого режиму, який невдовзі було скасовано. Ш Дати: 29—ЗО квітня 1918 р. — державний переворот гетьмана П. Скоропадського; 14 листопада 1918 р. — «федеративна грамота»; 14 грудня
1918 р. — зречення влади П. Скоропадським.
■ Поняття, терміни, назви: державний переворот, гетьманський режим,
Рада Міністрів, «федеративна грамота».
■ Особистість в історії: П. Скоропадський, Ф. Лизогуб.
8.2. Проголошення державної незалежності України.
25 жовтня. Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В. Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв два важливі документи: Декрет про мир та Декрет про землю. Діставши перемогу в Петрограді, більшовики намагаються взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії.
Дізнавшись про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет з охорони революції в Україні. 27 жовтня 1917р. Генеральний Секретаріат проголосив, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях. Раду народних комісарів — уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Це загострило відносини між УЦР та більшовиками.
Таким чином, у листопаді 1917р. у Києві сформувалися три ворогуючі табори. 10 тис. озброєних прихильників скасування Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу (КВО). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних осіб. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прибічників.
Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917р. вони розпочали збройне повстання в Києві. Бої тривали три дні. Жодна зі сторін не мала вирішальної перемоги. Тоді в події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія з представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно з якою війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.
Після перемоги повстання в місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалося військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею «реконструювати» УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. «Реконструкція» передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Всеукраїнських установчих зборів, які мали б констатувати новий суспільно-політичний та економічний устрій України.
Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал.
Він проголошував широку програму перетворень:
— уся влада належить УЦР і Генеральному Секретаріату України;
— скасовувалося право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалася йому без викупу;
— Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;
— проголошувалися свобода слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;
— скасовувалася смертна кара;
— упроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;
— підтверджувалося право національно-територіальної автономії.
Однак накреслена в III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.
у країн Антанти. 14 листопада 1918 р. ГІ. Скоропадський рголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією. Але це не врятувало режим гетьмана, і 13 грудня 1918р. він змушений був зректися влади.
Павло Петрович Скоропадський (1873—1945 рр.) народився>в родині нащадка славного козацького роду Скоропадських, із якого вийшло, починаючи від XVII ст., чимало державних і військових діячів, меценатів і шанувальників національної культури.
Як і більшість представників заможних аристократичних родин, Павло почав набувати освіту у батьківському маєтку, де виховувався у пошані до української старовини і культури. Потім навчався у гімназії. Згодом Павла віддали до елітного Петербурзького пажеського корпусу. Брав участь у російсько- японській війні, де отримав чин полковника і в нагороду золоту Георгіївську зброю. Далі П. Скоропадський швидко просувався по службі: із присвоєнням звання генерал-майора був зарахований до імператорського полку. У роки Першої світової війни дослужився до чину генерал-лейтенанта, командував 34-м корпусом на Волині. Був нагороджений Георгіївським хрестом IV ступеня. Революція 1917 р. різко змінила долю генерала. Він став командуючим 1-го українізованого корпусу російської армії. Саме частини цього корпусу врятували УЦР від наступу збільшовизованих частин на Київ. Дії Скоропадського сприяли зростанню його авторитета. У жовтні 1917 р. на з'їзді Вільного козацтва його було обрано гетьманом Вільного козацтва, яке стало вагомим чинником політичного життя. Хоча Скоропадський не брав участі в українському русі, революційні події вплинули на його погляди, він став прихильником ідеї відновлення Української держави, створення українського війська. Проте в генерала не склалися відносини з УЦР, лідери якої були противниками ідеї створення регулярної армії. 25 грудня 1917 р. П. Скоропадський подав у відставку. У березні 1918 р. він заснував Українську громаду, яка відійшла в опозицію і стала центром об'єднання всіх консервативних сил, що були противниками соціально-економічних експериментів УЦР. За їх допомогою та підтримкою німецького командування Скоропадський здійснив переворот і став гетьманом проголошеної Української держави. Проте через дев'ять місяців правління його режим був повалений у результаті організованого Директорією повстання. Опинившись в еміграції, Скоропадський оселився у Німеччині. Під час Другої світової війни, користуючись своїми зв'язками в німецьких колах, визволив чимало українців із тюрем і концтаборів. Загинув у 1945 р., потрапивши під бомбардування.
Висновок. Обрання П. Скоропадського гетьманом Української держави зумовило її стабілізацію, однак на короткий термін. Гетьман не зумів створити міцне підґрунтя свого режиму, який невдовзі було скасовано.
■ Дати: 29—ЗО квітня 1918 р. — державний переворот гетьмана П. Скоропадського; 14 листопада 1918 р. — «федеративна грамота»; 14 грудня
1918 р. — зречення влади П. Скоропадським.
■ Поняття, терміни, назви: державний переворот, гетьманський режим,
Рада Міністрів, «федеративна грамота».
■ Особистість в історії: П. Скоропадський, Ф. Лизогуб.
8.2. Проголошення державної незалежності України.
т Т................... и, - || им.»■<■!■» (Я III./ Ч IIІ I \ 1 И ' І М V >
перестала існувати «група 239». Продовжувалося падіння престижу центру і компартії.
У цей час велася інтенсивна робота з підготовки нового Союзного договору. 24 червня Президент СРСР М. Горбачов повідомив про домовленість із керівниками десяти республік СРСР. 15 серпня опубліковано проект договору, підписання якого мало відбутися через тиждень. Цей договір суттєво обмежував права центру, що не влаштовувало консерваторів.
Уранці 19 серпня 1991 р. з інтервалом у годину центральне телебачення почало зачитувати «Заяву Радянського керівництва» та «Постанову № 1 Державного комітету з надзвичайного становища в СРСР» (ДКНС, рос. ГКЧП). Оголошувалось, що ДКНС створено у зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконувати М. Горбачовим обов'язки президента СРСР і переходом його повноважень до віце-президента Г. Янаєва. До складу ДКНС увійшли: Г. Янаєв, О. Бакланов (секретар ЦК КПРС), В. Крючков (голова КДБ), В. Павлов (прем'єр-міністр СРСР), Б. Пуго (міністр внутрішніх справ), Д. Язов (міністр оборони), громадські діячі Д. Стародубцев і О. Тізяков. М. Горбачов тоді відпочивав у Криму на урядовій дачі Форос. У присутності першого секретаря ЦК Компартії України С. Гуренка, генерал армії Варенников попередив голову Президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчука про позицію Збройних Сил. Під Київ була перекинута бригада повітряно-десантних військ.
0 16-й годині по українському телебаченню й радіо виступив Л. Кравчук, який заявив, що Верховній Раді потрібен час, щоб у всьому розібратися. Він запевнив, що в республіці не буде встановлюватися надзвичайний стан і що першочерговим завданням є захист демократії, законності та конституційного порядку. Водночас він закликав український народ, політичні партії до об'єднання заради захисту суверенності України.
Увечері 19 серпня заступник голови Верховної Ради Б. Гриньов назвав цю ситуацію військовим переворотом, а його організаторів — державними злочинцями.
Була скликана позачергова сесія Верховної Ради, де було поставлено питання про незалежність України. Л. Кравчук і його перший заступник І. Плющ заявили про вихід із Комуністичної партії. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла «Акт проголошення незалежності України», у якому підкреслювалося, що у зв'язку з державним переворотом в СРСР.над Україною нависла смертельна небезпека. Тому Верховна Рада проголосила незалежність України та створення самостійної держави — Україна.
1 грудня 1991 р. було проведено ьсеукраїнськии референдум, 90,3 % учасників якого підтримали «Акт проголошення незалежності України». Висновок. У результаті складної та суперечливої борот ьби на карті світу з'явилася нова незалежна демократична держава — Україна.
ПЛАН ИІЛПОПЩІ 1. Політична ситуація и Українській держані в 1991 р. 2. Спроба державного перевороту. 3. Набуття Україною незалежності. |
■ Дати: 16 липня 1990 р. — прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет УРСР; 19—21 серпня 1991 р. — спроба ДКНС здійснити державний переворот у СРСР; 24 серпня 1991 р. — прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України; 1 грудня 1991 р. — всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.
■ Поняття, терміни, назви: Декларація про державний суверенітет. Акт
проголошення незалежності України, референдум.
■ Особистість в історії: М. Горбачов, Л. Кравчук.
Білет 9
9.1. Радянсько-польська війна і Україна.
Після розгрому Білої армії Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Польща претендувала на значні території колишньої Російської імперії. Польське керівництво прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна. Також польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща стоїть на їх шляху. Спочатку радянське керівництво намагалося не загострювати відносини, те саме робила і польська сторона. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що ситуація сприятлива для силового розв'язання проблеми на свою користь, 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на територію, контрольовану Червоною армією.
Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21 —24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної і військової конвенції (угоди), яку пізніше назвали Варшавською угодою.
Основні положення Варшавської угоди:
— польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами із суміжними країнами;
— кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами;
— до Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся по р. Збруч і Горинь, уся Галичина;
— Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій;
— Польща зобов'язувалася озброювати війська УНР;
— уряд УНР заявив про відсутність претензій на західноукраїнські землі;
— збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню;
— українські залізниці підпорядковувалися польському управлінню;
— УНР погоджувалася на спільну валюту;
— Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України.
Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом відчаю. Цим кроком С. Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи за допомогою зовнішніх сил у черговий раз відновити УНР.
| план відповіді |
1. | Завершення визвольних |
| змагань. |
2. | Варшавська угода. |
3. | Причини радянсько- |
| польської війни. |
4. | Бойові дії. |
5. | Ризький мир і його на |
| слідки. |
Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Винниченко, які відійшли від
_____ _....,. они і <■ іп • / IV! Ігі 'І ПІ)
перестала Існувати «група 239». Продовжувалося падінні! престижу центру і компартії.
У цей час велася інтенсивна робота з підготовки нового Союзного договору. 24 червня Президент СРСР М. Горбачов повідомив про домовленість із керівниками десяти республік СРСР. 15 серпня опубліковано проект договору, підписання якого мало відбутися через тиждень. Цей договір суттєво обмежував права центру, що не влаштовувало консерваторів.
Уранці 19 серпня 1991 р. з інтервалом у годину центральне телебачення почало зачитувати «Заяву Радянського керівництва» та «Постанову № 1 Державного комітету з надзвичайного становиша в СРСР» (ДКНС, рос. ГКЧП). Оголошувалось, що ДКНС створено у зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконувати М. Горбачовим обов'язки президента СРСР і переходом його повноважень до віце-президента Г. Янаєва. До складу ДКНС увійшли: Г. Янаєв, О. Бакланов (секретар ЦК КПРС), В. Крючков (голова КДБ), В. Павлов (прем'єр-міністр СРСР), Б. Пуго (міністр внутрішніх справ), Д. Язов (міністр оборони), громадські діячі Д. Стародубцев і О. Тізяков. М. Горбачов тоді відпочивав у Криму на урядовій дачі Форос. У присутності першого секретаря ЦК Компартії України С. Гуренка, генерал армії Варенников попередив голову Президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчука про позицію Збройних Сил. Під Київ була перекинута бригада повітряно-десантних військ.
0 16-й годині по українському телебаченню й радіо виступив Л. Кравчук, який заявив, що Верховній Раді потрібен час, щоб у всьому розібратися. Він запевнив, що в республіці не буде встановлюватися надзвичайний стан і що першочерговим завданням є захист демократії, законності та конституційного порядку. Водночас він закликав український народ, політичні партії до об'єднання заради захисту суверенності України.
Увечері 19 серпня заступник голови Верховної Ради Б. Гриньов назвав цю ситуацію військовим переворотом, а його організаторів — державними злочинцями.
Була скликана позачергова сесія Верховної Ради, де було поставлено питання про незалежність України. Л. Кравчук і його перший заступник І. Плющ заявили про вихід із Комуністичної партії. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла «Акт проголошення незалежності України», у якому підкреслювалося, що у зв'язку з державним переворотом в СРСР.над Україною нависла смертельна небезпека. Тому Верховна Рада проголосила незалежність України та створення самостійної держави — Україна.
1 грудня 1991 р. було проведено всеукраїнський референдум, 90,3 % учасників якого підтримали «Акт проголошення незалежності України». Висновок. У результаті складної та суперечливої боротьби на карті світу з'явилася нова незалежна демократична держава — Україна.
план відповіді 1. Політичне ситуація її Українській держані в 1991 р. 2. Спроба державного перевороту. 3. Набуття Україною незалежності. |
Ш Дати: 16 липня 1990 р. — прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет УРСР; 19—21 серпня 1991 р. — спроба ДКНС здійснити державний переворот у СРСР; 24 серпня 1991 р. — прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України; 1 грудня 1991 р. — всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.
■ Поняття, терміни, назви: Декларація про державний суверенітет. Акт
проголошення незалежності України, референдум.
■ Особистість в історії: М. Горбачов, Л. Кравчук.
Білет 9
9.1. Радянсько-польська війна і Україна.
Після розгрому Білої армії Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Польща претендувала на значні території колишньої Російської імперії. Польське керівництво прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна. Також польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща стоїть на їх шляху. Спочатку радянське керівництво намагалося не загострювати відносини, те саме робила і польська сторона. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що ситуація сприятлива для силового розв'язання проблеми на свою користь, 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на територію, контрольовану Червоною армією.
Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21 —24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної і військової конвенції (угоди), яку пізніше назвали Варшавською угодою.
Основні положення Варшавської угоди:
— польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами із суміжними країнами;
— кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами;
— до Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся по р. Збруч і Горинь, уся Галичина;
— Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій;
— Польща зобов'язувалася озброювати війська УНР;
— уряд УНР заявив про відсутність претензій на західноукраїнські землі;
— збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню;
— українські залізниці підпорядковувалися польському управлінню;
— УНР погоджувалася на спільну валюту;
— Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України.
Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом відчаю. Цим кроком С. Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи за допомогою зовнішніх сил у черговий раз відновити УНР.
| план відповіді |
1. | Завершення визвольних |
| змагань. |
2. | Варшавська угода. |
3. | Причини радянсько- |
| польської війни. |
4. | Бойові дії. |
5. | Ризький мир і його на |
| слідки. |
Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Винниченко, які відійшли від
Петлюри й перебували в еміграції, а й люди а найближчого оточення Головного Отамана подав у відставку прем'єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження цей договір справив у Галичині, бо перекреслював її надії на національне визволення.
Маючи потрійну перевагу у військовій силі на Західному фронті, Ю. Піл- судський 25 квітня 1920 р. розпочав війну. Разом із польськими військами наступали і петлюрівці.
Ефект несподіваності, перевага в живій силі й техніці дали змогу полякам захопити Житомир, Бердичів, Козятин і вже 6 травня здобути Київ. Інтервенція викликала опір українського населення, яке, спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, не пішло за Петлюрою. Очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.
Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочасним. 5 червня 1920р. війська Червоної армії прорвали фронт противника і розгорнули успішний наступ. Бої йшли в декількох напрямках. Червона армія захопила Житомир, Бердичів, бої точилися і на київському напрямку.
У цей час, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії задіяні проти Польщі, кримське угруповання білогвардійців на чолі з бароном П. Врангелем за підтримкою Антанти почало наступ у районі Перекопа і Чонгарських укріплень, але не змогло досягти успіху. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон—Нікополь—Бердянськ.
12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, подальші бої точилися вже на території Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках — на Варшаву і Львів. Польща звернулася до держав Антанти по допомогу. Англія і Франція обіцяли підтримку за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду.
Британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся до Росії з нотою, у якій вимагав зупинити російські війська на лінії, що була визначена декларацією від 8 грудня 1919р. (лінія Керзона).
РСФРР відмовилася від посередництва Англії і наголошувала на переговорах із польським урядом.
Наприкінці липня знову розпочався наступ Червоної армії, яка підступи- лася до Львова і Варшави.
На території польських земель було створено Польський Ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським і проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. Ревкоми видавали декрети про націоналізацію промисловості, банків, конфіскацію поміщицької землі тощо.
Але в результаті неузгодженості дій наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав, спроба захопити Львів теж виявилася невдалою.
Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі широкі верстви суспільства, зокрема селянство. У битві під Варшавою радянські війська не змогли подолати опір польських військ. Тим часом польське командування створило шестикратну перевагу сил і перейшло в контрнаступ. Наприкінці серпня радянські війська були відкинуті за Буг. Лінія фронту перемістилася в район Житомира і Бердичева.
У серпні 1920 р. складною була обстановка і на півдні України. Білогвардійці зайняли Синельникове і створили загрозу Катеринославу. Ураховуючи це, було створено Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Завдавши удару в районі
Каховського плацдарму, радянські війська захопили в полон 20 тис. білогвардійців. Врангель відступив у Крим.
На Західному фронті в серпні 1920 р. в Мінську почалися мирні переговори між радянським і польським урядами, які згодом було перенесено до Риги. Обидві сторони були виснажені й далі воювати не мали змоги. Делегації радянської Росії і України змушені були дати згоду на встановлення кордону по лінії розмежування військ. На цих умовах було підписане перемир'я, а в березні 1921 р.— Ризький мирний договір. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь, Підляшшя, Посяння, Лемківщина) увійшли до складу Польщі. Висновок. Радянсько-польська війна була неминучою, враховуючи політику відновленої Польської держави і радянської Росії. Більшовики розглядали цю війну як експорт соціалістичної революції в Європу. Але зазнали поразки. Керівництво УНР на чолі з Петлюрою, намагаючись знайти нового союзника у боротьбі з радянською Росією, уклало с Польщею союзницький договір (Варшавська угода). Але спільний похід польських і українських військ зазнав поразки. Зрештою Україна стала заручницею домовленостей між більшовиками і Польщею: західноукраїнські землі відійшли до Польщі, а на решті території У країни установилась радянська влада.
■ Дати: 21—24 квітня 1920 р. — Варшавська угода С. Петлюри та Ю. Піл-
судського; 1920—1921 рр. — радянсько-польська війна; березень 1921 р. —
Ризький мир.
■ Особистості в історії: С. Петлюра, Ю. Пілсудський.
9.2. Опозиційний рух в Україні (1965—1985 рр
Опозиційний рух в УРСР (СРСР) у 1965— 1985 рр. прийнято називати дисидентським. Ди- сидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості та прав людини. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько- ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання),
друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.
Однією з форм (течій) дисидентства став правозахисний рух. Передумовою для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М. Хрущовим та XX з'їздом КПРС.
план відповіді 1. Зародження дисидентського руху. 2. Дисидентські організації та групи 1960-х рр. 3. Дисидентський рух у 1970—1980-ті рр. Українська Гельсінська група. 4. Історичне значення дисидентського руху. |
На XX з'їзді партії (лютий 1956 р.) Перший секретар ЦК КПРСМ. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Почалася «хру- щовська відлига» — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, реабілітація репресованих.
Петлюри іі неробу вал и в еміграції, а й люди з найближчого оточення Головного Отамана - подав у відставку прем'єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження цей договір справив у Галичині, бо перекреслював її надії на національне визволення.
Маючи потрійну перевагу у військовій силі на Західному фронті, Ю. Піл- судський 25 квітня 1920 р. розпочав війну. Разом із польськими військами наступали і петлюрівці.
Ефект несподіваності, перевага в живій силі й техніці дали змогу полякам захопити Житомир, Бердичів, Козятин і вже 6 травня здобути Київ. Інтервенція викликала опір українського населення, яке, спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, не пішло за Петлюрою. Очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.
Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочасним. 5 червня 1920р. війська Червоної армії прорвали фронт противника і розгорнули успішний наступ. Бої йшли в декількох напрямках. Червона армія захопила Житомир, Бердичів, бої точилися і на київському напрямку.
У цей час, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії задіяні проти Польщі, кримське угруповання білогвардійців на чолі з бароном П. Врангелем за підтримкою Антанти почало наступ у районі Перекопа і Чонгарських укріплень, але не змогло досягти успіху. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон—Нікополь—Бердянськ.
12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, подальші бої точилися вже на території Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках — на Варшаву і Львів. Польща звернулася до держав Антанти по допомогу. Англія і Франція обіцяли підтримку за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду.
Британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся до Росії з нотою, у якій вимагав зупинити російські війська на лінії, що була визначена декларацією від 8 грудня 1919р. (лінія Керзона).
РСФРР відмовилася від посередництва Англії і наголошувала на переговорах із польським урядом.
Наприкінці липня знову розпочався наступ Червоної армії, яка підступи- лася до Львова і Варшави.
На території польських земель було створено Польський Ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським і проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. Ревкоми видавали декрети про націоналізацію промисловості, банків, конфіскацію поміщицької землі тощо.
Але в результаті неузгодженості дій наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав, спроба захопити Львів теж виявилася невдалою.
Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі широкі верстви суспільства, зокрема селянство. У битві під Варшавою радянські війська не змогли подолати опір польських військ. Тим часом польське командування створило шестикратну перевагу сил і перейшло в контрнаступ. Наприкінці серпня радянські війська були відкинуті за Буг. Лінія фронту перемістилася в район Житомира і Бердичева.
У серпні 1920 р. складною була обстановка і на півдні України. Білогвардійці зайняли Синельникове і створили загрозу Катеринославу. Ураховуючи це, було створено Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Завдавши удару в районі
Каховського плацдарму, радянські війська захопили в полон 20 тис. білогвардійців. Врангель відступив у Крим.
На Західному фронті в серпні 1920 р. в Мінську почалися мирні переговори між радянським і польським урядами, які згодом було перенесено до Риги. Обидві сторони були виснажені й далі воювати не мали змоги. Делегації радянської Росії і України змушені були дати згоду на встановлення кордону по лінії розмежування військ. На цих умовах було підписане перемир'я, а в березні 1921 р.— Ризький мирний договір. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь, Підляшшя, Посяння, Лемківщина) увійшли до складу Польщі. Висновок. Радянсько-польська війна була неминучою, враховуючи політику відновленої Польської держави і радянської Росії. Більшовики розглядали цю війну як експорт соціалістичної революції в Європу. Але зазнали поразки. Керівництво УНР на чолі з Петлюрою, намагаючись знайти нового союзника у боротьбі з радянською Росією, уклало с Польщею союзницький договір (Варшавська угода). Але спільний похід польських і українських військ зазнав поразки. Зрештою Україна стала заручницею домовленостей між більшовиками і Польщею: західноукраїнські землі відійшли до Польщі, а на решті території У країни установилась радянська влада.
Ш Дати: 21—24 квітня 1920 р. — Варшавська угода С. Петлюри та Ю. Піл-
судського; 1920—1921 рр. — радянсько-польська війна; березень 1921 р. —
Ризький мир.
Ш Особистості в історії: С. Петлюра, Ю. Пілсудський.
9.2. Опозиційний рух в Україні (1965—1985 рр
Опозиційний рух в УРСР (СРСР) у 1965— 1985 рр. прийнято називати дисидентським. Ди- сидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості та прав людини. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистСько- ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання),
друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.
Однією з форм (течій) дисидентства став правозахисний рух. Передумовою для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М. Хрущовим та XX з'їздом КПРС.
план відповіді 1. Зародження дисидентського руху. 2. Дисидентські організації та групи 1960-х рр. 3. Дисидентський рух у 1970—1980-ті рр. Українська Гельсінська група. 4. Історичне значення дисидентського руху. |
На XX з'їзді партії (лютий 1956 р.) Перший секретар ЦК КПРСМ. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Почалася «хру- щовська відлига» — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, реабілітація репресованих.
Дисидентський рух її Україні, що неминуче набрап націонал міо демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.
Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:
— Українська робітничо-селянська спілка, що утворена в 1958 р. на чолі з юристом Л. Лук'яненком. Завдання спілки —- несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько ЗО членів.
У травні 1961 р. у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років).
«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасники не Відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстановки політичний опір владі набув конкретних організаційних форм;
— Об'єднана партія визволення України;
— Український національний фронт. Видавав журнал «Воля й Батьківщина»;
— Український національний комітет.
Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань із політичних мотивів.
Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні- вересні 1965 р. були заарештовані літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський та ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» до психіатричної лікарні.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв'язку з дисидентським рухом. Виступи робітників (у Прилуках, Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін.) відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного Закону — Конституції.
Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки (слід врахувати, що вони були тісно переплетені та взаємопов'язані. Як правило їх представниками були одні й ті ж діячі):
а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;
б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи;
в) релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання.
Позачергові вибори народних депутатів І Президенти України(1994 р.)дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз.
Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея «Малої Конституції України», яка знайшла своє втілення в проекті закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.
Із метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».
11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.
Розпочалась копітка робота з обговорення доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Уважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум із питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлене пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996 р. нову Конституцію України було прийнято.
Україна одержала Основний закон, без якого державність є невизначеною. Конституція юридично закріпила політичний та економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.
Висновок. Конституція України с важливим політико-правовим документом довгострокової дії, що закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. День прийняття Конституції був проголошений національним святом України.
Я Дата: 28 червня 1996 р. — прийняття Верховною Радою України Конституції України.
■ Поняття, терміни, назви: Конституція, конституційний процес.
■ Особистість в історії: Л. Кравчук, Л. Кучма.
Білет 11
11.1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Злука
УНРіЗУНР.
Дисидентський рух її Україні, що неминуче набран національно демократичного забарвлення, заявив про себе іце всередині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.
Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:
— Українська робітничо-селянська спілка, що утворена в 1958р. на чолі з юристом Л. Лук'яненком. Завдання спілки -— несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько ЗО членів.
У травні 1961 р. у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років).
«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасники не Відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстановки політичний опір владі набув конкретних організаційних форм;
— Об'єднана партія визволення України;
— Український національний фронт. Видавав журнал «Воля й Батьківщина»;
— Український національний комітет.
Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань із політичних мотивів.
Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні- вересні 1965 р. були заарештовані літературний критикСвітличний, художник 77. Заливаха, публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський та ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» до психіатричної лікарні.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв'язку з дисидентським рухом. Виступи робітників (у Прилуках, Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін.) відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного Закону — Конституції.
Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки (слід врахувати, що вони були тісно переплетені та взаємопов'язані. Як правило їх представниками були одні й ті ж діячі):
а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;
б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи;
в) релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання.
Позачергові вибори народних депутатів і Президента України(1994 р.)дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз.
Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея «Малої Конституції України», яка знайшла своє втілення в проекті закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.
Із метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».
11 березня 1996р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.
Розпочалась копітка робота з обговорення доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Уважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум із питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлене пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято.
Україна одержала Основний закон, без якого державність є невизначеною. Конституція юридично закріпила політичний та економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.
Висновок. Конституція України с важливим політико-правовим документом довгострокової дії, що закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. День прийняття Конституції був проголошений національним святом України.
Ш Дата: 28 червня 1996 р. — прийняття Верховною Радою України Конституції України.
■ Поняття, терміни, назви: Конституція, конституційний процес.
■ Особистість в історії: Л. Кравчук, Л. Кучма.
' Білет 11 '.■>' '
11.1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Злука
УНРіЗУНР.
Галичина (центр Льнін), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачево), Холмщина і Ііідляїишя. Поглиблення кризи габсбурзької імперії супроводжувалося зростанням національного руху українців. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави, про що заявили 19 жовтня 1918р. Пізніше держава дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення «великої» польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом із рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським взяла ініціативу до своїх рук. У ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинного робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення.
Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1918 р. на Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з Поповичем. Але вже 11 листопада край окупували румунські війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських, чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.
5 листопада 1918 р. на сторінках газети «Справа» з'явилася програмна декларація Національної Ради, у відповідності з якою ЗУНР проголошувалась демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. Факт проголошення республіки оприлюднили лише 13 листопада 1918 р., після зречення імператора престолу.
22—26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР (згодом диктатором) став Є. Петруиіевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм було віддано ЗО % депутатських місць.
Соціальна стабільність забезпечувалась розпочатою у квітні 1919 р. аграрною реформою. Маєтки великих власників (переважно поляків) експропріювалися, землю планувалося передати малоземельним і безземельним українським селянам.
Молода українська держава шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині; заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, СІЛА, Бразилії тощо. Делегація ЗУНР узяла участь у роботі Паризької мирної конференції, де намагалась відстоювати інтереси Української держави.
план відповіді 1. Проголошення ЗУНР. 2. Акт Злуки УНР і ЗУНР. 3. Історичне значення об'єднання українських земель. |
Надзвичайно важливим державним актом стало об'єднання УНР і ЗУНР. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано угоду про об'єднання ЗУНР з УНР. 4 січня 1919 р. в Станіславі Українська Народна Рада схвалила закон про злуку двох українських держав. 22 січня 1919 р. в Києві відбувся акт злуки ЗУНР (Галичина, Буковина, Угорська Русь) з УНР (Наддніпрянська Україна).
Героїчна боротьби за незалежну соборну державу мала великий вплив на майбутні покоління патріотів України. Згідно з Актом змінено назву ЗУНР на «Західна область Української Народної Республіки» (ЗОУНР) при повній її автономії. Справже об'єднання відкладалося на майбутнє, після завершення збройної боротьби. А поки що обидві частини української держави проводили самостійну внутрішню й зовнішню політику.
В умовах конфлікту з поляками вкрай необхідним було формування боєздатної армії. До весни в Українській Галицькій Армії (УГА) перебувало 100 тис. осіб, із яких 40 тис. брали безпосередню участь у бойових діях.
Українсько-польська війна, невдалі спроби здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція, яка вбачала в сильній Польщі противагу Німеччині на сході. Порівняння історичного досвіду ЗУНР та УНР показує:
— у Західній Україні вдалося уникнути радикальних перегинів у соціально- економічній політиці;
— на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасне здійснення соціально-економічних перетворень забезпечувало авторитет ЗУНР серед українського населення;
— належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.
ЗУНР увійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу
за незалежність, вільний, демократичний розвиток.
У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними й міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.
В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР перебували молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і у своїй діяльності виходила з потреб часу.
Незважаючи на розбіжності та власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки дійшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.
Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед загрозою польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у гетьмана П. Скоропадського військової й морально-політичної підтримки. За наказом П. Скоропадського до Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію про об'єднання всіх українських земель в єдину державу.
Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.
Галичина (центр— Львін), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачево), Холмщина і Підляшиїя. Поглиблення кризи габсбурзької імперії супроводжувалося зростанням національного руху українців. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави, про що заявили 19 жовтня 1918 р. Пізніше держава дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення «великої» польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом із рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським взяла ініціативу до своїх рук. У ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинного робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення.
Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1918 р. на Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з Поповичем. Але вже 11 листопада край окупували румунські війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських, чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.
5 листопада 1918 р. на сторінках газети «Справа» з'явилася програмна декларація Національної Ради, у відповідності з якою ЗУНР проголошувалась демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд— Генеральний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. Факт проголошення республіки оприлюднили лише 13 листопада 1918 р., після зречення імператора престолу.
22—26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР (згодом диктатором) став Є. Петруиіевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм було віддано ЗО % депутатських місць.
Соціальна стабільність забезпечувалась розпочатою у квітні 1919 р. аграрною реформою. Маєтки великих власників (переважно поляків) експропріювалися, землю планувалося передати малоземельним і безземельним українським селянам.
Молода українська держава шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині; заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, США, Бразилії тощо. Делегація ЗУНР узяла участь у роботі Паризької мирної конференції, де намагалась відстоювати інтереси Української держави.
план відповіді 1. Проголошення ЗУНР 2. Акт Злуки УНР і ЗУНР. 3. Історичне значення об'єднання українських земель. |
Надзвичайно важливим державним актом стало об'єднання УНР і ЗУНР. 1 грудня 1918р. у Фастові було підписано угоду про об'єднання ЗУНР з УНР. 4 січня 1919 р. в Станіславі Українська Народна Рада схвалила закон про злуку двох українських держав. 22 січня 1919р. в Києві відбувся акт злуки ЗУНР (Галичина, Буковина, Угорська Русь) з УНР (Наддніпрянська Україна).
Героїчна боротьба за незалежну соборну держану мала великий вплив на майбутні покоління патріотів України. Згідно з Актом змінено назву ЗУНР на «Західна область Української Народної Республіки» (ЗОУНР) при повній її автономії. Справже об'єднання відкладалося на майбутнє, після завершення збройної боротьби. А поки що обидві частини української держави проводили самостійну внутрішню й зовнішню політику.
В умовах конфлікту з поляками вкрай необхідним було формування боєздатної армії. До весни в Українській Галицькій Армії (УГА) перебувало 100 тис. осіб, із яких 40 тис. брали безпосередню участь у бойових діях.
Українсько-польська війна, невдалі спроби здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція, яка вбачала в сильній Польщі противагу Німеччині на сході. Порівняння історичного досвіду ЗУНР та УНР показує:
— у Західній Україні вдалося уникнути радикальних перегинів у соціально- економічній політиці;
— на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасне здійснення соціально-економічних перетворень забезпечувало авторитет ЗУНР серед українського населення;
— належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.
ЗУНР увійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу
за незалежність, вільний, демократичний розвиток.
У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними й міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.
В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР перебували молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і у своїй діяльності виходила з потреб часу.
Незважаючи на розбіжності та власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки дійшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.
Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед загрозою польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у гетьмана П. Скоропадського військової й морально-політичної підтримки. За наказом П. Скоропадського до Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію про об'єднання всіх українських земель в єдину державу.
Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.
Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх процесу об'єднання.
1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.
Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Л. Цегельський зачитав і передав В. Винниченку ухвалу Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: «про злиття двох частин єдиної України, що утворило незалежну УНР».
Також ішлося про те, що Акт злуки має бути затверджений Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалася при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.
Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919 р. Є. Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.
Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була залишити Київ під ударами Червоної армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Є. Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920 р.
Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.
Висновок. Спроби ЗУНР створити повноцінне національно-державне, економічне й культурне життя українців залишилися нереалізованими. Акт Злуки двох частин українських земель — УНР і ЗУНР — має велике історичне значення як факт реального об'єднання в єдину соборну державу. Ш Дати: 1 грудня 1918 р. — «Листопадовий зрив»; 22 січня 1919 р. —Акт
Злуки УНР і ЗУНР.
■ Поняття, терміни, назви: УНР, ЗУНР, Акт Злуки, соборність, україно-
польська війна, УГА.
■ Особистість в історії: Є. Петрушевич, В. Винниченко, К. Левицький.
11.2. Політична ситуація в Україні в 1985—195
У середині 1980-х рр. радянська модель розвитку перебувала в серйозній кризі, що охопила економічну, політичну, соціальну, ідеологічну, екологічну й моральну сфери життя суспільства.
рр.
|