формування блоків партій. Між політичними партіями триває суперництво за посилення впливу на маси, залучення до своїх лав нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в

формування блоків партій. Між політичними партіями триває суперництво за посилення впливу на маси, залучення до своїх лав нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.

Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у ви­борчому законодавстві. У 1998 і 2002 рр. Вибори до Верховної Ради України здіснювалися за мішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до Верховної Ради України проводилися за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.

Висновок. Поштовхом до формування багатопартійності в Україні стали перебудовчі процеси в СРСР. Утрата комуністичною партією монополії на владу зумовила формування багатопартійної системи. Після проголошення незалежності відбувається розвиток багатопартійної системи, що свідчить про демократичний шлях розвитку України. Ш Дата: 1988 р.

Білет 17

17.1. Українське питання на Паризькій мирній конференції.

На Паризькій мирній конференції (1919— 1920рр.) «українське питання» не стояло окре­мим пунктом до розгляду. Воно виникало в про­цесі визначення повоєнних кордонів Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Очолювати Українську об'єднану делегацію УНР та ЗОУНР було доручено Г. Сидоренко. Про­те делегація Західної області УНР діяла окремо.

Цілями української делегації на цій конфе­ренції було домогтися визнання незалежності УНР, допомоги й підтримки з боку країн Антанти в боротьбі з більшовиками, а також посісти гідне місце в системі післявоєнних міжнародних відносин.

Ситуація ускладнювалася тим, що українські делегації не визнавалися пов­ноправними представниками українського народу. Українці були єдиним на­родом, право якого на самовизначення було проігноровано на конференції.

УНР, яка уклала в 1918 р. у Брест-Литовську договір із Німеччиною, вважа­лася її союзницею і не повинна була брати участь в конференції. Франція, яка була зацікавлена у відродженні єдиної й неподільної Росії та «Великої Польщі» за рахунок українських земель, розцінювала уряд УНР як просоціалістичний.

Розпочалася антиукраїнська кампанія, унаслідок чого було порушено пи­тання про припинення українсько-польської війни 1918—1919 рр. й обгово­рення умов перемир'я. Польський уряд, на відміну від уряду УНР, відхилив запропоновані умови.

Найбільш виважений підхід до вирішення українського питання мала ан­глійська делегація, яка різко виступила проти анекції українських земель Польщею.

ПЛАН ВІДПОВІДІ

1. «Українське питання» на Паризькій мирній конфе­ренції.

2. Завдання української де­легації.

3. Підходи та розв'язання «українського питання».

На Паризькій мирній конференції остаточно переміг французький підхід до вирішення «українського питання». Існування в Східній Європі міцної Поль­
ської держави як противаги Німеччині було вигідне Франції. Тому вона поста­вила вимогу негайно припинити війну ЗУНР із Польщею та встановити лінію кордону, за якою Львів і Дрогобицький район переходили під владу Польщі. Для боротьби з більшовиками, у тому числі й в Україні, надавалася допомога Польщі, Румунії та білогвардійським військам Денікіна.

Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцін­ки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти й СІЛА фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На цьому особливо наполягали Франція та США. Крім того, вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.

25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію з метою заволодіння Закарпаттям проводили президент Чехословаччини 'Г. Масарик і міністр закордонних справ Е. Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами й заручилися підтримкою закарпатської еміграції в США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород. 8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу За­карпатської України Чехословаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло до Сен- Жерменського мирного договору.

У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буко­вини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь Румунії. Проте Україна та Росія не визнали законності цих рішень.

Визнання незалежності УНР країнами Антанти й одержання від них допо­моги було унеможливлено після втрати Директорією УНР влади над більшістю українських земель у 1919 р.

Висновок. У ході Паризької мирної конференції країни Антанти не підтрима­ли Директорію УНР і вороже поставилися до ідеї незалежності України. Рі­шення Паризької мирної конференції сприяли поділу українських земель між радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Ш Дата: 18 січня 1919 р. — початок Паризької мирної конференції. ■ Поняття, терміни, назви: Антанта, «українське питання».

17.2. Відбудова економіки України після Великої Вітчизняної війни.

Звільнення території республіки від німець- ко-фашистських загарбників поставило на по­рядок денний питання про відбудову народного господарства. Наслідки війни для України були жахливими. Демографічні втрати становили близько 17—18 млн осіб, матеріальні втрати — 1,2 трлн крб. (прямі збитки -— 285 млрд крб.), катастрофічний спад виробництва (порівняно до 1940 р. в республіці вироблено лише 20 % електроенергії, видобуто 36 % вугілля, виплавлено 17 % чавуну, 15,4 % сталі, валовий збір усіх зернових становив 531 млн пудів, що в 3,5 разу менше, ніж у 1940 р.). Основною робо­чою силою стали жінки і підлітки.

	ПЛАН ВІДПОВІДІ
1.	Масштаби відбудови.
2.	IV п'ятирічка.
3.	Особливості відбудови в
	Україні.
4.	Результати відбудови.

На звільнених від загарбників територіях розпочалась відбудова народного господарства. До кінця 1945 р. було відновлено 44 % довоєнних потужностей
машинобудівної і ЗО % легкої промисловості, уведено в дію 123 великі та 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і з відновлення житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вищих навчальних закладів, медичних установ.

У березні 1946р. Верховна Рада УРСР затвердила п'ятирічний план відбу­дови і розвитку народного господарства на 1946—1950 рр. Модель відбудови господарства повністю відтворювала етапи індустріалізації з усіма її недоліка­ми. План передбачав менше ніж за п'ять років відбудувати зруйновані райо­ни країни, відновити і навіть перевищити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку. Продуктивність праці мала зрости на 36 %. Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн крб, що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким чином, вис­нажене війною населення змушене було працювати на межі своїх фізичних можливостей.

Особливості відбудови в Україні.

1. Значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж у будь-якій іншій країні Європи.

2. Розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» унеможливлювала використання за­хідної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги.

3. При відбудові ставка робилася на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилося лише 7 % капіталовкла­день).

4. Відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом.

5. Економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, за­мкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економіч­ної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та в Казахстані частка України в загальносоюзному виробництві знизилася з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р.

6. Вагома роль належала адміністративно-командній системі. Саме вона да­вала змогу за короткий час мобілізувати і зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певному об'єкті.

7. Занадто велика роль ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштаб­них мобілізаційно-пропагандистських заходах — соціалістичних змаган­нях, рухах передовиків і новаторів.

8. Ускладнення відбудовчого процесу голодом 1946—1947 рр.

9. Нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

Результати відбудовчого періоду були неоднозначними. З одного боку, було відбудовано промисловість України, рівень виробництва якої в 1946—1950 рр. збільшився в 4,4 разу і перевищив рівень 1940 р. на 15 %. Проте обсяг вироб­ництва легкої промисловості в 1950 р. складав лише 80 % довоєнного. З іншо­го — ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові й побутові умови були характерними для більшості населення.

Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи в 1947 р. посилили тягар відбудови для трудящих.

Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського госпо­дарства. На селян, що отримували мізерну платню, не поширювались соціальні
гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно — вільно пере­суватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що були накладені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». За цим указом було репресовано 12 тис. колгоспників.

Незважаючи на репресії та надлюдські зусилля селян на кінець п'ятирічки так і не вдалося досягти показників довоєнного розвитку. Валовий збір зерно­вих у 1950 р. складав лише 85 % довоєнного.

Висновок. Завдяки героїчним зусиллям населення УРСР вдалося в стислий термін відбудувати зруйноване в роки війни господарство республіки.

■ Дати: березень 1946 р. — прийняття IV п'ятирічного плану («п'ятирічка відбудови» — 1946—1950 рр.); 1946—1947 рр. — третій голодомор в Ук­раїні; 1947 р. — скасування карткової системи; грошова реформа.

■ Поняття, терміни, назви: відбудова, радянізація, IV п'ятирічка, голодо­мор, грошова реформа.

ШЯШЯШШШЯШЯШШШШШЯШШ Білетів ШШвШШШЯЯШШШШЩШШШвКШ

18.1. Культура і духовне життя України в 1917—1920 рр.

Боротьба за соціальне та національне визво­лення сприяла духовному піднесенню українсь­кого народу. Із падінням царського режиму при­пинилося переслідування українських митців, української мови та культури, що давало надію на становлення й розвиток Української держави і, відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення поро­джували нову ідеологію й мораль, які не вкладалися в Традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності та гуманізм. Багато представни­ків української творчої інтелігенції увійшли до складу УЦР, органів управлін­ня української держави П. Скоропадського, обійнявши відповідальні посади й отримавши можливість упливати на державну політику в галузі культури. Проте масове деформування свідомості, великі втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесу 1917—1920 рр. в Україні трагічного відтінку.

У 191 7—1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних полі­тичних сил. Центральна Рада й Гетьманат проводили українізацію школи. Від­кривалися нові українські гімназії, запроваджувались навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України.

ПЛАН ВІДПОВІДІ

1. Умови розвитку культур­ного й духовного життя.

2. Здобутки української культури.

3. Видатні діячі періоду 1917—1920 рр.__________________

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей у дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів національного життя й перекреслила українізацію народної освіти. Більшовики, неспроможні досягти потрібного
машинобудівної і ЗО % легкої промисловості, уведено в дію 123 великі та 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і з відновлення житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вищих навчальних закладів, медичних установ.

У березні 1946р. Верховна Рада УРСР затвердила п'ятирічний план відбу­дови і розвитку народного господарства на 1946—1950 рр. Модель відбудови господарства повністю відтворювала етапи індустріалізації з усіма її недоліка­ми. План передбачав менше ніж за п'ять років відбудувати зруйновані райо­ни країни, відновити і навіть перевищити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку. Продуктивність праці мала зрости на 36 %. Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн крб, що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким чином, вис­нажене війною населення змушене було працювати на межі своїх фізичних можливостей.

Особливості відбудови в Україні.

1. Значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж у будь-якій іншій країні Європи.

2. Розрахунок липіе на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» унеможливлювала використання за­хідної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги.

3. При відбудові ставка робилася на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилося лише 7 % капіталовкла­день).

4. Відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом.

5. Економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, за­мкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економіч­ної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та в Казахстані частка України в загальносоюзному виробництві знизилася з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р.

6. Вагома роль належала адміністративно-командній системі. Саме вона да­вала змогу за короткий час мобілізувати і зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певному об'єкті.

7. Занадто велика роль ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштаб­них мобілізаційно-пропагандистських заходах — соціалістичних змаган­нях, рухах передовиків і новаторів.

8. Ускладнення відбудовчого процесу голодом 1946—1947 рр.

9. Нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

Результати відбудовчого періоду були неоднозначними. З одного боку, було відбудовано промисловість України, рівень виробництва якої в 1946—1950 рр. збільшився в 4,4 разу і перевищив рівень 1940 р. на 15 %. Проте обсяг вироб­ництва легкої промисловості в 1950 р. складав лише 80 % довоєнного. З іншо­го — ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові й побутові умови були характерними для більшості населення.

Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи в 1947 р. посилили тягар відбудови для трудящих.

Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського госпо­дарства. На селян, що отримували мізерну платню, не поширювались соціальні
гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно — вільно пере­суватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що були накладені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». За цим указом було репресовано 12 тис. колгоспників.

Незважаючи на репресії та надлюдські зусилля селян на кінець п'ятирічки так і не вдалося досягти показників довоєнного розвитку. Валовий збір зерно­вих у 1950 р. складав лише 85 % довоєнного.

Висновок. Завдяки героїчним зусиллям населення УРСР вдалося в стислий термін відбудувати зруйноване в роки війни господарство республіки.

■ Дати: березень 1946 р. — прийняття IV п'ятирічного плану («п'ятирічка відбудови» — 1946—1950 рр.); 1946—1947 рр. — третій голодомор в Ук­раїні; 1947 р. — скасування карткової системи; грошова реформа.

■ Поняття, терміни, назви: відбудова, радянізація, IV п'ятирічка, голодо­мор, грошова реформа.

Білет 18

18.1. Культура і духовне життя України в 1917—1920 рр.

Боротьба за соціальне та національне визво­лення сприяла духовному піднесенню українсь­кого народу. Із падінням царського режиму при­пинилося переслідування українських митців, української мови та культури, що давало надію на становлення й розвиток Української держави і, відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення поро­джували нову ідеологію й мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності та гуманізм. Багато представни­ків української творчої інтелігенції увійшли до складу УЦР, органів управлін­ня української держави П. Скоропадського, обійнявши відповідальні посади й отримавши можливість упливати на державну політику в галузі культури. Проте масове деформування свідомості, великі втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесу 1917—1920 рр. в Україні трагічного відтінку.

У 191 7—1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних полі­тичних сил. Центральна Рада й Гетьманат проводили українізацію школи. Від­кривалися нові українські гімназії, запроваджувались навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України.

ПЛАН ВІДПОВІДІ

1. Умови розвитку культур­ного й духовного життя.

2. Здобутки української культури.

3. Видатні діячі періоду 1917—1920 рр.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей у дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів національного життя й перекреслила українізацію народної освіти. Більшовики, неспроможні досягти потрібного
результату мирними засобами, удавались до насильницьких дій і командних методів. Так, була розпущена Всеукраїнська вчительська спілка, яка не спри­ймала радянських реформ у шкільній справі. Така ж доля спіткала національ­ні культурно-освітні організації — «Просвіти». Вони були особливо популяр­ними на селі й об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підкон­трольною та спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації не­письменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу щколу, на навчання до якої прий­малися передусім вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з'явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вищих навчальних закладів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.

У добу Гетьманату було створено Українську академію наук (1918р.), пер­шим президентом якої став В. ВерНадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно пра­цювати.

Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів, які вболівали за українську національну революцію й болісно переживали події громадянської війни. У цей час на повний голос заявили про себе такі тала­новиті поети, яр: П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак. Ще один з обдарованих пое­тів — О. Олесь — назавжди залишив Батьківщину.

Для розбудови української культури багато зробив гетьман П. Скоропад­ський. За його сприяння відкривалися українські університети, бібліотеки, те­атри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Ук­раїнську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи з'явилися в Україні і в 1919—1920 рр.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар'яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятоиіинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради в Києві наприкінці 1917р. було від­крито Українську академію мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили відомі майстри живопису й графіки М. Бойчук (перший ректор академії), В. та Ф. Кричевські, О. Мураиіко, Г. Нарбут. Г. Нар- бут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради й гетьманського уряду, державного герба й печатки, поштових марок, військової форми.

У роки революції та Визвольних змагань у середовищі українських віру­ючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалась не допустити втрати контро­лю над єпархіями колишньої царської імперії.

Більшовики не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі, який відбувся в січні 1918р. Більшовицька партія роз­горнула запеклу боротьбу з релігією та церквою — закривались храми й мо­настирі, зазнавали переслідувань віруючі та духовенство. Ідея проголошення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) стала частиною ук­раїнського національно-визвольного руху.

Висновок. На розвиток української культури в 191 7—1920 рр. вплив мали як позитивні, так і негативні фактори. До позитивних зрушень того часу слід віднести заходи щодо українізації освіти, відсутність обмежень щодо реалі­зації своїх творчих здібностей, існування різних, стилів і жанрів.

■ Дати: 1917—1920 рр. — Визвольні змагання; 1917 р. — відкриття Україн­ської академії мистецтв; 1918 р. — відкриття Української академії наук.

■ Поняття, терміни, назви: українізація.

■ Особистість в історії: В. Вернадський, Г. Нарбут, Лесь Курбас.

18.2. Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60-х рр. М. Хрущов.

Найслабшою ланкою радянської економіки було сільське господарство. Усі заходи, спрямо­вані на розвиток сільського господарства в другій половині 1940 — на початку 1950-х рр., не мали успіху. Рівень зростання обсягів продукції за пе­ріод 1949—1952 рр. складав лише 10 %, у той час як у промисловості — 230 %. До того ж сільське господарство було збитковим.

Нові реформи в сільському господарстві розпо­чались після смерті Й. Сталіна. Вересневий Пленум ЦК К11РС (1953 р.) намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, змен­шення податків на присадибне господарство, списування заборгованості кол­госпів, поліпшення якісного складу керівників сільгосппідприємств та ін.

Завдяки таким заходам сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Середина 1950-х рр. була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР.

Позитивні зрушення не були дуже вагомими через нереалістичні надпро- грами, що почали втілюватись у життя вже в 1954 р. Першою такою програ­мою стало освоєння цілинних і перелогових земель. Її було започатковано на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС. Її суть полягала в освоєнні майже 13 млн га земель (пізніше цю цифру збільшили до 28—ЗО млн га) у Казах­стані, Сибіру та Північному Кавказі. Україні в цій програмі відводилась роль джерела матеріальних і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено першу групу українських механізаторів. Загалом протягом 1954—1956 рр. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. До 1961 р. в ці райони було відправлено 90 тис. тракторів і сільгоспмашин, виго­товлених на українських підприємствах.

Другою надпрограмою, що була започаткована в цей час, стало розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-культур». Лютневий 1955 р. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення площі посівів кукурудзи до 5 млн гектарів (у 1953 р. посіви кукурудзи займали майже 2,2 млн гектарів). Проте кукурудзяна кампанія не дала очікуваних результатів. У багатьох районах не­виправдані обсяги посівів кукурудзи призвели до порушення сівозмін, струк­тури ґрунтів, зниження врожайності зернових тощо.

	ПЛАН ВІДПОВІДІ
1.	Стан сільського госпо­
	дарства
2.	Реформи в системі уп­
	равління.
3.	Реформи соціальної
	сфери.
4.	М. Хрущов.

Третя надпрограма передбачала різке збільшення виробництва м'яса та іншої продукції тваринництва, маючи намір перегнати за цими показника-
результату мирними засобами, удавались до насильницьких дій і командних методів. Так, була розпущена Всеукраїнська вчительська спілка, яка не спри­ймала радянських реформ у шкільній справі. Така ж доля спіткала національ­ні культурно-освітні організації — «Просвіти». Вони були особливо популяр­ними на селі й об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підкон­трольною та спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації не­письменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу щколу, на навчання до якої прий­малися передусім вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з'явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вищих навчальних закладів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.

У добу Гетьманату було створено Українську академію наук (1918р.), пер­шим президентом якої став В. ВерНадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно пра­цювати.

Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів, які вболівали за українську національну революцію й болісно переживали події громадянської війни. У цей час на повний голос заявили про себе такі тала­новиті поети, як Г1. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак. Ще один з обдарованих пое­тів — О. Олесь — назавжди залишив Батьківщину.

Для розбудови української культури багато зробив гетьман П. Скоропад­ський. За його сприяння відкривалися українські університети, бібліотеки, те­атри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Ук­раїнську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи з'явилися в Україні і в 1919—1920 рр.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар'яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятоиіинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради в Києві наприкінці 1917 р. було від­крито Українську академію мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили відомі майстри живопису й графіки М. Бойчук (перший ректор академії), В. та Ф. Кричевські, О. Мураіико, Г. Нарбут. Г. Нар- бут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради й гетьманського уряду, державного герба й печатки, поштових марок, військової форми.

У роки революції та Визвольних змагань у середовищі українських віру­ючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалась не допустити втрати контро­лю над єпархіями колишньої царської імперії.

—

Більшовики не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі, який відбувся в січні 1918р. Більшовицька партія роз­горнула запеклу боротьбу з релігією та церквою — закривались храми й мо­настирі, зазнавали переслідувань віруючі та духовенство. Ідея проголошення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) стала частиною ук­раїнського національно-визвольного руху.

Висновок. На розвиток української культури в 191 7—1920 рр. вплив мали як позитивні, так і негативні фактори. До позитивних зрушень того часу слід віднести заходи щодо українізації освіти, відсутність обмежень щодо реалі­зації своїх творчих здібностей, існування різних стилів і жанрів. Ш Дати: 1917—1920 рр. — Визвольні змагання; 1917 р. — відкриття Україн­ської академії мистецтв; 1918 р. — відкриття Української академії наук.

■ Поняття, терміни, назви: українізація.

■ Особистість в історії: В. Вернадський, Г. Нарбут, Лесь Курбас.

18.2. Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60-х рр. М. Хрущов.

Найслабшою ланкою радянської економіки було сільське господарство. Усі заходи, спрямо­вані на розвиток сільського господарства в другій половині 1940 — на початку 1950-х рр., не мали успіху. Рівень зростання обсягів продукції за пе­ріод 1949—1952 рр. складав лише 10 %, у той час як у промисловості — 230 %. До того ж сільське господарство було збитковим.

Нові реформи в сільському господарстві розпо­чались після смерті Й. Сталіна. Вересневий Пленум ЦК К11РС (1953 р.) намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, змен; шення податків на присадибне господарство, списування заборгованості кол­госпів, поліпшення якісного складу керівників сільгосппідприємств та ін.

Завдяки таким заходам сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Середина 1950-х рр. була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР.

Позитивні зрушення не були дуже вагомими через нереалістичні надпро- грами, що почали втілюватись у життя вже в 1954 р. Першою такою програ­мою стало освоєння цілинних і перелогових земель. Її було започатковано на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС. Її суть полягала в освоєнні майже 13 млн га земель (пізніше цю цифру збільшили до 28—ЗО млн га) у Казах­стані, Сибіру та Північному Кавказі. Україні в цій програмі відводилась роль джерела матеріальних і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено першу групу українських механізаторів. Загалом протягом 1954—1956 рр. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. До 1961 р. в ці райони було відправлено 90 тис. тракторів і сільгоспмашин, виго­товлених на українських підприємствах.

Другою надпрограмою, що була започаткована в цей час, стало розширення площ посівів кукурудзи та ініиих «диво-культур». Лютневий 1955 р. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення площі посівів кукурудзи до 5 млн гектарів (у 1953 р. посіви кукурудзи займали майже 2,2 млн гектарів). Проте кукурудзяна кампанія не дала очікуваних результатів. У багатьох районах не­виправдані обсяги посівів кукурудзи призвели до порушення сівозмін, струк­тури ґрунтів, зниження врожайності зернових тощо.

ПЛАН ВІДПОВІДІ

1. Стан сільського госпо­дарства

2. Реформи в системі уп­равління.

3. Реформи соціальної сфери.

4. М. Хрущов.

Третя надпрограма передбачала різке збільшення виробництва м'яса та іншої продукції тваринництва, маючи намір перегнати за цими показника­
ми провідні капіталістичні країни. Із цією метою почалось будівництво гігант­ських відгодівельних комплексів. Це породило проблему забезпечення худоби кормами і ветеринарним обслуговуванням. Існуючі покоси багатолітніх трав не могли дати необхідної кількості кормів, а спроба забезпечити тваринництво кормами за рахунок засіву луків кукурудзую та іншими рослинами, які дають значну кількість зеленою маси, викликали нові проблеми. Місцеві породи тва­рин не були звичні до нових кормів. Не було налагоджено виробництво комбі­кормів. Розпочалась масова ерозія ґрунтів і виведення їх із сільгоспобороту. Потрібен був новий рівень ветеринарного обслуговування тощо.

Із 1956 р. розпочався новий наступ на присадибні господарства колгоспни­ків. У 1959р. було прийнято постанову про заборону утримувати худобу й мати присадибні ділянки в містах і робітничих селищах. Ця кампанія завда­ла нового удару по тваринництву, загострила продовольчу проблему в країні.

У 1957—1960 рр. була проведена нова кампанія з укрупнення колгоспів та перетворення колгоспів на радгоспи. Значна кількість колгоспників підтриму­вали останні заходи, бо вони отримували гарантовану оплату праці та пенсійне забезпечення за віком. Кількість колгоспів скоротилась до 9,5 тис.

У 1958р. було ліквідовано МТС, а сільгосптехніку, що їм належала, мали викупити колгоспи за завищеними цінами впродовж півтора року. Це був ще один удар по сільському господарству. Зросли борги колгоспів державі. Кваліфіковані механізатори, шофери не бажали переїздити з міста до села. У більшості колгоспів були відсутні умови для зберігання й утримання тех­ніки.

У 1962 р. у сільському господарстві було запроваджено територіальну сис­тему управління: створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління, які об'єднували 3—4 адміністративні райони. Ця реформа також не дала ба­жаного результату. Управлінський аппарат аграрного сектору не скоротився, як передбачалося, а зріс.

Зрештою непродумана реформаторська діяльність у сільському господарстві обернулася кризою. Посуха 1963 р. призвела до скорочення на ЗО % валового збору зернових. Щоб уникнути голоду, радянське керівництво було змушене вдатись до закупівлі зерна за кордоном (було закуплено 9,4 млн тонн). Сільсь­ке господарство до кінця існування СРСР залишалося у кризовому стані.

Із 1958 по 1964 р. обсяг валової продукції колгоспів зріс лише на 3 %.

Незважаючи на те, що нове радянське керівництво приділяло велику увагу розвитку сільського господарства, а в 1953 р. проголосило курс на переважний розвиток промисловості групи «Б», усе ж пріоритетним залишався розвиток важкої промисловості. У 1955 р. було відкинуто стратегію на переважний роз­виток галузей групи «Б». У республіці розвивались галузі, що закріплювали статус УРСР як паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливого району важкого машинобудування і воєнної промисловості. У 1952—1955 рр. було збудовано Каховську ГЕС, а до кінця десятиліття ще ряд електростанцій, які загалом збільшили виробництво електроенергії в 1,9 разу. Продовжувався процес розвитку вугільної, нафтової і газової промисловості. Так, у 1951— 1958 рр. було добудовано 263 шахти, розроблено значну кількість родовищ нафти та газу.

Ідеологічним обґрунтуванням змін у системі управління стала ідеологічна установка на побудову «загальнонародної держави», яка замінила постулат про «диктатуру пролетаріата».

Порті реформи в системі управління розпочалися відразу після смерті И. Сталіна. У квітні 1953 р. було прийнято рішення про скорочення числа со­юзних (із ЗО до 20) і союзно-республіканських (із 21 до 13) міністерств. Це був перший відчутний крок до зростання ролі республіканських органів влади. Із 1953 по 1956 р. близько 10 тис. підприємств УРСР перейшли в підпорядкуван­ня республіканським органам влади. Таким чином, частка республіканської промисловості зросла з 30 % до 76 %.

У травні було ліквідовано Міністерство юстиції СРСР, а ного функції пере­дані союзним республікам. До компетенції УРСР належало питання прийнят­тя кримінального, цивільного і процесуального кодексів, установлення основ законодавства про судоустрій та судочинство.

Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, у питаннях матеріально-технічного забезпечення, збуту продукції, будівництва, вико­ристання капіталовкладень.

На початку 1954р. ЦК КПРС ухвалив рішення про зменшення кількості працівників адміністративно-управлінського апарату. За період 1954— 1955 рр. у республіці було звільнено понад 61 тис. осіб.

Перша спроба здійснити децентралізацію управління промисловістю іі ско­рочення більшості союзних міністерств була зроблена на грудневому пленумі ЦК КПРС 1956 р., проте вона не вдалась. Лютневий пленум 1957 р. зрештою прийняв пропозицію М. Хрущова.

На виконання цього рішення 31 травня 1957р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про подальше вдосконалення організації управ­ління промисловістю і будівництвом в УРСР». Стара система галузевого, вертикального, централізованого управління ліквідовувалася. На її місці постала система раднаргосгіів, які здійснювали територіальне плануван­ня й управління промисловістю та будівництвом у рамках відповідних економічних адміністративних районів. На території УРСР було створено 11 раднаргоспів: Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Чер­каська і Кіровоградська), Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська), Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська обл.). Він­ницький, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одесь­кий, Сталінський (Донецьк), Станіславський, Херсонський адміністратив­ні економічні райони.

За цією реформою в Україні було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства було перетворено із союзно-республіканських на республіканські. На кінець року із загальносоюзних залишились сім мініс­терств: хімічної, радіотехнічної, авіаційної, суднобудівної промисловості, се­реднього машинобудування і транспортного будіництва, міністерство оборо­ни, якому було підпорядковане міністерство загального машинобудування, і міністерство з питань електростанцій. У результаті 97 % промисловості УРСР опинились у підпорядкуванні республіканських органів влади.

У межах раднаргоспів підприємства об'єднувалися в трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлін­ням. Також спрощувалась система управління і на рівні підприємств.

Мета цієї реформи полягала в подоланні хиб галузевої системи управління, яка створювала відомчі бар'єри між підприємствами різних міністерств.

У 1960р. в УРСР було створено ще три раднаргоспи: Кримський, Черка­ський (Черкаська і Кіровоградська обл.) і Полтавський.

Дата добавления: 2015-08-29