Покази кардіограми та томографії були нормальними, відповідно до віку. Тоді завідувачка відділення сказала, що Сергійовича треба терміново відправляти додому, в неї тут не божевільня, не витверезник, не санаторій. «Хворих класти нема куди». Ірка традиційно запропонувала гроші, бо боялася за Сергійовича, хотіла, щоб його ще прокололи, прокапали, але завідувачка категорично відмовилася.
Поки мати вдягала Сергійовича, який вже її упізнавав, але ставився вкрай недовірливо, той уголос повідомив, як її звати, і збагнув, що він в лікарні, хоча, як туди потрапив і навіщо, не розумів. На Ірку він мовчки зиркав, хоча вона усміхалася йому та примовляла, що все буде добре. Ірка любила позитивні примовляння. Це заспокоювало насамперед її саму.
Вона викликала таксі, санітарка допомогла вивезти Сергійовича з лікарні на інвалідному візку. Сергійович побачив на подвір'ї молодого чоловіка, що палив, і почав до нього чіплятися, запитував, чий він син, запитував, чи в нього є син, чи не бачив він Славіка, а потім почав вициганювати цигарку. Ірка його ледь вгамувала.
Таксист виявився гарним хлопцем, кинувся допомагати жінкам та стариганю на візку. Він подумав, що в Сергійовича остання стадія онкології, доживає старенький, співчував дуже Ірці, жалів, розповідав, як довго лікували від раку і як вмирав його батько. Ірка не стала йому заперечувати, їй було соромно. Важко було закреслити цю емоційну щирість, співчуття та бажання допомогти словами: «У нього не рак, у нього біла гарячка».
Ірка дивилася на свої коліна, Сергійович щось буркотів до матері на задньому сидінні. Таксист роздивлявся Ірчині ноги, вона до цього звикла.
«Ви дуже красива, може, і в батька вашого все владнається, буває й таке», – сказав таксист, зніяковів і взявся згадувати історії, коли такі хворі одужували. Ірка кивнула. Вона ніколи не витрачала зайвих емоцій, коли їй доводилося приймати компліменти від сторонніх чоловіків, з котрими її нічого не зв'язувало (і не зв'яже, це Ірка відчула через секунд тридцять), вона сухо дякувала і звинувачувала в усьому свої ноги, котрі як не ховай – а вони собі красувалися. Надійно ноги можна було сховати хіба що під довгими спідницями-балахонами, але їх Ірка зневажала більше за чоловіків, що витріщалися на її ноги. «Нічого й нікого не переробиш. Ні ноги, ні чоловіків», – бувало, зітхала Ірка. Таксист допоміг затягнути Сергійовича до квартири, вклав на ліжко і не взяв в Ірки грошей. Сергійовича було врятовано.
Вдома Сергійовичу швидко ставало краще. Він нічого не пам'ятав, що з ним відбувалося за ці дві доби, почав хамити дружині та покрикував на Ірку, традиційно забороняючи говорити про те, що трапилося. «Мені це пече!! Та стуліть уже свої пельки, що за люди?!»
Але Ірку важко було зупинити, вона, наче сполоханий оманливим потеплінням ведмідь, поволі виходила і знову поверталася до кімнати Сергійовича і шматками переповідала, як то все було. Сергійович кричав: «Та йди ти геть!», зітхав, натягував ковдру на голову. Він нікому не хотів вірити, нічого не хотів чути. Ірка сказала, що наступного разу вона не буде його рятувати, а все запише на відео мобільного телефону. Бо треба було не чманіти від горя та хвилювання, а фіксувати і цей вимір життя Сергійовича, його перші кроки, його перше слово, як він хапав її за волосся та вуха, як увірвався голий у памперсі до жінок, як здихав під смердючою ковдрою, як його судомило… Можливо б, тоді Сергійович все зрозумів та повірив.
Сергійович смоктав мочене яблуко. Він не розумів, чого вони так лютують. Ну, перепив, ну, погано було, ну, вивезли з села, і що? В чому проблема? Великий подвиг, дупи їм за це цілувати чи що? Бабня. Вічно заведуть це зойкання, метушаться. Будь-хто б таке зробив. До сліз цього разу він Ірку довів. «Падло, ну, яке ж падло!» – бурчала Ірка собі під носа, і відразу почала нити підшлункова.
Ірці не хотілося особливих слів вдячності, вона розуміла, що його «дякую» не буде щирим. Вона хотіла, щоб Сергійович помовчав, не бухтів, а хоча б трохи усвідомлював те, що сталося, і не поводився як хамидло. Він не пам'ятав, що вмирав, він нічого не пам'ятав, але мав нахабство дорікати матері, що вона, як дурепа, заплуталася і заблукала, тому його додому довезли не так швидко, як повинні були. Огидно і страшно.
А ще страшнішим було те, що все це може повторитися. Не завтра, можливо, навіть не через місяць. А влітку, чи восени, чи взимку. І що людина ось так, просто, може себе вбити, а в них не вистачить сил та часу, щоб і цього разу встигнути, навіть будучи дурепами та блукаючи.
Сергійович втомився від балаканини своїх бабів, він витріщався на стелю та мовчки смоктав скибку моченого яблука. Думки та бажання його гралися, мінялися місцями і ніяк не складалися у щось путнє.
Тим часом у прихованих від людського ока пенатах Бог вислухав двох втомлених ангелів, а згодом відправив крилатих на короткий відпочинок. Бог відкрив кватирку, щоб вигнати назовні той сморід перегару та нечистот, котрий принесли на своїх крилах ангели Сергійовича. Він вдивлявся у фото Сергійовича на особистому листку, всерйоз розмірковуючи над тим, щоб заборонити ангелам наближатися до двічі береженого. «Чого вони, бідні, тільки від них не набираються», – зітхнув Бог, принюхався, підвівся та відкрив кватирку ширше.
Два земні ангели в той час поскидали джинси і светри та попадали на одне ліжко, вкрилися старим картатим пледом і сподівалися, що уві сні, в котрий влетіли, наче у космічний простір, прийде полегшення, хоча жодних причин очікувати цього в них не було. Мабуть, то було «щось психологічне».
Ірен Роздобудько
Синдром Жанни-Ебютерн
– … А тепер вимкніть диктофон, – сказав лікар.
Ольга слухняно вимкнула.
Власне, все, що їй було потрібно, вона вже записала: історії, статистику, анамнез, хід лікуван ня, корисні поради, застереження і таке інше.
Вже знала, як почне і чим закінчить нарис, замовлений редакцією.
Але те, що почула, вимкнувши диктофон, змусило її заклякнути з відкритим ротом.
А потім розсердитись. Навіть розлютитися.
– …ось такі справи… – на завершення додав Вікентій Павлович, головний лікар клініки «Соціальної терапії». – Сподіваюсь, ви про це не напишете. Тим більше – від мого імені.
Він суворо поглянув на неї і постукав олівцем по поверхні стола.
Ольга кивнула, підвелася, подякувала і попрощалася.
Все це зробила, немов механічна лялька.
Ідучи коридорами, помітила, що почався обід.
До їдальні стягувалися люди в спортивних костюмах. Зустрілася і Катерина, з якою розмовляла кілька годин тому. Приязно посміхнулась Ользі:
– Вже йдете? А може, з нами – чайку?
Ольга подякувала, чемно відмовилась, побажала удачі і швидко побігла сходами вниз, до виходу. Ніби щось вкрала, майнула думка.
Історію Катерини вона вирішила поставити на початок своєї майбутньої статті…
– У нашій родині сильно пив прадід. Точніше, прапрадід, – казала Катерина. – Іноді, збираючись на якесь сімейне застілля, батьки переповідали легенди про пригоди нашого навіженого пращура – як він, маючи звання лейб-медика, аристократичне виховання, чималі статки, красуню-дружину і п'ятьох діточок, повертався додому напівроздягнутим, роздарувавши в трактирі весь свій одяг до нитки або на ярмарку ліз боротися з ведмедем, якого приводили цигани. Я сміялася з цих історій разом з усіма…
Перший келих шампанського я випила на своєму дні народження, коли мені виповнилось чотирнадцять. Напій мені дуже сподобався! Веселими, гострими бульбашками він стрельнув у мозок і – присягаюся! – в цю хвилину я зрозуміла свого пращура, котрий міг стрибнути на коня і помчати світ за очі, аби лише вихлюпнути свою зухвалість, радість, відчайдушність на тих, хто в затхлому світському товаристві ніколи не дозволяв собі бути не таким, як усі!
Коли у мене з'явилися власні заощадження, я, зібравши подруг, запропонувала купити шампанське. Вистачило аж на три пляшки на чотирьох.
Ми сіли на повалене дерево у глибині великого міського скверу. Світило яскраве сонце, довкола височіли сосни, а з-під рясного килима голок пробивалася перша весняна трава. Ми сміялися, жартували і пили шампанське з паперових рурочок, скручених з аркушів зошита. Пити треба було швидко, поки рурочки не розмокли. Я знову пережила неймовірне піднесення. З цікавістю відчувала, як загострився зір, якими чіткими стали барви і звуки. Я розрізняла серед сухих голок кожну зелену травинку, кожну краплю роси, а обличчя подруг і їхні голоси долинали до мене ніби з іншого боку світлового тунелю. Це було незвичайно.
Після третьої пляшки веселощі згасли. І ми якось непомітно розбрелися між деревами, приховуючи одна від одної бажання… ну, просто лягти на ці м'які, вологі голки і трохи поспати.
Пам'ятаю, як довго я добиралася додому, ступала по калюжах, потрапляла в якісь вириті траншеї, наштовхувалась на дерева, що виростали прямо на моєму шляху, і намагалася йти якомога рівніше. З ким такого не бувало – нехай жбурнуть в мене камінь! – додала Катерина, поглянувши на Ольгу.
І та посміхнулась, згадуючи щось подібне зі свого шкільного життя.
– До будинку дісталася околицями, уникаючи транспорту і вже на підході шалено боялася, що мене помітять сусіди. Певно, мій прадід посміявся б з того!
Батьків, дякувати Богу, не було вдома. Я швидко скинула з себе брудні черевики, стала під душ і лягла в ліжко. Думала, засну і все минеться. Але «кидало» мене півночі! Щойно я заплющувала очі, як всередині починалося те, що називається «вертольотик»: в голові крутилися пропелери, нудота одразу підступала до горла, і я шалено боялася, що це буде помічено батьками. Тоді я заприсяглася собі, що цей мій досвід буде першим і останнім.
Власне, до закінчення школи так воно і було. Навіть на випускному пила лише сік, з жахом згадуючи ту ніч.
Веселе і вільне життя почалося в інституті. Там пили майже всі. Коли було сутужно з грошима, купували «Золоту осінь» або яблучний сидр, коли отримували стипендію – розважалися горілкою чи шампанським. Були молоді, здорові… На тлі загальних веселощів зав'язувалися любовні романи, виникало бажання частіше зустрічатися, дуріти, радіти життю, підсилюючи емоції алкоголем.
Я закінчила медичний інститут, пішла працювати в поліклініку. В особистому житті все було невизначено: хлопець, з яким я зустрічалася, кудись зник, потім випірнув з моря життя вже одруженим, а мій новий знайомий не спішив пропонувати мені руку і серце. Не можу сказати, що я сильно переживала з цього приводу. Мені подобалося, що після роботи не треба поспішати додому з кошиками продуктів, як це робили інші. Могла дозволити собі зайти до кав'ярні, з'їсти смачний грибний жульєн, морозиво або тістечко, запивши його бокалом холодного шампанського чи моїм на той час найулюбленішим напоєм – кампарі з апельсиновим соком.
Я була сама, грошей вистачало, та ще й батьки підкидали «на перших порах». Келих вина після роботи став моєю звичкою. Я вважала цю звичку аристократичною. До того часу батьки розміняли кватиру на дві, вважаючи, що я вже доросла, самостійна і мушу влаштовувати своє особисте життя так, як мені хочеться. Я стала незалежною жінкою. І мушу сказати, відчувала заздрість з боку зайнятих буденними родинними справами подруг. Вони час від часу навідувалися до мене. Ми готували щось смачненьке і робили «розбір польотів» під гарні напої і закуски. Потім вони йшли, цілком заспокоєні, до своїх щоденних «мартенів» і я раділа, що мене обходить рутина побуту.
…Той день я пам'ятаю досить добре.
Тисячі днів, що були після нього, випали з пам'яті. А цей чомусь лишився… Тоді, за пару годин до кінця робочого дня, я відчула непомітний поштовх – ніби хтось усередині лагідною рукою перебрав усі мої нутрощі, натякаючи, що непогано було б зараз, саме зараз охолодитися келишком чогось смачненького. Через півгодини поштовх став настільки відчутним, що я, не вагаючись, відлила до мензурки грамів тридцять чистого спирту, розбавила його дистильованою водою (і того, й іншого в лабораторії було повно!) і швиденько випила. Лагідна рука відпустила мої нутрощі, погладивши зсередини кожен орган, кожну клітину. На душі стало легше.
З того самого дня все в моєму житті змінилося. Все стало легше, простіше. Навіщо чекати закінчення робочого дня, якщо можна покращити собі настрій (який, варто сказати, добряче псували деякі пацієнти) тим, що завжди є під рукою? Та ще й безкоштовно?! І якщо «трошки», «на один зуб», тобто ковточок, то це виглядає цілком пристойно.
Я сама не помітила, як зламалася моя філософія щодо «аристократичних» напоїв і я поволі перейшла на розбавлений спирт. А час вживання «ковточка» пересунувся спочатку до полудня, а потім почав мучити чи не зранку.
Я думала, що ніхто з колег цього не помічає. Адже досить непогано навчилася володіти собою. А через півроку мені стало байдуже, що подумають ці «нудні півні і квочки».
І коли мені запропонували перейти на посаду медсестри, а згодом санітарки, я лише зневажливо скинула брови. І зрозуміла, що, хоч програю в грошах, проте у мене є свобода бути собою.
Я швидко давала раду своїм обов'язкам в лабораторії, чудово справлялася з миттям пробірок, стін і підлоги. Чистота там, до речі, завдяки мені була бездоганною. І, закінчивши справи, під вечір іноді залишалася спати на вузькому лікарняному бамбетлі, адже йти додому після випитого вже не хотілося, не було сенсу.
Співробітники ставилися до мене по-різному. Деякі жаліли і навіть покривали мої прогули (таке теж стало траплятися досить часто), інші дивились зневажливо. Але мені було наплювати!
Свою роботу я виконувала вправно, з єдиною думкою: «Ось швиденько приберу і – вип'ю!»
А через рік почалися запої… Не дуже приємна, скажу вам, річ…
Бувало, протримаюсь пару тижнів, а потім беру відгули, накуплю дешевої горілки і заляжу вдома.
Звісно, в дні абстиненції я часом думала про те, що з усім цим треба закінчувати, докоряла собі, божилася, що скоро почну нове життя. Але це були лише тимчасові настрої. Без випивки я сумувала, впадала в ступор, відчувала щохвилинне роздратування, нервувалася, ненавиділа світ. Щоби радіти, мислити і бути собою, мені треба було так мало – усього одна чарка. Ну, дві… три…
Про те, що я хвора, мені прямо сказала моя колишня однокласниця. До речі, та сама, з якою
Ірен Роздобудько 68
ми розпили шампанське в міському сквері. Вона приїхала у відрядження з іншого міста, в якому жила зі своєю родиною, і я радо прийняла її.
Думала, ось наговоримось, назгадуємося, насміємося! Вранці накупила смачненького, щоб разом поласувати під вечір. Але…
Але з роботи приповзла ніяка, відмахнула подругу рукою, попрямувала до туалету, а потім завалилася на ліжко так, як була, і так, як звикла, – в одязі і взутті.
«Тобі треба лікуватися», – сказала подруга вранці. Я оскаженіла! Закричала, що, якщо захочу, зможу не пити. Але це мої справи! «Якщо ти кажеш саме так, – сказала подруга, – це означає, що дійсно – пора. Адже жоден алкоголік не визнає себе хворим! Ніколи і нізащо. Якщо ж настане день, коли ти це визнаєш – то буде твоїм першим кроком до іншого життя. Але вибір за тобою…» Вона зібрала речі і поїхала. Ми були інші. Ми були з різних планет.
Але, скажу відверто, я думала над її словами.
Як годиться, в призначений моїм внутрішнім чортиком час, я пішла в запій. Мов човен у плавання. З гордо піднятою кормою і з піратським прапором на щоглі.
А через тиждень, тяжко виходячи з хвиль мого моря, я поглянула на себе в дзеркало.
І жахнулась: мені лише двадцять дев'ять, а на мене дивилася сорокарічна жінка з вимученим обличчям, яка не виглядала ані щасливою, ані господаркою своїх бажань. Вперше, старанно розбиваючи слова на склади, я вимовила: «Ти – ал-ко-го-ліч-ка. Ти – хвора».
Але кинути пити самостійно не змогла.
Тому я тут…
…Чудова історія, подумала Ольга, те, що треба.
У нарисі вона буде «розбита» запитанням до лікаря і його відповіддю.
Отже, це має виглядати так.
– У чому ж головні причини алкоголізму?
– Головні причини виникнення такої проблеми – соціокультурні й особистісні. До соціокультурних належать родинне оточення – якщо в родині п'ють батько, мати або чоловік, дружина. Такі люди поволі втягуються до пияцтва разом із ними. Впливає і оточення ровесників або колег, які вживають алкоголь, а також усілякі стреси на роботі. До особистих причин відносять все, що пов'язане з генетично закладеним потягом до алкоголю, з темпераментом, з психологічним станом. Скажімо, коли людина переживає любовні невдачі, перебуває у самотності або якщо їй (і це частіше за все стосується жінок!) доводиться долати огиду перед нелюбом…
Далі можна не цитувати, подумала Ольга, адже лікар казав про те, що часом люди п'ють, аби подолати безсоння, стан тривоги чи просто заради задоволення. Краще процитувати ще одну типову історію. І вона теж була вже записана на диктофон…
З усіх осіб, котрих побачила в лабіринтах клініки, Ольга обрала «благополучних».
Все, що стосується інших, було їй більш-менш зрозуміло: погане виховання, неповні родини, низький рівень освіти і культури. Хтось встрягав у халепу від самого початку свого життя, маючи для того всі підстави, адже був народжений «на дні». Представників такого штибу вона надивилася і наслухалася під цілодобовим супермаркетом: безтямні обличчя, сині тіні під очима і розпухлі носи.
Хтось потрапляв у тенета власної слабкості, не витримуючи життєвих трагедій чи просто побутових негараздів. І такі їй здавалися найбільш вигідними кандидатурами для розмови.
Тому, зустрівши в передпокої гарну пару, вмовила їх розповісти про себе. Говорити вирішила з чоловіком…
– У нас було романтичне кохання, – розповідав Сергій. – Ми вирішили так: перші три роки живемо «для себе», потім заведемо малюка, а ще краще – двох, адже в моїй родині були двійнята. Але проминуло п'ять років, а Світлана не могла завагітніти. Мене це не дуже хвилювало: буває по-різному! Дружина нервувалась, їй дуже кортіло «виконати план» в призначені терміни. Але проминув ще рік перед тим, як нарешті я почув гарну звістку: ми чекаємо на поповнення! Сім місяців вагітності, не зважаючи на шалений токсикоз, стали для нас очікуванням щастя. Я не міг стриматись і купував дитячі костюмчики, пінетки, іграшки, хоча люди казали, що це погана прикмета…
Прикмета дійсно виявилася поганою: на сьомому місяці Світлана потрапила до лікарні з кровотечею. Вагітність зірвалася. Наш малюк (це був хлопчик!) помер, незважаючи на зусилля лікарів. Нас втішали, казали, що ми молоді і в нас ще будуть діти. Але попередили: у Світлани слабкий імунітет, і наступного разу треба лягати «на збереження». Ми підтримували одне одного, як могли. У дружини з'явилася нав'язлива ідея завагітніти якомога швидше.
І це невдовзі сталося. Цього разу нам дійсно поталанило: з'ясувалося, що ми очікуємо на двійню – хлопчика і дівчинку! Я опікувався дружиною, як міг, майже носив на руках.
На п'ятому місяці вона лягла до лікарні і героїчно боролася за наших малюків, виконуючи всі настанови лікарів. За кілька тижнів до призначеного терміну я забрав її додому – перепочити, взяти все необхідне, морально підготуватися в рідних стінах до пологів. Все йшло непогано, і нам дозволили побути вдома.
Коли ж ми зібралися до лікарні, сталося те, що тепер я називаю «вишкіром долі».
Я залишив Світлану на порозі будинку і наказав чекати, доки піджену авто під самі сходи. У нас в під'їзді три жалюгідних сходинки. Усього три! Але вони були вкриті снігом – пухнастим першим снігом, що випав рано і запорошив собою кригу, що наросла на них за ніч.
Одне слово, авто вона не дочекалася, а, зробивши крок, покотилася вниз.
…Хлопчик народився мертвим. Дівчинка прожила тиждень…
Життя перетворилося для нас на суцільний ланцюг трагедій.
Я вирішив так: нехай Світлана посидить вдома. Про вихід на роботу не могло бути і мови.
Я працював на двох роботах, купував їй речі і все смачне, приносив цікаві книжкові новинки, купив їй мольберт, щоб вона відволікалась малюванням, яке дуже любила й поволі приходила до тями і до тієї думки, що життя не скінчилося, що воно триває і ми мусимо продовжувати свій шлях, який на початку виявився таким складним. Я хотів одного: побачити на її обличчі посмішку або хоча б те осяяння, яке я так любив у ній.
І нарешті побачив.
Одного разу, прийшовши з роботи, я помітив, що Світлана посміхається! Вперше за довгий час. Від неї пахло вином. Вона сказала, що приходила подруга і вони трохи випили, погомоніли, біль відступив.
Я не побачив у тому нічого страшного. Навпаки: часом, повертаючись з роботи, разом із іншими продуктами, купував пляшку доброго вина на вечерю. І тоді знову моя дружина перетворювалася на ту гарну, життєрадісну красуню, в яку я колись закохався до безтями.
Наступного ж ранку я знову бачив перед собою розгублену і зневірену тінь.
Каюся: я став уникати її настроїв і розмов. Ішов на роботу рано, коли вона спала, повертався пізно. Лягав біля неї, чув важке дихання поруч. Снідав сам і знову йшов на роботу. Жив, мов робот у надії, що колись вона прийде до тями і ми почнемо все заново. Не помітив одного: Світлана стала досить серйозно випивати.
Говорити про це не хотіла. Замикалася в собі, почувши хоч якийсь натяк на зауваження.
Я перестав залишати їй гроші.
І тут почалося найжахливіше – те, що я й уявити не міг. Моя дружина, будучи людиною освіченою, інтелігентною, розумною, охайною і досить іронічною, знайшла вихід зі становища: з хати почали зникати речі! Я просто не уявляю, як і кому вона могла їх продавати! Часом вона просто шукала під гастрономом таких самих, як вона, і пригощалась чаркою у бомжів чи закінчених невдах. Часом збирала порожні пляшки…
І знову покаюсь: я лише дратувався, дивувався і, відверто кажучи, зневажав. Не розумів, що хвороба підступила так близько. Гадав, що наші стосунки закінчились і ми більше не маємо жодних перспектив.
У нас почалися скандали. Часом, відчуваючи відповідальність, я зривався з роботи і кидався шукати дружину під магазинами, тягнув до хати, зачиняв. Одного разу навіть вдарив…
Але нічого не допомагало.
Я зрозумів, що нам варто розлучитися. Я думав лише про себе.
Одного разу Світлана не повернулася додому. У першу мить я подумав: от і добре. Але в другу кинувся до телефону, обдзвонюючи всіх спільних знайомих. Згадав і ту подругу, з якою дружина випила першу пляшку. Набрав номер і одразу почув її переляканий голос: «Приїжджай! Вона, здається… того…» Я взяв таксі й за півгодини увірвався в квартиру.
…Світлана лежала на дивані, закинувши голову. Я викликав «швидку». Три дні мою дружину рятували від шаленої інтоксикації. Лікарі сказали, якби я запізнився хоч на годину, вона б померла.
Першими словами, які я почув від неї були такі: «Я хочу лікуватися…»
Ми довго говорили, плакали, просили вибачення одне в одного, докоряли собі, вирішили розпочати все заново, говорили про майбутніх дітей.
Тепер Світлана тут…
Світлана сиділа поруч з трохи дивною посмішкою і здавалася Ользі недоступною красунею. її чоловік говорив, весь час тримаючи її за руку, ніби гаряче звертався саме до неї.
Отже, подумала тоді Ольга, для обох це інтерв' було ще одним психологічним тренінгом, який вони провели разом.
І цю історію варто «підкріпити» кількома професійними пасажами Вікентія Павловича.
– У яких випадках людині вже необхідна допомога спеціаліста?
– Існує кілька стадій, котрі проходить кожен, хто прикладається до чарки. Перша: початок вживання. Зазвичай це відбувається в молодому віці і вважається природним. Молода людина експериментує зі своїми станами, куштує різні напої, варіює з дозами і дослухається до своїх відчуттів. Друга: соціальне вживання. Воно відбувається в колі друзів, колег або ділових партнерів. Часто – через необхідність підтримати компанію чи важливу для кар'єри і роботи справу. Третя: звичне вживання, коли випивка стає невід'ємною частиною і ритуалом життя. Четверта: надмірне вживання, при якому доза збільшується, адже маленької організм вже не сприймає. І нарешті – п'яте: хворобливий потяг. Утрьох останніх випадках вже варто звертатися по медичну допомогу до фахівців.
– Чи може жінка, що зловживала алкоголем, народити здорову дитину?
– Навіть якщо дитина народиться без явних відхилень, вона буде фізично ослабленою, матиме схильність до різноманітних вірусних захворювань і тяжче переноситиме лікування. Це в кращому випадку.
– Отже, алкоголізм – погана звичка чи хвороба?
– Алкоголізм – тонка молекулярна патологія. Під впливом алкоголю всередині клітини відбуваються такі зміни, котрі потім не дозволяють їй існувати без допінгу.
Але на певному початковому етапі вони ще самі борються з токсинами, автоматично вивільняються від них і таким чином в організмі випрацьовуеться деяка толерантність до алкоголю – коли людині здається, що вона може пити не п'яніючи! Але це – помилка. Є межа, переступивши яку людина стає хронічним хворим.
Після кількох подібних відповідей на поставлені Ольгою запитання лікар розповів ще одну історію, яку Ольга вирішила не використовувати в нарисі, адже матеріалу вже набралося багато, і тому просто вислухала, тримаючи диктофон у руці і крадькома поглядаючи на годинник – все, що треба, вона вже дізналась…
– Вона народилася в бідній католицькій родині. її батько працював в універмазі. Звичайна родина, бідна, мов церковні миші… Попри це і вона, і її брат непогано малювали й обоє мріяли стати справжніми художниками. Вона мала неабиякий хист, але мало вірила в себе і тому розпочала «кар'єру» з роботи моделлю, адже мала й ще один неабиякий дар – красу, що приваблювала око і просилася на полотно. Підробляючи таким чином, вона все ж таки вступила до академії мистецтв і почала малювати Вона могла б стати знаною і навіть видатною художницею. Але, крім малярського таланту і краси, мала ще й третій дар. Один поет назвав його даром «відчайдушного кохання». Власне, те, що заважає…
Вікентій Павлович глянув на Ольгу прискіпливим поглядом, від якого вона зіщулилась, ніби лежала перед ним на гінекологічному кріслі.
– Заважає чому? – запитала вона, щоби не тягнути якусь важку паузу, що виникла між ними.
Лікар стенув плечима.
– Всьому! Жити. Бути собою. Виконувати своє призначення… Ви не згодні?
Ольга похитала головою – мовляв, ні, не дуже.
– Ну от і вона вважала так само! – посміхнувся лікар і продовжував говорити, не зводячи з Ольги гострого погляду: – Тому, коли зустріла ЙОГО, решта припинила для неї існування: власне малярство, статки, забобони, спротив її католицької родини. Вона переїхала до нього у вбогу кімнату, заставлену мольбертами, і почала служити своєму божку, вірячи в нього більше, ніж в самого Бога… Крім неї і кількох друзів, ніхто не сприймав його всерйоз. Його картини не купувались і не виставлялися… – Вікентій Павлович помовчав і додав: – Ті картини, за які нині товстосуми відвалюють мільйони. Звісно, він пив. І не тільки. Мав ще купу різних хвороб – скажімо, запалення плеври, сухотний менінгіт. Але головною була душевна – та, котру мають генії і… божевільні. Він був генієм.
Вона стала його жертвою. Звичайна історія. Я б сказав, звичайний анамнез. Інших пасьянсів не буває…
Він знову замовк.
Ольга опустила очі до свого нотатника і, поки тривала пауза, креслила в ньому якісь незрозумілі графічні лінії – гострі і переплетені, як її думки.
– Не буває? – запитала вона, відриваючи олівець від аркуша.
– Принаймні я інших прикладів не знаю. Геній і жертва завжди йдуть поруч. І лише в такому випадку офірування може бути виправданим.
Він затнувся і додав тихим голосом:
– Решта – побутова банальщина. На жаль…
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |