· Олег (Голова підпільників) –

«Запитай колись у трав…»

(Ярослав Стельмах)

«Запитай колись у трав»

Ярослав Стельмах

ДІЙОВІ ОСОБИ:

· Олег (Голова підпільників) –

· Іван –

· Сергій –

· Клава –

· Уля –

· Любка –

· Кат –

· Зрадник –

· Есесівець –

· Поліцай –

Tr.01 На сцені – куб, п’ядистал, ширма. Світло тьмяне. На пам’ятник світить «пушка». На пядисталі пам’ятник молодогвардійцям (усі стоять не рухаючись). Неквапно і просто виходять спочатку ІВАН та КЛАВА, потім УЛЯ, СЕРГІЙ. ОЛЕГ стоїть, поклавши руки на спинку стільця; злегка кашлянув.

Затихли всі, дивляться на нього, і лише Клава та Іван бачать тільки один одного.

ОЛЕГ. Ваню! Клаво! Ну ви все ж…

ІВАН. Ми так давно не бачились. Я так скучив. Клаво, я так за тобою скучив!

ОЛЕГ: Ваню!

ІВАН: Ну що – Ваню?

КЛАВА. А кохання?

ІВАН. Воно ж було теж. Адже ти й сам…

ОЛЕГ. Так-так. І сам…

ІВАН. А тепер ми зібралися… І навіть не самі по собі, не з власної волі – у пам’яті… То що я маю робити, про що говорити? Коли ще я знову побачу Клаву?

ОЛЕГ. Я гадав, ми поведемо мову про серйозні речі.

ІВАН. Та годі тобі.

КЛАВА. Ой, Олежку!

ОЛЕГ. Слухайте! Хіба ж можна так!.. Музика стишується

Вбігає ЛЮБКА. У яскравій квітчастій сукні, із слоїком варення у руці.

ЛЮБКА. Ой, хлопці! Улечко! Клаво! Здрастуйте, любі мої! Які ви всі гарні! Скільки ж це ми не бачились?

ОЛЕГ. Оце знайшла, що вдягти! Ніякої врочистості. Така сукня.. Якась безглузда банка в руках!.. Невже не можна обійтись без цього варення?

ЛЮБКА. Але ж мене отак і заарештували.

КЛАВА. / Тихо зойкнула / Хоч зараз не кажи цього слова.

ЛЮБКА. І на розстріл мене вели у цій сукні. І чому саме сьогодні я мушу бути врочистою, а не такою, як завжди? Чи, може, я тут зайва?

ОЛЕГ. / Бере її за руку / Стривай. Ну що ти… Посидимо як колись. Скільки часу проводили ми разом. І як здружили нас ті часи.

УЛЯ. Жорстокі часи.

КЛАВА. / Глянула на Івана / І ніжні.

ЛЮБКА. Це вони тільки для вас були ніжними.

КЛАВА І не тільки.

СЕРГІЙ. Мабуть, не лише для них.

ЛЮБКА. Як дивно звучить – жорстокі і ніжні часи. Краще щось одне. Звичніше.

КЛАВА. Але ж так було. Звісно – війна – це жахливо, але ж була не тільки війна.

ІВАН. Так усе переплелося, сплуталося, зразу і не збагнеш, чого було більше – доброго, лихого, жорстокого, ніжного. Було всього. Дивно і давно. Так дивно, що й не віриш, так давно, що й не пам’ятаєш.

КЛАВА. Але ж про нас із тобою ти пам’ятаєш?

ЛЮБКА. О, а ти все за своє.

КЛАВА. ТАК. А як же інакше? Я пам’ятаю все-все. І нашу першу зустріч, і наш останній день, коли ми всі позлазили з німецьких машин… Іван виходить зі світла «пушки»

УЛЯ. Не треба!

КЛАВА. Чому? Адже все це було! Були ми, було нам по сімнадцять років, і ми любили… І все це лишилося десь там… у забутому минулому.

СЕРГІЙ. У забутому?

ЛЮБКА. Ну, напівзабутому… Хто тепер може сказати: «Так, я достоту знаю все про цих людей, і як саме все відбувалося?»

КЛАВА. А хіба так важливо знати і пам’ятати усе до найменших подробиць? І розписувати все по секундах? Хіба це нам потрібно?

ЛЮБКА. А що тобі потрібно?

КЛАВА. Трохи пам’яті.

ЛЮБКА. Ну пам’ять теж не вічна. Ще сто років, двісті, тисяча – і що? В кого їм, тим, хто буде за тисячу років, запитати про нас?

ІВАН. / Tr.02 З трудом, мовби пригадуючи. Коло пушки переходить на Івана / Спитай… Запитай колись у трав…

ЛЮБКА. Що?

УЛЯ. Йому погано?

ІВАН. Вже скоро, так? Уже зараз?

КЛАВА. / Кладе долоню йому на чоло / Ні! Ні, любий мій! Усе гаразд. Усе спокійно. Поруч друзі…

СЕРГІЙ. Про що це він?

КЛАВА. Він уявив, йому згадався той самий день, коли нас привезли до шахти №5, і він уже не міг рухатись, і я пробралась до нього… Милий мій! Цього вже не буде. Це було тільки раз, один страшний раз – і не повториться більше ніколи, ти чуєш – ніколи більше.

ІВАН. У трав…

КЛАВА. Це з вірша. Ваня хотів його написати і склав такий рядок. І ось тепер згадав.. Так я й не знаю, написав він того вірша чи ні. Га, Ваню?

Мовчить Іван

Ванюшо! Чому ти мовчиш? Скажи що-небудь.

ІВАН / По паузі / Я нічого не скажу. Я нічого не знаю. З деякими з них ми вчилися у школі, але од початку війни нічого не бачив.

КЛАВА. Що з тобою?

З’являється ЕСЕСІВЕЦЬ. Сцена заповнюється червоним світлом.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Він згадав мене. Наші щирі розмови, та й не тільки розмови… А що я міг зробити, якщо ніякі слова, ані вмовляння на вас не діяли? Я змушений був вичавити з вас усе, хоч кров з носа!

СЕРГІЙ. Так, крові вистачало.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Самі винні. Ніхто з вас… А шкода! Чому ж ви мовчали? Я досі не збагну…

Tr.03. З’являється ЗРАДНИК. Прямує до молоді, але всі одвертаються, одступають від нього. Секунду стоїть, переводить погляд з одного на другого,

СЕРГІЙ. / Відходить, голосно / Зрадник! /Іде геть/

ЗРАДНИК. Так, я для вас – зрадник. Ні імені, ні прізвища, ні звичок, ані захоплень; ні кого я любив, ні про що я мріяв. Зрадник – і все, так? І нічого більше? Містке слівце – усе в себе ввібрало. А цей біль! Од якого розчахується череп, коли не лишається нічого - ні плоті, ні сухожиль – усе, кожна клітинка твого тіла повна болю і пройнята мукою. Хто, хто з живих, котрий не спізнав хоча б десятої долі кошмару, має паво засуджувати мене?

УЛЯ. Адже ми в одвіті і перед мертвими.

ЗРАДНИК. Ні! / Тихше / Ні! Що їм до нас. Їм уже байдуже.

СЕРГІЙ. А обов’язок?

ЗРАДНИК. Красиве слово, вигадане саме тими, хто звик усе життя бути в шорах. Так, для них обов’язок щось важить. Сліпо жити вони можуть. А про них потім напишуть – були всі як один відмінниками, якщо безчинствували, то дуже мило, так би мовити, пустували, безневинно розважались; ще які гріхи – усе спишуть: не було, не бачили, не знаємо. Але ж і я був не гірший од вас. Не гірший і не кращий. Я вас усіх знав, і всі ви були нормальними людьми, звичайними пацанами і дівчатами. І робили ми одне діло… То чому ж так, га? Завіщо? Де ж та мірка, за якою все записано туди, а мене сюди: от він, дивіться, який поганий? Де?

ПОЛІЦАЙ. Tr.02 / Ми чуємо поки що лише його голос – безбарвний, монотонний і гучний/ Вій-на! Вій-на! / А тоді з’являється і він сам – у темному піджаку, картузі й чоботях, вихоплює з півтемряви своїм ліхтарем одне – двоє напружених і застиглих облич/. Війна з Німеччиною! / Підступає до зрадника/. Чуєш, хлопче? Війна почалася. Бросай, значит, свойо дєло, хе-хе! – собірайся в поход. Такі діла / Іде /.

ОЛЕГ. / Навздогін/. А ти?

ПОЛІЦАЙ. / Обернувся /. А мені не можна. У мене і тут роботи буде – ой-ой-ой! Ось так. / Ще крикне на останок/. Вій-на! Вій-на!

І от у напівтемряві сцени все гучніш і гучніш звучить клятва молодогвардійців. Tr.04 До голосу Олега, що оголошує її, приєднуються голоси нові й нові: (Прописати)

Я, вступаючи до лав членів «Молодої гвардії», перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної багатостраждальної землі, перед лицем усього народу урочисто клянусь: беззаперечно виконувати будь-які завдання організації; зберігати у найглибшій таємниці все, що стосується моєї роботи в «Молодій гвардії». Я клянуся мститися безжально за спалені сплюндровані міста та села, за кров наших людей, за мученицьку смерть героїв-шахтарів. І якщо задля цієї помсти знадобиться моє життя, я віддам його без хвилини вагання. Якщо ж я порушу цю священну клятву під тортурами або через боягузтво, то нехай моє ім’я, мої рідні будуть навіки прокляті, а мене самого скарає сувора рука моїх товаришів. Кров за кров, смерть за смерть!

Музика стишується. Завмерла молодь, стоїть нерухомо. З’являється Есесівець, вдивляється в обличчя кожного, мовби прицілюється.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Tr.03 / Ніби сам до себе /. Ти? Ні. Ти? Ні, мабуть. / Навіть поглядом його ніхто не вдостоїв. / Ти? Теж ні. / Наблизився до зрадника /. Ти? / Подивився на нього зрадник, тут же сховав очі. Есесівець зрадів /. Ти. / Бере його за руку /. Ходім.

ЗРАДНИК. Куди?

ЕСЕСІВЕЦЬ. Ти не бійся. Ніхто нічого не взнає. Тільки ти і я.

ЗРАДНИК. Про що це ви?

ЕСЕСІВЕЦЬ. Ну-ну. Облиш. Зараз важливо не про що я, а про що ти нам розкажеш. Повір мені – дуже для тебе важливо.

ЗРАДНИК. Я нічого не знаю.

ЕСЕСІВЕЦЬ. А очі бігають. Губи пересохли. Боїшся? Боїшся. Це вже добре. Страх – мій союзник. Страх мені на руку. Ти ще гадаєш, ти ще сумніваєшся, тобі ще докоряє сумління – казати чи не казати, а я вже знаю: скажеш. Бо немає в душі віри, переконаннячка немає, правда? Я тебе тільки вздрів, одразу збагнув – оцей і потрібен.

ЗРАДНИК. Ні!

ЕСЕСІВЕЦЬ. Такі мені знайомі. На вигляд чудові хлопці – розумні, гарні, плечі – широченні, а в очах щось нечисте бігає, тому що знають: було, було в житті оте саме, паскудненьке, після чого поважати себе перестав. А немає до тебе поваги – все. Зрадив. І себе і… Щось ми відхилилися. То я тебе слухаю. Мене цікавить усе, що пов’язано з організацією та її діяльністю.

ЗРАДНИК. / Кричить молодогвардійцям/. Ні-і! Мене ж примусили!

ЕСЕСІВЕЦЬ. Не мордуйся даремне. Війна вами програна. Та й усім відомо: Ваші не повернуться сюди ніколи…

І різко уриваючи останні слова Есесівця, вихоплюється юнацький голос.

ГОЛОС. (Прописати голоси) Земляки! Краснодонці! Шахтарі! Колгоспники! Все брешуть німці! Війна тільки розпочинається. Наша армія ще повернеться в Донбас.

Поступово зачинають звучати все нові й нові голоси – дівочі, чоловічі, старечі, мовби передаються слова листівки із уст в уста по всі донецькій землі.

ГОЛОС. Бийте проклятих окупантів! Краще смерть у боротьбі, ніж життя у неволі! Батьківщина в небезпеці. Але в неї стане сили розгромити ворога. Читайте, ховайте наші листівки, передавайте їхній зміст від хати до хати, від села до села. Смерть, німецьким загарбникам! /пауза/.

«Молода гвардія».

І різноголоса луна повторює два останні слова –

- …. Молода гвардія.

- …. Молода гвардія.

- …. Молода гвардія.

Tr.01 Стоять молодогвардійці. Висвітлюється Есесівець.

ЕСЕСІВЕЦЬ. От ви і разом, так? Як колись. Гуртом і вмирати не страшно, правда? Жартую, жартую. Страшно. Я розумію. Ще й як. А винні ж ви самі. Могли себе врятувати. Могли. Не всі, звичайно… Але ж у вас був вибір.

ЛЮБКА. Між смертю і зрадою?

Поступово всі дійові особи, окрім Любки та Есесівця, відходять на задній план, затемнюються

ЕСЕСІВЕЦЬ. Пригадую, ми й тоді не зрозуміли одне одного. / Пауза /. Підійди сюди. / Неквапно підходить Любка/. Боїшся?

ЛЮБКА. Ні.

ЕСЕСІВЕЦЬ. / Засмутився /. Погано. Але все одно. Говорити ж нам і з тобою потрібно. Багато є речей, котрі нам необхідно з’ясувати.

ЛЮБКА. Немає таких речей.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Впираєшся? У твоєму становищі? Ти що, не розумієш, як усе це серйозно? Зашморг на шиї. Ось. Тут. І сидить щільно, і вже напнуто мотузку. Тільки ворухнись. Спробуй. Але можна ступнути і в інший бік. Туди чи сюди – ото й увесь вибір. А мені ж багато й не потрібно. Так, дурниці. Кілька імен, адрес: тут і в Ворошиловграді, адже ти туди навідувалася? /Мовчання./ Розумію…Якось незручно, правда? – приятеля – і назвати, про друга – й розповісти? Але ж краще ти про них, ніж вони про тебе. Вас так багато. Не може бути, щоб усі мовчали.

ЛЮБКА. Може.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Ти певна? Дивно… У такі часи, коли люди не можуть ручатися навіть за себе, ти певна у всіх твоїх дружках? Я раджу тобі пригадати і хто підпалив біржу, і хто вивільнив військовополонених під хутором Волчевськ. А листівки по всьому місту теж не ви розвішували?

ЛЮБКА. Ні.

Есесівець зникає. Переміна світла з червоного на біле.

/Любка повертає голову до друзів. У темряву /. Tr.05 Нам потрібно багато паперу і чорнил!!!

СЕРГІЙ. Мамо, у нас, часом, немає чорної фарби?

УЛЯ. Дядю Колю, у вас колись була фарба для друку газет.

ІВАН. Тату, не зміг би ти подарувати мені кілька старих учнівських зошитів?

«Бабусю, ти допоможеш мені написати одну річ?»

«Тітко Олено, я хотіла попросити у вас червоної фарби»,\

Усі ці репліки звучать знов, нашаровуючись одна на одну, все голосніш і голосніш…. Всі розходяться з світлового кола. Олег як перехожий зриває з куба одну листівку

/ Хтось різко показує перехожим /. Дивіться!

Вмовкають ураз голоси, і вже мовби не молодогвардійці на сцені, а випадкові перехожі на вулицях Краснодона.

ПЕРШИЙ. Диви!

ДРУГИЙ. Що?

ПЕРШИЙ. Листівка!

ТРЕТІЙ. Матінко рідна! Вони повсюди!

ДРУГИЙ. У мере на воротах!..

П»ЯТИЙ. І у мене теж.

ЧЕТВЕРТИЙ. І на дверях поліції!

ТРЕТІЙ. …на будівлі райспоживспілки.

П»ЯТИЙ. І на школі імені Ворошилова. Хто ж то їх почепив?

ТРЕТІЙ. Хто! Підпільники. Не знаєш? Маленький?

ЧЕТВЕРТИЙ. Кажуть, їх тут нашими залишено сила – силенна.

ПЕРШИЙ щось я їх не бачив «наших».

П’ЯТИЙ. А то вони прийдуть до тебе, скажуть: «Здрасьтє!»

ПЕРШИЙ. Що ж то буде?

ЧЕТВЕРТИЙ. «Що буде!» Бовдур. Тут написано: «Наші скоро увійдуть».

ПЕРШИЙ. Отакої! Де там наші?

ЧЕТВЕРТИЙ. Не «де», а близько. Іди додому, та хоч поголися.

ТРЕТІЙ. Це ж свято сьогодні!

ДРУГИЙ. Наше свято!

ПЕРШИЙ. Із святом!

П’ЯТИЙ. З празничком!

ЧЕТВЕРТИЙ. Зі святом вас!

З’являється ПОЛІЦАЙ із кожушком, перекинутим через руку. Переміна світла на червоне

ПОЛІЦАЙ. Спокійно! Розійдись! / Замахується на когось із присутніх /. Ух я т-тебе зараз! Кому сказав! Ану!

Відступають «перехожі»

ОЛЕГ. Що це в тебе?

ПОЛІЦАЙ. Кожушок, не бачиш? Хе-хе! Розстрілювали ми оце невелику групку – душ так із двадцятеро. І на одному якраз кожушок оцей. «Давай, - кажу, - витрушуйся». Не дає, стерво жадібне… / Посміхнувся /. То я його прикладом у зуби… Нічого, ге? Хутро на комірі, начебто, путнє. І теплий. Тож недаремно ми їх туди / Жест / водимо. Робота, звісно, невдячна, але хоч щось перепадає. Пайка хіба вистачить! Вони / Жест /, звісно, хоч і не визволителі, але скнаровиті. Вже я їх розкусив, жмикрутів. Такого підпільника їм підсунув – чудо. Та інші не знали б, як дякувати, а ці…А! Одне розстройство. / Виходить. Мовби до себе /. Хіба ж так можна! Хіба ж це по-людськи! Стараєшся для них, стараєшся, і така тобі дяка….

Скрадається за ним молодь, усі разом вони оточують Поліцая викидаючи його з памяті за лаштунки. І раптом ЛЮБКА, котра спостерігає за всім, ледь зойкає і зразу ж прикриває рот долонею. Хутко повертаються молодогвардійці. Це знову «перехожі».

ПЕРШИЙ. Матінко рідна! Що коїться!

ДРУГИЙ. А що?

ПЕРШИЙ. Не знаєте? Ще не чули?

ТРЕТІЙ. Та в чому ж справа?

ПЕРШИЙ. Двох поліцаїв повісили.

ЧЕТВЕРТИЙ. І – і – і!

П’ЯТИЙ. Нічого собі!

ТРЕТІЙ. По заслусі.

ЧЕТВЕРТИЙ. Туди й дорога.

ПЕРШИЙ. І ніби та сама «Молода гвардія».

ТРЕТІЙ. Та що ви!

ДРУГИЙ. А машини на дорогах – не вони підривають?

П’ЯТИЙ. Та хто ж їх знає…

Освітлюється ЕСЕСІВЕЦЬ Tr.02

ЕСЕСІВЕЦЬ. Вони, вони, а хто ж /до ЛЮБКИ/ Адже так? /Любка стенає плечима, мовляв, не знаю, про що мова/ Усе мовчиш… І не соромно? Не соромно від дяді приховувати? А дядя тобі добра бажає. Хоче, щоб тобі болю не завдали. А завдадуть, і я вже нічим не поможу. Адже за вами хтось стояв. Старший, розумніший. І часом навіть щось тобі давав, і просив передати ще комусь. І ти передавала. Тут, і у Ворошиловграді. А чому б і ні, якщо просить гарна людина, чому і не стати їй у пригоді, правда? Ти тут ні при чому. Маленька дівчинка з валізою – кому спаде на думку поцікавитись, що там у неї! І хто б міг подумати, що там – радіопередавач. А маленька дівчинка знає. Як ним користуватися і діє за дорученням підпільного обкому – обкому! – і про це не знають навіть її товариші.

ЛЮБКА. Не знаю, про що ви.

ЕСЕСІВЕЦЬ: А часом ви збирались разом. І там були Олег, Іван і цей … Сєрьожка – чудові хлопці, і ви пили чай і часом не тільки чай, га? /Жартома свариться пальцем/, і трохи співали. А тоді вмикали приймач і слухали різні передачі, ну, скажімо, «від Радянського Інформбюро», так? І дещо записували – так, просто, щоб краще запам’ятати. А наступного дня з’ясовувалося, що оті ваші записи уже розмножено і розклеєно на всіх парканах, будинках і навіть на дверях поліції… І все йшло гаразд, і все було прекрасно, поки – ото халепа! – трапились вам оті мішки на вантажній машині. І треба ж було вашим хлопцям на них позаздрити…

З’являється Зрадник.

ЗРАДНИК. От-от! А я про що! Навіщо було красти ті мішки? Чия то була ідіотська вигадка? Адже найчастіше горять саме на таких от дрібницях.

ОЛЕГ. Ти добре знаєш, що організації потрібні були гроші.

ЗРАДНИК. А тоді по камерах, так?

ОЛЕГ. Але ж по камерах – через тебе.

ЗРАДНИК. Не треба. Не будемо. Боже мій! Наші були вже на підході, от-от увійдуть до Ворошиловграда… Та треба було взагалі розповзатись по щілинах, забитись у нори, переждати якихось кілька тижнів – так ні ж бо. Нашим командиру з комісаром усе мало. А ще ті троє – з клубу імені Горького. Їм більше од інших потрібно. Та стояла собі машина – і на здоров’я. Яке моє діло, що в ній. А цим треба залізти в кузов, усе обнишпорити, обмацати, ще й вкрасти. А тоді роздати сигарети з цих мішків пацанам і випровадити їх торгувати на базар. І звичайно ж, один із них тут таки попадається і називає три їхні прізвища.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Не зразу.

ЗРАДНИК Але ж назвав!

ЕСЕСІВЕЦЬ. Повертається куб «Кімнатою для тортур». Tr.02 А куди б він дівся. Маленький хлопчик… Його повели до такої невеличкої кімнати, усім вам,вона добре відома, де зі стелі звисали всілякі мотузки й гаки, а на столі акуратненько так лежали різноманітні канчуки, швайки, шомполи, кругом – плями крові, а впродовж стін – стоки, самі розумієте, для чого. І хоробрий хлопчик зразу ж виклав усе, що знав, на жаль, знав він небагато, він просто назвав три прізвища.

ЗРАДНИК. Ще б пак! Чого йому мовчати. Назвав, схопив копанця в гузно – і мерщій на піч. А я в тій камері провів години… Дні і ночі тортур і страждань! Якого дідька треба було давати сигарети тому пацану і ставити під загрозу всю організацію? Що скажеш, комісаре?

Пауза Tr.06

ОЛЕГ. Часе! Який жорстокий ти! Як підвів ти мене! Чому не був я мудрим і старим, чому не зачаїлися в мені біль, і втома, і обережність, і досвід багатьох літ; чому так багато не вмів я, не встиг, не зміг, не зробив? Як винен ти, часе! Серце моє! Птахо моя печальна! Чому не обернулось ти на сто жайворонків прудких, сто журавлів білих, сто пугачів мудрих – не постукало у вікно кожному з моїх товаришів? Чим я завинив тобі, серце? Руки мої! Чому не здійнялись ви над землею, не захистили, не затулили, не заступили друзів моїх, моїх сестер-братів? О, цей біль!.. Боляче мені!.. музика зтишується /І дивиться по паузі зболеними очима, як підходить до Івана Есесівець/.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Ти Іван Земнухов?

Мовчання.

Іван Земнухов - ти?

ІВАН. Так, це я.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Ходімо.

ІВАН озирнувся на друзів, ступив крок, другий… І от уже немає їх обох.

ОЛЕГ. Музика підсилюється. Ми саме тієї ночі піймали і записали повідомлення Радіоінформбюро про оточення величезного угрупування німців під Сталінградом, і всі були дуже веселі, мало сказати веселі, ми були просто щасливі…

Вбігає СЕРГІЙ.

СЕРГІЙ. Хлопці! Сьогодні заарештували Мошкова, Земнухова і Вітю Третякевича.

Поступово погляди присутніх звертаються до Олега.

УЛЯ. Що ж робити, Олег?

ОЛЕГ. Кращі наші товариші… /Пауза/. Я думаю… Таж недаремно ми всі вчилися стріляти! У нас є зброя. Нападемо на тюрму. Зв’яжемося із старшими. Вони неодмінно допоможуть. Ми їх звільнимо!

Все щільніше оточують Олега молодогвардійці. Всі, крім зрадника,- так і стоїть він на місці.

ЗРАДНИК. То як, звільнили?

ОЛЕГ. Ні, і тобі це добре відомо. Тому що за три дні заарештували тебе, так просто, без усякої певності, що ти з «Молодої гвардії»,- у ті дні заарештовували всіх підряд… (Виходить кат. Забирає Любку. Вона пручається, але зникає за ширмою) Шкода, що ми тобі так вірили, що ти знав стількох із нас! /Пауза/ Серце моє! Боляче мені.

ЗРАДНИК. А мені було не боляче? Хіба я не здогадувався, чим це все може скінчитися? Що заважало мені плюнути на все й на всіх і податися світ за очі?

УЛЯ. Tr.03 Якби ж то так ти і вчинив.

ЗРАДНИК. Вже ти могла б бути ласкавішою. Тебе я якраз і не назвав.

УЛЯ. Краще б ти назвав лише мене.

ЗРАДНИК. Я не міг. Тому що я люб…

УЛЯ. Не кажи цього слова! Ти не можеш його казати.

ЗРАДНИК. Чому? Чому ти відмовляєш мені у всьому людському? Навіть зараз я не можу зізнатися, що кохав тебе? А я все мріяв: от скінчиться війна, і ми з тобою…

УЛЯ. Ти не повинен продовжувати.

ЗРАДНИК. Усе тому ж? через те, що я не витримав? Де ж твоя доброта, твоє милосердя? Через єдину похибку, через людську слабкість довіку носитиму я каїнове тавро!

УЛЯ. Ти назвав мене.

ЗРАДНИК. Ні! Неправда!

УЛЯ. Найперше прізвище, котре ти назвав, було моїм.

ЗРАДНИК. /з благанням/ Ні…

УЛЯ. Тому, що я булла в кожному з наших друзів. Кожним із них булла я, і всі вони були мною. І рани кожного з них боліли мені, і серце моє краяв їхній біль. Чому в тебе не було такого ж відчуття, чому власні страждання затьмарили в тобі страждання твоїх товаришів, і не уявив ти їх, - кожного, названого тобою, перш ніж назвати, - на своєму місці, понівеченого й скатованого? Навіть дівчат, подруг моїх, не пожалів.

ЗРАДНИК. Так, зрадив, нехай буде це страшнеє слово, але ж єдиний раз, не з доброї волі, під тортурами…

Освітлюється Есесівець

ЕСЕСІВЕЦЬ. Tr.02 Так, ну це все зрозуміло. Але щось ми затримались. Гей, хто там у нас далі?

Входить кат із Любкою.

КАТ. Ото я заждався. Аж руки сверблять. Ну, нічого, зараз ми розімнемося, правда? /Жартома штурхає ЗРАДНИКА під ребра/, підемо, хлопче.

ЗРАДНИК. Для чого? Куди? Адже я все розказав!

КАТ. Пусте, гляди, щось іще спливе в твоїй пам’яті. Хоч яка дрібничка, незначний, здавалось би, епізодик, а там дивишся – і вималюється щось варте уваги. І моє завдання – помогти тобі в цьому.

ЗРАДНИК. /то ЕСЕСІВЦЮ, то КАТУ/ Я розповідав усе, що знав. Усе! Я більше нічого не знаю.

КАТ. Такі, як ти, завжди згадують щось цікавеньке. Навіть те, чого не знають. /Бере його за лікоть, веде за собою/. Сподіваюсь, ти й сьогодні не розчаруєш нас.

ЗРАДНИК. /слабко пручається, озирається/ Ні! Ні! Ні-і-і…..

Виходять.

ЕСЕСІВЕЦЬ.І хочеться оце гратися в котика-мишки? Ну що ти все дивишся, господи! Краще б тобі заговорити. Ти собі не уявляєш, куди краще. Адже коли не хочуть говорити самі – доводиться примушувати. Я відведу тебе – поки що тільки подивитись, - і ти переконаєшся. Дорослі чоловіки ридають, мов діти, і проклинають мить, коли з’явились на світ. Дітей катують на очах у матерів – є такий метод… О, як важко зносити ці крики – жіночі, чоловічі, дитячі. Ходімо, друже мій. Зараз тебе проведуть. Побачиш, як там цікаво. / Ступає вбік, жестом запрошуючи за собою Любку. Дівчина – ні з місця./ Ну, чого ж ти? Не хочеш? /Злегка тягне її за руку/ Поглянеш на все своїми очима.

ЛЮБКА.А вам ніхто не казав, що ви – сволота?

ЕСЕСІВЕЦЬ. /Одпустив її/ Казали. Твої друзі.

ЛЮБКА.І ви, певно, не здивуєтесь, коли почуєте це сааме й від мене?

ЕСЕСІВЕЦЬ. Не здивуюсь… /Сильно б’є її навідліг по обличчю. Зразу ж бере під руку. Рівним голосом/. Ходімо, дитинко. На такій екскурсії ти ще не була. /Веде за собою/. Обережно, тут високий поріг. Не спіткнись. /Кричить у протилежний бік/ наступного.

Заходить Кат, виводить Івана та Клаву

/Тут же повертається. Хвилю дивиться на нього/. І ти поки мовчиш? Ти вважаєш, так буде краще? Справа честі, справа принципу, обов’язок – знайомі поняття, так? Але заради чого? Замислювались ви хоч коли, заради чого дотримуються найвищих принципів? Та заради життя. Заради того, щоб жити, шануючи ці принципи. Мертвим вони не потрібні. Який абсурд, подумай-но: смерть і принцип. Усі принципи, усі найвищі помисли та ідеї, придумані людством, підпорядковані одному – життю. Немає сенсу, вищого за наше існування, і обов’язку більшого, ніж жити. Жити – ось ваш обов’язок перед Батьківщиною, перед рідними і перед долею. Але для того, щоб виконати його, скажи мені…

ІВАН. Ні.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Але ж ти навіть не знаєш…

ІВАН. Я не буду говорити.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Дещо передчасне твердження – адже ти заледве встиг ознайомитись з методами наших допитів. Поки що. А може краще не знайомитись?

ІВАН. Мабуть, доведеться.

ЕСЕСІВЕЦЬЩо ти! Навіщо! Ти не уявляєш, що з тобою зроблять. Каліку на все життя.

ІВАН. Так життя, я зрозумів, не лишилося.

ЕСЕСІВЕЦЬ.До чого такі розмови? Що за настрій? Навпаки, слід думати про життя. Саме зараз. Коли живеш так просто, безтурботно, не замислюєшся, що дано тобі таке щастя – жити, відчувати, любити… і лише в тяжкі хвилини починаєш зважувати і прикидати – скільки ж ти прожив, що зробив…

ІВАН.Так, зроблено мало.

ЕСЕСІВЕЦЬ.Не зовсім. Як на мене – предостатньо. Ну то як?

Секундна пауза.

Іван заперечно схитує головою. Вони стоять на значній відстані один від одного і з останніми репліками повертаються обличчям до зали – так і кінчають розмову. І раптом Есесівець б’є кулаком у повітря на рівні живота – одночасно Іван згинається, ніби удар прийшовся по ньому. Затим завдається удар ребром долоні згори, знизу коліном, і знову згори кулаком. Іван падає і тоді Есесівець дає волю ногам. Постать його поволі затемняється. З’являється Клава, несміло наближається до Івана, опускається перед ним.

ІВАН. / Tr.007 Зводить голову/ Клава?

КЛАВА. Так.

ІВАН. А хіба ти не там? /Кивок/

КЛАВА. Ні, я з тобою. Я завжди з тобою.

ІВАН. Так, я знаю. Ти завжди…

КЛАВА. Ми, як перше, разом…

Замислились.

ІВАН. Ти стояла біля вікна…

КЛАВА. Ти стояв біля машини…

ІВАН. Сонячне світло падало тобі на плечі…

КЛАВА. Було дуже рано. Ще навіть не розвиднялось…

ІВАН. І волосся твоє так дивно світилося…

КЛАВА. А тоді опустився просто у сніг – ти вже не міг стояти…

ІВАН. А мочка вуха так гарно й рожево просвічувалась. І тоді я побачив тебе ніби вперше.

КЛАВА. І я побачила тебе і ледь не закричала. Від горя, від болю за тебе, від ніжності – я не знаю, од чого більше. І я протиснулась до тебе і змогла покласти долоню тобі на чоло, і ти здригнувся, а потім ураз заспокоївся, і ми вже були разом.

ІВАН. Так, я відчув чийсь доторк – на той час я вже майже нічого не відчував, - і зрозумів: пору чти. Я ледь не заплакав – од радості, що ти поруч, з горя, що ти поруч, і що все так швидко скінчиться. Твоя долоня, твоя нескінченно мила долоня із геть холодними пучками пальців, лежала в мене на чолі, ти стояла поруч… О, як хотів я цього! Як хотів я, щоб усе це було неправдою!

КЛАВА.За все наше життя ми так мало були разом. Як хотілось би мені бути з тобою завжди! Майже з того самого дня, коли ми обоє спізнились на уроки і стояли коло вікна у шкільному коридорі.

ІВАН. Ти стояла біля вікна…

КЛАВА. Чи буде ще хто-небудь там стояти?

ІВАН. Сонячне світло падало тобі на плечі…

КЛАВА. Як заздрю я їм! Як заздрю я всім, хто буде після нас!

ІВАН. І волосся твоє так дивно і гарно світилося…

КЛАВА. Нехай оберігає їх наша любов. Адже любов не вмирає. Вона залишається з людьми.

Пауза

ІВАН. А може, все почалося не тоді? А коли на контрольній мене посадили поруч із тобою, і ми сиділи близько, і несподівано ти…

КЛАВА.Я підвела очі і побачила: ти дивишся на мене. Так дивно… І потім аж до кінця уроків я відчувала, як ти крадькома на мене поглядаєш. І наступного дня, і потім. І я стала ловити себе на думці, що мені вже потрібен твій погляд…

ІВАН. І я відчув-ти на мене дивишся вже не так, як колись, і зрозумів: і в тобі почали бриніти ті ж незвичні й щемливі нотки, що й у мені.

КЛАВА.А тоді якось ти сказав, що нам по дорозі, і ми пішли разом, і забрели кудись, де я ще ніколи не була…

ІВАН.А коли все-таки дісталися твоєї вулиці, то вже обом було зрозуміло: тепер ми часто ходитимемо отак-без мети, куди очі дивляться, блукатимемо якимись околицями, бо нам подобається, нам хочеться бути разом.

КЛАВА. І ми ходили. (Повертають куб стороною з ліхтарем)

ІВАН. І ми блукали.

КЛАВА. І довго не вертались додому.

ІВАН. І не думали про невивчені уроки.

КЛАВА. А раз коло якогось перехнябленого сарая…

ІВАН. Я тебе поцілував-ти пам’ятаєш?

КЛАВА. Звичайно. Я пам’ятаю все… А якось ти сказав мені одне дивне речення.

ІВАН. Яке?

КЛАВА. Ти сказав… Зажди… Ось: «Запитай колись у трав…».

ІВАН. Так-так.

КЛАВА. І я не зрозуміла, що воно означає.

Tr.07 Переміна світла на біле. І тут ми бачимо ніби маленький відступ у минуле.

КЛАВА. Що це за речення?

ІВАН.Це рядок такий. З мого вірша.

КЛАВА. Дивний рядок.

ІВАН. Ні, зовсім не дивний. Це тільки так здається.

КЛАВА. Незрозумілий.

ІВАН. От коли я напишу вірш – ти все збагнеш.

КЛАВА. А про що він буде?

ІВАН. Про нас.

КЛАВА. Прямо про нас…із тобою?

ІВАН. І про нас із тобою.

КЛАВА. Ой, Ванюшо, ну прочитай.

ІВАН. Так він іще не готовий.

КЛАВА. А ти вже багато склав?

ІВАН. Поки що один рядок.

КЛАВА. Ой, а ще довго чекати?

ІВАН. Не знаю. Мабуть, дуже хорошого вірша можна писати все життя.

КЛАВА. То це мені що – чекати ще шістдесят років?

ІВАН. Чому?

КЛАВА. Ну років по сімдесят п’ять ми проживемо, правда? Уявити тільки – невже ми будемо такими старенькими? Будуть у нас діти, і онуки, і ми житимемо довго і щасливо, і помремо в один день, правда? Як у казках. Щоб ніхто з нас не тужив за другим. І навіть якщо ти, вибач мені, Ванюшо – тьху! тьху! тьху! - помреш раніше, я вже до вечора не доживу.

ІВАН. І що в тебе за думки!

КЛАВА. це щоб ти знав – я тебе дуже люблю…

Пауза. Затемненя. Переміна світла на червоне

Ледь освітлюється решта молодогвардійців. Tr.07

ІВАН. А раз біля якогось перехнябленого сарая я тебе поцілував.

КЛАВАТак. Спершу зняв окуляри, а тоді поцілував.

ІВАН.Я думав, вони заважатимуть…

СЕРГІЙ.Ееееее! Кінчайте! Ви ще зараз почніть цілуватись.

ІВАН.А що! І почнемо. Га, Клаво? На зло йому. Що ж тут поганого?

СЕРГІЙ.Усе правильно. Але мені, здається, мова в нас сьогодні не про те.

УЛЯ.Про те, але не тільки. (повертається куб камерою тортур)

ІВАН.І про те… / поглянув на Клаву /.

КЛАВА. / підводиться /. І ти зняв окуляри…

ІВАН. Я думав, вони заважатимуть…

Музика стишується. Відступає Клава.

З’являється Кат.

КАТ. Tr.02 У тебе такий вираз обличчя, ніби ти думав про щось приємне.

ІВАН.Так воно і є.

КАТ. Господи! І він іще знаходить в собі сили думати про приємне. Це докір мені. Погано ж я виконую свої обов’язки. Ну, дарма. /закочує рукава/. Зараз ми що-небудь зметикуємо…

ОЛЕГ.Зупинися, кате! Не квапся брати до рук страшний інструмент свій. Невже не здригнеться твоє серце, не спиниться рука? Не замислишся ти а ні на мить, не відчуєш нічого, окрім бажання вирвати слова зради, чорні слова відступництва, і чи зрадієш щиро, якщо тобі це вдасться?

КАТ.А чого замислюватись? Служба йде, війна котиться. Роботи, правда, останнім часом забагато (На цих словах Кат забирає Івана і Клаву за ширму і витягає звідти зрадника), та де ж її немає, роботи? Задарма хліб ніхто не їсть. Кожен по-своєму трудиться-один доносить, другий катує, третій зраджує. / У темряву /. Чи не так, хлопче?

Освітлюється Зрадник.

ЗРАДНИК.Та коли ж це скінчиться, Господи! Не звертайся до мене. У нас із тобою нічого спільного.

КАТ. О-о, тобі так лише здається. Тепер ми з тобою майже одне і те ж саме. / сміється /. Наче брати. Брати по гріху. Тільки твій гріх тяжчий. Я ж бо нікого з них не знав… Тяжкий твій гріх. І носитимеш ти його до віку.

ЗРАДНИК. Ні ж бо, ні! / до молоді /. Скажіть йому! Мовчите… Адже я боровся разом із вами. Чому ж ви там, а я тут, і вготовлені мені презирство і чорна пам’ять? Це ж не по правді! Один єдиний раз…

УЛЯ. Tr.08 Але ж твоє зрадництво почалося раніше – коли ти взнав про арешт трьох наших товаришів. Саме тоді зворухнулась у тобі дика і несподівана думка: «А чи не сказати самому? Чи не сказати першому, коли не пізно, піти розказати усе, що я знаю?»

ЗРАДНИК.Та ти що? Що ти верзеш?

ЛЮБКАТи навіть уявив, як підеш до жандармерії, як чекатимеш у довгому й вузькому коридорі, поки не впустять тебе до кабінету… І там уже розкажеш усе, але спершу попросиш не прохопитись нікому, що доніс саме ти.

СЕРГІЙ.Але й тут ти злякався: а раптом – мало чого вскочить в голову цим поліцаям! – залишать тебе у в’язниці, а то й не просто як свідка. Адже ти справді ходив на завдання. «Нііі, - подумав ти, - пережду кілька днів». Та через кілька днів вони прийшли до тебе самі.

ОЛЕГ. Чому в думках твоїх і у снах розстріляні й закатовані люди наші викливкали в тобі не почуття гніву й помсти, а лише почуття страху? Як і того разу – пригадуєш? – коли ти не вийшов розклеювати листівки. Тієї ночі ми послали до тебе зв’язкового – ми тривожились за тебе, і ти сказав, що весь вечір коло твого будинку стовбичив поліцай, і ти вирішив не ризикувати…

Хоче щось сказати зрадник, та йому не дає Сергій.

СЕРГІЙ. Але ж це була неправда. Ти вважаєш, ти зрадив лише друзів у ті хвилини? Ти зрадив себе. І став зрадником.

ОЛЕГ. А може, твоя перша зрада сталася не тоді, а в дев’ятому класі, коли шпана причепилася до твоєї дівчини чи навіть не до твоєї, а просто до дівчати, яке тобі подобалось, а може і не подобалось, можливо, його ти бачив вперше у житті – у ситцевому платячку, з короткою стрижкою?

УЛЯ. Дівчина тихенько наспівувала щось сама собі, але часом кілька ноток просто злітали з її губ – такий чудовий був у неї настрій, і літній вітерець підхоплював ці нотки і перекидав їх до тебе; і ти йшов за нею, ввечері, не наважуючись наблизитись, коли це на зустріч їй із-за кущів вийшло троє пацанів, троє хлопців твого ж віку й заступили їй шлях.

ОЛЕГ. Ти увесь зіщулився от холодного й жорстокого передчуття, а ті троє підступили до неї впритул, і один поклав руку їй на грудь. Дівчина відсахнулась, відкинула різко руку, але двоє інших уже тримали її чіпко й огидно, а той, перший, з цигаркою в зубах, видихав дим їй у вічі, і дівчина зайшлася кашлем і знову спробувала звільнитися, та хіба ж було їй те під силу?

СЕРГІЙ. О, як було тобі все це гидко, з якою насолодою ти вимісив би у крові їхні паскудні пики, але ти причаївся за кущем бузку, боючись навіть повернутися і кинутися назад, щоб вони тебе не помітили. А потім дівчина, схлипуючи, побігла геть, а вони пройшли повз тебе, гигочучи й весело перемовляючись, і горілчаний перегар заглушив запах бузку, а радісна їхня матірщина ще довго лунала в тебе у вухах. Як ненавидів ти себе тоді!

ЗРАДНИК. Але ж я був сам! Що я міг зробити?

УЛЯ. Але ж і вона була сама.

ЗРАДНИК. А їй що! Помацали й відпустили. А трапивсь би їм я, то і вбити могли б.

ОЛЕГ. От-от, правильно. Саме оце й спало тобі на думку. І ти заспокоївся, тому що знайшов собі виправдання.

ЗРАДНИК. Цікаво, що ти вчинив би на моєму місці?

СЕРГІЙ. А може, ти зрадив себе ще раніше, коли першого твого друга…

ЗРАДНИК. (Кричить) Досить! Ви мені ще дитсадок пригадайте. Ну, було, так, було. То й що? З вами ніколи не траплялося нічого подібного? Так я повірив. Тільки про це ніхто не хоче пам’ятати. Ви тепер там, на п’єдесталі, з вас усе списано, а я тут. Тепер на мене все можна валити. І все ж це сталося зі мною один лише раз. І не треба домішувати сюди усе моє минуле життя.

Уходить Любка.

ЛЮБКА. (Якось навіть стомлено). Облиш. Мені здавалось, ти мав зрозуміти: не можна зрадити однораз. Це завжди буде лише перший раз.

Являються Есесівець із Катом

ЕСЕСІВЕЦЬ. Tr.02 (зраднику). От-от. Я ж казав тобі. (До Ката). Забери його.

ЗРАДНИК. Куди?

КАТ. А ти не знаєш?

ЗРАДНИК. Знову? Я згадаю… Я неодмінно згадаю що-небудь іще.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Немає сенсу продовжувати. Прощавай, хлопче.

ЗРАДНИК. Але ж я все…

ЕСЕСІВЕЦЬ. (Змахнув рукою). А! ну то й що? Крім тебе ніхто з них не зронив і слова.

ЗРАДНИК. Але ж я в тому не винен. Я ж ні при чому!

ЕСЕСІВЕЦЬ. (Подивився на нього довго). Ти й справді ні причому.

Зникли зрадник із катом, а Есесівець іще трохи постоїть, мовби прикидаючи що ж робити. Помітив Любку, ступнув до неї.

От і все. І чого ж ви домоглися? Ти повинна була іще в школі засвоїти просту істину: «перемагає сильніший». Хіба не було тобі зрозуміло з самого початку, хто з нас сильніший? Ви сподівалися – коли мовчатимете, ми нічого не взнаємо? А знаєш, адже ми вас так і відбирали – хто мовчить, той найвірогідніше належить до «Молодої гвардії». Адже через наші руки пройшла сила-силенна людей. Бачиш, навіть мовчання не надійний спільник.

ЛЮБКА. І ніхто з наших не сказав ні слова?

ЕСЕСІВЕЦЬ. Ніхто… Е-е, ти чого? Ти плачеш?

ЛЮБКА. Це… від щастя.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Боже мій! Якого щастя?

ЛЮБКА. Що ніхто з моїх друзів не сказав ні слова.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Яке дивне розуміння щастя! Але все ж поясни мені. Нащо ви сподівалися? Має ж бути в людини хоч яка надія. Інакше вона зламана; не людина, не особистість. Чи це сліпий фанатизм? Але таке пояснення було б надто простим. Тоді-що? Ну, скажи мені – що? Чи я взагалі нічого не розумію? Але ж я повинен зрозуміти. Немає речей, що їх неможливо збагнути…

ЛЮБКА. Tr.09 Є. є такі речі, і ви не зможете зрозуміти їх ніколи. Навіть тоді, коли на самих на околицях не залишиться жодного клятого фашиста, коли люди наші зітхнуть легко і вільно, і мир буде, і любов, і дружба ще міцніше від нашої, тому-що померли ми заради цього. Ви навіть не взмозі зрозуміти зовсім простої речі: ви не сильніший і перемогли не ви. І ви ніколи, ніколи не змогли б мене перемогти.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Боже мій! Як, мабуть, треба ненавидіти!

ЛЮБКА. Ненавидіти випало вам. І ще…

ЕСЕСІВЕЦЬ. Стривайно. Стривай … Може, й твоя правда. Але ж ні! Все-таки сила в мене. І я вирішую вашу долю. І наказав убити. І вас уб’ють!

ЛЮБКА. Це не від сили. Від безсилля.

ЕСЕСІВЕЦЬ. Що ти кажеш! Що ти кажеш!...(ступив до неї,та нема вже Любки на сцені).

Освітлюється Іван – сидить на стільці,не рухаючись і вже майже не розуміючи, що відбувається довкола.

(Помічає його). І ти? І ти?..(Відчував, що ніякої відповіді не доможеться, повертається й повільно виходить).

З’являється Клава,підійшла впритул.

КЛАВА. Ванюшо, тобі боляче?

ІВАН. Ні-ні, зовсім.(Розплющив з трудом очі). Мені зовсім не боляче. Іноді мені здається – я вже не здатен відчувати біль.

Уходить Кат.

КАТ. Ха! То просто так здається. Може од утоми – твоєї чи моєї. Але потім це минається. Завжди знайдеш який – не будь спосіб розтермосити клієнта. Що-небудь свіженьке.

ІВАН. Забирайся! Щезни хоч із пам’яті моєї.

КАТ. Любий мій! Стрінувшись зі мною раз, люди не забувають мене ніколи. А чому? Тому що головне – любити свою справу. Коли любиш свою справу, то й виконуєш її на совість. Кат нам просто необхідний. Кат – своєрідний показник природних і закономірних процесів, що рухають світом. Коли людство не спроможне впоратися з природним відбором саме, наш обов’язок – допомогти йому. Тисячолітній рейх тільки розпочав своє існування, а скільки вже зроблено! А скільки треба зробити! Тож я спокійний – без роботи не буду. (Підморгує). Правда?

ІВАН. Не пішов би ти…

КАТ. Х-х, я піду, піду… (йде. Обернувся, подивився на Івана. серйозно). Прощавай хлопче, Tr.10 (покрутив головою. Пішов).

КЛАВА. Як це жахливо! (ледь торкаючись проводить долонею по івановому обличчю). Як вони тебе… (схлипнула).

ІВАН. Ну-ну. Не треба. Ти тепер так рідко приходиш до мене весела…

Що це в тебе?

КЛАВА. Де?

ІВАН. Ось, на чолі. І ось. І на губі… А руки! Що з твоїми руками?

КЛАВА. (Ховає руки за спину). Нічого.

ІВАН. Бідолашна, бідолашна моя! Вони тебе… теж…

КЛАВА. Вони… не лише мене. Усіх наших дівчат. Щодня. Це жахливо. Я не витримаю, Ванюшо.

ІВАН. Не треба, люба моя. Ти витримаєш, ти все витримаєш. Я знаю тебе. І я витримаю, тому що я люблю… тебе. І всіх наших хлопців… і дівчат. І думаю про тебе навіть там. (кивнув у напрямі, куди пішов Кат).

КЛАВА. Так, я знаю. Я це відчувала. І весь час, увесь цей нещасний час я пишалася тобою, чуєш, Ванюшо? І зараз… То я тільки так сказала, що не витримаю. Не вір. Я витримаю все. Тому що десь поруч ти, тому що ти витримаєш усе, і тому що я хочу, щоб ти пишався мною також. І там, у камері, я бачу твоє обличчя, твої милі короткозорі очі, твої губи… І підступає до грудей таке!.. Якими щасливими ми були б! і ми теж мали б свій будиночок під етернітовим дахом, а коло паркану росли б бузок і ясмин, а ще буде так…

ІВАН. (м’яко). Не буде. Не буде, Клаво Tr.11.

Мовчання.

КЛАВА. Так… Не буде. Нічого не буде. Не буде Іванка. (Проводить рукою по його волоссю). І Клави… (Пауза). Я хочу лише одного. Про одне тільки благаю долю, коли є ще вона в нас – щоб ти помер раніше від мене. Ще кілька днів тому я хотіла щоб спершу це сталося зі мною, але потім вирішила: нехай краще я вистраждаю все, нехай я витримаю ще й цей удар, і якщо не умру від горя, не збожеволію – хоч якоюсь жорстокою втіхою послужить мені те, що ти страждав менше. Менше на мою смерть. Я дуже люблю тебе, Ванюшо, і хочу щоб було саме так. Щоб ти заснув у своїй камері, тихо і спокійно, і вже не проснувся. І нехай буде так, якщо залишилось іще в цьому світі хоч трохи справедливості.

ІВАН. Але ж так не буде…

КЛАВА. Не буде…Які жахливі слова, які страшні фрази доводиться говорити мені з любові до тебе. Як важко… Чому я ще живу,сказавши їх? Як серце моє не розірвалося від самої думки про смерть твою? Живуча людина і витривала – але навіщо? Чи варто було стільки тисячоліть боротись за життя, щоб тепер просити смерті близьким своїм і собі?(Пауза). Прощавай, Ваню любий. Чи ще побачимося коли?

ІВАН. Ми побачимося. Ми ще побачимо одне одного і вже не розлучимося… І помремо одного й того ж дня. Того самого ранку, ще до світання, коли нас привезуть на подвір’я шахти № 5, і ти протовпишся до мене…

КЛАВА. Я проберусь до тебе, покладу долоню тобі на чоло, і ми вже не розлучимося. Ми візьмемось за руки і полетимо разом…

ІВАН. У шурф шахти № 5.

КЛАВА. Ні! Ми полетимо не донизу. Тільки-но відпустять нас руки фашистських солдатів, як ми піднімемося над землею й полетимо – усе вище і вище, все далі од війни, від сліз, від мук і горя, і земля зникне з очей, і ми вже не розрізнятимемо її серед мільйонів інших світних цяток, і самі станемо частинкою Всесвіту, двома безсмертними й вічними його піщинками, тому що ми любили одно одного (Пауза). Правда, Ваню? Правда?

Мовчить Іван. Дивиться відчужено перед собою

Завжди, Ваню. Іще хвильку.

Мовчання.

І тоді Клава кладе долоню йому на чоло.

ІВАН. (отямився). Що? Вже?

КЛАВА. Ні. Ні ще… Я давно хотіла спитати – що означає той рядок, пригадуєш? З вірша? Ти дописав того вірша? Ти сказав – він буде про нас.

Мовчання.

Ти вже не чуєш мене, Ванюшо? Не треба. Не кажи. Я і так знаю. Адже трави… Вони вічні. Можна залишити все, але трави… Вони вічні. Вони все бачать. І мовчать. Але тому, хто дуже хоче… Хто вміє їх слухати, вони розкажуть усе. Усе, що знають.

Підійшла нечутно решта молодогвардійців до пядесталу, стала поруч у вигляді пам’ятника що був на початку.

Tr.12 Тихше. Ви чуєте? Це ростуть трави…

І поки повільно згасає світло, так і стоять вони всі разом.

ЗАВІСА

---

Дата добавления: 2015-09-28