Буковинський державний фінансово-економічний

БУКОВИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ТУРИЗМУ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

КУРСОВА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ

«РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

на тему: ПРИРОДНО-ГЕОГРАФІЧНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ В УКРАЇНІ

Студента 1 курсу ОА-11 групи

Напряму підготовки «Облік і аудит»

Пухкого В.В.

Керівник к е н Белей С.І.

Чернівці 2015

Зміст

Вступ

У ХХІ століття людство входить з новою соціальною і природоохоронною концепцією, виробленою під егідою ООН – Концепцією стійкого розвитку, яка спрямована на збалансованість соціально-економічного й екологічного розвитку країни, покращання стану природного середовища тарозв’язання глобальних світових проблем. Стратегічний орієнтир України –стійкий розвиток, що передбачає першочерговість вирішення природно- соціально-екологічних проблем запровадження нової філософії суспільно-природних відносин, спрямованої на їх паритетність, врівноваженість енергобалансу,забезпечення високої якості життя сучасного і прийдешніх поколінь, покращанняглобальної демографічної та економічної ситуації.

РОЗДІЛ І.

1.1 Основні принципи розміщення і розвитку продуктивних сил

Наукові розробки і впровадження доцільних заходів з економічної організації території згідно з закономірностями розміщення називають принципами розміщення продуктивних сил або принципами со­ціально-економічної регіональної політики. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що формують пер­шооснову розміщення продуктивних сил, результат наукового пізнан­ня дії закономірності розміщення окремих об’єктів, галузей та терито­ріальних господарських комплексів. Принципи - це також правила господарської діяльності та управління економікою, які повністю ґрун­туються на закономірностях розміщення продуктивних сил та розвитку регіональної економіки.

Найважливішими принципами є:

1. Принцип раціонального розміщен­ня виробництва, зміст якого полягає у такому розташуванні вироб­ництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного госпо­дарства. Раціональність означає вибір найкращих варіантів. Принцип раціональності розміщення виробництва передбачає:

* наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел сировини, палива, енергії, води;

* наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосе­редження трудових ресурсів, що сприяє ефективному використан­ню трудових ресурсів за статтю, віком, кваліфікацією;

* наближення масового виробництва мало транспортабельної про­дукції до місць її споживання (хлібопечення, молоко, будівельні мате­ріали тощо);

* запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, си­ровини, матеріалів, палива з одного регіону до іншого;

* обмеження надмірної концентрації промислових об‘єктів у ве­ликих містах, одночасне надання переваги малим і середнім містам, колишнім райцентрам;

* охорона навколишнього середовища і забезпечення нормальних екологічних умов проживання населення.

2. Принцип комплексного розміщення виробництва. Випливає з однойменної закономірності і передбачає:

* комплексне використання природно-ресурсного потенціалу, включаючи вторинні ресурси та відходи від виробничих процесів;

* раціональне використання трудових ресурсів шляхом створення у регіоні структури виробництв з розмаїтим контингентом робочої сили;

* налагодження ефективних виробничих зв‘язків між підприєм­ствами регіону;

* створення єдиної виробничої і соціальної інфраструктури з метою ефективного обслуговування локальних виробничих комплексів та населених пунктів, розташованих на певній території.

3. Принцип збалансованості і пропорційності розміщення ви­робництва. Цей принцип передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, трудових, земельних, фінансових ресурсів регіону - з іншого. Пропорційність передбачає оптимальну структуру господарства регіону, тобто відповідні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими галузя­ми, а також між виробничою та соціальною сферами тощо.

4. Принцип збереження екологічної рівноваги. Цей принцип пе­редбачає формування екологобезпечного типу господарства, раціо­нальне використання природно-ресурсного і трудового потенціалів регіону. Вибираючи із декількох можливих варіантів розміщення виробництва, перевагу надають тим із них, які не створюють екологіч­ної напруженості на вибраній території. Цьому принципу екологічної рівноваги, незалежно від важливості розміщення на даній території того чи іншого виробничого об’єкта, мають підпорядковуватися інші вигоди, що з’являються у різних варіантах при розміщенні продук­тивних сил. Цей принцип повинен успішно діяти і при здійсненні реконструкції уже діючих виробничих об’єктів, де екологічна рівнова­га порушена, з метою приведення їх до рівноваги.

5. Принцип обмеженого централізму.Сутність цього принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. При цьому передбачається ство­рення умов для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підви­щення його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кож­ного регіону не повинен вступати у суперечність з державною регіо­нальною політикою, яка розробляється з урахуванням пріоритетних загальнодержавних інтересів. Держава не повинна втручатись в опе­ративну діяльність підприємств і місцевих органів самоврядування. Вона повинна створити за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань таку територіально-галузеву структуру, яка б спри­яла загальнодержавним та регіональним інтересам, допомагаючи підви­щувати життєвий і культурний рівень населення.

6. Принцип вирівнювання рівнів економічного і соціального роз­витку регіонів та областей. Цей принцип передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності, зокрема виробництво внутрішнього валового продукту на душу населення. Тут характерною рисою повинне бути оптимальне використання наявного ресурсного потенціалу, який, однак, не повною мірою сприяє вирівнюванню еко­номічного розвитку. Проте незалежно від території, де проживає на­селення, соціальний розвиток має досягти гармонійно-пропорційного рівня в усіх поселеннях, де проживають люди незалежно від рівня їх економічного розвитку. Реалізація цього принципу ґрунтується на все­бічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг тери­торіальної концентрації виробництва.

Принципи розміщення в різних країнах можуть бути однаковими і різними. Важливість кожного принципу визначається стратегією і завданнями, що стоять перед державою. Наприклад, в Україні в даний час пріоритетними можуть бути соціально направлені принципи, сприяючі вирішенню соціальних проблем, підвищенню рівня життя.

1.2 Закономірності розміщення продуктивних сил

Розміщенню продуктивних сил притаманні певні закономірності, які значною мірою впливають на розвиток галузей народного господар­ства країни та регіону, обсяги виробництва, географічне їх розміщення, ефективне вико­ристання природно-ресурсного потенціалу і, особливо, залучення до суспільне корисної праці наявного трудового ресурсного потенціалу з метою ліквідації безробіття і зростання добробуту населення.

Розглянемо основні закономірності розміщення продуктивних сил.

Закономірність територіального поділу праці. Знаходить своє відображення в процесі спеціалізації територій на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвинутої міжрегіональної кооперації. У результаті територіального поділу праці в господарствах формується така територіально-галузева структура, яка найбільш відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Територіальний поділ витрат веде до підвищення ефективності господарювання.

Процес територіального поділу праці характеризується розвитком на кожній території тих галузей, для яких склались найбільш вигідні природно-ресурсні та соціально-економічні передумови. У результаті чого розвивається ефективна і раціональна територіальна спеціаліза­ція з відповідними допоміжними і обслуговуючими галузями, фор­муються господарський комплекс з внутрішньою структурою і міжрегіональними зв’язками.

Закономірність соціальної спрямованості розвитку продук­тивних сил. Базується на виробничих відносинах рівня розвитку про­дуктивних сил і оптимального задоволення потреб людини. В Консти­туції, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1993 р., Украї­на проголошена соціальною державою (ст. 1). У Конституції задекла­ровано, що людина визнається найвищою соціальною цінністю сус­пільства. Особливо наголошено на тому, що держава забезпечує со­ціальну спрямованість економіки (ст. 3), тим самим підпорядковує роз­виток і розміщення продуктивних сил інтересам і потребам людини. Ця зако­номірність реалізується через урахування інтересів щодо все більш по­вного задоволення особистих і суспільних потреб людей, підвищення рівня соціально-економічного розвитку території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та забезпечення конституційних прав усіх громадян: права на гідне життя, соціальний захист, безоплатну освіту та медичне обслуговування, право на працю та її адекватну винаго­роду, право на вільний вибір місця проживання і сфери прикладання праці. Соціальна спрямованість розміщення продуктивних сил вимагає інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості, створення сприятливих умов праці, внутрішньо­го виробничого і зовнішнього природного середовища, забезпечення зниження техногенного і антропогенного навантаження на території, формування раціональної системи розселення, збільшення місткості регіональних ринків праці, товарів і капіталу.

Закономірність раціонального розміщення виробництва випливає із спеціального економічного закону економії праці, який регулює затрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку, виробництва і споживання продукції. В першу чергу ця закономірність пов’язана із значною територіальною дифе­ренціацією в розміщенні природно-сировинних ресурсів і населення. Це спонукає на додаткові витрати транспортування сировини, палива і готової продукції внаслідок територіальної віддаленості між окремими елементами виробництва. Раціональна територіальна організація виробництва повинна забезпечити найвищу продуктивність суспільної праці завдяки максимальній економії її за рахунок зменшен­ня затрат праці на подолання територіального розриву між вироб­ництвом і споживачами.

Закономірність раціонального розміщення продуктивних сил реалізується, насамперед, через принцип розміщення промисловості з погляду наближення їх до джерел сировини та споживача. Надмірне зростання видобутку мінеральних ресурсів і неповне їх використання призводить до накопичення великої кількості відходів, які займають значні території і негативно впливають на навколишнє середовище. За даними статистики, нині в народному господарстві щорічно використовують понад 1 млрд. природних ресурсів, з яких значна частина йде у відходи. Тому актуальними сьогодні є запровадження ресурсозберігаючих технологій.

Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил. Ця закономірність випливає з економічного закону концентрації виробництва. Реалізація цієї закономірності дає змогу обмежити над­мірну концентрацію промислових підприємств і населення у великих містах. Разом з тим, пропорційне розміщення виробництва на тери­торії України сприятиме вирівнюванню в розрізі областей виробниц­тва внутрішнього національного доходу на душу населення. У ринко­во-господарській діяльності практично реалізувати цю закономірність держава може через регулювання, яке передбачає надання відповід­них пільг інвесторам капіталу. Врахування цієї закономірності дає змо­гу фактично вирівнювати рівні економічного розвитку областей, більш рівномірно розвивати продуктивні сили регіонів. Надзвичайно важ­лива роль закономірності полягає у встановленні територіальних про­порцій, що характеризують територіальну структуру народногоспо­дарського комплексу, рівень господарського розвитку районів, еко­номічні зв’язки між регіонами України.

Закономірності пропорційного розміщення продуктивних сил втілює в життя положення щодо вирівнювання рівнів економічного розвитку районів, територіального зближення обробної промисловості з видобувною, раціоналізації міжрайонних економічних зв’язків.

Аналіз станів територіальних пропорцій господарства в основно­му класифікують за такими групами:

* пропорції регіонального розподілу природних ресурсів;

* соціально-економічний розвиток регіонів;

* пропорції територіально-промислового виробництва;

* співвідношення регіонів в агропромисловому виробництві;

* пропорційність всіх видів транспортного комплексу.

На основі аналізу територіальної організації господарств економічних районів передусім визнають: економічну оцінку природних ре­сурсів, рівень забезпечення власними трудовими ресурсами, терито­ріальний розподіл населення як споживача матеріальних благ, співвідношення між спеціалізованими і допоміжними галузями, між ввезенням і вивезенням продукції, забезпечення продовольством та мішеними транспортними засобами власного виробництва.

Закономірність комплексного розвитку і розміщення про­дуктивних сил. Ця закономірність випливає із законів суспільного поділу праці та інтеграційних процесів. Комплексний розвиток і ефективна спеціалізація відповідають найважливішій вимозі господа­рювання - досягненню в інтересах суспільства найкращих результатів при мінімальних затратах. Поєднання і взаємозв’язаний розвиток га­лузей на певній території дає народногосподарську економію за раху­нок скорочення витрат на перевезення сировини і готової продукції за рахунок спільного використання виробничої і соціальної інфраструктури.

Основними рисами комплексного розвитку економічних районів є:

* найбільш повне, економічно ефективне й екологічно виправда­не використання наявного ресурсного потенціалу регіону;

* оптимальна галузева й територіальна структура господар­ства, яка відповідає соціальним і економічним умовам виробництва;

* тісний взаємозв‘язок і збалансованість усіх ланок господарства ре­гіону;

* провідна роль традиційних галузей для того чи іншого регіону.

Актуальність проблеми комплексного розміщення продуктивних сил в ринкових умовах господарювання постійно зростає. Головним напрямом її розв’язання є формування територіально - виробничих комплексів (ТВК), що є взаємообумовленим поєднанням органічно пов’язаних між собою виробництв на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно-географічного положен­ня, що забезпечують отримання максимальної кількості продукції при мінімальних витратах.

Особливо важливими є внутрішні зв’язки виробничого характеру як основа формування ТВК, зокрема:

* зв‘язки, зумовлені використанням різними підприємствами спільної інфраструктури;

* взаємозв‘язки щодо використання сировини, допоміжних мате­ріалів, паливно-енергетичних ресурсів, споживання готової продукції;

* зв‘язки кооперування, спеціалізації та комбінування в процесі виробництва продукції важливого використання та утилізації ви­робничих відходів

Формування ТВК дає можливість зекономити значні площі, про­тяжність інженерних комунікацій, обсяги капіталовкладень, ефектив­но вирішувати питання охорони навколишнього середовища, раціо­нально використовувати природно-ресурсний потенціал. Разом з тим, ТВК мають можливість ефективно спільно вирішувати питання со­ціальної інфраструктури, копулюючи на цілі кошти, та раціонально ви­користовувати наявні трудові ресурси, залучаючи молодь до суспіль­не корисної праці.

Таким чином, закономірність комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил сприяє формуванню територіально-виробничих комплексів, які в свою чергу забезпечуватимуть найбільш ефективне господарювання у ринкових умовах.

Закономірність територіальної концентрації розміщення і розвитку продуктивних сил. Характеризується дією закону усуспільнення виробництва і праці, який відображає об’єктивну тенден­цію зосередження виробництва в обмеженому просторі і проявляється в економії витрат за рахунок агломераційного ефекту (взаємне розміщення спільних об’єктів в одній точці).

Концентрація різногалузевих об’єктів виробництва дозволяє підви­щити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні господарства, єдині комунальні об’єкти (очисні споруди, водопровід­но-каналізаційні системи), формувати єдину виробничу інфраструк­туру, групові форми розселення населення як, наприклад, територіально - виробничі комплекси. Така структура найбільш чітко проявляється у формуванні регіонально-наукових утворень - центрів, вузлів, агломе­рацій, технополісів, урбанізованих зон.

Закономірність територіальної концентрації відображає об’єктивну тенденцію, яка проявляється в отриманні до­даткового ефекту за рахунок просторової агломерації сфери матеріаль­ного виробництва і сфери послуг, розвитку територіальних промис­лових комплексів, локалізації їх господарської діяльності. Однак на кож­ному щаблі суспільного розвитку вона має свої межі, що зумовлені розвитком продуктивних сил, зокрема технологією виробництва, дос­коналістю інфраструктури тощо. Спроби обминути ці межі, форсува­ти концентрацію призводить до зниження ефективності суспільного виробництва.

Закономірність економічної цілісності регіону. В.Поповкін визначає цю закономірність як закон і вважає його синтезуючим. Сутність географічної цілісності регіону полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) і соціальної сфер. Ці три компонента поєднуються між собою не довільно, а під впливом певних закономірностей, факторів, передумов. Поєднання вихідних умов формування регіону дає значну кількість варіантів, тому в будь-які в країні немає тотожних регіонів. Коли розглянемо окремо кожний регіон України, ми побачимо, що він не подібний до іншого та є неповторним.

Цей аргумент має важливе практичне значення, особливо для органів соціально-економічного управління. Навіть найвдаліша схема або модель одного регіону не може механічно переноситися на інший, нехтуючи його специфікою. Ця закономірність регіональної цілісності має важливе значення для розвитку економіки України. Сьогодні Ук­раїна, у пошуках моделі соціально-економічного розвитку, приглядаєть­ся до моделей, що виправдали себе в інших розвинутих країнах світу. Однак Україні властива своя специфіка розвитку економічно цілісних регіонів. Тому кожен із них має визначатися як самостійний об’єкт соціально-економічного управління із збереженням системи центра­лізованих і регіональних елементів.

Закономірність глобалізації та регіоналізації розміщення і розвитку продуктивних сил. Ринкові умови розвитку економіки характеризуються наявністю двох протилежних процесів - глобалізації економіки та її регіоналізації. Глобалізація економіки проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами, а регіоналізація (особливо в межах національних господарських комплексів) розвивається завдяки децен­тралізації господарювання як особливого типу територіального уп­равління економічними відносинами. На національному рівні регіо­налізація спрямовується як на захист інтересів того чи іншого регіону від руйнівної дії глобальних процесів, так і на здійснення глобальних інтересів.

Регіоналізація в межах країни виражається в зростанні самоуправ­ління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних по­вноважень і господарської самостійності регіонів. В регіонах безпосе­редньо реалізується соціально-економічна політика держави, в них здійснюється державна стратегія економічного розвитку.

Глобалізація і регіоналізація сучасної ринкової економіки відобра­жає реальну дійсність розвитку економічних відносин, зокрема в роз­міщенні продуктивних сил та розвитку регіональної економіки. Ці процеси породжують гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і розвитку економіки України та її регіонів.

Україна має певні конкурентні переваги у світогосподарській сис­темі і тому може брати активну участь у глобальних економічних про­цесах. Це, в першу чергу, унікальний природно-ресурсний потенціал (залізні та марганцеві руди), який може відіграти важливу роль у роз­витку світової економіки як її природна база. Природні умови України суттєво доповнюються і наявним виробничим, людським та науко­во-технічним потенціалом.

Міжнародне економічне та соціальне значення має рекреаційний комплекс у складі Азово-Чорноморського, Карпатського та Полісько­го підкомплексів. Унікальні бальнеологічні природні ресурси можуть стати природною базою розвитку загальноєвропейського туристично-рекреаційного господарського комплексу.

В нинішніх ринкових умовах господарювання інтеграційні проце­си відбуваються практично в усіх галузях народного господарства і сферах управління економікою. Територіальний поділ праці вимагає налагодження тісних економічних зв’язків між спеціалізованими то­варовиробниками та підприємствами — постачальниками сировини, матеріалів комплектуючих деталей, вузлів. Таким чином утворюється міжрегіональна економічна інтеграція, яка починається з налагоджу­вання економічних зв’язків між підприємствами відповідного регіону (території).

Розрізняють внутрішню інтеграцію: всередині країни, регіо­ну, області, району, відповідної галузі, території, всередині підприєм­ства, того чи іншого виробничого підрозділу.

У світовій практиці великого значення набувають міжнародні інтег­раційні процеси, тобто зовнішня інтеграція, яка дає можливість значно розширити технологічні межі виробництва, сприяти спеціа­лізації виробничих процесів у виготовленні вузлів, деталей, напівфаб­рикатів, готових виробів. Це сприяє посиленому товарообороту між розвинутими країнами, що здійснюється на договірних засадах або кооперативними поставками. Найважливішими чинниками, що виз­начають формування міжнародних інтеграційних процесів, виступа­ють: розвиток науково-технічного прогресу, який в нинішніх умовах господарювання є глобальним; інтеграція можливостей використан­ня ресурсного потенціалу; глобальне зростання небезпеки загальної економічної катастрофи; інтеграція інформаційної сфери.

Посилення міжнародної інтеграції сприяє поглибленню глобалі­зації економіки, створенню мереж міжнародних виробництв з швид­ким розміщенням потужностей з випуску стандартизованої та уніфі­кованої продукції. У цих умовах тенденцією в розміщенні продуктив­них сил є мобільність виробництва, зумовлена мобільністю не при­в’язаного до місцевості капіталу. Ця теза підтверджує створення в нашій країні за останній період великої кількості спільних міжнародних підприємств з іноземним капіталом. Аналізуючи ефективність вкладних інвестицій, міжнародний Інвестор може вільно перемістити підприємство в іншу місцевість, де існують кращі умови і де можна одержати більшу додаткову вартість. Міжнародні інтеграційні проце­си жодним чином не прив’язані до конкретної місцевості, визначеної географічними умовами. Оскільки вони базуються на взаємовигідних умовах, при виникненні тої чи іншої негативної ситуації, піклуючись тільки про власний бізнес, вони можуть розірвати угоду і безпереш­кодно залишити локальну спільноту без роботи і джерел існування.

1.3 Фактори розвитку і розміщення продуктивних сил

Основними факторами, які сприяють сталому розвитку продуктивних сил повинні бути перш за все геополітичні, сировинні, паливно-енергетичні, водні, соціально-політичні, транспортні, ринкової кон’юнктури розвитку продуктивних сил (ПС), трудоресурсні, екологічні та інші.

Геополітичні фактори сталого розвитку охоплюють географічне положення території, перевагу вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства, інтеграцію в світовий економічний простір.

Дія геополітичних факторів забезпечує спеціалізацію та інтеграцію країни в світовий економічний простір і участь у міжнародному поділу праці на основі різних форм зовнішньоекономічної діяльності.

Визначальна роль відводиться раціональному використанню власного природно-ресурсного потенціалу, напряму внутрішньої і зовнішньої політики, торгівельному, науково-технічному обміну з іншими країнами світу.

Сировинний фактор у більшості галузей народного господарства затрати на сировину і матеріали складають більше 50%, такі галузі мають назву високоматеріаломісткі (чорна металургія, цукрова промисловість). Такі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Підприємства цих галузей повинні розміщуватися в районах видобутку сировини, виплавки металів, заготовки лісу чи сільськогосподарської сировини, тобто в місцях локалізації сировинних ресурсів (металургія і машинобудування Донбасу і Придніпров’я).

Паливно-енергетичний фактор сталого розвитку продуктивних сил має важливе значення в їх розміщенні. В технологічних процесах різних галузей виробництва спостерігається різна питома вага паливно-енергетичних витрат та виготовлення одиниці продукції.

До енергомістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан), виробництво синтетичного каучуку та ін. Ці галузі орієнтуються на регіони масового виробництва електроенергії. Наприклад, виробництво титану, алюмінію зосереджено у Придніпров’ї (Запоріжжя).

До галузей які поглинають багато тепла в процесі виготовлення продукції відносять виробництво цементу, скла, целюлози, виплавка нікелю та ін. Більшість виробництв цих галузей розміщуються поблизу паливних баз або в центрах споживачів продукції. Такі галузі розміщуються поблизу теплових електростанцій (ТЕС).

Водний фактор. Будь яке виробництво незалежно від галузі споживає ту чи іншу кількість прісної води, яка може використовуватись на технологічні, технічні потреби та споживання як піттєва вода. відсутність або обмеження водних ресурсів у регіоні може бути серйозною перепоною для розміщення окремих галузей, які є водомісткими. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві.

Соціально-політичний фактор основується на тому, що всі негативні моменти, які створені в країні, полягають у втраті виробничого потенціалу, скороченні обсягів виробництва, в безробітті та низькому життєвому рівні населення. За роки незалежності політичний стан в основному нестабільний і це відбилося на соціально-економічній стабільності країни.

Транспортний фактор сталого розвитку продуктивних сил є одним з найбільш впливових при розміщенні виробництва. В залежності від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживачів. Інтенсивність його впливу залежить від витрат сировини і палива на одиницю виробленої продукції та способу транспортування. Дешеві вантажі і матеріаломісткі: пісок, гравій, щебінь, руди чорних і кольорових металів та ін. перевозити на великі відстані невигідно, так як транспортні витрати можуть перевищувати вартість продукції. Тут, як правило вартість транспортних перевезень становить 25% і більше, тоді як вартість дорогих вантажів (цукор, бавовник, вовна, машини та ін.) у витратах на одиницю продукції не перевищує 3-5%.

Фактор ринкової кон’юнктури розвитку продуктивних сил (ПС). Кон’юнктура ринку складається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями, послугами і потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є ріст попиту на вироблену продукцію і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Фактори ринкової кон’юнктури визначає рух цін, цінних паперів, конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили, розміри виробництва тощо. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка у свою чергу, визначається обсягом виробництва, його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення. Ринкова кон’юнктура складається під впливом двох факторів: науково-технічного прогресу і попитом на ринку. Застосування прогресивних технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, а попит на ринку сприяє збільшенню грошових надходжень.

Трудоресурсний фактор залежить від чисельності працездатного населення як в країні, так і в кожному регіоні і він пов'язаний з демографічною ситуацією. Аналізуючи демографічний фактор, як передумову розміщення і розвиток продуктивних сил, слід брати до уваги, що населення є не лише виробником матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Населення у своїй сукупності формує і ринок праці, і споживчий ринок.

Треба визначити, що в процесі розвитку науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням науково місткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактору зростає. Однак індикатором трудомісткості служить показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції. На питому вагу заробітної плати у собівартості продукції також впливає вартість сировини, рівень механізації виробничих процесів, цінова політика країни, різноманітні регіональні доплати до зарплати тощо.

Екологічний фактор. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку більшість економістів, екологів та представників інших галузей науки, які досліджують проблеми екології та природокористування, відійшли від думки про те, що вирішення екологічних проблем знаходиться лише у площині нарощування потенціалу очисних споруд природоохоронної техніки. Ними визнана пряма залежність між ефективністю економіки та станом навколишнього середовища. Така залежність існує і між структурою економіки та її ефективністю, з одного боку, і проблемами природокористування та екології – з другого. Визначення такого взаємозв’язку відбулося у ІІ половині ХХ ст., що пов’язане з глобальними кількісними і якісними зрушеннями в структурі виробництва, процесом суспільного відтворення в цілому, коли докорінні перетворення охопили усі стадії відтворення: виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Важливим проявом принципових змін стала поява двох нових чинників суспільного відтворення, які сьогодні посідають визначне місце у загальній системі. По-перше, це відтворення природних ресурсів, по-друге, навколишнього середовища, у якому відбувається життєдіяльність людини. Визначення цих чинників, безумовно, пов’язане з причинами економічного характеру, оскільки саме вплив економічної діяльності суспільства на природу спричинив появу такого негативного явища як природовитратне виробництво, що призвело до знищення частини незворотних ресурсів, а також погіршення здоров’я населення і генофонду.

РОЗДІЛ ІІ ОЦІНКА ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ

2.1 Оцінка природно-географічних факторів розвитку і розміщення продуктивних сил України

Україна є однією з найбільших держав Європи. За розмірами території - її площа становить 603,7 тис км². Чисельність населення України близько 46,9 млн осіб. Столиця – Київ.

Україна безпосередньо межує з сімома країнами світу. Протяжність кордону з Польщею на північному заході й заході, становить 543 км. На заході пролягає державний кордон з Словаччиною (98,5 км), Угорщиною (135,1 км), на південному заході – з Румунією (625,4 км) та Молдовою (1191 км). Східний і північно-східний кордон відділяє Україну від Росії, його протяжність 2063. На півночі – державний кордон з Білорусією(975 км). Загальна протяжність суходільних кордонів України – 6606 км. Чорноморський кордон має довжину 1550, Азовський – 400 км. Усього морські кордони України становлять 1959 км. Загальна протяжність усіх кордонів держави на морі й на суші – 7590 км. Україна має широкий – понад 2590 км – вихід до країн Центральної та Західної Європи.

Україна має унікальне географічне положення на межі різних природних зон і взаємодії північних і південних, західних і східних народів і культур.

Адміністративно-територіальний поділ країни складається з 24 областей і Автономної республіки Крим. Міста Київ та Севастополь мають статус міст республіканського підпорядкування.

За площею наша держава є найбільшою державою в Європі, за чисельністю населення вона посідає п’яте місце серед інших країн Європи.

Україна – індустріально-аграрна країна із значними економічними ресурсами. Її частка у світовому виробництві промислової і сільськогосподарської продукції перевищує 1%. Водночас кількість її населення становить менше 1% від населення планети.

Україна посідає перше місце в світі за збором цукрових буряків і соняшнику. Крім того, за абсолютними розмірами видобутку сировини і виробництва деяких видів продукції Україна входить до десятки найбільших виробників. Це стосується видобутку залізної і марганцевої руди, вугілля, збору картоплі й зерна, виробництва електроенергії, цементу, м’яса, олії та деякої іншої продукції. Отже є всі передумови для того, щоб Україна зайняла належне місце у світовому економічному співтоваристві.

Розміщення продуктивних сил - галузь економічної науки, що вивчає специфічні просторові аспекти прояву дії економічних законів. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил.

Продуктивні сили в економічній науці повинні вивчатись у тісному зв’язку з виробничими відносинами. Розміщення продуктивнних сил є складною категорією, зміст якої полягає в розподілі за територією трудових ресурсів і засобів виробництва, всіх основних компонентів суспільно-географічного комплексу та зв’язків між ними.

Розміщення продуктивних сил може розглядатись як форма організації діяльності людей і виробництва; як процес здійснених зрушень в розміщенні об’єктів виробничої та невиробничої сфер на певній території, або ж як один із напрямків економічної політики держави.

З розміщенням продуктивних сил дуже тісно пов’язана територіальна організація продуктивних сил – “науково обгрунтоване розміщення взаємопов’язаних виробництв, підприємств, сфери обслуговування населення та інфраструктури, яке дає значний і соціальний ефект, внаслідок комплексування життєдіяльності людей і повного використання території”. Якщо категорія “розміщення продуктивних сил” акцентує увагу на процесах локалізації населених пунктів і різноманітних підприємств, то категорія “територіальна організація продуктивних сил” – на територіальні їх поєднання і управління цими елементами територіальної структури.

Територіальна структура – це динамічне розміщення продуктивних сил в економічних регіонах, функціонують в єдиній системі національної економіки

2.2 Використання природно-географічних особливостей для розвитку продуктивних сил УКРАЇНИ

Передумови розміщення продуктивних сил – це умови, без яких розміщення й розвиток виробництва неможливі. Наприклад, розвиток гірничодобувної промисловості можливий лише за наявності у регіоні корисних копалин; бавовнярство потребує достатньої річної суми додатніх температур; верстатобудування може здійснюватися у регіонах з розвинутою промисловістю (споживач продукції) та за наявності значного контингенту висококваліфікованої робочої сили; виробництво товарів широкого вжитку – за умов місткого внутрішньогоь ринку,зумовленого порівняно високою щільністю населення та певною його купівельною спроможністю тощо.

До передумов відносять спосіб виробництва, технологічні осбливості виробничого процесу, зумовлені науково-технічним прогресом, рівнем територіального поділу суспільної праці. Їх можна поділити на три великі блоки: природні, демографічні, економічні.

Природні умови й ресурси істотно впливають на особливості й засади теритотіальної організації виробництва.

На кліматичні особливості України впливають її географічне положення, надходження сонячнрї радіації, циркуляція повітряних мас, характер поверхні – наявність гір, височин, низовин, заліснених територій, водних поверхонь.

Територія України розташована переважно в помірному кліматичному поясі. Лише Південному берегові Криму притаманні риси субтропічного поясу. Тому загалом кліматичні умови є сприятливими для сільськогосподарського виробництва, функціонування транспорту, галузей енергетики. Україна належить до територіїй із кліматичним комфортом.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, рекреаційні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія вітру,води тощо;вичерпні відновлювані: грунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

.

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи:

паливо-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинободування, хімічна промисловість.та інші.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого за категоряами А+В+С1 станом на 1997р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля – переважно в Дніпропетровському басейні.

В Україні виявлено 307 нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще нерозвіданих запасів. На Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

Україна має певні запаси руд кольорових металів.запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті – у Донбасі і Закарпатті; титану – в Житомирській, Київській,Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів – у Дніпропетровські області. Унікальні родовища сировини для отримання ряду ріркісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва. Всі землі України незалежно від їх цільового призначення,господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану і правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність – 51,7%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9 млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, - (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання. Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Найвищий рівень водозабезпеченості жителів – у західних і північних областях України.

Територіальний розподім водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів – Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основним споживачем води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисвовість), сільське господарство, комунальне господарство. В Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ, найкпрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

Лісові ресурси відіграють важливу роль у забезпеченні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом – 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіально досить диференційований: від 43,2% в Івано-франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21 – 22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними за пасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Вікова сруктура лісів України характеризується такими співвідношеннями: молодняки займають 45,5% площі, середньовікові – 37,7%, достигаючі та стиглі – відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5 – 2 рази нижче оптимальних величин.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження, які можуть бути використані длі лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщеня практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 санаторіїв, які можуть прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України – на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим.

Демографічна ситуація в Укаїні в останнє століття значною мірою визначається складним суспільно-політичним розвитком, рівнем матеріального забезпечення населення,його національно-культурними традиціями, побутом, духовністю тощо.

Україна належеть до країн, що характеризуються надзвичайно низькими темпами приросту населення.

Демографічна ситуація в Україні в останні роки характерезувалася переходом й усталої тенденції скорочення темпів приросту населення в абсолютне зменшення його загальної чисельності. Основна причина від’ємних значень природного руху населення-це переважання кількістю померлих над кількістю народжених. Так, співвідношення показників народжуваності та смертності свідчить про несприятливу демографічну ситуацію.

Важливим показником демографічної ситуації в Україні є середня тривалість життя, тобто кількість років, яку в середньому належить прожити цьому поколінню народжених, якщо припустити, що впродовж життя цього покоління рівень смертності в окремих вікових групах буде такий, як тепер. Для людей, що народилися 1991 р., очікувана середня тривалість життя становить 71 рік (чоловіків – 66, а жінок - 75). Більшість населення України становлять жінки (53%), проте у різних групах кількість чоловіків і жінок неоднакова.

Дата добавления: 2015-08-29