Розділ 1. Загальна характеристика законності

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………………2

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОННОСТІ

1.1. Законність: поняття, зміст та ознаки ………………………………………….5

1.2. Основні вимоги та принципи законності ……………………………………11

1.3. Юридичні гарантії законності та їх види, охорона законності

та її забезпечення в правовій державі ……………………………………….17

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ПРАВОПОРЯДКУ, ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ

С ЗАКОНОМ

2.1. Поняття ознаки та гарантії правопорядку …………………………………..23

2.2. Функції правопорядку ………………………………………………………..28

2.3. Правопорядок, його співвідношення із законністю та

громадським порядком ……………………………………………………….29

2.4. Правопорядок і правова держава …………………………………………….31

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ШЛЯХИ ЗМІЦНЕННЯ ЗАКОННОСТІ

ТА ПРАВОПОРЯДКУ В УМОВАХ ДЕМОКРАТИЧНОГО

СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ …………………………….………….34

ВИСНОВОК ……………………………………………………………………….39

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………………41

ВСТУП

У радянській юриспруденції склалася традиція поєднання категорій «законність» і «правопорядок» практично у єдину смислову конструкцію. Сьогодні є всі підстави вважати, що правопорядок не є наслідком законності, а навпаки – законність виступає як результат правового порядку. Надійний правовий порядок, тобто ґрунтований на праві устрій суспільної життєдіяльності виступає передумовою законності у діяльності владних інституцій держави, є загальним правовим «фоном», який спонукає державну владу до дотримання і виконання вимог чинного законодавства.

Попри твердження, що поняття законності виражає «реалістичне відношення до права» [7, с. 217], головною складовою залишався все ж ідеологічний компонент. У завуальованій формі це підкреслював С.С. Алєксєєв, який констатував, що поняття «законність» характеризує правову дійсність, взяту під кутом зору ідейно-політичних основ правової системи, її зв’язку з основоположними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом цього суспільства [7, с. 217].

Певні причини формування такої моделі законності мають своїм корінням ідеологізацію теорії права, покладення на неї завдання формувати варіант прикрашеного стану правової реальності. Тому навіть ідея законності, яка у строго прагматичній інтерпретації не сягає за межі принципу відповідності поведінки суб’єктів права вимогам чинного законодавства, наділялася такими властивостями, якими володіє власне тільки саме право. «... Ідея законності, яка формується у правовій свідомості, це ідея про доцільність і необхідність такої реальної правової поведінки всіх учасників суспільних відносин, за якої не залишалось би місця для свавілля, фактично досягалась всезагальність права, дійсна реалізація суб’єктивних прав» [7, с. 219].

Законність як сукупність вимог і навіть як режим так чи інакше виявляють себе як певні ідейні юридичні основи, які ще мають втілюватися у правову реальність. І тому саме через цю прокламаційну законність неможливо виробити інструменти чи шкалу вимірів реального втілення законності у правову практику. Очевидно також: порушення законності не виступає окремим чи самостійним аргументом при винесенні рішення, постанови чи вироку суду та інших правозастосовних органів. Поняття «законнність» не виявляє якоїсь особливої змістовної новизни при зіставленні таких пар понять, як «законний і правомірний» та «незаконний і неправомірний». Категорії «правомірний-неправомірний», по суті, поглинають поняття «законний-незаконний».

Законність – це елемент правового порядку, який не може бути вирізнений із загального стану правової впорядкованості суспільного буття.

Проблема ще і в нерівноцінності понять «право» і «закон». Із категорії «закон» у співвідношенні з порядком коректно може бути вироблений тільки стан законопорядку. Тому правопорядок аж ніяк не може бути наслідком і результатом законності. Тільки у співвідношенні з правом порядок отримує той зміст, якого і потребує порядок, що має ґрунтуватися на цінностях свободи, справедливості та формальної рівності. Тобто тільки право може фундувати такий порядок, який і є правовим порядком.

У вітчизняній юриспруденції розуміння правозаконності як вимоги, передусім, до державної влади, прокладає собі шлях у різні способи. Так, О.Ф. Скакун формулює вимоги законності, пов’язуючи їх з діяльністю держави – правотворчою діяльністю, формою і процедурою цієї діяльності, вимогами законності у сфері реалізації права [32, с. 719-729]. Цей підхід завойовує нові позиції у сучасному правознавстві, бо саме в ідеї правозаконності конкретизовано розкрилися ідеали свободи – «...центральної, визначної, як видно зараз, ланки сучасної ліберальної теорії, що поєднується з ідеєю солідарності (і також гуманістичною філософією права), та й всією, слід думати, ліберальною цивілізацією з її ідейної, духовної сторони» [8, с. 455].

Законність попри всі історичні метаморфози залишається саме законністю, порядком, устроєм чи улаштуванням найсуворішого дотримання вираженого в законах, інших юридичних актах діючого позитивного права. А оскільки у сучасному громадянському суспільстві правовий порядок, покликаний виражати законність, ґрунтується на гуманістичному праві, і, отже, передусім, на природних невід’ємних правах людини, то і сам устрій юридичних відносин має набувати свого роду природно-правового характеру [8, с. 473].

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку України чіткий і жорсткий громадський правовий порядок є єдино можливим шляхом подальшого руху нашого суспільства в напрямі демократичних перетворень і утвердження пріоритету законності та правопорядку. Серед численних проблем юридичної науки і практики, які в останні роки привертають до себе підвищену увагу вчених-правознавців і суспільства в цілому, значне місце займають питання законності та правового порядку. Вони мають пріоритетне значення в правовому житті суспільства, адже потреби та інтереси суспільства, держави, громадян постійно вимагають впорядкованості, чіткої правової регламентації і стабілізації усіх сторін суспільного життя. Правопорядок та законність виступають необхідною умовою відродження економіки, функціонування всіх соціальних сфер, стабілізації життєвих процесів і становлення народовладдя. Надійний, справедливий, дійсно правовий порядок у суспільстві може бути забезпечений якраз саме за умови правової законності, передусім у всіх сферах діяльності держави, державних органів, посадових осіб. І в такому розумінні правовий порядок вже може виявляти себе як певною мірою й результат правозаконності.

Об’єкт дослідження. Порівняльна характеристика законності та правопорядку.

Предметом курсової роботи є головні ознаки законності та правопорядку, найбільш суттєві зв’язки між ними як юридичними явищами, вплив їхньої забезпеченості на розвиток суспільства і держави.

Мета курсової роботи:

- розглянути поняття, зміст, ознаки, основні вимоги та принципи законності;

- за допомогою праць науковців юриспруденції аналізувати юридичні гарантії та види законності;

- розкрити поняття правопорядку та його співвідношення с законом;

- розглянути основні шляхи зміцнення законності і правопорядку в демократичній державі.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОННОСТІ

1.1. Законність: поняття, зміст та ознаки

Законність є об’єктом уваги багатьох вчених-юристів. Це пояснюється актуальністю цієї категорії, що має як теоретичне, так і практичне значення. З точки зору теорії права законність визначається як правова категорія, що має самостійне значення і характеризується рядом теоретичних ознак. Як поняття, що вживається у юридичній практиці, законність характеризує поведінку всіх суб’єктів права та визначає рівень практичної реалізації прийнятих державою законоположень, а, отже, і рівень реальності самого права як засобу державно-владного впливу на суспільство.

Сучасні трактування законності мають досить різноманітний характер. Так, професор П.М. Рабінович визначає законність як режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб’єктами права [30, с. 63].

Професор М.В. Вітрук характеризує законність як ідею, вимогу та систему реального виразу права в законах держави, у законотворчості і підзаконній правотворчості [11].

Професор О.Ф. Скакун зазначає, що законність – це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах [31, с. 489].

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права – від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів – посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Багатоаспектність законності полягає в тому, що вона може розглядатися крізь призму таких категорій як «режим», «принцип», «метод», і характеризуватися у світлі цих категорій. Такого роду характеристики законності змістовно багато в чому схожі одна на іншу. Разом з тим вони близькі, але не тотожні, оскільки обумовлені різними точками зору на законність. Законність – це режим нормативного життя суспільства й держави, що вимагає точної відповідності поводження (діяльності) суб’єктів права приписанням законів, підзаконних актів.

Статті 19, 68, 129 Конституції України дозволяють зробити висновок, що законність – це принцип, передбачений Основним Законом України [1].

Законність також можна розглядати і як метод здійснення державної влади, і як необхідний елемент демократії. Законність безпосередньо пов’язана із правопорядком. Співвідносяться вони як причина й слідство.

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

- зовнішньої (формальної) – обов’язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об’єднаннями;

- внутрішньої (сутнісної) – наявністю науково-обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (наприклад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву – Конституції.

Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов’язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім’я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

- органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

- при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

- при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури. Законність є й режимом реально діючого права, стан відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності – неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію – владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі. Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія – фактори побудови правової держави [31 с. 491].

Правомірним є висновок, що поняття «законність» дає уявлення про правову дійсність у аспекті практичного здійснення права. Однак законність не є тотожною таким правовим категоріям, як «реалізація права», «правомірна поведінка» та «ефективність права». Вони характеризують дію права з певного боку, тоді як законність відображає урегульованість суспільних відносин та ставлення суспільства до права у цілому. Тому рівень законності і є головним критерієм оцінки правового життя країни.

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

І. Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Основними положеннями, що визначають зміст законності, є:

- загальність вимог закону;

- верховенство і єдність закону;

- рівність громадян перед законом та судом;

- невідворотність відповідальності суб’єктів за скоєне правопорушення.

У цьому значенні законність пронизує всі сторони дії права, починаючи з процесу його формування та закінчуючи однією з форм реалізації норм. Вона визначає одну з особливостей права як самостійної юридичної категорії.

II. Законність як принцип поведінки суб’єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов’язків, реалізації суб’єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями:

- конституційне закріплення прав та свобод людини;

- створення необхідних умов для добровільної реалізації суб’єктами права законоположень;

- рівність права суб’єктів;

- невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення;

- діяльність у сфері права на основі загальнодозвільного принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

Це значення законності характеризує поведінку фізичних осіб у відносинах, регламентованих правом. Можливість безперешкодного виконання обов’язків та використання прав і складає сутність законності у аспекті регулювання відносин в суспільстві.

III. Законність як вимога діяльності органів держави та посадових осіб виявляється у вимозі здійснення владних повноважень у межах наданих повноважень, відповідно до закону та з визнанням верховенства прав і свобод людини. Зміст цього аспекту законності складають наступні положення:

- можливість функціонування лише конституційно визначених державних структур;

- наявність нормативно закріпленої системи повноважень, що чітко визначають не лише права, обов’язки, а і відповідальність органів та посадових осіб;

- реальне впровадження в діяльності органів держави принципу верховенства прав та свобод особи;

- наявність особливих засобів впливу на владні структури, що забезпечують охорону і відновлення порушених суб’єктивних прав;

- врахування в діяльності органів держави міжнародно-правових стандартів та принципів.

IV. Законність як вимога державного управління суспільством.

Забезпечення управління суспільними відносинами пов’язується не лише з наявністю певних можливостей у держави, а й покладенням на неї певних зобов’язань та визначення необхідних вимог. Однією з них є вимога законності, основним змістом якої є:

- забезпечення управлінських функцій держави правовими засобами;

- можливість встановлювати права та обов’язки суб’єктів суспільних відносин правовими законами;

- чітка нормативна визначеність меж впливу держави на суспільство;

- правова регламентованість діяльності механізму держави та визначеність її форми;

- правова обумовленість функціонування держави як суб’єкта міжнародних відносин.

Управлінський характер законності визначається у процесі характеристики правової регламентації державно-владного впливу на суспільство з метою його упорядкування.

V. Законність як принцип побудови системи нормативно-правових актів забезпечує ієрархічну підпорядкованість системи юридичних документів та їх взаємодію у процесі регулювання суспільних відносин. Зміст цього аспекту поняття законності складають наступні положення:

- система нормативно-правових актів є ієрархічно узгодженою сукупністю юридичних документів, що характеризуються взаємодією та взаємозалежністю;

- верховне місце у системі актів належить Конституції держави та конституційним законам;

- підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі, виконання та відповідно до закону;

- найменша юридична сила у системі нормативно-правових актів належить локальним актам, які регулюють відносини у межах підприємства, установи чи організації та приймаються на основі законів, а також системи підзаконних актів;

- чітке нормативне визначення принципів співвідношення національного та міжнародного права.

VI. Законність як режим соціально-політичного життя держави. Характеризується як вимога точного і неухильного виконання законів і заснованих на них нормативних актів всіма суб’єктами права.

Змістом законності є наступні положення:

- загальність права, що поширюється на всіх суб’єктів та всі суспільні сфери;

- неможливість виключень, що забезпечують можливість невиконання правових положень певними суб’єктами;

- панування правового закону;

- наявність визначеного статусу всіх суб’єктів права: фізичних, юридичних, посадових осіб та органів держави.

Отже, законність є складною категорією, що характеризується різними рівнями прояву та аспектами. У цілому вона може бути визначена таким чином: законність – це комплексна політико-правова категорія, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічну взаємодію права та влади, права та держави. Це визначення характеризує основні риси законності як самостійної категорії:

- це критерій оцінки правового життя суспільства;

- це принцип, метод і режим неухильного виконання норм права;

- це категорія, що має визначений зміст.

Основними чинниками змісту законності є її вимоги, тобто моменти, сторони, з яких вона складається. Вони характеризують окремі види діяльності певних суб’єктів у сфері права та обумовлюються змістом його норм. Деякі автори ототожнюють вимоги та принципи законності, хоча у дійсності ці категорії є різними як по суті, так і за обсягом [17, р. 25].

1.2. Основні вимоги та принципи законності

Законність як один із найважливіших елементів правової основи державного і суспільного життя є складним явищем, яке має притаманні йому принципи та вимоги. Принципи законності традиційно розглядаються юридичною наукою як основоположні засади, керівні ідеї, що визначають зміст, сутність і місце цього складного явища у суспільному житті.

Всебічному висвітленню зокрема питань, пов’язаних із найменуванням і кількістю таких принципів, присвячено певною мірою праці О.Т. Боннера, О.Б. Лисюткіна, О.Ф. Єфремова, В.А. Потапова, С.П. Желтобрюхова, М.С. Кельмана, С.Л. Лисенкова, П.М. Рабіновича та ін.. Так, О.Т. Боннер вважає основними принципами та вимогами законності:

- загальність права;

- верховенство Конституції і закону;

- рівність усіх перед законом;

- наявність соціальних і юридичних механізмів, що забезпечують реалізацію права;

- «якісне» застосування права;

- рішучу боротьбу з правопорушеннями, невідворотність юридичної відповідальності;

- стійкість правопорядку, ефективну роботу всього механізму правового регулювання [10, с. 8].

О.Б. Лисюткін до числа найважливіших принципів відносить:

- єдність законності;

- верховенство закону;

- невідворотність покарання за порушення законності;

- недопустимість протиставлення законності і доцільності;

- взаємозв’язок законності і культурності;

- гарантованість прав і свобод особи [26, с. 11].

На думку О.Ф. Єфремова, принципами законності повинні розглядатися такі основні положення:

- закріплення основ економічного і політичного життя суспільства, основних прав і свобод громадян, принципів побудови і функціонування правової системи в Конституції;

- єдність законності;

- верховенство Конституції і закону;

- рівність усіх громадян перед законом;

- повага громадян до права, володіння громадянами високим рівнем правосвідомості, правової культури [15, с. 78].

Як принципи В.А. Потапов розглядає:

- єдність законності;

- верховенство закону;

- гарантованість прав і свобод особи;

- невідворотність покарань за правопорушення;

- недопустимість протиставлення законності і доцільності [29, с.10].

С.П. Желтобрюхов до принципів законності включає:

- єдність законності;

- гарантованість прав і свобод громадян;

- невідворотність покарання за порушення законності;

- неприпустимість протиставлення законності і доцільності;

- взаємозв’язок законності і культурності;

- презумпцію невинуватості [16, с. 11].

На погляд М.С. Кельмана, принципи законності забезпечують її демократичний і гуманний характер. Реальна (а не формальна) законність повинна будуватись на:

- верховенстві права;

- єдності законності;

- її все загальності;

- реальному характері законності;

- забезпеченні прав людини і громадянина;

- невідворотності і своєчасності відповідальності за правопорушення;

- доцільності;

- взаємозв’язку з культурою;

- взаємозв’язку зі справедливістю;

- демократизмі [20, с. 497-499].

Як вважає С.Л. Лисенков, уся діяльність у сфері правового регулювання має бути зорієнтована на принципи законності, на їх прагматизм. Оскільки законність базується на певних принципах, тобто на основних основах, керівних ідеях і основоположних вимогах, що визначають її сутність та спрямованість, то її основними принципами, що забезпечують практичну дієвість:

- верховенство закону;

- повна і безперешкодна реалізація прав і свобод людини й громадянина;

- зв’язок з рівнем культури суспільства;

- недопустимість протиставлення її доцільності;

- єдність;

- притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення лише за наявності вини у його скоєнні;

- невідворотність юридичної відповідальності за скоєне правопорушення [25, с. 242-243].

Режим законності являється необхідним елементом політичного режиму. Законність безпосередньо зв’язана з відповідним демократичним режимом. Вона опирається на демократичну рівність громадян перед законом, на рівність основних прав і обов’язків. Згідно з Конституцією України і Законами про вибори в вищі і місцеві органи влади всі громадяни України мають рівні права обирати і бути обраними в представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування.

Законність заснована на підконтрольності державного апарату народу і його представнику – Верховній Раді України. Всі державні органи діють на підставі законів. Народ зацікавлений в зміцненні законності і в нормальній діяльності державного апарату.

Законність є засобом охорони демократичних прав громадян. Вона забезпечує активну участь громадян в управлінні державою і суспільством. Законність гарантує демократичну процедуру прийняття законів. Її суть полягає в тому, щоб забезпечити верховенство правових законів. Народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо – шляхом референдумів, так і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування. Законність направлена на охорону демократії від свавілля окремих громадян, антисуспільних корумпованих і мафіозних груп. Таким чином, законність є конституційний принцип. Разом із тим, цей принцип конкретизується в інших принципах і вимогах законності. До них відносяться:

- принцип єдності законності на всій території України. Він визначається єдністю системи права і системи законодавства, а також практики його реалізації всіма суб’єктами суспільних відносин. Законність повинна бути єдина в усіх областях України, а також в Автономній Республіці Крим;

- принцип загальності законності. Він полягає в тому, що законів зобов’язані дотримуватись і виконувати всі без виключення державні органи, громадські організації, посадові особи і громадяни. Нікому не дано право порушувати закони, обходити їх чи ставити себе над законом;

- однією із основних вимог законності є дотримання і охорона прав громадян. Всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування в Україні здійснюють свої повноваження, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.

Забезпечення цих прав і свобод, охорона життя, честі і гідності людини – обов’язок держави (ст. 3 Конституції України) [1]. Всі посадові особи держави повинні використовувати свої повноваження в відповідності із законом, охороняючи права громадян і задовольняючи їх законні інтереси. Державні органи повинні своєчасно розглядати заяви, скарги і пропозиції громадян;

- важливим принципом законності в правовій державі є верховенство права над законами і підзаконними нормативно-правовими актами, над фізичною і політичною силою держави чи інших суб'єктів громадянського суспільства. В ст.7 Конституції України [1] проголошено, що в Україні діє принцип верховенства права. Це означає, що всі закони й інші нормативно-правові акти повинні бути правовими, всі питання внутрішнього економічного і політичного життя повинні вирішуватись з позицій права, справедливості і гуманізму, без авторитарних, насильницьких методів;

- принцип єдності законності і доцільності. Цей принцип полягає в тому, що рішення вищих і місцевих органів влади повинні прийматись відповідно до правових законів і закономірностей економічного і політичного розвитку суспільства. Доцільність повинна співпадати з вимогами і інтересами всього суспільства. У випадку розбіжностей між суспільними інтересами і інтересами підприємств, організацій і громадян повинні домінувати інтереси суспільства і держави;

- одним із принципів законності є невідворотність юридичної відповідальності за вчинені правопорушення. Це означає, що правоохоронні й інші державні органи зобов’язані притягувати до юридичної відповідальності осіб, винних у вчиненні правопорушень. Незважаючи на надзвичайно великий обсяг роботи в правоохоронних органах, всі факти правопорушень повинні бути розкриті. Закони повинні виконуватись всіма без виключення посадовими особами і громадянами.

Принципом законності також є право громадян на захист. Кримінальне законодавство забезпечує охорону і захист життя, здоров’я, свободи, честі й гідності особи [2]. Цей принцип реалізується через всю систему державних органів. Він означає, що всі громадяни мають право подавати заяви, скарги і пропозиції по захисту своїх прав, а також по покращенню діяльності державного апарату. Згідно з чинним законодавством, можуть бути оскаржені дії службових осіб, державних і громадських органів в адміністративному і судовому порядку. Шкода, заподіяна незаконними діями цих суб’єктів під час виконання ними їхніх обов’язків, повинна бути компенсована. Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. [3] регулює можливості людини і громадянина щодо практичної реалізації конституційного права оскарження вищезгаданих дій чи бездіяльності посадових осіб. До суду можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності.

Суди повинні бути незалежними і підкорятись тільки закону, розглядаючи ті чи інші справи. Право на захист забезпечується й за розгляду справ про адміністративні правопорушення. Особа, що притягується до адміністративної відповідальності, може користуватися юридичною допомогою адвоката (ст. 268 КУпАП України) [4].

Право на захист своєї честі й гідності в судовому порядку мають громадяни та організації в цивільному процесі (статті 297, 299 ЦК України) [5]. Захист цивільних майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових прав здійснюється в установленому порядку загальним або третейським судом.

Одним із принципів (вимог) законності є також здійснення державного нагляду і громадського контролю за точним і неухильним дотриманням законів. Цей принцип повинен реалізовувати не тільки контрольно-наглядові, але і правотворчі органи. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. [6] передбачає, що парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Однією із вимог законності являється також єдність розуміння і застосування нормативно-правових актів на всій території всіма посадовими особами і громадянами України. Реалізація цього принципу здійснюється через правове виховання і навчання працівників держапарату і населення. Воно повинно забезпечуватись формуванням у населення і посадових осіб поваги до права, до закону, до людини на підставі власних переконань кожної особи [31, с. 492-496].

1.3. Юридичні гарантії законності та їх види, охорона законності та її забезпечення в правовій державі

Гарантії законності – це умови суспільного життя і заходи, що вживаються державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку. Гарантії законності можна поділити на: загольносоціольні, спеціально-соціальні, юридичні та організаційні.

Загальносоціальні гарантії законності:

а) економічні – ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, росту продуктивності праці і обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб’єктів права створює об’єктивні умови для їх зацікавленості в законності;

б) політичні – ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократичних форм і інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі вільно самовизначатися, об’єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади;

в) ідеологічні – ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасно є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав’язування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка поінформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і суспільного життя,

Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві груп:

- юридичні – передбачена законом система спеціальних засобів, за допомогою яких забезпечується створення якісних законів, їх додержання і виконання;

- організаційні – заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян. До них належать кадрова робота, організація умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочинності, боротьби з корупцією тощо.

Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяльності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, яка спрямована на запобігання правопорушенням та їх припинення, на видання якісних нормативно-правових актів, якими встановлюється юридична відповідальність за вчинення протиправних дій.

Завдяки діяльності конституційного суду забезпечується неухильне додержання Конституції держави. Розглядаючи справи про конституційність нормативно-правових актів представницьких органів влади, правозастосовну практику за скаргами громадян та ін., конституційний суд створює додаткові і дійові гарантії їх досконалості. Це сприяє формуванню гармонічної єдиної системи законодавства.

Виконавчі органи сприяють зміцненню законності своєю діяльністю, спрямованою на втілення в життя правових норм основного і поточних законів держави, охорону і захист прав і свобод громадян, їх обов’язок полягає в прийнятті нормативно-правових актів, щоб виконувати і розвивати закони.

Судові і правоохоронні органи держави (прокуратура, арбітражний суд, міліція) виконують безпосередню роботу з профілактики і припинення правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя формально закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кримінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних підприємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскаржені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів – одна із важливих гарантій стабільності і реальності законності.

Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ, їх діяльність спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах.

Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апарат здійснюють роботу з запобігання порушення законності, їх виявлення і припинення у різних сферах державного і суспільного життя.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

- превентивні (запобіжні) – полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

- припиняючі (такі, що кладуть край) – спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

- відновлюючи – виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;

- каральні, або штрафні, – спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Юридичні гарантії законності за суб’єктами застосування можуть бути такими:

- парламентські;

- президентські;

- судові;

- прокурорські;

- адміністративні (управлінські);,

- контрольні;

- муніципальні (місцеві).

Сутність законності полягає в обов’язковості виконання приписів правового характеру. У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і формулюється, як правило, згідно із законом і основана на ньому.

Таким чином, законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об’єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне та чітке виконання законів і основаних на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями, а також усіма іншими суб’єктами суспільних відносин. Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:

- загальнообов’язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо. Саме в цьому виявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;

- єдності законності, тобто одноманітному розумінні та застосуванні законів на всій території держави;

- неприпустимості протиставлення законності та доцільності. Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності. Цей принцип не виключає творчого розуміння закону та законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону має обов’язково здійснюватися в межах правових приписів.

Законність у діяльності державного апарату виявляється:

- всі рішення, що приймаються державним органом, мають відповідати чинному законодавству;

- рішення, що приймаються державним органом, мають не виходити за межі повноважень цього органу, тобто вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до його компетенції;

- усі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;

- взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об’єднаннями, а також іншими громадськими формуваннями (органи самоорганізації населення) здійснюються у межах взаємних прав та обов’язків, які визначені на законних підставах.

Держава забезпечує реалізацію законності за допомогою системи її гарантій. Гарантіями законності е наявність у держави:

- по-перше, загальних умов забезпечення режиму законності;

- по-друге, спеціальних засобів забезпечення режиму законності.

До першої групи гарантій, тобто загальних умов забезпечення режиму законності, належать:

- політичні передумови забезпечення режиму законності;

- економічні передумови забезпечення режиму законності;

- ідеологічні передумови забезпечення режиму законності;

- організаційні передумови забезпечення режиму законності.

Політичними передумовами забезпечення режиму законності є наявність громадянського суспільства та правової держави.

Економічними передумовами забезпечення режиму законності є наявність:

- рівня добробуту, за якого забезпечуються життєво необхідні потреби людини;

- необхідних для підтримки такого добробуту ресурсів, ринку товарів, капіталів, послуг;

- фактичної свободи колективних і індивідуальних суб’єктів економічних відносин;

- усвідомлення суб’єктами економічних відносин необхідності додержання фіскальних обов’язків, перед державою.

Ідеологічними передумовами забезпечення режиму законності слід вважати наявність у держави системи ідей, поглядів, програм, які спроможні консолідувати суспільство з метою вирішення соціально-економічних проблем і конфліктів. Така система є опорною конструкцією для формування правосвідомості, основаної на визнанні абсолютної цінності прав людини, а також відповідної правової культури державних службовців. Велике значення для існування законності та правопорядку має правова культура посадових осіб і громадян, правосвідомість, які основані на визнанні абсолютної цінності основних прав людини.

Організаційними передумовами забезпечення режиму законності, що чинять істотний вплив на її стан, є такі фактори, як структура державного апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи правової підготовки персоналу, чіткий і раціональний поділ повноважень та ін.

До другої групи гарантій, тобто спеціальних засобів забезпечення режиму законності, належать:

- організаційно-структурні формування;

- організаційно-правові методи.

Взаємодія організаційно-структурних формувань і організаційно-правових методів утворює особливий державно-правовий механізм забезпечення законності.

Організаційно-структурні формування – це ті державні органи і недержавні структури, на які покладено обов'язок з підтримання і зміцнення режиму законності.

Організаційно-правові методи – це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії та практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності. Залежно від змісту, характеру, особливостей застосування юридичних наслідків розрізняють такі способи забезпечення законності:

- контроль;

- нагляд;

- звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності.

Практика свідчить, що застосування перелічених способів є надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі держави [21, с. 523-525].

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ПРАВОПОРЯДКУ, ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ С ЗАКОНОМ

2.1. Поняття ознаки та гарантії правопорядку

Правопорядок – частина громадського порядку. Громадський порядок – це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.

Отже, правопорядок – це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність – це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок – стан (режим) правової упорядкованості (урегульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов’язків, відповідальності) всіма суб’єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

Ст. 19 Конституції України [1] вказує: «правопорядок в Україні ґрунтується на тім, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти тільки на підставі, у границях повноважень і способом, які передбачені Конституцією й законами України».

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами – громадянського суспільства і держави, їх основними законами і тенденціями розвитку. Громадянське суспільство об’єктивно відчуває потребу в упорядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої та судової влади, активно здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального і правового порядку.

Держава об’єктивно зацікавлена в правовому забезпеченні власної діяльності – виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Основні ознаки правопорядку:

- закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

- спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

- встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

- створює сприятливі умови для здійснення суб’єктивних прав;

- припускає своєчасне і повне виконання всіма суб’єктами юридичних обов’язків;

- вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

- встановлює сувору громадську дисципліну;

- припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

- створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

- забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу [32, с. 493-495].

Гарантії правопорядку – це сукупність об’єктивних і суб’єктивних умов та спеціальних засобів (заходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режиму правопорядку. Гарантії правопорядку поділяють на загальні і спеціальні (юридичні).

До загальних гарантій слід віднести економічні, політичні та інші фактори й умови, що мають об’єктивний характер, наявність яких забезпечує додержання і існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку суспільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійснюється правове регулювання. На процес встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Негативно, наприклад, на стан правопорядку впливає політична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, бюрократизм і т. ін.

Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм власності і економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як рівень загальнонаціонального доходу і на цій основі – матеріального добробуту кожної людини. Матеріально забезпечена людина, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу захищаються режимом правопорядку.

Політичні гарантії – це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню правопорядку. Серед політичних гарантій головна роль відводиться наявності сильної державної влади. Поняття «сильна державна влада» означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парламентаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме за цих умов вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію правових за змістом законів та інших нормативно-правових актів, гарантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами.

Соціальними гарантіями правопорядку слід визнати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різними групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх матеріальний добробут, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціальне спрямовані заходи держави, благочинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіття, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок – соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспільстві, що може завдати істотної шкоди правопорядку.

Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і правових уявлень про необхідність та корисність законослухняної поведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією правопорядку є також наявність достатньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нормативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення необхідні організація пропаганди, створення чіткої системи виховання у громадян, почуття відповідальності, права і законності, створення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні заклади, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями.

Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Крім того, юридичні гарантії закріплюються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі правових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально «працювали», фактично здійснювались.

Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи.

Правовими умовами об’єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабільність режиму правопорядку. Вони повинні відповідати закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тенденціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери суспільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечностей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати необхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від життя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.

Юридичною гарантією є і така правова умова суб’єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпосередньо впливає на рівень правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загальнолюдських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та правозастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяльності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забезпеченні стабільності і міцності правопорядку.

Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. Їх основу становить закріплений у законі обов’язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об’єднань суворо додержуватись і виконувати закони.

Велике значення серед правових гарантій правопорядку мають конституційно-правові засоби – принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Конституція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції відіграє Конституційний Суд України.

У забезпеченні правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Основною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження на адресу потенційних правопорушників і попередження самого правопорушника.

Важливими організаційно-правовими заходами є профілактика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення [34, с. 399-404].

2.2. Функції правопорядку

Функції правопорядку – це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

- функцію впорядкування зовнішніх зв’язків і відносин з великими системами суспільства – економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища – економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв’язків і відносин з суспільним середовищем;

- функцію зміцнення внутрішніх зв’язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;

- функцію збереження і вдосконалення правопорядку – виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення [31, с. 503-506].

2.3. Правопорядок, його співвідношення із законністю та громадським порядком

Співвідношення між поняттями «право», «законність» і «правопорядок» характеризується наявністю між ними складних і багатоманітних зв’язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого. Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі:

- єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини;

- належність до загальнолюдських цінностей;

- спрямованість їх на реалізацію принципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу;

- здатність бути правовою основою і водночас засобом функціонування державної влади і демократії, забезпечувати посилення державності;

- бути гарантом розбудови правової держави, формування громадянського суспільства тощо.

Право, законність і правопорядок розрізняються залежно від притаманних їм власних сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні суспільних відносин: право як об’єктивне явище являє собою систему норм і принципів, у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності суб’єктів суспільних відносин; законність – це певна правомірна якість дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин; правопорядок – фактичний стан суспільного і державного життя суспільства, що відповідає вимогам законності.

Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають, формуються як самостійні явища: для права таким джерелом є суспільні відносини – матеріальна сила, яка його породжує, а формою – закон або інший правовий акт, встановлений державою; для законності джерелом є правомірна поведінка суб’єктів суспільних відносин.

Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп, суспільства, держави: право, закріплюючи суспільні відносини, Інтереси і волю, надає їм, таким чином, правової форми; законність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.

Розрізняються вони за обсягом свого суб’єктивного складу: суб’єктами права є кожна людина – як малолітня, так і доросла, як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб’єктивний склад правопорядку. Суб’єктивний же склад законності включає тільки дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких твориться правопорядок.

Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є їхнє функціональне навантаження: головна функція права полягає у створенні основи правопорядку; головна функція законності – у його встановленні та підтримці, а функція правопорядку – в тім, щоб бути показником ступеня досягнення поставлених цілей. У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб’єктів соціального спілкування.

Кожне суспільство для свого нормального існування та розвитку потребує громадського порядку. У системі громадського порядку особливе місце посідає правопорядок. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, основоположних суспільних відносин, які об’єктивно вимагають організованості, упорядкованості на стабільних регулятивних засадах. Такими регуляторами, породженими самим життям є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку.

Громадський порядок і правопорядок характеризуються низкою спільних рис: зокрема, вони є суспільними явищами; виникають фактично як результат реалізації соціальних норм; мають вольовий та нормативний характер і т. ін.

Водночас вони різняться між собою за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин: громадський порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм – традицій, моралі, права, звичаїв тощо, правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Завдяки особливостям своєї нормативності право вводить зміст суспільних відносин у правові межі, на основі чого відповідно до вимог законності складається правопорядок [34, с. 395-398].

2.4. Правопорядок і правова держава

Події останніх років, як, власне, і весь досвід реформування українського соціуму, переконливо доводять, що без зміцнення правового порядку позитивні зміни в країні неможливі взагалі. Використання ж альтернативних праву важелів регулювання соціально-політичного й економічного життя лише руйнує державу та нівелює владу з високим ступенем втрати її авторитету на всіх рівнях прийняття рішень. У цій ситуації здатність зміцнити державу за допомогою різних юридично-політичних засобів правового порядку, ймовірно, буде визначальною в стратегії становлення української державності.

Правопорядок завжди є пануванням Закону, а не станом суспільства, коли правом називається не сам закон, а його привласнення. За такої ситуації ефективність права як соціального інституту позбувається свого істинного значення, його авторитет як державний символ влади втрачає свою силу.

Саме зниження довіри громадян до держави та її інститутів є визначним негативним чинником для правопорядку, квінтесенція якого в понятті «сила права». Зміст інтеграційної функції полягає в тому, що, виконуючи її, право сприяє інтеграції соціуму в єдності його державних і громадянських складових шляхом утримання від небезпечних розпадом конфліктів і потрясінь. У цьому й полягає головна ідея права: досягнення погодженості між структурними елементами соціальної системи; уникнення й подолання конфліктів; прагнення до інтеграції співтовариств за допомогою взаємовирішення різних конфліктів. Невиконання правом інтеграційної функції зводить нанівець силу права. Право «підпорядковує функціонування соціальної системи загальнозначущим і загальнообов’язковим правилам … через механізм закріплення прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин у правовій нормі, додає правової визначеності, ставить правові рамки і форми іншим соціальним регуляторам», – зазначає відомий соціолог права В. Лапаєва [24]. В цьому теоретичному положенні, власне, і міститься один з аспектів ідеї правопорядку як носія позитивної соціальної енергії, певного роду соціальної сили.

Другим складовим компонентом ідеї правопорядку є правовий світогляд, що превалює у суспільстві і багатоманітна за своєю виявленістю правова свідомість соціуму й кожного окремого громадянина. Адже, по суті, правопорядок тоді дієвий і «сильний», коли цінність права стає надбанням індивідуальної свідомості та світогляду людини.

У роботі «Поняття права і сили. Досвід методологічного аналізу» І. Ільїн сформулював низку принципових положень. Трактуючи право як сукупність норм, він визначає їх як засіб, що встановлює відомий порядок як належний [19]. Науковець підкреслює загальний характер права й зазначає, що стосовно цього воно байдуже до тих життєвих обставин, у яких опиняються конкретні індивіди та соціальні групи й, відповідно, право характеризується відстороненістю від усього реального і тому не може оцінюватися в термінах сили як таке. Проте право, продовжує І. Ільїн, запроваджено в контекст наявних політичних і духовних процесів і тому лише тоді набуває предикату сили, «тільки тоді воно здійснить своє призначення, коли правова свідомість його прикмет набуде його змісту і дозволить новому знанню впливати на життя душі, визначати її рішення і спрямовувати поведінку людини. Тоді право стане неперевершеним у внутрішньому, а через це і в його зовнішньому житті» [18].

Саме правові знання є одним з істотних компонентів правової та загальної культури громадянина, витоком формування його правосвідомості. Значною мірою громадянин отримує правові знання й елементи правової культури, знайомлячись із першоджерелами: офіційними вісниками законів, а також використовуючи інші канали інформації: радіо, телебачення, пресу, де не в латентній формі, а відкрито маніфестує правовий контекст життєдіяльності суспільства та громадянина.

У первинному розумінні це не власне правова проблема, оскільки подолання її можливе масштабнішими засобами і за допомогою тривалої, систематичної, копіткої праці. Можливо, доцільною тут є переорієнтація всього інформаційного потенціалу, що тільки в довготривалій перспективі зумовить формування домінуючого позитивного ставлення до права, законності, правопорядку та, як наслідок цього, – до органів, що реалізують і охороняють право. Показником ефективності сучасної демократичної держави є стала модель правового порядку, яка надійно функціонує, що дає змогу забезпечувати захист життєво важливих інтересів людини, максимально продуктивно вирішувати соціальні суперечності й конфлікти, повсякчас доводячи силу та ефективність права [28].

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ШЛЯХИ ЗМІЦНЕННЯ ЗАКОННОСТІ ТА ПРАВОПОРЯДКУ В УМОВАХ ДЕМОКРАТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

Дата добавления: 2015-08-29