1. Родичі, ваші діти розумніші, ніж про це Ви думаєте. “Клопіт” в тому, що вони ще не вміють докладно висловити свої ро­зу­мування і почуван­ня; їм не вистачає від­повідних слів, і тому вони часто

1. Родичі, ваші діти розумніші, ніж про це Ви думаєте. “Клопіт” в тому, що вони ще не вміють докладно висловити свої ро­зу­мування і почуван­ня; їм не вистачає від­повідних слів, і тому вони часто вживають жести і міміку. Їхній розум швидше розви­вається як їхня мова. Вони жадібні нових слів. Не турбуйтеся, що діти не розуміють вашої дорослої словес­ної культури. Вони кож­не слово відкладають у пам’яті як не­обхідний скарб на день зав­трашній; вони обвикають з музикою, з духов­ними чарами слова, з його значеннями, і всі ці знання засвоюють підсвідомо. Подиву гідно збудо­ваний мозок лю­дини!

2. Учіть дітей мовної майстерности, і цю шляхетну науку перетво­рюйте в творчу при­ємність. Уміння правильно висловити думку — дос­тоїнство аристократів духа. Ди­ти­на каже: “Мамо! Іди. Дай. Не хочу”. Її запас слів багатший, але вона не вміє ним користу­ва­тися. Думка повинна мати свою архітекто­ні­ку, вабну кра­су, зрілу завер­шеність, емоційну силу переконливости. Учіть дітей буду­вати речення таке, яке має виразну цілеспря­мованість і емоційну вихо­ваність. Учіть дітей любуватися кра­сою мис­лення. “Мамо, іди до мене”, “Прошу дати мені хліба”, “Спасибі, не хочу пити чаю”. Призвичаюйте дитину (це дуже важливе), щоб вона вміла сама прислу­хатися до музи­ки свого слова, вміла радіти красиво збу­до­ва­ним реченням, вміла відчути і виправити його хиби. Родичі будують міл­ко­думні, не­врівноважені і згрубілі речення тоді, коли вони сваряться. Серця їхні збуджені, і тому діти насторожено прислухаються до свар­ки, дарма, що вдають, що нічого не чу­ють. Вони знати хочуть, хто має слушність — та­то чи мама; вони хочуть бути справед­ливими суддями. Умудряйтеся сваритися так, щоб діти вас не чули і не судили. Там, де свар­ка, розум скутий; там, де сварка, родичам тяжко виховувати дітей.

3. Мова рідна — одухотворені тайни ду­ші, тайни, які єднають інтуїцію дитини з її роди­чами, з її предками, з духом і природою її на­ро­ду. Дитина, рідна мова якої при­ни­жена, за­несена на список другорядних мов, калічиться комплек­сом меншої вартости, незважаючи на те, що в чужомовній школі її успіхи дуже добрі. Успіх в науці і почуття гідности — два протилежні поняття. Я роз­мов­ляв з одним хлоп­чиком, і довідався, що він старанно вчи­ть­ся тому, щоб в собі при­душити при­низливе усвідомлення, що інші діти кращі, як він, бо мова їхньої мами і мова школи одна. Хлопчик був при­гніче­ний, що цього щастя він не має.

Дитина, яка пригнічена чужим оточен­ням, хоче вирватися з при­ниження, і тому цура­єть­ся рідної мови, і разом з нею, рідної матері, рідного народу. Вона хоче підняти цінність свого “я”, зрікаючись рід­ного прі­зви­ща, зріка­ючись думок про Вітчизну родичів своїх. Кожна ди­тина (така вже при­рода дитини) має про себе високу думку, любить чути похвалу. Коли їй кажуть, що її рідна мова у школі не визнана, її рідною мовою не говорять визнач­ні люди світу, вона стає пригнічена, в її душі раниться те, що для дитини найпритаманніше: вона не може гордитися рідним словом. Їй хочеться, їй дуже хочеться чимсь похвалитися, їй хо­четься довершити подвиг гідний ува­ги; вона не може погодитися з дум­кою, що в неї відібране те, що мають інші діти.

Дитина, йдучи по вулиці Києва, чує мову чужу (мову чужої матері); вона перекону­ється, що чужою мо­вою говорять орденоносні герої, виз­начні астронавти, вимріяні її подвиж­ники. Дитина приходить до хати і говорить: “Мамо, Київ — столиця України. Я українець, мій тато, моя мама — українці, і ніде в Києві на вулицях я не чую мови української?”

Дитина плачем обороняє гідність свого ніж­ного дитячого “я”. Мати відповідає, що в Києві такі обставини існують тому, що в Ук­раїні здійснена “справедлива ленінська на­ціональна політика”. В дитини устійню­ється пе­реконання, що не зло, а справед­ливість не визнає в столиці України мови української. Дитина покоряє­ться справедли­вості тому, що в неї розвинене почуття любови до справед­ливости.

4. Я досліджував мову “Вед” і “Авест” — мову найстародавніших духовних тво­рінь людини. Маю об­грунтовані дані твер­ди­ти, що мова України — мова аристократів світу, які нині тяжко поневолені, які нині околгоспни­лися (охлопилися), і ста­ли “щасливими” рабами, їхня мова знецінилася тому, що нею не гово­рять ті, які розпоряд­жа­ються пан­цер­ними арміями, зброєю смерти і насильства, штабами релігійної чи атеїс­тичної пропаган­ди, їхня історія немилосер­дно спотворена; во­на написана так, щоб вони чулися щасливими, що над ними панують білі чи червоні оку­панти. Хто не знає минулого, той стає рабом сучасного.

Українця творять українцем не лише його антропологічні прита­манності, а й його ду­хов­на (і обо­в’язково самобутня) субстан­ція. Коли ми, українці, втратимо рідну мо­ву, ми самі себе загубимо в джунглях чужих мов. Знаю, що жиди, живучи десятки сто­літь у різ­них країнах світу, були загубили рідну мову. Їхні обачні вчите­лі (рабіни) швидко відчули, що жид чужається жида, духовна смерть під­крадається до “стада синів Ізраелевих”.

Жиди на чужині (який могутній гін до са­мо­збереження!?) штучно створили нову рідну мову (їдіш), щоб продовжити своє існування, щоб мати свій засіб самопізнання і само­спіл­кування. І я з тривогою думаю: ко­ли українці, які живуть в різномовних кра­їнах світу, утратять рідну мову, вони втра­тять здібність пізнавати самі себе. Украї­нець з Бразилії не розумітиме українця з Канади, українець з Франції не розумітиме українця з Сибіру. Там, де сини народу самі себе не ро­зуміють, між ними виникає роз’єд­нання, підозріння, взаєм­не недо­вір’я; вони духовно і тілесно, як окремішна сила, приречені на тиху за­гибель.

5. Родичі, які мозолисто працю­ють, щоб дітям передати фарму, хату, гроші, скарби, але не думають їм передати вільну само­бутню мудрість життя (бо й самі не знають, як все це зробити?) повинні пам’ятати, що їхні діти не їхні. Хата повалиться, сад поста­ріє, гроші розтратяться, і діти опиняться на світовому розпутті без рідного “я”. Вони, ставши до­свід­ченими людьми, збагнуть духовну обме­же­ність родичів своїх, і сороми­тимуться при­знатися до свого похо­дження.

Душа не любить порожнечі. Їм збри­диться прив’язаність до речей, їм схочеться чимсь угамувати голод душі, і вони підуть у прийми до чу­жих святинь правди і сили, і там про­фесійні душехвати заворожать їхні душі ди­вами і засолодять чарами своїх приманливих гіпнотизуючих понять.

6. Чужина (немає значення, яка чужина — гостинна чи ворожа) хоче за­брати у вас ваш найдорожчий скарб — вона хоче забрати у вас дітей ваших, щоб прискорити вашу духовну і ті­лесну кончину, вона за ва­ших улюб­лених дітей дає вам право в поті чола заробляти на хліб насущний і дає вам право скласти кості під небом своїм. Болю­ча дійсність! І болями цієї дійсности я говорю: кожну чужину ми шануємо лише тоді, коли вона не від­бирає у нас нашого завтра, тобто, дітей наших — душу душі нашої, сер­це серця нашого, надію надії на­шої. Для чужини ми готові віддати труд, здоров’я, силу, талант, але дітей ми, до болю тривожні сини народу тяжко поне­во­леного, нікому не дамо! Діти нами народжені для священної спра­ви визволення рідної Віт­чизни, воля нашої Вітчизни скріплює волю всіх чужин, на просторах яких ми чесно жи­вемо і чесно працюємо.

Достойні сини чужини повинні зрозу­мі­ти, що так, як їм, так і нам властива любов до народу рідного, любов ця роджена душами благо­родними. Ми, українці, порядні люди, а не інтернаціональні заробітчани, які “не ма­ють вітчизни” (К, Маркс — Ф. Енгельс) і тому ними можна по­повнювати різні мафії, пірат­ські зграї, чорні міжнародні комбінації. Ми не зрадники Вітчизни, ми її болі, її священні прагнення!

7. Родичі, учіть дітей не слухати чужин­ців сліпопокірно, а розуміти їхні мудрощі, тур­боти, красоти, завою­вання. Ви живіть так, щоб ваші діти були вашими не лише тілесно, а й духовно. Збагачуйте допитливий світ дітей наукою рідної духовости, зба­гачуйте своє­рідним багатством віль­ного ума і окриленої душі, і тоді діти будуть вашими. Вони будуть вами гордитися; не буде су­тич­ки між дітьми і родичами тому, що буде одне духовно­тво­рення, буде спільна на­пруга розумового і ті­лесного само­утвердження і цілеспрямування. Впливи ворожих духов­них сил на формування світогляду дитини вашої ви легко відчуєте по її ставленню до вашого рідного духовного “я”, і, відчувши це, не сваріть дитину, а ско­регуйте її так, щоб вона виліку­валася, лікаря не бачивши.

8. Надмірна розкіш шкідливо впли­ває на формування достойної вдачі.

Людина родиться не щоб брати все готове, ні, їй призначена пристрасна боротьба за життя, за творче змуж­ніння і духовне втвер­дження. Там, де розкіш розріджує бо­роть­бу, люди­на хляне. Ви ощасливите дітей, коли дасте їм нагоду вміло відчути, що таке розкіш, драна сорочка, холод, голод, біда, спека, втома, невдачі, перемога.

Кожна дитина хоче відчути невідчуте, щоб збагатитися новими емо­ціями, щоб при­дбати многогранність хвилювань. Дитина ні­що в світі так не любить, як подорожу­вання з роди­чами, з друзями. Вона жадібна на нові вра­ження. Все, що вона бачить під час подорожі, розвиває її уяву, збагачує її почування, по­ширює і ошляхетиює світ її натхнення, куль­туру її спостереження і мислення.

Вона, подорожуючи, радо перено­сить невигоди, їй смакує черствий хліб, і вона в цьому бачить прояви мужности; вона перед ровесниками хвалиться, що на дощі змокла так, що сухого рубця не було, що в полі ба­чила вовка, чула шум моря, казку таєм­ничого лісу.

9. Родичі, будьте відкривачами талантів. Відкрийте в дитині нахил до музики, ма­лярства, математики, поезії, різьбярства, кра­си, війська, спорту, мови. В кожній дитині є ті чи інші здібності, але тому, що вони у від­по­відний час не були відкриті, не були плекані, їхні паростки зів’я­ли. Творче мис­тецтво — радість ве­лика. Небезпека чатує там, де без­радісно зріє дитина з порожньою душею, їй світ стає немилий. Вихо­вуйте дітей, щоб вони були творцями своєї твор­чої радости. Радість, здо­бута під час мук твор­чої праці, най­бла­городніша і найпов­ніша. Вона не випрошена і не куплена. Вона не лише дає приємність, а й вважається найдостойнішим шляхом само­вдо­ско­нален­ня і самовтвердження власної гідности.

Учіть дітей, щоб вони самостійно тво­рили ту чи іншу справу. Самотворення дає дитині почуття само­пошани і самовід­пові­дальности. Жи­ти, не маючи творчої праці, зна­чить само­занедбуватися, іти позаду життя. Ви знаєте, як виглядає під тином у бур’яні занедбана квітка.

10. Здібності розумові притуплю­ються тоді, коли дитині все легко дається. При­гадуйте дитині, що все, що легко дається, має малу вартість. Сили множаться там, де вони пот­рібні, де їх уміло плекають, де необ­хідна напружена дія і вільна творча уява. Роз­виток розуму потребує на­пруги, потребує постійної боротьби з невдачами, помилками. Хто ро­бить помилку і має здібність її ви­правити, той має дані бути подвижником жит­тя. Хто ба­чить помилку і вперто не хоче її виправити, той іде на місці. Безумна впер­тість — поразка. Мудра впертість — пере­мо­га. Помилки там множаться, де немає пляновости, чіт­ко уявле­ної мети, де відсутня духовна і тілесна рівно­ва­га, де грубі емоції панують над розумом.

Кажіть дитині особливо дбайливо: “Дити­но, перед тим, як щось робити, думай. Створи у своїй кімнатці хви­лини думання. Думання розвиває розум. Думаю­чи, стаєш мудрішою. Коли щось робитимеш не думаючи, тобто, керуючись лише сліпим хо­тінням, станеш жертвою малих, а потім великих помилок. То мозок мститься за те, що ти не думаєш, не шануєш його бога­тир­ської творчої сили”.

Розвивайте в дитини почуття самос­тій­ного мислення. Самостійне мис­лення веде до вмін­ня самостійно діяти і за довершену дію само­стійно відповідати. Розвивайте в ди­тини іні­ціятивну єдність між словом і дією. Лише ті люди, які володіють єдністю між словом і дією, гідні створити самостійну дер­жаву.

11. Не сваріть дитину за те, що вона зробила помилку. Терпеливо і переконливо розкажіть їй, чому ста­лася помилка, що треба робити, щоб вона часто не повторю­валася, розка­жіть, що на світі немає непоми­ль­них людей. Щоб дитина не починала ро­бити, ви благословіть її питанням:

“Дитино, чи ти вмієш працювати ста­ран­но?” Призвичайте дитину до старанно­сти. Ста­ранність стане части­ною її вдачі; вона даватиметься легко тому, що непомітно за­панує у психіці свідомого і підсвідомого життя. Думаю­чи про своє дитинство, я при­ходжу до переконання, що моя мати була тонким знавцем дитячої душі.

12. Родичі, не хваліть дитину за те, що вона Вас слухає, бо дитина стане слухняною не тому, що це їй подобається, не тому, що вона вірить, що мудра слухняність їй ко­рисна, а тому, щоб отримати дарунок і похва­лу. В неї розвинеться почуття підла­буз­ництва і лицемі­р’я. Вона в хаті навчи­ться піддобрятися ро­дичам, а виросте, піде у світ, то буде піддоб­рятися навіть ворогам народу свого, щоб здо­бути похвалу, ордени, да­рунки, повагу. Хвала багатьом роз­слабила голови і багатьох поробила славними раба­ми.

Не хваліть дитину, коли вона ні­чого доб­рого не зробила, бо вона мо­же переконатися, що ви це робите тому, що не знаєте, що таке добре, а що таке зле. І не звіть дитину коти­ком, песиком, квіткою, думаючи, що це їй потрібно, що це їй мило слу­хати. Звіть її ім’ям її, розвивайте в неї почуття пошани до імени свого, до гідности свого “я”, до вміння від­стояти своє “я”.

Дитина, яка вами обдарована перебор­ще­ними пестощами, стає примхливою, химер­ною, вразливою, лінивою, і ці прикмети зне­щасливлюють її вдачу. Ліниві люди боять­ся труднощів, стають угодовцями, вони шу­ка­ють легких доріг, теплих посад, і пливуть за течією, і в багатьох випадках стають при­гні­ченою жертвою людей дії і слова. Па­м'ятаю, мати мені говорила: "Сину, приєм­ність не лише в радощах, а й у терпіннях. Твій тато названий "врагом народу". Ти не плач. Великі люди були тому великими, що перенесли ве­ликі терпіння. Твоє велике ду­шев­не горе ро­бить тебе між дітьми саміт­нім. Ніхто не хоче боронити дитину "врага народу". Ти надієшся сам на себе, ти не ждеш ні від кого співчуття, і в цьому, сину мій, твоя свята сила і віра. Я — твоя мати, довіряй мені мрії і сльози свої".

13. Інколи Родичі кажуть, що говорять-говорять до дитини, а вона поводиться, як глуха, на їхні слова не звертає уваги. Коли в цьому немає успадкованих рис вдачі, то таке байдужжя появляється тому, що родичі не виховали в дитини любови до слова, не при­щепили уваги до думки. Родичі розки­да­лися словами легковажно, і дитина пере­стала на порожні слова звертати увагу; во­ни в її уяві втратили вартість. "Чужу лю­дину слухає, а нас недочуває".

14. Не гнівайтеся, що Ваш син, маючи шістнадцять літ, забуває про візок, в якому тішився соскою, забуває про груди мамині, які його вигодували; він чується навіть збай­дужілим до опіки щирих родичів; він вважає, що все це для нього малозначне. І гніваються родичі: що то з сином діється? Не гнівайтеся. Ваш син хороший. Він муж­ніє, в нього появляється почуття особистої волі.

Він вже починає самостійно мислити, він шукає відповіді на ряд важливих питань: світова політика, розвиток електроніки, лю­бов, справедливість, релігія, відношення лю­ди­ни до людини. Він утверджується сином роду свого; він хотів би дещо почути про свій родовід, про подвижників-прадідів. Ко­ли він національно свідомий, в нього вини­кає хотін­ня (благородне хотіння) бачити своє щастя в щасті народу свого, відчувати історію життя свого в історії народу свого. Родичі обурю­ються, що син, мовляв, рано починає думати "по-дорослому". Їм ще хо­четь­ся ди­тину нянь­чити, їм хочеться, щоб синок ще був слух­ня­ним хлопчиком, який постійно придоб­рю­ється родичам за те, що вони його няньчать.

Така запопадлива "опіка" ображає буйну і вразливу уяву гордого і волелюбного юна­ка. Він стає тривожним, сварливим, або заку­порюється сам в собі, щоб уникнути сварки з родичами; він шукає місця поза рідною хатою тому, що там він вільно проявляє оборону свого "я". На мою думку, варто, щоб були створені молодіжні організації Віль­но­го Мис­лення, куди б юнак ішов не лише, щоб стояти по команді струнко (це також хороша мане­ра), а щоб сказати все, що він думає і почути такі ж думки від своїх гід­них ровесників.

15. Інколи дитина притаєно заощаджує гроші. Чому ховає? Вона ховає тому, що хоче мати свій особистий світ плянів, хоче вести розмову з мріями своїми. Найчастіше це трап­ляється тоді, коли минає дитячий вік і при­ходить юнацький. Не дуже добре, коли ро­дичі, не питаючись, зазирають у гаманець си­ночка чи донечки, шукають там чутливих листів. Вони цим виховують в дітей недо­вір'я до себе.

Молода людина, прощаючись з дитинст­вом, хоче мати щось своє інтимне, омріяне, неколективне. Не відбирайте в неї права ма­ти свою вільну індивідуальність, не втор­гай­теся обурливо у вік її ніжного "я"; дайте їй право мати свій, хоч і маленький, хоч і ще наївний, але свій берег захоплень, хвилю­вань, споді­вань. Мене одна шістнадця­ти­літня дівчина одного разу спитала, чи я осуд­жую її вчинок? Вона таємно від роди­чів, обмежуючи свій обід у школі, заоща­ди­ла чотири доляри, тепер чує­ться щасливою, бо в день народження свого хлопця Славка подарує йому краватку. Я відповів: "Добре серце має той, хто ним ділиться з другом добрим".

16. Родичі. Статевий потяг у дітей, які вже стають дорослими, явище закономірне, і ви їх не піднімайте на грум, не лякайте по­гро­зами. Не втручайтеся в ніжні тайни сві­ту їхніх ін­тимних почувань, у святиню їх мрій, споді­вань, не вторгайтеся бездушно в їхні зворуш­ливі серця. Не насміхайтеся з донечки, що вона "вже закохалася". Кохання постукало до її невинно­го серця так неспо­дівано, що вона й сама хо­дить розгублена, зніяковіла, а ви ще й горя їй додаєте. І сина не картайте, що він "залюб­лений", і бачить в ніжноокій все, що є на світі найкраще. Ніщо в ранній молодості не є бо­лючіше, як від рідних родичів чути глум­ливі слова про пер­ші проліски кохання. Про­явіть увагу до таїни дітей своїх, до їхньої само­гідности, і пригадайте свої юні роки, свої радощі і помилки.

Скажіть юним синам і дочкам, що любов — це щось найкраще у світі тих людей, які вмі­ють самі себе контролювати, які володі­ють сво­їми почуваннями. Любов — це не по­рож­ня хвилева забавка, не, як кажуть деякі аме­риканці, "µут тайм", ні, любов — це пі­знання людини лю­диною, людині хочеться відкрити людині свою душу, таїни серця свого, і все це можна зробити лише при допомозі тих по­чувань, які ми звемо світлим прекрасним коханням.

Там, де немає самоконтролю, там, де став­лення до любови легковажне, любов має ба­гато чорних хмар, з яких ллються такі сльози густі та солоні, що навіть у сонячний день не видно сонечка. Скажіть так, скажіть стримано і щиро, і ваші діти вас зрозуміють, і глибоко задумаються. Вони плекатимуть статеву гід­ність, щоб збагатити свої почу­ван­ня, зробити їх красивішими і мудрі­ши­ми. У мудрих людей навіть сліпа любов ви­дюща!

Треба виховувати дітей, щоб вони мали розвинені почуття відповідальности за свою поведінку. Не треба постійно надоїдати по­грозами, залякуванням, недовір'ям. Сумлін­ня і розум підказують людині, щоб вона пово­дилася розсудливо, сумлінно. Достойні родичі можуть нічого не випитувати у дітей своїх, і відчути, що в них на серці, яка в них туга, радість, і що треба робити, щоб діти в ро­дичах бачили щирих і бажаних друзів.

17. Родичі, Ви стараєтеся говорити до дитячого розуму і дивуєтеся, що не маєте ус­піху. Не дивуйтеся. Ваші мислі не мають сили тому, що вони не всоталися в серце ди­тини, не зачепили найпотаємніших струн її душі, не стали її вмотивованим переко­нанням. Я знаю, що деякі родичі не вчать дітей, а муштрують їх як котів, псів, і ду­мають, що вимуштрувана дитина розумніша, здібніша. Помилка. Ви­шко­лений звір не ро­зумніший за того звіря, який живе в дикому лісі. Дітей треба вихо­ву­вати, а не привчати їх до бездумного вико­нання наказу, мовляв, "роби і не думай". Коли ви стримаєте в ди­тини свобідний розвиток дум­ки, вона, виріс­ши, матиме нехіть до ду­ман­ня і буде забо­бонною; їй відхочеться думати, її задово­ль­нятиме її сліпа віра в будь-що.

18. В дитини є вроджений нахил до від­ваги. Відвагу треба цінити і клопітливо пле­кати в дитячі роки, а не тоді, коли вже "сіються вуса". Вмійте талант відваги уш­ляхетнювати, ціле­спря­­мовувати, стимулюва­ти, а не осуджувати його. Не лякайте ди­тину, що під час бігу вона може вивихнути ногу, під час плавання може вто­питися. Ногу можна вивихнути й під час ходу по рівній дорозі, у мілкій воді можна втопи­тися. Учіть дитину спритно і правильно біг­ти. Не відважний, а хибний біг може скалі­чити ногу.

19. Є матері, які вірять, що сина треба виховувати пестливою ніжністю. Хибне мір­ку­вання. Сини, які були ніжені мамами, ста­вали покірними рабами тих синів, яких мами не ніжили.

Мамина ніжність — це тепле джерело, з яко­го син п'є напій лінивства і угодовства. Ма­тері, глибоко в серці ховайте свій скарб (материнську ніжність), пробуйте його пере­плавити в суцвіття материнської мудрости.

20. Мудра мати привчає сина до муж­но­сти, бо він муж ("мужній"), його ждуть гура­µани, рівна і нерівна боротьба. Він повинен бути відважним, світ належить відважним. Він по­винен бути гідним сином Вітчизни. Гідність — шляхетна людяність. Він повинен бути врів­новаженим. Врівноваженість — во­ло­дарська духовість. Одні її отримують від родичів, інші повинні її самі плекати.

Синок, вискочивши з повиточка чи віз­ка, спорадично любить наслідувати не підла­буз­ництво, а відважні вчинки. Він хоче постійно перебувати в русі. Він прагне все робити, все знати, його душа завантажена морем хотінь, мрій, плянів, натхнень. Він бі­жить на вулицю, там є такі, як він. Він бере участь у "війні". Він падає "ранений" і при­хо­дить до хати з роз­би­тим носом. Він здійс­нив "подвиг". Він відчув перший біль — його во­рог нехотя кинув грушу в ніс. Інші "вої­ни", отримавши таку "рану", плачуть і бі­жать до мами. Він не плаче, він ніби хоче, щоб мама привітала, що він від­важно про­ходить через перший "перехресний вогонь" життєвих невдач. Мама незважаючи на свою доброту, бере пояс і виконує свій "материнський обов'язок". Вона не розуміє благородного світу дитини. Вона не знає, що син підсвідомо керується інстинктами дуже далеких предків, які були войовничими, відважними, і лише тому здобули право жи­ти, право продовжити існування роду свого на найбагатшій у світі землі.

21. Мати хоче, щоб її синок був покір­ним. Вона хоче, щоб він ріс у "інкубаторі" її материнської опіки, щоб він всі мамині на­ка­зи виконував слухняно. Мама хоче відчути си­лу свого материнського "я". Мати не ду­має, що відстоюючи своє "я", вона відбирає в сина його "я", відбирає в сина право бути собою, сама над цим не задумуючись. Прав­да завжди по стороні матері, одначе вона (материнська правда) повинна керуватися не лише чуттями, інстинктами, а й відчут­тя­ми. Сина треба не лише зберігати для жит­тя, а й виховувати.

22. Птах, який літає в різну погоду, має мужні крила. Він покоряє тих птахів, які лі­тають лише тоді, коли немає вітру. Сила мно­житься там, де є перешкоди, де сила вимірює силу. Матері, плекайте синів-орлів, будете матерями-орлицями, ваш рід стане народом орлиної породи. Очевидно, ніхто не осуджує материнської ніжности, коли вона мудра, корисна, красива, педагогічна.

Я хочу, щоб мати огорнула світлою ніж­ністю сина-богатиря (подвижника), а не сина-підлесливого раба (яничара — профе­сій­ного чре­воугодника). "Сину, хоч ти й зробив донос на тата в НКВД, і тата роз­стріляли "за наці­оналізм", і твої груди ор­де­ном Леніна при­кра­сили, але ти ж моя дитина, іди, я тебе по­цьомаю, дам тобі білу сорочину". Така ніж­ність (хоч вона й мате­рин­ська) плекає плем'я братовбивців, зрад­ників народу, які готові в ім'я своїх шлун­кових інтересів, в ім'я їм прищеплених пере­конань ленінських, продати брата, продати свою рідну матір, знаючи, що вона (мати), навіть продана в неволю, буде ніжити сина свого — ката свого.

Мати всежертвенна. Наприклад, у дея­ких тварин існують природні закони, що мати, народивши діток, відбирає в себе жит­тя, щоб своїм тілом годувати новонарод­же­них. Лебе­диха, бачачи, що дітям не має що їсти, сама роздовбує дзьобом собі груди і годує діток своєю теплою кров'ю. Існує вели­ка боротьба за продовження роду. Мати-людина повинна жити законом: коли її син убиває членів свого роду, він не заслуговує на материнську любов.

23. Є Родичі, які стараються учити дітей правдомовности. Діти (на їхню думку) по­вин­ні всюди говорити правду, і особливо тоді, коли розмовляють із старшими. На перший погляд в цій науці іскряться зерна благородства, але життя не зовсім цю "бла­городну науку" оправ­дує. Мені розповіда­ли, що в селі К. в 43 році партизани-ковпаківці забігали до хат і вби­вали тих чоловіків, які не виконували їхніх розпо­ряджень. "Де чоловік?", — вони питали жін­ку, яка лежала в ліжку з п'ятилітнім син­ком. "Не знаю. Десь вийшов". Синок, гля­нувши на маму: "Мамо, чому кажеш не­прав­ду? Гріх! Святий Миколай покарає. Татко тут, під матрацом". Партизани закололи татка, ска­завши: "Синок правду каже". Правда жор­стоко карає тих, які не вміють нею кори­стуватися; вона подібна на вогонь.

24. Дітей треба вчити, що правда прино­сить добро і правда приносить зло. Правду треба говорити рідним. Від чужинців її тре­ба ховати в серці, не всі чужинці прав­до­любці. Ство­рімо, щоб правда (наша самобут­ня правда) була Мудрою Українською Правдою. Мудра правда корисна і сильна тому, що вона знає, хто вартий її чути, а хто — ні. Мудра правда рідна, вона втілює в собі рідні духовні основи, стимули самооборони. Вона стоїть на варті народної чести, слави, волі. Дурна правда гола, як голопуцьок, і без­боронна, як курча; вона допомагає лю­дині стільки, як мотузка, на якій повис по­вішений. Оберігаймо себе і дітей своїх від правди такої.

25. Пташеня не благодарить мамі-пташ­ці за принесений черв'ячок. Телятко не бла­годарить мамі-коровці, що вона годує його мо­локом. Мама є мама. Її священний обов'я­зок — дати дитині поживу. Дитина не має здібности сама себе годувати, сама собою опі­ку­ватися. Рід, в якого матері мали недо­розвинений інстинкт самозбереження, згинув.

В День Матері не треба маму хвалити за те, що вона дітей годує, пере їм сорочки, няньчить. Маму треба хвалити за те, що во­на дитину не лише тілесно, а й духовно спо­ро­дила — дарувала їй нетлінні скарби вір­ності Вітчизні, дарила їй красиві емоції, роз­винула в дитини любов до науки, до праг­нень поко­рити вершини мудрости, мистецт­ва, до пра­гнень жити вільним життям і від­повідати за свої вчинки і зобов'язання. Ди­ти­на, яка от­римує такі скарби від мами, має справжню маму, маму не лише тілесну, а й духовну.

26. Родичі, я хочу сказати, що велику роль грає переконання. Наприклад, духов­ний ворог народу вашого, обережно і мудро вкладе в голову дитини вашої неправильне переко­нання, і вона з ним виросте, і піде в широкий світ. Я пробував на "Експо-67" го­во­рити з освіченим юнаком, що гетман Ма­зе­па не був зрадником чи, як Пушкін пише, "злодєєм". Він був царем і його ставлення до царя Петра не може керуватися при­ся­гою. Цар не присягає цареві, інтереси його царства стоять вище всіх присяг.

Юнак реагував обурено, сила логіки не мала на нього впливу. Він вперто боронив те переконання, яке йому вклала в голову со­вєтська школа, школа неправильного пере­конання йому дала освіту, професію, вигідні життєві умови. Йому "його" переконання здобуває довір'я у тих, яким він служить.

Вкладіть у голову дитини правильне Пе­реконання, яке ознаменовує вірність не ідеям красного царя-шовініста Леніна, а ідеям са­мобутньої народної правди, ідеям тих, які життя своє склали на жертовнику Вітчизни. І дитина з правильним Переко­нанням піде в світ. І попробуйте. тоді з такої молодої лю­дини зліпити чужопоклон­ника. Тяжко. Пере­конання стає духовним змістом життя, і мо­лода людина готова його боронити, не шкодуючи серця свого.

27. Діти утратять повагу до Родичів, ко­ли вони їм наказуватимуть учитися, про­мовля­ючи "Бачиш, виховуємо тебе, людиною ро­би­мо". Виховуйте дітей, щоб вони не відчували, що ви їх виховуєте, муштруєте, з них "людей робите". Вчіть їх так, щоб вони вашу науку самі клали в голову захоплено, натхненно, щоб вони ра­діли, що ви їй такі дорогі скарби даєте, такі привабні таєм­ниці життя відкри­ваєте. Діліться з ними думками, радьтеся, діліться радощами, хви­лю­ваннями, клопо­та­ми, знаннями, і діти вас щирою душею від­чують. Вони будуть вами виховуватися, самі цього не відчуваючи. Їхня свідомість буде втверджуватися і збагачу­ва­тися вільно, твор­чо.

Виховуючи дітей, не тримайте їх у світі дешевих почувань, мовляв, тіштеся, діти, у вас одяг кращий, як у сусіднього хлопчика, ваш тато має кращу автомашину. Така гордість робить дітей духовно нужденними, дрібнич­ко­вими, поверховими; прививає в них рабську прив'язаність до речей, не зао­хочує їх бути володарем над речами, ситуа­ціями, обстави­нами.

28. Відпочиваючи на гірці, я бачив, як двоє хлопчиків біля куща будували з хмизу хатину. Багато клопоту мали, прив'язуючи до гілки "антену". Їхні обличчя були нат­хненні. Вони старанно здійснювали свій задум. Я думав: варто, щоб балакуни, в яких розщеплені дія і слово, прийшли в науку до хлопчиків, по­диву­гідна в них ініціятива. Вони щасливі тому, що вільні. Ніхто не обмежує їхніх стремлінь, емоцій, їхньої твор­чої праці.

Відчинилося вікно, голос матері наказав, щоб вони все негайно лишили і почали чис­тити батькові чоботи. У хлопчиків поя­ви­лося огірчення. Вони без радости почали викону­ва­ти наказ мами. Щоб діти не само­зневірю­ва­лися, мати повинна спитати, що вони за ха­тою роблять. Дитячий труд, коли він не шкідливий, треба пошанувати, треба сказати, що та хатина буде всіх тішити, всі прийдуть, щоб на неї глянути, варто навіть знятку з неї зробити, та в цю хвилину є пильна справа — тато йде до праці, він пови­нен мати чисті чо­боти. Така розмова по­трібна, щоб дитину роз­вантажити від огір­чення, щоб в зародку не вбити розвиток творчої ініціятиви.

Я бачу, що українці мають чимало кволих організацій тому, що їхні члени не володіють розвиненою творчою ініціятивою. Вони охоче слідкують за ходом "світових подій", але в них немає великих здібностей творити події, які б також належали до світових і мали б вплив на формування свідомости людства.

29. Неправильне переконання мають ті матері, які вважають, що покора — основа людської гідности. Улюбленим типом між українцями є "тиха, скромна людина", він "був такий, як всі". “Тиха скромність" (та ще коли вона має рабську психіку) ставить людей в таку ситуацію, що вони самі себе тримають в неволі, або "самі себе завойо­вують" (Іван Мазепа). Наш народ живе в довгій і тяжкій неволі. Він збагатився риса­­ми "смиренности і скромности", він рідко бун­тується, його бунт стихійний, неорга­нізо­ваний, він має титаніч­них героїв, але "скромна смиренність" заважає йому своїх ге­роїв показати. Чи ця "скром­ність" не пле­кається в дитинстві?

30. Родичі, ви хочете, щоб ваші діти без­відмовно виконували ваші накази? Коли справді так, то значить ви хочете, щоб ваші діти були бездумними автоматами. Чи ва­ші хотіння волелюбні? Уявіть, що ви досяг­нули своєї мети: діти вам сліпо вірять і без най­мен­ших застережень виконують ваші на­ка­зи. В дітей сліпа віра і слухняність стають звичкою, і з цими звичками вони взяті до армії, яка поневолює їхній народ, вико­ристовує їхні звички їм на шкоду. В покорі виховані юнаки, будучи спостережливими, переконуються, що їхнє родинне виховання — їхнє нещастя. В них заморожена особиста творча ініціятива. Їм хочеться бути кращи­ми, як вони є; їм хочеться змінити свій спо­сіб життя; їм хочеться по­кинути свої раб­ські звички, бо вони корисні для окупанта, який їх поневолює, але їм не вистачає від­ваги, ініціятиви, в них немає вміння творити.

Єдність між словом і дією, їм їхні родичі привили сліпу смиренну слухняність, тер­пін­ня для терпіння.

Діти повинні коритися родичам розум­но, а не зі страху. Вони повинні коритися тому, що переконалися, що ви справедливі. Діти по­винні вам вірити не тому, що за невіру ви їх покараєте, а тому, що ви вміли їх переконати, що ваша віра їм корисна, вона справедлива, волелюбна, мудра, творча.

31. Родичі, діти ваші повинні мати вашу душу. Спитайте ви своєї душі, чи вона віль­на від чужопоклонства. від згрубілих емо­цій, підлабузних звичок. Коли ваша душа добра, але діти ваші її не потребують, вони прагнуть від вас отримати лише одяг, гріш, хліб, тоді ваші діти — ваше ганебне існу­вання; існування — це лише перші кроки до життя, життя — справжнє життя, це щось більше, як існування. Душі дітей ваших вже загіпнотизовані ва­шими недругами — про­фе­сійними душехвата­ми. Задумайтеся, що треба робити, щоб за­гіпнотизованих розгіп­но­ти­зувати.

Діти приходять із школи і кажуть: "Ми ро­дилися в Москві, значить ми москвини, мамо, дарма, що наше прізвище Євтушенко!" Інші діти кажуть: "Ми родилися в Бра­зилії, значить ми бразилійці. Нам рідної мови не треба, нам України не треба, у нас тепер культура бра­зилійська!" Я вже гово­рив, що правильне чи неправильне пере­ко­нання — велика сила; вона всотується в серце і розум дитини, панує в центрі її свідомости. Школа має на меті аси­мілювати новопри­булих, розчинити їхню душу і їхню кров у тому морі, в якому вони живуть. Школа, маючи вишукані засоби педа­гогічних втор­г­нень в душу дитини, пишається успіхом.

Скажіть дітям: "Діти, справа не в тому, де ви родилися, а в тому, хто вас родив. Коли вівця родиться між вовками, то це не зна­чить, що вона вовк. Коли орленя вивилося з орля­чого яйця в гнізді лебединому, то це не зна­чить, що воно лебеденя. Зозуля не виє гнізда. Вона кладе яйця у гніздах чужих. Зозуленята лишаються зозуленятами, незва­жаючи на те, що вони родяться на чужині. І скільки 6 вівця, живучи між вовками, не вила по-вовчому, і як би вона не мавпувала вовчі манери, і скільки б вона не казала, що вона вовчиця, вовки їй дадуть відчути, що вона вівця.

Англієць, народжений в Китаї, не каже, що він китаєць. Китаєць, народжений в Ні­ге­рії, не каже, що він негр. Жид, народжений в Україні, не каже, що він козак-гайдамака. Перед духом і мораллю правди повинні бу­ти всі рівні, дарма, що один народ, во­лодіючи розвиненим інстинктом самозбере­ження, при­значений для слави і розвитку, а інший, ма­ючи притуплений інстинкт само­збе­ре­ження, призначений для перетоплення в котлі аси­міляційної політики.

Легко асимілюються ті люди, в яких шлу­нок грає більшу роль, ніж їхня душа, їхній глузд, їхня духовність. Їхня життєва мета підпорядкована шлункові, і тому в них натура хамелеонська, незважаючи на те, що вони є звичайними робітниками чи про­фе­сорами університету. Вони живуть, щоб їсти; вони матеріяльно багаті, а живуть як жебраки тому, що їм все мало, вони все голодні.

32. Є дитина примхлива, ця риса в неї появилася тому, що вона неправильно вихо­ву­ється. Родичі, старайтеся бути другом дитини. Допоможіть їй в її клопотах, в її дитячих мріях і питаннях. Коли вам дитина щось розповідає захоплено, майте терпіння уважно її вислуха­ти. Вона вчиться від вас уважности. Вона буде вам особливо благо­дарна за увагу. Ви уваж­ністю переконаєте, що ви її щирий друг.

Деякі родичі мені кажуть: "Дитина ще розуму не має. Хіба можна з нею говорити по-розумному?" Дивуюся. Хіба дитина по­ро­зум­нішає від того, коли ви будете з нею говорити не по-розумному? Правда, що ди­тина "ще нічого не знає". Ви, родичі, по­кликані їй дати знання. Ви вчіться до дітей так говорити, щоб вони в серці відчули теплоту слова вашого. Невиразно вами висловлена думка стає порожнім звуком.

Ваші діти щиро прагнуть вас пізнати. Во­ни стають щасливими, коли, пізнаючи вас, бачать у вас мудрість, славу, талант, шляхетну і пристрасну відвагу, чесноту. На всі питання дітей давайте переконливі відповіді, щоб вони були задоволеними, щоб їх не мучив сумнів. Коли дитина не отримає відповіді тому, що ви "не маєте часу", вона стає нервовою, втрачає пошану до вас, іде з хати: на всі її прискіпливі і невинні питання дає відповідь вулиця, яка не завжди втілює в собі одухотворену чистоту.

Є переконання, що в дитини є нахил до зла. Вважаю, що "зло" дитини не страшніше за те "зло", яке їй хочуть передати дорослі люди під маркою "мудрого добра", частуючи її нар­котиком. Дитина довіряє дитині біль­ше, як дорослій людині тому, що дитина дитину краще відчуває. Бажаєте, щоб ваші діти не мали злих нахилів, збагачувалися благород­ністю, будьте з ними справед­ли­вими. Спра­вед­ливість чутлива, зворушлива; в її серці — райдужне відлуння краси люд­ської. Неспра­вед­ливість придирлива, безсер­дечна, підступ­на, примхлива, непробачлива.

33. Кожна дитяча душа, як ніжний па­рос­ток, народжений зерном, пнеться до сонця, всотує в себе сонячні сили життя. В'яне душа дитяча (в'яне, як підрізана стеб­лина), коли вона живе в обставинах бай­дужости до ото­чення і дихає щоденно по­вітрям грубої безсердечности. Родичі, ви­ховуйте в дітей спонуку до співпережи­вання, щоб горе одного члена родини, щоб подія, яка несе лихо на­родові, стала болем для всіх, щоб не було так, що в родині один плаче, а інший — скаче. На­род напружує всі сили, борючись за волю, а його сини роз­кошують на чужинах і кажуть, що то не їхній "бізнес".

Учіть дітей, що все, що діється в світі укра­їн­ському, особисто відноситься до них, є їх­ньою особистою справою, і тому вони не можуть бути байдужими спостерігачами ма­лих чи великих трепетних подій. Вони, ді­ти, повинні брати глибоко до серця події ук­ра­їнські, хвилюватися ними, брати в них участь, і цим вдосконалювати самобутність свого духовного "я".

Студенти демонструють, обороняючи честь України. Хіба в таку годину може бути спо­кій­ною молода українська людина, живучи пере­конанням, що ця справа до неї не відноситься?! Адже ця справа, незалежно від того, чи буде вона виграна, чи програна, має вплив на долю кожної людини української. Байдужість до громадських подій, хоч би як вміло збайду­жілими оправдувалася, найко­рот­ший шлях до ідіотизму.

34. Почуття дитини треба виховувати, щоб вони не були обмежені, згрубілі, не­врів­но­ва­жені. "Погрозливий крик" — це не­ви­багливі за­лишки з часів раннього "гомо­сапіенсу", коли сильніший крик і дебеліший кулак вирішував закони права. Старайтеся так виховувати дітей, щоб вони, будучи розгніваними, вміли говорити звичайним го­лосом, але при­страс­ним, переконливим.

Крик, яким ви при кожній нагоді об­діляєте дітей, робить їх нечулими, неспів­чутливими, неуважними.

Красива мелодія, в якій є грім, шум лісу, біль серця, щем душі, тремтіння ранкової ро­си, пристрасна любов, наполегливий хід до мети, шелест різнотрав'я, пах Вітчизни, пе­ремога краси, віра в життя, розвиває слух дитячий, ошляхетнює, поглиблює світовідчу­вання. Згрубілі мелодії ушкоджують слух, збіднюють сприймання естетики, збуджують найпримітивніші почування, очевидно, в та­ких умовах занедбується розвиток духов­ної (людської) краси.

35. Музика, образи, телевізія, журнали, реклями впливають на дитячу уяву і емо­цію. Дитина стає нещасною, коли все, що вона бачить, панує над її почуваннями, над її глуздом. Що робити? Що робити, щоб дити­ну врятувати від приголомшення? Прагніть виховати в дитини віру в себе. Поставте її в таку ситуацію, щоб вона самостійно вико­нала якусь хорошу справу і любувалася її успішним завершенням. І скажіть їй: "Дити­но, все, що ти бачиш, все, що тебе хвилює своєю красою, величністю, принадою, муд­рістю, створила та людина, яка вірила у сили свої, яка вчилася думати і сліпо не по­трапляла під вплив всього баченого і почу­того". І дитина переконається, що без віри в себе жити не можна.

36. Родичі прагнуть (і ці прагнення бла­городні), щоб їхні діти були свідомими українцями. І діти здобувають "атестат" сві­до­мости і розгублюються. Вони не знають, що їм робити з набутою "свідомістю". Си­туація зніяковілости між молоддю виникає тому, що їхні родичі їх не вчили, що найвища свідомість не має вартости, коли вона бездіяльна. Сві­домість треба втілювати у силу корисну для Вітчизни, а не хизува­тися нею лише на святах, пікніках, з'їздах. Молода людина достойно свідома та, яка має ініціятивну свідомість, яка вміє всюди і завжди бути корисною для Віт­чизни. Гасло "молодь — наше майбутнє" пе­рестаріле. На питання "діти для родичів, чи родичі для дітей?" треба відповісти життє­стверд­жую­чим гаслом "МОЛОДЬ — НАШЕ СУЧАС­НЕ".

Дата добавления: 2015-08-29