Але йти звідси було якось не з руки. Окрім того, до болю в душі хотів побачити її, адже це вже востаннє. Хай і оскандалиться, але уздріти її мусив.
Аркадій Петрович відійшов, а Іван став за спинами й зазирнув у просвіт між головами. І саме там і проглянуло її обличчя: чуже, незнайоме, але прекрасне. Прегарне неземною, вже нетутешньою красою, яка вже нікого не зможе зачарувати й привабити, бо стала самодостатня. І тільки побачивши це, Іван збагнув, що Аркадій Петрович мав цілковиту рацію: йому треба звідси піти. Не через скандал, що може вибухнути, а тому, що вже не мав чого тут робити, тобто був цілком зайвий на цих церемоніях. І він крадьки, поза спинами людей, подався до виходу із двору. Таїсія Іванівна так його й не побачила, вона й досі стояла задубла, а з очей у неї котилися й котилися сльози, затуманюючи позір, тож єдине, що могла ще побачити, — оте чудове, прегарне, але вже й для неї неприступно віддалене, хоч і найрідніше обличчя.
Отоді Іван Василевський і зламався. Може, й правду казав Людмилі свого часу: він чавунний, і його можна таки зламати — так воно й сталося. Тяжко запив і пустився берега. Прийшов до мене й позичив гроші, які потім так і не спромігся віддати, — історія вже оповіджена. Свою ж розказав мені до того місця, коли вибрався потайки з двору, де відбувався похорон, отож усе, що скажу далі, мої власні розмисли і домисли.
Уже немає кону, завіси, декорацій, навіть Сфери. Тобто немає театру — є лише гола і нещадна правда життя. І є нещасна маленька людина, котра біжить крижаним, голим полем, затуливши голову руками, а на неї люто падають, дзьоблять, довбуть, б’ють крильми птахи — розпач, жаль, каяття, жах і всяке таке.
Не хочу резонерствувати, але мудро сказав Аркадій Пастух: Людмилу підрубували, як дерево, невдатні її женишки, аж доки заломили цю, як на мене, світлу душу. Світлу, але не до кінця. Бо й вона вживала для своєї мети (вийти заміж) насилля й шантажу, причому та мета стала вищою від закону природного добору: не відрізаної частки себе (за грецьким мітом) вона шукала, а будь-кого, не розрізняючи, кого тільки підсував їй підступний Випадок, і бомбувала їх тими самими методами зваблення. Була порядна, але, щоб утримати нестатечних партнерів, мусила тратити цноту, притому знову й знову. Ішла до мети напролом, аж доки втрапила в яму.
Іван Василевський, мушу признати, був певною мірою подібний до неї, бо також підрізáвся, як дерево, і не раз. Перший його підрізав вітчим, але хлопець знайшов силу встояти; другий — Федьо Сало, штовхнувши його, майже незахищеного, у Сферу; потім Аркадій Петрович своїми теревенями й неморальністю, а ще намаганням позбутися його. Саме він, здається, Іванове дерево підрубав, а довершила вона-таки — Людмила, адже своїм самогубством поклала на хлопця невідшкодоване й невитравне почуття вини, заразивши його Сумління хворобою, очевидно, невиліковною.
Отже, вони були, на мою суб’єктивну думку, два чоботи пара, а може, були й андрогіном, власне, тими призначеними частками, які зуміли зустрітись на туманному полі життя, але впізнати одне одного й признати це не здолали. Ось у чому трагедія цієї історії, яка для жодного театру не годиться, бо трагедії в театрі можуть ставитися повторно, не раз, а життя ставить такі історії лише раз — раз і назавжди. Ось що стало останнім ударом сокири для Івана Василевського. Він боявся перетворитись у Сфері на другого Аркадія Петровича й тим самим у нього перетворився, але вже поза Сферою. З Людмилою було простіше: останнього удару їй завдав якийсь інший Федьо Сало, Іваном Василевським (а відтак і мною) не пізнаний, але це вже значення не має: Феді Сала досить, щоб уявити того щурика.
Ну що ж, хай бовкне ґонґ, і поставимо крапку? Але мені цього не хочеться, адже насамкінець одрікся від театру. Хочеться помовчати. Прагнеться стати й подивитись удалину. Бажається героям поспівчувати, коли я правильно їх збагнув. Жадається, щоб у людині не виростав звір та завойовник. Хочеться, щоб людина не зневірювалася аж так, щоб лізти в петлю чи тонути в пащі зеленого змія. Багато чого мені хочеться, але це тільки марні помисли. Бо над моїми «хочеться», «прагнеться», «бажається», «жадається», над отією малою Сферою, тут з’явленою, стоїть ще й Велика: темна, сіро-чорна екзистенція, якої ніколи не пізнати нашим слабким розумом і яка не змінить через наше пізнання чи непізнання своєї суті. І це так само, як ніколи не пізнати нашим слабким розумом і того, кому молимося, бо, може, екзистенція ним і є. Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам.
2000—2003
Примітки до електронної версії
Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником
С. 112: Отож не залишалося нічого іншого, [яку] => як послухатися Івана: відробити за нього його борг.
ЗМІСТ
ТЕАТР ПРОЗИ (на дві дії) …5
Дія перша. БАЛ-МАСКАРАД ІЗ СОБАКАМИ …7
Акт перший. Кавалерський танець …7
Акт другий. Дамський танець …27
Акт третій. Кордебалет …70
Дія друга. СФЕРА …107
УДК 821.161.2-31
ББК 84(4Укр)6-44
Ш 37
Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавництва заборонено
Головна редакція літератури з гуманітарних наук
Головний редактор Світлана Головко
Редактор Анатолій Венцковський
В оформленні книжки використано шрифт української абетки художника Василя Чебаника
ISBN 978-966-06-0664-7
ISBN 978-966-06-0666-1
© Валерій Шевчук, 2014
© Наталія Михайличенко, художнє оформлення, 2014
Шевчук, В. О.
Ш37 Фрагменти із сувою мойр: Театр прози: роман / Валерій Шевчук. — К.: Либідь, 2014. — 216 с.
Літературно-художнє видання
Шевчук Валерій Олександрович
ТЕАТР ПРОЗИ
Художнє оформлення Наталії Михайличенко
Художній редактор Олексій Григір
Коректори Ангеліна Дрожжина, Людмила Іванова
Верстальник Олександра Мошеченко
Формат 60x84/16.
Ум. друк. арк. 12,56. Обл.-вид. арк. 11,5.
Зам. № 14-228.
Державне підприємство «Спеціалізоване видавництво “Либідь”», вул. Пушкінська, 32, м. Київ, 01004 www.Iybid.org.ua Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3055 від 12.12.07
Віддруковано на ПАТ «Білоцерківська книжкова фабрика», вул. Леся Курбаса, 4, м. Біла Церква, 09117 Свідоцтво серія ДК № 4063 від 11.05.11
Про автора
Валерій Шевчук (народився 1939-го) — відомий український письменник, учений, перекладач. Надрукував 18 романів, 32 повісті, близько 150 оповідань. Видав том української барокової драми, серію антологій і збірок поезії XI–XVIII ст., книги творів І. Вишенського, Л. Барановича, І. Величковського, Д. Братковського, Г. Сковороди та ін. Автор монографії про І. Мазепу («Просвічений володар»), дослідницьких книжок «Козацька держава», «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення».
В. Шевчук — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературних премій ім. М. Коцюбинського, ім. А. Кримського, ім. І. Огієнка, ім. Є. Маланюка, ім. Є. Концевича тощо. Художні твори В. Шевчука перекладено більш як двадцятьма мовами світу.
* * *
Має багато протиріч: добрий, поступливий і водночас жорсткий. Принципово-затятий, творчо стихійний, розхристаний і пунктуальний, акуратний до педантичності. Взагалі йому чужа щоденна метушня, має аскетично-монотонний розпорядок дня… Хтось із нього кепкує, когось він вражає чи дивує, а когось і дратує, але поруч із самим Валерієм Шевчуком всі якось мимоволі меркнуть і маліють, та, здається, йому до того зовсім байдуже.
Раїса Мовчан
З передмови до книги В. Шевчука «Привид мертвого дому» (К., 2005)
* * *
notes
Примечания
Поки це писалося, автор довідався про фінал цієї сумної історії: феміністки бідаху таки вистежили та зловили і щось йому вчинили. Що саме, нікому не звісно, відомо тільки, що по тому бідаха став затятим неофітом жіночого шовінізму, ба дістав місце праці в кімнаті по сусідству із штабом київських феміністок, а це значить, що не тільки до них наблизився, а в містичний спосіб увійшов до їхнього кола чи, вживаючи архаїчнішого терміна, кодла.
Друге значення цього слова: слідчий.
Так я гадав спершу, потім цю думку певного мірою зміню.
Податок на квартиранта.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |