18 Романський стиль (IX – XII ст.) – архітектурний стиль, що сформувався в період інтенсивного будівництва за часів правління Карла Великого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктивних

18 Романський стиль (IX – XII ст.) – архітектурний стиль, що сформувався в період інтенсивного будівництва за часів правління Карла Великого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктивних елементів з римської архітектури, пристосованих до нових умов і потреб. Основні форми його –храм, монастир, князівський замок. Готичний стиль зародився у Франції в середині XII ст. і став провідним у міському будівництві, особливо ж церков і громадських будов, аж до XVI ст. Поява готики пов'язана із зростаючою роллю міст і міської культури, що, у свою чергу, позбавляло церкву монополії на церковне будівництво. Воно перейшло до рук міських ремісників, об'єднаних у відповідні цехи, які розгорнули будівництво не тільки громадських, а й церковних споруд. Більше того, співзамовниками будівництва церков часто виступали жителі міста, хоч формальне керівництво залишалось за церковнослужителями. Поряд з міським собором будувалась, як правило, ратуша.

Рококо́ - реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині 18 століття дійшов (з Франції і Австрії) в Україну — до Києва, Львова, а звідси у 1760 — 1770-их pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») бароко чи рації («raison») класицизму. Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мист. ремесло — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.

9 століття так і не виробило свого зразка великого стилю на кшталт бароко чи готики. В середині століття майстри звернулись до готових зразків великих стилів минулого і з'явились неоготика, необароко, неорококо. Частка нео- показник, що ми маємо справу не з оригінальним стилем 14 чи 18 століття, а його імітацією, його стилістичним відтворенням в 19 столітті в межах так званих історичних стилей або еклектики.

19 Ампі́р (фр. empire — імперія) — термін, що його застосовують в мистецтвознавстві до західно-європейського класицизму часів імперії Наполеона І, переважно в архітектурі, портретному живопису та декоративно-ужитковому мистецтві.

Для А. є характерним звернення до традицій імператорського Риму з його прагненням до строгої величі та помпезності, холодної елегантності.

В декоративному оформленні архітектурних споруд, меблів та ін. застосовуються військові емблеми, зброя часів Стародавнього Риму, лаврові вінці, крилаті грифони, сфінкси, леви та ін.

Ампір виявився затребуваним і в створенні театральних декорацій в часи, коли стиль поступився своїм місцем іншим стильовим напрямкам - романтизму, реалізму, імпресіонізму,сецесії. Класици́зм (зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI - го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. Відомо, що приватні замовники Франції були прихильниками стриманих варіантів бароко чи французького рококо. Але класицизм підживлював замовами і грошима королівський двір, що вбачав в ньому ідеальні умови схвалення абсолютизму. Саме королівський двір створив Школу образотворчих мистецтв, де переважав класицизм як офіційний державний стиль. У Києві чудовим зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету, збудований у 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті.

20 Сентименталі́зм (- почуття) — мистецький напрям в європейській літературі другої пол. 18 ст.
Виник як реакція проти просвітницького раціоналізму і літературних традицій класицизму. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили, як героїв, простих людей. Романтизм запозичив у сентименталізму зацікавленість до внутрішнього світу пересічної особи, відтінків почуттів, їх зміни, поглибивши індивідуалізм і бунтівне протистояння особи з суспільством. Сентименталізм був консервативною і охоронною реакціею митців на бурхливі політичні події зламу 18-19 століть з трагічними наслідками французької революції 1789-1793 рр., її терором та наполеонівськими авантюрами та війнами у Європі. Акцент був зроблений на особисому чи родинному житті особи, що відмовлялась від активної участі в суспільних подіях.

21 Класична модель культури, що завершилась в ХІХст в основі тримала принципи гуманізму, раціоналізму і історизму (поступовий розвиток). Але в ХХ ст. зростає ірраціоналістична тенденція в філ-ї, стають недоказовими претензії на строгу наукову об’єктивність, руйнується ідея європоцентризму, де неєвропейські ф-ми культури сприймались як недорозвинені. Розширення контактів з ними довело їх рівноцінність. Зростають уявлення про діалог культур, про неможливість зрозуміти природу культури без її співставлення з іншими. З`являється некласична Модерністка модель, що орієнтується на повсякденне життя. Культура особистості, соціуму розглядається як ел-ти культурної реальності, що сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення. Характерними стають песимізм, ідея абсурдності, пріоритет особистого над соціальним. Постмодерн вважає, що світ пручається впливу людини, а порядок речей заперечує можливість переведення к-ри з нерозумного стану в розумний. За Бодріяром світ не вкладається ні в які теоретичні схеми. Тому постмодерна к-ра відмовляється ввід зведення проявів культури до першооснови і розглядає всі прояви як самодостатні.

22 Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.^[1]

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові.

23 Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус­пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро­мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс­тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту­лати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга­дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про­світництва — Вольтер і Гердер.. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несу­чи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справед­ливості", рівності..

Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Про­світництва була безмежна віра в перетворювальні можли­вості освіти. Просвітництво розумілося ширше, ніж про­сте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утверджен­ня "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу "хибним" ідеям старого світу 3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе по­кликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

24 Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.

25 Петро Могила — один із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого справедливо позначена в історії терміном «могилянська доба». Він — видатний богослов, просвітник, гуманіст, реформатор, фундатор національно-культурного відродження України. Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення. Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні.

Сковорода Григорій Савович (1722-1794) - видатний філософ, просвітник.. Філософське вчення базується на ідеї «трьох світів» начал: макрокосму (Всесвіт), мікрокос му (людина) і світу символів (Біблія), що пов’язує перші два начала. Макрокосм складається із численних світів, першоосновою його є чотири елементи - вогонь, повітря, вода і земля. Мікрокосм є основою філософської системи Сковороди. Свого справжнього вияву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. Сковорода постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого

26. Однією з найважливіших характеристик філософії епохи Просвітництва є раціоналізм. Відносно вчення Декарта термін раціоналізм вживається для характеристики гносеологічних і логико-методологических установок. Раціоналізм трактується як гносеологічне вчення, що стверджує, що основним інструментом пізнання є розум, відчуття і досвід мають в пізнанні вторинне значення. У цьому сенсі раціоналізм протистоїть сенсуалізму і емпіризму. Сенсуалізм віддає вирішальне значення людським почуттям, відчуттям і сприйняттям, а емпіризм на перше місце в пізнанні висуває досвід.

Проте в історії філософії має місце і ширший підхід до поняття "раціоналізм", при якому він розглядається як широка ідейно-теоретична течія, що виражає погляди, потреби, громадський настрій певних соціальних класів, шарів, груп на певному етапі громадського розвитку, і на основі цих умонастроїв що виробляє певні методологічні установки для орієнтації людини в практичній діяльності і пізнанні. Раціоналізм, як правило, зв'язується з ідейними спрямуваннями передових, прогресивних сил суспільства, що знаходяться на висхідній стадії свого розвитку. Для нього характерні звеличення людського індивіда, як активної, вільної і рівноправної істоти, історичний оптимізм, віра в безмежні можливості людини в пізнанні і перетворенні природи.

27 Фолькло́р Усна народна творчість — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Фольклор — створені народом та існуючі в народних масах словесність (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець.

Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, — історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості.

Поняття "фольклор України" та "український фольклор" не тотожні. Так склалося історично, що споконвіку на території теперішньої України жили й представники інших етносів.

сучасний обсяг поняття "український фольклор" досить складний. Знов таки маємо справу з явищем синтетичним, бо йдеться про усну творчість не лише українців (та іноетнічних носіїв традиційної української культури), що живуть на території України, але й тих, хто, опинившись за її державними кордонами, зберігають свою мову та фольклор.

28 КАЛЕНДАРНІ СВЯТА Й ОБРЯДИ – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

Календар українського селянина XIX – початку XX ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

Узагалі досвід показує, що найбільш життєстійкими й здатними до дальшого розвитку виявляються ті форми календарної обрядовості, що втратили тісний зв'язок із релігією і трансформувалися в явище народного мистецтва, святкової розваги. Елементи календарних свят та обрядів нині широко використовуються у творчості професійних та самодіяльних митців, у декоративно-прикладному і театральному мистецтві тощо.

29 Перша згадка про братства в Україні сягає ще 15 століття. Тоді ремісники в містах створювали цехові товариства (кравців, ткачів, ковалів тощо,) - фахові об'єднання, які відстоювали свої виробничі інтереси. З часом діяльність братств набула релігійно-благодійних ознак. Серед основних завдань братств було опікування братською церквою, а також забезпечення її матеріальних потреб, піклування про хворих,надання допомоги вбогим. Старші брати пильно доглядали, щоб братчики провадили відповідне релігійно-моральне життя, а за провини публічно карали. Не допускали сварок та пиятики; на братських зборах кожний мусив поводитися по-євангельському; приходити на збори зі зброєю не дозволялося. Братство мало свій суд, і братчикам не вільно було звертатися до суду коронного; право суду забезпечено було деяким братствам навіть королівськими привілеями. Усе це надзвичайно берегло наш народ і від. винародовлення.

На виховання молоді братства звертали велику увагу і звичайно гуртували її у молоді чи молодецькі братства. Карність і послух старшим були головними чеснотами молодих братчиків, як хлопців, так і дівчат.

31 Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Особливості романського стилю — у його приземленості, ваговитості, невигадливості. Важливо звернути увагу, що в архітектурі романського стилю змінюються між собою значення інтер'єру й екстер'єру храму. Античність віддавала більшу перевагу екстер'єру — величному, урочистому, масштабному. Інтер'єр античних храмів невиразний, малий по об'єму, там виставлялися фігури язичеських богів, а головні події розверталися зовні храму. У романському стилі навпаки, зовнішні форми архітектури — округлі, що давлять, великовагові — досить аскетичні, набагато більше значення надається інтер'єру будівлі.
Хоча діячі західноєвропейської церкви намагалися керувати мистецтвом і керували їм насправді, проте, у скульптурному оздобленні храмів часто виникало таке, що вони не могли ні зрозуміти, ні схвалити. Дійсно, коли знайомишся з романськими соборами Франції, Німеччини чи Північної Європи, на рельєфах стін, у підніжжя колон, на вікнах, у дверей виявляється величезне число кам'яних кентаврів, львів, упадають в око барельєфи і скульптури різних чудовиськ (напівящерів, напівптахів), усякого роду химер. Ці істоти виникли з тієї колишньої традиції, що в період іконоборства і переваги орнаменту одержала назву "звіриний стиль".Дійсно, суть цих образів дуже древня, усі вони прийшли в романське мистецтво з народного фольклору, з казок, байок, із тваринного епосу. Та й удивляючись, між іншим, у скульптуру романських храмів не можна не відзначити її деяку "мужикуватість", знайти корені її явно простонародного походження.

32 У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Вивчаючи розвиток культури першої половини XIX ст., зверніть увагу на посилення антиукраїнської політики царизму. Цій меті мала бути підпорядкована мережа освітніх закладів, що створювались на початку XIX ст. царським урядом. У 1804 р. були видані "Статут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно цих статутів в Україні відкривались чотири типи навчальних закладів: університети, гімназії, повітові та парафіяльні школи. Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віленського навчального округу, де викладання велось польською мовою. Після поразки польського повстання 1830-1831 рр. тут запроваджувалось навчання російською мовою.

33 світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

34 Натуралізм - світогляд, заснований на уявлені, що усе суще є проявом Природи і існує за законами Природи. Вона є Найвищим Законодавцем для усього сущого. НАТУРАЛІЗМ, 1. Погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. 2. Методологічний принцип обґрунтування моральності; пояснення моральності людини і побудова етичних теорій на основі законів природознавства. 3. Напрям і творчий метод у мистецтві й літературі, який з фотографічною точністю відображає поодинокі явища життя, ігноруючи художнє узагальнення, типізацію.

Реалізм як літературний напрям прийшов на зміну романтизмові на межі XVIII —XIX століть. Головний його принцип — правдивість і багатогранність зображення життя. Якщо романтики зосереджували свою увагу на відтворенні духовного сні ту людини, то письменники-реалісти прагнули змалювати життя в усіх його виявах: злети й падіння людської душі, родинні стосунки, виробничі, суспільні, моральні проблеми. На зміну незвичайним романтичним героям приходять земні, звичайні люди. Письменники зображують їх у всій повноті, характери героїв розкриваються через показ їхніх вчинків, дій, переживань. Тому велика увага приділяється змалюванню тих обставин, у яких формуються і діють персонажі твору.

35 Чи мислима українська культура без славетного імені Тараса Григоровича Шевченка? Чи мислима світова культура без цього видатного українського сина і поета? Звичайно, це питання риторичне. Важко знайти українця, який би не знав хоча б кількох шевченкових рядків. Спробуємо з’ясувати, яку ж роль відіграв Т.Шевченко та його творчість у становленні та збагаченні української культури.
Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.
Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.

36 Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

37 Діячі культури другої половини XIX ст. висвітлили національні і громадянські питання, що змусило національну еліту звернути увагу на їх актуальність і своєчасність (І. Франко «Народні школи на Правобережній Україні» М. Драгоманова «Листи на Наддніпрянську Україну» П. Грабовського «Лист до молоді української» Л. Українки «Волинські образки. Школа» наприкінці XIX ст. саме інтелігенція, національна еліта очолила визвольний рух в українських землях, що почав наростати на противагу гнобленню імперської влади. Вона свідомо стала на шлях боротьби за соціальне визволення народу, пов'язуючи її з боротьбою за право розвивати рідну мову, освіту, культуру. Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.

В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні, мистецтво.Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д.Трощинського в с.Кибинцях на Полтавщині, Г.Тарновського в с.Качапівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення.

38 Насамперед слово «модернізм, modernismo» означає щось нове, чого раніше не було. Можна сказати, що це оновлення, новий погляд на життя, релігію, мистецтво. Тому прояв модернізму дуже неоднозначний в соціумі, але в будь-якій сфері він вказує на новизну.

Вперше термін модернізму був використаний по відношенню до людей, які дотримувались Римо-католицької школи XIX сторіччя, яка критично і скептично ставилася до церковних доктрин і традицій церкви^і.

Чому взагалі виникла ідея того, що потрібна якась новизна? Можна сказати, що це відбулося поступово, під дією різних факторів. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм і символізм. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки.

Визначальні риси модернізму:
- новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);
- у творах затверджується перевага форми над змістом;
- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;
- індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;
- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;
- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;
- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;
- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);
- естетизм.
Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.
Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс.

39 Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; *13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинський^[3] — †19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий вірш тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19 — 20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

40 Протягом майже всього XX ст. культура зазнавала найвідчутніших втрат і деформацій внаслідок панування тоталітарних режимів. Тоталітаризм, особливо в першій половині століття, був притаманний не лише окремим країнам і культурам - він став складовою людської психології та свідомості. У найдовершеніших формах тоталітаризм існував у гітлерівській Німеччині в 30-40-ті роки та в сталінському Радянському Союзі. В СРСР протистояння культури тоталітаризму тривало до початку 90-х років, і хоч тоталітарна система і влада зазнали нищівної поразки, її рудименти досить стійкі й донині. Саме вони є однією з головних причин досить повільного просування посттоталітарних держав шляхом демократії і прогресу.
Важливою є проблема сутності, ґенези та коренів тоталітаризму (від лат. totalis - суцільний, всеохоплюючий). Цей термін був введений у політичний та науковий обіг ідеологами італійського фашизму в 20-ті роки і відповідав їх прагненням створити сильну, централізовану, авторитарну державу на відміну від "загниваючих західних демократій" та "безвідповідальної практики більшовизму". У другій половині XX ст. представники західної політології - розробили концепцію тоталітаризму як інструмент для критики фашистських та комуністичних режимів. Згідно з цією концепцією, тоталітарним є тип суспільства, в якому існує жорсткий контроль влади над усіма сферами життя суспільства, а також кожної особистості, панує одна ідеологія, політика, мораль, культура. Це суспільство нетерпиме до інакодумства, однобічне і примітивне в культурному відношенні. Отже, тоталітаризм є антиподом демократії.
Історія людства знала чимало культур, що мали схожі з тоталітаризмом риси. Проте жодна з них (Шумеро-Вавилон, Єгипет, Римська імперія, Візантія, Європа періоду контрреформації та абсолютизму) не була повністю тоталітарною, оскільки складалась із замкнутих культурних прошарків, або соціумів, - селянства, ремісників, буржуазії, дворянства, аристократії. Парадокс полягає в тому, що саме демократія XIX ст. сприяла небаченому тоталітаризмові XX ст. Надавши однакових прав громадянам, розбивши станові перегородки, вивільнивши гігантську енергію мас, вона породила ілюзії на швидке оновлення суспільства на засадах соціальної справедливості і культурної рівності.

Дата добавления: 2015-08-28