Предметом такого очерка выступает личность. Суть публикации данного типа заключается в том, чтобы дать аудитории определенное представление о герое выступления. Решая эту задачу, журналист, как

Портретный очерк

Предметом такого очерка выступает личность. Суть публикации данного типа заключается в том, чтобы дать аудитории определенное представление о герое выступления. Решая эту задачу, журналист, как правило, в первую очередь стремится раскрыть самое главное — показать, каким ценностям служит этот герой, в чем видит смысл своего существования[2]. Ибо это является исклю­чительно важным моментом в жизни каждого человека.

Знание «смыслов жизни», которым служат герои публикаций, необходимо читательской аудитории для того, чтобы сверить свои цели с целями других людей, что в известной мере помогает ей ориентироваться в этом мире и, возможно, корректировать свои действия, образ жизни и пр. Однако простое сообщение автора о том, что какой-то Дмитрий Михайлович исповедует такие-то ценности, идеалы, вряд ли по-настоящему заинтересовало бы аудиторию. Го­раздо интереснее и часто важнее, необходимее ей знать — как он отстаивает эти ценности, какие трудности преодолевает, борясь за них? Описание этой борьбы, действий, поступков как раз и называется показом или раскрытием характера героя.

В удачном портретном очерке характер героя дается, как правило, в нетривиальной ситуации. Поэтому для автора очень важно обнаружить такой «участок» на жизненном пути героя, который содержит некие неординарные трудности, обладает драматическим характером. Именно здесь можно обнаружить конкретные проявления характера героя, его таланта, упорства, трудолюбия и других значимых, с точки зрения достижения цели, качеств. В том же случае, когда такой «участок» на жизненном пути героя обнаружить не удается, автору труднее рассчитывать на создание интересного материала.

Хотя талантливый очеркист может найти нечто интересное и в такой ситуации. Он может, например, эффектно использовать метод условности или прибегнуть к ассоциациям (т.е. включить подходящий интересный материал из своего прошлого опыта) и т.д. и т.п. К сожалению, довольно часто авторы, пытающиеся написать портретный очерк, не находят ничего лучшего, кроме как представить читателю ряд нанизанных на какую-то связующую мысль описаний заурядных действий героя. А иногда журналист поступает еще проще — кратко пересказывает биографию своего героя. Конечно, все это дает определенное представление о человеке, заинтересовавшем автора, но не всегда подобную публикацию можно назвать портретным очерком.

Настоящий портретный очерк возникает в результате художественного анализа личности героя, опирающегося на исследование разных ее сторон (нравственной, интеллектуальной, творческой и пр.), т.е. в результате выявления характера героя. Пример — портретные очерки М. Горького. Найти полноценный портретный очерк на страницах современной российской прессы довольно не просто.

Большинство портретов известных людей — предпринимателей, экономистов, банкиров, политиков и других деятелей возникают чаще всего в результате относительно краткого изложения их биографий или описаний карьеры и некоторых деловых характеристик.

Проблемный очерк

Предметом отображения в очерках такого типа выступает некая проблемная ситуация. Именно за ходом ее развития и следит в своей публикации очеркист. По своей логической конструкции проблемный очерк может быть сходен с таким представителем аналитических жанров, как статья. Причиной такого сходства выступает прежде всего доминирование в ходе отображения проблемной ситуации исследовательского начала. Как и в статье, в проблемном очерке автор выясняет причины возникновения той или иной проблемы, пытается определить ее дальнейшее развитие, выявить пути решения[3]. Это, естественно, предопределяет многие черты выступления, независимо от того, к какому жанру мы бы ни пытались его отнести.

В то же время проблемный очерк всегда можно достаточно легко отличить от проблемной статьи. Наиболее важное отличие состоит в том, что в проблемном очерке развитие проблемной ситуации никогда не представляется, так сказать, «в голом виде», т.е. в виде статистических закономерностей или обобщенных суждений, выводов и т.п., что свойственно статье как жанру. Проблема в очерке выступает как преграда, которую пытаются преодолеть вполне конкретные люди с их достоинствами и недостатками. На поверхности той или иной деятельности, которую исследует очеркист, проблема очень часто проявляется через конфликт (или конфликты), через столкновения интересов людей. Исследуя эти конфликты, их развитие, он может добраться до сути проблемы.

При этом наблюдение за развитием конфликта в очерке обычно сопровождается всевозможными переживаниями как со стороны героев очерка, так и со стороны самого автора. Пытаясь осмыслить суть происходящего, журналист часто привлекает всевозможные ассоциации, параллели, отступления от темы. В очерке — это обычное дело, в то время как в проблемной статье они неуместны. Написать проблемный очерк, не разбираясь в той сфере деятельности, которая в нем затрагивается, невозможно. Лишь глубокое проникновение в суть дела способно привести автора к точному пониманию той проблемы, которая лежит в основе исследуемой ситуации, и соответствующим образом описать ее в своем очерке[4].

Путевой очерк

Путевой очерк, как и некоторые другие журналистские жанры (например, заметка, отчет, корреспонденция, обозрение), относится к наиболее ранним формам текстов, ознаменовавших становление журналистики. Очевидно, это объясняется тем, что подобная путевому очерку форма отображения действительности была чуть ли не первой в художественной литературе[5]. А поэтому являлась хорошо освоенной, что и помогло ей быстро закрепиться на страницах периодической печати, как только та возникла.

Авторами, прославившими путевой очерк как жанр российской литературы и журналистики в XIX в., стали А. С. Пушкин («Путешествие в Арзрум»), Н. И. Новиков («Отрывок путешествия в И***Т***»), А. Н. Радищев («Путешествие из Петербурга в Москву»), А. А. Бестужев («Поездка в Ревель»), А. П. Чехов («Остров Сахалин»), И. А. Гончаров («Фрегат «Паллада»). Много прекрасных путевых очерков было создано публицистами советского времени, например И. А. Ильфом и Е. П. Петровым, И. Г. Эренбургом, М. А. Шагинян, М. Е. Кольцовым, Ю. Смуулом, В. В. Маевским, В. М. Песковым и другими журналистами[6].

Из всех очерковых форм путевой очерк в наибольшей мере претендует на авантюрность сюжета (первоначальный смысл слово «авантюра» — «приключение»). Подобная авантюрность задается самим характером подготовки данного типа публикации. Поскольку путевой очерк представляет собой описание неких событий, происшествий, встреч с разными людьми, с которыми автор сталкивается в ходе своего творческого путешествия (поездки, командировки и пр.), то и сюжет очерка отражает собой последовательность этих событий, происшествий, встреч, являющихся содержанием путешествия (приключений) журналиста. Разумеется, хороший путевой очерк не может быть простым перечислением или изложением всего, что автор увидел в течение своей поездки. Да и опубликовать все увиденное журналистом вряд ли сможет себе позволить то издание, для которого готовится очерк. Так или иначе, но очеркисту приходится отбирать самое интересное, самое важное. Что посчитать таким самым интересным и важным — зависит от того замысла, который складывается у него в ходе путешествия. Разумеется, замысел может возникнуть и задолго до творческой поездки. Исходным материалом для него могут стать как прошлые личные наблюдения журналиста, так и полученная вновь информация из тех же газет, журналов, радио и телевидения. Но не исключено, что журналист получит определенное задание от своего редактора или замысел возникнет под воздействием каких-то иных факторов (скажем, в результате участия журналиста в какой-то политической акции). Как и в ходе подготовки любого серьезного и объемного материала (а путевые очерки именно такими и бывают), в ходе подготовки очерка, уже на стадии сбора сведений, этот замысел может быть скорректирован или даже кардинально изменен — все зависит от характера той информации, которая попадет в распоряжение журналиста.

Именно на этот полностью сформировавшийся замысел или, как его еще по-иному называют, основную идею будущего произведения и должны работать все собранные автором в ходе творческой командировки факты и впечатления. Если же они выходят за рамки такого замысла, то их приходится оставить в журналистском блокноте.

Путевые очерки могут преследовать самые разные цели. Так, главным для журналиста может стать показ того, как в разных городах, районах, через которые он проезжает, решается какая-то одна проблема (например, как государство заботится об инвалидах). Он может поставить перед собой и цель иного плана, например исследовать, как население разных городов проводит свободное от работы время, какое хобби предпочитает. Может рассказать о том, как сохраняются памятники культуры на том маршруте, которым он следует. Или он может встретиться с проживающими в населенных пунктах, через которые проезжает, участниками Великой Отечественной войны, имеющими звание Героя Советского Союза или являющимися полными кавалерами ордена Славы. Таких целей существует бесконечное множество. В результате их реализации могут появиться самые разные по содержанию путевые очерки. В любом случае журналист должен уметь использовать те преимущества, которые предоставляет ему путевой очерк. И прежде всего — сам факт своего перемещения «во времени и пространстве», с тем чтобы придать очерку динамичную форму, чтобы позволить читателю почувствовать все напряжение и «прелести» путешествия и сделать его тем самым «соучастником» своей командировки, своего поиска.

Нарис - це самостійний жанр публіцистики, в якому на документальній основі досліджуються важливі суспільно-політичні факти, явища, розкриваються події, в центрі яких є зображення людини.

Таке визначення, у різних варіаціях, ми знаходимо у більшості журналістикознавчих довідників і воно, на перший погляд, відповідає особливостям портрета. Але, окрім визначення у журналістикознавчій літературі, ми читаємо, що важливим для нарису є художнє бачення автора, тобто домисел навколо героя і кружляння фантазії навколо життєвої ситуації. Чи можливо це для політичного портрета? Адже політичний портрет - це аналіз, передусім, політичних фактів. Який може бути у ньому домисел, якщо він має представити політичні погляди політика? Так само й історичний портрет оперує фактами, які не повинні домислюватися, а повинні осмислюватися, залишаючись вповні реаліями минулого, а не витвором фантазії. Очевидно, що визначення портрета нарисовим не охоплює всі види портретів, а значить на сьогодні не є досконалим.

Є й інше визначення портрета: "До сюжетних нарисів належить портретний та проблемний. Портретний нарис оповідає про якусь цікаву людину, яка заслуговує на увагу... про життя і діяльність якої цікаво дізнатися читачам, слухачам чи глядачам. Мета портретного нарису - змалювати живі риси героя, сповістити про те нове, що він приніс до життя" [2]. Воно мало різниться від попередніх, хоч і зазначає, що портретний нарис є сюжетним, проте не слід забувати, що сюжетність притаманна будь-якому твору, навіть без елементів художності, оскільки сюжетність має безліч різних форм вираження. І це значить, що сюжетність не є показником суто портретним.

Визначення повинне охоплювати всі види і особливості явища. Які ж портрети ми маємо на нашому інформаційному полі? Поглянемо, чи відповідає теорія практиці.

За тематичною спрямованістю:

1. Літературний портрет. Має безліч форм. Портрет-роман. Портрет-дослідження (за формою статті - поширений у "Літературній Україні"). Портрет-есе. Портрет-сенсація (за тлумаченням автора - див. О. Бузина "Шевченко-вурдалака") та ін.

2. Політичний портрет. Посідає особливе місце у сучасній портретистиці. Є і формою аналізу політичної ситуації, і формою творення політичного образу-іміджу. Політичний портрет активно послуговується іншими жанрами: долучає розслідування, репортаж, інтерв'ю. Найчастіше політичний портрет твориться у формі статті - глобальний аналіз на основі значної сукупності фактів. Розрізняються політичний портрет і портрет політика. Читаємо у книзі "Політика, преса, влада": "Створюючи політичний портрет, автор зосереджує увагу на політичній характеристиці особистості. Портрет політика - це не обов'язково виклад його політичних поглядів і дій в динаміці. Домінанта духовного світу (внутрішній портрет) політика - його політичний світогляд, концептуальні підходи до проблеми влади, суспільства, особистості, участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту державної діяльності. В політичному портреті людська індивідуальність поступається місцем політичному єству особистості, тобто домінуючий бік твору - політика як основна, професійна форма діяльності..." [3]. Тут, до речі, слід сказати, що якщо портрет політика може бути написаний і у формі нарису (есе чи зарисовки), і у формі статті, і у формі інтерв'ю, то політичний портрет у жодному разі не послуговується художньо-публіцистичними жанрами (хоч і не відмовляється від стилістичних прийомів, образності, тобто елементів художності, без яких тканина твору - мова є блідою і непринадною).

3. Історичний портрет. Подібно до портрета політичного історичний портрет користується різними жанровими формами залежно від мети та способу оповіді. Але слід пам'ятати, що ті портрети, які користуються історією лише як обрамленням, для створення духу, а не для відтворення минулого, скоріш належать до літературних портретів. Історичний портрет у своєму справжньому сенсі частіше долучається до статті, тобто до аналітики. Сьогодні особливо популярні історичні портрети-книги (штрихи до портретів, мемуар-портрети, інші форми).

4. Культурологічний портрет. За рейтингом популярності близький до політичного портрета. Із великою цікавістю аудиторії до світського життя зіркового Олімпу суспільства (співаків, артистів, режисерів, продюсерів і т. п.) виникла ціла низка портретів-зарисовок, які нічого спільного із нарисовими зарисовками не мають, окрім штрихової форми подачі та короткої форми. Ці портрети-зарисовки повідомляють зацікавлених читачів про найбуденніші, але найцікавіші для останніх відомості з життя Зіркового Світу, про звички, про вигляд, про спосіб відпочинку і т. д. Поряд з тим існують й серйозні культурологічні портрети, які користуються нарисовими чи аналітичними формами, висвітлюючи творчу діяльність представників культури.

5. Соціологічний портрет. Портрет рейтингів, графіків популярності тощо. Найнетрадиційніший серед портретів і найпопулярніший у період виборів, що демонструє своїх героїв у вигляді цифр., відсотків, таблиць.

6. Побутовий портрет, або портрет Простої людини.

Портрет, який занепав у вітчизняній журналістиці в останні 10 років. Типовий нарисовий портрет радянських часів. Сьогодні стало не популярно писати про звичайну, Просту людину, тому що сама вона стала не популярною для держави, не пріоритетною для державної ідеології.

Саме з цього типу портрета виріс класичний нарисовий портрет. І можна сказати, що саме з його занепадом занепав і нарис у цілому.

Як бачимо, різні тематичні напрями портретів вимагають різних жанрових форм. Про це свідчить практика, аналіз існуючих на інформаційному ринку портретів. Звісно, саме тут могла б виникнути дискусія з приводу, чи може практика відхилятися від теорії. Та з іншого боку, чи може теорія так безнадійно відставати від практики? Адже очевидно, що сьогодні портретистика пішла значно далі нарису, переросла його, стала ширшою та самостійнішою. Подібно до тематичної класифікації можна навести класифікацію портретів за долученням інших жанрів. Портрет долучає: статтю, інтерв'ю, розслідування, репортаж, нарис, зарисовку, есе, фейлетон, памфлет.

Особливо популярним стає портрет-інтерв'ю. Чимало різноманітних видань послуговуються таким способом аналізу особистості, через її ж власні думки, висловлювання про себе, про світ, про оточуючих. Та не тільки видання, а й телевізійні, радійні передачі користуються цим видом портрета. Оскільки поргрет не є обмеженим у засобах вираження і творення, то ним користуються майже всі види ЗМ1, можливо, що й Інтернет найближчим часом виробить свої форми портретистки.

Це різноманіття портретних форм свідчить про головне, про те, що журналістикознавство стоїть перед проблемою переосмислення жанрових класифікацій та визначень, про адаптацію теорії до тих практичних здобутків, які вже зробила журналістика. Портретистика потребує свого окремого місця у системі жанрів.

З приводу переосмислення радянського журналістикознавства цікаво дізнатися, що думають про портретистику іноземні дослідники. У французькому збірнику жанрів "Гід журналіста" портрет знаходимо серед аналітичних жанрів. Визначення дають таке: "Портрет є публіцистичним жанром, який об'єднує елементи репортажу, розслідування, інтерв'ю та аналізу. Він має довільну форму викладу й може змінювати свій обсяг" [4, 60].

Французькі журналістикознавці дають такі характеристики портрета:

" 1. Добре виписаний портрет має залишати у читача враження, ніби він особисто познайомився з людиною, ім'я якої йому давно відомо.

2. Персонаж портрета має бути присутнім з перших рядків тексту і не зникати з жодного абзацу. Розповідь має містити багато цитат, сценок з життя, влучних зауважень.

3. Жанр передбачає, щоб автор зустрічався з персонажем особисто, а попередньо назбирав на нього гарне досьє...

4. Виписати портрет - це відшукати ті риси, які максимально точно окреслюють персонажа..." [4, 63-64].

Є принаймні три корисні аспекти в іноземному досвіді:

- портрет виокремлюється як самостійний жанр у системі жанрів;

- портрет аналізує, належить до аналітичних жанрів;

- портрет долучає інші жанри.

Характеристики, притаманні вітчизняним портретам:

- сучасний портрет перестав бути тільки нарисовим,

- сучасний портрет став і аналітичним;

- сучасний портрет є самостійним жанром.

Отже, очевидно, що портретистика зробила крок: від радянської традиції до західної, і це має якось позначитися на теорії, зокрема на жанровому визначенні портрета.

Найзагальнішим визначенням сучасного портрета може бути таке: Портрет - самостійний жанр у системі журналістських жанрів, який аналізує особистість, індивідуальність людини на тлі історичної, соціальної, політичної, культурної дійсності. Портрет використовує різні жанрові форми (нарис, есе, зарисовка, стаття, розслідування), переймаючи їх особливості.

Це визначення тільки дає напрям для аналізу портрета, задає систему координат. Але воно, як і попередні, не дає інструментів творення портрета. Для цього наука журналістикознавства повинна розробити визначення кожного окремого виду портрета, враховуючи особливості його творення. А спершу наука повинна проаналізувати сучасний стан речей у публіцистиці та портретистиці, і не зупинятися в цьому аналізі ніколи, тому що журналістика рухається попереду часу, і науці слід за цим рухом встигати Мета цієї статті й була показати ту кінцеву зупинку, на якій забарилося сучасне журналістикознавство.

Дата добавления: 2015-08-28