— Ваєрмене, ти сам знаєш.
Він похитнувся, немов і сам припадав на хвору ногу. Та ще й увесь вкрився потом. Обличчя аж лисніло. Ліве око ще залишалося червоним, хоча, либонь, вже не аж так щоб задуже червоним.
— Звісно, весь мій план міг бути породженням Департаменту благих намірів.
— Ти зможеш це зробити?
— Я можу спробувати, — зізнався я. — Якщо ти згоден.
Він кивнув, відтак зняв светра.
— Давай, роби.
— Мені треба, щоб ти сидів біля вікна, коли почне сідати сонце, щоб світло ясно й чітко освітлювало тобі лице. У кухні є стілець, принеси його. Ти на скільки часу ангажував Анну-Марію?
— Вона сказала, що може побути до восьмої і нагодує міс Істлейк вечерею. Нам з тобою я приніс лазанью. Поставлю її до твоєї печі о пів на шосту.
— Добре.
Коли зготується лазанья, сонце все одно вже сяде. Я можу зняти Ваєрмена цифровиком, пришпилити кілька фото до мольберту і працювати по них. Я був швидкий роботяга, але вже розумів, що теперішній процес просуватиметься довше — щонайменше кілька днів.
Ваєрмен зі стільцем повернувся нагору і враз остовпів.
— Що це ти робиш?
— А ти сам як вважаєш?
— Схоже, вирізаєш діру у прекрасному полотні.
— Відповідь на відмінно. — Я відклав убік вирізаний прямокутник, узяв картонну вставку з зображенням плаваючого мозку і зайшов за мольберт. — Допоможи мені оце приклеїти.
— Коли ти встиг все це обмислити, vato[240]?
— Я не обмислював.
— Ти не обмислював? — Він дивився на мене крізь полотно, як ті тисячі зівак, що дивилися крізь тисячі дірок в парканах навкруг будівельних майданчиків в моєму іншому житті.
— Та ні ж. Щось ніби підказує мені, що робити. Зайди-но на цей бік.
Разом із Ваєрменом решту приготувань ми завершили за якихось пару хвилин. Він вставив і тримав картонку в прямокутній дірці. Я намацав у нагрудній кишені тюбичок елмерівського клею[241] і почав закріплювати картонку. Обійшовши мольберт, я побачив, що все так, як треба. Мені принаймні здавалося, що все, як треба.
Я вказав пальцем Ваєрмену на лоба.
— Ось тут твій мозок, — потім вказав на мольберт. — Ось тут твій мозок на полотні.
Він, здавалося, не втямив.
— Це жарт, Ваєрмене.
— Я його не доганяю, — знітився він.
— 8 —
Того вечора ми жерли, мов футболісти. Я спитав Ваєрмена, чи він не почав хоч трохи краще бачити. Він з жалем похитав головою,
— На лівому боці мого світу речі так і залишаються зовсім чорними, Едгаре. Хотілося б тебе втішити, але нема чим.
Я прокрутив йому повідомлення від Наннуцці. Ваєрмен зареготав і здійняв вгору кулак. Неможливо було не розчулитися, уздрівши таку його радість, що межувала з тріумфом.
— Ти на вірному шляху, мучачо, — це вже точно в тебе інше життя. Не можу дочекатися побачити тебе на обкладинці «Тайму», — він підняв обидві руки, ніби тримає ту обкладинку.
— Мене тут непокоїть лиш одна річ, — промовив я... і почав сміятися. Насправді багато чого мене непокоїло, включно з тим фактом, що я не мав жодного поняття, у що затесався. — Напевне, захоче приїхати моя дочка. Та, яка вже відвідувала мене тут.
— То що у цім поганого? Більшість чоловіків зраділи б, аби їхні дочки були свідками того, як вони стають професіоналами. Ти доїси оцей останній шматок лазаньї?
Ми поділили той шматок. Артистичний темперамент допоміг мені вхопити більшу частину.
— Я дуже хочу, щоб вона приїхала. Але твоя леді-бос каже, що Дума не місце для дочок, і я схиляюся до того, щоб їй повірити.
— У моєї леді-бос хвороба Альцгаймера, яка почала прогресувати. Погано те, що вона більше не в змозі відрізнити ліктя від власної сраки. А добре те, що вона щодня знайомиться з новими людьми. Зі мною в тім числі.
— Про дочок вона це казала двічі, і жодного разу тоді не була в запаморочному стані.
— А може, вона й має рацію, — погодився він. — А може, просто бзик такий, зважаючи на той факт, що тут загинули дві її сестри, коли їй самій було чотири роки.
— Ілса обблювала мені машину. Коли ми повернулися сюди, вона була така хвора, що ледь могла ходити.
— Певне, вона з’їла щось погане, та ще й спека додалася. Слухай, ти не бажаєш випробовувати долю, і я поважаю таку позицію. Так чому б тобі не поселити обох дочок у якомусь пристойному готелі, де цілодобове обслуговування номерів, а консьєрж відсмоктує крутіше за порохотяг «Орек»[242]. Я порадив би Ріц-Карлтон.
— Обох? Мелінда навряд чи зможе...
Він відкусив від свого шматка лазаньї і відсунув її вбік.
— Ти не вмієш дивитися на речі просто, мучачо, але Ваєрмен, цей вдячний сучий син...
— Поки що в тебе нема підстав бути мені за щось вдячним...
—...усе розкладе просто. Бо я не можу спокійно дивитися як безплідні побоювання позбавляють тебе щастя. Хай знає Ісус-Криспіс, ти мусиш бути щасливим. Чи ти собі уявляєш, скільки народу тут, на західному узбережжі Флориди, пішли б на вбивство заради їхньої виставки в галереї на Палм-авеню?
— Ваєрмене, ти сказав Ісус-Криспіс?[243]
— Не зіскакуй з теми.
— Та вони ж навіть ще не запропонували мені виставку.
— Запропонують. Не такі вони люди, що приїздитимуть до якихось пердунів з проектом контракту тільки заради того, щоб погомоніти. Отже, слухай сюди. Ти слухаєш мене?
— Аякже.
— Тільки-но буде визначено дату вернісажу — а він мусить відбутися — ти мусиш робити те, чого очікують від кожного нового в цій царині митця: пабліситі. Давати інтерв’ю, починаючи з Мері Айр, а далі всім газетам і 6-му каналу. Якщо їм забажається обсмоктувати твою безрукість, тим краще. — Він знову зробив жест, показуючи руками обкладинку. — Едгар Фрімантл увірвався на артистичну сцену Сонячного узбережжя, мов Фенікс, новонароджений серед диму й попелу Трагедії!
— Ну ти ж і вчадів, аміго, — промовив я, хапаючись за костур. Проте не міг втриматися від гиготіння.
Ваєрмен не звернув уваги на мою брутальність. Його несло:
— Ота твоя відсутня brazo[244] стане золотою.
— Ваєрмене. Ви цинічний виродок.
Він сприйняв ці слова за комплімент, та десь вони й були такими. Кивнув і шляхетно відмахнувся.
— Я виконуватиму роль твого юриста. Картини будеш вибирати ти, Наннуцці консультуватиме. Наннуцці готуватиме експозицію, консультуватимеш ти. Гарно звучить?
— Гадаю, так, авжеж. Якщо саме так це робиться.
— Так мусить бути зроблено. І ще, Едгаре — останнє, але чи не найважливіше — ти мусиш обдзвонити всіх, хто тобі не чужий, і запросити на свою виставку.
— Але ж...
— Так, — він кивнув, — всіх. Твого психотерапевта, твою колишню, обох дочок, того хлопця Тома Райлі, жінку, котра керувала твоєю реабілітацією...
— Кеті Грін, — ошелешено промовив я. — Ваєрмене, та не приїде Том. Ні за яких умов. І Пам також. А Лін у Франції. Та ще й із фарингітом, Господи бережи.
Ваєрмен не звертав уваги.
— Ти якось згадував адвоката...
— Вільям Бозмен Третій. Бозі.
— Запроси і його. Ага, тата й маму своїх, обов’язково. Сестер і братів.
— Батьки в мене померли, і я в них був єдиною дитиною. Бозі... — я кивнув. — Бозі приїде. Тільки нізащо не називай його так в очі, Ваєрмене.
— Юристові називати іншого юриста Бозі? Ти вважаєш мене зовсім дурним? — він замислився. — Хоча, якщо я стрельнув собі в голову і не спромігся себе вбити, тож краще не відповідай не моє останнє запитання.
Я не дуже зважав, бо думав. Я вперше зрозумів, що можу влаштувати відхідну вечірку своєму іншому життю... і люди мусять увиразнитися. Ця ідея хвилювала й водночас лякала.
— Вони усі можуть приїхати, — нагадав він. — Твоя колишня дружина, твоя дочка з-за моря і твій самогубець-бухгалтер. Подумай про це — зграя мічіганців.
— Міннесотців.
Він знизав плечима й махнув обома руками, показуючи, що йому це однаково. Доволі нахабно для хлопця з Небраски.
— Я можу замовити чартерний літак, — сказав я. — Наприклад, Гольфстрім[245]. Орендувати цілий поверх у Ріц-Карлтоні. Викинути на це купу грошей. А чом би, блядь, і ні?
— Оце гарно, — похвалив він, герготнувши. — Це буде справжній жест голодного маляра.
— Еге ж, — підхопив я. — У вікні виставлю об’яву: ПРАЦЮЮ ЗА ТРЮФЕЛЯ.
Тут вже ми обоє заіржали.
— 9 —
Коли наші тарілки і склянки опинилася у мийці, я знову повів його нагору, але спершу зробив з нього півдесятка цифрових знімків — великих, безжальних крупних планів. У своєму житті я був зняв кілька гарних фотографій, проте завжди випадково. Я ненавиджу фотокамери, і вони, схоже, про це знають. Закінчивши, я сказав, що він може повертатися додому й відпустити додому Анну-Марію. Надворі було темно і я запропонував йому свій «малібу».
— Краще пройдуся. Подихаю повітрям, — відтак він вказав на підрамник. — Глянути можна?
— Мені б цього не хотілося.
Я очікував на протести, але він лише кивнув і ледь не бігом рушив униз. Хода його здалася мені пружнішою — і це напевне не була гра моєї уяви. Вже стоячи у дверях, він промовив:
— Зателефонуй Наннуцці вранці. Без руху й камінь обростає.
— Добре. А ти зателефонуй мені, якщо помітиш якісь зміни з.., — я вказав йому на обличчя своєю заляпаною фарбою рукою.
Він залибився.
— Ти дізнаєшся першим. Наразі мене задовольняє звільнення від головного болю. — Його посмішка пригасла. — Ти певен, що він не повернеться?
— Я ні в чому не можу бути впевненим.
— Авжеж. Авжеж, це притаманний людині стан, еге ж? Але я вдячний тобі за те, що ти старався. — І перш ніж я зрозумів, що він збирається робити, він схопив мою руку й поцілував. Ніжний то був поцілунок, попри щетину на його верхній губі. Відтак він сказав мені adios і зник у темряві, залишилося лише зітхання Затоки та перешіптування мушель під будинком. Аж раптом виник новий звук. Задзвонив телефон.
— 10 —
Телефонувала Ілса, потеревенити. Так, її навчання йде гарно, так, почувається вона гарно — фактично чудово — так, вона дзвонить матері щотижня і спілкується з Лін мейлами. На думку Ілси, ідіотський діагноз — фарингіт — Мелінда, можливо, поставила сама собі. Я сказав, що вражений величчю її почуттів, вона засміялася у відповідь.
Розповів їй, що, можливо, виставлю свої роботи в галереї у Сарасоті, і вона так голосно заверещала, що мені довелося відставити слухавку подалі від вуха.
— Татуню! Це ж фантастично! Коли? А мені можна приїхати?
— Авжеж, якщо тобі хочеться. Я збираюся всіх запросити. — Остаточне рішення я прийняв саме в той момент, коли казав їй про це. — Ми плануємо це на середину квітня.
— Гадство! Я саме в цей час хотіла застати «Колібрі» на гастролях. — Вона зробила паузу, подумала, а відтак: — Я встигну туди й туди. Зроблю власний невеличкий тур.
— Ти впевнена?
— Авжеж, звичайно. Ти лише повідомиш мені дату і я вже там.
Сльози почали щипати мені очі. Не знаю, як воно, мати синів, але я певен, що це не такий безцінний подарунок долі — хоча й приємний, звісно — як мати дочок.
— Я вдячний тобі, сонечко. Як ти вважаєш... чи є якась можливість, щоб і твоя сестра приїхала?
— Знаєш що, я гадаю, вона приїде, — відповіла Ілса. — Вона не втерпить, щоб не побачити твої роботи, котрі так схвилювали фахівців. У тебе буде реклама?
— Мій друг Ваєрмен гадає, що так. Однорукий художник і таке інше.
— Та ти ж абсолютно нормальний, тату!
Я їй подякував, а потім перейшов до Карсона Джонса. Спитав, які від нього в неї новини.
— Він у порядку, — відповіла вона.
— Справді?
— Авжеж — а що?
— Не знаю. Мені почулася якась непевність у тебе в голосі.
Вона невесело розсміялася.
— Ти занадто добре мене знаєш. Факт той, що вони зараз збирають аншлаги всюди, де виступають — чутки про них ширяться. Турне мало б закінчитися п’ятнадцятого травня, бо четверо хористів мають інші ангажементи, але агент знайшов трьох нових співаків. А та Бриджіт Андрейссон, вона вже перетворилася на справжню зірку, переконала їх відсунути подалі дату початку їхнього навчання на пасторів у Аризоні, на щастя... — Останні слова вона промовила блякло, голосом дорослої, незнайомої мені жінки. — Отже, замість закінчитися в середині травня, турне тепер подовжиться до кінця червня, з виступами на Середньому Заході, а останній концерт відбудеться в «Коров’ячому Палаці»[246] у Сан-Франциско. Великий прорив, еге ж? — Це була моя власна фраза, яку я промовляв, коли Іллі й Лін були малими дівчиськами і демонстрували в гаражі свої «балетні супершоу», так вони їх називали, але мені важко було пригадати, щоб я колись чув її промовленою таким печальним, напівсаркастичним тоном.
— Тебе непокоять стосунки твого хлопця з тією Бриджіт?
— Ні! — моментально відгукнулася вона й засміялася. — Він каже, в неї чудовий голос, і він щасливий, що може співати з нею разом — тепер вже не одну, а дві пісні — але вона порожня й напиндючена. І ще він каже, що їй варто було б приймати м’ятні пігулки перед виступами, бо, ти ж розумієш, вони користуються спільним мікрофоном.
Я мовчав.
— О’кей, — нарешті промовила Ілса.
— Що о’кей?
— О’кей, я непокоюся, — пауза. — Ну, трішечки, бо він щодня їде з нею в автобусі, а ввечері вони разом на сцені, а я тут. — Ще одна, довша, пауза, а відтак. — І він почав інакше розмовляти по телефону. По-іншому... але не зовсім.
— Можливо, це гра твоєї уяви.
— Так. Можливо, що так. Але в будь-якому випадку, якщо щось там є — нічого там нема, я певна, — але якщо щось є, то краще тепер, ніж після... ну, розумієш, після того як ми...
— Так, — сказав я, чуючи в її голосі дорослу тугу. Згадав, як знайшов їхню фотографію, де вони стоять на узбіччі дороги, обнявшись, і як торкнувся її моєю відсутньою рукою. А потім кинувся до Малої Ружі з Ребою під пахвою. Давно це було, так мені здавалося. Я люблю тебе, моя Динько! І підпис Смайлі, але картинка, яку я намалював того дня кольоровими олівцями «Вінус» (вона теж здалася далеким спогадом), певним чином передражнювала ідею довгого кохання: мале дівча в тенісній сукенці дивиться на безбережну Затоку. І тенісні м’ячі навкруг її ніг. Ще більше їх напливає у набігаючих хвилях.
Те дівча було Ребою, але водночас Ілсою, а ще... хтозна ким? Елізабет Істлейк?
Думка з’явилася знічев’я, але я з нею погодився — так.
«Вода тепер збігає швидше, — сказала Елізабет. — Скоро пороги. Ти це відчуваєш?»
Я це відчував.
— Тату, куди ти подівся?
— Я тут. Мила моя, тримайся, о’кей? І намагайся себе не накручувати. Мій тутешній друг каже, що кінець-кінцем ми зношуємо свої печалі. І я йому вірю.
— Ти завжди вмієш мене розрадити, — сказала вона. — Тому-то я й телефоную тобі. Я люблю тебе, тату.
— Я теж тебе люблю.
— На скільки мішків?
Скільки років спливло з тої пори, як вона таке питала? Дванадцять? Чотирнадцять? Не мало значення, я пам’ятав відповідь.
— Мільйон і ще один у тебе під подушкою, — проказав я. Відтак попрощався і вимкнув слухавку. І подумав, якщо Карсон Джонс завдасть болю моїй доні, я його вб’ю. Ця думка відгукнулася в мені посмішкою, я зачудувався, скільки батьків гадали так само і давали собі таку само обіцянку. Але з усіх них, можливо, я був єдиним, хто міг кількома мазками пензля убити нерозважливого, недоброго до дочки кавалера.
— 11 —
Даріо Наннуцці й один з його партнерів, Джимі Йошида, прибули вже наступного дня. Йошида був американським Доріаном Греєм японського походження. Коли він вилазив біля мого дому з «ягуару» Наннуцці, одягнений у тісні витерті джинси і у геть вилинялу майку Rihanna Pon De Play[247], з розвіяним бризом із Затоки довгим чорним волоссям, він виглядав вісімнадцятирічним. Коли наблизився по доріжці, він виглядав вже на двадцять вісім. Коли він вже щиросердо стискав мені руку, я побачив упритул його очі і губи в мереживі зморшок, і визначив, що йому ближче до п’ятдесяти.
— Радий знайомству, — промовив він. — Галерея все ще гуде після вашого візиту. Мері Айр тричі заходила спитати, коли ми підпишемо з вами контракт.
— Заходьте, — запросив я. — Мій друг і сусід по пляжу вже двічі дзвонив мені, щоб упевнитись, що я нічого без нього не підписав.
Наннуцці посміхнувся.
— Це не наш бізнес, дурити художників, містере Фрімантле.
— Мене звуть Едгар, пам’ятаєте? Хочете кави?
— Спершу подивитися, — сказав Джимі Йошида. — Кава потім.
Я зробив глибокий вдих.
— Добре. Тоді прошу нагору.
— 12 —
Я прикрив Ваєрменів портрет (він поки що залишався не більш як непевним начерком, де мозок плавав у верхній частині полотна), а картина з Тіною Гарібальді й Цукеркою Брауном упокоїлася у шафі внизу (склавши компанію «Друзям з сюрпризами» та постаті в червоній хламиді), утім інші роботи я залишив на виду. Тепер їх вистачало, щоб зайняти місце під двома стінами й частиною третьої; загалом сорок одна картина, включно з п’ятьма варіантами «Дівчини і Корабля».
Коли їхня мовчанка перейшла межі мого терпіння, я її порушив.
— Дякую за інформацію про отой Liquin. Чудова річ. Мої дочки сказали б з цього приводу — бомбезна.
Наннуцці, здавалося, нічого не чув. Він дивився в один бік, Йошида — в інший. Ніхто не питав про великий, завішений підрамник на мольберті; я вирішив, що питатися про такі речі вважається неетичним в їхніх колах. Під нами мурмотіли мушлі. Десь, аж ген звіддаля, дзижчав гідроцикл. Права рука мені чесалася, щоправда невиразно й дуже глибоко, натякаючи, що хоче малювати, але може почекати — вона знала, час прийде. Перед заходом сонця. Я малюватиму, спершу приглядаючись до причеплених по боках мольберту фотографій, а потім щось інше візьметься керувати і мушлі почнуть сверготіти голосніше, і жовта Затока змінюватиме кольори, спершу на персиковий, потім на рожевий, далі на помаранчевий, а відтак на ЧЕРВОНИЙ, і так буде гарно, так буде гарно, весь порядок речей буде гарним.
Наннуцці з Йошидою зустрілися знову біля сходів, що вели з Малої Ружі вниз. Вони нашвидку перемовилися й рушили до мене. З задньої кишені джинсів Йошида видобув конверта бізнесового формату з акуратним написом друкованими літерами ПРОЕКТ КОНТРАКТУ/ГАЛЕРЕЯ СКОТО.
— Ось, — промовив він. — Передайте містеру Ваєрмену, що ми готові внести будь-які доречні поправки для забезпечення можливості нам репрезентувати ваш доробок.
— Справді? — перепитав я. — Ви певні цього?
Йошида відповів без посмішки.
— Так, Едгаре. Ми цього певні.
— Дякую, — промовив я. — Дякую вам обом. — Я поглянув повз Йошиду на Наннуцці, котрий таки всміхався. — Даріо, я втішений.
Даріо роззирнувся на картини, коротко реготнув, відтак підніс вгору обидві руки і змахнув ними.
— Мені здається, Едгаре, що це ми мали б висловлювати свою втіху.
— Я вражений їхньою яскравістю, — промовив Йошида. — І їхньою... не знаю навіть, як би це сказати... гадаю... прозорістю. Ці образи ваблять глядача, не оглушуючи його. А ще мене вражає швидкість, з якою ви працюєте. Ви свіжорозпечатаний.
— Мені незрозуміле це слово.
— Розпечатаними іноді називають художників, котрі пізно розпочинають, — пояснив Наннуцці. — Вони ніби намагаються надолужити згаяний час. Але тут... сорок картин за кілька місяців... та де там, тижнів, це вже щось...
«А ви ж навіть не бачили ту, яка знищила дитиновбивцю», — подумав собі я.
Даріо не так вже й весело розсміявся.
— Бережіться, щоб не підпалити часом будинок, добре?
— Авжеж... недобре було б. Оскільки ми домовилися про угоду, чи міг би я передати деякі з моїх робіт на зберігання до вашої галереї?
— Безперечно, — кивнув Даріо.
— Чудово.
Я вирішив, що хочу поставити свій підпис якомога швидше, незважаючи на те, що скаже Ваєрмен про контракт, аби тільки вивезти картини з острова... і не пожежа мене лякала. Хай там якими розпечатаними називають художників, котрі пізно розпочинають, але сорок одна картина на острові Дума — це зайвих три дюжини принаймні. Я відчував їхню живу присутність у цій кімнаті, як наелектризованість під скляним ковпаком.
Безумовно, Даріо й Джимі її теж відчували. Вона-то й робила ці срані картини такими сильнодіючими. Вони були приворожливими.
— 13 —
Наступного ранку я приєднався до Ваєрмена й Елізабет, котрі пили каву в кінці хідника від Ель Паласіо. Перед виходом я вже не приймав нічого, окрім аспірину, мої Великі Пляжні Прогулянки з подвигів перетворилися на втіху. Особливо коли потеплішало. Елізабет сиділа у своєму візку перед розкиданими по її таці залишками торту. Я мав підозру, що він спромігся також влити в неї трохи соку й півсклянки кави. Вона втупилася у Затоку з виразно осудливою міною, сьогодні вона була більше схожа на капітана Блая[248], командира його величності корабля «Баунті», ніж на дочку якогось мафіозного дона.
— Buenas dias, mi amigo, — привітався Ваєрмен, а потім до Елізабет. — Міс Істлейк, це Едгар. Він прийшов на перекур. Хочете привітати його?
— Гівнообісцяне щурисько, — вимовила вона. Чи щось схоже на це. Та хай там як, промовила вона це до Затоки, темно-синьої, напівсонної.
— Схоже, ніякого покращення, — сказав я.
— Так. Вона випадала й раніше, проте завжди поверталася, але ніколи ще не занурювалася так глибоко.
— А я так і не приніс їй подивитися жодної зі своїх картинок.
— Зараз це без сенсу, — він подав мені горнятко чорної кави. — Тримай. Розбещуйся донесхочу.
Я вручив йому конверта з проектом контракту. Ваєрмен витяг папір, а я обернувся до Елізабет.
— Хочете, я пізніше почитаю вам вірші? — спитав її.
Нуль реакції. Вона так само непохитно похмуро дивилася в бік Затоки. Капітан Блай перед відданням наказу прив’язати когось до фок-щогли й відбатожити так, щоб аж шкіра злізла. Знічев’я я спитав:
— Елізабет, ваш батько був нирцем?
Вона ледь повернула голову і врізалася в мене поглядом своїх старезних очей. Вишкірилася, по собачому показавши верхні зуби. На якусь мить — коротку, хоча мені вона здалася довгою, — я відчув, що на мене дивиться інша людина. Чи взагалі не людина. Сутність, що одягнена в брезкле тіло Елізабет Істлейк, мов у виношену панчоху. Моя права рука мимовіль стиснулась у кулак і я вкотре відчув, як неіснуючі задовгі нігті вп’ялися в неіснуючу долоню. Вона знову відвернулася до Затоки, одночасно намацуючи пальцями на таці сніданкове тістечко, а я обізвав себе ідіотом, котрий мусів би перестати шкрябати сам собі нерви. Тут безсумнівно діяли якісь невідомі сили, але ж не в кожній тіні прихована почвара.
— Так, нирцем, — неуважливо промовив Ваєрмен, розгортаючи контракт. — Джон Істлейк був чистий Ріку Браунінг — ну, пам’ятаєш отого актора, що у п’ятдесятих грав Твар у фільмі «Блакитна Лагуна».
— Ваєрмене, ти — невичерпне джерело непотрібної інформації.
— Авжеж, я класний хлоп. А знаєш, її батько того гарпунного пістоля не в крамниці собі купив, міс Істлейк каже, що він був зроблений на замовлення. Можливо, йому місце в якомусь музеї.
Але мене, принаймні тоді, не цікавив гарпунник Джона Істлейка.
— Ти читаєш мій контракт?
Він кинув папір на тацю й здивовано поглянув на мене.
— Я намагаюся.
— А як твоє ліве око?
— Ніяк. Та годі вже, нема приводу для розчарування. Лікарі казали...
— Зроби мені ласку. Прикрий собі ліве більмо.
Він послухався.
— Що ти бачиш?
— Тебе, Едгаре. Оттакого hombre muy feo[249].
— Авжеж, авжеж, а тепер прикрий праве око.
Прикрив.
— Тепер я бачу тільки темряву. Хоча... — він завмер. — Либонь, не таку вже й темряву. — Він опустив руку. — Не можу сказати напевне. Останніми днями я не можу відрізнити дійсності від намріяних фантазій. — Він струсонув головою, аж волосся завихрилося, відтак ляснув собі по лобі тильним боком долоні.
— Не переймайся так.
— Легко тобі казати. — Він помовчав пару хвилин, потім забрав тістечко у Елізабет з пальців і поклав його їй до рота. Пересвідчившись, що воно успішно зникло, обернувся до мене. — Наглянеш, поки я по дещо сходжу?
— Радо.
Він побіг підтюпцем вгору хідником, а я залишився з Елізабет. Спробував нагодувати її залишками торту і вона взяла шматок губами в мене з руки, мимохідь нагадавши того кролика, що був у мене, коли я мав рочків сім-вісім. Його звали містер Гіченс, я вже не пригадував, звідки взялося це ім’я — пам’ять дивна річ, правда ж? Губи в неї, беззубої, були на доторк м’які, й зовсім не гидкі. Я погладив її збоку по голові, там де сиве — витке й доволі шорстке — волосся було стягнуто ззаду у вузлик. Мені раптом дійшло, адже то Ваєрмен щоранку мусить розчісувати їй волосся й зав’язувати його у вузлик. Це ж напевне Ваєрмен одягав її й сьогодні, і памперси вкладав, бо ясна ж річ, що в такому стані, як зараз, вона не могла здержуватися. Я гадав, чи згадує він Есмеральду, защипуючи булавки й зав’язуючи стрічки. Чи згадує він Хулію, стягуючи волосся у вузлик.
Я взяв ще шматок сніданкового торту. Вона слухняно відкрила рота... проте я його притримав.
— Елізабет, а що лежить у червоному кошику для пікніків? У тому, що на горищі?
Схоже, вона замислилася. Важко. Відтак:
— Будь-яка стара посудина. — Вона принишкла, знизала плечима. — Будь-яка запечатана посудина Аді трісне. Стріляй! — І захихотіла. Сміх прозвучав лячно, по-відьмацькому. Я шматочок по шматочку згодував їй решту сніданку, не ставлячи більше ніяких питань.
— 14 —
Ваєрмен повернувся з мікрокасетником. Вручив диктофон мені.
— Мені неприємно просити тебе начитати контракт сюди, але мушу. Тут всього лиш дві сторінки. Якщо зможеш, зроби це до пополудня.
— Гаразд. А якщо якісь із моїх картин продадуться, ти в долі, друже. П’ятнадцять відсотків. Досить жирно для правника.
Він відкинувся на спинку стільця, регочучи і крекчучи одночасно.
— Por Dios![250] Якраз у ту мить, коли я вирішив, що нижче в житті мені вже не впасти, мені повідомляють, що я став сраним агентом при таланті! Перепрошую за жаргон, міс Істлейк.
Вона не звертала уваги, лише суворо вдивлялася у Затоку, де — крізь найвіддаленішу, найсинішу мару виднокраю — на північ, до Тампи, сунув танкер. Цей вид мене вмент причарував. Судна в Затоці, як правило, так і діяли на мене.
Щоб перемкнутися увагою до Ваєрмена, я зробив зусилля.
— Оскільки саме ти за все це відповідаєш, отже...
— Херню ти верзеш!
—... отже мусиш бути готовим до того, щоб достойно сприйняти свою долю, як годиться чоловіку.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |