Здебільшого я малював нагорі, в кімнаті, яку поступово звик звати Малою Ружею. Звідти відкривався тільки єдиний вид — на Затоку з пласкою лінією обрію, але я мав цифрову камеру, тож фотографував іноді деякі інші речі, друкував знімки, чіпляв їх до мольберту (ми з Джеком поставили його так, щоб потужне післяобіднє сонце просвічувало крізь папір) і малював ті речі. Знімки не робилися послідовно чи з якоюсь конкретною метою, хоча коли я написав про них в мейлі Камену, він відповів, що підсвідомість, якщо їй не заважати, пише свої поезії сама.
Може, si, може, no[65].
Я нарисував свою поштову скриньку. Я нарисував те, що росло довкола Великої Ружі, а потім попросив Джека купити мені книжку «Звичайні рослини узбережжя Флориди» й відтак зміг писати їх назви на своїх картинках. Найменування, здавалося, допоможуть — додадуть якоїсь сили. Тоді в мене закінчувалася вже друга коробка кольорових олівців... на черзі була третя. Рослини були: алое, лавандове море вибухало крихітними жовтими квіточками (кожна мала дрібнесеньку темно-фіолетову серцевинку); гостролист з його довгастим мечоподібним листям; і моя улюблениця софора, яку «Звичайні рослини узбережжя Флориди» також ідентифікували як «намистянку» через коралі зі стручків, що звисали з її гілок.
Я також малював мушлі. Аякже. Мушлі там були всюди, їх було безліч просто в межах мого невеликого радіусу пересування. Я малював захід сонця. Я знав, що захід — це вкрай банально, тому-то я його й малював. Мені здавалося, якщо я хоч раз проб’юся крізь цю стіну «був там-то, робив те-то», я досягну чогось нового. Отже, я складав ці картинки одна на одну, але жодна не здавалася, мені довершеною. Я знову намагався малювати помаранчевим «Вінусом» поверх жовтого, але всі зусилля були марними. Приглушений пічний вогонь ніяк не відтворювався. Кожен захід сонця виглядав як накаляканий олівцями шматок лайна, де кольори повідомляли — я намагаюся розповісти, як палає вогнем виднокрай. Поза всякими сумнівами, будь-якої неділі можна було купити сорок набагато кращих картинок у будь-якого вуличного художника десь у Сарасоті чи у Вінісі. Я зберіг кілька з тих малюнків, але більшість з них так мене дратували, що я викинув їх геть.
Одного вечора після чергової серії невдач, знову спостерігаючи, як зникає дуга сонця, полишаючи по собі кривавий гелловінський слід, я подумав: «Там був корабель. Він додав моєму першому малюнку трішечки магії. Вечірнє світло сяяло прямо крізь нього». Можливо, але зараз на обрії не виднілося жодного корабля; там простяглася лише порожня пряма лінія з найтемнішою синню внизу і яскравим помаранчево-жовтим світінням вгорі, що вицвітало у делікатний зеленуватий колір, якого я відтворити не вмів — принаймні за допомогою мого вбогого набору олівців.
Навкруг підніжжя мого мольберту розкидано двадцять чи тридцять фотопринтів. Мені впадає в око знімок намистини софори крупним планом. Угледівши його, я відчуваю, як починає свербіти моя фантомна права долоня. Я затискаю зубами жовтий олівець, нахиляюся, підбираю фотографію софори і вдивляюся в неї. Світло щезає, але дуже поволі, у верхній кімнаті, яку я зву Малою Ружею, воно затримується найдовше, тож тут його достатньо, щоб захопитися деталями; моя цифрова камера чудово знімає крупні плани.
Я, не довго думаючи, причепив фото на край мольберта і додав браслетку софори до мого пейзажу. Працював я швидко, спершу накидав контури кількох дуг — це була софора, а потім розфарбував: коричневим по чорному, а на рештки одної квітки поклав яскравий шар жовтого. Я пам’ятаю, яким був зосередженим, перетворившись ніби на тонкий яскравий промінь, подібне траплялося на початку мого бізнесу, коли кожна будівля (насправді кожний отриманий підряд) могла стати або проривом, або провалом. Пам’ятаю, що в якийсь момент вклав до рота олівець, щоб знову почесати руку, якої в мене не було; я завжди забував про відсутність цієї частки мене. Так іноді, коли, замислившись, ніс щось у лівій руці, я міг простягнути праву, щоб відчинити двері. Ампутанти забудькуваті, це відомо. Розум забуває, а з фізичним одужанням попускається й тіло.
Що я найкраще пам’ятаю з того вечора, так це дивовижне блаженне відчуття, ніби я вловив і на кілька хвилин затримав у слоїку справжню блискавку. Відтак у кімнаті почало темніти, тіні, здавалося, попливли понад рожевого кольору килимом вперед, у бік гаснучого прямокутника вікна картинки. Навіть в останньому промені світла, що мазнув по моєму мольберту, я не міг достеменно роздивитися, що я зробив. Я піднявся, накульгуючи обійшов тренажер, дістався вимикача біля дверей і ввімкнув верхнє світло. Потім повернувся назад, повернув мольберт і мені перехопило дихання.
Браслетка софори, здавалося, стриміла над обрієм, мов мацак якоїсь морської істоти, достатньо великої, щоб проковтнути танкер. Самотня жовта квітка могла бути оком якогось прибульця. Важливішим для мене стало те, що вона якимсь чином повернула заходу сонця його природну простоту на кшталт — я створюю таку красу щовечора.
Я відклав картинку вбік. Потім зійшов сходами вниз, засмажив у мікрохвильовці порцію курчатини «Голодна людина»[66] і вижер усе до денця коробки.
— 5 —
Наступного вечора я малював вечірню зорю за допомогою пучків дикого проса, і яскраве помаранчеве сяйво крізь зелень перетворило горизонт на лісову пожежу. Через день я спробував пальми, але з того не вийшло нічого гарного, лиш тільки чергова банальщина, я ніби наживо побачив і почув гавайських дівчаток, танцюючих під дзенькання укулеле[67]. Далі я посадовив на обрій велику стару мушлю і сонце сяяло навкруг неї, мов корона, а в результаті — принаймні в мене — тілом ніби мурашки поповзли. Цю картину я повернув лицем до стіни, вирішивши, що коли подивлюся на неї вранці, вона втратить свою магію, але вона не втратила. Принаймні для мене.
Я сфотографував її цифровою камерою і додав знімок до мейлу. Те послання породило листування, яке я роздрукував і поклав роздруківку до теки:
Ефрі19 до Камена, док.
10:14
9 грудня
Камен: я вже казав, що знову малюю. Це ваша провина, отже найменше, чим ви можете зарадити, це поглянути на прикріплену тут картинку і висловити свою думку. Це вид з мого тутешнього дому. Не щадіть моїх почуттів.
Едгар
Камен, док. до Ефрі19
12:09
9 грудня
Едгар: я думаю тобі покращало. ДУЖЕ.
Камен
Р.З. Картинка справді чарівна. Схоже на невідому роботу Далі. Ти вочевидь на щось натрапив. Якого воно розміру?
Ефрі19 до Камена, док.
13:13
9 грудня
Не знаю. Велике, напевне.
ЕФ
Каман, док. до Ефрі19
13:22
9 грудня
Тоді РИЙ ГЛИБШЕ!
Камен
Через два дні приїхав Джек запитати, чи не буде йому якихось доручень, тож я сказав, що хочу поїхати до книгарні, купити альбом репродукцій Салмана Далі.
Джек розреготався.
— Гадаю, ви хотіли сказати Сальвадора Далі. Звичайно, якщо ви не маєте на увазі того хлопця, що написав книжку, яка наробила йому стільки клопоту. Не пригадую її назви.
— «Сатанинські вірші», — миттєво промовив я. Розум — дивна мавпа, правда ж?
Коли я повернувся додому з альбомом Далі — навіть з моєю дисконтною карткою Barnes & Noble[68] він коштував приголомшливих сто дев’ятнадцять доларів, добре, що після розлучення в мене залишилося кілька мільйонів — на моєму автовідповідачі блимав вогник ЧЕКАЄ ПОВІДОМЛЕННЯ. Це була Ілса, і її повідомлення тільки з першого прослуховування здалося мені загадковим.
— Мама хоче зателефонувати тобі, — казала вона. — Тату, я старалася з усіх сил — просила її зважити на всі її обіцянки мені, застосувала всі благання і просила Лін, тож ти побалакай з нею. Побалакай, прошу. Заради мене.
Я сів, без настрою з’їв пиріжок з «Застільних теревенів», якого мені перед тим так хотілося, і відкрив дорогий альбом, подумки промовивши — гадаю, я не був в цьому оригінальним — Вел, хелло, Далі[69]. Не все мене там вразило. В багатьох випадках у мене було відчуття, ніби я роздивляюся роботи якогось талановитого розумаки, котрий просто трохи порозважався. Хоча деякі картини схвилювали мене, а деякі налякали так само, як налякала мене моя власна сяюча мушля. Тигри літають над розпластаною голою жінкою. Летюча троянда. І ще одна картина «Лебеді, які віддзеркалюють слонів», вона була така дивна, що я ледь на неї поглянув... хоча й перевернув альбом, щоб роздивитися віддзеркалення.
Але насправді я займався лише тим, що чекав на дзвінок моєї майбутньої екс-дружини, яка зателефонує і запросить мене повернутися до Сент-Пола відсвяткувати Різдво з нашими дівчатками. Нарешті телефон задзвонив, і коли вона промовила — я висловлюю це запрошення всупереч моїм власним бажанням, я ледь утримався, щоб не відповісти на цю кручену подачу — а я приймаю його всупереч моєму. Але сказав тільки розумію. Спитав — як щодо вечора напередодні Різдва? І коли вона відповіла — це було б добре, — трохи отої напівприхованої готовності до бійки щезло з її голосу. Полеміку, яка могла би приморозити нерозвинутий бутон Різдва з Родиною, було відведено. Втім, поїздка додому від цього не перетворилася на аж так дуже приємну перспективу.
РИЙ ГЛИБШЕ — настановляв Камен, і саме капітальними літерами. Я мав підозру, що, поїхавши зараз звідси, я натомість все вб’ю. Я зможу повернутися на острів Дума.., але це не гарантувало, що я поверну собі цей драйв. Прогулянки, картини. Одне живилося іншим. Я не розумів як саме, але не відчував і потреби зрозуміти.
Та була ще Ілса: «Скажи так. Заради мене». Вона знала, що я так і зроблю, і не тому, що була моєю улюбленицею (думаю, Лін про це також знала), а тому, що завжди задовольнялася найменшим і так рідко про щось просила. І тому що, слухаючи запис її голосу на автовідповідачі, я згадав, як вона почала плакати в той день, коли вони з Меліндою приїхали на озеро Фален, як тулилася до мене й питалася, чому в нас не може знову стати все, як було. «Тому що так не буває», — здається, відповів я, хоча, можливо, за пару днів щось вирішиться... чи щось доволі схоже на це. Дев’ятнадцятирічній Ілсі либонь вже запізно було святкувати останнє дитяче Різдво, але вона заслуговувала на ще один вечір у колі родини, в якій виросла. Те саме стосується й Лін. Вона значно краще пристосована до життя, але ось знову летить додому з Франції, і це для мене таки щось означає.
Добре. Я поїду, буду лагідним, не забути лиш прихопити Ребу, на випадок, якщо мене спіткає напад люті. Напади полагіднішали, але, звичайно ж, на острові мало що могло мене розлютити, хіба що моя періодична забудькуватість та неслухняна нога. Я зателефонував до чартерної служби, послугами якої користався вже п’ятнадцять років, і замовив місце у «Лірджеті» з Сарасоти до міжнародного аеропорту Міннеаполіс — Сент-Пол, відліт о дев’ятій ранку двадцять четвертого грудня. Я зателефонував Джеку і той сказав, що радо відвезе мене до терміналу Dolphin Aviation[70], а двадцять восьмого знову забере звідти. Відтак, уже коли я поскладав усі свої іграшки, зателефонувала Пам і повідомила, що все скасовується.
— 6 —
Батько Пам був морським піхотинцем на пенсії. В останній рік двадцятого століття він зі своєю дружиною переїхав до Палм Дезерту[71] у Каліфорнії, осівши в одному з тих містечок, де живе одна символічна афро-американська пара і чотири таких же єврейських. Дітям та вегетаріанцям туди заборонено. Мешканці мусять голосувати за республіканців і тримати маленьких собачок у поцяцькованих стразами нашийниках, з глупуватими очима й кличками, що закінчуються на і. Таффі — те що треба, Кассі — ще краще, а щось на кшталт Ріфіфі — вже кінчене лайно. В батька Пам діагностували рак прямої кишки. Мене це не здивувало. Зберіть в одну купу білих придурків, і побачите, що трапиться.
Я не сказав цього моїй дружині, котра спочатку трималася, а потім вибухнула слізьми.
— Йому призначили хіміотерапію, але мама каже, що там певне вже почалися метас... месас... о, як воно, те гадське слово, я стаю вже схожою на тебе! — А потім, не перестаючи рюмсати, але присоромившись: — Вибач, Едді, це так жахливо.
— Та аж ніяк, — сказав я. — Зовсім це не жахливо. А слово — метастази.
— Так. Дякую. До того ж сьогодні ввечері його прооперують, вирізатимуть ту пухлину. — Вона знову почала плакати. — Я не можу повірити, що таке трапилося з моїм татом.
— Заспокойся, — сказав я. — Медицина зараз творить чудеса. Я сам є першосортним прикладом.
Чи то вона не вважала мене чудом, чи не хотіла про це балакати.
— Отже, Різдво в нас скасовується.
— Як жаль. — А якщо по правді, то я зрадів. Зрадів, як той чорт.
— Завтра я лечу до Палм Дезерту. Ілса приїздить у п’ятницю, Мелінда двадцятого. Гадаю... оскільки ви з татом ніколи до пуття не спілкувалися віч-на-віч...
Оскільки в нас одного разу мало не дійшло до кулаків, коли мій тесть назвав демократів «коммікратами», це прозвучало доволі м’яко. Я відповів:
— Якщо ти думаєш, що я не хочу зустрічати Різдво з тобою і дівчатками у Палм Дезерті, ти маєш рацію. Ти зможеш там допомогти фінансово, і, я сподіваюся, твої батьки зрозуміють, що я також до цього долучився...
— Я не вважаю, що зараз на часі підпрягати до нашої дискусії твою чекову книжку!
І лють до мене повернулася просто враз. Мов чортик вистрибнув з вонючої коробки. Я мало не сказав їй — та виїби сама себе, ти, чорнорота курва. Але промовчав. Почасти тому, що в мене вийшло би або чорножопа куртка, або човнорила курка. Чомусь я був у цьому впевнений.
Принаймні справу було закрито.
— Едді? — промовила вона агресивно, готова зчепитися зі мною, якщо я дам привід.
— Я нікуди не підпрягаю мою чекову книжку, — сказав я, уважно добираючи кожне слово. Промовлено всі слова було правильно. Мені полегшало. — Просто я хотів сказати, що моя присутність біля ліжка твого батька аж ніяк не прискорить його одужання.
Хвиля злості — справжня лють — ледь не вихлюпнулася словами про те, що біля свого ліжка я його також не бачив. І знову мені вдалося стриматися, хоча цього разу я аж упрів.
— Добре. Прийнято, — вона помовчала. — А що ти сам робитимеш на Різдво, Едді?
«Малюватиму захід сонця, — подумав я. — Можливо, врешті намалюю його гарно».
— Гадаю, якщо буду гарно поводитися, то отримаю запрошення і відсвяткую з Джеком Канторі і його родиною, — відповів я, не вірячи сам собі. — Джек — це юнак, котрий працює тут на мене.
— Тобі, чути, покращало. Ти став сильнішим. Пам’ять тебе так само зраджує?
— Та я не знаю. Не пам’ятаю, — відповів я.
— Звучить забавно.
— Сміх — найкращі ліки. Я прочитав це в «Рідерз Дайджесті»[72].
— Як твоя рука? Фантомні відчуття так само трапляються?
— Та ні, — збрехав я. — Все цілком припинилося.
— Добре. Чудово, — пауза, а відтак: — Едді?
— Тут, — відгукнувся я. А на долонях в мене темно-червоні серпики після стиснутих кулаків.
Ще довша пауза. У телефоні нічого більше не потріскує, не рипить, як було в часи мого дитинства, зате я чув тихе дихання на відстані багатьох миль. Воно звучало, як дихання Затоки під час відпливу. Нарешті вона промовила:
— Мені жаль, що так все обернулось.
— Мені теж, — сказав я, коли вона повісила слухавку, взяв одну з моїх найбільших мушель і ледь утримався, щоб не жбурнути нею прямо в екран телевізора. Натомість я пошкандибав до дверей, прочинив їх і пожбурив її через порожню дорогу. Я не мав ненависті до Пам — так, так — але щось я таки ненавидів. Можливо, своє інше життя.
Можливо, самого себе.
— 7 —
Отака-то-Дівчинка88 до Ефрі19
9:05
23 грудня
Любий тату, лікарі нічого майже не кажуть, але в мене погані передчуття щодо дідусевої операції. Звичайно, це, можливо, передається від мами, вона відвідує його щодня, бере з собою Нака і намагається попасти «в такт», хоча, ти ж знаєш, вона не з оптимісток. Я хочу приїхати до тебе, побачитись в тобою. Я подивилася розклад і можу сісти на рейс до Сарасоти 26-го. Літак прибуває о 18:15 за вашим флоридським часом. Я можу побути в тебе 2 або 3 дні. Прошу, скажи так! Також я зможу привезти тобі мої даруночки замість відсилати їх мейлами. Любов...
Ілса.
Р.S. Маю цікаву новину.
Чи я мріяв про таке, чи просто прислухався до цокотіння інстинкту? Не пам’ятаю. Либонь ні те ні інше. Либонь важило лиш те, що я хотів її бачити. Хай там що, а я відповів майже негайно.
Ефрі19 до Отака-то-Дівчинка88
9:17
23 грудня
Ілсо: Приїзди мерщій! Визначайся точно і я зустріну тебе з Джеком Канторі, котрий працює моїм Різдвяним Ельфом. Я сподіваюся, тобі сподобається мій дім, який я називаю Великою Ружею. Тільки одне застереження: не роби цього без узгодження з твоєю матір’ю. Між нами є деякі непорозуміння, ти сама це добре знаєш. Я сподіваюся, ті погані часи вже позаду. Гадаю, ти все розумієш.
Тато
Її відповідь прийшла теж швидко. Напевне, вона чекала.
Отака-то-Дівчинка88 до Ефрі19
9:23
23 грудня
Вже поговорила з Ма, вона схавала о’кей. Намагалася умовити Лін, але вона хоче ще побути тут до відльоту у Францію. Не сердься на неї.
Ілса
Р.S: Ой-йой! Я ладь терплю ☺
Не сердься на неї. Здається, моя Отака-то-Дівчинка почала отаким-то чином захищати свою старшу сестру з того моменту, як навчилася балакати. Лін не хоче їхати на пікнік, на смажені сардельки, тому що не любить запах багаття... тільки не сердьтеся на неї. Лін не може носити такі кеди, тому що в її класі ніхто таких не носить... тільки не сердьтеся на неї. Лін хоче, щоб на випускний її відвіз тато Раяна... тільки не сердьтеся на неї. І що найгірше? Я ніколи й не сердився. Я міг би пояснити Лінні, що моя прихильність до Ілси — це як моя ліворукість — щось вроджене, що я цього не можу контролювати, — і таке пояснення, хоча й було правдою, ще більше погіршило б справу. Можливо, саме тому, що це було правдою.
— 8 —
Ілса приїздить на острів Дума, у Велику Ружу. Осанна, вона радіє, ура, і я теж. Джек знайшов дорідну леді на ім’я Хуаніта, вона прибирає в хаті двічі на тиждень, і я попрохав її приготувати гостьову спальню. Я також попрохав її принести свіжих квітів наступного після Різдва дня. Посміхаючись, вона запропонувала щось, що почулося мені як «розв’язний какус». Мій розум, хоч на той час і цілком призвичаєний до високого мистецтва перехресних аналогій, заклинило секунд на п’ять; відтак я запевнив Хуаніту, що Ілсі сподобається різдвяний кактус.
Увечері перед Різдвом я перечитав перший мейл від Ілси. Я сидів у Флоридській кімнаті, сонце схилялося до заходу, кидаючу довгу, яскраву доріжку на воду, але до смерку залишалося принаймні ще години зо дві. Приплив був високий. Піді мною зі звуком, що так нагадував конфіденційний хриплуватий шепіт, совалися й терлися міріади мушель. Я провів пальцем по постскриптуму — маю цікаву новину — і моя права рука, та, якої більше не було, почала свербіти. Напрямок цього свербіння відчувався майже до міліметрів чітко. Воно почалося в лікті й спіраллю спускалося до зовнішнього боку зап’ястя. Свербіння поглибилося до нестерпності в місці, якого я не міг почесати.
Я заплющив очі, звів докупи пучки великого й середнього пальців правої руки і клацнув. Звуку не вийшло, але я відчув те клацання. Я потер рукою собі бік і відчув тертя. Я опустив свою, давно згорілу у сміттєспалювальній печі шпиталю у Сент-Полі, праву руку на бильце крісла й забарабанив пальцями. Звуку нема, але є відчуття: доторк шкіри до плетеної лози. Я міг би присягнути Господнім іменем.
Раптом мені захотілося малювати.
Я подумав, чи не піднятися у велику кімнату нагорі, але до моєї Малої Ружі йти так довго. Я пішов до вітальні й витяг один альбом з пачки «Умільців» на журнальному столику. Більшість мого мистецького причандалля залишалося нагорі, але тут, у шухляді письмового столу, лежало кілька коробок кольорових олівців, і їх я також дістав.
Повернувшись до Флоридської кімнати (яку я вже звик вважати верандою), я сів і заплющив очі. Слухав, як роблять піді мною свою роботу хвилі, підіймаючи мушлі й розкладаючи з них нові візерунки, кожний відрізняється від попереднього. З заплющеними очима мені це ворушіння ще більше нагадувало балачку: море дарувало тимчасову мову краю землі. І сама земля була тимчасовою, оскільки з геологічної точки зору Дума не протримається довго. Жоден з тутешніх островів не протримається; бо кінець-кінцем Затока вхопить їх усі і зведе нові в нових місцях. Радше за все, те саме колись трапиться і з усією Флоридою. Земля тут низька, та ще й заставлена.
Отже, цей звук розслаблював. Гіпнотизував.
Не розплющуючи очей, я нащупав мейл Ілси і знову провів по ньому пальцями. Я зробив це правою рукою. Відтак розплющив очі, відкинув роздруківку мейла вбік годною рукою і поклав на коліна альбом «Умілець». Відгорнув обкладинку, висипав перед собою на стіл усі дванадцять загострених олівців «Вінус» і почав малювати. Я думав, що збираюся зобразити Ілсу — про кого ж я іще на той час думав, як не про неї? — й очікував, що в мене вийде на диво гидка картинка, тому що жодного людського образу, відтоді як знову почав малювати, я відтворити не намагався. Але, хоч і не Ілса вийшла в мене, зате непогано. Не блискуче, ясно, що не Рембрандт (навіть не Норман Роквел[73]), але таки непогано.
То був юнак у джинсах і майці «Мінесота Твінз»[74]. З ігровим номером 48, який для мене не був значущим; у своєму іншому житті я бачив багато матчів T-Wolves[75], але ніколи не був бейсбольним фанатом. Хлопець мав біляве волосся, колір якого вийшов у мене не зовсім точним; у мене не було такого олівця, щоб довести його до потрібного коричневого відтінку. В руці він тримав книжку. І посміхався. Я знав, хто він такий. Він був Ілсиною новиною. Про це розказували мушлі, коли їх піднімав прибій, перегортав і кидав знову. — Заручена, заручена. — Вона носить каблучку з діамантом, він купив її у... я заштриховував хлопцеві джинси голубим «Вінусом». Потім кинув цей олівець, а взяв чорний і нашкрябав слово
ZALES
внизу аркуша. Це була інформація; і це також була назва рисунка. Називання дарує силу.
Відтак, без паузи, я кинув чорний, ухопив оранжевий і домалював робочі бутси. Мій оранжевий був надто яскравим, через це черевики виглядали новими, а вони такими не були, проте сама ідея була вірною.
Я почухав праву руку, тобто крізь праву руку, отже насправді почухав собі ребра. Стиха промурмотів собі «бля». Піді мною мушлі, здавалося, мурмотіли ім’я. Чи не Коннор? Ні. І ще щось тут було не так. Я не знав звідки йде це відчуття неправильності, але раптом фантомний свербіж у моїй правій руці зблиснув крижаним болем.
Я відкинув верхній аркуш і рисував далі, цього разу лише червоним олівцем. Червоне, червоне, воно було ЧЕРВОНЕ! Олівець літав, виливаючи з себе людську фігуру, мов кров з рани. Вона була обернена спиною, одягнена в червону хламиду з якимсь мереживним коміром. Волосся я також зробив червоним, тому що воно виглядало як кров, і ця особа відчувалася як кров. Як небезпека. Не для мене, але...
— Для Ілси, — промурмотів я. — Небезпека для Ілси. Це хлопець? Хлопець-новина?
Щось не те було з цим хлопцем-иовиною, але не це, гадав я, вивертає мене. Перш за все, фігура в червоній хламиді не виглядала як хлопець. Важко було судити напевно, але так — подумалось мені — це жінка. Тож, може, це зовсім і не хламида? Може, це така сукня? Довга червона сукня?
Я повернувся знову до першої фігури і подивився на книгу, яку тримав хлопець-новина. Я кинув червоний олівець на долівку і пофарбував книгу чорним. Відтак знову подивився на хлопця і раптом написав над ним літерами схожими на курсив
колібрі
Потім я кинув на підлогу й чорний олівець. Здійняв тремтячі руки, затуливши ними собі обличчя. Я звав свою дочку на ім’я, звав так, як звуть того, хто надто наблизився до краю урвища або швидкісної автомагістралі.
Можливо, я просто здурів. Напевне я здурів.
Нарешті я усвідомив, що затуляю — о так, авжеж — собі очі лише однією рукою. Фантомний біль і свербіння зникли. Думка, що я ледь не поїхав глуздом — чорт забирай, та я ж ледь не сконав — залишилася. Одне було поза всякими сумнівами; я був голодний. Дико голодний.
— 9 —
Ілсин літак прибув на десять хвилин раніше розкладу. Вона сяяла у вицвілих джинсах і в майці університету Браун[76], і я не розумів, як це Джек не закохався в неї просто там, посеред терміналу Б. Вона кинулась мені в обійми, обцілувала все обличчя, а відтак, регочучи, коли я почав хилитися вліво на костур, підхопила мене. Я познайомив її з Джеком і вдав, ніби не помічаю крихітний діамант (поза всякими сумнівами придбаний у Зейлса[77]), що спалахнув на підмізинному пальці її лівої руки, коли вони здоровкалися.
— У тебе чудовий вигляд, татусю, — сказала вона, коли ми вийшли у духмяне грудневе надвечір’я. — Ти засмаг. Це вперше з того часу, як ти будував рекреаційний центр у Лілідейл-парку[78]. Та ти ще й погладшав. Не менш як на десять фунтів. Правда ж, Джеку?
— Тобі краще судити, — посміхаючись, відгукнувся Джек. — Я піду по машину. Ви почекаєте тут, бос? Я скоро.
— Я в порядку.
Ми, з її двома сумками й комп’ютером, чекали на хіднику. Вона посміхнулася мені просто в очі.
— Ти ж помітив, тату? — спитала. — Не прикидайся, ніби ні.
— Якщо ти маєш на увазі обручку, то я її помітив. Якщо це не виграш з автомату за двадцять п’ять центів, то прийми мої вітання. Лін вже знає?
— Так.
— А твоя мати?
— А ти сам як гадаєш, тату?
— Гадаю... ні. Тому що вона зараз заклопотана дідусем.
— Дідусь — то не єдина причина, чому я тримала обручку в своєму гаманці весь час, поки була в Каліфорнії — щоправда показала там її Лін. Більш за все я хотіла показати каблучку тобі першому. Щось не так?
— Ні, люба, це зворушливо.
Так, я справді почувався зворушеним. Але я також непокоївся за неї, і не лише тому, що двадцять їй має виповнитися тільки через три місяці.
— Його звуть Карсон Джонс, а ще він навчається на богословському факультеті — ти можеш в таке повірити? Я кохаю його, тату, я дуже його кохаю.
— Це чудово, люба, — сказав я, відчуваючи, як жах повзе вгору мені по ногах.
«Тільки не кохай його аж надто дуже, — думав я. — Не занадто дуже. Тому що...»
Вона уважно подивилася на мене і її посмішка зів’яла.
— Що? Що не так?
Я забув, яка вона кмітлива, як швидко вміє читати в мене по очах. А хіба любов не випромінює власну психічну енергію?
— Нічого, мила. Просто трохи розболілося стегно.
— Ти прийняв свої заспокійливі пігулки?
— Звичайно... Я потроху їх зменшую. Планую зовсім відмовитися від них у січні. Зроблю собі такий подарунок на Новий рік.
— Тату, це чудово!
— Хоча новорічні рішення прийнято порушувати.
— Ти не такий. Тиробиш все, що вирішив зробити, — насупила брови Ілса. — Цього якраз не любила в тобі мама. Гадаю, вона тобі заздрила.
— Кохана, розлучення вже трапилося. Не приймай нічийого боку, о’кей?
— Ну, я розповім тобі ще дещо, — сказала Ілса, підібравши губи. — У Палм Дезерті вона страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Каже, ніби вони просто ходять разом на каву, бо симпатизують одне одному — мовляв, Макс втратив свого батька минулого року, і Максові дуже подобається дідусь, і бла-бла-бла — але я бачу, як вона дивиться на нього і я... ні... зроби щось! — Губи в неї майже щезли, і я подумав, що вона зараз виглядає точнісінько як її мати. Наступна думка виявилася на диво втішливою: гадаю, з нею все буде гаразд, гадаю, якщо навіть цей святий Джонс піддурить її, з нею все’дно все буде гаразд.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |