Теорії походження Київської Русі. 2 страница

Висновок(внески Сагайдачного):

Впорядкування козацького війська, підвищення його боєздатності.

Перетворенню козацтва на провідну верству українського суспільства сприяла ідеологічна підтримка Війська Запорозького православною церквою та братствами.

Відновлення значення Києва як релігійного, а відтак і духовного центру України.

Зростання міжнародного авторитету козаків завдяки їхнім гучним звитягам у морських походах і Хотинській війні.

Берестейська церковна унія: причини і наслідки.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. При цьому правослвана церква повинна була стати підлеглою Папі Римському, визнати основні католицьких догмати, але зберігалась православна обрядність. Її було проголошено на церковному соборів Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква).

Причини: Основною метою польської влади було об'єднання православних українців і білорусів з поляками-католиками для подальшого зміцнення Речі Посполитої. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були: а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства; б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам; в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі; г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як: а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель; б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви; в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

Козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст.

1591 р. реєстрові козаки вперше піднімають повстання. Приводом стало захоплення магнатом Янушем Острозьким земель, які польський уряд подарував гетьманові реєстрових козаків Криштофу Косинському за службу короні. Гетьман не зміг домогтися відновлення справедливості в суді. Козаки розуміли, що, захищаючи інтереси свого гетьмана, вони захищають і власні права. Незабаром до повстання приєдналися нереєстрові козаки і частина селян. На початку 1593 р. козаки зазнають поразки, але продовжують боротьбу. На звільнених територіях установлювалися козацькі порядки. Після загибелі Косинського повстання припиняється, але наприкінці 1594 р. знову починаються хвилювання. Повстання продовжилось вже під проводом Наливайка. У 1595р після вдалого нападу на турків Наливайко повернувся на Брацлавщину, де вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. Ще важливішим було те, що допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки. В той час як запорожці під проводом Лободи та Шаули діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, 1596 повстанці об’єднали свої сили і почали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з поширення голоду та хвороб і зростання втрат серед них відбувся розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у зраді і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали переважно старшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям поляки вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка згодом у Варшаві було страчено.

Державний устрій української козацької держави Б. Хмельницького.

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Гетьману належала вища законодавча влада: він видавав універсали, що мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків. Гетьман представляв державу у зовнішніх стосунках, був вищим воєначальником, часто сам призначав генеральну старшину й полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією, мав право затверджувати судові вироки.

У системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали генеральна та старшинська ради. Спочатку це було зібрання козаків, і вона мала переважно військове значення. Пізніше склад Генеральної ради розширився за рахунок представників духовенства та міщан і вона набуває певних ознак вищого представницького органу. Генеральна рада не перетворилася на орган влади, бо не було визначено організаційних засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генеральної старшини, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідністю; в) з’їзди старшин усіх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. За відсутності гетьмана старшинська рада перетворювалася на вищий орган управління державою. Вищим військово-адміністративним органом була Генеральна військова канцелярія. Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар. Генеральну старшину обирала старшинська рада чи призначав гетьман. До генеральної старшини входили:генеральні судді, осавули, обозні, скарбники.

Існувала також і нижча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювалися.

На місцях управляли полкові й сотенні уряди, які сформувалися після визвольної війни. Територія України поділялася на своєрідні воєнно-адміністративні одиниці — полки і сотні. На чолі полкового уряду стояв полковник. Сотня була найнижчою адміністративною одиницею.

Державотворча діяльність гетьмана І. Виговського.

23-26 серпня на Чигиринській раді 1657 р. відбулась Старшинська рада, на якій Івана Виговського було обрано гетьманом до повноліття Юрія Хмельницького.

У зовнішній політиці Виговський продовжував політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Української держави та зміцненню її міжнародного авторитету. 25 жовтня на Генеральну козацьку раду в Корсуні прибули посли з Швеції, Польщі, Австрії, Молдови, Трансільванії, Туреччини і Криму. Було сформовано договір з Швецією про військово-політичний союз який мав забезпечити незалежність України; відновлено союз з Кримом і Туреччиною; укладено

перемир’я з Польщею.

Його внутрішня політика роздачі земель і привілеїв можновладцям спричинили незадоволення серед козаків і селян. Цією ситуацією скористався полтавський полковник Мартин Пушкар, який прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш. В 1648 р. Виговський зустрівся з сильною опозицією на чолі з Пушкарем і Барабашом (яких підтримувала Москва), але йому вдалось розгромити опозицію. Це все призвело до російсько-української війни 1658-1659 рр., внаслідок якої Виговському довелось міняти свою політику, і після довгих вагань 6 вересня 1658 р. він підписав Гадяцький договір з Річчю Посполитою, за яким Україна (Велике Князівство Руське) мала входити в склад Речі Посполитої. Після Конотопської битви 28 червня 1659р. (де Москва потерпіла сильну поразку) вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого поставлено Юрія Хмельницького. Повстання було викликане тим, що рядові козаки і селяни боялись заново попасти під національно-релігійні утиски і панщину через Гадяцький трактат. Після цього Виговський зрікся посту гетьмана і відправився на рідну Волинь, яка тоді була під Польщею, і після нього обрали Юрія Хмельницького.

Політична діяльність гетьмана П. Дорошенка.

10 жовтня 1665 правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко провів ряд важливих реформ. Головний сенс своєї діяльності Дорошенко вбачав у зміцнені влади на Правобережжі та поступовому об’єднані всіх українських земель в межах однієї держави. Це призвело до війни між Річчю Посполитою та Україною. У лютому 1666р. Старшинська рада ухвалила програму Дорошенка. Було прийнято: вигнати всіх поляків з України; укласти союз з кримським ханством; виступити на Лівобережжя, щоб об’єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана Дорошенка, перейти під політичний протекторат Туреччини. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького і 8 червня 1668 проголосили Дорошенка гетьманом всієї України. На початку 1669 р. Дорошенко з допомогою запорожців і під проводом Івана Сірка вдалось розгромити Суховієнка і кримських татар. В середині березня 1669 р. у Глухові проголосили гетьманом Дем’яна Многогрішного, який уклав з Росією новий договір - Глухівські статті. У цій складній ситуації Дорошенко восени 1669 р. уклав союзний договір з Туреччиною. У 1670 р. разом з Туреччиною Дорошенко почав війну з Річчю Посполитою, яка закінчується підписанням 5 жовтня 1672 Бучацького мирного договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну. Московська держава розцінила це як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1673, замість скиненого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича, якого 17 березня 1674 було проголошено гетьманом всієї України. Після спільної перемоги Дорошенка і турецько-татарської армії над московсьою у червні 1674 під Чигиринином, правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Туреччини, восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди

Антимосковський виступ гетьмана І. Мазепи: причини і наслідки.

1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар Петро І і 18-річний король Швеції Карл XII.

Причини. Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася. Війна викликала невдоволення також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися московитські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I, та він відмовив Мазепі.

29-30 жовтня 1708 р. між українцями і та Карлом XII був укладений договір,який передбачав: а) Україна має бути незалежною і вільною; б) всі землі загарбані Московією, що колись належали «руському» народові, мають бути повернені; в) шведський король зобов’язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу; г) Мазепа має бути довічним князем України; д) для стратегічних потреб шведська армія може займати п’ять українських міст.

Наслідки. Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно чинний наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва - одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І.

Політика Петра І щодо українських земель після Полтавської битви 1709 р.

Після Полтавської битви Україною прокотились хвилі царського терору.

Каральні заходи: Почалось переслідування мазепівців яких або висилали в Сибір, або приговорювали до смертної кари. Висилали в Сибір сім’ї мазепівців. Тяжким випробуванням для мирного населення стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд.

Культура: Переманювали українських вчених, письменників, богословів і педагогів з Києва до Петербурга та Москви. Почали вивозити українські пам’ятки та рідкісні книги. 1718р. коли помер київський митрополит, російський уряд заборонив обирати нового. 1722р. київська митрополія перетворювалась на звичайну єпархію Російської православної церкви.

Політика: Сильно обмежувалась автономія України, права гетьмана. Після смерті Скоропадського(1922) Петро I заборонив вибирати наступника. Було призначено царського резидента Ізмайлова при гетьманові. Він здійснював контрольна над гетьманом та Українським урядом. Цілковитим знищенням державної автономії України стало утворення Малоросійської колегії.

Економічна сфера: Сильно підривалась економіка України заборонами торгування за кордоном, заборона торгувати з Запоріжжям. Постійне перебування російських військ які перебували на території України за рахунок українського населення. Петро I старався перекрити торгівельні шляхи, українські купці вели торгівлю більше з Росією. Заборона ввезення чужоземних товарів в Україну і створення російсько-українському кордоні мита кошти якого надходили до Москви.

Діяльність гетьмана П. Орлика

5 квітня 1710 р. в Бендерах(Молдова) відбулась козацька рада, де було обрано Пилипа Орлика - найближчого сподвижника Івана Мазепи який був генеральним писарем його уряду.

Того ж дня під час козацької ради було схвалено «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького» (згодом цей документ називали «Конституція Пилипа Орлика») це була перша Українська конституція а також одна з перших у Європі. Конституція проголошувала незалежність від Москви та Речі Посполитої. Території України визначались згідно з Зборівським договором 1649 р. При гетьманові створювалась Генеральна рада і законодавча рада яка мала збори тричі на рік і т.д.

На початку 1711 р. Орлик розпочинає спільний похід запорожців, шведів і поляків проти росіян в Україні. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена з-під московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. Пилип Орлик дуже добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади російського царя. Народ же підтримав Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. П.Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І.

У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням П.Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви, де перебував російський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію. Частина татарських загонів під проводом хана здійснили похід на Слобідську Україну. Такі дії союзників підривали авторитет П.Орлика серед українського населення.

У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Бориса Шереметьєва. За таких обставин поляки відступили, а татари і турки налякані звісткою про те, що йде велике російське військо, почали тікати, беручи дорогою великий ясир. Українські козаки довідавшись про звірства турків і татар кинулись рятувати свої родини. Таким чином із 16 тис. українського війська у Пилипа Орлика залишилося лише 3 тис., з якими гетьман відійшов до Бендер.

У червні 1714 р. Орлик переїхав з Бендер до Західної Європи. На запрошення Карла XII Пилип Орлик із частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. Перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. Змушений переїхати на територію Туреччини, де й продовжив 20 останніх років.

Гайдамацький рух на Україні у ХУІІІ ст.

В умовах все сильнішого гноблення Правобережжя польською владою народився гайдамацький рух.

Перше велике гайдамацьке повстання на Правобережжі відбулось 1734 р. Очолив повстання начальник надвірних козаків князя Любомира сотник Верлан. Повстання охопило території Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля і окремі райони Галичини. Проти повстання спрямували каральні війська, як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили. Нові хвилі гайдамацьких рухів припали на 50-ті роки 18 ст. Чисельні сформовані загони гайдамаків захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Так як лави повстанців постійно поповнювались, придушити повстання полякам ніяк не вдавалось. Спільними діями російських і польських військ повстання 1750 року було придушене. Головною причиною поразки, як і раніше, була відсутність єдиного керівного центру. У наступні роки гайдамацькі виступи відбулися: 1754 р. – у районі Житомира, 1757 р. – Немирова й Умані, 1761 р. – Лисянки, 1764 р. – Вінниці. 1759 року хвиля гайдамацьких виступів охопила усю Україну і тривала з більшою чи меншою активністю до 1768 року.

Травень 1768-червень 1769 – період Коліївщини, найбільшого за силою і розмахом гайдамацького повстання. Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта. Воєнні дії почались у травні. Гайдамаки звільнили Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь та багато інших міст. Сили повстанців постійно зростали за рахунок морально піднесеного населення. 9-10 червня повстанці захопили Умань за рахунок того, що два полки надвірних козаків (один з яких очолював Гонта) перейшли на сторону повстанців. 26 червня 1768 р. російські війська (які обіцяли допомогти повстанцям) зрадили повстанців, захопили Гонту і Залізняка, а вже 27 червня було оточено гайдамацький табір. Польський уряд запровадив режим кривавого терору на Правобережжі. Повстанців було страчено, але Коліївщина тривала ще до червня 1769 р.

Ліквідація російським царизмом української державності у другій половині XVIII ст.

У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права Гетьманщини. Останнім гетьманом став Кирило Розумовський (1750—1764). Він намагався відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фінансів, здійснив перетворення у козацькому війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в Батурині університету. Почали проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики. Як тільки 1762 р. на престол зійшла Катерина П, вона відразу заявила про необхідність скасування гетьманства. Цариця наказала Розумовському скласти булаву, що той і зробив без будь-якого опору в 1764 р. Замість гетьмана була встановлена друга Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її президенту, малоросійському генерал-губернатору Румянцеву. На місцях козацьке самоуправління зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано. Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. З козацького війська створили 10 регулярних полків, російської армії. З 1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські набори. Так само розвивалися події і на Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732—1737 рр. звела нанівець автономію краю. 1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками якого 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобідське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на полки і сотні був також скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія. Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60-70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво. Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином, на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.

Громадівський рух в Україні.

Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах. Почала видавати журнал "Основа" (1861-1862),що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми.Український національний рух, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства.Вони збирали народну творчість по селах,випускали рукописний журнал. Та 1861-1862рр. гурток саморозпустився і його члени утворили нове товариство «Українську громаду».Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці, Катеринославі) займалися культурною діяльністю,яка включала організацію народної освіти рідною мовою, підготовку і видання популярних книжок тощо. Через боязнь того, що через культурницьку діяльність,українці зажадають відродження колишніх прав 20 липня 1863 р. було підписано Валуєвський циркуляр,який забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів.Громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені. Проте наприкінці 60-х громади відновили свою діяльність як нелегальні організації.13 лютого 1873 р. було створено Південно-Західне відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ)на чолі з Григорієм Павловичем Галаганом, яке стає центром українознавчих досліджень. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети "Киевский телеграф". В Україні за допомогою науковців,які не порушували циркулярів утворився зародок національної Академії наук. Проте було підписано Емський указ 18 травня 1876 р. Заборонялося говорити українською,друкувати українські книжки і ставити вистави. Проте це не зупинило громадівський рух,який шукав подальших шляхів для продовження руху.Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).Старше покоління громадівців вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях від окремих гуртів до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для почату політичної боротьби. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити політичну програму руху.

Пожвавлення національного руху в Україні наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Формування багатопартійної системи.

Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана подолати негативні тенденції в розвитку Радянського Союзу. В ході перебудови зростала політизація суспільства,яка виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів.

Становлення багатопартійності в Україні пробивалося з великими труднощами і відбулося в три етапи:

1 етап охоплює 1998 р. В цей час про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група на чолі з Л. Лук'яненко.

2 етап тривав у 1989 р. - на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху України за перебудову. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України,виникла найбільш масова політична організація — Рух.

3 етап — березень-квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Правда це положення Декларації в Москві до уваги не бралося. Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій.

Першими на захист української культури виступали інтелігенція, студентська молодь. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження». Поступово відкривалася правда (“білі плями”) української історії. Було легалізовано Українську греко-католицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву.

Серпневий „путч” 1991 р. Проголошення незалежності України та перші кроки її розбудови.

Демократично налаштовані сили України дедалі активніше виступали за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки партноменклатуру, а й самого ініціатора перебудови М. Горбачова. Намагаючись не допустити розвитку процесу створення незалежних держав, М. Горбачов запропонував проект нового союзного договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали. Питання про долю СРСР значно посилило соціально-політичне напруження в суспільстві, у тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступала проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві в ніч на 19 серпня 1991 р. здійснили спробу перевороту (cерпневий путч), утворивши Державний комітет надзвичайного стану у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. Горбачов, ізольований на кримській дачі, був усунутий від влади. Проти заколотників рішуче виступив Борис Єльцин. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, стало на вичікувальну позицію. Серпневі події в Москві критично загострили ситуацію щодо прагнення незалежності з боку республік. Виходячи з цього, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України. Цей документ був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. У ньому взяло участь 84,2 % виборців, з яких 90,3 % проголосувало за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Леоніда Кравчука. Проголошення незалежності такою республікою як Україна остаточно зробило неможливим збереження Радянського Союзу. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук) і після переговорів (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР, але дедалі більше втрачав владу) наступного дня підписали угоду про ліквідацію Союзу РСР та створення на його місці нового утворення — Співдружності незалежних держав, до якої невдовзі приєдналося декілька інших

Українські дисиденти, їхні програмні цілі та діяльність

У 50-х роках виникає рух дисидентів (незгодних). Це був перший великий суспільно-політичний рух у Радянському Союзі, учасники якого виступали проти існуючого політичного режиму. Дисидентами найчастіше були представники інтелігенції, хоча були й представники інших соціальних груп. Дисиденти ніколи не ставили за мету організацію збройної боротьби, їх головним завданням була боротьба за права людини та за національні права українського народу. Дисиденти прагнули діяти виключно конституційним шляхом. Їхніми головними методами були агітація і проведення громадських заходів. Дисидентський рух в Україні мав три напрямки: загальнодемократичний, релігійний і національний. Загальнодемократичне дисиденство було найбільш поширеним, виступало за захист прав людини. Для релігійних дисидентів головною була проблема віросповідання. Національний напрямок виступав за право українського народу на збереження національної самобутності, проти русифікації, за можливість виходу зі складу СРСР.

Дата добавления: 2015-08-28