Робота № 001 | ||||||
Рідне місто... Для кожного з нас Жмеринка — це місце, де пройшли наше дитинство, юність. Але є ще один зміст у цьому слові. Бо Жмеринка — це не просто крапка на географічній карті. У це слово ми вкладаємо і особисте, і загальне. Це і земля наша, і люди, і, хоч маленька, але все ж історія. У це слово ми вкладаємо гордість за себе, за своє місто і свою причетність до всього, що відбувається у ньому. Для мене Жмеринка — рідний дім, мої друзі, з якими я зростаю, моя вулиця, школа, де навчаюсь, моє місто. Історію нашого міста, звісно, не порівняєш з історичним шляхом великих міст, таких, як Київ або Харків. Але для нас історія Жмеринки безцінна. Розпочнемо з другої половини ХІХ століття. Зі Жмеринкою пов’язана дуже важлива для Росії історична подія. Це російсько-турецька війна 1877-1878 рр. Саме у Жмеринці імператор Олександр ІІ оголосив про її початок. У часи революції та громадянської війни в місті точилася жорстока боротьба різних тогочасних непримиренних військових формувань: української, білої, більшовицької, польської, армії Антанти й анархістів. Жмеринка, як і Вінниця виконувала роль столиці Директорії. Тут, у Жмеринці, Петлюра приймав місію Антанти. Ось так маленьке та непримітне подільське містечко було вписане на сторінки історії. До того ж це не прості дати, а переломні, які мали великий вплив не лише на місто, а й на долю інших країн. Жмеринка прекрасна, вона надихає і водночас захоплює. Саме під впливом її краси та вишуканості, темпу життя творили відомий на всю Європу мікромініатюрист Михайло Григорович Маслюк, людина неординарна і талановита, художник-авангардист і поет Василь Хмелюк. У 1878-1880 рр. у Жмеринці перебував видатний російський композитор П.І.Чайковський. У місті закінчував гімназію і почав свої перші трудові кроки Юрій Смолич. Події в Жмеринці початку ХХ ст. він описав в романах «Вісімнадцятилітні», «Наші тайни» та в книгах спогадів. Згадує про своє перебування у Жмеринці й Володимир Сосюра у романі «Третя рота». Саме у Жмеринці 1898 р. Антон Федорович Турчанович, винахідник польової кухні, перебуваючи заступником командира 12-го піхотного полку з господарської частини, зробив розрахунки і креслення польової кухні на колісному ходу. Вже до початку Першої світової війни практично всі частини російської армії мали польові кухні системи Турчановича. Безсумнівно, наша Жмеринка - чарівне місто. Не все ще в його історії знане й описане. Мене вразила історія Олександра Купріна. Ще маленьким хлопчиком його віддали до сиротинця, у віці 6 років він почав службу у кадетському корпусі. Витримавши муштру, військове життя, він сформував певний світогляд. Але це бачення життя різко змінилося. І це сталось саме у Жмеринці. З особливою важкістю проходили його роки служби. Купрін служив у військовій частині, яка діяла на той час на території нашого міста, часто відвідував полкову церкву. Олександр Іванович вже тоді почав писати, однак у нашому місті у письменника зародилася думка, що служіння в армії Російської імперії безперспективне, він усвідомив, що служба - це безкінечна муштра і знущання над простими людьми, які ідуть у солдати, адже у той час офіцери страшно знущались над солдатами. Купрін по-новому побачив армію, осягнув усю її закостенілість і подав у відставку у 1894 році. З того часу він почав активну письменницьку діяльність. Саме у Жмеринці він почав писати повість «Поєдинок», яка була видана у 1905 році Наше прекрасне місто зачарувало і змусило замислитись настільки легендарну постать, як Олександр Іванович Купрін. Отже, Жмеринка теж легендарне місто, яке відіграло надзвичайно важливу роль у житті кожної людини. Отже, доторкнімося серцем до пожовтілих сторінок минулого, відчуймо ритм епох, згадаймо історію в ім’я того, щоб не повторити її помилок і ще вище піднести славу рідної Жмеринки. | ||||||
Робота № 002 | ||||||
Тяжкі страждання А чи чули ви, жмеринчани, яка страшенна мука випала на долю євреїв в нашому рідному місті, де ми зараз так солодко і безтурботно з вами живемо? Ще у часи Великої Вітчизняної війни смертельні та нелюдські випробування випали на долю цих людей. З перших днів війни нацисти оголосили євреїв головною причиною всіх бід людства за усю його історію. Фашизм став ніби катом для єврейського народу, не давав жодного продиху та навіть думки про світле майбутнє і щасливу долю. Ще на початку війни в кварталі, прилеглому до міського базару, у нашому місті було створено гетто, яке було огороджене колючим дротом, входи та виходи були тільки за перепустками, які перевіряли поліцейські. У Жмеринському гетто знаходилися не тільки корінні євреї, але і євреї з інших куточків країни, які сподівалися на краще життя у Жмеринці. Вхід у табір та розмови через дріт євреям та не євреям було суворо заборонено під загрозою розстрілу. Щоденно в гетто проводилася перекличка, і горе було тому, кого не було в цей час на місці. Деякі євреї працювали на німецьке командування, їх праця частково оплачувалася, а також вони мали деякі привілеї з боку німців та румун. Загалом, доля євреїв – жмеринчан не була тяжкою, як у інших округах. Єврейською общиною було відкрито в гетто поліклініку, аптеку, загальноосвітню школу, дитячий садок. У школі навчання велося російською мовою, приділялася значна увага вивченню німецької. За навчання потрібно було платити – 5 марок. За бідних та сиріт платила община. У 1942 році, ігноруючи заборону румунської влади, було надано сховище в Жмеринському гетто біля 300 євреям із Браїлова. Жмеринські євреї боялися, що їх усіх знищать за порушення наказу. Браїлівських євреїв затримали і відправили назад до Браїлова, де вони були розстріляні. Але, спочатку приреченим запропонували зібрати відро золота для викупу. Коли золото було зібрано, нещасних людей силою стали зганяти до гурту для подальшої розправи. Рятуючись від неї, люди закопувались у земляні ями, залишаючи продихи для дихання і можливість через них вилізти живими. Після розправи яму з мертвими тілами карателі не закидали землею, а присипали вапном. Кожного разу ця яма поповнювалась все більше і більше тілами євреїв. Отож, зроблю висновок: війна – породження зла. Людського зла. Але війна – це не тільки минуле людства, це на жаль, його сьогодення. Вона несе смерть, розлуку, горе. І тому сьогодні, коли на Сході йде війна, нам потрібно вірити в те, що попри будь-які спроби ворога йому не вдасться побороти і знищити нас як народ, що складається з дружніх націй, які прагнуть бути вільні і які прямують до кращого майбутнього. | ||||||
Робота № 003 | ||||||
Жмеринка -. це місто, всі знають історію про її створення, а саме про рукотискання! Але це не найголовніше що пов’язано з Жмеринкою на сам перед, це археологічні розкопки. Мабудь, почну саме З них В кінці 60-х років ХХ століття під час земляних робіт пов'язаних з будівництвом басейну біля стадіону «Локомотив» були знайдені знаряддя праці первісних людей:. зубила, скребки, крем'яні сокири, долота, а також черепки гончарних виробів, дивна статуетка, що нагадувала жінку Отже на території нашого міста жили наші пращури ще в сиву давнину На території, що прилягає до міста є пам'ятник археології поселення трипільської культури За 12 км від Жмеринки біля села Межирова збереглися вали Скіфського городища, а біля Станіславчика ще й досі височить козацька могила -... Свідок відчайдушної боротьби українського народу за незалежність. З 1903 р. розпочався справжній розквіт Жмеринки. Тут почало діяти товариство взаємного кредиту, основний капітал якого складав більше 44 тис. рублів. Напередодні Першої світової війни у Жмеринці вже працювало 9 фабрик і заводів, 36 ремісничих майстерень. Серед них: машинобудівний завод сільськогосподарського профілю, чавуноливарний, лісопильний та 2 цегельні заводи. Більша частина населення міста працювала на залізниці. На Той час у ньому налічувалося 1737 будинків, населення становило більше 21 тис. чоловік. Тут, у Жмеринці, Петлюра приймав місію Антанти. Я знаю, що були такі жорстокі часи, що навіть більшовики розстріляли 45 гімназистів, за те, що на Жмеринському вокзалі вони зустрічали С.Петлюру з гімнон "Ще не вмерла Україна". Батьки намагалися врятувати своїх дітей, надіслали лист до Леніна з проханням помилуватися, але все було безнадійно. Дітей стратили в Сідавському лісі у вересні. О четвертій ранку погожого теплого ДНЯ... У тому самому будинку, в якому катували гімназистів, влаштували катівню й фашисти в роки Великої Вітчизняної війни. Там мордували мирне населення, А нині Той будинок служить станцією швидкої допомоги. Ось що я знаю про Жмеринку. | ||||||
Робота № 004 | ||||||
Жмеринка отримала свою назву від розташованих праворуч і ліворуч від залізничної лінії Київ - Одеса сіл Мала Жмеринка і Велика Жмеринка, що виникли як хутора в 16-17 століттях. З приводу походження назв цих сіл існують дві версії. Згідно з першою, спочатку тут існували два безіменних хутора. В одному проживали поляки, в іншому -українці. Між хуторами йшла постійна ворожнеча. Одного разу вона вилилася в різанину, після якої вціліли деякі. Ті, що вижили образумились, потиснули один одному руки і надалі поклялися не ворогувати. Після цього більшому із хуторів дали ім'я Велика Жмеринка, а меншому -малий Жмеринка (від польських слів "жме Ренк", тобто "тисну руку"). За другою версією, в лісах, на місці яких нині розташовані ці села, зустрілися польські та запорізькі війська, котрі звільняли Україну від полчищ Магомета IV. Що зустрілися потиснули один одному руки і заснували два хутора - Велику і Малу Жмеринку. Станція Жмеринка виникла в 1865 році у зв'язку з початком будівництва Південно-Західної залізниці. У 1868 р вступив в експлуатацію залізничну ділянку Жмеринка-Балта, перший на Україні. Поступово від виріс в лінію Київ - Одеса. З часом станція Жмеринка стала вузловою. У 1871 р від неї відходить гілка в західному напрямку, на Волочиськ (і далі на Проскі-рів), а в 1892 р - Гілка в південно-західному напрямку на Могилів-Подільський. У 1899 р архітектори В.Риков і З.Журавскій спроектували новий жмеринський вокзал. Хоча в експлуатацію вокзал увійшов в 1904 р, повністю його будівництво було завершено лише в 1911 р Жмеринський вокзал вважався найкрасивішим на Україні, і в ньому була спеціальна царська кімната. З відкриттям станції Жмеринка виник однойменний робітниче селище і поряд з ним - містечко. Вони об'єднуються в єдиний населений пункт, який в 1903 р отримав статус міста. Насип залізничної лінії Київ-Одеса розділяє Жмеринку на західну і східну частини. У районі вокзалу обидві частини міста з'єднуються тунелями - проїжджих і пішохідних, причому останній проходить під вокзалом. Майже паралельно залізничного насипу розташовувалися вулиці Одеська, Алейкія, Київська, Центральна, Миколаївська, Олександрівська, Іванівський провулок, вулиці Банківська і Грецька, перпендикулярно залізничного насипу - вулиці Донська, Графська, Базарна, а також Хлібний провулок і вул. Катерининська. Згідно переписом 1897 р, євреї складали понад 17% жителів Жмеринки (близько 2,4 тис з 14. Тисяч). 17 квітня 1896 відкрилась перша загальноосвітня початкова єврейська школа для хлопчиків (учитель -Манус Зейліковіч Шкляр), а восени 1901 - Перша єврейська початкова школа для дівчаток (вчителька - Розалія Давидівна Табачник). У 1907 р в Жмеринці відкривається перша чоловіча гімназія, а в 1909 р - Перша жіноча (в даний час -. Українська середня школа № 1-вул Коцюбинського, 39, і російська середня школа № 5 -. Ул Короленка, 5). На початку 10-х років XX в. відомий ліберал граф Гейден виділив частину своєї земельної ділянки, прилеглої до Олександрівської вулиці, для будівництва Вищого початкового училища. Будівництво проходило під егідою жмеринського міського голови Добровольського і закінчилося в 1912 році. У 1914 році в чотирьох класах цього училища навчалося 167 хлопчиків - українців, росіян, поляків і євреїв. Плата за навчання становила 20 рублів на рік, ще 10 рублів стягувалося за навчання однієї з іноземних мов - німецької, англійської або французької. З 1916 року в училищі стали приймати також дівчаток. В даний час на території цього училища знаходиться українська середня школа № 3 (Лютневий пров., 3) В 1913-1918 рр. у Жмеринській чоловічої гімназії навчався майбутній знаменитий український прозаїк Юрій Смолич, який окреслив Жмеринку початку XX століття в своїй трилогії "Дитинство", "Наші тайни" і "Вісімнадцятирічні". До другої світової війни в середній школі № 1 навчалися майбутній народний артист СРСР М.П.Болдуман і майбутня українська дитяча письменниця Д.М.Жмер. Євреї складали переважну більшість торговців і ремісників Жмеринки. Серед заможних євреїв виділялися: власник універсального магазина Вова Шварц, мануфактурщиков Аба Фліман, кожевенник Ходико, господар лісопильного заводу і дров'яного складу Велвл Ку-дінській, круподеркі - Шінтель, цеху з виробництва прохолоджувальних напоїв Ланцман, макаронної фабрики - Іцхак Штаркман. Останній відрізнявся своєю широкою освіченістю і громадською активністю. Він очолював місцевий осередок сіоністської організації Росії і підтримував тісний контакт з місцевою елітою, як єврейської, так і неєврейської. Серед друзів Іцхака Штаркмана були директор чоловічої гімназії, мировий суддя, присяжний повірений Зільберштейн і лікар Ділекторскій. Після Лютневої революції в Жмеринці, як і в інших містах Росії, виникло двовладдя. Нарівні з Міською думою утворився Рада робітничих і солдатських депутатів. Його створення було проголошено в середині березня 1917 в кінематографі "Міраж", розташованому на вул. Катерининської (пізніше -. Театр ім Жовтневої революції по вул Урицького.). Коли до Жмеринки дійшла звістка про більшовицький переворот у Петрограді, його одностайно засудили як Міська дума, так і Рада робітничих і солдатських депутатів (в якому переважали меншовики та есери). Але вже 10 листопада 1917 (За новим стилем) влада в Жмеринці перейшла до більшовиків. Це відбулося під тиском солдат 2-го гвардійського корпусу, розташованого в околицях Жмеринки і "обольшевіченного" агітатором Євгенією Бош. Як тільки корпус покинув Жмеринку і попрямував до Києва, щоб допомогти тамтешнім більшовикам, влада в місті перейшла до Центральної Ради. Але й вона протрималася недовго. 10 січня 1918, в результаті добре підготовленого збройного повстання, більшовики знову оволоділи містом. 2 березня 1918 в Жмеринку вступили австро-угорські й українські війська. Заставши в місті велика кількість бездомних, окупаційні власті взялися за "ущільнення" великих квартир, внаслідок чого, наприклад, Іцхак і Фейга Штаркмана зі своїми чотирма дітьми - 15-річною Манею, 10-річної Рівкою, 8-річним Ісраелем-Абой і однорічною Шуламит змушені були розміститися в двох кімнатах своєї семикімнатної квартири. Під прикриттям австро-угорських військ до травня 1918 Жмеринка була під владою Центральної Ради, а потім -под владою гетьмана Скоропадського. Працівники Жмерине-ського залізничного вузла взяли активну участь у всеукраїнській страйку залізничників, яка відбувалася з середини липня до початку вересня 1918 У серпні на ділянці дороги Жмеринка-Ярошенка був пущений під укіс кур'єрський поїзд. У покарання за це власті наклали на населення міста контрибуцію: 18 тис. пудів пшениці і 250 тис. гривень; сотні людей були кинуті до в'язниці. З грудня 1918 по 20 березня 1919 Жмеринка була під владою української Директорії. Потім в Жмеринку вступив Таращанський полк Червоної армії під командуванням В.Н.Боженко. Наприкінці травня в Жмеринку повернулися діректоріанскіе війська, в липні місто відбили частини Червоної Армії, а 10 серпня - знову діректоріанскіе, які протрималися тут до настання денікінських частин. | ||||||
Робота № 005 | ||||||
Твір – дослідження Чому дивізія стала Жмеринською Кажуть: велике видно на відстані. Чим далі відходять в історію роки війни, тим краще осягається мужність і сила народу, його відданість. Важкі випробування випали на долю покоління мого прадіда Василя, який залишив мені ці незабутні спогади: «Колишній 625 Червонопрапорний полк вийшов на берег Південного Бугу 17 березня 1944 року. Було ще далеко до півночі, коли взвод полкової розвідки і рота автоматників розпочали переправу через ріку. Після того, як мій прадід доповів командиру дивізії, генерал – майору Подшивалову, про обстановку, то отримав наказ: не чекати кінця переправи, а з двома батальйонами й артдивізіоном наступати на Жмеринку. Бійці, не помічені ворогом, пробралися в місто. Незабаром прибули третій батальйон майора П’ятецького й артилерійсько – мінометні батареї полку. Бій розгортався все більше кожною хвилиною. На вулицях міста лежали вбиті. Їхня смерть кликала на справедливу помсту. Ворожі бронепоїзди засипали шквалом вогню, їх необхідно було вивести з ладу. Але ж як? Поки, як розповідав мені прадід, радилися з командиром артдивізіону майором Декало (пізніше загинув на вулицях Будапешта), на допомогу прийшла Жмеринська молодь. Безвусі хлопці дружно підбирали на полі бою зброю і швидко ставали в армійські ряди. Жмеринчани запропонували поставити гармати на кількох подвір’ях, звідки прямою наводкою можна було вести бій з бронепоїздами. Пройшло кілька хвилин. Як тільки на колії з’явився бронепоїзд, пролунала команда артилеристам і снаряди попали в ціль. Надходив вечір. Місто було взято, але вузол залізниці, як розповідав мені прадідусь, знаходився ще в руках гітлерівців. Зліва від вокзалу було чути гул танкових моторів, тріщали автоматні черги: ворог розпочав контратаку. Командир першого батальйону майор Махновський повідомив, що на нього йдуть кілька «тигрів» і треба знищити автоматників, а танки підступали ближче. Через хвилину вогонь наших кулеметників косив гітлерівців – і задиміли танки. Над містом поступово розпливалася темрява. Бої помітно стихали. Лише в районі вокзалу, перед другим батальйоном, як і раніше, гриміли міномети, стріляли кулемети. Цікавий факт, що капітан Бровка (брат білоруського поета) доповідав, що на станції німці щось затівають і потрібно слідкувати, аби вони не погнали свої ешелони. Ніч проходила в підготовці до нових битв. Майже ніхто не спав: кожний боєць полку знав, що вранці розпочнуться важкі бої за залізничний вузол. 18 березня, як тільки з’явилися перші промені сонця, з боку Вінниці розпочалась важка канонада. Всі з нетерпінням чекали інших полків дивізії. У другій половині дня в бій вступили ще два стрілецьких і артилерійський полки. Дивізія громила ворога, який не хотів уступати жодного метра землі. Ворожа авіація – дев’ятки «юнкерси» скидали на місто бомби. Під час бомбардування розвідникам вдалося захопити «язика» - єфрейтора з ворожої оборони, який розповів, що близько двох полків гітлерівців за допомогою танків і артилерії з двома бронепоїздами отримали завдання відправити десятки ешелонів з боєприпасами, продуктами, награбованим майном. На десяту годину ранку фашисти готували нову атаку. Але задум ворогові не вдався. Артилеристи майора Декала відкрили вогонь по ешелонах. Коли почали вибухати боєприпаси, вороги покинули станцію. Жмеринка була повністю очищена від ворога. За наказом командуючого 38 армією, генерал - полковника Москаленка, мого прадіда призначили начальником гарнізону. Наспіх в центрі міста була викопана Братська могила, де поховано дорогих нам однополчан, які віддали своє життя за наше рідне місто Жмеринку, а 151-а Червонопрапорна, стрілецька дивізія почала називатися «Жмеринською». Жахливий реєстр злочинів гітлерівців проти народу, в якому є Вінницька сторінка. Це майже 205 тисяч закатованих мирних людей міст і сіл, близько сорокашести тисяч знищених військовополонених, більше сімдесяти чотирьох тисяч молодих людей, яких вивезено на каторжні роботи з Вінниччини до Німеччини. Але незламним залишився наш народ – і все сильніше роздмухувало ся полум’я визвольної боротьби. Горіла земля під ногами чужинців: армія, народні месники захищали на території області понад мільйон гітлерівців та їхніх найманців, пустили під укіс 265 ешелонів із ворожими солдатами та бойовою технікою, підірвавши369 мостів, врятувавши від вивезення в рабство сотні тисяч громадян України. Нині виповнилося 70 років визволення України від фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни, нашого міста. І сьогодні не менш важкий час для нашої соборної України, на сході якої гинуть наші співвітчизники. Кращі сини й дочки, проливаючи кров, ціною власного життя відстоюють незалежність та єдність країни. Ми прагнемо миру і, я вірю, побудуємо могутню європейську державу. Отже, історія дає моєму народові ще одне випробування. Мабуть, ворог забув, якого ми роду, ким були наші предки, яка кров тече в наших жилах. Українці – миролюбна й сильна нація, що хоче миру, бажає, щоб для дітей, розкривши книгу «Буквар», перше слово «ма-ма» заясніло б найсвітлішою мудрістю й любов’ю на рідній землі, щоб легкокрилі мирні літаки креслили в небі свою нерозгадану казку та колосились у сизих і синіх росах щедрі пшениці й жита… | ||||||
Робота № 006 | ||||||
Чому дивізія стала Жмеринською Кажуть: велике видно на відстані. Чим далі відходять в історію роки війни, тим краще осягається мужність і сила народу, його відданість. Важкі випробування випали на долю покоління мого прадіда Василя, який залишив мені ці незабутні спогади: «Колишній 625 Червонопрапорний полк вийшов на берег Південного Бугу 17 березня 1944 року. Було ще далеко до півночі, коли взвод полкової розвідки і рота автоматників розпочали переправу через ріку. Після того, як мій прадід доповів командиру дивізії, генерал – майору Подшивалову, про обстановку, то отримав наказ: не чекати кінця переправи, а з двома батальйонами й артдивізіоном наступати на Жмеринку. Бійці, не помічені ворогом, пробралися в місто. Незабаром прибули третій батальйон майора П’ятецького й артилерійсько – мінометні батареї полку. Бій розгортався все більше кожною хвилиною. На вулицях міста лежали вбиті. Їхня смерть кликала на справедливу помсту. Ворожі бронепоїзди засипали шквалом вогню, їх необхідно було вивести з ладу. Але ж як? Поки, як розповідав мені прадід, радилися з командиром артдивізіону майором Декало (пізніше загинув на вулицях Будапешта), на допомогу прийшла Жмеринська молодь. Безвусі хлопці дружно підбирали на полі бою зброю і швидко ставали в армійські ряди. Жмеринчани запропонували поставити гармати на кількох подвір’ях, звідки прямою наводкою можна було вести бій з бронепоїздами. Пройшло кілька хвилин. Як тільки на колії з’явився бронепоїзд, пролунала команда артилеристам і снаряди попали в ціль. Надходив вечір. Місто було взято, але вузол залізниці, як розповідав мені прадідусь, знаходився ще в руках гітлерівців. Зліва від вокзалу було чути гул танкових моторів, тріщали автоматні черги: ворог розпочав контратаку. Командир першого батальйону майор Махновський повідомив, що на нього йдуть кілька «тигрів» і треба знищити автоматників, а танки підступали ближче. Через хвилину вогонь наших кулеметників косив гітлерівців – і задиміли танки. Над містом поступово розпливалася темрява. Бої помітно стихали. Лише в районі вокзалу, перед другим батальйоном, як і раніше, гриміли міномети, стріляли кулемети. Цікавий факт, що капітан Бровка (брат білоруського поета) доповідав, що на станції німці щось затівають і потрібно слідкувати, аби вони не погнали свої ешелони. Ніч проходила в підготовці до нових битв. Майже ніхто не спав: кожний боєць полку знав, що вранці розпочнуться важкі бої за залізничний вузол. 18 березня, як тільки з’явилися перші промені сонця, з боку Вінниці розпочалась важка канонада. Всі з нетерпінням чекали інших полків дивізії. У другій половині дня в бій вступили ще два стрілецьких і артилерійський полки. Дивізія громила ворога, який не хотів уступати жодного метра землі. Ворожа авіація – дев’ятки «юнкерси» скидали на місто бомби. Під час бомбардування розвідникам вдалося захопити «язика» - єфрейтора з ворожої оборони, який розповів, що близько двох полків гітлерівців за допомогою танків і артилерії з двома бронепоїздами отримали завдання відправити десятки ешелонів з боєприпасами, продуктами, награбованим майном. На десяту годину ранку фашисти готували нову атаку. Але задум ворогові не вдався. Артилеристи майора Декала відкрили вогонь по ешелонах. Коли почали вибухати боєприпаси, вороги покинули станцію. Жмеринка була повністю очищена від ворога. За наказом командуючого 38 армією, генерал - полковника Москаленка, мого прадіда призначили начальником гарнізону. Наспіх в центрі міста була викопана Братська могила, де поховано дорогих нам однополчан, які віддали своє життя за наше рідне місто Жмеринку, а 151-а Червонопрапорна, стрілецька дивізія почала називатися «Жмеринською». Жахливий реєстр злочинів гітлерівців проти народу, в якому є Вінницька сторінка. Це майже 205 тисяч закатованих мирних людей міст і сіл, близько сорокашести тисяч знищених військовополонених, більше сімдесяти чотирьох тисяч молодих людей, яких вивезено на каторжні роботи з Вінниччини до Німеччини. Але незламним залишився наш народ – і все сильніше роздмухувало ся полум’я визвольної боротьби. Горіла земля під ногами чужинців: армія, народні месники захищали на території області понад мільйон гітлерівців та їхніх найманців, пустили під укіс 265 ешелонів із ворожими солдатами та бойовою технікою, підірвавши369 мостів, врятувавши від вивезення в рабство сотні тисяч громадян України. Нині виповнилося 70 років визволення України від фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни, нашого міста. І сьогодні не менш важкий час для нашої соборної України, на сході якої гинуть наші співвітчизники. Кращі сини й дочки, проливаючи кров, ціною власного життя відстоюють незалежність та єдність країни. Ми прагнемо миру і, я вірю, побудуємо могутню європейську державу. Отже, історія дає моєму народові ще одне випробування. Мабуть, ворог забув, якого ми роду, ким були наші предки, яка кров тече в наших жилах. Українці – миролюбна й сильна нація, що хоче миру, бажає, щоб для дітей, розкривши книгу «Буквар», перше слово «ма-ма» заясніло б найсвітлішою мудрістю й любов’ю на рідній землі, щоб легкокрилі мирні літаки креслили в небі свою нерозгадану казку та колосились у сизих і синіх росах щедрі пшениці й жита… | ||||||
Робота № 007 | ||||||
Частина історії мого міста Кожне місто має свою власну і не повторну історію. Саме з таких історій і складається минуле нашої країни. Кожна подія історично важлива, адже вона по-своєму вплинула на наше сучасне життя і уявлення про наше минуле. Мало хто знає, що такий вклад в історію України зробила і наша рідна Жмеринка. Звучить гордо і водночас трішки дивно, проте наше місто було столицею України аж 12 днів. Це означало, що кожен жмеринчанин, який жив у той час, міг стати справжнім жителем столиці, не змінюючи свого звичного місця проживання. Розпочалося це у 1903 році, коли містечко отримало статус міста. Цікавий факт, адже аеропорт з'явився в місті раніше, ніж будь-де з губернських міст. У районі нинішнього автовокзалу (завдяки чоловіку сестри останнього государя великому князю Олександру Михайловичу) розмістився 11-й авіапарк, там проходили службу льотчики-технарі і діяли курси підвищення кваліфікації. Пояснення було простим: місто знаходилося недалеко від австрійської межі, і потрібно було кріпити оборону. Проте цей військовий об'єкт не був надсекретним і закритим від городян. У 1911 році тут побував знаменитий льотчик-випробувач, колишній чемпіон світу по велоспорту Сергій Уточкин. На полях графа Гейдена, де нині розмістилася моя рідна ЗОШ № 3, була прокладена злітна доріжка. Там проводилися показові польоти "етажерок". За 10 копійок (це до речі дешевше, ніж перенесення через калюжу за 60 років до цього) усі охочі могли піднятися в небо і побачити околиці Жмеринки з висоти пташиного польоту. І жило би собі, і багатіло б місто, але почалася революція. І 6 березня 1919 року через місто проїхав потяг Семена Петлюри під час його "славетної" втечі від більшовиків з Києва в Кам'янець-Подільський, саме у цей момент Жмеринка на 12 днів стала столицею України. Можливо, хтось скаже, що це просто випадковість. Проте на мою думку, це не просто подія, це був той самий зоряний час, коли місто показало що воно достойне цього. Саме це горде звання дало можливість задуматись кожному з містян: Жмеринці і надалі бути малою зіркою великої історії, чи яскравою кометою, яка швидко з’явилась і так само зникла? Я вважаю, кожен у той час дав свою відповідь на це питання. Мені невідомо хто і що відповів, проте сьогодні я бачу: більшість підтримала розвиток. Це можна помітити з перших хвилин перебування у місті. На сьогоднішній день тут є багато красивих місць: сквер Героїв Майдану, площа Миру, пам’ятник Шевченку, парк ім. Горького і звичайно -залізничний вокзал. Кожне з цих місць має щось особливе. Вони є справжньою окрасою не тільки міста, але і області. Це частина історії Жмеринки якою її бачу я, і ніхто не змінить моєї думки, не змусить зневажати, чи вдавати що вона не існує. Я щаслива, бо на сьогоднішній день можу і хочу гордо сказати на весь світ: Я – українка і жмеринчанка. На мою думку, такі конкурси потрібно проводити частіше, адже саме вони допомагають юним жмеринчанам краще вивчати історію свого міста, щоб краще знати помилки минулого і не повторювати їх в майбутньому. У кожного народу шлях розвитку і становлення, як держави різний. На жаль, зараз увесь світ спостерігає за подіями в нашій країні. Саме ця ситуація спочатку на Майдані, а потім на Сході рідної землі, дозволила гордо заявити: що ми незламні, не піддамося на спроби поневолити український народ. Проте я б ніколи не хотіла, щоб саме такі події представили Україну на міжнародній арені. Я знаю і вірю, що у недалекому майбутньому, весь світ побачить нашу державу як європейську країну, що не обмежується кордонами, а яка живе у сердеці кожного, хто є її патріотом. | ||||||
Робота № 008 | ||||||
Люби і знай свій рідний край Ми, молоде покоління, цікавимось історією свого рідного міста. Адже воно найкраще у світі. Тут народились і жили, працювали мій прапрадідусь Карл Барціковський, який був помічником машиніста депо в 30 – х роках. В грудні 1937 р. (напередодні Нового року його було викликало до міліції - більше він не повернувся додому. Набатом прозвучав вирок: «Ворог народу». Залишилася моя прапрабабуся з маленьким дітками на руках. І таки дочекалась листа від уряду про реабілітацію її чоловіка. Прадідусь Олійник Микола Іванович теж працював в депо машиністом, а дідусь Анатолій Кирилович Власенко в ШЧ – 4- електромеханіком. Я горджуся своїми рідними, які примножували славу рідного міста своєю працею на залізничному транспорті. Скільки їх невідомих, забутих, зниклих безвісти у бурхливому вирі історії! Я хочу розповісти про наших земляків Юшкіних, які працювали на будівництві залізничного вокзалу в пору його зведення. 1899 рік та початок ХХ століття. За проектом архітектора Журавського приступили до будівництва вокзалу в м. Жмеринці. Робоча сила була з місцевих жителів, сильних, старанних, чесних, роботящих. Інженери – італійці, австрійці, французи. Техніка будівництва була особлива. Вапно люсували за таким рецептом: коли кипіло вапно, в нього кидали волові та кінські копита, роги, кістки ніг, що робило такий міцний холодець (желатин), у вапно ще додавали білки з яєць. От і розчин отримували як свинець, що ніколи не дає тріщин, а цегла не випадає, стоїть сотні років. Розчин робили по точних співвідношеннях піску, вапна та води. Батько Василя Юшкіна був простим робітником на будівництві вокзалу, він підносив цеглу, розчин. Сильний, високий красень. Мав троє синів, чекав народження четвертої дитини. Згодом приступили до оздоблювальних робіт в першому та другому класах (ресторан – вестибюль). А для здійснення художнього оформлення споруди були запрошені дванадцять італійських майстрів, а їх помічниками стали місцеві каменярі, серед них – Василь Юшкін, який з самого початку будівництва клав стіни майбутнього вокзалу. Дивився – дивися Юшкін (старший) на ті оздоби – лілії, водорослі, квіти, листки, що красувались під стелею, взяв у руки гіпс і виліпив ще кращу квітку. Настільки захопився мистецтвом ліплення, що згодом і сам став майстром – ліпником. Це побачив майстер – італієць і позвав до себе Юшкіна: «Ай да Юшкін, ай да молодець! А де вчився?» Юшкін зніяковів, знизив плечима і сказав, що він самоучка. Іноземець з повагою та шаною відносився до нього. А коли дружина Юшкіна народила четвертого сина, пани- іноземці прийшли привітати сім'ю. На Різдвяні свята вони з подарунками, з тросточками в руках, гарно одягнені завітали до хати. Поздоровили хазяїв та вручили подарунки… На великий дубовий стіл хазяйка поклала хліб, сало, смачне, тушене в печі м’ясо з картоплею, капусту, горілку. Погостювали і розійшлися… В хаті грілися телятко, ягнятко. Підлога земляна, застелена соломою. На печі спали діти. Дерев’яне ліжко застелене соломою. Біля столу – лави. В сім’ї злагода, порядок. Хата під соломою, одна велика кімната, де жили всі. Юшкін продовжував трудитися на будівництві вокзалу, сини росли – підростали, від батька черпали силу і знання… Жмеринський вокзал вистояв у війну, лише одна бомба в 1944 році розірвалася в приміщення першого класу, постраждали ліпні візерунки, стелі і стін. Після війни розпочались ремонтні роботи, тоді і згадали про Юшкіних, вони охоче взялись до праці. Наполеглива робота ентузіастів дала чудові результати – жмеринські митці відтворили тонкий орнамент, накладений італійськими майстрами. Гості і мешканці міста і досі не знають, де починається робота італійських майстрів, і де робота Юшкіних… А як склалася доля синів майстра Юшкіна? Микола вмів досконало і точно зробити гроші – монети. За це був заарештований і весь вік прожив у Санкт – Петербурзі при монетному дворі. Виготовляв гроші, медалі, різні значки. Не мав права приїжджати додому, щоб не видати секрет. Наймолодший Василь, якого вітали з Днем народження італійці, виготовляв різні шкатулки, бюсти та інше. Ось така наша подільська земля, зокрема рідне місто Жмеринка, багате талантами, умільцями, які не переведуться ніколи. | ||||||
Робота № 009 | ||||||
Жмеринка – рідне місто моє Свою назву Жмеринка отримала від сіл, розташованих по обидві сторони від залізничної колії – Велика і Мала Жмеринка. Щодо походження назви, то існують різні версії: одні дослідники вважають, що вона походить від польського вислову ”жму руку”, сказаному при зустрічі двох переможців, інші вбачають її в тому, що на території сучасного міста було поселення, в якому жили гончарі, які з глини виготовляли різний посуд – “жали ринки”. Є гіпотеза, що “джемері” – це густий темний ліс, хащі, на місці якого виникли ці поселення. Та найбільш ймовірною э наступна. Цікавий і такий факт, пов’язаний саме з назвою поселення. Подільське губернське управління і Міністерство внутрішніх справ пропонувуали при наданні Жмеринці статусу міста перейменувати її в м. Тетянин, на честь дочки Миколи II Тетяни, яка народилася 1903 року.На що імператор згоди не дав: ”Предпочитаю, чтобы Жмеринка сохранила свое прежнее название”. Перше знайомство з містом починається з вокзалу, збудованого 1899 – 1904 рр. У Жмеринці це знайомство буде особливо цікавим, бо споруда є пам’яткою історії та архітектури. З будівництвом вокзалу пов’язана трагічна доля його архітектора. Коли цар Микола II приїхав подивитися на новий вокзал, то першими його словами були:”Вот сукин сын”.Зиновій Журавський ці слова прийняв як незадоволення царя і застрелився. А імператор, як виявилося, був у захваті від творіння геніального архітектора. За задумом автора будова нагадує великий морський корабель, що на всіх вітрилах “пливе” у бік Чорного моря. Ми бачимо круглі вікна, що нагадують ілюмінатори, а вежі на даху і веранда другого поверху – палубу. Центральна вежа подібна до капітанського мостика. Якщо придивитися до оздоблення головного залу, ліпка в усьому приміщенні – імітує морську рослинність. Залізничний вокзал – це комплекс архітектурних і технічних споруд, що забезпечують чітку роботу вузлової станції, створюють зручні і комфортні умови для пасажирів. До платформи ведуть прямі виходи з приміщення, підземні тунелі. Чи не під враженням цього залізничного вокзалу Остап Бендер назвав Жмеринку “очагом мировой культуры". | ||||||
Робота № 010 | ||||||
Легенди рідного краю Незалежно від пори року, мчать поїзди на південь - до Чорного моря, до кримських й одеських курортів. Їдуть курортники, їдуть туристи, за вікном вагона проливаються чарівні подільські краєвиди: безмежні лани з синім маревом на обрії, тінисті діброви з пташиним щебетом, кучеряві сади, розкішні луки, перекраяні синіми смужками річок, а поміж цієї краси час від часу, мов у казці, виринають мальовничі села, що свідчать про достаток, працелюбність, щедру поетичну вдачу їх мешканців, а старовинні пам'ятники - про минуле краю, про те, що земляки ніколи не корилися ворогам, хоробро відстоювали свою незалежність і щастя; невеличкі затишні міста - з цікавою біографією, з унікальними пам'ятниками історії та культури. Все це прекрасна природа Поділля. Жмеринський район - один з найбільших у Вінницькій області, Жмеринка - місто залізничників. Це великий залізничний вузол, тут перетинаються колії, що ведуть в різні кінці Європи. Жмеринка - це велике місто обласного підпорядкування, адміністративний центр районну, значний культурний осередок Вінниччини. Заснована Жмеринка в другій половині ХІХ століття в зв'язку з будівництвом у 1865 році залізниці Київ - Балта. Тоді ж збудовано і невеличку станцію. Назвали її Жмеринка. Назва міста походить від назви двох ближніх сіл: Малої та Великої Жмеринки. Що ж до походження самої назви, то існують різні версії: одні дослідники вважають, що назва походить від польського вислову "жму руку". Є цікавий факт з назвою поселення, який засвідчує, що при наданні Жмеринці статусу міста, польське губернське управління та Міністерство внутрішній справ пропонувало змінити її назву на м. Тетянин, на честь дочки Миколи ІІ Тетяни, але імператор на це згоди не дав. Історично Жмеринка складалася із різних поселень, які зберегли свої назви. Безпосередньо до міста прилягають Мала Жмеринка, Леляки, Тартак, Подільське та селище міського типу Браїлів. В історичних матеріалах згадується про Жмеринку на початку 18 ст., як про село Браїловської волості, Вінницького повіту, Подільської губернії. Саме тут пролягав давній Кучманський шлях. Давньогрецький історик Геродот свідчить, що Подільська земля буьа відома ще за 5 віків до н.е. Він згадує алозонів і невронів, які заселяли ці землі. З його праць ми дізнаємося, що південь Украхни в ті далекі часи населяли кіммерійці, яких ассірійці називали "GIM(M)IR" ("ГІММІР"). В українській мові звук "ж" чергується із звуками "г". Можливо, звідси і пішла назва наших далеких предків. Вона зберіглася в назвах подільських поселень Чемериці, Чемер, Чемериси, в назві трави чемериці, одежі - чемерки, а згодом, і в назві поселення - Жмеринка. Біля станції Жмеринки по обидва боки її колії виросло невеличке селище залізничників. Поступово з другорядних станцій, Жмеринка стала однією з головних. Вона перетворилася у важливий залізничний вузол. Довкола станції почало розбудовуватися робітниче селище. Через десять років воно почало відтісняти навколишні ліси. Як згадка про ті часи збереглися призабуті назви колишніх мікрорайонів - Корчівка, Заріччя. Гордість міста, його візитна картка, високохудожнє творіння - залізничний вокзал. Споруда вважається пам'ятником історії і архітектури. Збудовано старий вокзал у 1904 році за проектом архітектора В. Рикова однак під час будівництва талановитий архітектор-будівельник З. Журавський вніс до проекту чимало змін, і тому нерідко обож називають авторами. Будівля вражає своєю оригінальністю, якщо поглянути на неї з висоти пташиного польоту, вловлюється схожість її з кораблем. Адже, це була перша залізниця, що вела до моря. Споруда збереглася до наший днів, але на данний час вона зміненна та відредагована. На початку ХХ століття в селищі жили в основному - залізничники. Дедалі зростав прошарок пролетаріату, його зміцнення привернуло до себе увагу соціал-демократичних організацій. Важка праця і безпросвітна нужда панували в робітничих кварталах. Залізничники влаштували страйк, на це їх підштовхнули народники. Жорстокий гніт, експлуатація пробуджували у робітників протести проти поневолювачів. Існують цікаві документи, які розповідають про діяльність у Жмеринці революціонера-народника В. К. Дебогорія-Мокрієвича, професійного революціонера М. С. Урицького. Бурхливими були у Жмеринці та навколишніх селах роки першої російської революції. Залізничники знову застрайкували у лютому, вони вимагали 8-годинного робочого дня (раніше вони працювали по 17 годин), підвищення заробітної плати, медичного обслуговування та безкоштовного навчання дітей, але ці вимоги залишилися без уваги. Тому в жовтні залізничники знову оголосили страйк. Їх підтримали робітники промислових підприємств. Згодом до них приєдналися і телеграфісти, і працівники служби руху. Як засвідчували архівні документи, протягом 1905-1906 років у селах, розташованих поблизу Жмеринки, відбулося понад 150 страйків і заворушень. І хоч більшість робітничих та селянських виступів носили стихійний характер, соціал-демократи надавали їм серйозного значення. Ось таким є опис про славну революційну історію Жмеринки. На території локомотивного депо є пам'ятний знак, споруджений в пам'ять про залізничників, що полягли в роки Великої Вітчизняної війни. Він свідчить про героїчну боротьбу трудящих Жмеринки, які разом з усім радянським народом протистояли ворожій навалі. Дорогою ціною заплачено за визволення міста залізничників. Там, де гриміли особливо запеклі бої, вдячні жителі міста підняли постамент- легендарний танк. Біля пам'ятника завжди полум'яніють гвоздики і тюльпани. Більш як сорок пам'ятників, десятки меморіальних дошок в місті і в селах району увічнюють пам'ять про земляків, які загинули в боях за рідну Батьківщину. З першого дня після визволення жителі міста з ентузіазмом приступили до відбудови зруйнованого війною господарства. Залізничники, трудівники підприємств героїчно трудилися на відбудові. Невпізнанно змінилося місто за післявоєнні роки. Це велика вузлова станція, що в основному визначає промисловий профіль міста і професії його жителів. Жмеринка одне із наймолодших міст Вінницької області. Але за свої літа у містечці жило багато видатних людей, які своєю діяльністю прославили місто на весь світ. Чарівна краса Поділля дала натхнення багатьом композиторам, поетам. Славиться подільська земля народними талантами - видатними вченими, умільцями. Це і відомий годинникар М. Г. Маслюк, вчений А. Т. Чеканюк, письменник Ю. К. Смолич, народний артист СРСР, авторів книг М. Ірчана та Т. Волгіна, поет В. П. Шевченко, художник А. Д. Базилевич. Умільця Маслюка справедливо вважають одним з найдосвідченіших годинникарів країни, але найбільше вражають вироби самодіяльного майстра, які неможливо бачити неозброєним оком. Його унікальний талант вражав відвідувачів багатьох виставок умільця не лише в нашій країні, а і за її межами. В місті діють такі національні спільноти: Міська спілка ветеранів війни в Афганістані, Товариство глухих, Асоціація Юних Жмеринчан та інші. Молодь може знайти собі будь-яке заняття до смаку та настрою в місті. Є кілька бібліотек, краєзнавчий музей, парк культури ім. Горького - це найулюбленіше місце відпочинку всіх жмеринчан в дні свят. Жмеринка - залізнична перлина! | ||||||
Робота № 011 | ||||||
Жмеринка... Багато хто знає це місто лише завдяки його чудовому вокзалу, а більшість, навіть жмеринчан, не здогадуються, скільки тут видатних людей, які творили не лише історію міста, а й історію України. Ю.К. Смолич - український письменник і громадський діяч. У Жмеренці розпочався трудовий шлях Юрія Корнійовича, тут у місцевій газеті надрукував він свій перший вірш. Ростислав Полянський - льотчик, кавалер трьох бойових орденів Червоного Прапора, воював у небі над сталінградом загинув під час визволення Волині. М. Г. Маслюк - автор багатьох мікромініатюр, у тому числі золотого барельєфа В. І. Леніна - розміром чверть квадратного міліметра; золотого паровоза, синхронного моторчика, годинника з 25 стрілками, що показують час у 70 країнах світу, та інших виробів. Ще нашу землю відвідували видатні творці, такі як: М. Коцюбинський та П. Чайковський. М. Коцюбинський деякий час проживав у с. Станіславчик, де написав декілька своїх творів. Древній Браїлів приваблює до себе багатьох приїжджих місцями, пов'язаними з перебуванням П. І. Чайковського. Тут композитор написав 3 п'єси, романси та оперу. Моя Жмеринка гордиться героями, на жаль, це трапляється в трагічних обставинах. У ці списки я хочу дописати Валерія Брезденюка, Леоніда Полянського із "Небесної Сотні" та Антона Москаленка. Валерій був творчою людиною, став фіналістом шоу "Україна має талант". Він мав унікальну здібність малювати фарбами на воді. Леонід не відстав від свого пращура Ростислава Полянського: сміливо став на захист рідного народу і загинув від кулі. А нещодавно холодного серпневого дня ми проводжали в останню путь колишнього учня нашої 3 школи - Москаленка Антона, молодого й красивого, мужнього й сміливого. Усі вони загинули за свободу та незалежність моєї Батьківщини. | ||||||
Робота № 012 | ||||||
Перший рідіолюбитель зі Жмеринки Я живу у прекрасному місті Жмеринка. Як кожен громадянин міста Жмеринка я пишаюсь минулим свого міста. І тому, я хочу розповісти Вам про першого радіолюбителя з України, який жив у нашому місті. На початку березня 1914 р на ст. Жмеринка Південно-Західних казенних залізниць був заарештований службовець київського залізничного телеграфу Сергій Степанович Жидковский, що побудував у себе вдома любительську радіостанцію (ЛРС) бездротового телеграфу і підозрюваний в перехопленні радіограм місцевої військової станції "іскрового" телеграфу. Під час обшуку влада знайшла багато записів, з яких видно, що Жидковский зносився зі Жмеринки з Берліном, Гамбургом, Парижем та іншими містами за кордоном від. В квартирі Жідковского знайдена чудово обладнана станція бездротового телеграфу. Заарештований вважався молодим винахідником В Жмеринці раптом перестав працювати телеграф в той час, коли йшли секретні військові телеграми. Тут і стало підозра, що телеграф зіпсований умисно Жидковским, щоб перехоплювати військові телеграми і передати їх за своїм бездротовому телеграфу за кордон Жидковский обладнав свою станцію за 200 рублів, тоді як пристрій такої станції обходиться в кілька десятків тисяч рублів. Ще в 1909 г, під час навчання в Київському технічному училищі залізничного транспорту, Сергій Жидковский весь свій вільний час віддавав радіоаматорству і вивченню основ зароджувалась радіотехніки. В цей період він з великим захопленням працював над дослідженням властивостей різних детекторів і розробив кілька конструкцій детекторних приймачів. По закінченню училища в 1910 р молодий радіоаматор був зарахований на дворічну практику в Службу телеграфу при ст. Жмеринка Південно-Західних залізниць. Маючи достатньо хорошу теоретичну і практичну підготовку з електротехніки та бажаючи розширити свої пізнання в новій для себе області - бездротової телеграфії - Жидковский відвідував розташовану в Жмеринці "іскрову" станцію Військового відомства, де отримав перші знання про будову та роботі радіостанцій. Тоді ж він приступив до конструювання, збірці і регулюванню своєї ЛРС, яка почала працювати навесні 1912. Його ім'я було добре відоме і за кордоном. Так наприклад, в 1928 р з Марселя на ім'я Жидковского прийшов лист, в якому редакція журналу "La telegrapfie Jans fils Moderne" просила Сергія Степановича написати статтю-спогад про його радіоаматорського діяльності, але читачеві редакція журналу його статті так і не дочекалася. Як ми бачимо наше місто мало першого радіолюбителя на всю Царську Росію, отож ми маємо пишатися нашими громадянами. | ||||||
Робота № 013 | ||||||
Коли ще Жмеринки не існувало… Місцевість, яку нині займає Місто Жмеринка і район, заселилась людьми ще з найдавніших часів. Це пояснюється сприятливими природніми умовами та вигідним географічним розташуванням. Дуже давно територія району була залита морем. До наших місць льодовики не дійшли, але істотно вплинули на клімат, а відповідно на рослинний і тваринний світ. Коли льодовики відступали є всі підстави вважати що наш край був дуже лісистий, з безліччю різноманітних звірів. По річках Рів, Думка, Мурафа, Мурашка розселилися древні люди, знаряддя праці яких виявили у районі міста Жмеринки і села Малої Жмеринки. В 1976 році в Жмеринці відкрите трипільське поселення, датується воно середнім етапом розвитку культури, знаходиться на південно-східній околиці міста. На поверхні видно сліди наземних жител, тут же зібрана кераміка, прикрашена заглибленим геометричним орнаментом у вигляді дуг та спіралей. Історія Жмеринських земель також невіддільно від історії Київської Русі, тому що городище уличів розташоване на схилі плато вздовж правого берега струмка, праворуч шосе на Жмеринку, в 4 км від села Носківці. Територія Жмеринщини мала стратегічне значення, бо прикривала Київську державу від нападу ворогів з півдня і сходу. Природно, що кожний історичний період наклав свій відбиток на топографію та архітектуру подільських поселень. Та, незважаючи на це, жителі Поділля зберегли свою національну самобутність у всьому – і в матеріальній та духовній культурі, і в побуті, і в звичаях. Свою назву Жмеринка отримала від сіл розташованих по обидві сторони від залізничної колії — Велика і Мала Жмеринка. Щодо походження назви, то існують різні версії: одні дослідники вважають, що вона походить від польського вислову «жму руку», сказаному при зустрічі двох переможців, інші що від словосполучення «жму руку», що означає добросусідське співіснування на цій території українців, поляків та євреїв, інші вбачають її в тому, що на території сучасного міста було поселення, в якому жили гончарі, які з глини виготовляли різний посуд — «жали ринки». Є гіпотеза, що «джемері» — це густий темний ліс, хащі, на місці якого виникли ці поселення. Ще існує легенда про те, що назва походить від імені князя Жмеринського, який здобув перемогу в цих місцях. Давньогрецький історик Геродот свідчить, що подільська земля відома світові ще за 5 сторіч до н. е.. Він згадує алозонів і неврів, які заселяли ці землі. З його праць ми дізнаємось, що південь України в ті далекі часи населяли кіммерійці, яких ассірійці називали «GIM(M)IR»(«ГІММІР»). В українській мові (як і в інших слов'янських мовах) звук «ж» чергується із звуком «г». Можливо звідси і пішла назва наших далеких предків. Вона зберіглася у назвах подільських поселень Чемеринці, Чемер, Чемериси, в назві трави чемериці, одежі-чемерки, а згодом і назві поселення — Жмеринка. Існує легенда про те, що в лісах, які розташовані були на території сучасного жмеринського району, зустрілися польські і запорізькі війська, які звільняли Україну від військ Магомета IV. Коли вони зустрілись були так захоплені місцевістю, що пожали один одному руки і заснували два хутора – Велику і Малу Жмеринку. А ще існує легенда про те, що спочатку існувало на цій території два безіменних хутора. В одному проживали поляки, в іншому – українці. Між цими двома хуторами йшла постійна ворожнеча. Одного разу ця ворожнеча переросла в різню, після якої вижили мало хто. Після цього ті, хто вижив переосмислили все, пожали один одному руки і поклялись більше ніколи не ворогувати. Після цього більшому хутору дали назву Велика Жмеринка, а меншому – Мала Жмеринка (від польських слів «жме ренка», тобто «жму руку»). | ||||||
Робота № 014 | ||||||
Жмеринка - маленьке містечко, яке має своє нелегке минуле, і сподіваємось, світле майбутнє. Минуле - це завжди загадка для нового покоління, адже не кожен дідусь зможе розповісти своєму онукові про те, яким було місто де він живе, задовго до його народження. Я спробую додати декілька фактів про наше рідне місто: - Більшість населення Жмеринки становили євреї, але в 1991 році, коли почались репресії вони повтікали до Ізраїлю або в Америку - Під час 2 Світової війни німці розбомбили наш вокзал, а ті хто були полоненні відновлювали його - Колись, на головній площі міста - площі "Миру", як такої не було. На ній проходило дві вулиці - Карла Маркса і Пушкіна. На них в основному були розташовані магазини, після них - сквер, далі Райком партій, а потім РАГС. - Від сучасного "Золіка" вниз до базара була вулиця Графська - Існував "Клуб Леніна". Він знаходився за вокзалом, біля Депо. Це була велика одноповерхова будівля. Там знаходилось багато безкоштовних гуртків, а ввечері проводились танці. За вхід платили 30 коп. Літня танцплощадка знаходилась біля РДК, і також коштувала 30 коп. - Будинок піонерів раніше був кінотеатром. Туди водили піонерів на сеанси патріотичних фільмів і цільовою аудиторією була молодь. Але так як не завжди в молоді знаходилось 20 копійок на квиток, вони залазили на дах і дивились фільми в спеціальний відсік, іноді звісно в не дуже вдалі моменти з'являлись міліціонери, але то вже інша історія. Найпопулярнішими були: "Гарнізон", "Син полку", "Фанфан-тюльпан", "Олександр Матросов". - В центрі міста, там де зараз сучасна Центральна аптека, стоять старі будівлі. В підвалах цих будинків зберігалось багато пудів солі. Напевно ці сховища були для запасу під час війни. Приблизно 1946-47 рр її почали вивозити зі Жмеринки - В дворах за "Бонусом" і нижче, раніше була велике футбольне поле, хлопці з усіх районів змагались між собоюв першості. Існували такі команди, як "Постройки", "Урицкого", "Дем'яна Бідного", "Калинка". На розі жидівка продавала газіровку - У Жмеринці в 50-60х роках було дуже мало автомобілів. В основному на місто було пару авто, яких просто розхоплювали, як гарячі пиріжки, бо всі наречені намаглись возити своїх майбутніх жінок до РАГСу на автомобілі. Більш поширено почали з'являтись в 1964 році такі машини, як "Волга", "Москвіч", а в 1968 році "Запорожець". - Щодо цін, в 60-х роках хліб коштував 16 коп., склянка газіровки - 3 коп., сірники - 1 коп., цигарки - 14 коп., вино - 1,10 коп. - Так як, найголовніша пам'ятка нашого міста - вокзал, коли їхали потяги на Москву в 1950-х роках оркестр духових інструментів грали марш "Слов'янки", багато різних делігації проїзджали через Жмеринку - болгари, румуни, монголи, молдовани... - Спорт-зали тих часів для спортивної молоді були в ЖВРЗ, 2 школі і на стадіоні. - На місці сучасної "Павутини", була їдальня, там завжди були свіжі пончіки і гра на скрипці. - Взимку на стадіоні був каток, хокейний корт, грала гучна музика і світили прожектори - Синій будинок в центрі міста - воєнний дім. Тому що квартири давали там тільки підполковникам та лейтенантам - На Зелених горбах і до ставка, на полі люди збирали кістки і здавали їх в утіль, за що отримували кошти - За басейном був вугільний склад - Міщани на коліях збирали мідь, бо там розвантажували гільзи від спрацьованих патронів | ||||||
Робота № 015 | ||||||
Жмеринка – моє місто Останнє справжнє місто на Землі – це Жмеринка Остап Бендер Жмеринка… Для когось це просто точка на карті, але для когось це слово дорожче понад усе. Жмеринка – місто обласного значення в Вінницькій області. Я з упевненістю можу сказати, що нього знають не тільки в Україні, а й у всьому світу. Жмеринка славиться своїм дивовижним вокзалом. 1999 року його внесено до реєстру державних архітектурних пам’яток національного надбання. У Жмеринці є ще багато пам’яток архітектури, монументального мистецтва. Всі вони дихають живою історією. Мало хто знає, що пережили жмеринчани у часи громадянської війни. У ту важку добу в місті точилася жорстока боротьба різних непримиренних військових формувань. У часи Директорії Жмеринка була столицею самостійної України. У приміщенні колишньої жіночої гімназії розташовувався штаб армії Головного отамана, що його очолював колишній генерал-лейтенант царської армії Греков. Тут, у Жмеринці, Петлюра приймав місію Антанти. Відомо, що у ті жорстокі часи більшовики розстріляли 45 місцевих гімназистів за те, що вони зустрічали на жмеринському вокзалі С. Петлюру і вголос співали «Ще не вмерла Україна». Батьки намагалися врятувати своїх дітей, зібрали підписи громадськості й листом послали до Леніна з проханням про помилування. Кажуть, що таке помилування прийшло, але кати не виконали наказу, бо не хотіли, аби люди дізналися про ті «методи дізнання», які вже на той час практикувалися в їхній роботі. Дітей стратили в Сідавському лісі у вересні о четвертій ранку погожого теплого дня… У тому самому будинку, в якому катували гімназистів, влаштували катівню й фашисти в роки Великої Вітчизняної війни. Там мордували мирне населення, а нині той будинок служить станцією швидкої допомоги. Видно спокутують гріхи не лише люди. Споруди – також. Для нас, нині сущих, і тих, хто прийде нам на зміну, важливо знати історію рідного міста. Адже, тільки пам’ятаючи минуле, ми зможемо йти у майбутнє. А щоб відчути перспективу нашого розвитку, треба пам’ятати про минуле, про ту легендарну історію рідної до болю, до щему у серці Жмеринки. Жмеринка – місто, яке пережило багато негараздів, подолало безліч проблем, але попри це залишилось неповторним. У ньому і до сьогодні живуть привітні, щасливі мешканці. Я пишаюсь тим, що живу в такому місті! Адже тільки в Жмеринці такі доброзичливі, щедрі, щирі люди. Мрію, щоб столиця європейських залізниць розквітала по- справжньому, щоб на вулицях міста срібними дзвіночками лунав дитячий сміх, щоб навесні буйним цвітом на наших вулицях розквітали вишні, яблуні та каштани, щоб ніколи над Жмеринкою не звучала страшна канонада війни. Нехай чистими погожими ранками нас будять тільки гудки швидкісних потягів, що прямують у синю далечінь. Під мелодійний перестук коліс залізничних вагонів ми так звикли жити! Нехай так буде завжди! | ||||||
Робота № 016 | ||||||
Привид лякав людей у Жмеринці У будинку графа Гейделя в місті Жмеринці на Вінниччині часто бачили привида. - Ішов вночі на залізничний вокзал зустрічати дружину з потяга, - розповідав слюсар Іван Мельник, 30 років. - Бачу, в отворі відкритих дверей у будинку графа Гейделя стоїть сивий чоловік у лахмітті і жестами кличе мене до себе. Я побіг на вокзал з усіх сил. Дружина мені не повірила. Але під тим будинком є катакомби. Нечиста сила звідти часто вилазить. Мій сусід теж того діда бачив через місяць після мене. - У будинку графа є підземелля. Нечиста сила живе там, - казав працівник музею, не хотів називатися. - Помітив, що в підвалі вугілля для опалення провалюється кудись під землю. Я відгріб купу вугілля в сторону, а там бетонна плита з понівеченої арматурою. З хлопцями відкинули її, побачили хід під землю. За вдачею я людина цікава, взяв ліхтарик і попросив хлопців, щоб мене спустили в підземелля на мотузці. Висвітлив стіни і побачив лиштви двох напівзгнилих дверей, закладених цеглою. Потім мені стало моторошно. Упевнений, за тією дірою справжній кошмар. Виліз наверх. Чув від старих людей: у цьому підземеллі була катівня. Нічні перехожі не страждали галюцинацією, коли бачили привида. Одним є дід. Торік я бачив жінку зі свічкою. Граф Гейдель втік за кордон напередодні революції 1917 року, а в його будинку розміщувався штаб Червоної армії, в роки Другої світової - румунська комендатура, в 1990-х - онкологічний диспансер. Зараз приміщення належить районній санстанції та краєзнавчому музею. | ||||||
Робота № 017 | ||||||
«Місто моє в сяйві вогнів з нами іде в майбуття тут ми зростаєм, тут здобуваєм нашу путівку в життя» Жмеринка – це моя мала Батьківщина, це земля моїх прадідів, дідів, батьків і моя. Моє місто – це перлина славного Поділля. Завдяки побудові залізниці у 1903 році моє місто стає перехрестям доріг з півдня на захід, із сходу на північ. Рідне місто має багату історію, і якщо помандруємо у часі, то взнаємо, що на цій землі в давнину жили слов’янські племена уличів і тиверців, які прикривали Київську державу від ворогів з півдня і сходу. По Жмеринській землі пізніше проходив так званий Кучманський шлях, яким турецько-татарські погромники вдиралися на Поділля і гнали ясір-бранців. У ХVII столітті землі Поділля входили в склад Землі-Козацької і мабуть тому існує одна з легенд походження назви Жмеринка. Кажуть, що на цій території була велика битва між козаками та ляхами. Довго билися козаки і ляхи, але ні одному з військ не посміхнулася богиня Ніка. Тоді вони вирішили припинити битву і потиснути руку миру. Відсіль і вийшла назва «Жми ренька» тобто-жми руку. З тих пір пройшло багато часу. Змінюючись пройшли драматичні події 1917-1920 р.р, 1941-1945 р.р, але Жмеринчани вистояли, відбудували і прославили своє місто. Це граф Гейден, якому належали землі Жмеринщини, графиня Варвара де Шуазель, архітектор Зіновій Журавський, автор проекту красеня – корабля вокзалу, який пливе у майбуття, Щорс і Боженко, Косовський, це члени підпільної організації «Радянські патріоти» на чолі із Костянтином Гришиним, які загинули у Тираспільській катівні. Пишаються Жмеринчани своїми земляками – лікарем Саволюком, вчителями Жуком та Солоненком, поетом Забаштанським, нескореними духом Щербаком, Горбатюком, Кротовим, художниками Хмелюком, Дорошем, Героями Радянського Союзу, уродженцями і мешканцями рідного краю Усатим, Асмоловим, Абрамовим, Грабчаком, Ковалевим, Оленічевим, Бєляєвим, та тисячами інших земляків, які залишили нам у спадок наслідки своєї праці: лікарні, заводи, депо, житлові масиви, спортивні споруди і, звичайно, школи, ВПТУ, філії вузів, вогнище культури, сквери, парки, словом – чисте, спокійне європейське місто. Це покоління – дійсно легенди нашої землі, нашої Жмеринщини, нашого Поділля. І ми вдячні їм за те, що маємо всі умови для навчання, розвитку своїх здібностей, нахилів для навчання, розвитку своїх здібностей, нахилів у спортивних секціях, гуртках будинку творчості залізничників, центр позашкільної роботи, щоб прославляти своє рідне місто, не забувати його історію, збагачувати його своєю працею, захищати свою землю, як колись діди, а тепер хлопці в АТО, боротися за свою свободу, не жаліючи саме найдорожче – своє життя, як Артем Москаленко, Валерій Брезденюк та Леонід Полянський, щоб кожен міг з гордістю сказати «Я – Українець, я -Жмеринчанин» Як я люблю своє місто, місто залізничної слави, і з гордістю промовляю назву місце свого народження – Жмеринка, і хочу жити так, щоб не заплямувати своїми діями свого імені і назви – Жмеринчанка. Жмеринка – місто рідне, кохане Світить вогнями всюди мені, Де я не буду, я не забуду Вулиці, площі, вокзали твої. | ||||||
Робота № 018 | ||||||
Жмеринка – моє місто Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 588 | Нарушение авторских прав
|