Соціально-політичні доктрини сучасності

Соціально-політичні доктрини сучасності

1. Консерватизм і неоконсерватизм.

2. Лібералізм: основні риси і його генезис.

3. Соціал-демократичні доктрини суспільного устрою.

4. Комуністична доктрина.

5. Радикалізм і екстремізм (анархізм і фашизм).

6. Клерикалізм.

7. Альтернативні доктрини суспільного устрою.

- Діяльність різних суб'єктів політичного процесу грунтується на певних теоретико-ідеологічних засадах і відповідних доктринах ("доктрина" латинською мовою означає "вчення"). Ці доктрини виникають і формуються на основі реального становища різних соціальних груп і політичних сил. В них відображається таке бачення суспільно­політичного устрою, яке відповідає інтересам певних класів і соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями, організаціями та рухами. Доктрини включають основні цінності та орієнтири, уявлення про оптимальну модель суспільно-політичного устрою та шляхи й засоби досягнення політичних цілей.

- Політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і так­тику партій, організацій та рухів і знаходять своє відображення у відповідних програмних документах. В умовах тоталітарних режимів реалізація доктрини партії як державної структури відбувається безпосередньо через політику держави. В умовах демократичних режимів держава також в певній мірі забезпечує реалізацію доктрини правлячої партії. Але це робиться саме в тій чи іншій мірі, оскільки політика демократичної держави грунтується на певному суспіль­но-політичному консенсусі, взаємодії різних політичних сил.

- Як правило, політичні доктрини не є монолітними, а включають у себе різні течії, напрями. Ці доктрини не є статичними, оскільки окремі їх В умовах тоталітарних компоненти модернізуються, приводяться у відповідність із змінами в реальному житті. їх еволюція відбувається в результаті зрушень в економіці і соціальній структурі, в іде­ології і культурі. Саме тому кожна політична доктрина зазнала за останній час істотних змін в залежності від рівня переосмислення суспільно-політичної практики, реалій політичного життя.

- Характерно, що у різних доктрин є немало точок зіткнення, співпадіння, а в процесі політичної боротьби вони взаємно зба­гачуються і коректуються. Спектр сучасних політичних доктрин досить широкий: від тих, які хочуть зберегти існуючий лад, до тих, які повністю заперечують усі існуючі форми суспільно-політичного устрою. Існування цих доктрин є проявом плюралізму ідей і свідчить про те,що не може і не повинно бути монополії на істину. Тільки політична практика зможе дати відповідь на те, які з існуючих доктрин найбільш життєздатні і відповідають потребам суспільного прог­ресу.

1. Консерватизм і неоконсерватизм

- Поняття "консерватизм" вперше було використане французьким письменником Ф.Р.Шатобріаном (від латинського слова "зберігати", "охороняти").

- Консерватизм у західній політології виник у відповідь на істотні соціальні зміни, що розхитали європейський порядок із середини ХУIIIст. у зв'язку із крахом феодалізму. Він виступив як за­хисна реакція середніх і дрібних підприємцiв перед динамікою капіталістичного розвитку. Але соціальна база консерватизму не обмежується цими верствами, оскільки підтримка морально-право­вих норм і традиційних цінностей сприяли розширенню її за раху­нок різних класів і соціальних груп.

- Система цінностей консерватизму грунтується на впевненості в тому, що минуле краще, ніж сьогодення. На користь такого висновку "працюють" негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес. Звідси прагнення зберегти все, що пройшло випробування часом, довело свою життєздатність. Звідси ж і недовіра до новацій, соціально-політичного експериментаторства. Характерною рисою консерватизму є орієнтація на стабільність. Розвиток має носити поступовий характер, щоб майбутнє не знищувало минулого.

- Консерватизму органічно властива вірність звичаям, традиціям, сім'ї, релігії, національним цінностям.

- В економічній сфері консерватизм орієнтується на приватну власність, приватне ідприємництво, економічну раціональність ринкових механізмів, захист багатства від будь-яких зазіхань, в тому числі й податків, які мають бути регресивними.

- В соціальній сфері консерватизм виправдовує нерівність людей,виступає за відміну гарантованого мінімуму зарплати, за скорочення витрат на освіту, охорону здоров'я, допомогу безробітним, а та­кож на інші соціальні потреби.

- В політичній сфері консервативна доктрина апелює до сильної держави,до влади, яка опирається головним чином на примус і командні методи. Консерватизм орієнтується на панування еліт і скептично оцінює правління більшості, вважаючи, що воно створює потенційну не­безпеку з боку тиранії. Вважається, що досягнутий обсяг демократії надто великий, а тому участь населення в політичному процесі повинна обмежуватись одноразовим електоральним актом (виборами).

З цією ж метою обмежується пряма демократія, яка вважається згубною для якості управління. В зовнішній політиці і міжнародних відносинах консерватори роблять ставку не на баланс, рівновагу сили, а на перевагу сили на свою користь, допускається можливість превентивної (попереджувальної) війни.

- Як свідчить історичний досвід, наявність консервативних сил є необхідною умовою для нормального розвитку будь-якого суспільства. Існування соціальних груп і політичних сил, що дбають про збереження попередніх порядків, відродження здавалось би давно забутих ідей і традиційних цінностей, надає розвитку суспільства певної ста­лості. Тим самим консерватизм застерігає суспільство від потрясінь, виконуючи роль гальма на крутих поворотах історії:

- У процесі суспільного розвитку зміст консерватизму не залишався незмінним. Про його еволюцію свідчить те, що після другої світової війни в доктрину консерватизму було внесено ряд серйозних змін, що були спрямовані на посилення його соціально-охоронної функції. Ста­новлення в 70-80 рр. постіндустріального суспільства на Заході озна­менувало розвиток неоконсерватизму. Це відбувалось на основі незадоволення значної частини підприємців політикою "держави загаль­ного благоденства" (високими податками, могутніми профспілками і т.д.). Розвитку еоконсерватизму сприяло і те, що люди все частіше почали проявляти стурбованість негативними наслідками науково­технічного прогресу, глобальними проблемами сучасності, посиленням відчуженості, руйнуванням традиційних цінностей. Саме в неокон­сервативній політиці "середні" громадяни вбачали силу, здатну протидіяти моральній деградації, занепаду сім'ї, наркоманії, злочинності.

- Неоконсерватизм акцентує увагу в економіці на монетаристську модель розвитку і визволення приватного бізнесу від надмірного державного втручання; на "режим економії", скорочення соціальних витрат і заперечення егалітаризму (рівності) в соціальній сфері;

на зміцнення законності й порядку, посиленні елітарного харак­теру влади в політичній сфері; на турботі про традиційні цінності (сім'я, культура, мораль, релігія, національна самосвідомість) в духовній сфері.

- Неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати елементи інших політичних доктрин. Так, зокрема, неокон­серватизм допускає такі ліберальні принципи, як поділ влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував. Проте консерватори все-таки сприймають лише такі зміни в своїх по­зиціях, які не зачіпають суті існуючих інститутів, владних механізмів.

- Негативні аспекти неоконсервативної політики:

- акцент на конкуренції, як головному принципі міжособових відносин,посилює жорстокість суспільства, стимулюєпрагматизм, індивідуалізм і егоїзм;

- ігноруються проблеми відчуження мас від політичної влади;

- заперечується рівність, яка ніби-то несумісна із свободою;

- виправдовується сильний, недооцінюється гуманізм.

- Аналіз західних демократій дає підставу зробити висновок, що в більшості цивілізованих країн влада здійснюється саме тими політичними партіями, які притримуються доктрини консерватизму. Так, в Англії це торі, у Франції голлісти, республіканці в США, християнські демократи в багатьох європейських країнах. Неоконсерватори – це Р.Рейган, Дж.Буш у США, М.Тетчер і Дж.Мейджер у Англії, Г.Коль у ФРН та ін. Формується консервативна доктрина і в політичному житті України.

2. Лібералізм: основні риси і його генезис

- Термін "лібералізм" походить від латинського слова "вільний" і означає у первісному розумінні - вільнодумство, а з часом - політичну доктрину, в центрі уваги якої була поставлена ідея свободи.

- Витоки лібералізму, як напряму політичної думки, сягають епохи Відродження, а також періоду буржуазних революцій ХУII- ХУIII ст. Його формування відбувалось на ідеях Т.Гоббса, Дж. Локка, Ш.Мон­теск'є, І.Канта, А.Сміта, а безпосередніми засновниками цієї доктрини вважаються Б.Констан і А.Токвіль. Ідеологами лібералізму були також О.Конт, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, М.Вебер, П.Сорокін, К.Поппер та ін. Виступаючи антитезою ідеології феодалізму, лібералізм ніс веле­чезний прогресивний заряд, що відкривав шлях до соціального прогресу і формування основи сучасної цивілізації.

- В економіці лібералізм означав зняття всіх обмежень і забезпечення необмеженої свободи підприємництву (основне гасло:"Не заважайте діяти."). Приватна власність розцінювалась як основа вільного суспільства,яке забезпечує економічний порядок шляхом вільної гри ринкових сил.

- В соціальній сфері доктрина лібералізму грунтується на запереченні станових і спадкових привілеїв;розумінні справедливості як "рівності можливості", що неминуче передбачає нерівність;

пропаганді соціального солідаризму (співпраці різних класів і соціальних груп з метою досягнення миру і гармонії).

- В політичній сфері характерними рисами лібералізму є:

- правовий характер держави і обмеження її функцій та сфери впливу (роль"нічного сторожа");

- строге дотримання принципу поділу влади;

- забезпечення свободи вільних зібрань і створення ор­ганізацій, а також гарантування інших прав і свобод людини;

- плюралістична модель організації суспільно-політично­го устрою;

- ставка на реформи, на гнучку і динамічну політику з метою уникнення конфліктів і конфронтації.

- В духовній сфері лібералізм на перше місце ставить ідею вільної особи та індивідуальної свободи:

- цілі, цінності і права особи є пріоритетними стосовно цілей,цінностей і прав інших суб'єктів політики, в т.ч. й держави;

- критерієм оцінки зрілості, цивілізованості суспіль­но-політичного ладу є добробут кожного індивіда;

- гуманізм і самоцінність особи (закони обмежують лише свавілля тих чи інших осіб, але не нав'язують особі, індивіду цілей і напрямів діяльності);

- забезпечення свободи совісті;

- незалежність щодо традиційних цінностей;

- толерантне (терпиме) ставлення до інакодумства.

- Історичний досвід свідчить про великий конструктивний потенціал лібералізму, якому притаманна оптимістична віра в прогрес, в можливість постійного вдосконалення як самих людей, так і суспільно-політичних систем. Привабливою рисою лібералізму є також орієнтація цієї доктрини на створення таких умов, які дали б змогу громадянам найповніше реалізувати свої здібності. Демократичному ідеалу відповідає ставка лібералізму на толерантність, терпимее ставлення до думок і дій інших людей. Ліберальна доктрина спирається при цьому на вчення Дж.Локка про загальну терпимість і сформульова­ний ним принцип:"живи сам і давай жити іншим".

- В процесі еволюції суспільства ряд важливих положень класичного лібералізму було переглянуто. Неолібералізм став спробою пристосувати ліберальні принципи до сучасних соціально-політичних та еко­номічних умов:

- Так, зокрема, зберігаючи вірність принципам демократії, свободи, вільного підприємництва і вільної конкуренції,

доктрина неолібералізму вважає, що реалізація цих принципів вимагає постійного втручання держави, яка створює для цього сприятливі умови;

- В економічній сфері неолібералізм виступає за поєднання вільного підприємництва з державним регулюванням ринкових механізмів, за відмову від деяких найбільш архаїчних рис вільного ринку і вільної конкуренції;

- В соціальній сфері прибічники доктрини неолібералізму виступають за проведення реформ з метою обмеження свавілля монополій і полегшення становища найбільш знедоленої частини населення, за вироблення і реалізацію державних програм соціальної допомоги малозабезпеченим верствам, безробітним і т.д. (егалітаристська тенденція);

- В політичній сфері неолібералізм орієнтується на створення "держави загального благоденства"і посилення її економічної і соціальної ролі. Всебічне обгрунтування необхідності збереження за державою значних регулюючих функцій було втілене в концепціях Дж.Кейнса, Д.Гелб­рейта, К.Поппера та інших представників неолібералізму, які виходили з того, що без відповідного державного втручання неможливо забезпечити права і свободи громадян, а також інші ліберальні цінності;

- В духовній сфері неолібералізм, як і раніше, орієнтується на звільнення особи від будь-якого колективного тиску, забезпечення пріоритету інтересів і прав люди­ни щодо інтересів і прав класів, соціальних груп, партій і держави. Характерними рисами неолібералізму залиша­ються гуманізм, телерантність і космополітизм.

- Соціально-політична практика свідчить про значну притягальну силу доктрини неолібералізму, яка орієнтована на раціоналізм і рефор­ми з метою вдосконалення існуючої системи. Для політиків, що дотриму­ються неоліберальної доктрини, характерно прагнення зменшити майнову та інші прояви нерівності в суспільстві завдяки комплексу соціальних програм, прогресивної системи податків, а також інших заходів по соціальному забезпечення. Неолібералізм виступає за зміцнення акцентів із заборонних заходiв на стимулювання, партнерство між урядом, бізнесом і працею.

- Нині в світі існує 110 ліберальних партій, половина з яких вхо­дять у Ліберальний Інтернаціонал, що був створений в 1947 році.В багатьох країнах ліберальні партії є правлячі або ж входять до правлячих кооаліцій (Японія, ФРН та ін.). Найбільш вражаючих успіхів неолібералізм досяг в процесі реалізації "нового курсу" Ф.Руз­вельта,завдяки якому США вдалося вийти з глибокого кризового стану. Набувають поширення ідеї лібералізму і в Україні.

3.Соціал-демократичні доктрини суспільного устрою

- Важливе місце в політичній палітрі сучасного світу посідають різні модифікації соціалістичних і соціал-демократичних докт­рин. Вперше сам термін "соціалізм" використав у 1834 р. Французький політик П'єр Леру, протиставивши його терміну "індивідуалізм", оскільки в латинській мові слово "соціальне" означає "суспільне". Витоки ідей соціалізму беруть початок ще з вчень античних мислителів, раннього християнства, класичної філософії і просвітительства. Марксистська концепція соціалізму була лише однією з версій соціалістичної ідеології і політичної доктрини соціалізму. І хоч саме марксистський варіант цієї ідеології і доктрини став найбільш відомим, все ж за його рамками існувало і існує ряд інших інтерпретацій соціалізму. Не співпадаючи з марксизмом і розхо­дячись з ним по багатьох питаннях, соціалістичні доктрини по-своєму розв'язували проблему переходу до кращого суспільного устрою. З метою чіткого розмежування марксистських і немарксистських доктрин соціалізму в сучасній політології перші, частіше всього, нази­вають комуністичними, а другі - соціал-демократичними.

- В основу соціал-демократичної доктрини соціалізму покладено концепцію самоцінності людини, незалежно від її економічного та соціального статусу в суспільстві. Проте, проголошуючи таку гуманістичну ціль, соціал-демократія виходить з того, що суспільство мусить взяти на себе значну долю відповідальності за самореалізацію людини, створюючи сприятливі умови для життя своїх громадян, їх всебічного розвитку.

- Соціалізм розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи новим змістом такі моральні цінності, як свобода, справедливість, солідарність, рівність. І хоч, певно, поми­лявся один з видатних теоретиків соціал-демократії Е.Бернштейн (Німеччина), коли говорив, що "ціль-ніщо",применшуючи тим самим роль і значення соціалістичного ідеалу, проте він мав рацію, коли розпочинав цю формулу словами:"рух-все", висуваючи на перше місце розв'язання повсякденних завдань соціального прогресу. Соціалістичний ідеал відіграє роль лише методологічного орієнтира для практичної діяльності. При цьому він сам постійно ко­ректується, уточнюється під впливом соціальної практики. Саме тому вчення про соціалізм не тільки не догма, але й не керівництво до дії, як помилково вважав В.І.Ленін. Прагнення підпорядкувати прак­тичну діяльність досягненню якоїсь моделі соціалізму рівнозначне наміру поставити віз спереду коня. Як свідчить історичний досвід,всякі спроби штучно прискорити соціальний прогрес, підігнати його під наперед сконструйовану "модель соціалізму" завжди закінчувались провалом.

- Особливого поширення в післявоєнний період набула концепція "демократичного соціалізму", основні положення якої були сфор­мульовані в декларації Соціалістичного Інтернаціоналу на конгресі в Франкфурті -на- Майні в 1951 році. Нині існують різні моделі "демократичного соціалізму" (шведська, австрійська, німецька і т.д.), але всі вони сходяться в прагненні досягнути кращого суспільного ладу, де буде соціальна справедливість, свобо­да,рівність,мир. Перейти до такого суспільства соціал-демократи намагаються за допомогою реформ, а також інших демократичних засобів і процедур. Саме в цьому полягає суть "третього шляху", який за­пропонувала людству соціал-демократія. На жаль, благородні цілі соціал-демократії і цивілізовані засоби їх досягнення часто піддавались не тільки критиці, але й жорстким переслідуванням. Так, в Німеччині соціал-демократів розстрілював Гітлер, а Сталін називав соціал-демократію "крилом фашизму".

- Реалізуючи свої ідеї, соціал-демократи орінтуються на державне регулювання економіки. Хоч ринок і визнається рушійною силою, але тримається він під постійним контролем держави, яка спрямовує його розвиток в інтересах суспільства. Втілюється в життя концепція виробничої демократії, яка передбачає "співучасть" робітників і службовців в управлінні виробництвом за допомогою інституту соціального партнерства - системи колективних договорів з власниками стосовно умов праці, зарплати, відпусток і т.д. Соціал-демократія виступає за збереження приватної власності, бо соціальна спра­ведливість визначається не тим, у чиїх руках знаходяться підприємства, а тим, яку участь беруть зайняті на виробництві в контролі умов праці та її оплати, яка частина прибутку шляхом прогресивного оподаткування надходить державі для перерозподілу цих коштів на потреби суспільства.

- В соціальній сфері соціал-демократи виступають за пріоритет соціальної захищеності трудящих мас при розв'язанні економічних проблем. Саме тому соціал-демократія намагається формувати соціальне ринкове господарство і систему соціального партнерства на основі компромісу між приватною власністю, вільним підприємством і соціальними гарантіями, що мають позаекономічне походження. Для цього доктрина "демократичного соціалізму" передбачає досягнення повної занятості, піднесення життєвого рівня, справедливого розподілу доходів і власності. В результаті цього класова боротьба має втрачати своє значення.

- В політичній сфері соціал-демократична доктрина включає:

- розуміння держави як надкласового інституту політичної системи, який стоїть над інтересами класів і

соціальних груп, узгоджуючи їх i представляючи загальні інтереси всього суспільства;

- плюралістичну модель організації суспільно-політич­ного життя;

- реальну багатопартійність;

- забезпечення прав і свобод людини;

- гарантоване право на опозицію;

- демократичний характер зовнішньої політики, що спрямована на підтримку миру, обмеження гонки озброєнь, допомогу слаборозвиненим країнам.

- В духовній сфері соціал-демократична доктрина орієнтована на створення умов для всебічного розвитку особи, гарантування їй права на приватне життя і захисту від свавільного втручання держави.

- Дуже важливою позитивною рисою соціал-демократичної доктрини є її чутливість до новітніх тенденцій в розвитку цивілізації, пошуки відповіді на питання, які постають перед суспільством. Серед них центральне місце посідають проблеми екології, суспіль­ного контролю над небезпечними технологіями, відвернення загрози ядерної катастрофи. Значною заслугою соціал-демократії є здійснення соціальних реформ, які сприяли зростанню добробуту і соціальної захищенності малозабезпечених верств населення в ба­гатьох країнах Заходу. Істотним внеском у розвиток світовоі цивілізації і реалізацію гуманістичної ідеї стала розроблена в соціал-демократії концепція "соціальної держави". Притягальною силою є також соціал-демократична ідея солідарності, без якої неможливе функціонування суспільства і нормальне існування людини. Тільки спільні дії, солідарність, а не егоїстичний індивідуалізм створюють умови для самореалізації індивіда.

- Нині в соціал-демократичних партіях світу нараховується понад 17 млн. чол. Майже 80 партій входять до Соціалістичного Інтернаціоналу, який був створений в 1951 році. За ініціативою керівника Іспанської соціалістичної партії Ф.Гонсалеса видається новий журнал "Соціалізм майбутнього". 27 соціалістичних і соціал-демократичних партій є в даний час правлячими. Серед лідерів соціал-демок­ратії:Віллі Брандт (ФРН), Улоф Пальме(Швеція), Франсуа Міттеран (Франція), Філіпе Гонсалес (Іспанія), Маріу Соареш (Порту­галія),Франц Враницький (Австрія), Роберт Хоук (Австралія) та ін. Поразка "державної" моделі соціалізму в колишньому СРСР та в інших країнах "реального соціалізму" не може бути підставою для заперечення соціалізму взагалі - як ідеї і як суспільного ладу. "Ідея соціалізму захопила уявлення людей в усьому світі," - вказується в Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.).

4 Комуністична доктрина.

- Термін "комунізм" виник наприкінці ХУIII - початку ХIХ ст. (від латинського слова "загальний"). Першими проповідниками ко­мунізму стали представники французьких пролетарів-прихильники Е.Кабе, О.Бланкі, Т.Дезамі та ін.

- Проте більше сотні років комуністичні ідеї асоціювались перш за все з марксизмом. Таке ототожнення вчення К.Маркса і Ф.Енгельса з комуністичною ідеєю є не зовсім коректним. Справа в тому, що комуністичне суспільство К.Маркс і Ф.Энгельс розглядали лише в гіпо­тетичній формі, висловлюючи тільки найбільш загальні міркуван­ня. Вони не вважали себе теоретиками розбудови комунізму і називали спроби давати характеристику його конкретних рис прожектерством. І хоч К.Маркс і Ф.Енгельс не раз вживали термін "комунізм" стосовно до своєї теорії, проте свою увагу вони зосереджували на аналізі капіталізму ХIХ ст., його історичного місця в суспільному розвитку, а також на обгрунтуванні соціалізму, що мав утвердитись на базі досягнутого суспільством достатньо високого рівня роз­витку.

Саме тому, на наш погляд, мають рацію ті політологи, які харак­теризують марксистське вчення все-таки як одну із версій соціалістич­ної доктрини, хоча й досить специфічну.

- На основі досить грунтовного аналізу розвитку буржуазного суспільства в середині ХIХ століття К.Маркс і Ф.Енгельс розробили модель соціалізму, характерними рисами якого були:

- суспільна власність на засоби виробництва, ліквідація приватної власності;

- централізоване планове ведення господарства і усу­нення ринкових відносин;

- заперечення соціального, політичного й ідеологічного плюралізму;

- пріоритет суспільного над індивідуальним.

- Для переходу до соціалізму необхідно було здійснити:

- насильницький злам капіталізму шляхом пролетарської (соціалістичної) революції;

- встановлення диктатури пролетаріату.

- І все ж навіть така, досить радикальна і авторитарна, концепція переходу до соціалізму не могла стати ідеологічною основою практичних дій лідерів комуністичного руху, які на початку ХХ століття остаточно відмежувались від реформістського напряму, тобто від соціал-демократії. Уже в працях В.І.Леніна містилось обгрунтування ідейно-політичного монополізму і згортання демократії,а в умовах сталінщини марксистську ідеологію трансформували вже повністю в іншу, "марксистсько-ленінську", яка виконувала функції обслуговування то­талітарної моделі "державного соціалізму". Зроблено було це шляхом однобічного і тенденційного тлумачення марксизму,догматизації і канонізації тих його сторін, які могли бути використані для побудови суспільства, в умовах якого відбувалось відчуження людини від влади і власності, від результатів праці й культурних цінностей. І це в той час коли саме К.Маркс вважав, що подолання відчуженості людини є неодмінною умовою переходу до соціалізму.

- Навряд чи щось більше дискредитувало ідею соціалізму і зокрема, її марксистську версію, ніж спроби реалізувати цю ідею в життя і проголошення тоталітарного режиму "соціалізмом". Адже відомо, що К.Маркс і Ф.Енгельс неодноразово наголошували, що перехід до соціалізму може здійснитись лише на основі високого рівня розвитку продуктивних сил в розвинених, цивілізованих країнах. Намагання втілити в життя соціалістичну ідею волюнтаристським шляхом, без врахування об'єктивних умов породило різні варіанти "казарменного соціалізму", який у свій час піддавали нищівній критиці К.Маркс і Ф.Енгельс.

- Не випадково, що країни, де утвердилась така модель соціалізму, так і не змогли досягти декларованих цілей,свідченням чого став застій і відставання в економіці, низький життєвий рівень трудящих, відсутність демократії і фундаментальних прав і свобод, не­розв'язаність національного питання, одержавлення усіх сфер суспіль­ного життя, ідеологічний диктат і т.д.

- Правда, в інших країнах неодноразово робились спроби модернізувати доктрину "реального соціалізму", відійти від його радянської мо­делі. Так, наприклад, концепцію соціалізму, що значно відрізнялась від радянської, було розроблено в Югославії (принцип самовряду­вання, певна децентралізація, роздержавлення господарського життя, широке використання товарно-грошових відносин). Дещо відрізня­лась від радянської моделі концепція народної демократії, яка мала бути реалізована в країнах радянського блоку (намагання забез­печити наступність, збереження демократичних традицій, існування багатосекторної економіки, в т.ч. й приватного укладу господа­рювання, використання елементів парламентаризму і багатопартійності). Проте народно-демократична модель соціалізму так і залишилась нереалізованою. Спроби підкоректувати радянську модель соціалізму і навіть сформулювати свою концепцію соціалізму робились і пізніше.Так, зокрема, в колишній Чехословаччині керівництво КПЧ нама­галось втілити в життя ідею "соціалізму з людяним обличчям", але закінчилось це в 1968 р. введенням в Прагу танків Радянського Союзу, а також інших країн-членів Варшавського договору. Ще раніше подібна історія мала місце в Угорщині. Своєрідна доктрина соціалізму склалась в КНР (ринкові відносини, багатоукладна економіка). Робляться певні спроби модернізувати, "виправити" офіційну доктрину соціалізму і в інших країнах (В'єтнам, Куба та ін).

- Істотні зміни в концепцію соціалізму внесли компартії розвинених капіталістичних країн. Найбільш чітко це відображено в програм­них документах ІКП,КПФ і ряду інших партій (висновок про мирний шлях переходу до соціалізму на основі існуючих політичних інститутів і парламентської боротьби). В другій половині 70-х рр., як результат неприйняття компартіями Західної ґвропи практики т.з. "реального соціалізму", склалась доктрина єврокомунізму. Характерними рисами цієї доктрини є:

- ідея універсального значення політичної демок­ратії;

- концепція неділимості свободи;

- відмова від ідеї диктатури пролетаріату;

- багатопартійність;

- деідеологізований характер держави;

- поділ влади;

- змішана економіка.

- Сучасний марксизм вже не існує як цілісна, єдина доктрина. Поряд з " класичним марксизмом " виникли його численні "неортодоксальні" напрями. Більшість соціалістичних доктрин марксистської орієнтації і політичних партій, що їх дотримуються, здійснюють переоцінку багатьох постулатів вчення марксизму, осмислюють причини і уроки поразки соціального експерименту по створенню суспільства­альтернативи капіталізму.

- Грандіозна спроба взяти під контроль "об'єктивні, чужі сили, які панували до цих пір над історією" (Ф.Енгельс), була діянням, що за своїми масштабами і наслідками не мала аналогій в історії людства. Спроба ця, як відомо, закінчилась поразкою, оскільки практична реалізація гуманних цілей обернулась незліченними людськими трагедіями і розходилась з корінними інтересами людини.

- Проте всупереч волі і бажанням політиків, цей соціальний експеримент дав могутній імпульс глибоким перетворенням, великій рефор­мації ХХ століття. Йдеться, перш за все, про трансформацію капіталізму 30-х рр., коли для виходу з найтяжчої кризи він почав вміло й цілеспрямовано використовувати соціалізовані елементи й ме­ханізми. Зазнала краху колоніальна система і народи більше як сотні країн здобули незалежність. Іншими словами, страх перед мож­ливістю повторення соціалістичного експерименту примусив політичні еліти інших країн піти на досить істотну трансформацію суспіль­но-політичного устрою шляхом інтегрування в існуючу систему ряду важливих рис соціалізму. Знявши соціально-політичну напругу в суспільстві, така соціалізація (державне регулювання економіки, використання планових механізмів, розробка соціальних програм допомо­ги малозабезпеченим верствам населення і т.д.), стала початком нового етапу в розвитку цивілізації.

- Негативний результат соціального експерименту з соціалізмом, який не витримав перевірки практикою і закінчився поразкою, змусив прихильників соціалістичної ідеї зробити висновки з цього історичного уроку і відмовитись від казарменно-бюрократичної, державної моделі соціалізму. Але пошук шляхів до соціалізму як суспільства соціальної справедливості, без сумніву, триватиме. Переставши займати монопольне становище, марксизм все ж не втратив свого значення як вчення, що містить в собі немало цінних положень. Так, наприклад, виступаючи рішуче проти К.Маркса, класик німецької політології М.Вебер неодноразово застерігав проти відкидання марксизму, зокрема вчення про економічну обумовленість соціально-політичних явищ і про­цесів. Недопустимі лише абсолютизація марксистської доктрини, яка є однією з впливових течій соціалістичної думки.

5. Радикалізм і екстремізм (анархізм і фашизм)

- Серед ультрарадикалістських і екстреміських доктрин сучасності на правому фланзі особливе місце займає фашизм. Термін "фашизм" походить від італійського слова, що означає жмут, пучок, об'єднання. Поява фашизму як політичної течії та ідеології відбулась на основі реакційних вчень і теорій, що існували раніше – расистськi ідеї, антидемократичні концепції Ніцше і Шпенглера, антисемітизм та ін.). Вперше організаційно фашизм сформувався в Італії у 1919 р., а в 1922 р. фашисти захопили в цій країні владу. В 1919 р. була створена і фашистська партія в Німеччині. Прийшовши до влади у 1933 р., вона встановила жорстоку диктатуру Гітлера, а в 1939р. розв'язала другу світову війну. Наприкінці 30-х рр. фашизм утвердився також в ряді країн Південно-Східної та Центральної Європи.

- Характерними рисами фашизму як соціально-політичної течії право­екстреміського толку є:

- застосування крайніх форм насильства;

- максимальний контроль за всіма проявами громадського і особистого життя людей;

- войовничий антидемократизм;

всевладдя державної машини (теорія "тотальної держави");

- беззаконня і правовий нігілiзм;

- заборона опозиційних партій та організацій;

- переслідування інакодумства;

- вождизм ("принцип фюрерства");

- расизм, шовінізм і антисемітизм;

- антикомунізм;

- соціальна демагогія і використання соціалістичної фразеології;

- мілітаризація і агресивна зовнішня політика;

- широке використання державно-монополістичних методів ре­гулювання економіки.

- В сучасних умовах фашизм намагається набути нового обличчя, нерідко відмовляючись визнавати свій родовід від скомпрометованих історією рухів і партій, лідерів та ідей. Саме тому "модернізований" і "очищений" від газових камер і концтаборів фашизм називають неофашизмом.

- Спекулюючи на реальних труднощах в розвитку суспільства,неофа­шистські сили використовують т.з."статегію напруженності" шляхом організації терористичних та інших підривних акцій, щоб створити в політично нестійкої частини громадськості враження про повну неспроможність парламентських урядів забезпечити правопорядок і тим самим підштовхнути частину електорату (виборців) в обійми "ле­гальних" неофашистів.

- Соціальною базою неофашизму є дрібні власники, що бояться розо­рення, реакційна частина чиновництва і міщанства, політично незрілі робітники, декласовані елементи (маргінали, люмпени). Завдяки соціальній демагогії неофашизм використовує в своїх цілях і природне незадоволення молоді існуючим порядком речей, її прагнення до активної, бунтарської діяльності. Приймаючи участь у неофашистських вилазках, молодь часто вірить в те, що таким чином можна вирішувати суспільні проблеми.

- Історичний досвід свідчить, що сила і вплив неофашистської легальної опозиції, а також активність деструктивних акцій підпільного характеру (терор,шантаж і т.д.) залежать від змін в економічній кон'юнктурі і в політичному житті, зростаючи, як правило, при загостренні кризових явищ в країні.

- Нині партії і організації фашистського типу діють в більш як 60 країнах, в тому числі й в країнах з розвиненою демократією. Так, наприклад, в США такий характер мала ультрареакційна ор­ганізація "Товариство Джона Берча", пресловутий Ку-клукс-клан, а також іншi расистськi організації. Має місце тенденція до об'єднання і координації дій неофашистів в міжнародному масштабі. Загроза фашизму існує в будь-якій країні, де можуть скластись відповідні умови (T.Фромм). Про це свідчить історичний досвід. Адже в 1928 р. гітлерівська партія одержала на виборах до рейхстагу лише 2,6% го­лосів. Здавалось би, що загроза фашизму була незначною. Але вже через 4 роки нацисти в Німеччині прийшли до влади. Не виключена не­безпека і нині. Адже, як відомо, неофашистська партія Ле Пена у Франції одержала на останніх виборах майже 10% голосів, а партія В.Жириновського в Росії вийшла навіть на перше місце під час виборів у Державну Думу.

- На ліво-екстреміському фланзі політичного спектру міститься анархізм (від грецького слова - "безвладдя") - соціально-політична доктрина, що проголошує своєю ціллю звільнення особи від усіх різно­видів політичної,соціальної, економічної і духовної влади.

- Ідеї анархізму містились вже в працях Платона, стоїків - Зенона, Сенеки, Епікура, філософів-просвітителів Руссо, Дідро. Як суспільно-політична течія анархізм сформувався в середині ХIХ ст, і найбільше поширився в Іспанії, Італії, Франції, в інших країнах Західної ґвропи, в Росії, в країнах Латинської Америки.

- Ідеологами анархізму в різні часи були М.Штірнер,П-Ж.Прудон, М.Бакунін, П.Кропоткін:

- Так, зокрема Макс Штірнер (ХIХ ст.) проповідував ідеологію звільнення особи від будь-яких обмежень, особливо влади.Він виступав проти буржуазної держави, яка охороняє велику приватну власність. Одночасно М.Штірнер виступав i проти комуністичної доктрини, яка взагалі заперечувала приватну власність. Вихід він вбачав у відмові від держави і орієнтації на дрібного власника;

- Ідеї анархізму продовжив П'єр Прудон (ХIХ ст.), який і ввів термін "анархізм".Iдеал Прудона-асоціація дрібних власників, що мали б рівну за розмірами власність. Суспільство повинно бути не капіталістичне, але й не комуністичне. Цей стан він називав анархією;

- Михайло Бакунін (ХIХ ст.) вимагав негайного знищення держави, оскільки державна влада є насильством, пригніченням. Замість неї він пропонував створити "федеральну ор­ганізацію", яка складалась би із робітничих і землеробських асоціацій, що добровільно з'єдналися б у общини, во­лості і народи з повним самоуправлінням і правом виходу. М.Бакунін виступав проти приватної власності і представницької влади, бо, ставши правителями, "народні представники" будуть керуватись своїми інтересами.

- Петро Кропоткін (ХIХ - ХХ ст.) також виступав проти держави, що протягом усієї історії була втіленням зла, несправедливості і експлуатації. Пропагував ідею децентралізації, бо соціально-політична єдність народу обернено пропорційна централізації влади.

- Об'єктивний аналіз анархізму свідчить, що ряд ідей цієї доктрини не втратили актуальності й досі. Це, перш за все, стосується таких положень, як:

- заперечення будь-якої форми тиранії;

- боротьба за розкріпачення особи;

- осуд культу особи, "вождизму";

- заперечення централізації і бюрократизації;

- критика "державного соціалізму";

- віра в самоорганізацію, саморегулювання і самоврядування на місцях ("анархія - не хаос, а самоорганізація");

- пропаганда взаємодопомоги і солідарності у людських стосунках.

- Під впливом анархізму перебуває і така суспільно-політична течія як анархо-синдикалізм, що виникла в кінці ХIХ - на початку ХХ ст. Характерними рисами анархо-синдикалізму є:

- заперечення ролі держави і політичних партій;

- розуміння профспілок як найвищої і найоптимальнішої форми політичної організації;

- ідея незалежності трудових колективів;

- намагання створити суспільство, кероване федерацією профспілок-синдикатiв (синдикати - назва профспiлок у Франції

та ряді інших європейських країн, звідси й назва течії).

- Визнаючи наявність певних раціональних положень в доктрині анархізму, слід все-таки характеризувати цю доктрину як деструктивну і таку, що створює загрозу суспільству. Про це свідчить орієнтація анархізму на:

- заперечення ролі держави як інституту політичної системи;

- вороже ставлення до всіх різновидів політичної влади;

- пропоганду індивідуалізму, суб'єктивізму і волюнтаризму;

- схильність до насильства, терору і т.д.

- Особливої популярності в 60-70 рр. набули радикалістські доктрини "нових лівих", в яких були відображені погляди політизованих верств дрібних власників, інтелігенції, молоді і особливо сту­денства. Характерними рисами поглядів "нових лівих" є:

- утопічність,

- ультраліва фразеологія,

- ідейний еклектизм,

- звинувачення робітничого класу в утраті ним рево­люційності і проголошення єдиною революційною силою маргіналів.

- В працях ряду ідеологів "нових лівих" (Г.Маркузе, Р.Дучке та

ін.) наголошується на політичному насильстві, руйнуванні, запереченні.

Для Е.Фромма є характерним поєднання марксистського вчення про соцiалiзм з фрейдизмом, розуміння соціалізму як самовдосконалення особи.

Один із шляхів звільнення індивідума, на думку "нових лiвих" є "сексуальна революція" (порушення моральних устоїв розглядається як заперечення цінностей капіталізму). Революційним гегемоном розглядається молодь.

Метою найбільш радикальної частини чорношкірого населення США став т.з. "расовий соціалізм". Для "нових лівих" характерно також прагнення до повного "розкріпачення" індивіда, негативне став­лення до масових політичних організацій, ігнорування економічних проблем і перспектив використання державної влади.

- Останнім часом набула поширення концепція "лібертарного соціалізму", для якої притаманні такі ознаки:

- центральною ідеєю є індивідуальна свобода,

- недовіра до будь-якої влади і авторитету,

- заперечення позитивної ролі держави і політичних партій,

- негативне ставлення до владної вертикалі (визнаються тільки горизонтальні суспільні зв'язки),

- заперечення центру (ідеал - суспільство автономних дрібних комун,вільних від центру),

- орієнтація на стихійну діяльність мас, самоорганізацію.

- На відміну від анархізму, доктрина лібертаризму робить ставку не на насильство, терор, а на реформи, мирну заміну існуючих політичних структур іншими.

6. Клерикалізм

- Значну роль в політичному житті як у минулому, так і в сучасних умовах відігравала релігія. Суспільно-політичний напрям, представники якого домагаються керівної ролі церкви і духівництва в політич­ному житті суспільства, називається клерикалізмом (від латинського слова - "церковний"). Відповідно до основних світових релігій і конфесій, різновидами цього напряму є католицький, протестанський, ісламський,іудейський,буддійський та ін. клерикалізм. В багатьох країнах клерикалізм має впливові політичні партії, профспілкові, мо­лодіжні, жіночі та інші організації, які беруть участь у політичних акціях (вибори, місцеве самоуправління, формування громадської думки, мітинги, демонстрації, робота в парламентах і т.д.)

- Так, зокрема, клерикалізм особливо характерний для католицизму. І хоч офіційно католицизм (папа Римський Іоанн Павло II) наголошує, що церква повинна займатись релігійними та моральними питаннями,а не політикою, але в реальності спостерігається досить виражена

орієнтація на участь у політичному процесі. В багатьох країнах Західної ґвропи,Латинської Америки діють досить впливові політичні партії католицької орієнтації, а деякі з них є навіть правлячими. В більшості випадків католицизм підтримує консерва­тивні або неоконсервативні партії. Одночасно католицизмом піддаються критиці основи капіталістичної системи, в першу чергу егоїзм власників,абсолютизація ринку, антигуманізм. У зв'язку з цим підтри­мується ідея контролю за ринком з боку держави, суспільства. Католицизм виступає за увагу до людей праці, визнає справедливість вимог трудящих щодо поліпшення умов життя; розглядає людину не як пассивного об'єкта політики, а як вирішальний фактор; захищає права і свободи людини, в т.ч. й свободу совісті. Для сучасного католицизму властива також орієнтація на загальнолюдські цінності, співробітництво у розв'язанні глобальних проблем людства, відвернення загрози війни і збереження миру. Католицизмом підтримується демократія, засуджується узурпація влади, використання її задля власних інтересів.

- Одним із виявів модернізації католицизму є "теологія звільнення", яка набула особливого поширення в Латинській Америці. Прихильни­ки цього напряму виступають за створення християнських громад, які ставлять метою відродити в нових історичних умовах ідеали первісного християнства. Мова йде про активне, а не пасивне ставлення до земної долі, про заклики до боротьби за звільнення людства, а не тільки про критику дійсності.

- Велику роль в політичному житті відіграє іслам (від арабського слова - "покірність"), який є державною релігією в Ірані, Пакистані, Саудівській Аравії, а також в ряді інших країн. В iсламі, який починаючи з 70-х рр., переживає своєрідний бум, відбуваються складні

модерністські процеси. Суть цих процесів - переключення уваги віруючих на земні проблеми. ґ, правда, і традиціоналісти або ортодокси, які протидіють будь-яким змінам як у релігійному, так і в суспільно-політичному житті. А ось модерністський або реформаторський іслам прагне пристосувати мусульманські догмати до потреб сучасного розвитку, узгодити мусульманське віровчення з досягненнями сучасної науки.

- Одним із проявів модернізації є т.з. "ісламський соціалізм", характерними рисами якого є орієнтація на зменшення соціальної нерівності, утвердження братерства людей, критика надмірної концент­рації власності в одних руках, проведення націоналізації і аграрної реформи.

- Фундаменталізм проголошує в сучасному житті норми та інститути раннього ісламу часів пророка Мухамеда. Так, зокрема, фундаменталісти виступають за рівність і справедливість, яка існувала у ранніх мусульманських громадах. Вони виступають проти спроб узгодити іслам із соціалізмом або капіталізмом, пропагуючи самостійне, незалежне розв'язання суспільно-політичних проблем ("третій шлях"розвитку).

- В останній час модернізується і зовнішньополітична доктрина ісламу, для якої характерною є ідея всесвітньої спільності "пра­вовірних", концепція "панiсламізму" - "мусульманської єдності",

мусульманської солідарності.

- Модернізація зачепила й буддизм (термін походить від імені засновника цієї релігії Будди - "просвітлений"), який досить поширений в Індонезії, країнах Індокитаю, Японії, Китаї, а також в ряді інших країн. Правда, одна частина буддійського духовенства виступає за збереження чистоти буддизму, обмеження його тільки релігією. Друга ж частина духовенства намагається більш активно брати участь у суспільно-політичному житті, виступаючи за синтез релігійних і світських ідей, пропагаючи концепцію "третього шляху розвитку", збереження миру і відвернення загрози війни, в першу чергу війни ядерної.

- Намагаються брати активну участь в політичному житті і представники інших релігійних систем. Так, зокрема, клерикальні елементи в індуїзмі намагаються використати цю релігію, що є однією з найпоширеніших у світі, для обгрунтування ідеї теократичної держави (в Індії, Пакистані, Малайзії, Шрі Ланці та в ряді інших країн). На іудаїзм спираються ортодоксальні представники духовенства і консервативні політичні сили в Ізраїлі, прагнучи трасформувати дер­жавну організацію у відповідності з догматом про богообраність євреїв.

Не стоять осторонь політичного життя і представники таких християнських конфесій, як протестантизм і православ'я. Так, зокрема, такі течії протестантизму, як лютеранство, англіканська церква і кальвінізм перетворились в ряді країн в державні церкви і беруть ак­тивну участь у політичних процесах. У боротьбі за мир, за охорону навколишнього середовища, зміцнення моральних устоїв суспільства бе­руть участь і представники інших течій протестантизму (баптисти, ме­тодисти, адвентисти, єговісти та ін.). Характерною рисою православ'я є моральне ставлення до політичної влади і держави, активна участь у миротворчій діяльності.

7.Альтернативні доктрини суспільного устрою

- В останні десятиріччя виникло багато нетрадиційних доктрин, які спрямовані на пошук нових, альтернативних форм організації життя суспільства. І хоч цілісна система таких доктрин відсутня, все ж де­які найбільш характерні риси їх можна визначити. Серед них можна виділити:

- орієнтацію на нову, постматеріальну систему цінностей, яка переносить акцент з матеріальних благ і доходів, як головної цілі, на нематеріальні потреби - самореалізацію особи, участь у громадському житті і т.д.;

- обгрунтування необхідності зміни обличчя існуючого суспільства як капіталістичного, так і соціалістичного;

- обгрунтування шляхів переходу до нового типу виробництва;

- створення децентралізованих самоврядних суспільно-політичних структур.

- Виникнення альтернативних доктрин суспільного устрою зумовлено

- руйнуванням традиційних ціннiсних орієнтацій;

- відсутністю умов для самореалізації особи;

- тотальною загрозою природним основам життя;

- поглибленням нерівності між соціальними групами і регіонами;

- наростанням ідейної кризи консерватизму,лібералізму і соціалізму.

- В аналізі існуючого ладу прибічники альтернативних доктрин спи­раються на висновки К.Маркса, Дж.Кейнса, Дж.Гелбрейта. Проте в планах побудови нових моделей суспільного устрою вони спираються в основному на спадщину мислителів - утопістів, концепції екологізму та деякі інші.

- На відміну від "нових лівих" альтернативні доктрини орієнтовані не стільки на злам існуючих соціально-політичних структур, скільки на трансформацію і особи, і суспільства. Характерним для альтерна­тивістів є надія на виховання, пропаганду ідей добра, розуму, прог­ресу.

- Нерідко представники альтернативних доктрин вдаються до відтворення тих ідей суспільного устрою, які вже проголошувались в інших доктринах:

- справедливий розподіл благ;

- гармонійне єднання людини з природою;

- безпосередня участь усіх в прийнятті рішень;

- децентралізація влади;

- широка політична активність на масовому рівні.

- Особливе місце серед альтернативних доктрин займає концепція "політичної екології", яка ставить за мету поєднати зусилля

- по збереженню навколишнього середовища

- і по розвитку демократії.

З цією метою прихильники концепції "політичної екології" висту­пають

- проти панування людини над природою;

- за обмеження економічного зростання;

- за всебічне вдосконалення людини;

- за перегляд існуючої моделі прогресу (відмова від парадигм індустріальної епохи).

- Виступаючи за утвердження нових цінностей, прибічники альтерна­тивних доктрин

- пропагують "демократію прямої участі" (заперечується представницька демократія);

- обгрунтовують необхідність переходу до общинної ор­ганізації, яка грунтується на повному самоврядуванні;

- відстоюють ідею рівності, розуміючи її не тільки як рівність громадян, але й між поколіннями і між державами;

- заперечують практику класової боротьби і орієнтуються на реформи і виховання, як засоби переходу до нового суспільного

устрою.

- Незважаючи на певний утопізм, який міститься в альтернативних доктринах, вони мають чималий гуманістичний потенціал (ідея саморе-

алізації особи, усвідомлення небезпеки екологічної катастрофи, не­контрольованого розвитку НТП і т.д.), що не виключає зростання їхньої ролі в майбутньому.

- Множинність політичних доктрин відображає різноманітні, в тому числі й суперечливі, інтереси різних класів і соціальних груп, реаль­ний плюралізм програм різних політичних сил. Тільки життя, політична практика може бути критерієм їхньої цінності і ефективності.

Дата добавления: 2015-08-28