Франція.Територіальну структуру країни утворюють три рівні: регіон, департамент, комуна. В цілому метрополія поділяється на 22 регіони, 96 департаментів і біля 36 тис. комун. Крім названих основних

Франція.
Територіальну структуру країни утворюють три рівні: регіон, департамент, комуна. В цілому метрополія поділяється на 22 регіони, 96 департаментів і біля 36 тис. комун. Крім названих основних типів територіальних утворень з ознаками самоврядування, існують і чисто адміністративні одиниці. Так, до складу департаментів входять кантони і райони, але вони на відміну від комун, департаментів і регіонів не є юридичними особами і тому не виконують управлінських функцій.
В кожному регіоні існує Регіональна рада, яка обирається населенням, соціально-економічний регіональний комітет і децентралізовані державні служби. Державна владу представляє префект регіону, який має певну владу по відношенню до всіх зовнішніх служб різних відомств.
Кожному рівню управління надані права, можливості і кошти для рішення тих питань, які найкраще підлягають управлінському впливу саме в кожній структурній одиниці. Процес регіоналізації країни все ще не вважається закінченим, перш за все це стосується внутрішньо регіонального рівня. Справа йде про посилення ролі в системі регулювання регіонального розвитку таких територіальних одиниць, як земля та агломерація.
Земля – розглядається як цілісна територія, яка представляє осіб та організацій, що приймають участь в її розвитку. В перспективі ці території мають отримати можливість разом розробляти проект довгострокового розвитку (хартію), задачі якого будуть визначатися у формі контракту.
Агломерація – це територія, що характеризується великою щільністю населення. Цим визначаються як позитивні фактори розвитку (культура, економіка, освіта, наука, обслуговування), так і негативні (транспорт, торгівля), які пов’язані з надмірно. Концентрацією населення, що іноді створює гострі проблеми (злочинність, маргінальні елементи). Мінімальна чисельність населення в агломерації визначено законом в кількості 50 тис. чол. При чисельності більше ніж 300 тис. чол. Постає питання про утворення нового типу територіальної організації, який має єдиний професійний податок і має право приймати участь у планових контрактах “держава – регіон”.
Серед центральних установ, які відповідають за регіональну політику Франції розрізняють: Делегацію з облаштування території і регіонального розвитку, Міжвідомчий комітет з облаштування і розвитку території, Національний комітет з облаштування території, Міжвідомчий комітет допомоги з розміщення видів економічної діяльності та Фонд облаштування і розвитку території.
Франція є країною, яка відома своїми традиціями в галузі планування територіального розвитку. Еволюція системи планування призвела до того, що на сьогодні стратегічні і середньострокові задачі регіонального розвитку вирішуються в рамках державної політики облаштування території. Також важливе значення має підсистема планових контрактів “держава - регіон”, яка є важливим економічним механізмом функціонування системи в цілому. Особливостями цієї підсистеми є:
1. на національному рівні за функціонування цієї підсистеми відповідає Делегація з облаштування території і регіонального розвитку;
2. важливу роль відіграють префекти регіонів, які призначаються державою, вони підписують контракти від імені держави, а з боку регіонів – їх голови, які обираються населенням;
3.базовим орієнтиром для підготовки планових контрактів є схеми облаштування території регіонів, які уточнюються кожні 5 років, чому відповідає часовий лаг контрактів;
4. планові контракти мають враховувати галузеві і між регіональні (гірські масиви, прибережні зони) схеми;

5. планові контракти розробляються на основі планів регіонів, які враховують всі вище перераховані схеми і правила структурних фондів ЄС, якщо на території регіону є спеціально визначені для цього зони – реципієнти.
6. префекти регіонів у процесі реалізації цільових установлень різних схем використовують не лише економічні, а і законодавчо 0 нормативні, адміністративні засоби, перш за все при вирішенні питань охорони довкілля, земле – та водокористування тощо.
Планові контракти “держава – регіон” мають достатньо типову структуру. У них коротко відображається державна стратегія відносно фінансових зобов’язань держави і регіона, враховуючи позабюджетні кредити, кошти рад департаментів, інших можливих партнерів і структурних фондів ЄС. Ці фінансові зобов’язання визначаються за основними напрямками і загальними задачами, мають індикативний характер, оскільки при вирішенні конкретних завдань розробляються власні програми та угоди, з обліком фінансово-юридичної специфіки задіяних партнерів.
Така система територіального планування робить цей процес більш відкритим для всіх учасників, які мають до нього відношення в межах вертикальних і горизонтальних зв’язків.
Основною метою державної політики регіонального розвитку є скорочення відмінностей між рівнями життя, що пов’язане з географічними, демографічними та економічними факторами. Це проводиться шляхом компенсації регіональних недоліків, шляхом коригування рівнів оподаткування і скорочення відмінностей у наявних ресурсах. Інші напрямки регіональної політики (економічний, соціальний, культурний розвиток, освіта, довкілля тощо) також покликані сприяти виконанню задач регіонального розвитку. В цілому регіональна політика Франції сприяє єдності і національної солідарності, забезпечує кожному громадянину рівні можливості на всій території держави і створенню умов рівного доступу до знань.
Рішення пов’язаних з цим задач досягається різними методами, в тому числі у сфері бюджетної політики з врахуванням розподілу повноважень, планування і стимулювання регіонального розвитку.
Існуючий розподіл повноважень між комунами, департаментами, регіонами і державою відображає принцип субсидіарності. При чому той чи інший рівень управління здійснює свої повноваження лише у тому випадку, коли повноважень у органів нижчого рівня не вистачає.
Утримання принципів, які встановлені в галузі фінансування, забезпечується одночасно з податковими трансфертами і виплатами дотацій, а також перерозподілом податкових повноважень. Найбільший бюджетний потенціал, при цьому, мають комуни, а найменший – регіони. У той же час в інвестиційній сфері ситуація дещо інша. Саме у регіонах сильнішою є інвестиційна складова, що відображає їх суттєву роль в рішенні проблем облаштування території, включаючи систему планових контрактів “держава – регіон” та участь у фінансуванні різних місцевих проектів.
Крім трансфертів і податків, велике значення у фінансуванні територій мають займи на повністю ринкових умовах та інші державні кошти. В цілому для кожного регіона можна виділити три типи фінансування із бюджетів регіональної діяльності: регіональний бюджет, плановий контракт “держава – регіон”, децентралізовані бюджети міністерств у регіонах.

Польща.
Польща є парламентською республікою. Голова держави – президент, який обирається загальними прямими виборами при таємному голосуванні терміном на 5 років.
Законодавча влада здійснюється двопалатним парламентом (Національні збори), який складається із сейму та сенату.

Територіальну структуру країни утворюють три рівні: воєводства, повяти та гміни.
Гміна є початковою і найважливішою одиницею адміністративної влади. Керівництво гміни утворюють: рада гміни, яка обирається на загальних виборах місцевого самоврядування, а також правління, яке обирається радою гміни і здійснює виконавчу владу. У сільських гмінах голова називається вуйт, в невеликих містах – бурмістр, а у великих – президент. До питань, які є компетенцією гміни входять: початкові школи, дитячі садки, бібліотеки, будинки культури, місцевий транспорт, гмінні дороги, управління ринками, охорона здоров'я та інші. В результаті останньої реформи 1999 року тепер до компетенції гміни також належать фінансові кошти.
До сфери обов’язків повятів належать всі локальні питання, які виходять за межі гміни, це охорона суспільного порядку та загальна безпека, протипожежна безпека і захист від повеней, попередження стихійних лих та відшкодування їх наслідків, утримання загальних лікарень, боротьба з безробіттям, будівництво та утримання міжгмінних доріг.
Повятам можуть делегуватися права воєводств у тих питаннях, які можуть вирішуватися на місці.
Гміна та повят вирішують всі адміністративні питання мешканців. Таким чином мешканці не потребують їздити до воєводського центру аби вирішувати адміністративні проблеми.
Повят має окремий бюджет, доходи якого не залежать від доходів гмін.
Повят не здійснює нагляд за діяльністю гмін, не може відбирати їх права і втручатися в їх фінансове управління. Фінансово автономний повят може проводити власну бюджетну політику.
Рада повята обирається на зборах самоврядування.
Повяти є настільки малими, щоб вся їх діяльність мала змогу знаходитися під контролем виборців. Головою ради управління є староста.
Воєводське самоврядування визначає політику регіону, тобто займається питаннями, які не можуть бути вирішені на рівні повята. Це, перш за все: рівномірний розвиток економіки, використання нововведень регіональних ринків, раціональна освітянська політика до рівня університету, створення привабливих умов для інвесторів (особливо враховуючи вступ до Європейського Союзу).
Головним показником діяльності воєводства є ефективність управління, найкраще використання регіонального потенціалу. Воєводства мають бути великими (мінімум – декілька мільйонів жителів), мати великим економічним потенціалом, а також науковим потенціалом, особливо у питаннях інновацій (вищі школи і науково-дослідні інститути), мати культурний і творчий потенціал.
На чолі воєводського сейму стоїть маршал, який обирається на виборах самоврядування. Представником державної влади у воєводстві є воєвода, який представляє і охороняє державні інтереси.
У Польщі процес розробки концепції регіонального розвитку проходив паралельно з адміністративною реформою. Головними завданнями реформи були: децентралізація влади, широку делегування повноважень регіональним органам влади відповідно до принципу субсидіарності. Регіональна політика реалізується на трьох рівнях управління – загальнодержавному, регіональному та локальному. Основні функції загальнодержавного рівня управління представлені територіальним плануванням, що передбачає обґрунтування та реалізацію заходів з ліквідації територіальних диспропорцій, структурну перебудову господарства депресивних регіонів, будівництво та модернізацію об’єктів виробничої і соціальної інфраструктури; сприяння розвитку науки та освіти; упорядкуванням між регіональних фінансових розрахунків тощо. На регіональному рівні (воєводства) реалізуються функції виконання програм регіонального розвитку, моніторинг екологічної та економічної ситуації в регіоні, розбудова прикордонної і митної інфраструктури тощо. На локальному рівні (гміни) через органи місцевого самоврядування забезпечується функціонування закладів регіональної виробничої і соціальної інфраструктури, передусім місцевого транспорту, підприємств комунального господарства, закладів охорони здоров'я, початкової освіти, культури тощо.10
До початку 90-х років Польща дотримувалась переконання, що роль держави у просторовому розвитку має обмежуватись лише наданням допомоги відсталим аграрним і депресивним регіонам щодо розбудови нової комунікаційної та бізнесової інфраструктури, створення програм перекваліфікації робочої сили. З середини 90-х років регіональні пріоритети почали визначатися новими факторами: зміна структури розподілу власності в результаті приватизації, зміцнення бізнесової інфраструктури та зміни на ринку праці, що вплинули на різку диференціацію рівнів розвитку окремих регіонів. Саме тому стратегія просторового розвитку Польщі з 1997 року визначила державними пріоритетами моніторинг рівня розвитку регіонів і створення нових робочих місць при одночасній підтримці підвищення економічної конкурентоспроможності регіонів, просування нових технологій, розвиток транскордонного співробітництва. Отже, вибір між альтернативами гармонізації рівня розвитку регіонів та будівництвом конкурентоспроможної в європейському вимірі національної економіки було зроблено на користь останньої.

Дата добавления: 2015-08-28