«Українська історія ІКС» (роман) 5 страница

Він тепер грайливо дивиться на дівчат. Ті дурнувато регочуть і була б таки «Завіса», як би сказав пан Подеревянський, але дія тільки-но починається. На стіл виставляються: буханка білого хліба, шпроти, кілька баночок сардин, баночка з огірками і помідорами. А й справді, не вистачає тільки смаженої картоплі і сала. Сало і картопля у нас були. Я Загрі їх, як спонсорську допомогу, презентував ще вчора. Не гаючи часу, дівчата вхопилися за справу як затяті господині. Не минуло й кілька хвилин, як на плиті вже почало щось шкварчати, перевертатися; відкупорювалися банки, консерви, нарізався хліб, словом стіл сервірувався. Не дочікуючись столу закуски, вже встигли натягнути по чарці і стоячи біля вікна, смоктали цигарки. Андрія, рівно, як і мене, після тарену і випитої чарки, в розмові завжди кренило кудись трохи не в той бік. Костик, як завжди, травив анекдоти, а потім узяв гітару і почав набирати там якісь акорди. «Из окон курочкой несёт поджаристой». Мені подобалася ця пісня у виконанні Костика. Голос у нього був густий і приємний, грав він непогано, та й узагалі, все в світі стало якось красивіше і сприйнятливіше після водяри, яку ми щойно проковтнули. Словом, усе вказувало на те, що веселощі мають затягнутися надовго.

Я відізвав Костика і пояснив йому, що ми з Загрою пити не будемо.

- Знову наїлися цієї гидоти? - докірливо пробасив Кость.

- Нічого не вдієш, - кажу. – Що зроблено, то зроблено. Якби ми знали, що ви прийдете, то будь певен, що за жодних обставин не наїлися б цього дурману.

Дівчатам ми нічого не говорили. Кость намагався нас прикривати різними жартами. Казав дівчатам, що ми закодувалися, а ті дурнувато іржали, як лошиці.

Ми сиділи на кухні у Загри - я, Костя, Віта, Таня – але горілку пили тільки троє. Раптом до кухні увійшла Оксана, про котру вже всі успішно встигли забути. Раптом пролунала команда на підсвідомому рівні. Той, хто з цього рівня команду подавав, наказав усім по-військовому: «Струнко! Рівняння на Оксанку!». А вона була обдовбана далі нема куди. Очі – скло, кришталь, якщо хочете.

- Можна тьотя Галя піде зі мною?

Андрій остовпів, потім поспішив встати і обійнявши її за плечі, видаляючись із кухні разом з нею, мурмотів їй лагідно:

- Звичайно що можна! Завжди бери тьотю Галю із собою!

Вигляд це мало такий, неначеб-то лікар-психіатр на обході заспокоював свою підопічну.

- Хто це? – запитав мене Костик з непідробленою цікавістю.

- Привид батька Гамлета. Зараз Загра йому псалом прочитає – він і зникне.

- Дааааа…. – тільки й видихнув Костик.

Таня і Віта завбачливо уникли коментарів.

- Та що ми про привидів та про загробне життя? – бадьоро вигукнув я і знервовано вчепився в пляшку горілки, що стояла немов Ейфелева вежа в Парижі наших закусок. – Нумо ще по одній, доки там наш дорогий Загоруйко працює над вигнанням духа.

Я намагався розрядити обстановку, але раптом у коридорному прорізі з’явилась примара Оксана і, власне, сам Андрій, легкі на спомин, і прослідували в туалет. При цьому Оксана відчайдушно намагалась відрізнити двері туалету від стіни – це було чітко видно, а Андрій вирячив і без того великі очі й мав такий вираз обличчя, що зазвичай говорить красномовніше за слова, що, мовляв, добривечір, догралися.

Загра побачив запинку Оксани і допоміг їй вирішити дилему дверей і стіни; буквально вштовхнув її до вбиральні. Загриміло металеве відро, що постійно стояло біля входу в клозет, а потім металевий тазок для прання. В Загриної мами безумовно був талант увіпхнути невпихуєме, бо в кімнатці, де розташовувалася ванна та унітаз, можна було виявити ще купу всілякого мотлоху, який був умовно інвентаризований та закріплений за вбиральнею кімнатою. У ванній відкрили кран, зашуміла вода.

Мене теж почало потроху накривати. Руки і ноги були якісь стомлені, і сидів я на стільці досить невпевнено. Щось мені підказувало, що Загрин стан також не дуже затишний. Костик і дівчата почали перемигуватися і врешті- решт підвелися і попрямували до коридора. Я не сказав на те нічого. Марудною справою було їх зупиняти. Чи багато радості ми могли б подарувати їм своєю присутністю; обдовбані і стікаючі слиною просто собі ж на одіж.

Я подивився на вікно. Зображення пливло слізьми по пласкій поверхні скла. Поворушив пальцями рук, ніг – таке відчуття, наче вони добряче затерпли. Я почув, як гримнули вхідні двері. То Костик з дівчатами дав дьору. Загри ніде не було. Я хотів було піти подивитися, де вони там з Оксаною, але на тіло навалою впала ледача втома, що охопила кожний член і суглоб і невгамовно мене гальмувала. З’явилася шершава і неприємна сухість у роті. Я зрозумів, що з цього часу моє єство перебуває під владою наркотика. Тарен розчинився в шлунку, проник у кров, і під дією тиску швидко поніс по усьому організму. Кінцевою станцією цього диявольського метро був мозок, який неодмінно почав змінювати бачення оточуючого світу, відчуття його і переломлювало звичний процес роботи функцій організму. Я зібрався з силами і підвівся. Це був ніби вихлоп свідомості, немов прорив у інший вимір. Повів головою убік, потім в інший. Слідом за рухом голови наздоганяв свій правильний шлях мій особистий зір. Коли голова зупинялася, то лише через секунду-півтори налаштовувався об’єктив зорового апарату. Я взяв цигарку і пішов покурити на балкон. Тіло було неслухняне, і ноги волоклися більше за якимось примусовим інерційним нахилом, аніж за здоровим виконанням команди імпульсу мозку. Майже під пахви я виволік себе на балкон і затягнувся, прихилившись до одвірка. Дим через ротову порожнину, по трахеях потрапляв до легенів дуже тяжко – курити вже явно не хотілося і, більше того, курити я не міг. Нудило. Нестерпно сушило слизову носоглотки. Взяв пляшку води, що виявилася тут, і почав гасити ту пустелю, що просторіла хрусткими пісками на язиці, щоках та носоглотці. Я здивувався, але вода не задовольнила моїх потреб. Пустеля не зникала, а як і раніше, ширилася у мене всередині. І не видно їй було ні кінця, ні краю, ні рятівного оазису.

Я кілька разів до цього споживав тарен, та я ковтав одну, або дві пігулки, а тут цілих чотири. Мені стало страшно за себе, Андрія, а за Оксану я взагалі мовчу.

Раптом навколо все наче потьмяніло і вкрилося невагомим синюватим туманцем. Десь під ребрами нарощувала оберти нудота. Спробував йти, але перечепився через поріг і впав як відрізане волосся. Підвестися не виходило. Руки не слухалися, ноги теж. Вирішив блювати на місці. Нудотний стан і кисла слина натякали саме на блювання, але чомусь нічого не виходило. Спробував за методою «двох пальців», проте це теж не допомогло. Мені подумалося, що цей стан залишає за собою бажати кращого, і що доречнішого ніж піти в постіль і пережити підлотні нові почуття уві сні, годі було б і бажати. Я знову спробував підвестись, але мої ноги немов хто прибив цвяхами додолу. В’язень тарена – я усвідомив свою безпорадність. Ядуха взяла мене за зябра. Спробував поворушити руками – дуже погано, але функціонують. Правою і лівою півкулями мозку було прийняте одностайно узгоджене рішення – треба пересуватися у бік ліжка з активною (в міру можливостей) допомогою рук. Повільно… саме повільно, бо тіло було важким, як якір у теплоходу, я спробував перелізти через поріг, на якому лежав. Раз, два, три в’ялих порухів, чотири, і я подолав кілька сантиметрів. Ще потуга – нарешті переліз через клятий поріг. Діл, як магніт – притягує і не відпускає нізащо.

- Володю, чуєш… Я вчора забув тобі подзвонити.

- Ну, так ти скажи мені зараз те, що хотів сказати учора, - відповів мені похмурий Вовчик.

- У тебе вчора був день народження, - винувато розпочав я, але Володя замість мене продовжив думку:

-…і ти про це забувся.

- Так, - приречено трухнув я головою і повісив її батогом собі на груди.

- Я не ображаюсь на тебе, - спокійним голосом промовив Володимир.

- Дійсно?

- Так, правда, - констатував він. – Подумаєш, ще одним роком більше. Я навіть не святкував. Тупо це все.

- Згоден. Тупо. А ти…

Я хотів запитати Вовчика про те, чи приїжджав його брат, але його вже не було поруч. Дивно. Тільки-но був тут і раптом його не стало. Дідько. Раптом я пополотнів. Звідки він тут узагалі міг узятися? Володя живе в іншому місті, і місто це знаходиться за кілька сотень кілометрів від того, в якому перебуваю я. Так – це була галюцинація. Так явно. Я ж бачив його і з ним розмовляв, а він відповідав мені. Я потрусив головою, наче це б мене врятувало. Далі увага загострилася на настінному годиннику. Я обімлів. Він немов щойно, ще зі свіжою фарбою, зійшов з картини Сальвадора Далі. Стрілки було зігнуто в хвилеподібну дугу. Я трухнув головою, прищурився і знову подивився на те саме місце. Циферблат плив, і на тому місці, де висів годинник, розпливалися в дивному візерунку чорним і білим кольорами тоновані плямиська, котрі поповзли в бік, десь до вікна. Боковий зір вихопив, що магнітофон теж побіг десь вбік, але якщо дивитися прямо на нього, то знову, зараза така, стоїть на місці.

Лежачи на дивані, я не міг заспокоїтися – руки і ноги почало викручувати, як у старого на дощ. Не міг знайти собі місця і почав крутитися в’юном. Від безпорадності хотілося плакати. Я колись сміявся з розповіді одного мого товариша, котрий теж прийняв наркоту і почав просити: «Боженько, зроби так, щоби мене попустило». Я думав тоді, як це так? Хіба таке можливо? Я, очевидно, ще не потрапляв у такі тенета, з яких просиш пана Бога, щоб витяг, бо своєї сили вже й не лишилося. Страшно робиться. Протягом життя тобі підкорялось твоє тіло і свідомість, а тут раптом якісь чотири малесенькі пігулки - і все те, чому ти так щиро вірив, тебе зраджує. Я заплакав.

Окрім усіх дуже неприємних відчуттів, на мене звалилася ще одна дилема – цигарка. Утворювалося стійке відчуття того, що я тільки-но курив і десь якось впустив недопалок. Я розумів, що це могло бути мені навіяним, але все ‘дно судомно намагався пригадати, чи курив насправді, чи ні, проте так і не пригадав. Я перерив усю постіль, яка раптово виявилася чомусь твердою, але так нічого і не знайшов. СТОП!!! Чому твердою? Чому ж твердою, коли в Загри такі м’які, хоч і рипучі дивани? Свідомість трохи похитнулася, в’яло посміхнулася і з байдужим виразом обличчя підморгнула. Тепер я з жахом усвідомив, що взагалі не полишав того місця на підлозі і лежу на ньому пикою долів.

- Як себе маєте? – запитав писклявий голосок.

- Хреново маю. А ти хто такий? – простогнав я.

- Я ваша фантазія. Можете мене такою ввижати, - пропищав голос. – Так оце залетів до вас навідатися.

Протер очі, котрі просто вилазили з орбіт від скаженого артеріального тиску, і побачив товстуна. Маленький, абсолютно голий, з крильцями за спиною, себто схожий на Купідона. Він ледь чутно шурхотів своїми крильцями і через те тримався над землею. Дивним здалося мені чомусь не те, що цей персонаж узагалі тут, а те, як його, такого опасистого, з маленьким кнурячим черевцем, усього в зморшках від жиру, ці крила витримують.

Фантазія підлетіла догори і зробивши коло, як Чкалов, пролетіла під столом і невимушено приземлилася на спинці Загриного кріселка, влаштувалася там зручніше та подивилася на мене. Я ж лежав на підлозі і з колосальними потугами розплющував очі, щоб бодай зрідка подивитися на гостя. А гість розгойдувався на спинці крісла і говорив:

- Марно ви отсе дурне затіяли. Вилізе воно вам боком. Дивлячись на небо, я бачу, що чорна планета вже оповита шлейфом зірок. Тож вам сьогодні точно не поталанить, - повчально пищав товстун.

- Слухай, - промовив я. – Я про тебе не фантазував ніколи і взагалі тебе вперше бачу. Чого тобі треба?

Але замість того, щоб відповідати на питання, це створіння вдалося до філософії:

- Замисліться… найдорожче, що є у людини – це її життя. Не потрібні людині більше ні слава, ні багатство, а все від того, що вона - маленьких сім літер - померла. Лежить собі у труні, свічки навколо мерехтять, піп її відспівує, але і це не врятує від відплати, котру цій людині приготували. Закінчиться врешті ВСЕ, до чого ця людина ціле життя тягнулася, чого прагла, куди йшла, торуючи собі шлях своєю понівеченою душею. Господар клацне пальцями, і великий грішник летить до Вельзевула в пекло і спасіння йому не має.

- До чого тут я? – спитав уже з останніх сил.

- О-о, ви повинні про це знати.

Несподівано товстун злетів зі спинки кріселка і м’яко приземлився біля лежачої на підлозі голови моєї і розкиданих рук. Рожеві п’яти акуратно зіткнулися з підлогою, видаючи майже подушковий звук. Товстун нахилився над самим моїм вухом і прошепотів:

- Ваші друзі про це вже знають, а ви підете звідси останнім, от і дізнаєтеся про це в останню чергу.

Раптом стало тихо. Якимось сьомим відчуттям я зрозумів, що пухкої мари вже поруч зі мною не було.

Незрозумілий, тиснучий зверху важким пресом страх охоплював мене, як вода, що заповнює резервуар і починає витікати за край. Зі мною, раптом, почало відбуватися приблизно те саме, що відбувається з деревом. Чим сильніше прагнув я підійнятися доверху, тим глибше в підлогу, в паркет між дощечками, у вузенькі шпарини проростало, ламаючи нігті, моє коріння. Воно пробивається, як стеблинка берізки крізь просмолений асфальт, але тільки в зворотному напрямку. Не до сонця, ні: в землю, в морок, в сутиніючу глибину – до зла. Лячно стало і незатишно. Так і бачив я вже перед собою того, з великими крилами, сумними глибокими очима і в темному оксамитовому одязі, чорного янгола, котрий тримав у блідих руках з довгими тонкими пальцями розгорнутий пергамент, а на ньому написаний мій власний номер. Я вже бачив це одного разу. Це було тоді, коли я горів від температури і марив у гарячці, а в матері не було грошей на те, щоб купити ліки. Мені теж тоді ввижався величний та запечалений чоловік з довгим волоссям. В ту мить, коли вже відвезли до лікарні, моя душа була готова до змін; до того, щоб залишити тіло спорожнілим шматком м’яса на лікарняній смердючій шконці з тавром на підодіяльнику, котрий принесла з кислим виразом сестра-господарка. Щось бубоніла собі під ніс. Нервово розстелила його на матраці, прямо тим самим тавром, і саме до верху… розмитим від часу і прання, совдепівським знаком якості. Руки б були розкидані обабіч, волосся скуйовджене, примружені очі, а в тілі небіжчика повільно б охолоджувалася і загусала рідина життя, що раніше бігла по венах, пульсувала у скронях, змушувала битися серце і здавалася на аналізи в приміській поліклініці – моя кров. Але щось завадили величному і запечаленому зробити тоді те, за чим він приходив. Пергамент з цифрами звернувся в рулон, змахнули крила, довге волосся прибульця розсіялося за вітром і морок став непроглядним…

Зараз же я лежав біля порога і марив майже як тоді, але чорного чоловіка не було. Натомість був пухкий, та і той не затримався надовго.

Раптом я схотів почухати потилицю, і я її таки почухав би, але не зміг її знайти. Потилиця була невловимою кішкою в темній кімнаті. Намацати її не виявлялося за можливе. Руки ніби пролітали повз неї, або ж сама голова від такого несподіваної божевільні стала пласкою. Неймовірно, але факт. Спробував ще раз. Наблизив долоню якомога ближче і немов обпікся, аж відсахнувся – таки доторкнувся до бажаного місця. Весь вестибулярний апарат цілковито відмовлявся функціонувати так, як має бути. Далі спробував поворушити ногою. Вона, трохи ще в туманній ваті затуплення, але послухалася. Намагався підвестись. О диво! вийшло. Тяжко дихаючи і чіпляючись то за двері, то за трюмо, я підійшов до дзеркала. На речах погляд фокусувався з важкістю, але відображення своє я таки побачив, і воно змусило мене залишитися ще на деякий час біля дзеркала і задивитися в нього. Вилиці, здавалося, обтягнуло шкірою ще сильніше ніж завжди, щоки запали ямами, хворобливі очі горіли кривавими вогниками жаху, як у переляканого звіра. Може це було враження, котре далося взнаки приймання галюциногену, але це те, що я побачив. Очі були широко розплющеними, і з цим нічого не можна було вдіяти. Червоні, з павутинням червоних прожилків очі мої побачили в цей далеко не кращий день свого життя багато нового і неприємного. Зіниці, неначе їх хтось проштрикнув гострою голкою, розтеклись чорною плямою по тому місцю, по якому раніше визначали колір очей. Залишилися одні лише білок і чорна розширена зіниця. Безодню мороку можна було побачити в цих сповнених відчаю очах нещасного. Те, задля чого вони існують, ці очі, їх зір знаходився далеко не в кімнаті, де стояв напівсвідомий я, не в люстрі, котре висіло переді мною, - до хвилі подібне відображення, - і навіть не в цьому часі. Час переніс мене. Клепсидра перевернута, і крізь вузенький скляний отвір уже посипався пісок вічності. Все має свій час.

«Якщо я видихну тут своє останнє повітря, то десь я обов’язково вдихну вперше», - чомусь подумалося мені.

У житті, під чию диктовку пишеться твоя власна проза, ти просто персонаж, котрий має право бути лише прочитаним і уявленим. Не той сенс, що був закладений в тебі спочатку, бачить читач, а той, що він сам собі нафантазовує. Власне, так все і має бути. Перевтілення і викривлення початкових форм – це і є правильний шлях життя. Коли ти розумієш, що постійно трансформуєш; з кожним роком змінюєшся, ти починаєш аналізувати свої вчинки. І ось тобі вже самому гидко від цих аналізів. І ось ти вже сам не хочеш казати на себе «Я». Далі пропоную погляд з боку… себто від третьої особи.

Оксану забрали до лікарні. Тимко й Андрій сиділи на кухні, поміж недопалків, серед закуски, що так і не встигли поїсти, між думок і між мовчання, яке, до речі сказати, надто вже затягнулося. Першим тишу розсік Андрій:

- Добре що хоч вона не померла.

Він трохи помовчав.

- І лікарі прибули своєчасно. Та й самі ми допомогли чим змогли.

- Ага, - відгукнувся Тимко, - це точно. Допомогли так допомогли. Дали б їй бодай однією пігулкою більше і вже точно допомогли б… швидше з Богом поздоровкатись. Нещасливий такий випадок.

- Пропоную нічого не говорити про пігулки, - з надією на порозуміння глянув на Тимка Андрій. На що Тимко досить резонно зауважив:

- Вона все одно оклигає і все розповість.

- Так, Оксана точно розповість, - пригнічено видихнув Андрюлікус Другий, що сидячи в своєму кріселці нагадував фараона на троні.

- Коротше! – вигукнув різким голосом Тимофій. – Будемо говорити, що нічого їй не давали. Нехай вона городить своє. Вона своє доводитиме, а ми своє. До чого-небудь та прийдемо. А тепер спати.

Дощ за вікном порощав землю. Прибивав пил до асфальту і дратував нерви. Випльовувалися одна за другою думки про себе, про вчинки зокрема. Що зробив хорошого? Від чого совість не мучить? Не знаходиться відповіді. Натомість є що сказати про хибу, яка, здавалося так, поглинула Тимка і Андрія, як пітон, котрий проковтнув кролика і переварює його із ситим виразом сонливих очей. Кожного разу хлопці говорили собі, що більше не потраплятимуть в лабети цих липких проблем, але щоразу знаходилося щось, що підштовхувало їх до тих самих лабет. Ех, вони б поклялися ще раз, але вже не робили цього, бо не мали стільки довіри до самих себе. Думки були важкі, як сталева свая, неповороткі, немов цю саму сваю хотіли проштовхнути туди, куди б вона у віки не влізла б, а вона лежить, застрягла, і вже ні вперед, ні назад. На душі було кепсько від розуміння чогось безповоротного. Це як куля, котру вже випустив і все – не повернути.

- Ой-йо, що буде… що буде… - крізь ковдру причитав Загра.

- Жаба цицьки дасть, - кульмінував таким оптимістичним формулюванням минулий день Тимофій. – Завтра видно буде. Спи вже.

Якась неприхована зневага і презирство до Загриної полохливості з’явилося у Тимка. Здавалося, що він не мав права боятися. Товариші зобов'язані підтримувати один одного і в жодному разі не сіяти зерен паніки, інакше пиши пропало.

Снилася приємна музика. Заколисували ніжні звуки, пурхали арпеджіо, нараз це все різко скінчилося. Скінчилася ніч. Десь о сьомій і з дзвінка. Дзвонили в двері. Дурнувато бринькав придурочний «Happy birthday», на котрий Андрій перемкнув після того, як хлопців виписали з лікарні і вони повернулися до п’ятиповерхівки. Загра злякано поглянув з-під ковдри на Тимофія.

- Що вирячився? – грубо гаркнув на нього Тимко. - Йди відчиняй.

Дзвоник уже вкотре поздоровляв з днем народження, але пополотнілий Загра все не квапився задувати свічки. Нарешті він зосередився на ситуації і сприйняв її як належить чоловікові.

- Чому бути, того не минути.

Андрій вирішив бути краще філософом, аніж скиглієм. Одягнув свої драні спортивні штани, взув домашні капці на босу ногу і на швидку розчісуючи волосся, що стирчало немов у казкового лісовика, поплентався відчиняти двері. А в двері вже гамселили і робили це переважно ногами. Клацнув замок, двері лунко заскрипіли і відразу ж залунав дикий крик:

- Чим ти її напоїв, скотино? Чим ти труїв мою доцю?

З контексту і жіночого голосу було зрозуміло, що кричала мама Оксани, а судячи зі звуків, то ще й хвицала Андрія при цьому.

- Ніхто її нічим не поїв. Вона сама від’їхала. Ми їй життя врятували, - відбріхувався Андрій і ніби боронився від рук Оксанчиної матері, що так і воліли роздерти своїми пазурами йому обличчя.

- Ви, сволота, - крізь сльози говорила вона вже трохи втомленим голосом. – Що ви з дитиною зробили? Вона мене тепер не впізнає. У неї ніколи такого не було, - впадала жінка в істерику. – Вона завжди була нормальною дитиною. Ніяких нападів і переляків з нею ніколи не траплялося. Сволота. Я її до тебе коли відпускала, то думала, що ти людина, а ти скотина. Згубив її. Прийде брат Оксанчин з армії, він тебе навпіл розірве.

Потім знову різкий перепад настрою, і мама Оксани поперла в атаку. Цього разу Тимко почув більш інтенсивну боротьбу. І раптом запала тиша. Це Загра виштовхнув оскаженілу від горя жінку за двері і зачинив їх перед її обличчям. Він зайшов до кімнати чорніший за травневу хмару і просто впав у кріселко. Друзі дивилися один на одного. В двері гамселили і руками, і ногами.

- Скотина! – лунало з під’їзду. – Щоб ви повиздихали там.

Нараз хлопці почули, як відчинилися двері в сусідній квартирі. Цікаво, хто це вийшов?

- Що тут відбувається? – запитав чоловічий голос.

- Це дядько Василь, - пошепки промовив Андрій і подивився кудись убік, виказуючи, що зорові аналізатори він майже вимкнув, а слухові зараз працюють за двох. Андрій, як і Тимко, щосили вслухалися в розмову за дверима, намагаючись не пропустити ані словечка.

- Ці скоти вчора мою доньку отруїли. Вона в реанімації. Вона нікого не впізнає, - істерично підвивала жінка. – Ви уявляєте?

- Ви нічого не переплутали, шановна? Я знаю багато років Андрія і його сім’ю, матір його Тамару і брата Максима, і це дуже не схоже ні на Андрія, ні на його родину, - вступився за Загру дядько Василь.

- Нічого не хочу чути, це вони її отруїли. Це вони в усьому винні. Я знаю! – кричала нещасна не своїм голосом.

- Перепрошую! Я розумію, що у вас горе, але не треба тут кричати. Зараз шоста ранку, неділя. Якщо хочете в цьому розібратися і ви певні, що це зробив Андрій, то викликайте міліцію, а дертися тут не треба. В мене зараз сплять діти, та й я б спав, якби не мусив тут стояти.

Так, дядько Василь завжди був конкретним мужиком.

Далі мовчання.

- Добре, - сказала вона вже значно тихіше. – Я не кричатиму. В міліцію я також не піду, розберусь сама. А ось якщо б з вашими дітьми таке трапилося, то я б залюбки послухала, як би тоді закричали ви.

- Тіпун тобі на язик, - коротко відповів сусід та гучно гримнув дверима.

Андрієві і Тимофію були зрозумілі настрої жінки. Вони безперечно знали, що винні в тому, що відбулося, але програма самозбереження, котра закладена в людській свідомості безумовно вищою силою, працювала бездоганно і зі знанням справи. Хлопці звісно шкодували і навіть більше – їм було соромно за їх дії, але час назад повернути було важче, ніж тепер виплутуватися з ситуації в якій опинилися. Цим вони власне й збиралися найближчим часом зайнятися. Найбільше, їм зараз хотілося щоб все погане виявилося б лише сном, а бактерії неприємної пам’яті про цей сон, що скопичилися на дні свідомості, залити білосніжним молоком, щоб усе повністю забути і стати абсолютно новими і чистими.

За дверима панувала тиша. Парубки сиділи в такому самому положенні, що й раніше – Тимко лежав на дивані, а Загра втопився в потертому кріселці. Несподівано пролунав злісний, майже потойбічний гадючий шепіт. Очевидно, що матір Оксани нахилилась надто близько до дверної щілини, від чого її зробилося дуже добре чутно:

- Я вам ще зроблю. Ви ще поплачете. Ви ще, скоти, пожалкуєте десять разів, що на світ цей народилися. І на щастя і на долю: на все зроблю. Чекайте. Ще спом’янете моє слово.

Друзі наїлися страху аж під стріху. Загра стерявся і вирячив очі з переляку, а Тимофій перехрестився і почав пригадувати «Отче наш». Видно було, що його аж розпач бере. Устряли знову в історію. З парадного почулося тупотіння ніг, які швидко перебирали сходами. Вона пішла, але, без сумніву, залишила після себе стійке відчуття, що знову-таки хлопчики влипли. Знову поставало гостре, мов багнет, питання: що ж буде далі? Невідоме лякало їх химерною загадковою марою, що схилилася над чаклунською книгою і мурмотить собі під ніс таке, від чого волосся спочатку знебарвлюється, а потім стає дибки, наче в гоголівського Фоми. Вони достеменно не могли знати, на скільки серйозно гуторила Оксанчина мати, коли казала, що «зробить». Може й справді вона номерна відьма і знає, як можна людину звести з життєвої смуги. Все поруч. От нещодавно тільки Льоха говорив, що коли він на рибалку їде і побачить мою сусідку, Жанну Марківну, то в нього обов`язково буде порожнім рибальський садок. А у Костикової сестри, та є дитина мала... Повисипало обличчя якимись вавками. І до лікаря ходили, до одного і до іншого, а помочі нема від жодного. І що тільки не робили, та все дарма, а пішли до баби Марії, то вона й яйцем відкачувала, й святою водою відливала і молитвами вичитувала. Аж несподівано десь і пройшло. От так.

Дізнатися про серйозність Оксаниної месниці, себто матері, наслідки, що могли відбутися від усього того чорного бажання хлопців зі світу зжити, можна було тільки одним чином – прожити певний відрізок часу і, або дотягти до того моменту коли все вже нарешті вирішиться і стане принаймні зрозумілим, або просто забудеться, бо, наприклад, ніяка вона не номерна і не відьма зовсім, та на додаток до всього, ще й нічого не вміє: ні магічної науки не знає, ні в спадок це чаклунство їй не перейшло, ні банально вбити ножем з-за кутка вона не може, бо боїться крові, і взагалі вона нікчемна господиня, бо чоловік її постійно ходить у несвіжих сорочках і смердючих шкарпетках, а на кухні брудний посуд.

Тимко з Загрою цілий день до вечора розповідали один одному історії-страшилки магічного змісту. Загра ісказував Тимкові про свою покійну бабцю, і не скільки про неї живу, яко уже про мертву. Що вона, вже після своєї смерті, приходила вночі під вікна і стукала в шибки, а він із матір’ю бачили дивну тінь і чули, як вона кашляє. Саме так кашляла його баба перед своєю кончиною. Кашляла і матюкалася. Тимко розповідав, що коли одного разу вночі він вийшов на ґанок покурити, то з подвір’я побачив свою сусідку, котра виливала щось на перехрестя. Та, та сама Жанна Марківна. А Загра не міг дочекатися, коли його друг уже закінчить, щоб переповісти йому історію про те, як пропало мило, котрим омивали його діда, коли той приставився. Це все було, звісно, надзвичайно мило і могло тривати аж до ранку, тому як хлопцям поспати того дня заважала одна річ – вони нажахали самі себе до такого стану, що боялися навіть поодинці до вітру ходити.

Літо – пора відпусток. Та не тільки відпусток – це ще й час заробити. Тимко, згуртувавшись з Русланом, поїхали в Київ на будівництво. Їх узяли на два місяці підробити помічниками на зразок «принеси-подай» і обіцяли за те вельми пристойну, як на ватутінський рівень, зарплату. Андрій залишився в Ватутіному. Спочатку вони часто передзвонювалися. Тимко питав, як справи в друга. Чи не зачарувала ще його пікова дама, що приходила тоді рано-вранці. Загра віджартовувався, що замовив собі два кілограми амулетів і йому тепер не страшні не відьми, ні біси, ні мольфари, ні сам Сатана, і взагалі, всі існуючі містичні ланки нехай забираються під три чорти. Дуже хотілося після таких розмов зустрітися, випити по пляшці пива, посидіти потеревенити в міському парку, позагравати до дівчат, але Тимофієві і Руслану потрібно було відпрацьовувати свій строк. Прокидатися о сьомій ранку, йти до роботи і закінчувати її о восьмій вечора. Саме з цієї причини дзвінки дедалі рідшали, а на деякий час і зовсім припинилися. Тимко гадав, що вже коли приїде назад, то відведе з другом душу, а покищо треба зосередитися на нелегкій праці. На гроші, отримані від кайлування на Київщині, дуже розраховували заробітчани. Тимофій уже обіцяв матері пральну машину, найкращу, яка тільки є в магазині побутової техніки, а батькові нові сонцезахисні окуляри (У Святослава Олеговича була своя маленька колекція. Він, часто, навіть узимку, любив свої експонати надівати на гострий ніс і ходити в справах). Руслан марив про новий мотоцикл. Він уже собі пригледів «К-700», якого один умілець переробив на чопер, на зразок «Харлея». Так вони з тими мріями трудилися задля того, щоб їх утілити в життя.

Історія з Оксаною начебто вже й ущухла, якщо б про неї не нагадав титанічно руйнівної сили вибух. Це був відвертий знак провидіння. Саме так для себе вирішив Тимко. Адже ще Михайло Афанасійович говорив, що «Цеглина просто так нікому на голову не падає».

Після роботи Тимофій з Русланом пішли приймати душ. Назвати душовою те місце, що її заміняло, було б таким несусвітнім невіглаством, що немає прощі. Вона (мається на увазі душова) була у вигляді елементарного шлангу для поливу овочів на маминому городі. Зелений шланг пружнім зміїним тулубом своїм був приєднаний до водопостачальної колонки. Все це нехитре діло знаходилося прямо на подвір’ї будівництва, за вагончиками, в котрих, власне і жили трудяги. Проте друзів це не засмучувало. Головним було те, що можна взагалі десь помитися, а на те, що вода в крані холодна, ніхто й не зважав. Вилуджені. Це ж літо, а коли наробишся так щоб ущент, так щоби до такого стану, що не хочеться нічого, окрім викупатися, поїсти і впасти у постіль, то температура води має значення вельми мізерне. Тим більше, що був найсправжнісінький сонячний літній місяць, а він, як ніхто інший сприяв братися до холодного, було хоч там як. Тож холодна вода була, як еліксир для палючої рани.

Дата добавления: 2015-08-28