«Українська історія ІКС» (роман) 4 страница

Версія прибиральниці, тітки Клави:

- Напала банда розбійників сьогодні уночі на Червону. Побили хлопця місцевого – в реанімації зараз лежить. Підпалили сільраду, суки. Кинули туди пляшку з бензином – згоріла вщент. Що найголовніше: ніхто нічого не чув. Коли кинулися, банди й сліду немає. Хлопець покалічений, перед тим, як його забрала швидка, казав, що бандюг з добрий десяток був. Трьох він поклав одразу ж, ще трьом добряче підсвітив межи очі, а решта його вже й забили. А ще кажуть, що у сільраді лежали тієї ночі якісь важливі документи, котрі свідчили про те, що голова обкрадає колгосп, а тепер, як згоріли всі докази, то й кінці у воду. Може, то голова їх і найняв, а хлопець випадково побачив чужих та став боронитися. От шкода хлопчинку.

- Так, гаспид його бери, шкода, - кажу пошепки Андрієві. – Героя з нього зробили, Павліка Морозова, а наша слава так і не стане відомою.

- Морозов був стукач.

- Чхати, - кажу, - хто такий був Морозов.

- Нічого, - каже шепоче Загра, – це їх трохи здригне. Їм зараз не так кортітиме лізти до чорта в зуби. Тим більше, що то був скоріше за все їхній ватажок. Вони без нього зараз, як без голови. Можна зібрати тих, хто лишився, і завдати прочухана сьогодні увечері.

- Слушна ідея! Можеш, якщо хочеш, - хвалю Загру за кмітливість.

Ввечері сьогодні просто тихенько підемо і поглянемо, як вони там, бідненькі, без свого вождя. А там уже побачимо по ситуації.

День у санаторії втопився у Лєті, як і всі дні, що в ньому минали безповоротно. Якщо не було алкоголю, то всі просто тинялися, як ледачі гуманоїди, що прилетіли на землю, а тут криза: так і залишилися без роботи. Лазять, звісивши верхні кінцівки, як рукава вгамівної сорочки довшої на сім розмірів, і ледь пересуваючи нижніми кінцівками. Гуманоїд – він на те і гуманоїд, що не можна сказати достеменно, де в нього руки, а де ноги – одна суцільна кінцівка. Ще можна було час згаяти в холі біля телевізора, по котрому показували три тупих канали, які не транслюють вдень нічого окрім новин, у котрих зазвичай або брешуть, або здійснюють наглядну агітацію. Одним словом, бомбардують суспільство гіпногенними торпедами. Саме тут, на «Радоні», я виявив у собі цікаву рису. Її я – це стовідсотково – запозичив у своїх мами та бабусі. Вони постійно засинали під час якихось фільмів чи тих самих новин, усіляко виказуючи неповагу до телемистецтва і сумніви стосовно професіоналізму самих телевізійників. Я теж захропів у кріслі. Прокинувся від того, що Загра сіпав мене за плече. Йому спати не хотілося. Ще менше він хотів загинути під час артилерійського обстрілу інформацією з блакитного екрану. Ми злісно не любили телевізор, а тому нас і тягнуло постійно кудись не туди і не так, як нормальних, якісно прозомбованих людей. Нас неодмінно тягнуло в пригоди. Якщо б нам не було страшно, ми б мабуть уже пливали б десь в Суданському морі. На нашому кораблі була б команда з відбірних піратів, поруч з котрими всі моря мають глибину, ну ніяк не вище коліна; а може, ми б з Андрієм вели розкопки в Єгипті. Шукали б там невідомі історії фараонів, розгадували б їхні таємниці, лазили б по смердючому Нілу і ґоцали на верблюдах; не виключається, як варіант, і те, що нас побив би метастазами рак золотої лихоманки, і ми, в пошуках таємних поселень індіанців Майа, сподівалися б знайти щонайменше коштовні прикраси і розкішні одежі; а може, ми, як два старателя, вимивали б на копальнях золоті злитки, а потім глянувши, хто з нас більше назбирав, вбили б один одного, щоб викрасти самі ж у себе тяжкою працею назбиране. А може, ми були б майже «книжково» порядними професорами, які б вигадали закон відторгнення, і Ейнштейн би відсосав, а предмети б відривалися від землі і летіли б з точністю до навпаки, в протибічність, а ми отримали б Нобеля і виливали б собі за комір оковиту десь не на «Радоні» а в «Прем’єр Палаці» і їли б не батон за два п’ятдесят, а хрумтіли б ласими французькими багетами на Волконського». Але це все було б за умови, якщо б нам із Загоруйком не було б страшно, А ми, по правді зізнатися, боялися. Боялися, хоча далеко не всього на цьому світі. До нас таки був прищеплений дух пригод, але більш локальних, у розумінні того, що нам і у Ватутіному пригод на голову було більш ніж достатньо. Якщо говорити одним словом, то нам із Загрою просто ніколи не сиділося на місці. Більше ніж завзятими до чогось незвичайного, кмітливими в нелегких ситуаціях, дружними навіть у смутні часи – ми були ще відчайдушнішими довбнями, ніж це можна було уявити. Якщо, наприклад, не живеться тобі спокійно – візьми якесь знаряддя і йди в гори. Підкорюй. Прив’яжи резинку від трусів до ніг і цибай з мостів та багатоповерхівок. Займайся якимись бойовими мистецтвами, отримуй на тренуваннях по пиці та кайфуй від того. Просто врешті-решт вийди на двір голим і потруси пісюном. Ні! Треба таки вляпатися в такі прикрощі, щоби потім було за тебе соромно батькам, а тобі самому навіть ніде вкритися від ображених тобою людей. Та що там пояснювати. Тим більше мені і Андрієві. Марна річ. Бовдури. Хоч у зашморг лізь від сорому, як Юда. От і в очікуванні вечора я і Андрій видерлися пожежними сходами на дах санаторію. Покаялися. Взяли із собою кілька пляшок холодного пива, килим з кімнати і завалилися засмагати просто в найвищій точці «Радону».

- Якщо не враховувати, що в мене повністю згорів весь правий бік, то все просто чудово, - відповідав я по телефону на питання Деруна щодо моїх справ. – Нормально ми тут. Головне нікому не кажи де ми. Навіть Загриній матусі. А вірніше: особливо їй і не говори. Бувай, на все добре.

Я поклав слухавку, подякував черговій медсестрі за те, що дозволила мені подзвонити, і вийшов з її кабінету. Під цю пору на дворі вже зайшло сонце і судячи з гуркоту, цього безугавного попсового шуму, який лунав від корпуса їдальні, - дискотека почалась. Сьогодні щось із запізненням. Наші однобурсники всілися під корпусом. Вони не ходили до танців – не хотілося танцювати, щоб не натрапити на міцні кулаки негостинних селян. Це нормальна реакція і я їх у принципі розумів. Зараз може навіть сидів би поруч із ними, якщо б не мав такого вірного друга, як Андроїд, з котрим можна і в огонь, і в воду, і в ацетон, та не остерігатися, що раптом підведе. Ми з Загрою гордовито пройшли повз них, як пави, і неквапом попрямували на дискотеку. Весь курник, що розсівся на жердині, стурбовано повернув свої гребінці нам у слід. «О Боже! Туди ж не можна ходити в цей час. Поб’ють. Порвуть. Скалічать», - хивкали перелякані дівулі. Проте ми відчували себе крутішими за поросячі хвости. Ми смакували кожен крок, безтурботно про щось переговорюючись, перекидаючись безглуздими жартами на зразок: «Ти в курсі, що Тайсона судять за вбивство хом’ячка? Га-га-га». Хоч ми і вдавали із себе суперменів, та пострах нижче спини все одно грав і награтися не міг. Ми збиралися просто так – подивитися, що по той бік фронту відбувається, але не збиралися робити це так відкрито. Думали, що кущами, як завжди. Але тут якесь відчуття, схоже на захоплення, азарт, тощо, спрацювало і ми не змогли утриматися, щоб не повикобенюватис перед земляками і землячками та не знехтувати безпекою. Чим це все мало закінчитися, нам належало дізнатися ось-ось. От зараз і дізнаємося. Мо’ й поб’ють так, що й кісток не донесемо. Нараз ми перетнули умовний кордон у вигляді куща дикої троянди. Місцеві не очікували такого нахабства. Вони перекинулися меткими поглядами між собою, а потім повернули свої косматі гриви в наш бік. Ми інстинктивно пришвидшили ходу і йшли майже в ногу.

- Сідаємо тут, - командує Загоруйко і ми якось аж надто напружено сідаємо на лаву. Своєю стриманою поведінкою ми схожі на тринадцятирічних дівчат.

Сіли. Закурили. Місцеві про щось перемовляються. Раптом один з них підвівся і попрямував до нас.

- Якщо буде нариватися, то ти плигаєш йому в ноги, а я б’ю в пику. Потім швидко тікаємо і цього ж ранку валимо з клятого «Радону» десь у карпатські ліси.

Коли я говорив, то намагався не ворушити губами, щоб селюк нічого не помітив і не запідозрив, від цього мова моя була дещо смішною. Він вже майже наблизився до нас, і ми напружилися та приготувалися давати відсіч. Хлопець був невисоким на зріст, але натоптаний, як опецьок. Середньою ходою, не поспішаючи він, вайлувато ступав крок за кроком. Обличчя його, що було дуже вкрай дивно, не випромінювало ніякої загрози, але ми все одно не втрачали пильності, готові в будь-яку хвилину оперативно завалити кабанчика і злиняти в корпус. Він підійшов і зупинився роздивляючи нас.

- Дядьки, у вас не знайдеться цигарки? – запитав він досить ввічливо як для колгоспника. Міг би й жорсткіше. Ну, думаю, нічого, дам йому цигарочку.

- Є. Тримай.

Я дістав пачку і простягнув йому всю. Він обережно взяв її, видолубав звідти одну цигарку і повернув, але йти геть не збирався. Прикурив і випускаючи дим у повітря запитав:

- Ви вчора тут нічого не чули раптом?

- Нє, - відповідаємо ми з Андрієм майже в один голос, ніби зговорившись, і нервово хитаємо головами на знак заперечення ймовірності того, що ми щось можемо знати. Мовляв, маячня якась. Звідки нам?

Вигляд у нас був такий, що можна було і не питати. Він щось пом’явся, а потім ще, так обережно, додав:

- Ви на нас за позавчора не сердіться. Це все Василь. Він любить побитися. Ну, не тільки він, але він найбільше, тому так відбулося. Зараз він у лікарні.

- Це його вчора поклали? – питає Загра.

- Так, побили, що й обличчя не видно.

- Шкода, - кажу двозначно.

- Я от що хотів запропонувати, - каже хлопець з ворожого табору. – У нас там трохи горілки є, гітара. Якщо хочете, то можете до нас приєднатися. Як то кажуть, час воювати і час миритися.

Я з неприкритим подивом дивлюсь у Загрині очі. Йому ідея подобається. Випити, в принципі, він не проти ніколи, але, так само, як і я, остерігається підстави. Допіру цей молодик ревів, як бугай, а зараз виспівує акафісти. «Ну, якщо це засідка, то ми вам тоді, сучії сини, весь хутір спалимо» - думаю я, а вголос добродушно промовляю:

- А що, пішли.

Засідкою там і не пахло. Хлопці від усієї своєї душі хотіли помиритися. Якщо раніше їм це заважав зробити недобрий Василь, червонянський вождь, то зараз його з ними не було, а натомість їм без нього було сумно. Щоб розвіяти нудьгу, потрібні нові події і нові вливання. Саме свіжими вливаннями стали ми із Загоруйком. Випивши по кілька чарочок поспіль, я вхопився за гітару. За всіма цими проблемами я вже трохи встиг підзабути гру. Довелося звикати. Непоганий інструмент, котрий налаштовувався достатньо точно і грав навіть дуже приємно і мелодійно. Коли хлопці побачили, а вірніше почули, що я вмію грати, то наперебій почали замовляти пісні. Більшість я знав і з задоволенням виконував на замовлення, а деякі, на кшталт Бутирки, Каті Огоньок, Михайла Круга та інших, подібних до цієї стилістики, знати не міг просто органічно – такі пісні моя натура не сприймала. Інше тісто.

Ми надзвичайно приємно провели вечір. Повертаючись у корпус, ми знову зустрілись з тими, хто нас проводжав очима у невідоме – з нашими земляками.

- А де це ви були? – запитав кістлявий хлопчина з вибритою піда нуль головою. «От хто теж замовив би «Золотиє купала»» - подумалося мені і я скривив губи в гадючій посмішці.

- Були там, куди вам ходити зась, - відповів рудий Загра і прикурив цигарку. – Бухали з мєсними.

- Так ми ж билися з ними тільки-но позавчора, - нависав кістлявий з претензіями.

- Хто? - вигукую голосно. - Ти з ними бився? Та твої п’яти першими замигали по кущах. Бився він. Дав драла так, що тебе тільки й смуга лягла. На власні очі бачив. Чия б гарчала, а твоя б мовчала. Так що сиди і не патякай.

З усього було видно, що хлопець хотів відповісти щось образливе, але побоювався вскочити в халепу, адже ми були обидва за нього старші і сильніші, а той факт, що ми ще й бухали з мєсними справляв на нього враження теж неабияке. В силу того, що може я був п’яненький, а може завдяки тому, що хлопець був все ж таки з наших, мені стало трохи незручно перед ним.

- Вони завтра всіх запрошували. Будуть виставлятися за те, що начудили того злощасного вечора. Там є гітара, непогана, в принципі, компанія, тож буде весело. Ну то як?

На мою пропозицію всі зглянулися охоче, тому як сидіти перед корпусом санаторію всім уже добряче набридло. Адже всі приїхали сюди саме відпочивати, а не, як старі бабки під під’їздом на лавочці, в’язати на шпицях, сварити політиків за мізерну пенсію: «…а щоб їм ту пенсію в…» та інші поголоски пліткувати. Тож громада залюбки погодилася.

Решту відпочинку ми провели дуже якісно. Загартовувалися алкоголем, горлали на гітарі, навчились лускали просто тони насіння. І кожен день був подібним на той, що минув – він був таким же веселим, відчайдушним, п’яним і дурним. Ми ходили купатися на сільський ставок, каталися на мопедах і нам було дуже весело. Одній з місцевих дівчат до всиру сподобався Загра. Вона зазвичай вибирала собі місце навпроти нього, всідалася і витріщалася на нього своїми очиськами кольору міцної кави. Свої ж очі Андрій ховав, а вже після всього, в кімнаті, де йому нічого не загрожувало, він казав, що швидше у нього між пальцями почне рости волосся, а Україна перетвориться на Замбійську провінцію, ніж він відповість на беззвучні заклики сільської мадонни. Хоча то тільки балачки, бо якось він перепив і таки з’єднався з нею на вечір, про що потім наполегливо не пам’ятав.

Далі не бачу сенсу описувати всі подробиці подій, що відбулися в подальшому при санаторії «Радон», інакше книга набуває ризику перетворитися на нудну хронологію наших нецікавих буднів. Хоча…. Може вона такою і є…?

Важливо було те, що ми повернулися додому, де на нас мав чекати наш персональний кат, Гриша. Між собою ми вирішили, що зайвих рухів не робитимемо, а будемо тихенько собі існувати, як квіти у вазоні, і подивимося, що воно там далі буде. Довго новин нам чекати не довелося. Їх приніс Руслан, котрий був однокласником одного з Гришиних лобуряк, до речі сказати, того самого, котрого батьки колядників відлупцювали на городі. Руслан сказав, що «Яву» Гриша купив не повністю. Він вніс за неї тільки половину ціни. Винен залишився ще сто доларів. Річ він цю купив без відома і дозволу на те батька. Хоча ця обставина для мене була далеко вже не новиною. А от не знав я того, що нещодавно його батько дізнався про набутки сина (а окрім «Яви», Гришко взяв у півціни ще й Фольксваґена) і всипав йому добряче кийком під спину. «Фольксваґен» і «Ява» поїхали до своїх старих хазяїв. Хазяїн Яви, що природно, довго сперечався про те, що він віддавав справний мотоцикл, а отримує битий, але батько Гришка порадив йому не повертати гроші, котрі він отримав авансом, а зробити за той кошт ремонт своєму мотопедові власноруч, а коли дядько не погодиться, то Гришковий тато піде до міліції, де в нього є добрі друзі, і спитає, чи можна продавати неповнолітнім такі небезпечні речі, як мотоцикл. З міліцією хазяїн «Яви» зовсім не дружив. Він зашарівся і постидливо прикрив рукавом футболки явно тюремного характеру татуювання на плечі, розвернувся та мовчки попрямував до гаража, біля котрого власне і відбувалася розмова.

Одного разу, коли я гуляв містом, натрапив на Гришка. Гриць пройшов мовчки повз мене і жодного слова мені навіть не сказав. Остаточно я осмілів уже тоді, коли так само, іншого дня, повз мене пройшли його лобуряки і навіть оком не кинули в мій бік. Я відразу ж підбадьорив Андрія. Радощам не було меж. Ми були надзвичайно здивовані тим, що нам це так легко зійшло з рук. Не вірили, що вільні від боргового рабства. Того ж вечора й напились від щастя, а потім випадково побили вікна в магазині, ледь пронесло, але то вже інша історія…

\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\

«Коля пел, Борис молчал, Никалай ногой качал… Дело было вечером. Делать было нечего».

Але в цей час ногою хитав саме Андрій, а не якийсь міфічний Нікалай. Він, закинувши ногу на ногу, сидів усвоєму улюбленому кріслі, що складало про себе враження, як про безумовно зручне і благонадійне. Мовчали ми обидва, а вже й говорити, щоб хто-небудь з нас у такому дубовому стані спромігся заспівати, навіть якщо б з нами і був якийсь Коля, і шансів не передбачалося. Томління душ. Сумно… Сум, що ледь коливається драними тюлями павутиння на вікнах, з обов’язковим атрибутом павуком Митрофаном, котрий неодмінно також сумує. Та навіть йому є чим зайнятися. За його участі під стелею розгортається драма. Новий актор, муха, потрапила в липкі обійми павучих куліс і виконує там свій останній танок. А міг би сум являти собою болото, засмоктуючу все живе трясовину, котра, якщо необережно відступити хоч на крок від своїх веселих справ, неодмінно проковтне своєю хваткою плоттю ноги до колін, а після і решту, частка за часткою сумне тіло. Якщо обирати між болотом та павутинням, то дивлячись на ці дві перспективи, хочеться задуматися над ймовірним існуванням третьої – це втекти від вибору і зайнятися справою, котра відволіче від такої занепадницької філософії.

Андрій уже вкотре закурив, і їдкий дим від сірника вирізнився на фоні диму від цигарки. Потім обидві безплотні субстанції змішалися в одну хмаринку і розсмокталися раковою пухлиною в просторі кімнати. Загра видолубував бруд з-під нігтів за допомогою мого медіатора. Я не знав, що він такий чепурун. Про себе я поклявся, що більше не візьму цю річ до рук, краще буду грати пальцями.

- Є пропозиції?

Я лежав на дивані ногами до вікна і саме розмірковував про те, що я можу запропонувати такого, щоб витягти нас на світло з цього мороку.

- Немає, - відказую тихо. - А в тебе? – питаю друга з надією в голосі і кидаю в його бік лінивий погляд.

Він дивиться в стелю, закинувши голову назад, і дихає димом, мов казковий вогняний дракон. В очах його просторінь і хижий вітер.

- А в мене щось накльовується.

Загра створює враження ледачого кота, котрий наперся до несхочу сметани, розмовна манера його в ці хвилини дуже статечна. Раптово він відривається від спинки кріселка і випадом різко згинається, вкладаючи груди на самісінькі коліна. Його голова при цьому опиняється майже біля моєї.

- Давай-но кого-небудь нагодуємо тареном, - шепоче він зловісно, так, неначе сам диявольський дух випурхнув з безодні пекла і, втілившись в його голос, долинув до мене.

- Кого?

Мені не цікаво «навіщо?», я відразу ж переходжу до аперитиву «кого?». Я підводжу голову, зацікавлений цією безглуздою, як і весь сьогоднішній день, ідеєю. Думки з’являлися набагато швидше, ніж фактори, що сприяють їх детальному аналізу та можливій відміні у разі хибності тієї самої думки.

- Оксану, - каже мені злий дух, світячи перед моїм обличчям своїми прищами і радіючи від того, що жертву обрано.

Насправді Оксана і без тарену була істотою вельми інопланетною. Проживаючи десь між Альфою-Центаврою, Андромедою і дачею теперішнього мера міста Києва, вона інколи (на відміну від Черновецького) все ж таки спускалася на землю, чим і доводила до овацій любителів посміятися з дурного. Вродливою на обличчі вона не була, але тілу її могли б позаздрити найкращі красуні міста. Молоді пружні груди незліковного розміру, безперечно вище четвірки, котрі так і випирали з-під її одежі; тонка талія зливалася фужером таємної жаги; стиглі сідниці, що, безумовно, приваблювали погляд кожного чоловіка – це була Оксана. Не дуже мені правда подобалися пальці її ніг – вони були жахливо кривими (сама ця обставина вже помітно поліпшувала настрій дівулям, що наввипередки гналися за званням головної красуні міста Ватутіного). Очі Оксана мала скляні і часто дивилася просто крізь співрозмовника, від чого ставало моторошно. Якщо вона хоча б зрідка сміялася, то очі її при цьому – ніколи, що являло собою жахливий дисонанс. Погиржати з Оксани завжди вважалося милим ділом серед її знайомих з кола цинічного жорсткого тінейджерства. Нагодувавши дуррю Оксану, шанси вигнати з неї прикол збільшувалися принаймні вдвічі.

- А в тебе є? – запитав я швидко, перерахувавши в голові всі «за» і «проти». 276 проголосували «за», 4 «утрималося», решти просто не було на роботі, - себто перешкод я не бачив. Закон про дурдом прийнято майже одностайно.

- Є кілька штук. Мо’ й більше.

Загра підвівся і підійшов до серванту. Дістав звідти два червоних пластмасових флакончика з білими ковпачками. Відкрутив, виколупав пальцем ватку і сипнув на стіл те, що було всередині.

- Десять пігулок, - констатував я факт. – П`ять Ксюх можна завалить.

Андрій глянув на мене, широко вирячивши очі.

- Дзвони.

Не гаючи часу, відразу ж набрав номер Ксюхи.

- Альо!

- Привіт, - поздоровкалася вона одразу.

- Привіт, Ксю! Що робиш зараз?

- Кицьку купаю, - відповіла вона безтурботно, шмигнувши носом, чим викликала радіофон.

- Кидай це діло. У кицьки є чудовий язик для цих справ. Катай краще до нас з Андроїдом. Повисимо. В нас є дещо цікаве.

- Що ж це таке? – заінтриговано поцікавилася жертва.

- Ну….. це наркотики, - сказав я вкрадливо.

В ефірі утворилася цілковита тиша. Після роздумів, що супроводжувалися лише сопінням у слухавку, Оксана поставила тупе запитання, що їй, у принципі, імпонує.

- А це безпечно?

Я за малим не розреготався в трубу.

- О, так, - мовив я якомога театральніше. – Наркотики, дитинко, – це безпечніше за секс у презервативі.

- Скоро буду, - відрізала Оксана, і ми з Загрою, що притулив вухо до слухавки з другого боку, почули короткі гудки.

- А якщо вона не схоче пити три пігулки? Її від однієї не розіпре.

- Давай, Андрію, так: ми покладемо кожному з нас в руку по чотири пігулки, а їй у каву підмішаємо ще дві.

- Згода, - каже Андрій і заходиться підмітати в квартирі. Він так завжди робив перед тим, як до нього мали прийти гості. Він був саме з тих, що миють руки після туалету тільки тому, що так заведено, а не через власну охайність, от і в квартирі так – головне видимість чистоти, а не її присутність. Я вирішив допомогти другові і взявся витирати пил з серванта, шафи, столів та інших меблів.

Оксана мешкала за два квартали від Андрія, а це, по Ватутінських мірках, приблизно п’ятнадцять хвилин ходи. Чекати вона нас не змусила. Ми ледве встигли скінчити прибирання, як почули, що дзвонять у двері. Я схопився відчиняти.

- Привіт ще раз, - мовила Оксана і пильно подивилася крізь мене так, як це вміла робити тільки вона.

- Привіт. Заходь.

Я пройшов трохи вглиб і пропустив дівчину.

Оксана була дещо знервована. Справа в тім, що вона пропонувала мені з нею зустрічатися вже разів зо три – я, звісно-що, ввічливо відмовлявся від такого подвигу. Саме тому рудий хитрун Загра доручив мені дзвонити Оксанці, а не зробив це сам. Оксана прилетіла, мов несли її крила і підганяв у спину вітер.

- Як справи? – запитала вона більш для продовження розмови про абищо, ніж дійсно для того, щоб дізнатися, як мої справи.

- Та, нічого. Живий. А ти як? – поставив я їй не менш простоволосе запитання.

- Нормально.

Вона зняла сандалі і пройшла до зали.

- А де Андрій?

- Я ту-у-ут! – почувся з кухні бадьорий спів Загри.

Оксана відразу ж почимчикувала до кухні, а я за нею.

- Привіт! Давно тебе не бачила.

Вона посміхалася до Загри, а я чекав, коли вона запитає про його справи. Натомість це зробив сам Андрій.

- Як справи? Каву будеш?

- Так, залюбки, - відповіла Оксана і несподівано вийшла в коридор. Я виставив пику в двері, щоб поглянути, чим вона там займається. Вона порсалася в своїй сумочці, що поклала біля сандалів. Дивні такі зараз роблять сумочки, що вони немов приростають до сукні, вони мов під сукню маскуються, що їх не видно, адже я дійсно не помітив те, що Оксана прийшла з сумкою.

Оксана дістала звідти пачку ультратонких цигарок – зубочистки, як багато хто їх називає – і повернулася на кухню. Вона чарівною дупкою всілася на ласкаво запропонований Загриком стільчик і закурила.

- Ну так що, де ваші наркотики? – запитала вона так, наче йшлося про полуничне морозиво.

Я знизав плечима і поглянув на Андрія.

- Ось.

Загра їй показує три тарілочки, що їх він приготував спеціально, і покладені на кожнупо чотири малесенькі пігулки.

- Це ЛСД? – спокійно запитує вона, ніби зі знанням справи.

- Ні, це тарен. Потужний галюциногенний засіб.

Тут встромляє свого прищатого носа Загоруйко:

- Давайте краще до зали пройдемо, - сказав він так, неначе його королівський палац займав територію не в двадцять квадратних метрів, а всі дві тисячі.

Я підхопив тарілочки і пішов до єдиної кімнати в квартирі. Всі решта рушили за мною слідом. Караван прибув до зали і розсівся хто де схотів. Загра пригадав, що він збирався приготувати кави і повернувся до кухні виконувати обіцянку. Не було жодних сумнівів у тому, що він впорається із завданням, котре полягало в тому, щоб підкинути Оксанці наркотик. Ми залишилися з Оксаною в кімнаті сам на сам. Спочатку вона своїм поглядом скребла підлогу, натикаючись то на крісло, котре осідлав я, то на письмовий стіл, за котрим щоб хтось щось писав, то я такого не бачив. Нарешті вона підняла погляд і поглянула мені просто в очі. Мене аж тіпнуло, наче струмом. Майже завжди нерухомі, були вони схожі на очі небезпечної змії, з прорізами чорних зіниць на брудно-зеленому тлі, що гіпнотизували свою жертву. Але сеансу гіпнозу не судилося відбутися, тому як до кімнати, з тацею в руках завалився Загоруйко. Він щосили намагався не розплескати те, що ніс. Я відзначив про себе, що два горнятка стоять поруч, а одне окремо. Усупереч етикету він першість у виборі горнятка віддав не Оксані, а мені, потім узяв сам, а вже насамкінець запропонував дівчині. Тарілочки, що їх я залишив на столі з наркотиком, були як квитки в іншу країну. Країна насправді була навіть не за тисячі кілометрів, а ось тут, поруч, треба тільки простягнути руку, взяти пальцями біленьку і на дотик схожу на крейду пігулку, і ти в іншій країні, з новим громадянством і паспортами. У нас з Загрою була короткочасна місія, тому ми збиралися в країну хворобливих фантазій на малий період часу і з чотирма колесами галюциногену в шлункові, а Оксані ми візу продовжили, адже вона, хоч і несвідомо, вирушала до невідомого, маючи за коміром цілих шість коліщаток. Узагалі ми з Загриком домовлялись про те, що не маємо за необхідне ковтати отруту – достатньо одного вигляду. Я непомітно затис колеса між пальцями і перехилив долоню, начебто закидаючи їх собі до рота. Оксана відразу ж ковтнула також, запиваючи кавою хімічну гіркоту. У Загри, я так зрозумів з його погляду, якісно затиснути пігулки не вийшло, а тому вони провалилися йому прямісінько в пащеку. Витягувати її назад не було сенсу, бо Оксана могла запідозрити щось неладне, тож Андрій пішов на героїчний вчинок – він, як Гітлер в облозі, проковтнув отруту і одночасно натиснув гачок свого «люґера». Маленький ковток кави і смерть поповзла по його стравоходу вниз, до самого шлунка. Побачивши, що всі поковтали наркотичну гидотну, вирішив, щоб не виглядати перед Загрою зрадником, теж проковтнути тарен. Обережно, ніби раптом схотів почухатися, заштовхав собі в рота колеса і запив кавою, транспортуючи ядуху собі в черево. Далі ми сиділи і мовчки сьорбали духмяний напій.

- А як повинно діяти? – запитала Оксана, яка безсумнівно була новачком у цій справі.

- Буде важкувато рухатися, потім втратиш контроль над вестибулярним апаратом, а ще пізніше будеш бачити те, чого раніше не бачила і навіть не здогадувалася про його існування.

Загрині пояснення були короткими, але чіткими і конкретними і тому Оксана більше питань не ставила. Натомість прорвало мене.

- Що ти зараз відчуваєш?

- Якусь ватяність.

- Підніми, - кажу їй і кидаю на підлогу пачку цигарок.

- Навіщо це? – здивувалася вона.

- Перевірити, в якому стані ти зараз перебуваєш.

Оксана нахилилася і спробувала підійняти пачку, але в неї не виходило. Рука її гребла повітря, близько десяти сантиметрів не дотягуючись до цілі.

- Ти готова, - кажу їй, наче вже зуби з’їв на тарені. – Тепер залишилося чекати.

- На кого чекати?

Вона трохи наче перелякалася.

- На гостей. Галюни скоро прийдуть.

Мій голос розмірений і заколисуючий. Я зауважую, що Оксану хилить до сну.

- Можна я трохи ляжу? – питає вона дещо передбачливо і, не дочікуючись дозволу, влягається на ліжко.

- Пішли покуримо, - кажу Андрієві.

Він киває головою і підводиться услід за мною.

- Здається, що ми це даремно зробили. Вона зараз просто відрубиться і не буде нічого гнати, - каже Загра.

- Добре, Андрію, якщо вона просто відрубиться і проспиться. Я от думаю, що це в кращому випадку. Посміятися ми хотіли? Аби нам не плакати. Скільки ми цієї гидоти їли… Скільки людей її їли перед нашими очима, але жодного випадку не пам’ятаю, щоб хтось хотів спати.

- Добре. Не хвилюйся. Шість колес – це не така вже велика доза.

- Не велика? – питаю. – Це для нас із тобою, двох бугаїв, вона може й не велика.

- Тимко, не панікуй. Ще нічого не трапилося. Я знаю, що в тебе дивовижний талант самонашифрування. Все обійдеться.

Нашу розмову перервав несподіваний дзвінок у двері. Загра кинувся відчиняти.

- Тільки двері в кімнату зачини, - сичу йому вслід.

- Сам знаю, - огризається він, і в наступну мить я вже чую голоси. Вони належать Костикові, Віталіні і Тетяні.

Голоси наближаються до кухні, і не роззуваючись, гості заходять до неї. З Костиком ми здоровкаємося за руку. Тетяна і Віта обережно цілують мене у щоку. У Костика в руках пакет. Він грайливо моргнув.

- Водяра?

- А що ж, - відповідає на тривіальне питання Кость. – Давай Тимко, показуй, де у вас тут картопля, дівчата зараз нам закусити приготують. Приготуєте?

Дата добавления: 2015-08-28