«Українська історія ІКС» (роман) 3 страница

- Треба йти в міліцію. Негайно заявити на них! – постановила вона так, наче нам ця ідея раніше не спадала на думку.

- Ми вже там були, - кажу я, чухаючи спину нижче поясниці. В мене перед очима досі стояв образ твердої гуми в руках недоброго міліціянта.

- Ми туди більше не хочемо йти, - каже Андрійко печально.

- Добре, може до Вови Грицака зателефонувати? Вова поможе. Він тих лобуряк швидко навчить, як із моїм сином розмовляти, - каже ділова товстуха-мама і поглядає то на мене, то на свого підстреленого сина. Вона не могла усвідомити, що нічим не могла нам допомогти. Наш статус не дозволяв нам звертатися за поміччю до мами. Це було б не по-пацанячому. Краще вже, щоб нас били щодня, але не мамина допомога. Це було б позорисько. А тьотя Тома не розуміла того. Вона хаотично шукала виходу, як і зробила б кожна матір, якщо б вона опинилася на її місці. Вона б вдалася до будь-якого засобу, аби тільки врятувати свою горопашну заблудшу дитину.

- Ні, мамо, не треба дядю Вову сюди вплутувати.

Я відразу ж уявив, як майже п`ятидесятирічний дядя Вова, однокласник Загриної мами, в минулому боксер-любитель, а в теперішньому пивоман-професіонал з чималим пузом від свого пивного захоплення, бігає за Гришиними лобуряками або ж, навпаки, від них. Ні, дядя Вова точно відпадає – рудий Загра тут має рацію, без варіантів.

- Мам, ти краще не лізь сюди, ми самі розберемося, - якомога лагідніше каже матері Андрій і прибирає від ока льодяний пакет. Навіть при поганому, крізь дерева, освітленнівидно, що синець важний. Загрина мама хапається за голову і починає плакати.

- Ідіоти, - стогне мама. – Ну чому ви ніколи не бажаєте слухати доброго розуму?

- Ну, мамо, не плач, –каже чулий син, - ми ж не такі вже й пропащі. Не наркомани, не бухаємо в запій, не валяємося під тинами.

- Та ні, сину, ви справжнісінькі ідіоти, і хто його знає, що б для вас було б краще: бути алкашами, чи битися на мотоциклі. Себе покалічили, та ще й дівчатко побилося. Це добре, якщо тільки коліна подряпали, а що могло бути, коли б ви на великій швидкості впали. Нема чого лізти, сину, бозна-куди. Ні, сину – ви таки натуральні ідіоти.

\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\

В училищі, де я навчався, викладачі знали мене з найкращого боку. Вони майже всі знали мою маму, а мама в мене золота. Вона завжди з людьми люб`язна і чемна, а від того і шаноба. Мама раніше працювала в училищі поваром і годувала весь вчительський і учнівський склад. Коротше, її всі знали. Я, як мамин син, теж отримав свою порцію пошани, коли вступив до лав ПТУ-2 на професію «Електрозварювальник ручного дугового зварювання». Звучить! Прямо як міністр якийсь. Ги-и…

На той час в училищі були літні канікули, і нікого там майже не було, окрім майстрів, які вже повернулися після відпусток, або ж тільки чекали на них. Вони хитались по волостях бурси, немов ледачі до рухів зомбі, і не знали, що їм робити. Одні тягали в руках ознаки свого ремесла: рубанки, молотки, пилки, електроди. Інші ж просто сиділи на лавицях і курили, згаюючи час.

Ми з Загрою після нашої геройської витівки з мотоциклом намагалися на людях не дуже часто з`являтися, щоб нараз не натрапити на Гришу і його бандитів або на Юрка, котрий також був у курсі того, хто підчистив його сарай і захопив із собою весь бензин, а йому, Юрасеві, заподіяв особистої образи. Юрась, як і Грицько, прагнув помсти. Зважаючи на ці факти, ми з Загрою ходили в наших справах такими чигирями, що й ну. На квартирі ми перестали затримувалися. Томущо вона нам не могла більше слугувати прикриттям і захистом від прагнучих помсти тих людей, для котрих ми були кривдниками. Ми більшість часу проводили на дачі у Загри. Дорогу на дачу я особисто запам`ятав разу з третього. Це – я, Загрин друг! Месники ж, мало того, що гадки не мали, в якому боці може знаходитися наша маленька фортеця… Словом, навіть, якщо їм хто-небудь вкаже туди дорогу, вимахуючи руками, немов вугор хвостом, пояснюючи потрібні, правильні повороти і зупинки, то месники просто облишили б ці марні пошуки і спрямувалися б осаджувати квартиру Загоруйка, місце розташування котрої було їм більш ніж відомо. Що вони й зробили. Осада. Наш маленький Ленінград був під прицілом їхніх пильних очей, а ми в цей час чеберяли по території училища. Наш шлях пролягав на дачу. На наш останній бастіон.

- Привіт, Тимофію! – поздоровкалась зі мною заступник директора з навчальної частини Валентина Василівна.

- Добрий день, Валентино Василівно! Як ся маєте? У відпустці були вже, чи може тільки збираєтесь?

- Так, Тимко, збираюсь. А ти чим зайнятий найближчим часом?

Андрій з Василівною не здоровкався, а пройшов, наче по інерції, кроків з десять вперед і чекав на мене, переминаючись з ноги на ногу, чим і підштовхував до прощання з ненаглядною Валентиною Василівною, котра невідомо з якої гори на нас налетіла, як несподіваний вітер, що мав от-от вщухнути.

- Ну, добре, - сказала Валентина Василівна і чомусь прицмокнула язиком, - я не відриватиму тебе від справ. Бачу, що на тебе чекають. Ось, що я хотіла тобі запропонувати: в нас, згідно з оздоровчою програмою, є тридцять путівок до санаторію «Радон». Є одне вільне місце. Тому, якщо ти захочеш поїхати, то я буду не проти.

- А коли заїзд? – вирішив я уточнити.

Мене мало втішали перспективи на те, що ми з Андрієм, вивчаючи за історичними книгами тактику білоруських партизанів, переховуємося в лісах заплутаних вулиць, провулків і не намальованих навіть на мапі міста закутках від Гриші і його злодюг, по можливості завдаючи їм шкоди, нагадуючи про себе зрідка кулеметним вогнем і пускаючи поїзди під три чорти на той світ. Мені найбільше хотілося всі ці героїчні походеньки якщо не припинити, то вже точно перечекати в безпечному місці. Мені хотілося сховатися від усього, що відбувалося. Розуміння того, що я зробив каку, а ще зганьбив свою честь неприйнятним мораллю вчинком, за котрий мені ще треба було сплатити за рахунками – мене пригнічувало. Мене пригнічувало ЦЕ! Притискало до землі, вхопивши за волосся. Я був зацькований і на грані розпачу, на межі зриву, і перед панікою я стояв не зі зброєю в руках, а абсолютно голий і беззахисний. Паніка ж маячила перед моїми очима, по-залихвацьки заломивши картуза козирем на потилицю, приспустивши пасок нижче пояса, недбало поклавши руку на автомат зі знятим запобіжником, а ногу… Ногу! – зверніть увагу, як справжнісінький дємбєль – у підкутому армійському чоботі, виставивши на ще не охололий труп нещасного, котрий був у цієї страшної Паніки на прицілі зовсім от недавно, ось тільки-но – як раз переді мною.

- Заїзд завтра. О сьомій годині ранку ти маєш бути перед училищем, і всіх, хто їхатиме, забере автобус.

- Я неодмінно буду, - пообіцяв я Валентині Василівні, а сам поглянув на Загру, котрого стало відверто шкода.

Андрій стояв і подивлявся на свій пейджер-годинник. Я подумав, що непогано було б оздоровити і його, бо вигляд він мав справді замучений. Від постійних неврозів, що він притерпав через наші героїчні авантюри, Загра втрачав вагу і здоровий колір обличчя. Він і так був худий, як глист. Не здивувався б, якщо б на Андрія звернули свою зловісну увагу запори. Він був, як людина в реанімації, що кілька хвилин тому відійшла від наркозу; розгублено крутив навсібіч головою і не міг зрозуміти, як це він втрапив у таку халепу.

Я не питав зам. директора про її прекрасних дочок, про їхні проблеми і успіхи, не справлявся про здоров`я стареньких батьків Василівни, бо знав, що пісня ця може тривати дуже довго. Прикро, але мені почало здаватися, що Василівна нікуди не поспішає, та я часто озирався у бік Андрія, що не могла не відмітити про себе уважна, мудра, але надзвичайно балакуча жінка. Андроїд зітхав від нудьги і був схожий на павука біля свого павутиння, в котре так ніколи й не потрапляли і, що ймовірно, ніколи не потраплять бажані мухи.

Я набрався хоробрості і запитав Валентину Василівну:

- Ви мені вибачте, але можна вас попрохати про одну невеличку послугу?

Валентина Василівна не зовсім очікувала такого питання, а тому дещо розгубилася.

- Так… Думаю, що так. Про яку?

- Валентиночко Василівно…. – почав було мимрити я і, опустивши очі додолу, водив ними хаотично, шукаючи потрібних слів. Потім мої очиська влетіли в її погляд і впіймавши потрібну ниточку (а ниточка була підліткова, симпатична по-дитячому, що просить у владної, але добродушної жінки, котра життя свого не уявляла без симпатичних підлітків і їхніх прохань) попросив.

- Валентино Василівно, а можна взяти із собою Андрія?

Вона автоматично перевела погляд на Загру і зміряла його, просканувавши усім своїм могутнім професійним проникновенням.

Недолугий павук-Загра був жалюгідним у своїх витертих джинсах і черевиках зі свинячої шкіри, які носив вже стільки, скільки я його знав самого. Біла футболка, широка, не за розміром, звисала з його худого тіла, як вітрило під час штилю, і в погляді Валентини Василівни пролетів білосніжний голуб жалісливості. Мабуть-таки подумавши про те, що не зайвим було б таки підгодувати Андрія в санаторії, вона сказала:

- Добре. Там двоє хлопчиків не зовсім упевнені в тому, що хочуть відпочивати. Може таке статися, що вони за тиждень передумають.

Вона помовчала.

- Справа в тім, що в мене є невідкладні справи і я до заїзду приєднаюся тільки через тиждень. Андрій матиме змогу пожити замість мене в санаторії, а якщо хтось поїде, то ми його переведемо на місце вибувшого. Влаштує так?

- Звісно що влаштує! Валентино Василівно… Ви… - і я злетів на крилах захлинаючих мене радощів. Ці крила виросли от зараз, цієї самої секунди і підносили мене вгору і щосили несли до Загрика, щоб сказати йому найкращу, здавалося, за останнє життя новину. Сказати про те, як інколи важливо робити вчинки, і що своєчасний вчинок Василівни нас дуже рятує.

- Спасибі, Валентино Василівно! – видихнув я і розпрощавшись з чарівною феєю поскакав алюром у бік Андрійка зі стійким бажанням зірвати з нього весь шар павутиння, яким він обріс за останній час, і силою магічних слів здійснити його діаметрально протилежне перевтілення з важкого сірого павука на легкого барвистого метелика як мінімум.

- Взавтра о сьомій ранку! – прокричала мені вслід Валентина Василівна. – Не спізніться.

- Так, так, - волав я їй у відповідь через плече не зупиняючись, а про себе подумав, що дідька лисого я спізнюся і що це реальний шанс кулею випірнути з болота в небо.

Я підбіг до Загри і усміхаючись на всі зуби з силою штовхнув його в плече. Він зойкнув від болю й несподіванки.

- Ти чого, здурів? – проскавучав він, виставляючи блоки і готуючись до продовження моєї атаки. Але її не послідкувало.

- Я взавтра звалюю на місяць у санаторій. Від бурси отримав путівку, - заголосив я, вхопивши Загру за плечі, і з задоволенням потрусив його скелет з невеличкими наростами м’яса.

На мою радість, що верещала, мов п’ятнадцятирічне дівча, коли їй відповів на валентинку її обранець, Андрій відповів темною зажурою і по-армійськи коротко:

- А я?

Короткі, ледь теплі два слова. Він думав, що я про нього забув і, вплутавши його в історію, тікаю тепер, залишивши його одного розгрібати цілу купу лайна. Звичайно, що він так подумав, адже я зробив не той наголос у реченні, котре промовив. Проте мені хотілося покепкувати із Загрика і я не поспішав відкривати усі карти.

- А ти… - протягнув я довгоочікувану мелодику і ставлячи акцент на займеннику, а потім потягнув ноту догори, від чого по музичній конструкції мій вокальний пасаж нагадав заклик Якубовича до студії звернути увагу на сектор «приз». – А ти їдеш зі мною!

Його очі широко розплющилися, а ніздрі, як у дебелого жеребця, ухопили повітря.

- Ми їдемо разом.

І я, обійнявши друга за плече, потягнув його туди, куди ми і йшли з самого початку – до гітари, тютюну і горілки, до нашої схованки - дачі. Місце, від якого ми почали віддалятися, там, де щойно стояли і я, і Загра, і Валентина Василівна, ще зберігало наш образ, але від фантому нашого ми віддалялися і місцю нічого не залишалося, як чути затихаючі голоси, що торохкотіли наперебій:

- Тільки нам треба за тиждень строку розібратися там що до чого і зробити так, щоби хто-небудь дуже захотів звалити додому.

Наступного дня два цвяхи стирчали біля бурси рівно о сьомій. Я повідомив своїй мамі урочисто, що від’їжджаю на профілактично-оздоровче лікування в санаторій «Радон». Просив, щоб листів та телеграм мені не надсилали, на побачення не приїздили, передачі з теплими речами, напилків та пилок по металу, заліплених в батон, не передавали. Я в баніції не на довго. Скоро, мовляв, вийду, тьху… повернусь. Моя мама дуже поважала Валентину Василівну і вважала, що її увага до моєї персони - це прямий вияв шани особисто їй. Я мамі не заперечував. Загра своїй мамі взагалі нічого не сказав. Не те щоб він не вважав це за потрібне робити від того, що був уже надто аж самостійним (хоча він був саме таким) – він швидше за все побоювався, що матір проговориться комусь із знайомих про місце розташування Андрія, а через тих і Гриша та страшні Гришині друзяки дізнаються, куди поділися втікачі. Те, що Гришко може найняти, щонайменше, битий десяток кілерів, рудий Загра навіть не сумнівався. Вони обов’язково вирахують усі його та мої ходи і, сидячи на даху санаторію та виблискуючи потужною оптикою, будуть цілити нам прямісінько в наші молоді дурні голови, а потім, коли поєднаються видих повітря з легенів із поправкою погрішності на вітер, вони всі одночасно натиснуть на гачок. Наші голови розлетяться, як перестиглі кавуни. Що тут говорити – професіонали… А потім лиш: «Солодким буде сон в оселях мертвих». Ні, Загрик розраховував добряче відтягнутися та відпочити в санаторії як біла людина. Потім будь що буде, а зараз хотілося втекти в тундру, на далеку північ, на уранові копальні, на гарматному ядрі до місяця; все одно куди, але тільки б подалі звідси.

Старий, як облуплені стіни бурси, жовтий «ПАЗ» повіз нас і ще десяток вусатих першим пухом юнаків і вперше пофарбованих маминою косметикою дівуль, у котрих нещодавно почали з’являтися ознаки жіночності, під три чорти, за три-дев’ять земель, в довбане царство і ні на копійчину йому не поступаюче государство, на кордон двох провінційних світів, де й розташовувався так нам милий санаторій.

В середовищі тих, хто їхав з нами в автобусі, ми вже обирали потенційну жертву, життя котрої і збиралися зробити нестерпним. Людинка б трохи помучилася, а потім, пославши весь цей курорт до дідькової матері під хвіст, перевіривши наявність готівкових грошей, що була в кишенях, купила б квиток в один кінець - назад. Додому.

Санаторій «Радон»…

…складався з невеличкого студмістечка (там розташовувався якийсь коледж), їдальні, поряд із котрою здійснювалися заходи звеселяючого характеру у вигляді дискотеки 70-х років, та просто плювання насіння без супроводу музики (коли і як пощастить). Був ще, звісно, лікувальний корпус, де й відбувалися всі процедури, заради яких нібито всі сюди й приїхали. П’ятиповерхівка, де ми жили, теж враховується. Це була найновіша споруда з усіх тут побудованих. Я так зрозумів, що відпочивальники раніше проживали в гуртожитках, в котрих зараз мешкають студенти. Потім побудували п’ять поверхів цілковитого комфорту, а в гнидник, що залишився після тривалого відпочинку абсолютно різних прошарків старого, як пердливий дід Совьєтського союзу і, вже пізніше, молодої Незалежної України, заселили студентиків. А студенти вже, як повелося, до всього звикли і нічому не дивувалися.

Географічні подробиці і особливості оточуючих санаторій пенатів мене мало хвилювали, але, як стало відомо пізніше, дарма. Виявилося, що біля «Радону» розташовувалося чи то селище, чи то хутір Червона, і як ми пізніше з’ясували, з того, що дискотека постійно забидлівала незнайомими обличчями, червонянськії хлопчаки жахливо любили приходити ввечері на територію санаторію в акурат за 15-20 хвилин до початку музичних заходів. Ще вони були полюбителями знайомитися з нашими дівчатами, адже в своїх відчували гострий дефіцит. Я пізніше кілька разів бачив тих коняк, що їх у цій місцевості прийнято вважати леді. То було два жахливих непорозуміння невизначеного віку, що йшли мені назустріч, у котрих сприйняття фігури дещо не збігалося з прийнятими нормами, бо мамки їм у дитинстві казали, що чим більше гарної людини, тим краще. Вони йшли в якихось чамошних спідницях, топіках, на брудних ногах ще торічні в’єтнамки, елегантно підприщені щоки, а під пахвами, без сумніву, Бабин Яр у найгірших його виявах.

Перше знайомство з культурою аборигенів сталося на третій день нашого перебування в гостинних кам’яних обіймах оздоровчих споруд. О п’ятій вечора, переважно з-за кущів, якими був густо обтинкований танцювальний майданчик, з тріском, що вводив свідомість у глибоку кому, водночас з усіх сторін почали вилазити якісь зовсім недобрі хлопці, з обличчями червоно- цегляними. Всі як один наслідували відомого кутюр’є, що ховався під псевдо «Інкубатор». Цей кутюр’є завзято пропонував шанувальникам свого мистецтва моду дев’яностих. Навіщо, мовляв, витрачати більше і далеко ходити. Нове, мовляв, - це добре забуте старе. Спортивні штани заправлені в шкарпетки повільно перетікають у класичні туфлі. Футболка чи сорочина не має значення, хоч і заголившись до пояса. Будівля їдальні була свідком розгубленості і нерішучості, що просіювались крізь сито наших наляканих очей.

Вони зібрались на двох лавах, що стояли одна напроти другої. Щойно селяни розсілись, одразу ж наша нерішуча зграя перетворилася на об’єкт уваги, а ми не могли впіймати землю під ногами від знервованості і губилися в цих ворожих поглядах. Всі… Безумовно всі червоняни, навіть ті, що сиділи спиною до нас, повернули свої нестрижені голови і почали пильно спостерігати за нашим життям: за тим, як воно блякло розвивається і в’яло пульсує. Так тривало якийсь час, до того ж упродовж усього дійства місцеві встеляли порепаний асфальт вражаючим уяву шаром луски від соняшникового насіння. Потім один, очевидно ватажок, щось почав роз’яснювати, попутно жестикулюючи руками. Він агресивно тицяв у наш принишклий бік своєю агонізуючою рукою і викрикував різні підбадьорливі гасла, неначе полководець перед своєю армією, священною місією котрої є очищення рідних земель від загарбницьких ворожих етнічних угруповань, коротше від невірних. Не треба було народжуватися Вангою, щоб зрозуміти, що ті хлопці ще того козацького роду і натуральні татарофоби. А зайдешніми татарами тут, безперечно, були саме ми.

Кілько парубків, яких я по поверхні знав з училища, відтоптували ноги дівчатам, намагаючись зобразити щось на манер вишуканого вальсу, але під техно двадцятирічної давнини вальсувати було вельми незручно. Та, власне, те не заважало їм висікати, як кресалом об каміння, первісний вогонь симпатії до себе у протилежної статі. Протилежна стать, сказати було б дуже доречно, текла, як неякісні кулькові ручки і просто тягнулася гумовою жуйкою від залицянь своїх однокурсників. Тягнулася не амортизуючи, а саме розтягуючись до потрібного розміру. Та навіть уся ця романтично-жуйкова драматургія не могла відволікти їхнього обурення стосовно того, що якесь бидло штовхнуло плечем одну з прекрасних дам. І мало того! Бидло ще й розвернулось та нахабно запитало крізь зуби: «Ти чого штовхаєшся, сучко?» Кавалєр «сучки», до його честі мовити, образи не пропустив і не злякався. Хлопчинка був не міцної статури, але з благородних. З двох влучних пострілів кулаком у пику, він розбив селюкові носа і звалив його на землю. Немов по команді «Тривога!» уся червонянська рота биківського танкового полку зірвалась у бій. А танки там, скажу я вам, ще ті – вгодовані на салі з молоком. В цю мить людина втратила людський образ: це була тварина тупа, жорстока і безпощадна.

Андрій ще намагався боронитися. Він хвицьнув ногою опасистого хлопчину, а потім тікав від нього по колу. Андрієві це було не важко, адже він худий, як дрищ, а от хлопчина добряче попрацював над тим, щоб насадити Загру на кулак. Я після першої ж атаки був відкинутий вибуховою хвилею ворожого снаряду і відлетів у кущі. Свідомість втратити не довелося – голова, слава Богу, міцна як граб, але як я не намагався зіп’ятися на ноги, все одно лишився лежати цуциком – там, де поклали. Із носа цебеніла кров, а в голові співали сурми. Передчасна контузія і невидимі багнети, що прикололи мене до землі, не завадили мені спостерігати бій і аналізувати його розвиток та результати. Результат був таким: двоє хлопців з заюшеними обличчями і троє дівчат, побитих до синців, поїхали наступного дня домів і забили великий болт на приємний відпочинок з танцями, отримати котрий, принаймні, сподівалися. Андрону це набагато спростило задачу. Тепер у загоні смертників місця йому не бракувало: тепер, хоч відбавляй. Він переїхав з кімнати Валентини Василівни до моєї, а я відправив свого сусіда-товстунчика шукати собі місця деінде. Набридливому Вові я був теж далеко не до смаку, а тому ідея переїзду його надзвичайно надихнула і він вилетів з моєї кімнати майже янголом, на крилах виносячи свою пухку тушку.

Отримавши вчора непоганий досвід і зрозумівши, хто на дискотеці хазяїн, ми озброїлися металевими арматурамиі почали планувати теракт проти червонян, а можливо, й проти усього світу. В своєму рідному місті на нас чекали неприємності і тут, виходить, також. Ми були в облозі. Заручники ситуаційних обставин. Коли в такому віці виникають такого роду проблеми, то людина або вчиться на них, або ж людині це подобається і в певну мить ці проблеми перестають бути проблемами. Вони, ці проблеми, мовби приростають до тіла, впиваються в нього і стають невід`ємною частиною життя. Зрештою, життя без цього куражу робиться нудним; традиційний устрій більше не влаштовує і хочеться якоїсь босяцької романтики. Ми це просто відчували, випробування. Подальше існування залежить від того, як усі ці негаразди закінчаться і якими ми, врешті, станемо.

Одним із варіантів порятунку було ходили на двір у супроводі котрогось із вихователів. Тоді, так принаймні думалося, варвари не зможуть на нас напасти. Але зовсім інший варіант малювали наша хлопчача уява і прагнення помститися. Порадившись із Загрою, ми вирішили йти в Червону і роздивитися, хто де живе і чим дихає. Адже якщо ворог знає, де ти живеш – це козир у його руках, а якщо база жертви знаходиться на його території, то позиція ворога втричі переважає, бо вдома допомагають навіть стіни. Ми вирішили натомість дізнатися, де живе НАШ ворог і влаштувати щось на кшталт партизанської війни. До того ж, це мало розважити нас хоч чимось на час перебування в гостинних лабетах «Радону».

Годині об шістнадцятій ми крізь кущі, потайки, дісталися місця де дислокувалися ворожі війська під час відпочинку. Захаркані насінням, дві лавки аж скиглили від бажання, щоб їх перенесли звідси десь якнайдалі. Вони хотіли бути чистенькими і обметеними та пестити очі романтичних відвідувачів Маріїнського парку, а не стояти в цьому гниднику, кожного божого вечора прогинаючись під дупами невігласів. Та лавки ніхто не переносив і на роду їм написано було стояти саме на Радоні і терпіти селянський дикунський гонор.

Нашому плану допомогли здійснитися природно-територіальні особливості цього місця. Лавочки стояли перед кущами, за котрими одразу ж росло кілька листяних, міцних та високих дерев. Ми видряпались на одне з них, що росло якомога ближче і майже нависало над ворожим пристанищем.

- Чхай, пукай, кашляй зараз, бо потім не можна буде, - кажу Андрієві, пригадавши всі промахи шпигунів, які їх банально спіткали в секретних місіях з тієї причини, що супергерої серіалів, коли ховаються за портьєрами, на горищах, чи просто за кутком, виявляють у собі вельми некорисні якості пердунів або алерголиків і, зазвичай, цими зрадницькими звуками виказують місце своєї дислокації.

Загра героїчно виявив злісне небажання пукати, кахикати і всіляко по-іншому виказувати нас перед ворогом. Він обережно доторкнувся чималого півня під оком, котрого вчора йому поставили колгоспники, і очі його блимнули ненавистю. «Такий не пукне» - подумалося мені.

Ми зручніше вмостилися на гілках і приготувалися до тривкої засідки. Говорити між собою ми почали дуже обережно: шепочучи і намагаючись не хитати гостинне дерево.

Раптом ми почули гомін з боку садочка. Це, без сумніву, були вони.

«Майне кляйне фроляйн. Яволь. Іхь шіссен. Дойчен зольдатен. Русішь швайне. Іхь бін моменталь зір бешефігт ун кан зі десхальбт. Дас іст фантастішь, Я, я, натюрліхь» - почулися уривки ворожої мови. Німецькі окупанти продиралися крізь кущі. Ось їхні сталеві чорні каски вилискують на вечірньому прузі; ось вони просто під нами і я бачу, як майорять на їхніх петлицях військові відзнаки. Оберштурмбанфюрер з медаллю, на котрій зображений шолом з мечами, – був поранений. А ось натоптаний, як качан, шарфюрер міг похвалитися залізним хрестом. Решта – звичайна солдатня. Гарматне м’ясо, якого багато на кожній війні. Окупанти всілися, розклали свої гвинтівки, шмайсери, дістали папіроси, шнапс і губну гармоніку. Веселий, по-німецькому гавкаючий гомін розстилався під нашими палаючими помстою повстанськими тілами, інколи він змінювався на жваві нацистські марші, серед яких я впізнав ненависний «Хорст вессель» - гімн нацистської Германії. Ми тихцем розглядали вороже військо. Стрілець Загоруйко впився своїм спопеляючим патріотичним поглядом у ворожу зграю і подумки їх усіх давно перерізав, а кого не перерізав, тих театрально передушив. Обличчя його від ненависті наллялося багряним кольором, взялося плямами, і вже почало здаватися, що вояка от-от пукне, але Загоруйко, вірний друг і добрий бойовий товариш – він обіцяв. Старший стрілець Суховій, себто я, міг також похвалитися бажанням переламати хребет цим есесівцям, усім верствам рейху, а командуванню приділити особливу увагу, і міг би навіть бути нагородженим орденом з рук пана сотника, а може, кілограмом цукерок, але найсолодшою цукеркою, безперечно, була в’язка гранат, котру я затискав у руці. Щомиті бомба могла вислизнути зі спітнілих долонь. Загоруйко час від часу нервово поглядав у бік потужної бомби, але він також міг розраховувати на слово командира. Якщо командир сказав, що має бути так, то значить саме так воно просто повинно бути.

Наші руки і ноги затекли, скиглили та свербіли, але треба було терпіти і ніяким чином не виказати німцям місце своєї засідки. Ось уже й наче понапивалися німці шнапсу, ось уже своїх страшних фроляйн зазбиралися тягнути додому. Треба було терміново вже зцибувати з клятого дерева і розім’ятися, бо кожен член уже просто кричуще потребував хоч будь-яких, але дій. Нарешті дойчланд зольдатен підірвали свої булки, позакидали на плечі гвинтівки й іншу зброю та попростували в напрямку своєї бази. Перед нами постала задача вистежити їх і по можливості вчинити диверсію. Ми крадькома, наскільки нам могли дозволити наші ватяні тіла, рухалися за ворогом. Від куща до куща, від підбитого танка до копанки, минаючи прожектори і патрулі, пролазячи під колючим дротом, затамовуючи дихання, ми таки пройшли шлях непоміченими і потрапили на територію ворожого табору. В принципі, сам табір великим не був. Він нагадував суцільну дорогу, яка тягнулася аж до поля і вздовж котрої стояли хати, захоплені німцями і перероблені щось на кшталт солдатських казарм. Загін окупантських солдатів, котрий ми переслідували, почав розходитися по казармах, і в міру свого пересування в бік поля залишилося тільки двоє бійців.

- Оуф відерзейн, Фрідріх, - говорив один другому, хитаючись від руйнівної дії міцного шнапсу.

- Я, я Рудольф, відерзейн, алес гут, - ще, мовляв, повоюємо, відповідав другий.

Коли перший зайшов до казарми, другий трохи пройшов по стежі і звернув до тину, справити малу потребу.

- Вперед, - сухо скомандував я стрільцеві Загоруйку.

Ми тихенько підійшли ззаду до німця, і я гарматами дзизнув йому просто по хребту, використовуючи їх не за призначенням - як вибуховий пристрій, а просто як тупий металевий предмет. Як тільки есесівець упав на живіт, ми почали його щільно обробляти ногами, не даючи йому права подати навіть звуку. Ми його порубали, як кропиву на пійло. І коли тіло перестало смикатися і стогнати, Загоруйко, втративши до нього інтерес, підійшов до будівлі, під котрою і відбувався акт відплати Українського народу за наругу над ним фашистською Германією.

- Це їхній штаб, - тикаючи пальцем на табличку з написом німецькою мовою,та зображенням орла зі свастикою, захарчав стрілець.

Не довго розмірковуючи, я висмикнув запобіжник з вибухового сюрпризу і кинув його через вікно в середину будівлі. Посипалися скляні друзки розбитого віконця, а секунду по тому пролунав гулкий вибух. Тільки-но ми зібралися бігти, як раптом у світлі полум’я я побачив солдата, котрий підвівся з землі. Обличчя його було ущент розбите, але по смугастій футболці та татуюванню на плечі я впізнав того селюка, що вчора на дискотеці назвав дівчатко сукою, за що і отримав у свою хамську пику. Не вагаючись, я дзизнув його між ніг, а Андрій, опинившись у зручному положенні, додав йому знизу ногою по мармизі так, що той аж відлетів назад і укрився ногами. Ми щосили полетіли в бік «Радону», минаючи блокпости, яких ніколи в цій місцевості не існувало, бо тут під час війни були тільки танкові баталії. Продерлися крізь колючий дріт, котрий просто розтанув, як мара, в океані нашої бурхливої фантазії. Промайнули підбитий танк, що виявився вантажівкою, перестрибнули через фонтан, який півгодини назад ще був копанкою, та добігли до будівлі санаторію. По балконах спритно залізли на свій третій поверх і причаїлися там до ранку, як полохливі миші, дослуховуючись до кожного звуку.

Вранці приїхали каральні загони гестапо у вигляді міліціянтів Звенигородського РУВД. Вони ходили й опитували персонал санаторію, котрий ще не встиг здати зміну, чи нічого вони, мовляв, не чули підозрілого цієї ночі. Ні, вони нічого підозрілого не чули, бо спали, як застрелені, і не почули б навіть, якщо б «Радон» бомбардували касетними бомбами. Міліція на тому й вдовольнилася та зникла в невідомому напрямку на своїх залізних «бобиках». Ми ж чекали на вечір, щоб дізнатися, як себе поведуть селяни, коли прийдуть на танці сьогодні. По-перше, вони були побиті саме після дискотеки, а це не могло не наштовхувати на те, що то могла б бути помста. По-друге, сама помста дійсно могла мати місце. Тому що добу тому селюки утнули з відпочивальниками такого, за віщо і справді мститися не гріх.

Дата добавления: 2015-08-28