Український традиційний костюм

Український традиційний костюм

1. Загальна характеристика костюму

2. Жіночий український костюм

3. Чоловічий костюм

4. Український національний одяг різних регіонів України

5. Використання народних мотивів у сучасному вбранні

1. Загальна характеристика костюму

Традиційне вбрання кожного народу є одним з найбільш масових видів його художньої творчості. Народний одяг відзначається простотою форм, стрункістю силуету, багатством і різноманітністю прикрас, насиченим колоритом. У ньому яскраво виявляється вміння народних майстрів за допомогою простих, логічних засобів органічно поєднувати практичність і красу. Народне вбрання включає до єдиного художньо-практичного ансамблю мистецтво крою, ткацтво, вишивку, аплікацію, плетіння, обробку шкіри, металу тощо.

Багато творчої винахідливості й фантазії вклав у створення одягу український народ. Вишивання — це було не просто ремесло, це вияв таланту народного, майстерності, обдарованості.

Український національний костюм - це не просто одяг. Це - символ нації, це мистецтво й народне надбання. Основа українського національного одягу – стиль бароко, що проявляється в перебільшеннях основних форм. Згадаємо вишиті рукави жіночої сорочки, орнамент вишивок, мережива, спеціальні декоративні тканини, плахти. Різнобарвні стрічки доповнюють убір, надають йому святковості.

2. Жіночий український костюм

Жіночий традиційний костюм українців має безліч локальних варіантів. Етнографічні особливості історико-культурних районів України в одязі виявилися в силуеті, крої, окремих частинах одягу, способах її носіння, колірному декорі, прикрасах.

Основу українського жіночого костюма становить сорочка - кошуля. Вона довша, ніж чоловіча і складається з двох частин - нижня частина (пiдтичка) шиється з більше грубої матерії. Зустрічаються в українців і цільні сорочки (додiльнi) - саме вони вважаються в жінок ошатними й святковими. Сорочки шилися з комірами й без них. Останній тип сорочки - найбільш древній - воріт такої сорочки звичайно збирався в дрібні зборки й іноді обшивався зверху.

Відмінна риса української жіночої сорочки - звичай прикраси подолу, облямівки сорочки вишивкою, тому що він був видний з-під верхнього одягу. Так само прикрашалися й рукава сорочки, особливо в місцях з'єднання рукава із плечем По здавна заведеному звичаї східнослов'янські дівчини до п'ятнадцятирічного віку й навіть до самого весілля носили тільки підперезану сорочку; надягання поясного одягу (поньови) зв'язувалося із заміжжям і переходом у розряд жінок.

Поньова - спільнослов'янський елемент традиційного одягу, що прикриває тіло жінки позаду й закріплюється на талії. В українців існувало три різновиди цього типу одягу: повсякденні без малюнка - запаска, дерга й святкове убрання у велику клітину - плахта.

Дерга складалася із трьох зшитих довгими сторонами полотнищ, що утворять собою смугу тканини в 3 м шириною й 60-70 см довжиною, що охоплює корпус жінки позаду й підв'язану поясом. Оскільки дерга - повсякденний одяг, неї шили із чорної або незабарвленої тканини, нічим не прикрашаючи.

Українська запаска відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутів часто пришивалися тасьми, які зав'язувалися на талії. Звичайно носили дві запаски, часто - різних кольорів: одна прикривала тулуб позаду, інша – вужча за першу, надягалася попереду - її частіше заміняли фартухом. Запаску виготовляли з якісної й тонкої вовняної й однотонної тканини синіх, зелених, червоних кольорів.

Плахта як святковий одяг виготовлялась із тканини картатого орнаменту; її вручну вишивали вовняними або шовковими нитками. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу – близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, із застосуванням складнішої ткацької техніки. У ранній період відомі плахти, що шиті із шовкової матерії або із золотої і срібної парчі.

Подальшою еволюцією поньови вважається спідниця. У Поліссі були широко поширені вовняні спідниці - андараки, частіше смугастого орнаменту.

Спідницю-літник, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташова­них пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних матеріалів в Україні (за винятком пів­нічних районів) практично вийшли з ужитку. Заміна домотканого поясного одягу спідницею з фабричних матеріа­лів швидше відбувалася в районах з розвинутим відхідництвом — Централь­ній Київщині, Полтавщині. Місцевий традиційний одяг поступово перетворю­вався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням.

Як відомо з попереднього, українці вдягали на сорочку нагрудне вбрання, що прикривало верхню частину фігури й виразно впливало на загальний силует. Нагадаємо, що виникнення і розвиток нагрудного одягу тісно пов'язані з кліма­тичними умовами та характером госпо­дарської діяльності народу. Звідси й два основних типи такого одягу — безрукав­ний та з рукавами.

Безрукавки представлені в Україні багатьма типами, що відрізняються кро­єм, матеріалом, художнім оформленням. Називалися такі безрукавки переважно катанками, проте у Кролевецькому пові­ті відомий аналогічний одяг під назвою керсетка. Подібні форми збереглися до наших днів у хутряних та сукняних безрукав­ках західних областей України.

Щодо нагрудного одягу з рукавами, то він побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманіт­них кофт із фабричних тканин.

Легку коротку юпочку з краму, якій передував аналогічний короткий одяг із саморобного сукна, носили на тих же територіях, де побутувала керсетка, і вона повторювала крій, пропорції та оформ­лення останньої. Заможні люди шили її з добротних тканин, багато прикрашали оксамитом.

Куртка — це поширений на­прикінці XIX ст. на Київському Поліссі зручний для праці жіночий одяг із білого або сірого домашнього сукна — корот­кий, прямоспинний, розширений клина­ми, вшитими у бокові шви від пройми до низу.

В якості зимового верхнього одягу використовувались кожухи. Практичну, обрядову, символічну - яку тільки роль не відігравав кожух з гарно виробленої овчини?! В ньому було тепло в хуртовину, на ньому благословляли молодих, його вивертали та вдягали під час весілля заради багатого врожаю та добробуту. Тому не дивно, що кожух передавали від матері до дочки, з покоління в покоління.

Найбільш розповсюджені жіночі головні убори:

Намітка, перемітка, серпанок: прямокутне платове вбрання голови. Лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см.
Характерний засіб запинання – обгортання навколо очіпка та зав’язування пишним бантом ззаду. Подекуди один з кінців намітки пропускали попід підборіддям. Кінці прикрашали багатим тканим орнаментом.

Очіпок, чепець: форми: округлі, напівяйцевидні, циліндричні, розширені вгору і сідловидні (з двома гребнями поперек голови). Призбирували в складки у повздовжньому і поперечному напрямках.

Дівочі головні убори та зачіски: завжди носили волосся відкритим. Найпоширеніша зачіска – розпущене довге волосся та коси. Щоденний головний убір – стрічка навколо голови; святковий – вінок з квітів (живих та штучних, особливо популярні – мак, чорнобривці, мальви, волошки), колосків, листя.

Вінок – один з основних атрибутів жіночого українського національного костюма, поряд із плахтою й червоними чобітками.

Яскравим доповненням до жіночого костюма були нагрудні прикраси з дорогоцінного каміння, скла, намиста або підвіски з монетами.

3.Чоловічий український костюм

Традиційний чоловічий костюм українців має велику подібність із іншими східнослов'янськими - російським і білоруським. Основу чоловічого одягу становлять сорочка з конопельного або лляного полотна й вовняні або сукняні штани. Сорочка, що надягає на тіло, часто служить і верхнім одягом. Відмінною рисою чоловічої української сорочки є розріз попереду (пазушка), прикрашений вишивкою. По конструкції ворота сорочки розрізняються - зі стоячим, відкладним коміром або без коміра.

Українські чоловіки носять сорочку, заправляючи поділ її в штани; у цьому також проглядається відмінність від способу носіння сорочки поверх штанів у росіян і білорусів, що пояснюється запозиченнями українців від східних кочових народів.

В якості верхнього плечового одягу українці носили різноманітного крою безрукавки (кептарі), свити та кожухи.

Штани (штани, гачi, споднi, шаровари, холошi, ногавки, портки, убрання, портяницi) українці закріплювали на тілі за допомогою шнурка або ременя - його українці носили із пряжкою. Українські штани, особливо штани козаків, відрізнялися дуже великою шириною. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вузькі штани з такими назвами побутували переважно у Закарпатті та інших західних областях.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та спосо­бом утримання на талії — за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо.

Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.

4.Український національний одяг різних регіонів України

Колорит вбрання багатьох районів України був світлий, білий, збагачений яскравими кольорами вовняних плахт, запасок, поясів, вінків, червоного намиста й стрічок. Колорит з перевагою червоно-чорно-синього оздоблення характерний для Центрального Подніпров'я. Цікаві яскраво оздоблені багатою вишивкою сорочки Київщини, Черкащини. Сорочки Полтавщини в основному вишиті вирізуванням, мережкою, нитками білого або сірого кольору. На Поділлі та Буковині переважала червоно-чорна, жовта та синя вишивка. Заткані червоним сорочки Волині чудово поєднувалися з червоно-жовто-зеленими андараками та яскраво розшитими кусанами.

При всій різноманітності крою, колористичних рішень, характерних для окремих районів України, дуже виразно виявляється підпорядкування окремих локальних видів одягу та оздоблення єдиному художньому ансамблю, характерному для українського народного одягу.

5. Використання народних мотивів у сучасному вбранні

Сучасні художники-модельєри постійно звертаються до кращих зразків народного вбрання. Орнамент, колористика, вишивка, мереживо, конструктивні форми народного одягу знаходять відображення в сучасному мистецтві моделювання костюма, своєрідному й неповторному в кожній країні. Цікаво, що зараз розширилися географічні межі побутування українських традиційних доповнень до одягу. Зразки українського народного вбрання зберігаються в музеях. Над його історією і розвитком працюють науковці та етнографи. Це - невичерпне джерело для модельєрів, які з успіхом використовують традиції українського костюма в сучасному одязі.

---

Дата добавления: 2015-08-28